Вийшовши з кафе, Леон потрапив під зливу. Він підняв шкатулку вище, накрив від дощу голову і побіг з нею додому. Лише потім пожалкував про це. Він боявся, що втратить таку дорогоцінність, а тому почав витирати серветками. Однак він помітив, як колір предмету змінився, став темним, неначе його забруднили. Леон довго не знав, що робити. Всередині залишалося те місто, яке могло через його дурість зруйнуватися. Тому він прийняв рішення одразу дістати усе, що було. Коли Леон витягнув карту, шкатулка раптово закрилася. Він намагався відкрити, але нічого не вийшло. Не вистачало того самого незнайомця, щоб вирішити проблеми. Леон не знав ні його імені, ні де його шукати, нічого.

Леон вирішив заспокоїтися. Зробив собі чай, сів на крісло і почав вивчати карту. Все велося до дороги, яку він знав і проїжджав кожен день. Але де сама розгадка? Він не розумів, почав сумніватися про дійсність всього цього. Його могли надурити, натиснути на слабке. Він був при грошах, при домі, який дістався від батьків після їх смерті, машина. З одного боку, що йому самому ще було потрібно?

Увесь залишок вечора Леон сидів біля мольберту і намагався знову намалювати хоч щось, що буде схоже на його стиль, його світ. Мазок за мазком, але все змішувалося у хаос. "І тоді був хаос", — згадав художник. Однак нічого йому це не давало, скільки не починав малювати фон. Все знову зникало перед його очима, не уявляв, що там може бути. А ось намалювати хвіст червоного півня він міг, прийшло одразу в голову, як блискавка. Руки слухалися, пензель ледве торкався полотна. Леон захопливо малював, намагаючись не відволікатися, аж поки не зрозумів, що скоїв.

Розлютившись, Леон кинув пензель у полотно, а після вдарив по ньому ногою, а рукою скинув усе, що було на столику, разом з водою, фарбами і палітрою. Він сів, закривши лице руками і заплакав. Гірко, страшно, болісно, але щиро. Переживав свій талант, як горе. Хотів закопати, заховати від очей подалі і забути. Відчував, що все це не його. І жити через це не хотілося.

Після декількох хвилин, коли Леон трохи заспокоївся, прибрав руки з обличчя і знову оглянув кімнату. Всюди лежали розкидані предмети, розлита фарба на підлозі і по полотні, а також брудні калюжі води по столику.

Леон піднявся зі стільця і повільно підійшов до вікна. Подивився відображення своєї кімнати через скло, а ще спостерігаючи за дощем.  Краплини зливалися, малюючи мазки на вікні, як хаотичні штрихи. Ця картина зовні наче відображала його внутрішній стан. Він відчував себе зламаним.

Він почав розмірковувати, чого ж насправді він шукає. Чи його цікавить слава і визнання, чи мабуть його мотивує глибше бажання висловити свої почуття і думки через мистецтво? Чи може він просто хоче знайти спокій і гармонію у своїй внутрішній сутності?

Він засунув руки в кармани в відчув ту саму карту, яку сховав перед тим, як почати малювати. Дістав її, знову розвернув і дивився у ту дорогу кінцевого шляху. Леон згадав, що погодився допомогти незнайомій людині, то чому б і ні? Все ж допитливість перемагала його.

☾ ⸻ ⚝⸻ ❁⸻ ✺ ⸻ ☽

Машина їхала повільно по слизькій дорозі. Леон тримав карту на пасажирському сидінні, пробуючи вгадати, де саме розташоване загадкове місце, яке було позначене на ній. Вогні міста пливли між темними хмарами і струмками дощу, створюючи містичну атмосферу. Леон мало що бачив, датчики дощу не встигали відштовхувати у різні сторони воду, щоб ліпше бачити. Він намагався бути обережним.

Скоро GPS дав йому зрозуміти, що позначене місце вже досягнуте. Він зупинився та припаркувався біля дороги, вже не знаючи, що робити далі. Його нічого не чекало, як і нічого дивного не помічав. Леон вдарив рукою по рулю і поклав голову, не розуміючи, чому повівся на обман.

На усяк випадок він ще раз роздивився карту. Аж раптом на них з'явилися ще надписи. Це налякало художника. Він кинув карту і притиснувся спиною до дверей, бачивши в усьому цьому містику.

— Що? Що це, трясця?! — закричав він.

Але настала тільки тиша. Леон, все ще боячись, наблизився до карти, торкнувся її декількома пальцями і перевернув. Новий запис не зник, все було так, наче нічого не з'являлося. Художник прочитав його вголос, який тремтів:

"Шукай поруч з лісом дім, покинутий людьми і спалений. Через поріг увійди ти, але перед цим простягни вперед руки".

Леон ще посидів в машині, щоб взяти себе в руки, потім вийшов з машини, сховав карту у внутрішню кишеню куртки і пішов в ліс. Він знав домівку, про яку говорилося, але все ще не вірилося. Став біля того дому, роздивляючись, що майже нічого не залишилося, тільки шматок, у якому колись була студія. 

Усі знали цю історію, як саме тут син вбив свого батька власника, теж видатного художника, малюючи щось у стилі, що буквально і означало майбутній модерн. З поколіннями, повністю залежних від інших, що користувалися технологіями, викачували усі ресурси. Цього художника критикували багато авторів, а багато і обговорювали. Леону не доводилося побачити його. Однак до його картин відносився майже ніяк, як і слава не прийшла до цього чоловіка, визнання. Тільки дім і легенди про прокляття художників залишив після себе. Хтось на цьому проклятті, з'їхавши з глузду спалив цей дім. Тепер він був нікому не потрібен.

Леон підняв ногу, ступаючи на скрипучий поріг і простягнув руки вперед. Приготувавшись і вдихнувши повітря глибше, хотів переступити. Зненацька відчувши тепло і почувши голос, художник затремтів і побачив різко перед собою того самого незнайомця. Він впевнено і сильно стискав його руки, але обличчя було сповнене ніжністю.

— Радий, що ви прийшли, містер Дейт. Ходімо.

Не встиг Леон щось сказати, як чоловік потягнув його на себе. Він переступив поріг, зберігаючи рівновагу. Леон відчув тільки тишу і різке припинення дождю. Художник подивився вгору і побачив тільки зібрані хмари, закриваючи сонце, а переводячи погляд вниз — стежку. Не одразу зрозумівши, Леон оглянувся.

Перед ним було інше місто без дороги, ґрунту і лісі чи самого лісу. Він спостерігав навколишній пейзаж здивованим поглядом, а після рухнув на коліна. Кожна домівка малювала тут окрему історію. Деякі з них були зруйновані та зарослі рослинами, показуючи сліди минулого життя. Інші були добре збережені, наче тільки що покинуті. Квітучі рослини, розкидані тут і там, додавали місцевого життя. Якщо за ними доглядали, значить хтось тут і жив.

Чоловік, який привів Леона сюди, стояв, безмовно дивлячись на нього. Він був одягнений у старовинну, але доглянуту одежу, і мав загадковий вираз обличчя. Леон спробував заговорити, але його голос загубився у тиші.

Замість цього, незнайомець зробив жест руки, запрошуючи Леона йти з ним. Без вагань, Леон піднявся і крокував за незнайомцем. Незнайомець тримав того під руку і продовжував розмовляти, поки той не чув:

— ... місце, сповнене містикою і, може бути трішки страшно. А ви що скажете?

Леон спостерігав за ним і зазирнув у його темні очі, які видали йому деяку схожість з його власними. Вони продовжували йти в мовчанні, але Леон не міг втриматися із запитаннями, які швидко накопичувалися в його уяві.

— Хто ви? — Врешті-решт Леон не зміг стриматися і звернувся до незнайомця.

Незнайомець посміхнувся легенькою усмішкою і відповів: 

— Я ж казав, що минулий художник. 

— А ім'я? 

— Можеш мене називати Віктор. 

— Віктор, приємно познайомитися. Це місце... таке особливе. Я ніколи не бачив нічого подібного. — Леон спробував осягнути всю цю магію, яка оточувала його.

Віктор зупинився, вказуючи на одну з домівок, що стояла поруч.

— Так, містер Дейт. Тут час має свої власні правила, а історія переплітається з реальністю. Це місто має давню назву "Шідегрін". Саме тут з'єднуються усі бажання, історії, спогади і, можливо, щось створюється. Світ щільно пов'язаний з тим, хто знаходиться у ньому, у нашому випадку, ми пов'язані з ним, а він з нами. Ви ніколи не думали про те, що багато чого не знаємо про себе самих?

— Я думав про це, але скільки б не дізнавався про це, нам далеко усім не знати всього.

— Чи ви так хочете казати...  Скоро ти все побачиш, але всьому свій час. А точніше, нам залишилося недовго, щоб прийти туди, куди треба.

— Куди саме? — трішки схвильовано спитав Леон.

— До своїх бажань.

З кожним кроком, вони занурювалися глибше в місто, втрачаючи контакт з реальним світом. Кінцевою точкою їхньої подорожі стала велика, зачарована площа, осяяна таємничим світлом. В середині стояв дім. Викладав він трішки обсипаним через старість, однак в ньому було увімкнене світло. Художнику здалося, що хтось там жив, і він підійшов ближче, намагаючись хоча здалеку роздивитися.

— Ось ми й на місці, — загадково промовив незнайомець, спостерігаючи за Леоном, а після, як на нього подивилися, витягнув зі своєї кишені ключ. — Вони відчинять двері.

Віктор подав Леонові ключ, а той миттєво взяв його. Коли він вставив ключ у замок і повернув його, двері здалеку заскрипіли і повільно відчинилися. Леон почув підступне дихання вітру, що вдарило в його обличчя. Поміж захопленням і цікавістю Леон також відчував легке відчуття страху невідомості. Кожен крок, який він робив у цьому місті викликав певну тривогу. Він не знав, чому Віктор залишився поза домом і був спокійний, наче все йшло за його планом. Однак він не обертався і увійшов.

Його охопило відчуття тої жаги в наступної миті. Назад дороги вже не було, а тому він отримає усе.