Читаю "пташиний цвинтар"*. Розділ про птахів та літаки.

Я вже давно не помічав літаків в українському небі.

Точніше не так. Літаки - це те, що я чую найчастіше. "Окраса" кожного вечора, меланхолійний фон телефонних розмов. Інколи вони летять настільки низько, що, здається, вріжуться акурат у будинок, або зачеплять дах коліщатами.

Але це не те.

Це військова авіація, а я про літаки цивільні. Маленькі "ножі" білої пари, розрізаючі небо навпіл, від яких земля не множиться вирвами і не фарбується у червоне.

Біла смужка небесного диму родом із мого дитинства.

На час великої війни перелети Україною були заборонені.

Чесно, я не відслідковував чи їх уже дозволили, і не дуже турбувався цією темою, бо у небесному просторі наді мною літаків не було. Це егоїзм дорослої людини. Не помічати цивільних літаків у дорослому віці - це теж саме, що не помічати не пристойних написів на стінах у дитинстві; ти ніби розумієш, що є частиною чогось більшого, але не можеш осягнути цього значення повністю.

Досі я не помічав відсутності літаків, лиш тепер - схилившись над книгою - думаю про це.

Про часи дитинства.

Період, коли я любив сідати на асфальт, лягати на розстеленому рядні і дихати. Дихання тодішнє не зрівняється з диханням теперішнім. Навколо усе було просякнуте літом. Не пропареним повітрям, яке не дозволяє нормально вийти з дому, а літом. Озером у селі за декілька кілометрів звідси, підсмаженим хлібом та сосисками, які розтріскуються, "розпускають свій панцир" та підрум'янюються на підступному вогнищі.

Я помічав у небі коней та слонів - хмари складаються у фігури чудернацької форми, коли вдосталь дитячої уяви. Вдивляючись у небо тепер я не бачу нічого крім хмар - скупчення важкої води. Ніякої ілюзії. Або імпотенція фантазії.

Дивна штука. Ми так хочемо подорослішати, але лиш досягнувши мети осягаємо власну недолугість, добираючи додаткових чисел на балансі земних років.

А ще весна 2023-го стала скупа на пташиний спів.

- Нема пташок. - каже баба туплячись з вікна на подобу пташиної годівниці (півлітрової пластикової пляшки з вирізаним отвором посередині), - Це ж скільки було раніше - повно. Нема. Все війна побила.

Я згадую як минулі роки вона засипала до годівниці зерно. Не знаю чи є воно там тепер, але його однозначно нема кому клювати.

Птах сталевий маленькими зернинками куль їсть птаха фізичного.

У грунті серед посіву проростає коріння з людських трупів та останків.

Смерть в повітрі.

Смерть - повітря.

Я більше ніколи не буду дитиною.

____

* "Пташиний цвинтар" - збірка оповідань українського письменника Кирилла Поліщука.