В кафетерії на розі вулиці Двадцять, цим ранком зустрілися двоє меланхолійних чоловіків. Сутулі, в жовтих окулярах, обидва плішиві та з великими “неплянами” на майбутнє.

Нетрі. Протяг спозаранку носиться тут із затхлістю та смородом помийок, наче сумлінний робітник, що ніколи не запізнюється на службу, із своїми обов'язками, і ви завжди стикаєтесь з ним в певний час. З провулку чується лайка. Пара виривається з каналізаційних решіток. Кафетерій тут як раз той стовп, що все утримує. Як добре, що він є, і якою була б чудова картина його падіння! Всі радіють цьому стовпові, його вид змушує очі розплющуватися ширше, до нього тягнуться як до містичного чорного моноліту, що обдаровує розумом мавпу, а людину робить естетом.

― Який чудесний ранок!..― прожовуючи позавчорашній безе, каже пан Октаедр.

― Який журливий початок дня...― помішуючи розчинну каву, що не розчинилася повністю у недостатньо гарячій воді, сказав пан Тетраедр.

― Полиште, бросьте, кажу вам, настіль дивного ранку я...― Октаедр десять хвилин пережовував їжу та епітети, ретельно добрані для хвальби новому дню, і плювався ними на стіл та в Тетраедра, що відповідав хіба кивком, помахом руки, порухом плеча, а то й зусім ― кутиком рота.

Скляні тріснуті вхідні двері прочинилися, влетіло лихослів'я. Вітер послаб і брудна газета затрепетала, притиснута дверима.

― Як вам таке?

― Ех, не звертайте уваги на цей пил! Пф! Просто заплющте очі, поки він пролітає.

Тетраедр лишень скривився, чи то від почутої лайки (продовжує глухо битися об двері), чи то від слів візаві.

― Збираюся позаздрити вашій поміркованости,― він вже не знав, чи пити цю каву?

― О, друже, про що ви кажете, “поміркованість”. Цей самоцвіт не для моєї пекторалі душевного доброчинства, в ній банально не стачить місця для стокаратної поміркованошти. Я, бач, малодушний.

Крихти безе тануть на тріснутих губах, чай надто гарячий, на блюдці черствий круасан. Поки холоне чай, Октаедр пробує відволіктися, щоб не з'їсти десерт передчасно.

― Друже мій, який бо чудесний сей ранок! ― та виходить в нього ненатхненно.

В кафетерії більше нікого. Навіть хазяїна. Тетраедр шкіриться завбачивши запітнілі стекла окулярів співрозмовника. Дурно так робити, но стриматися чомусь не вдається.

З-за спини долинув цок. Шум. Потім голос з динаміка: “Цього ранку при виверженні вулкана Джо-Жо в центральній провінції загинуло вісімсот чоловік. Анонімні джерела “Колегії вчених” повідомляють про причетних до виверження: Інтеграл, Ікс, Паралель, саме вони, за словами інсайдерів, спровокували катастрофу...”

Тетраедр самовдоволено прилинув до своєї кави та щось стримувало його сьорбнути.― Що скажете, товаришу?

Октаедр трішечки відсунув блюдце з круасаном.

― Ой, та це ж сумнозвісні “анонімні джерела”, чи ви довіряєте відгомону стукотіння праників по кориті? Краще поверніть свої думки і очі до високого: спогляньте на це небо! Яка втіха...

Тетраедр тяжко зітхнув, позаяк небо не видно через смог. Двері заскрипіли, увійшов товстун в обрізаних джинсах, синій куртці і прокричав ім'я хазяїна кафетерію. Відізвалося відлуння та Октаедр:

― А його нема.

Товстун спохмурнів, тінь від нього накрила половину приміщення, хмур повис у повітрі.

― Я великий чоловік! ― прогуркотів, наче тисячі громовиць в жерстяній трубі, товстун.

Октаедр безглуздо посміхнувся, знітившись зі свого гаданого сарказму: “Так це один чоловік?.. А як його звуть? ― Стодецебелій?..” і вже не знав ― куди подіти руки, наче товстун причув його думки.

Тетраедр поправив окуляри, захотів було випрямитися, але... щось його стримало.

― В мене великі справи! На кону великі гроші!..― Стодецебелій не вгамовується.

Октаедр забув про чай, але взятися за круасан йому не дозволяла вже совість.

Тут заговорило радіо: “Сьогоденнім ранком, надзвичайним указом правителя було скасовано усі “великі справи”, зокрема “справунки” і “справища”, оголошено дрібнодень! Всім “Великим людям” ― прохання не виходити зі сховищ під час комендантської години...”

Товстун заревів і вискочив на двір; загув двигун мопеда. Великий чоловік поїхав, а у вухах завсідників кафетерію ще з півгодини дзвеніло; хмур некрасиво прилип до стелі.

― Отже ви...― з-під лоба завважив Тетраедр, смакуючи кожне слово.― Прямували на роботу, цим “чудовим ранком”, а зараз...

― Не знаю, друже, відчай в кожній тіні...― опускаючи погляд, він косився на тіні під столиками, біля ніжок стільців.

“Ох, який жаль, що за прикрість!..” ― думав Тетраедр, відчуваючи, одначе, запах лавру, він навіть намірився нарешті випити цю жахливу каву. Підніс до губів чашку... але щось не пускало його відпити. І тут він побачив що: на чорній гладі, посеред уривків молочної плівки, в човнику стояв чоловічок з довжелезною жердиною, яка впиралася Тетраедру в підборіддя.― О, неймовірно! ― поставив чашку на стіл.― Хазяїн кафетерію у мене в чашці!

Октаедр примружився, поправив окуляри.― Таки так! Що він там робить?

― Може прибуток ловить?

― А може тюленів глушить?..

― А є різниця?

― Між словами “ловити” і “глушити”?

― Ні, між прибутком і тюленями.

Знову заговорило радіо: “Рівняння номер двісті тридцять п'ять тисяч сто сорок один ― вирішено. Сподіваємося, ваше зачудування не мине так же скоро, як...”

Зникли жовті окуляри, зникли трухляві столи кафетерію, сморід і протяг, вулиця і смог. Останнім зник шум радіохвилі.