Олеся постукала до кабінету з табличкою “Головний лікар Марченко П.О.” і, не дочекавшись запрошення, зайшла.
— Доброго дня, Петро Олексійович. Ми з вами домовлялися щодо інтерв'ю. Я — Олеся Перебийніс з видання “Кримінальна Україна”.
Головний лікар Обласної психіатричної лікарні №2 виглядав зовсім не так, як уявляла собі журналістка. Підсвідомо вона очікувала когось схожого на Фрейда - сухенький, тонкі риси обличчя, з борідкою і, хіба що, не в пенсне. Натомість лікар Марченко був повною протилежністю. Радше за Фрейда він нагадував козака Пацюка з гоголівських “Вечорів на Хуторі близ Диканьки”: кремезний та огрядний, ніс “картоплею”, довгі козацькі вуса. З-під блакитної сорочки, одягненої під білим халатам стирчало сиве волосся, воно ж густо вкривало дебелі руки, які добре видно, бо халат був засуканий по лікті. Величезними, як сардельки пальцями Петро Олексійович тримав філіжанку кави. У його руці вона виглядала особливо мініатюрною.
— Ага, пам’ятаю-пам’ятаю. Сідайте от тут, навпроти. — запросив дівчину Марченко.
Олеся присіла. Петро Олексійович сьорбнув каву та відставив чашку.
— Так ви прийшли, щоб ознайомитися з історією нашого маніяка? Так би мовити — “зірки” нашої лікарні. — хитро прижмурив очі лікар.
— Ага, звичайно! Це ж донині новина номер один. — усміхнулася у відповідь Олеся.
— Насправді, вам краще було б звернутися до поліції. А саме — до слідчого Котова Констянтина Олександровича. Саме він розкрив цю справу. — сказав Марченко.
— З ним я теж планую поговорити, але спершу було б цікаво послухати вас та … — Олеся зам’ялася — Та, якщо це можна, поговорити з самим маніяком.
Журналістка подивилася на лікаря поглядом котика з мультфільму про кота у чоботах.
— Ох же, ви дівчата-журналістки, вмієте вмовляти. — з усмішкою пригладив вуса Петро Олексійович. — Ну давайте відразу до нього й підемо, а по дорозі я розповім.
Вони вийшли з кабінету та Олеся увімкнула диктофон.
— Так от, як ви знаєте, знайшли того маніяка завдяки останньому вбивству, що він скоїв. У одній квартирі знайшли вбиту людину, у якої було вирізане серце, а до рота запханий якийсь папір. Інші б слідчі, може на папір і не звернули б уваги - кляп, як кляп — що з нього взяти. Але Котов — це дуже досвідчений слідчий, один із кращих, чи не найкращий. Він домігся того, щоб експертиза добре вивчила, що то за папір і що на ньому надруковано. — розповідав лікар поки вони неспішно йшли довгими коридорами лікарні. Заінтригована Олеся слухала відкривши рота.
— Виявилося, що надруковані там коментарі до якихось оповідань. Котов почав шукати, що то могло б бути і з’ясував, що то чотири оповідання, які беруть участь у літературному конкурсі горору. Конкурс самосудний і, для об’єктивності, автори всі до закінчення конкурсу знаходяться під анонімними іменами. Так от, Котов не тільки знайшов ті оповідання, але й прочитав. І виявилось …
Тут вони завернули й лікар дістав ключі.
— Виявилось? — перепитала Олеся.
Петро Олексійович відчинив двері, пропустив Олесю всередину, зайшов сам, зачинив двері на ключ і тільки після цього продовжив.
— Виявилось, що у цих оповіданнях описані реальні вбивства, що були скоєні впродовж попереднього року. При чому такі деталі, які були невідомі загалу. Більш за те, в одному оповіданні є описання, де злочинець сховав голову жертви, яку не змогли знайти при розслідуванні. У дворі під осикою. Поліція по цьому опису знайшла її.
— Нічого собі! — не витримала вигук Олеся. Тим часом вони йшли далі ще одним коридором.
— Ото ж! Таким чином у слідства виникли докази причетності авторів цих оповідань до резонансних злочинів. Спершу була версія, що це різні люди, до того ж жертви ніяк не були пов’язані одна з одною. Але через те, що вони всі були на одному конкурсі та коментарі до їх оповідань знайшли у роті останньої жертви — всі справи об’єднали в одну.
Нарешті коридор закінчився і Олеся з Петром Олексійовичем опинилися перед решіткою, за якими були ще одні двері, цього разу металічна. Перед решіткою стояв стіл, за яким сидів хлопець у формі поліції охорони. Олесі довелося показати свої документи, а Петро Олексійович просто розписався у якомусь журналі.
Хлопець достав велику зв’язку ключів та відчинив решітку і двері, пропустив їх вперед та зачинив знову і те і те.
— Так от. Не знаю деталей, але Котов знайшов всіх авторів тих чотирьох творів. І виявилося, що то одна людина, яка зареєструвалася на конкурсі під різними іменами! В той же день його заарештували. На квартирі знайшли всі необхідні докази. А от сам злочинець виявився уже нашим клієнтом. Важка форма шизофренії з дисоціативним розладом ідентичності. Аж чотири особистості в одній. Три чоловіка і, навіть, жінка. Уявіть собі.
Марченко постукав у двері з табличкою “Процедурна”. Двері відчинив двометровий чолов’яга у білому халаті. Від нього тхнуло часником та салом. Певне він його якраз дожовував. Побачивши головного лікаря, чолов’яга з зусиллям проковтнув те що жував.
— Проведіть нас до Володієнко. — скомандував Петро Олексійович.
Чолов’яга, а то, певне, був медбрат, повернувся, та прихопив ключі, що висіли на виході з його кімнати. Вони пішли за його широкою спиною. Олеся хвилювалася. У подумках вона згадувала сцену з “Мовчання ягнят”, коли агентка ФБР Кларіса Старлінґ зустрічалася з Ганібалом Лектером.
— Ось ми й прийшли. — сказав Марченко, коли вони зупинилися біля однієї з дверей.
Олеся затамувала подих. Чолов’яга спершу глянув у вічко, а потів відчинив двері. Зайшов першим, за ним Марченко та Олеся.
У кімнаті на ліжку сидів худий, гостроносий, з патлатим нечесаним волоссям, схожий на якогось крука-переростка, чоловік. Його погляд був скляним, наче він увійшов у себе і причинив хвіртку. З рота додолу тягнулася довга чи то сопля, чи слина.
— Що це таке? — суворо спитав Петро Олексійович.
— Буянив. Довелося з протоколом. — знизав плечима медбрат.
— На жаль, він зараз якраз під дією галоперидолу та деяких седативних препаратів. — сказав Марченко.
— Але можна все ж таки з ним поговорити? — з надією спитала Олеся.
— Спробуйте. — з сумнівами відповів лікар.
Олеся підійшла ближче. Дебелий медбрат встав поруч з Володієнко.
— Доброго дня. Я — журналістка видання “Кримінальна Україна”. Хочу взяти у вас інтерв'ю. — сказала Олеся.
Скляні очі Володієнко дивилися крізь неї. Жодної реакції на слова дівчини.
— Ви мене чуєте? — підвищила голос Олеся. Нічого не змінилося.
Олеся помахала рукою перед обличчям маніяка. Скляний погляд, наче у іграшки, так і залишився незмінним. Тільки слина рухалася по підборіддю.
Журналістка зітхнула.
— Не вийде зараз з ним поговорити. — констатував факт лікар. — Але ви нічого не втратили — він і без препаратів абсолютно неадекватний. Крайній ступінь шизофренії.
Олеся повернулася та з сумом рушила до дверей.
В цей момент Володієнко неочікувано поворухнувся. Сковтнув слину і раптом заверещав жіночим високим голосом:
— У всьому винен Анонімус!
Медбрат кинувся до нього та притис до ліжка.
— Анонімус! Винен Анонімус! — закричав Володієнко на різні голоси. Олесі почувся наче юначий і немолодий чоловічий. Це було так, наче Володієнко був маріонеткою замість якої говорить той, хто смикає його за мотузки, таких людей більше ніж один і вони борються за те, хто буде керувати Володієнком.
— У всьому винен Анонімус! Анонімус!!!