Комбінезон справді був набагато кращим за звичайні штани та куртку. Магді було комфортно прохолодними вечорами пробиратися через зарості терену. Його голки були не такі відчутні.

Вона не знала, що було тут до аварії: поля чи такий самий глухий ліс? Допитливий розум Магди почав шукати можливі відповіді, але без будь-яких документальних пояснень було неможливо зрозуміти, що тут раніше було.

Дівчина присіла під розлогою ялиною, щоб перевести дух. Смеркалося, потрібно було рухатися далі, але п’яти гули, і болі в спині стали особливо даватися взнаки.

Її рука потягнулася за телефоном. Вона зазирнула в розділ повідомлень. Виявляється, Магда пропустила загальний чат банди Кліща. А там, між іншим, було три тисячі повідомлень!

Швидко пробігши очима листування, дівчина зрозуміла, що загін найманців гнав її аж до самого Бурштину. Там її на деякий час упустили, але, натиснувши на Сахарова, зрозуміли, що Магда тинялася десь неподалік. Найманці нарвалися на загін Крика, втратили кілька бійців. Залишки загону йшли за Махаоном і Магдою до лісу. Далі розділилися: одні гнали фанатика, інші пішли в ліс по дівку. Ті, хто пішов у ліс, заблукали і перестали виходити на зв'язок. Група, відправлена за Махаоном, також на зв'язок не вийшла.

Отже, той дивний труп на проклятій галявині належав одному з її переслідувачів? Що ж тоді сталося з іншими бійцями? Вони збожеволіли і тепер тиняються Рудим лісом, вишукуючи нові жертви?

"Махаон може бути живий..." - з полегшенням подумала дівчина, піднімаючись на ноги.

Але наступні повідомлення змусили її сповзти по стовбуру вниз на землю.

"Замовник за будь-яку ціну хоче цей артефакт! Знайдіть ще людей, нехай вони витягнуть хоч з-під землі цю суку і випустять їй кишки. І щоб артефакт та її голова були в мене через тиждень. Приберіть групу Яструба, він може знайти артефакт раніше, і тоді вже ніяких грошей не побачите! Кабан"

“Боже мій, хто такий Яструб?”

Однак дівчина швидко згадала, що покійний Саньок крався краєм Зони, щоб не нарватися на найманців. Отже, це загін конкурентів…

Магда знову почала трястися, як осиковий листок. Вона припала до землі, сховала телефон у кишеню і стала боязко озиратися. Потрібно бігти на станцію, бігти, якомога швидше! Поки є час… І як вона змогла отак вляпатись…

Вона майже навкарачки побігла далі, поки не вийшла на ідеально круглу галявину. Там не було нічого, навіть трави. Ідеальне коло виглядало більш, ніж підозріло. Магда підняла погляд угору. Крони дерев ніби обрізали. Посеред лісу виникла десятиметрова ідеальна куля, але порожня...

Магда знала, що це неспроста. У неї заболіло в грудях. Вона з побоюванням подивилася на це місце ще раз. Якщо зробити крок, то буде тільки два результати: або пан або пропав.

- Чи правильно я роблю… - прошепотіла вона, роблячи крок уперед.

Її погляд залило біле світло. Цей короткий спалах її на мить засліпив. Дівчина відчула, як падає. Коли Магда розплющила очі, вона з жахом зрозуміла, що перебуває в абсолютно незнайомому їй місці.

Дівчина ледь змогла схопити порцію повітря. Вона задихалася від паніки, схопившись обома руками за голову. Серце калатало, як скажене, голова паморочилася, а коліна підкошувалися.

Вона зробила крок назад. Але нічого не сталося. Її не перенесло на знайому стежку.

- Чорт... Що ж я накоїла... - розплакалася вона.

Магда втерла рукою сльози і побігла вперед, натикаючись на гілки, пеньки, туші мутантів і незримі аномальні стіни. Вона бігла доти, доки в легенях не почалася справжня пожежа.

Дівчина впала обличчям донизу. Перевернулася на спину і заплющила очі. Вона перебуває чорт зна де, вночі, сама, на невідомій стежці! Це просто жах. Вона перестала хоч якось контролювати ситуацію...

Магда сіла на коліна і зробила кілька глибоких вдихів.

"Треба заспокоїтися... Дихай, Магдо..."

Дівчина зітхнула і піднялася. Потрібно йти, шукати хоч якийсь притулок на цю ніч.

Півгодини ходьби моторошним лісом мало не звели її з розуму. Повз неї промчало щось на величезній швидкості зі страшним криком. Це було настільки близько, що Магда навіть відчула гнильний запах істоти. Потім зграя птахів різко злетіла в повітря.

Зона жила своїм життям. Рух навколо Магди ні на мить не припинявся, однак вона не могла розгледіти в темряві ті зловісні силуети. За нею спостерігали, її супроводжували якісь дивні істоти. Вони тяжко дихали і виламували гілки найближчих дерев.

У темряві Магда натрапила на старий невисокий парканчик. Вона навпомацки відшукала хвіртку і влізла на подвір'я.

Щоб знайти вхід до хати, Магді довелося підсвітити екраном телефона. Виявилося, що будинок був до половини заритий у землю. Дозиметр почав загрозливо бурчати. Напевно, рівень радіації занадто високий. Дівчині довелося відійти. І тут її осінило.

Закопане село, про яке говорила їй Сестра...

- Так я на правильному шляху...

Дівчина зрозуміла, що не зможе зараз визначити, в який бік їй іти. Але вийти з села все одно потрібно. Тому Магда насилу відшукала шлях назад, туди, де вона вивалялася в листі. Тепер вона могла йти трохи південніше. Якщо це, звісно, південь.

Їй на очі попався слабкий вогник вдалині.

"Вогні останнім часом мене тільки виручали. Чому б не піти на світло ще раз?"

Але шлях цей виявився не таким простим, як, утім, і минулого разу. На шляху до заводу "Росток" Магда ледь не загинула від перевтоми, страху і спраги. Що на неї чекає тепер? Поки тільки подекуди непролазні колючі чагарники, моторошні звуки та скрики датчиків аномалій. Затишшя перед бурею?

Магда вийшла на бетонну дорогу, крокуючи в бік вогника. Тільки через годину часу вона почала підозрювати, що це не прожектор якоїсь бази. Світло наблизилося, але воно змінювало своє місце розташування. Воно рухалося.

Дівчина затиснула рот руками і забилася під дерево. Це людина. Посеред ночі. Одна. З ліхтарем на всю. І чого від неї чекати?

"А раптом це найманці?" - подумала вона, але потім швидко відкинула цю ідею. Не могли вони так швидко її нагнати. Слід загубився ще в Рудому лісі, їм напевно знадобиться час, щоб зрозуміти, куди пішла Магда.

"Так, може, це мій порятунок?.."

Рука потягнулася за телефоном. Дівчина натисла на кнопку. Екран яскраво спалахнув. Вона підняла телефон над головою екраном у бік ліхтарика.

Кілька разів клацнула кнопкою, щоб екран блимав. Для кращого ефекту Магда ще помахала палаючим телефоном над головою.

Вона кілька разів пошкодувала про скоєне і тепер тряслася під молодим деревцем біля невеличкого ставочка. Магда вже встигла намочити в ньому ноги, майже до самих колін.

Пощастить їй зараз чи не пощастить? Дівчина ледь боролася з нудотою та істерикою. Вона вирвала навколо себе всю траву, розкидала її на всі боки, потім міцно обхопила свій невеличкий автоматик вологими руками, силкуючись пригадати, як знімати його із запобіжника.

Світло невблаганно наближалося. Воно вже освітлювало дорогу, з якої зійшла Магда. Незнайомець буде тут з хвилини на хвилину.

Дівчина визирнула з-за дерева, і їй в очі тут же вдарив потужний промінь білого світла. Хтось опустив ліхтар униз і підійшов до Магди:

- Гей, ти живий?

Голос був низький, оксамитовий, який не віщував нічого поганого. Але хіба можна в Зоні довіряти тільки приємному голосу? Ясна річ, що ні.

Магда висунулася ще раз і голосно шмигнула носом. Біля неї присів чоловік у дивному костюмі з купою кишень і підсумків. Він закинув за плече свій автомат і тихо запитав:

- Ти жива? Бачу, дихаєш. Це добре. Що сталося? Чому ти тут?

Магда сторопіла від такої кількості запитань. Вона довго вдивлялася в обличчя незнайомця. Нарешті вона зазначила про себе, що він був доволі симпатичний і навіть не хоче її вбивати.

- Занадто багато запитань. Для початку дайте відповідь, хто ви такий. Будь ласка.

- Можеш звати мене Дьогтем, - сказав він.

- Я Магда. І я шукаю станцію. Загубилася, так? - дівчина підібралася, приготувавшись відбиватися від підозрілого незнайомця.

- Ну, ти трохи збилася з курсу, - знизав плечима Дьоготь. - Тобі потрібно йти назад до бетонки і йти на схід. Тут недалеко, пара кілометрів.

Він встав і подав дівчині руку. Вона вагалася кілька митей, а потім боязко вхопилася за неї.

- Звідки ти прийшла? - поцікавився Дьоготь. Магда хитнула головою і сказала ніби ненароком:

- З "Ростка".

Дьоготь присвиснув:

- Нічого собі. Без ліхтаря?

- Так сталося, що я забула його на базі, - гірко пробурмотіла дівчина, згадуючи про кишеньковий ліхтарик, дбайливо залишений Сестрою на тумбочці біля ліжка в санчастині.

- Хто твій командир? - поцікавився Дьоготь. Магда спочату розгубилася, але згадала, в чийому костюмі швендяє Зоною.

- Я не з “Обов’язку”.

- Зрозуміло.

Вони йшли бетонною дорогою, підсвічуючи собі ліхтарем. І тільки, коли в кущах блиснули чиїсь очі, Магда прошепотіла:

- А ти не боїшся ходити з таким яскравим світлом? Тебе за кілометр видно.

- Я на полюванні. І мені потрібно, щоб химера мене помітила. Тож не раджу тобі йти за мною. Я вказав тобі шлях до станції. Краще тікай, поки не пізно.

- Химера?

- О, так ти ще зелена, - зауважив Дьоготь, хитаючи головою. - І як ти сюди дісталася без каліцтв?

- Вийшло так, - Магда відповідала дуже неохоче, дивлячись на всі боки, намагаючись вигледіти химеру.

Повисла незручна мовчанка. Дьоготь прислухався до тиші й час від часу вмовляв Магду йти і якнайшвидше. Але та зволікала, чогось вичікуючи.

Шум лісу раптово припинився. Магда і Дьоготь ніби потрапили у ваккум. Дівчина знову потягнулася до вуха, щоб перевірити, чи на місці її барабанні перетинки. Судячи з шереху її сплутаного волосся, усе гаразд. Значить, щось наближається.

Дьоготь сильніше стис в руках свою зброю. Магда інстинктивно відскочила від нього, немов він зібрався вбивати не щось у темряві, а саме дівчину, що йде поруч.

- Зачаїсь де-небудь, вона десь поруч... - по голосу чоловіка було чути, що він дуже шкодує про те, що зустрівся з Магдою. Вона може зіпсувати все полювання.

Магда зрозуміла це буквально з перших слів. Вона пригнулася і повільно стала сходити з дороги, сідаючи в поглиблення.

Тиша неначе затремтіла. Шум дрібними хвилями наростав, стаючи гучнішим. Магда ледь розрізняла кроки позаду, але Дьоготь ніяк не реагував на ці зміни.

- Бережися! - ледь чутно прошепотіла дівчина. Чоловік спрямував промінь світла кудись ліворуч.

І той вихопив із темряви високу постать у лахмітті. Людина стояла нерухомо, розслаблено опустивши руки. Жовті яскраві очі зловісно блиснули.

У цей момент на істоту налетіла ще одна, втричі більша. Вона миттєво збила її з ніг і полетіла в темряву. Магда встигла зрозуміти, що тварюка нагадувала велику кішку, лева, наприклад. Стрибки безшумні, але стрімкі та сильні. Що ж станеться з її нібито двійником? Чи зможе вона побороти такого могутнього мутанта?

Дьоготь не розгубився, він поправив ліхтар на голові, брязкнув зброєю і побіг у лісок. Магда хотіла відсидітися, але цікавість, що роз'їдала зсередини, просто не дозволяла їй сидіти на місці. Вона вирішила піти слідом за ним.

Напруга в повітрі нікуди не поділася. Її розрізав моторошний вереск, потім цілком людський жіночий крик. Тріск і тиша.

Оглушливий вибух відкинув Дьогтя на кілька метрів. Він упав на спину, ліхтарик жалібно блимнув. Магда перелетіла через повалене дерево. Над головою щось пролетіло і гепнулося десь збоку.

Щось утекло вглиб лісу, ламаючи на своєму шляху гілки. Дьоготь пихтів, піднімаючись.

- От тобі й маєш… Мало руку не зламав. Ти там ціла?

- Та начебто.

Магда подивилася на його багряне обличчя. І це було не від припливу крові.

- Ти весь у... - почала було вона, але в цей момент чоловік оглядав важку лапу. Магда затиснула рот рукою, вимазавши обличчя брудом.

Такого жахіття вона ще не бачила. Лапа була товщиною як людський торс, уся вкрита короткою світлою шерстю. Кігті були довгі та товсті, немов у росомахи.

- Мабуть, химера потрапила в гравітаційку, - зробив висновок Дьоготь, відкидаючи лапу вбік. - Нам же легше. Ходімо звідси, швидше. Зараз сліпаки набіжать.

- Сліпаки? - здивовано перепитала Магда, пішовши за Дьогтем. Той тихо сказав:

- Мене просто вражає твій рівень підготовки, а точніше - його відсутність. Така відмичка, як ти, у центрі Зони - труп. Сліпаки - це собаки, тільки без очей. Вони прекрасно орієнтуються на нюх, тому не можна недооцінювати їх.

- Відмичка?

Чоловік зупинився:

- Ти ще запитай, хто такі сталкери.

- Хто такі сталкери? - щиро здивувалася Магда. - Мені правда ніхто нічого не пояснював. Я потрапила в групу бандитів, мала шукати для них артефакти, і їм не потрібно було мене нічому вчити.

- І що сталося потім? Чому ти тут?

- Я втекла. Мене... - Магда задумалася, підбираючи більш правдоподібну брехню. - Експлуатували і зовсім не годували.

- Що ж, схоже на бандитів. Тільки й знають, що новачків на Кордоні відловлювати, - невдоволено бурчав Дьоготь.

Дівчина зітхнула. Втома давалася взнаки. Вона ледь тяглася за Дьогтем, який напевно добряче виспався перед полюванням. Той загальмував:

- Щось не так?

- Та все нормально. Довго ще йти?

- Ще півгодини.

Магді хотілося завити. П'яти горіли, спину ломило від ваги рюкзака, страшенно хотілося їсти. Від бруду злиплося волосся. Дівчина відчувала, як на її обличчі засихає грязьова маска.

На душі шкребли кішки. Магда довірилася незнайомцю, першому зустрічному, і тепер він її кудись веде. Але щось змінювати вже пізно. Якщо вона зараз звалиться від втоми, Дьоготь хоча б допоможе їй. А якби Магда йшла сама? Повторилася б та сама історія, що і з дорогою на "Росток".

Щоб розбавити напружену обстановку і відволіктися від болю, вона запитала:

- Сталкери... Це хто?

- Шукачі. Дослідники. Вбивці. І авантюристи. Усі ми тут такі. Хтось прийшов у Зону за багатством, хтось - за зціленням, хтось будує кар'єру. Сумнівну, але все ж таки. Зона сповнена можливостей рівною мірою, що й небезпек. Головне - нішу свою зайняти.

Магда задумалася. Адже вона бачила різних людей: Кліщ, Кобра, Махаон, Лісник, Сестра, Демон... Усі вони переслідують кардинально різні цілі, але всі є складовими частинами єдиного механізму, що працює за своїми власними правилами. Чи може Магда вважати себе справжнім сталкером?

- А відмички хто тоді?

- Недосвідчені хлопці, які не знають, як тримати пістолет. Як ти ось.

- Згодна, - зітхнула дівчина, поправивши на плечах рюкзак. - А ти як тут опинився? Ти мисливець?

Дьоготь витримав тривалу паузу. Магда потилицею відчувала, як він придумує легенду. Вона прикрила очі й зітхнула:

- Гаразд, не хочеш - не розповідай. Щоб потім у брехні не плутатися. Не буду ускладнювати твій і без того нелегкий шлях.

Вона не стала повертатися до Дьогтя, який відкрив рот від здивування. Він не знайшов, що їй відповісти.

Вони підійшли до станції вже на світанку. Очі Магди закривалися, Дьоготь був похмурий. На підході до будівлі їх зупинили якісь люди. Дівчина розліпила ліве око і зазначила, що їхні комбінезони такі ж чорні, як і в неї. Тільки шеврони червоними плямами виділялися на їхніх плечах і грудях.

- Дьоготь, ти? - коротко запитав охоронець. Той кивнув і вказав на супутницю:

- Усе в нормі, вона зі мною.

- Гаразд, проходьте, - боєць у чорному перевів погляд на Магду. - Правила знаєш? Пушкою не розмахувати, конфлікти не провокувати. По кутках не гадити. А так - ласкаво просимо на "Янів".

- Зрозуміла вас. Спасибі, - пробурчала Магда, заходячи в будівлю.

Кімнати ледь освітлювалися кишеньковими ліхтариками, смердючими банками з олією та артефактами. Різношерстий натовп спав по кутах, грав у карти, їв консерви. Дивно пахло, але головне, що було сухо і тепло.

Дьоготь провів Магду у велику кімнату з лежаками. Довелося акуратно переступати через ноги сплячих солдатів "Обов’язку" і звичайних сталкерів. Дьоготь показав Магді старе крісло з пружинами, що стирчали назовні:

- Присядь тут. Мені потрібно поговорити з мисливцями. Я тебе знайду пізніше.

Але Магда вже плюхнулася на ці пружини, обхопила руками рюкзак і відключилася. Дігтю нічого не залишалося, як зітхнути і піти в підвал.

Магда прокинулася через сім годин неспокійного сну. Вона розплющила очі й одразу ж побачила зацікавлене обличчя молодого хлопця в сірому комбінезоні. Дівчина спочатку подумала, що це Махаон знайшов її. Вона схопилася і вже була готова посміхнутися, але, придивившись, зрозуміла, що це зовсім інший комбінезон. І інша людина.