От знаєте є люди які вміють поєднувати багато справ встигаючи все, ще й блискуче виглядаючи при цьому. От я не з таких. Бо до інституту я таки приїхала вчасно, навіть завчасно, ба навіть пів пари висиділа та щось слухала, а потім…а потім захропуняла. Бо повернулася з роботи пізно, поки допомогла бабці, привела себе у людський вигляд, та дописала курсову…Гоп, а вже пів ночі пройшло і коли спати? Правильно на першій парі! От знаєте ще, що помітила, от намагаєшся заснути у себе в ліжку, ніяк не спиться – то поза не така, то ковдра колеться, то подушку треба вибрати пом’якше. А от на парі, де руки та стіл замість подушки, кардиган замість ковдри, бубоніж викладача ще як колискова, то спиться наче як на хмарках!

Та тільки от бачу якійсь гарний сон, та відчуваю що хтось мене чіпає за лікоть. А я ж сплю та гадаю що це собаки. Не знаю чому саме вони, мабуть тому що завжди ганяються за моїм велом, наче його рама не з надлегкого сплаву, а з ковбаси вищого гатунку, а колеса то сосиски.

– Не чіпай мене бісів пес! Киш! – бурчу скрізь сон.

А той дивний собака не відстає, тепер він чіпляє мене за плече.

– От бісів син, відчепися! – вже більш агресивно відповідаю я, підштовхуючи набридливу тварину.

– От дякую, так мене ще не називали! Прокидайтеся, бо ваша група вже пішла, а це моє місце, – відповідає ввічливо, але твердо ця собака.

І тут я прокидаюся, з хвилину тупо кліпаю очима, мабуть моє обличчя зараз позбавлено слідів інтелектуальності. А коли мозок прокидається, то я розумію, що переді мною високий, широкоплечий хлопець…І до мене з запізненням врешті доходить – ж він не з моєї групи!

Я ще не розумію що коїться, оглядаюсь та бачу, що поступово аудиторія наповнюється іншою групою, а це значить…

– Ой, бабцю! Це що я проспала аж до кінця своєї пари та незабаром буде початок нової?! – в жахнулася я, відчуваючи як з обличчя зійшла вся кров.

– Саме так, а я вас уже декілька хвилин намагаюсь добудитися, а ви мене собакою обзиваєте, дякую! – не без іронії відповів цей гарний хлопчина, а ще як виявилось дуже необразливий.

– Йой, вибачте! Дякую! – тільки і змогла я пискнути, як та миша якій на хвоста наступили, – Я побігла на свою пару!

Швидко хапаю свої речі, попутно червонію, як калина при перших заморозків, та чкурнула як косуля, за якою женеться зграя голодних вовків. На того красеня не можу підняти очей, бо соромно. Мало того що зайняла його місце, проспала все на світі, та ще обізвала добродія. От я дурне!

Відчувала спиною здивований погляд красунчика.

Йой, а так хотіла його ще роздивитися, та соромно і ні коли.

Після пар забігла швиденько в столову, бо треба підживитися та хутчіш бігти на роботу.

Стою вибираю що б взяти, аж чую над вухом:

– А ось і наша миша-сонька! – привітність аж лунала в голосі незнайомця.

Я повертаюсь та бачу того самого хлопця, що розбудив мене на чужій парі.

Я відчуваю як знітилася та червонію, наче захід віщуючий приморозки. Аж щоки горять, потупила очі:

– А це ви! Ще раз дякую, та вибачте що зайняла ваше місце! – відповідаю я.

– Та нема за що, радий був допомогти гарній дівчині. Нічого, я розумію що ви мабуть не от гарного життя проспали свою пару. От я вирішив поцікавитись, з вами все добре? Ви не хворі? – запитав хлопець.

А я підняла очі та побачила саму гарну та світлі посмішку, яку можна побачити в світі! Від лиця незнайомця аж віє доброзичливістю.

Відчуваю, як ще більше червонію, знов опускаю очі долу.

– Та ні, я не хвора, просто працюю багато, дякую за турботу. Може я вас пригощу за те що розбудили? – запропонувала я.

– Да не треба, я тільки за кавою сюди зайшов. А ви вибирайте, не хочу вас затримувати. Вам треба гарно харчуватися раз ви багато працюєте, – відповів цей милий красень.

Цього гарного хлопця як виявилося звати Марко, він переїхав нещодавно в наше місто та перевівся в цей університет. Ми сиділи за одним столом, я обідала, а він пив каву, ми розмовляли. Я так би вічність просідила з цим співбесідником, але треба було поспішити на роботу, я і так вже занадто довго приділила час новому знайомому. А він теж наче засмутився що я так скоро йду, але ми обмінялися номерами телефонів.

Не встигла я забігти в офіс як мене розшукала наша оператор з тех.підтримки Ольга.

– Привіт! Ти ж поїдеш до готелю Грандплаза? – перепитала Ольга, вона виглядала схвильованою.

Я на неї здивовано подивилася, потім перевірила додаток у смартфоні та відповіла:

– Привіт, схоже що так! А звідки ти знаєш, я не знала куди мене занесе?

– Ой, – зовсім знітилась Ольга, як я нещодавно перед Марко,– Розумієш у тому елітному готелі зупинився мій улюблений вокаліст. Він рідко приїзжав в цей город, він взагалі в основному відступає в Об’єднанній Східній Азії, але в цей раз віршів зробити виняток…– почала мабуть з далеку вона.

Ольга нервово гралася комірцем ідеально випрасуваної блузки.

– Я дуже за нього рада, але це ти до чого? – питаюсь я, бо немає в мене часу на пусті теревені.

Я вже пакую замовлення до багажника на велосипеді.

– Я хотіла попросити тебе взяти у нього автограф, бо знаю що ти повезеш йому пакунок! – тягне це диво рум’яне.

– О це так! І знову я не знаю до кого що повезу, а ти знаєш. Ти що з якогось спец підрозділу шпигунів? – дивуюся я.

– О ні! Я просто закохана дівчина! – відхрещується від звинувачення Ольга.

– Так це ще страшніше! Бо від спецпризначення чи шпигуна відкараскатись можна, а від закоханої дівчини ні! – жартую я.

– О так! Коли дівчина кохає, то ніхто не сховається від її кохання, – підхопила мій жарт Ольга.

– Невже той співунець такий гарний? – здивувалася я, – Може треба кохати когось більш доступного та приземленого? Ті ж співці гордовиті та не від світу цього!

– Так то так, але коли б ти чула його спів…бай, ти повинна була його чути його хіти займають перші місця як тільки виходять у світ! Його звуть Сагон Мин Джун! – мрійливо проспівала Ольга по-батькові та і’мя її улюбленця.

– А чого ти сама не хочеш взяти автограф? – дивуюсь я.

– Ти що ! В Сагона Мин Джуна такі хижі фанатки! Вони любого чужинця розірвуть на комірці! Вони навіть за ним їздять по світу та моніторять, щоб ніхто лівий не ліз до їх улюбленця це якщо вислідити Мин Джуна в повсякденному житті. А після концерту теж не протовпитися. Тож на тебе одну надія, та не дарма це зробиш, я в тебе вважай куплю його автограф. Будь ласочка! – благала Ольга, і подивилася на мене котячими оченятами.

– Ага, от тепер і мені лячно до того півунця підходити, бо мене часом не розірвуть? – шуткую я.

– Ні, ти ж кур’эр, ці фанатки агрессивні, але не дурні. Вони не будуть робити незручності своєму богові, – запевнила мене Ольга.

– Ну то добре, допоможу тобі.

Під улюблені треки я доїхала до Гранплази. Дійсно на вигляд готель дуже розкішний. Стільки золота, мрамору та скла, що аж сліпить око. А ще не встиг віп клієнт вийти з машини як його зустрічають. А от і дикі фанатки, з самодільними плакатиками, фото із гарненьким хропаком азіатської зовнішності.

Цікаво вони і ночують тут? От навіжені! Спішуюсь, знаходжу вело стоянку, хоча переживала що таке тут не водиться. Пішла до входу, автоматичні двері привітливо відчинились, та в ніс вдарив аромат дорогих парфумів, від дверей постелена червона доріжка. Підійшла до стійкі адміністратора, пояснила за чим прибула, гадала що відам ту посилку та піду, бо можуть простолюдина не пустити до багатіїв, аж ні. Мені ввічливо розказали як та куди йти. Це приємно що співробітники готелю не розділяють людей по зовнішності та одягу. Це логічно деякі багатії не гоняться за модою, тож за жебрацькою зовнішністю може критись багатій, а ще готелю непотрібні скандали на тлі не ввічливих співробітників.

Виходячи з золотого, блискучого ліфта ледь не наступила на робота пилосмока, що діловито ковзав по червоному килиму та підбирав бруд. Мені здалося чи цей нахаба облаяв мене писком? Йой, мене вже починають лякати ці розумні гаджети.

Йой, воно ще за мною їде да обпискує! Це вже почалося славнозвісне повстання машин чи ще ні?

– Геть! Я забула пауєр банк вдома, так що мені нічим тебе підгодувати! – намагаюсь прогнати діставаку.

А воно пищить, ще таранить мої берці. Я його легонечко відштовхнула, а воно знов до мене. Це не смішно! Не з навіженими фанатами побуцялась так з штучнім інтелектом.

Знаходжу потрібний номер, тільки хочу подзвонити, як двері самі відчинились. Переді мною з’явился височенний, широкоплечий хлопець в бандані та у масці що прикривала нижню частину лиця.

– Йой, я це…Вітаю! Я…– почала блеяти я, задивившись у гарні, блакитні очі таємничого парубка.

– Ви кур’єр, мені доклали що ви підіймаєтесь, можете передати посилку мені, я віддам господину Сагону, – сказав цей хлопака, окинувши мене прискіпливим поглядом, наче я якась жебрачка яка прийшла поцупити у його пана гаманець.

– Вибачте, та треба відбиток отримувача щоб отримати посилку, – не погоджуюсь я.

Ага, зараз я ото якомусь незнайомцю віддам свої грошики.

– Нес, хто це там? – пролунав приємний голос з кімнати.

– Принесли вашу посилку, – відповів Нес.

– О то добре! Нехай заносять!

– А оглянути? – перепитав цей прискіпливий громила.

– Ой, Нес, вимикай параною чи ти в кожному будеш бачити кіллера? Я тобі що якась політична шишка, щоб до мене кіллера посилати? – розвеселилися як я зрозуміла наймач цього долбня.

А значить перед мною тіло охоронець. Я по новому подивилася на цього Неса. Я чомусь собі тіло охоронців уявляла, як у фільмах: лисих у костюмах та в сонцезахисних окулярах. А цей більше походить на рок зірку ніж охоронця життя.

Нес мене пропустив, але усім видом показав що, якби була його воля, то мене би вже з посилкою протягнули крізь метало детектор. Йой, цей йолоп все ж таки пропищав мене та посилку ручним метало детектором. Точно довбонутий чи занадто відповідальний.

Після перевірки я все ж таки вручила посилку у руки отримувача, та отримала відбиток.

А цей Сагон Мин Джун дійсно гарний, я би сказала солоденький, бо в нього личко з ніжними рисами обличчя: тонкий ніс, та розкосі очка, а шкіра має колір першого снігу. Я тепер Ольгу розумію, вона би при погляді на цього красеня знітилася та забула про автограф. Але мені такий типаж хлопців не подобається. Я люблю більше скандинавського чи слов’янського типажу, якщо блондин чи рудий то взагалі моє серце заспіває от любові. А цей брюнет. Цікаво, а цей Нес яке обличчя має під маскою?

– Дякую, за вашу працю! – ввічливо проговорив Мин Джун та ясно усміхнувся, показав білі зуби.

–

Хоч цей маску не носить.

– Та нема за що…от не вважайте мене занадто нахабною, але можна взяти у вас автограф? – вирішила я одразу перейти до справи.

Я зробила теж милий вираз обличчя, та великі, наче котячі очі. Я коли так робила батько мені не міг відмовити, бо дійсно виходило жалібно, як в кошеня.

– Ти і є нахаба! Господин немає часу на такі дрібниці, –втрутився Нес.

А бодай тобі! Як хотілося послати цього довбня кудись далеко-далеко, аж за море втопитись.

– Нес, який ти грубий з такою гарною панянкою, не треба так! – відповів Мин Джун та подивися осуджуючи на тілоохоронця, який підпирав спиною стіну, скрестивши руки на широких грудях, на яких навіть чорна футболка натяглась.

Я так приглядаюсь та роблю висновок, що може той Нес мій типаж, принаймні він брутальний, але прикрість яка хам рідкісний. От чого так по життю? Зустрічаєш людину у своєму смаку, а він дурнуватого характеру, хоч віддавай мамці на перевиховання. І навпаки: людина не твого смаку, а має м’який характер. Де рівновага в світі?

– Звісно, я дам вам автограф, зараз тільки візьму чим розписатися! – добавив Мин Джун та пройшов до кімнати.

Я не втрималася та показала язика нахабі тілоохоронцю, поки його хазяїн не бачить. Нес насупив світлі майже білі брови та загрозливо почав насувати на мене.

Йой, я відчула як шкіра сИротами вкрилась від того льодяного погляду. Та тільки я нагострила лижі тікати, як почувся тихий писк, то як виявилось хтось прийшов. То ж Нес ще раз метнувши на мене вбивчий погляд, пішов відчиняти.

На порозі стояла тонка, як хворостинка, в вишуканій сукні невисока дівчина теж у масці що прикриває нижню половину лиця. Ой, леле, в них що тут якась респіраторна хвороба шириться, а я не в курсі? Мені що тепер капець?

Незнайомку цей довбень не оглядав, навіть металошукачем ні разу не пройшовся, ще так ввічливо говорить з нею. Навіть, по голосу чутно що всміхається, хоча за маскою цього не видно.

Незнайома зайшла в номер, з близька вона ще гарніша, мені навіть порід з нею соромно стояти, бо я відчуваю себе якимсь безхатько що зайшов на пляшку попросити.

– Леді Шарлотта, навіщо ви прийшли без супроводу? Це небезпечно! Ви би подзвонили господарю, він прислав би мене за вами. Бо біля входу знов ті навіжені кубляться, – проговорив Нес, в його голосі навіть чулася турбота, а погляд його пом’якшився.

– Я надто довго його не бачила вже занадто скучила! Тож не втерпіла, втікла від таткових наглядачів та одразу до вас! – відповіла ця чарівна панянка.

Вона роздивилася номер та побачивши мене трохи напружилася.

– Ой, а це хто? – спиталася вона.

– Ця зараз зникне! – якось загрозливо кинув Нес і недобре на мене глянув.

Йой, як лячно! Ну чого він такий злидень? Наче я в нього улюблену іграшку вкрала. А може він взагалі дівчат не любе, а тільки хлопців?

– Гей! Я хоч звичайна кур’рша, але не дозволю так зневажливо відзиватись про мене, – не стала я терпіти таке нахабство.

Нес похмурнів та хотів знов насуватись на мене, та його притримала Шарлотта та мовила співучим голосом:

– Вибачте, ми не хотіли вас образити! Ваша праця теж має поважатись! – в її голосі вчувався жаль. Було видно, що їй ніяково за поведінку тіло охоронця.

А тут ще господин вийшов, тож бійки не сталося...поки що. Я отримала своє, а поки мені підписували голографічну картку, файна панянка зняла маску. Ото красуня! Я на її личко залипла поглядом.

Я вже забиралася геть, тільки відчинила двері, щоб вийти, як мене ледь не збив стіл на коліщатках, який нагло вкотила дівчина в одязі працівниці цього готелю.

– Замовлення їжі в номер! – прощебетала радісно дівчина та як яструб вилупилась на Сагона, біля котрого стояла Шарлотта.

Посмішка дівчини вмить зникла, наче та відкусила шматок від недозрілого яблука.

– Гей, обережніше! – обурилася я, бо мені ледь ноги не віддавили тим столом, а кур’єра як відомого ноги кормлять. А пробачення так не перепросили.

Але мабуть, стало різко не до мене бо що тут почалося!

Працівниця готелю почала питатися хто така Шарлотта та чого вона припхалася до цього бога у людській подобі, та ще таким тоном наче та працівниця жінка Сагону. А Мин Джун здивований, каже що не знає дівчини.

Цікаве життя у цих зірок! Та мені такого не треба, своїх цікавинок діти нікуди, он нещодавно мерця замість клієнта знайшла. Тож отримавши автограф та виконавши свої обов’язки, я зникла, а зірки нехай самі свої проблеми вирішують.

Ользі відзвітувала по телефонній розмові, що афтограф в мене, домовились зустрітися, щоб я передала. Тож привіт грошики!

Повернулася я як завжди пізно додому.