Всміхається і каже мені:" То що, йдеш зі мною?" Мені лячно, бо я взагалі багато чого боюся... Але він продовжує розмову:" Там путь тільки вдвічі довший за цей, невже б ти не впоралася?" Я й собі призадумалася.
Мо' й правда треба йти. Це ж таки Говерла, найвища вершина України! На Довбушевих скелях я взагалі не втомилася. Нехай стежка буде вдвічі довша, трохи важча, ну хай втомлюся, ноги поболять, але ж то такі дрібниці у порівнянні з самим розумінням того, що ти - проста мати-домогосподарка, видерлася на найвищу гору України. Кажу : "А й пішли!" На тому і порішили.
Ранок розпочався звичною піснею будильника о шостій. У душі я вже рішуче налаштована підкорювати гори. Почала збиратися. Намастила і забинтувала праву стопу, бо вона в мене не надто любить походити. Вдягла теплі нижні штанці, тонкі штормові штани, футболку, спортивну кофтину з ворсиком усередині - люди кажуть зверху холод, а в жовтні може і сніг лежати. Підготувала туристичну штормівку - не мокне, вітра не пропускає,всюди затягується максимально щільно до тіла, тож врятує від будь-якої негоди, хай що б не трапилося.
Саша прокинувся о восьмій, подивився на мої приготування, глянув на погоду в телефоні, посміявся, вдягнув звичайні джинси, футболку і спортивну кофтину, що не продувається вітром.
Дивлячись на нього, почала перевдягатися і я. Кофтину з ворсиком змінила на тонкий светрик, лишила одні штормові штани. Хотіла і штормівку замінити на звичайний дощовик, але ,Слава Богу, одумалася вчасно. Випили кави, склали до заплічника сухпайок, воду і термос з чаєм та й рушили у путь.
Що маю сказати - дорога до місця підйому то жахіття. На тлі усіх тих шикарних доріг цієї місцевості, шлях з Ворохти до турбази Заросляк то є справжній Highway To Hell. Хто бував, не дасть збрехати. Ледь жива доїхала до того Заросляка, взула тренінгові черевики і пішли ми шукати "зелену стежку" на Говерлу.
У кількох словах про "зелену стежку". Є два варіанти підйому - легкий, але довший і стрімкий та складний. Звісно, орієнтуючи на мене, обрали легкий підйом і швидкий спуск. Слово "легкий" мене заспокоїло і я пішла собі весело за чоловіком лісовими стежками кудись на самісінький верх. Думаю, щось ми вже наче три стежки Довбуша пройшли, а ліс не кінчається... Згадую, що Сашко казав, на самій Говерлі лісу немає, не росте на такій висоті. Питаю - скоро вже дійдемо, хто зна, каже... Що робити? Та треба ж мо' далі йти. Бо йти не те, щоб зовсім легко, але й не дуже важко, тож можна. Ноги не підводять, чапають поволі. Навкруги лісок, під ногами природні сходи з сплетених коренів дерев, витягнені з землі тисячами людських ніг, що натоптують ці стежки мало не цілий рік. Якщо стільки людей тут сходить, невже то я гірша і не зійду? Та звісно ж зійду!
Дерева поволі стають нижчими, схили густо поросли чорничником і брусничником, де-не-де навіть малина росте. Вздовж вузьких стежин щільні кущі ялівця, сплетені між собою і віттям, і коренями, наче в якомусь дивному хороводі. Сашко радо збирає ягоди і все пропонує мені зняти пробу. Та я не хочу нічого, тільки залізти на ту горищу, що тепер підпирає небо просто перед моїми очима. По крутій стежці, наче мурашки, постійно рухаються десятки людських фігурок. Моя права нога починає нагадувати мені, що вона не надто любить ходити, тим паче з вектором вверх. Але поки це нагадування не нав'язливе, і я не зважаю на неї та потихеньку тупаю. Нарешті скінчився ліс. Навіть ялівець, який вперто чіплявся до моїх ніг останні кілька хвилин, кудись зник. Перед очима виникла досить крута кам'яниста стежка. Та хіба мене злякає та стежка, якщо я вже бачу верхівку омріяної гори? Сонце пече нещадно, обличчя полум'яніє і светрик з мене перекочовує до рюкзаку. Ми робимо перший справжній привал. П'ємо гарячий чай з шоколадкою і радіємо з того, що лишився останній ривок. Тоді я ще не знала, що шоколадка не надасть мені сил, а утворить у моєму роті пустелю Сахару. Але в ту мить мені було добре і, зібравшись з силами, ми пішли далі. За кілька хвилин я вже була мокра, як миша.
Обличчя пече вогнем, права нога, здається, відвалилася і тримається лише на тому еластичному бинті, що я зранку на неї накрутила. Ледве йду. Сашко час від часу зупиняється, дає мені попити водички, і турботливо перекладає речі з мого заплічника у свій. Здається, що пройдено вже десятки кілометрів, але ціль все ще попереду. І ось я чую весь близько людський гомін. Напевне вже дійшли і за ось цім останнім пагорбом, нарешті, моя ціль. Сашко питає чи не хочу я перепочити. Ні, не хочу. Хочу зробити цей останній ривок і досягнути того, що завжди вважала для себе недосяжним. Спираючись на палки, роблю надзусилля над собою і своєю втомою і ось я на місці. Та чи на місці я??? Так, навколо мене всі ті люди, що зустрілися мені на стежці, але ж переді мною в усій своїй красі стоїть Говерла. А де ж тоді я?
В людських розмовах чую, що ми на Малій Говерлі і позаду половина шляху. Вухам не вірю ... Половина?!?
Сашко дивиться на мене. Він не втомлений, а просто стурбований моїм розчарованим і спустошеним виглядом. Обережно питається чи не хочу я почекати його тут, на Малій Говерлі. Дивлюсь на дівчину поруч, яка ще кілька хвилин тому обігнала мене на звивистій стежині, а нині сидить і плаче від того ж розчарування, що росте в мені разом з жалістю до себе. Ледь стримую сльози і так хочеться гукнути у весь голос:"Так!!! Не можу більше, тут лишуся!" Але теплі карі татові очі на небесах і ціла когорта рідних всіх відтінків зеленого очей моїх дітей, які чекають мене вдома з перемогою, ведуть мене вперед. До вершини на яку я ніколи не збиралася, але тепер вже не можу відступити.
Не пам'ятаю цього шляху. Взагалі. Тільки кам'яниста стежина перед очима, Сашко і шурхіт вітру у вухах. Скільки підіймалися - не знаю, чи важко було - також. Здається, що було легше, ніж попередній відрізок шляху. Ніби щось мене вело до тієї верхівки. А чи не татко мій і його одвічна настанова - все що почав доведи до кінця! Перше відчуття на вершині - політ. Душа то не тіло, вона не втомилася, тож рада злетіти над всією цією красою. У вухах тільки одне:"Невже я зробила це?"