Усередині маєтку панувала приємна напівтемрява, запах пряного чаю. Спокійно, але я відчувала — напруження. 

Віка одразу ж побігла на другий поверх, оглянувши сходи з вигуком:
— Нарешті цивілізація! Якщо я ще раз побачу річку, то лише в акваріумі. І то — з пластиковими рибами!

Я ледь усміхнулась, а Редвольд озирнувся на мене.

— Вона житиме тут.— сказав мені  спокійно.

— Вона — моя подруга. Вона допомогла мені знайти себе. І я не залишу її саму. — Я дивилась йому прямо в очі.

— А якщо я скажу, що  є сили, які не захочуть бачити поруч людину зі світу, якого тут не мало бути?

— Тоді ти станеш на наш бік.Заради мене. — Я підняла підборіддя трохи вище. — Ти ж сам сказав: я твоя. А вона — моя сім’я. Я її не залишу.

Редвольд замовк. А потім зробив крок уперед і торкнувся моєї щоки — не владно, не демонструючи сили. М’яко.
— Ти не залишаєш мені вибору, правда? — Прошепотів.
— Ні. Але, може, це й добре.

— Добре… — Він зітхнув. — Я спробую довіряти твоєму вибору. Але якщо щось загрожуватиме тобі — я діятиму.

— Навіть проти мене?

Він на мить затримав погляд.
— Навіть тоді. Але я сподіваюся, що не доведеться.

У той момент із ванної долинув жіночий вереск і крик.

— Віка... — Зітхнула я .

Редвольд усміхнувся.
— Тепер я точно знаю, що вона з твого світу.

— А ти думав, у нас усі мовчазні й покірні?

— Сподівався.

Ми обоє розсміялися — щиро.
Можливо, цей вечір таки стане передишкою перед тим, як усе знову перевернеться?

-Ти змінилася.— Сказав він тихо. 

— Бо більше не маю куди тікати.— Відповіла я щиро. — І не хочу. Якщо ми з тобою — не випадковість?

Він нахилився ближче.
— Ми не випадковість.

Я мовчала, слухаючи.
— Ти казав, що вибрав мене. Але чи це справді вибір? Якщо між нами — магічний зв’язок.

Редвольд не відповідав одразу. Його рука ковзнула до моєї, пальці доторкнулись ніжно.
— Ти думаєш, я прив’язаний лише через магію? 

Я кивнула. Це мене мучило.

Він повернув мою долоню до себе і поцілував у центр, повільно.
— Я бачив, як ти захищаєш тих, кого навіть не пам’ятаєш. Я бачив, як ти кидаєш виклик мені — не боячись. Як ти піклуєшся. І смієшся, навіть коли ледь стоїш на ногах. Це не магія. Це ти.
А якщо й справді щось зв’язує наші душі — то я вдячний, що саме з тобою.

Його голос був хриплим.

— І що буде далі? — Запитала я тихо. — Якщо все це — не гра?Не тимчасове?

Редвольд не відвів погляду.
— Далі буде ти і  я,ми.

Я не відповіла. Просто схилилась до нього й доторкнулася лобом до його . Чоловічі  руки обійняли мене, і ми так стояли посеред зали .  

За спиною щось гримнуло — здається, Віка сковзнулась у ванні. Але вона не кричала, а співала. 

І раптом усе  стало на своє місце.
Я була майже вдома.

Редвольд провів пальцями по моїй щоці, торкнувся лиця, а потім завмер, дивлячись в очі.

— Якщо скажеш "ні" — я відступлю.— Прошепотів. Його голос більше не був владним. Тепер у ньому звучала повага.

Я не сказала "ні".

Навпаки — моя рука ковзнула йому за шию, і я притягла його ближче. Його подих торкнувся моїх губ, і в цю мить світ навколо перестав існувати.

Поцілунок був  глибоким — з тих, які забирають подих і повертають до життя одночасно. Його рука ковзнула мені на талію, обійняла, і я відповіла тілом — ближче, сильніше. Мені хотілося бути поруч.

— Ти тремтиш.— Прошепотів він мені у волосся.

— Тому що не хочу, щоб це було сном. — Зізналася.

Редвольд підхопив мене на руки — легко, впевнено — і поніс до кімнати, за дверима якої панував запах лісових трав. Він опустив мене на м’яке ліжко, сів поруч, а потім просто ліг поряд, обійнявши. Його тепло огорнуло мене.

Це була не ніч пристрасті — це була ніч довіри. Ми лежали, притиснувшись одне до одного, говорили пошепки, торкались пальцями обличчя, плечей, долонь. І коли, нарешті, я заснула — його рука залишалась на моєму животі , ніби оберігала.


Ранок у маєтку був незвично тихим. 

— Ти не зник.— Прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

Ми ще трохи полежали, перш ніж я змусила себе встати. Віка, як завжди, чекала, коли все стане "цікаво". І, схоже, дочекалась.

— О! Нарешті! — Її голос  пролунав у коридорі. — А я вже подумала, що вам там ковдра до обличчя приросла!

Я вийшла у коридор, тримаючи пояс халата, а вона дивилась на мене з тією самою театральною образою, яку демонструвала ще з дитинства.

— Віка... — Почала я обережно.

— Ні, ні! Все добре! — Підняла руки. — Просто поки хтось тут насолоджується сном на драконі, інші мерзнуть у чужій кімнаті з мишами! Хоча ні, навіть миші мене покинули. Напевно , не та компанія. 

У коридор вийшов рудий маг, обтираючи вологе волосся рушником. Очі блищали від стриманого сміху.

—Ти згадувала мене?-Звернувся до Вікторії .

— Ще б! Я взагалі думала вийти заміж із принципу, — Огризнулась вона, але щоки в неї почервоніли.

Він зробив крок ближче, серйозно нахилив голову, вивчаючи її.

Віка мимоволі запнулась, потім запхала пасмо волосся за вухо.

— Я... Хочу, щоб ти приніс мені сніданок! — З викликом відповіла вона, склавши руки на грудях.

— Із задоволенням. Але пам’ятай — наступного разу скажи слугам . Це значно ефективніше, ніж монолог про мишей.

— Монологи — моя зброя,. — Буркнула вона.

Він відступив, ще раз глянувши на неї з якоюсь м’якою увагою. І вперше я побачила Віку трохи розгубленою. Вона озиралася, наче не знала, куди подіти руки.

— Слухай, а ти завжди такий… Самовпевнений? — Нарешті запитала Віка.

— Лише тоді, коли бачу, що це викликає реакцію, — Відповів він без напруження. — А твоя — безцінна.

— Та я взагалі не реагую! — Вигукнула вона, роблячи крок назад. — Це просто...  Відповідь організму на дратівливий чинник!

— Якщо я — дратівливий чинник, то, може, я тебе трохи поцілую, щоб не було сумнівів?

— Що?! — Віка зробила ще крок назад, уперлася в стіну й відчула, як серце шалено забилося. — Ти не смій…

Він спокійно наблизився, нахилився зовсім близько й прошепотів:

— Не смію... Без дозволу. Але скажеш «так» — і я забуду про сніданок.

Віка ковтнула повітря.

— Тоді починай зі сніданку, рибалко. Бо я жінка з принципами.

— А я чоловік, що вміє чекати.— Усміхнувся він .

Він розвернувся й рушив до сходів, а Віка залишилась стояти в коридорі, ще хвилину кліпаючи, як після грому. Потім озирнулась на мене.

— Мені треба щось із цим робити. Із собою. Із ним. З усім!

— Почни зі сніданку. — Порадила я, намагаючись не сміятись.

— Із вина. — Поправила вона.

— Ще ранку не було.

— Тим більше!Це ми ще до музики не дійшли. — Огризнулась вона, але вже без злості. — А ти, бачу, теж не зник.

— Я маю причини залишатися. — Відповів Редвольд на порозі, дивлячись тільки на мене.

Моє серце стислося. 

— Гаразд.  — Зітхнула Віка. — Якщо вже всі такі багатозначні, то я піду шукати каву. А ще краще — щось із бульбашками.

Вона зникла за рогом, а я лишилась на місці, дозволяючи собі ще кілька секунд тиші.

Редвольд підійшов ближче. 

— Їй буде важко. — Сказав тихо.

— Вона звикне. Віка — сильніша, ніж здається.

— Як і ти.

Я кивнула, ховаючи усмішку.

— Нам треба буде поговорити з магами.- Продовжив він. — Є рухи з Північної межі.  І ще…  Один із полонених, згадав твоє ім’я.

— Моє? — Я насторожилась.

— Так. 

Я застигла. Усередині все похололо, хоча сонце вже підіймалось. 

— Мені потрібна твоя довіра. Повна.

— Вона в тебе. Тільки… — Я подивилась йому в очі.

Редвольд узяв мою руку.

- Але вибір — за тобою.

Я нічого не відповіла.
З виглядом голодної вовчиці я сіла  за стіл і вчепилася в тарілку юшки.

 З’їла все так швидко, наче то був не сніданок, а останній шанс вижити на цьому місці. 
Але щойно і Вікуся потягнулася по добавку, вторгся Аердан. 
— Ти що твориш? — Здивовано прошепотіла вона, коли він зупинив її руку прямо на півдорозі до ополоника.
— Поїси пізніше. Тобі зараз не можна багато. Шлунок не пробачить.
— Шлунок сам попросив ще. — Обурилась подруга. 
— Пізніше! — Голосно, як вирок.
— Жаднюга.
— Пішли, покажу місцевість.
— Ну хоч ложечку… — Благально простогнала.

Але маг  її не пожалів — узяв за руку і витягнув із-за столу. З тумбочки витяг якісь плетені тапки з ліан — розміру "принцеса на виріст ",  обережно присів біля її ніг і взув. 
Його пальці тремтіли — може, від хвилювання? 
— Завтра ти матимеш власний гардероб.
— А я вже звикла до цієї сорочки. - Мабуть його. - Вона як тепла обіймашка, тільки без емоцій.
— Можеш залишити. Мені приємно. Але ти заслуговуєш на краще.
— Тут взагалі магазини існують?
— Ні.
— А ти що, сам шьєш із листя і чарів?
— Ні. - Відповідає коротко. 

Він повів нас  назовні. 
— Там — криниця. Питна вода. Не отрута, просто вода. Там — річка, де ти хотіла  зкупатись. Безпечно лише ось тут.
— Але ж ти казав, магії тут нема.
— Це не магія. Це я. Розставив пастки. 
— О, супер. Пастки. Я ж так люблю ловити лапу на капкан.-Язвила подруга. 
— У воду заходь спокійно, там мілко. Але ліворуч — не ходи. І праворуч — теж не ходи.
— Угу. Типовий рай на землі: крок туди — дракон, крок сюди — болото смерті.
—  Мене не буде вдень. Приходитиму ввечері.
— І що мені робити тут на самоті, серед твоїх “не ходи туди” і “не торкайся цього”?
— Готуй їжу.
— Ага. Тобто це не притулок. Це кулінарне вигнання? 

"Піди. Зараз. Не сперечайся." Я здригнулась. Голос прозвучав у голові. "Вигадуй причину. Терміново. Спати." 

Я озирнулась — Аердан ще щось бурмотів Вікусі, яка вперто тягнулася за ним. 

— Я… Піду приляжу.— Пробурмотіла. — Мабуть, після всього цього мені раптом… Ну… Крутиться голова.

— Що? — Перепитав Редвольд, здивовано. —  Що тебе турбує? 

-Просто швидко втомилась. 

-Ти тільки прокинулась, - здивовоно підішла блище до мене Віка, - ти захворіла? 

 

  Хотілось пошуткувати : «Вагітність, пожружко», — але язик не повернувся. Не зараз. Не при всіх. Не тоді, коли навіть я сама не знала, що з цим робити.

Редвольд дивився на мене довше, ніж треба. Йому не сподобалась моя раптова зміна. І мені — теж.

Я швидко послалась на гормони і перший у житті стрибок крізь простір. Компанія вмить посерйознішала, в очах з’явилась обережність.

Я скористалась цим і без зайвих слів відступила до маєтку. Тільки-но лягла, як усе навколо почало повільно розчинятися. 

Олена.

Мені стало так образливо. Я була голодна, брудна, змучена. Бігла, як могла, крізь сльози, біль і злість. Спершу звернула праворуч, оббігла великий дім, а тоді, не тямлячи себе, завернула за стару будівлю — і влетіла прямо в чиєсь тіло.

Воно було величезне. Чоловік. Чорт забирай, та він ніби був виліплений із граніту. Справжній велетень. Він встиг мене підхопити на льоту, щоби я не гепнулась і, не зламала собі шию, і притиснув до себе — міцно, мов у ведмежі обійми.

І я... Обняла його у відповідь.

Мої руки самі посковзнули під його крила, шукаючи ще більше тепла, ще більше опори. Це була несвідома спроба врятуватися. Захопитись за щось живе й нерухоме, мов берег, коли тебе кидає хвилями.

І в ту мить я вперше за довгий час відчула захищеність. Спокій. Мовби світ на секунду зупинився, давши мені видихнути.

А потім — накотила паніка. Лякаючий, дикий страх. Він нічого не зробив. Просто тримав мене — виснажену, худу, майже прозору. Просто дихав рівно й глибоко, його подих колисав. А я — дихала ротом, хапала повітря, мов риба, викинута на берег.

Отак просто — у чоловічих обіймах. У ворога.

Бо всі чоловіки для мене були ворогами.

І саме в цю мить я найбільше хотіла зупинити час.
Я не знала — усі проблеми почалися з цієї хвилини чи, навпаки, на мить зникли. Час зупинився. Звуки, шурхіт, навіть дихання світу — все зникло. Лише його голос пробивався крізь тишу.

— Хочеш, я заберу тебе з собою? Хочеш поїхати зі мною?

Він не почув відповіді. Бо я не змогла її дати. Усе, на що вистачило сили — підняти погляд і подивитися йому в обличчя.

І в ту ж мить мокрі доріжки на моїх щоках зникли. Його велика, тепла рука ніжно стерла кожну крапельку сльози. Його очі… Вони заглянули просто в душу, побачили мене наскрізь і перевернули з ніг на голову все, що ще залишалося цілим усередині. Права рука обережно витирала мої сльози, ліва — гладили по спині, заспокоюючи, як ніхто й ніколи.

Мене ніколи не приваблювали чоловіки великої статури. Та й у цьому світі я взагалі боялася всіх — чоловіків, жінок, навіть дітей. Я звикла тікати, ховатися, звикла бути здобиччю. Жити в напрузі, мов зацькований звір.

Але він… Він зупинив час.

Цей велетень — з тілом, наче скеля, здавався найпривабливішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала. Його обличчя було трохи круглим, але гарним у своїй м’якості й спокої. І в ньому не було хижацтва. Лише тиша. 

Його обличчя випромінювало спокій і впевненість. Широкі, гарні брови надавали йому серйозного вигляду, а повні губи… Вони вабили, мов квітка бджолу. Та найбільше — очі. Живі, глибокі, чорні, мов ніч, у якій хотілося загубитися без слів.

Я ще міцніше притислася до його грудей — і несподівано для себе самої погодилась. Всім серцем. З ним — хоч на край світу.

— Покажи, де твій дім. А решту довір мені. Я повідомлю твоїм, що відтепер ти належиш мені.

І тут — наче грім у голову. Мовби блискавка розірвала думки.

Я різко зробила крок назад і замотала головою.

— Тихо, тихо... — Сказав він, простягаючи руки, щоб заспокоїти мене.

Та вже було пізно. Розум накрив хвилею страху. Безглуздо, беззахисно — просто віддати себе в руки іншому чудовиську. Можливо, такому ж небезпечному, як ті, від кого я тікала. А може — й гіршому. Бо я досі не знала, хто він насправді.

Не встигла я отямитися, як він схопив мої руки й потягнув до своїх губ. Це були найсолодші губи, яких я коли-небудь торкалася. Те, що я відчула в ту мить, було зовсім новим, незнайомим.

Поцілунок був недовгим, але мій розум відмовився працювати. Я не хотіла відриватися від його тіла — такого бажаного, такого живого. У животі закружляли метелики. Уперше.

— Р-р-р. Ідемо. — Пробурмотів він, і це рикуче звучання було таким  красивим...

Він першим перервав цю ніжність. Першим повернув мене в реальність  і повів у невідомому напрямку. Тоді я не надала цьому значення. А може, просто не захотіла. Бо хотіла казки. Хотіла магії. І саме це — відбувалося.

Я не могла зрозуміти, ким він є насправді. Людиною? Чи... Ящером? Вовком? Ведмедик!

— Драконом.— Відповів він, ніби почув мої думки.

— Для мене ви всі — ящери. І пси. Про інших я взагалі мовчу. — Прошипіла я з викликом.

— Можливо, саме це й врятувало тебе.— Його голос став серйозним. — Якби вони дізналися, звідки ти насправді... Лише боги знають, що тоді було б.Ти голодна? Щось болить?

Я кивнула, підтверджуючи його здогади.

— Потерпи трохи. Треба дістатися до схованки. Я подбаю про тебе.

Це було дивно. Я тягнулася до його руки — наче сама не своя — поки ми нишком пробиралися між будинками, мов злодії. І лише тоді помітила: на його зап’ясті — татуювання у формі кайданів.

Коли ми нарешті дісталися до його прихистку, у печі вже чекала гаряча вечеря. Я не змогла стримати вдячності.

 В’язень? Цікаво, за що  тримали в темниці?

Мене не дуже цікавило, як він почувається. Але я не змогла стримати цієї цікавості. Що б я не робила , тремтіння в тілі не проходило. Очевидно, стрес зробив своє: психіка не встигла оговтатися, і тіло не слухалося.

— І чому ж вони так завзято тебе переслідували? — Запитав він, уважно дивлячись на мене.— Ти знаєш, хто за тобою полює?

— Ні.— Відповіла я тихо. — Знаю одне: моя інтуїція рятує мене. Вона завжди підказує, коли час тікати.

Я знала, що вся ця погоня — частина заздалегідь спланованої гри.  Це не піддається логіці. І навіть зізнатися, що все це — моя провина, що ці біди почались через мене… Я не в силі.

— Як тобі вдалося вижити? — Запитав він, уважно стежачи за моїм обличчям.

Я вдихнула глибше, вдивляючись у темряву за вікном.

— У мене була хранителька. Магиня. Донья. Вона знайшла мене в лісі в той день, коли впав літак. Я нічого не пам’ятала. Була змерзлою, побитою… З іншого світу. Вона дала мені притулок, лікувала, вчила виживати. Вона була, як янгол — стара була , слабка, але добра. Вона вірила, що я зможу повернутись додому. Але сил у неї ставало все менше…
Він слухав мовчки. Жодного слова не перебив. 

— І одного дня... — Я ковтнула комок ,що встав у горлі. — Її просто не стало. Вони прийшли... Спалили дім. Шукали артефакт, який вона нібито ховала. А я... Я втекла. Як завжди. Як навчила. Як вмію. І з того часу — самотня.

Його долоня накрила мою. Велика, тепла, з тими самими татуюваннями-кайданами .

— Ти не винна.— Сказав він . — Виживання — не злочин. Це... Сила.

Я знову подивилась на нього. Цього разу — уважніше. Він був диким. Занадто великим, щоб вміститися в цей світ — як і я. Але в його словах була тиша, якої мені завжди бракувало. Тиша, що лікує.

— А артефакт?.. — Обережно спитала я. — Вони не припинять, поки не знайдуть його.

— Вони вже знайшли. Але не зрозуміли, що з ним робити. — Він трохи посміхнувся. — І, мабуть, ніколи не зрозуміють. Бо він — не просто річ. Він... Пов'язаний із тобою.

Я напружилась. Що це означає?

— Поясни. — Прошепотіла я.

Він зітхнув, нахилившись ближче.

— Донья не лише прихистила тебе. Вона — заховала всередині тебе щось велике. Давню силу. Можливо, навіть частину свого життя. Вони шукають артефакт... Не знаючи, що він — дихає. І що він — уже зробив свій вибір.

— Я... — Голос у мене зірвався. — Я не маг. Я нічого не вмію.

— Ще ні, — відповів він,— але в тобі — ключ. Тепер уже не тільки до твого світу. А до нашого. І якщо ти знову втечеш… — Він подивився крізь мене, — вони зруйнують усе.

Я мовчала.  Я не обирала це. Але й тікати більше не хотіла.

— Якщо я лишусь... — Прошепотіла я, не вірячи власним словам. — Якщо довірюсь...

Він торкнувся мого підборіддя, підняв погляд.

— То ти не будеш сама.  Я ж не скривджу тебе! — Пролунав хрипкий, але цілком спокійний чоловічий голос. — Подивись на мене!

 

-Я не знаю, ким стану.— Прошепотіла . — Але якщо ти й далі будеш поруч… Може, я знайду ту, ким була. Або стану кимось новим?

— Не поспішай.— Відповів він. — Ти не маєш ставати нічиєю героїнею. Не маєш рятувати світ. Просто… Лишайся живою. Це вже перемога.

Його голос був тихий, але сильний. Він говорив те, що я ніколи не чула раніше. Не вимагав. Не спонукав. Дозволяв бути. І цього вистачало.

— У нашому світі нічого не лишається непоміченим. Те, що ти є — уже змінює хід речей. — Він замислено зиркнув у вікно. — Але ця зміна не має бути болючою. Не для тебе.

— Ти говориш, ніби знаєш більше, ніж кажеш. Ти знав Донью?

Він на мить замовк. Вогонь відблискував у його очах.

— Я знав її… Дуже давно. Ще до того, як вона стала самітницею. До того, як втратила все. Вона була сильною. Мудрою. І дуже впертою. Як і ти.

Я посміхнулася крізь несподівані сльози.

— Вона казала, що я як буря — навіть не знаю, скільки руйную навколо, поки не навчусь тримати себе.

— Тепер у тебе буде шанс навчитися.  І я тобі допоможу. Якщо дозволиш.

— Добре.— Сказала я, майже нечутно.

 

Він підвівся й підійшов до кутка, де стояло невелике, скромне ліжко з хутром замість ковдри. Перевірив щось   і озирнувся до мене.

— Відпочинь. Ти маєш набратися сил. — Його голос звучав спокійно, але з м’якою турботою. — Це твоє місце на цю ніч.

— А ти? 

— Я — тут. — Він упав на підлогу  майже беззвучно, наче велика кішка, й витягнувся на спині. — Звик. До тісноти, до холоду. А поруч — безпечніше.Він повернув голову й подивився на мене довго й серйозно.- Ти маєш відчувати спокій, а не напругу. 

 Турбота така щира, що в грудях защеміло.

— Добраніч.

— Добраніч… — Прошепотіла я, вкладаючись на вузьке ліжко. А він лишився лежати поруч, просто на підлозі, так близько, щоб я відчувала його подих, але досить далеко, щоб не злякати.

І вперше за багато днів, я заснула. Без страху.

Та вночі мене розбудив холод. Не зовні — всередині. Ніби щось охололо під шкірою. Я сіпнулася, розплющила очі — і не відразу зрозуміла, де я. Та знайоме дихання поряд заспокоїло.

Я обережно сіла й відкинула хутро. Рука мимоволі торкнулася лівого плеча — і я завмерла.

Шкіра там пульсувала. Ледь-ледь світилася синюватим відблиском. Не боліло. Не пекло. Але  тепло розповзалося тілом, змушуючи серце битися частіше. Зсунула сорочку з плеча — і ледь не зойкнула.

На шкірі проступив візерунок — тонкий, складний, мов малюнок колючої лози .Він змінювався, перетікав, жив. У самому центрі світилася крапка — точно там, де колись торкнулась рука Доньї, коли вона востаннє шепотіла мені щось незрозуміле.
Я лягла, загорнувшись . Сон вже не приходив. Погляд знову ковзнув до плеча — де вже згасла  дивна мітка. Вона світилась, коли хтось із переслідувачів був поруч. Рятувала. Попереджала. Захищала.

Але зараз вона теж загорілась. І поряд був лише Ральф.

Це мало означати, що все безпечно. Правда ж?

Я заплющила очі. Дихання Ральфа було глибоким, рівним — він спить на підлозі зовсім поруч. Але щось у мені все ще смикалося, як натягнута струна.

Мить — і я відчула: хтось торкнувся мого волосся. Ледь-ледь, мовби поправляв пасмо, що вибилося з-під хустки. Я ніколи не дозволяла  торкатися моєї голови після смерті Доньї. Це було… Заборонене.

Весь світ зібрався в одну точку.

Я не думала. Просто ковзнула рукою в рукав, де   носила тоненький ніж — і блискавично вдарила назад.

М’який опір плоті. Глухий видих.

Я скочила з ліжка, босими ногами й рвонула до дверей. Ліс прийняв мене темрявою. Я бігла. Без напрямку. Без думок. Лише інстинктами. Вже звикла .

Гілки били по обличчю, коріння збивало з ніг, але я не зупинялась.

Доки не настав ранок — і не сталося те, чого я боялась.

Руки схопили мене зненацька. Я борсалась, скреблась, кусалась, але тіло не слухалось. Мене притисли до шорсткого стовбура. Дихання гаряче й розлючене било просто в щоку.

— І куди ти зібралася тікати? На корм вовкам? Або ведмедям?

Ага, втекла, називається, від одних проблем — і одразу вскочила в нові. Стоячи в кількох сантиметрах від чоловічого, гарячого тіла, ще й під таким пильним поглядом, серце мало не вискакувало з грудей від страху.

— Я ж сказав, не скривджу. Сам злякався твого вереску. Ось і побіг за тобою — заспокоїти.

Притис мене до стовбура дерева, ніби намагаючись вгамувати і мій страх, і свій.

— Плече, чорт забирай, тепер болить.

 Ситуація здалась настільки  смішною. Ральф однією рукою притримував мене, а іншою — потягнувся до пораненого плеча, скривившись від болю. Кров уже просочила білу сорочку, місцями засохла .

— Треба обробити рану. — Сказала . — Все, відпускай. Більше не втечу. Все одно ж наздоженеш.

— Розумно.

Він повільно послабив обійми, не зводячи погляду з моїх зелених очей.

— Відпускаю. — Прошепотів так тихо, ніби боявся злякати.

— Так, так, швидше вже.

— Може, віднести тебе на руках в будинок — для впевненості, що не втечеш знову?

— Це вже зайве. Треба зняти сорочку і зупинити кровотечу.

Ральф спробував стягти сорочку, але вона вже встигла прилипнути до рани. Виглядало це незручно, напрягало. Я залишилася стояти біля дерева, спостерігаючи за ним. Треба визнати: тіло в нього було бездоганне. 

— Болить? Так тобі й треба! Будеш знати, як мене хапати!

— Я не хапав, лише доторкнувся до твого гарного волосся. Що в цьому небезпечного? — Буркнув він майже командним тоном. — Пішли до водойми. Намочиш водою й допоможеш зняти цю кляту сорочку.

У його голосі вчувався азарт? Чи мені вже здається?

Мовчки попрямувала до струмка, йдучи за ним, не проронивши ні слова. Без жалю, без емоцій, без особливого бажання — просто змочила тканину й притисла воду в долонях  до плеча, де рана.

Коли сорочка нарешті відірвалась від шкіри, ми обоє побачили глибокий поріз. Стало соромно за свою реакцію. Але ж я злякалася! Сам винен — не треба було торкатись мене. Я звикла до самооборони ,тому завжди тримала біля себе ніж. От і пірнула його ,відчувши небезпеку .

— Може, звернись до знахаря? Заший рану.— М'яко сказала я.

Цей гаденький усміх з’явився на його морді. Уважно дивився на мене.

— Чому ти ховаєш волосся під хусткою? Крім мене тут нікого немає. Якщо тебе щось бентежить — то дарма, я ж не кусаюсь.

— Не твоя справа.

Його голос звучав надто... Небезпечно. 

— Рідко зустрічаєш когось настільки ніжного й дикого водночас. — Сказав він тихо, не зводячи з мене очей.

Що це він таке будить у мені? Справжній вихор — гнів, страх, бажання...

— Скільки ти вже жив без жіночої ласки, що тобі ввижається щось ? Ми ж тут удвох у глушині — ось і фантазії полізли?

— Я не думаю про жінок. Боюсь, що моя близькість їм тільки зашкодить.

— А зараз що — раптове прозріння? Прокинувся із почуттям співчуття?

Я мовчки відірвала шматок тканини  з своєї сукні й перев’язала рану, як могла.

— Зелені очі... — Пробурмотів він. — Завжди такі злі на чоловіків?

Мене наче хтось зупинив у середині руху. Я й сама себе не розуміла.  Він не докоряє. Навпаки -оберігає.

Руки задрижали. Соромно. Я встала. От дурепа! Три кроки від нього !

— Вибач, що поранила тебе. — Кинула через плече. — Але наступного разу не підкрадайся мовчки.

У нього брова піднялася — така гарна, чітка, мов крило птаха. Я таких красивих брів ще не бачила!

— У тебе брови неакуратні, а волосся взагалі… Ходімо, приведу тебе до ладу. — Сказала, не обертаючись. — Що чекаєш?

— За мною ще ніхто ніколи не доглядав. — Тихо відповів він.

— У мене немає іншого способу компенсувати свою вину. Тож ходімо, поки я не передумала!

Може, я помиляюся, але щось у мені тепліє до нього. Проти моєї ж волі.

За кілька годин , Ральф уже сидів на стільці, а я розчісувала його зарості. Вичісувала шерстинки з густого волосся. Потім туго заплела косу, підрівняла брови, надала їм форми. З кожним дотиком він здригався, але не рухався, уважно вдивлявся в моє обличчя.

Я так захопилась, а він не відводив очей.  Руки тримав на колінах — спокійно, зосереджено.

— Сам собі не вірю. — Провів пальцем по готовій зачісці. — Думав, помру на самоті зі своїм прокляттям… А тепер доля з мене сміється?

— Та перестань. Я просто тебе причесала. Не важко було. Брови підрівняла, бороду трохи окультурила. Якщо хочеш — можу тебе зачісувати. 

--Дякую.
— Хм, за що?
— За те, що дозволила бути поруч.
— Ти з глузду з’їхав?

Напруга між нами відчувалась на кожному міліметрі шкіри. Я чула його дихання. В хатинці раптом стало тісно — не від стін, а від нього. Хотілось вийти на повітря.

Я втратила лік часу, поки розглядала промені заходу, що пробивалися крізь гілля.

— Для тебе це місце — як тортури? — Спитав Ральф, підійшовши ближче.

— Звикнути можна.

 

-Що в твоєму волоссі ? — Прошепотів  . — Чому ти його ховаєш, навіть коли спиш?

Я мовчала. Дихала уривчасто.

— Тому що... — Я стисла зуби, але все ж промовила. — Воно не було таким раніше . — Голос мій ледь не зірвався. — Поки Донья не зробила обряд.

 

—  Захист. І, схоже, він мене прийняв.

Я підняла очі. Він не брехав. На його грудях ледь світилась така ж сама мітка, як у мене.

— Але... — Я  затремтіла. 

 

Ральф опустив погляд, наче сам шукав відповідь. Потім обережно простягнув руку, але зупинився за мить до того, як торкнутись  під хусткою мого волосся.

—  Може,  тому що тебе більше не можна залишати одну?

Я ковтнула комок у горлі, відчуваючи, як мітка на моїй шкірі пульсує в унісон з його .

— Це... Не повинно було так статися.— Прошепотіла я. — Я не хотіла нікого прив'язувати. Ні до себе, ні до цієї сили. Донья сказала, що я маю лишитися осторонь.

 — Якщо ти дозволиш бути поруч ,все зміниться.

Його рука нарешті торкнулася мого плеча — обережно.  І сила не пручалась. Вона, як і я, ніби видихнула полегшено.

— Може, Донья саме на це й сподівалась?

Ми мовчали ще довго. А коли я, змерзла  , Ральф обережно вкрив мене своєю курткою. Його тепло — єдине, що тримало мене на поверхні. Вперше за довгий час я не почувалась самотньою.

— Ти боїшся? — Спитав він тихо, ледь чутно.

— Що все це не справжнє? — Я на мить заплющила очі. — Постійно.

Його пальці ледь торкнулися краю хустки, але цього разу я не відвелася. Лише кивнула.

Хустка впала. Волосся розсипалося мені на плечі — густе, білосніжне ,мов сніг .

Ральф не сказав нічого. Лише дивився. Наче він усе життя знав, що я така. І саме такою мене й приймав.

— Тепер розумієш, чому я ховалась? — прошепотіла я. — Це не просто волосся.

— Це — частина тебе. — Відповів він. — І воно красиве.

Я не стрималась. Вперше за стільки часу — усміхнулась. Справжньо. Без захисту. Без хустки. Без тіні.

І цього разу — без страху.

Ральф мовчав ще кілька секунд. Потім повільно вдихнув — ніби вагався, але все ж вирішив сказати:

— Нам треба йти.
Я здивовано підвела очі.

— Хтось іде? 

— Так. Шукачі. Я відчуваю  їх за годину шляху. Йдуть по нашому сліду, швидко. У них щось... Що допомагає шукати не людей — силу. Твою силу.Це не втеча. Це відступ, щоб встигнути зробити хід. Ми знайдемо безпечне місце, а потім — я присягаю — вони тебе більше ніколи не торкнуться.-Я кивнула .
— Дай мені хвилину.

Він не спитав навіщо? Я знову зав’язала хустку — не для того, щоб сховатися, а щоб захистити те, що ще вчора здавалося слабкістю.

— Готова? — Спитав він, коли я зробила крок до нього.
— Готова.