Леон пройшов у дім і його повністю охопила темрява, коли двері зачинилися. Він налякано обернувся, щоб знайти Віктора, але нічого не побачив. Голос зірвався з вуст, тіло затремтіло. Однак сам художник не хотів так просто здаватися. Розізлившись на себе за те, що боїться, ввірвався вперед. 

Він йшов все далі і далі, у глибину темряви. Кожний крок викликав нервове сковування його м'язів, а серце билося так швидко, наче намагалось вирватися з грудей. Існувала постійна тривога, що в будь-який момент його могли зачепити або втягнути у щось зловісне.

Леон намагався втілити свою сміливість, хоча душа його вкрилася сумнівами і страхом. Він уявляв найгірші сценарії: химерні тіні, що наближаються, голоси, що глузують, холодні руки, що схоплюють його за плечі. Його уява створювала візуальні й звукові образи, які змушували його прислухатися до кожного звуку навколишнього простору.

Леон продовжував ходити, змушуючи себе не піддаватися паніці. Він навіть спробував закричати, але його голос здався загубленим у цьому безкрайньому морі темряви.

Його знову покликали. На цей раз сам Віктор. 

Він стояв навпроти нього. Легеньке світло з'явилося, полетіло на лампи. Кожна почала запалюватися, нарешті освітлюючи приміщення і даючи Леону все оглянути. Це був коридор вузький коридор будинку, в якому не біло ні вітальні, ні кухні, ні навіть ще ширших коридорів чи сходів. Стіни були обклеєні звичайними шпалерами, але не для Леона.

Він згадав своє дитинство, свій дні, коли проводив свої щасливі дні з батьками. Мати... цінитель краси, полюбляла ніжні фіолетові кольори, і ці шпалери з візерунками квітів вона обрала не просто так. Вона завжди вважала свою дитину особливою. Колір означав інакший розум і душу. А батько... був скептичним, але люблячим. Завжди підтримував те, що робив і був поруч у відповідальні моменти.

Однак усі шляхи робилися самим Леоном, зв'язувався з людьми, які могли б тягнути його на дно. А батьки могли лише спостерігати, він почував себе винним перед ними. Навіть коли втратив не попросив пробачення. Леон припускав, що можливо і це стало однією з причиною, що почав малювати. 

А ще й Ізольда...

— Це наче мій дім, — сказав Леон повертаючись до Віктора. 

— Значить, ти знаєш де і які двері відчиняти. Якщо ти бажаєш свій світ, то треба починати з дитинства. 

Леон зробив глибокий вдих. Він підійшов до одного з дверей, які були темніші за інші і взявся за ручку, натиснув, щоб відкрити, але було зачинено. Художник з обличчям, повним питаннями подивився на Віктора, а він ж подивився на ключ в його руках. Той зрозумів натяк, вставив ключ і повернув його. Замок трішки цокнув, і двері відчинилися за тиском руки на ручці. 

Він пройшов трішки далі, шукаючи рукою, де б увімкнути світло. Віктор тим часом спостерігав, знаючи, що то особиста кімната чоловіка. Він чекав, піднімаючи голову і складаючи руки за спину. Двері повільно зачинялися.

Кімната спалахнула яскравим світлом, і приміщення залунало глухим включенням лампочок. Із кутка на стелі ледь видно приглянулися сірі пилові павутинки, а вони дрібними іскрами відбивали проміння світла.

Усередині кімнати Леон побачив велике дзеркало, що спалахнуло в очах яскравим блиском. Але воно було розбито на неправильні шматки, розкидані по підлозі, як скло після вибуху. І кожен уламок відображав різну картину.

На одному з них Леон побачив своє відображення, маленьке і бліде. Його світле волосся, потріпане і недоглянуте з антенами виглядало смішно, бліде обличчя, зморшки, що поступово виписували лінії на шкірі, його опухлі зелені очі, заповнені сумом і тугою. Ніс трішки червоний, у висипах. А біла рубашка на ньому була геть зім'ята. Він побачив себе таким, яким був у дійсності — зраненим і втомленим. Цей образ відображав його справжню зовнішність, яка була хіба що на дзеркалі пригніченою.

Проте на інших уламках дзеркала Леон побачив інші версії себе. У одному він був молодим і енергійним, його очі випромінювали вогонь, а посмішка тонких губ була відвертою і радісною. На іншому фрагменті Леон був вдячним і впевненим у собі, з гордо піднятою головою й міцними плечима.

Але те, що відображалося на наступному уламку, застигнув його погляд і заморозило його кров.

Там, дивився на себе інший художник. Але це був не він, яким був у дійсності. Цей образ був перекрученим, зіпсованим, і промінявся викриваючим посмішкою диявола. Його шкіра була обпечена і вкрита чорними шрамами, що лускалися, нагадуючи зміїну шкіру. Червоні очі, що горіли лютою пожежею, світилися з пітьми його душі. Лице було викривлене, міміка віддавала жорстокістю і безжальністю.

Леон відступив крок назад, його серце загубило ритм, а кожен волосок на його тілі піднявся. Його душа заповнилася жахом, коли він не міг відвести погляд від диявольського відображення. Паніка охопила його, стискаючи його серце й мозок так, що боліло. Чи це був справжній Леон? Чи це його природа, перекручена і зіпсована? Чи це щось нереальне? 

Прикутий до місця страхом, Леон почув, як холодний піт прокотився по його спині. Зламане дзеркало випустило з себе недобре дихання, що змушувало його серце забитися ще швидше. Здавалося, що диявольське відображення оживає, зітхаючи й хриплячи, готове вирватися зі скла і поглинути Леона.

Але скалічений образ залишався там, зловісно спостерігаючи за художником, виводячи його з розуму. Кожен його рух, кожен таємничий усмішка були зазубреними кінцями ножа, які готові були вразити його серце.

— Віктор?! Віктор, що це таке?! — кричав Леон, з великими зусиллями крокуючи назад, до виходу. 

Він розвернувся, щоб утекти, але побачив раптом оголену дівчину і врізався у неї. Вона не впала, а лише спіймала його самого, засміялася грайливим сміхом і притиснула до себе.

Леон підняв голову і впізнав її. Кучерява, з брекетами, у скромності і доглянутості, з кінським хвостом і великими вухами. Такою художник пам'ятав її ще зі школи. Ізольда... Та сама, що сиділа з ним за однією партою і малювала, змотивувала узяти пензлі в руки.

Ізольда витягла руку і легенько доторкнулася до Леона, посилаючи холодну тряску по його хребту. Вона мовчки наввипередки показала на шматок розбитого дзеркала, на якому чоловік бачив сам себе у образі диявола. Потім вона повернулася до своїх великих, виразних очей, та стала кружляти навколо нього, ніби граючи з його страхом.

Леон знаходився між двома світами —  світом кошмару і світом мистецтва. Це була реальність, але одночасно це була ілюзія, мить, яка могла зникнути в будь-який момент. Чи це була Ізольда, його муза, або це був її привид, що повернувся, щоб забрати його кудись?

— Леон, чому ти відкидаєш таку можливість? — прокотівся голос Ізольди, сповнений сексуальності. — Ми можемо пізнати найсильніші відчуття разом, загубитися в морі насолоди. Ти відчуватимеш на собі неймовірні почуття, які ніколи не зазнавав раніше.

Леон відчував, як її слова поступово проникають у його душу, пробуджуючи спрямований до забороненого прагнення. Він дивився на неї, на красиве тіло, яке затьмарювало уяву. Він не бажав її, але можливість була такою спокусливою. 

Ізольда, зводячи погляд і поступово наближаючись до Леона, шепотіла:

— Леон, ти такий обмежений у своїх образах і творчості. У мені є сила, щоб розширити межі твоєї уяви, занурити тебе в світ безмежних можливостей. Разом ми станемо митцями божественного спокою. Відкрийся мені, дозволь мені привести тебе до витоків інтуїції і справжньої глибини!

Леон, замислившись, почував, як моторошність щемить його в серці. Було щось важливе в цьому підступному промовлянні, яке це й колись і лягло в основу його творчості. Він саме цього і прагнув. Спокуса була потужною, і він не міг заперечити свою цікавість до непізнаного.

Майже безвольно, Леон підніс руку до обличчя Ізольди і помітив, як її шкіра вигортається, втрачаючи свою твердість. Її очі стали горіти малиновим вогнем, а усмішка перетворилася на викривлену маску. Леон відчував, як його сили покидають, як його самотність відбивається від стінки нерозуміння.

— Так, Леон. Ти зробив правильний вибір, — пролився голос, що перейняв владу над Ізольдою. — Тепер ми обидва належимо цьому світу, ти станеш моїм інструментом...

Він торкнувся її тіла, відчув, яке воно гаряче. Не витримавши, стиснув шкіру і почув від дівчини стогін. Леон швидко усвідомив, що зіпсовані образи та спокуса прийшли з його власного серця. Він розумів, що Ізольда була лише символом його прагнень, а диявольське відображення було наче відповіддю на питання, наче тим, кого завжди не міг відкрити. І тепер йому нічого не заважало. Раптове бажання охопило його. Він подивився на уламки, потім на дівчину і поцілував, насолоджуючись такими ніжними вустами.

З кожним поцілунком він відчував справжню природу себе. Він поклав Ізольду на підлогу, нахилився до неї. І Яка ж вона була чарівна.
Вона почала горіти під ним, від кожного стону цвіла і жадність, огортала Леона. І з кожним поштовхом прагнув ще і ще отримати. Він був десь поруч, тримав руки і не відпускав, поки Ізольда тремтіла під ним. Він вдавлював у підлогу, дозволяючи уламкам дзеркала врізатися в шкіру і проникати всередину. Ті миті були наче єдині. Вперше художник відчував себе єдиним.

Він відкинувся назад і  почув, як земля під його ногами затремтіла, і темрява огортала його своїми холодними обіймами. Він раптом почав слабшати. Поглянувши на Ізольду подумав, що це вона. Дівчина сіла, стала питати, але він тільки відштовхнув її, піднявся в одних брюках. А після стрімко вибіг з кімнати.

Біль у серці. Він схопився за нього і впав, ледве дихаючи. Лише Ізольда, що наблизилася до чоловіка, знову сіла поруч із ним і обійняла голову, кажучи.

— Так... Саме так ти приймаєш себе, Леоне. Я знаю, що ти вкрадав у дитинстві, коли думав, що це допоможе тобі позбавитися від зайвих клопотів. І ти завжди хотів це омайнути. Ти завжди бажав більшого, навіть коли тобі казали "досить". Але, нажаль, минуле наздоганяє, ти будеш таким, яким і був. І усе, що намагався зробити лише...

Леон не дослухав, тьма накрила його очі, і він втратив свідомість.