Нарешті потяг рушив. Хоч як повільно він набирав швидкість, але червоні відстали, і то швидко. Спробували стріляти вслід, але влучили тільки в дошки, вибивши декілька трісок. Андрій виліз із укриття і розгледівся. Порятунком виявився вантажний вагон для перевезення коней. У темряві було чутно цокіт копит об підлогу, пирхання й шумне дихання. Довгий жахливий день нарешті добіг кінця. Залишалося тільки дістатись додому. Але на задньому майданчику, що продувався, було неможливо влаштуватися навіть із мінімальними зручностями. І через вагон з кіньми пройти годі. «Ох, треба через дах…» Почуваючись героєм примітивних пригодницьких історій, Андрій видерся на дах вагона, пробіг по ньому і спустився в тамбур. На щастя, це був не вантажний вагон — там сиділи й лежали на лавках ті, кому пощастило вибратися з пекла. Знеможений, упавши на лавку біля тамбура, Андрій заплющив очі. Потяг торував версти, неквапливо наближаючи Савицького-молодшого до дому. Так спливло декілька неймовірно довгих хвилин. Та невдовзі Андрій повернувся до тями. Перед його уявою все ще миготіли картини бою: ось Марек намагається вибратися з окопу і падає, ось більшовики в сірих шинелях і папахах із червоними стрічками біжать через поле до окопів Студентського куреня, ось Гончаренко витирає шаблю, що вдосталь напилася крові. Так, усе це треба буде замалювати. Спогади з пам’яті зітруться, а зі сторінок щоденника — ніколи. Діставши з-за пазухи свій вірний щоденник, Андрій розкрив його і почав гортати до останньої заповненої сторінки. Ось Валерка з гітарою, Володя з величезним ножем на кухні, Альтист поправляє шарф… — Де ж вони всі? — пробурмотів Андрій, озираючись. Його оточували обличчя напівзнайомих юнкерів. Он у кінці вагона, здається, хтось із його куреня. — Так не годиться… Треба знайти своїх. Але «свої» вперто не знаходилися — Андрій проминав вагони один за одним, бачив дедалі більше знайомих облич, але Валерки і Володі, друзів, з якими він готовий був у вогонь і у воду, не було. — Та й сотника ніде не видно. Невже він теж залишився на полі бою? Потяг зупинився. Андрій визирнув з вікна: світло головного ліхтаря паровоза падало на засніжений степ, що тягнувся аж до обрію. Біля вагонів снували люди. Повз Андрія з криком пробіг високий чоловік. — Пан сотник. Живий… — пробурмотів Андрій. Хлопець вискочив з вагона. Так, цілком неушкоджений Гончаренко сварився з машиністом. Той виправдовувався, теж зірвавшись на крик: — Що! Що? Я ж попереджав, вода закінчується, пари немає. Якщо даси десятьох людей — за чотири години впораємось. — Та бери скільки треба, аби мерщій поїхали. Червоні у спину дихають, а ти «пари нема-а-ає». Машиніст не відповів, розуміючи, що і сотник має рацію, і він сам теж ні в чому не винен. — Ну добре, хлопці, — мовив машиніст до юнкерів, що стояли неподалік. — Онде відра, води треба. — Та не журись, дядьку! Зробимо! — відповів котрийсь юнкер. Гончаренко, побачивши, що і без нього справи йдуть на лад, обернувся, щоб увійти до вагона, аж тут наштовхнувся на розгубленого Андрія. — Пане сотнику! Такі справи… ані Засухи, ані Гойди ніде немає. Та й більше половини наших. Вони там, позаду. Ми їх там залишили! Гончаренко вмить збагнув, про що говорить Андрій, — він також, проходячи по вагонах, не побачив багатьох своїх «вояків». Але все ще сподівався, що, можливо, вони знайшли місце у вантажних вагонах. Та якщо Андрій каже… «Чорт! Обіцяв же я всіх додому повернути. Кепські справи… Бідолашний хлопець, друзі все ж таки…» — Савицький, ми виконали завдання. Це війна, а на вій­ні бувають втрати. Слово «втрати» подіяло на Андрія дивним чином. Замість того щоб змиритися й повернутися на своє місце у вагоні, він підняв голову і, карбуючи кожне слово, мовив: — Я маю повернутися на станцію. Якщо залишився хоч хтось живий… Сотник слухав сина генерала. Так, це був саме син генерала — не випещений синок, а людина честі та обов’язку. Але його не можна відпускати. Там червоні. Ляже поряд із друзями, ото й усе. — Савицький! — Гончаренко заперечно похитав головою. — Це небезпечно! Там повно червоних. Я забороняю! Андрій мовчки пішов по вагону. Гончаренко дивився йому вслід, дивуючись із того, що син генерала так легко здався. Хоча, звісно, наказ є наказ… Але друзів він усе-таки втратив. «Ох, хлопче. Скільки ще втрат попереду», — подумав сотник. Гончаренко обернувся до паровоза. Ліхтар, як і раніше, освітлював рейки. У конусі світла вигулькували фігури з відрами й зникали десь праворуч від потяга — це юнкери носили воду для паровозного котла. «Ну, дасть Бог, скоро рушимо…» Несподівано Гончаренко почув звук, який сказав йому значно більше, ніж слова Савицького. Невгамовний хлопець відчинив рампу, і по дошках процокали кінські копита — то син генерала вирушив по друзів. Уже розвиднялося, сірий туман закутував станцію Крути, на якій хазяйнували червоні. Бронепотяг стояв на ближній колії, головнокомандувач Муравйов поринув у солодкі марення морфініста. Панувала майже цілковита тиша. І лише в одній із кімнат ніхто не спав. Мало того: тут вершилась історія. Так принаймні думав комісар Штик, вивчаючи документи, привезені «нашим новим товаришем». — Так, товаришу… Імперія від своїх колоній не відмовиться. Олекса — а це він був «новим товаришем» — мовчки кивав. Схоже, його місія ось-ось завершиться. Комісар не мав чого сказати — та й не було в цьому жодної потреби. Товариш Штик роздивлявся фото і порівнював їх із текстом на напівскручених сторінках. — Так, зрозуміло… Це також… Кумедно, що французи… Краєм ока Олекса помітив рух за вікном. Рух, якого не могло бути, — у бік станції від бойовища біг чоловік. Брата Олекса міг упізнати з будь-якої відстані. «Братику… Що ти тут робиш?..» Слово «французи» повернуло Олексу в кімнату — він мусив відповісти комісарові. І, звісно, не виказати хвилювання. Штик відклав лупу і підвів очі на Олексу. Документи не викликали сумнівів. За них не шкода було заплатити суму, яка чекала в саквояжі. Ясна річ, розкидатися грошима молодій радянській республіці було важко — проте деякі речі були того варті. Спокій, приміром. — Так, товаришу, ви вчасно зміркували, що краще спів­працювати й не стояти на шляху нової народної імперії, і зробили правильний вибір. Олекса кілька разів кивнув. Комісар багато в чому мав слушність — Олекса вже точно не був дурнем. І вибір зробив правильний, притому дуже давно. А ось щодо «стояти на шляху народної імперії» він мав великі сумніви. У народної імперії — старший син Савицького зараз переконався в цьому остаточно — руки були по лікоть у крові. Така піде по трупах до «світлого», в її розумінні, завтра, не морщачись. «Народна імперія… Батько б сміявся…» Олекса подивився на комісара, потім на те, що називало себе Муравйовим. Ну, з цими він впорається… Але ще є охоронець. Він будь-якої миті може побачити Андрія. «Треба поспішати…» Нарешті комісар поклав на стіл конверт із документами і кивнув охоронцеві. Той подав Олексі саквояж і відступив убік. — На все добре, комісаре, — вклонився Савицький. Комісар кивнув і провів поглядом «нового товариша». Він був цілковито спокійним: документи, які на майбутніх перемовинах могли спричинити скандал, уже ніколи не будуть оприлюднені. А ось Олекса не був спокійним — не про документи він зараз думав, а про те, як захистити брата. Ще хвилина — і той забіжить на станцію, побачить і… І все закінчиться. Закінчиться назавжди. Цього не можна було допустити. Олекса різко обернувся і, вихопивши з кишені маленький пістолет, почав стріляти. Охоронці миттєво впали, а ось комісар, на жаль, тільки отримав поранення й спромігся двічі вистрілити в Олексу. Схибити з такої відстані він не міг — і не схибив. Поранений Олекса притулився до стіни. Місія, виявляється, була не завершена, та її продовжив його брат. Андрій увірвався в кімнату і скам’янів, не очікуючи побачити тут Олексу. Мимохідь він помітив якийсь рух. Це бачив і Олекса — комісар тягнувся було за пістолетом, але… Усе було скінчено. — Брате, як ти тут?.. — Андрій нахилився над Олексою, який сповз на підлогу біля стіни. Олекса підняв очі на брата і перевів погляд за вікно. Сили залишали його, а сказати треба було ще дуже багато… Аби лише встигнути. — Слухай уважно… Ти випадково став свідком важливої політичної операції батька. Ці папери мали потрапити до рук більшовиків і змінити хід подій. Задум майже вдався. Мені повірили. Для України це був шанс… Олекса зупинився і спробував відкашлятися. Горлом пішла кров. «Шкода, усе скінчилося дуже швидко. Нехай брат спробує, тепер його черга». — Олексо… зачекай. У мене є кінь. Я відвезу тебе до ешелону. — Не перебивай, брате… — Дихати було дедалі важче, і Олекса поспішав. — Часу обмаль… Андрію, головне: передай ці папери батькові. Саквояж облиш. Можливо, задум іще спрацює. Тепер усе було сказано. І тільки зараз Олекса по-справж­ньому поглянув на молодшого брата. Побачив його обличчя в крові і якийсь незнайомий, страшний вираз очей. — Ну ось, малий, схоже, тепер і ти знаєш, що таке війна… Старший брат знову закашлявся. Кров, стікаючи з куточка рота, проклала доріжку по шиї. — Олексо… Я зараз, тільки не помирай. Андрій підвівся, щоб привести коня. Але дихання брата за спиною затихло — і він обернувся, зрозумівши, що вже не встигне йому допомогти. Олекса сягнув рукою в кишеню куртки й витягнув заповітну коробочку. Кволими пальцями відкрив її і… І для старшого з братів Савицьких усе закінчилося. Обручка покотилася по підлозі й зупинилася біля ніг Андрія.