— Так, нумо швиденько поприбираємо тут і звалимо, — зі старою, як світ, ганчіркою (колись, здається, це були чиїсь сімейки) та дерев’яною шваброю на озброєнні Яся виглядала войовниче.

— Чому ми маємо залишатись тут після уроків і виконувати всю брудну роботу? — нили Богдан і Микита з відчаєм в очах. Аліна сумно роздивлялася підлогу. Віка сиділа на парті і хитала ногами, мовчки спостерігаючи за дійством.

— Бо ви, придурки тупі, додумались грати в класі у футбол. Баскетбольним м’ячем. І збили вазон із найбільшою квіткою. Тепер усе в землі, — після цих слів із уст Аліни знову — вкотре за останні пару хвилин — зірвався дуже сумний та довгий видих. Вона була відповідальною за всі рослини в класі. Її обов’язком було доглядати за ними, вчасно поливати їх і таке інше. Яся не дуже розбиралася, що там ще роблять із квітами, — у них вдома зовсім не було рослин, окрім невибагливого кактуса Антона — тож певною мірою поважала працю місцевої садівниці.

— Але ж ти сама запропонувала пограти! Ти автор ідеї!

— Вазон збила не я, а ви, йолопи! Змушувати і мене лишатися після уроків — ось це несправедливо. Та я не жаліюся. Тож тряпки в зуби і погнали, — подивилась ще раз на смутну Аліну. Ось кого справді покарали несправедливо — за те, що вона нібито не виконала свій обов’язок і не прослідкувала за цим моментом. Наче вона мала стояти, як той воротар, коло вазона і чекати поки баскетбольний м’яч прилетить їй у голову. Ясі навіть було трохи шкода, що дівчина влипла в цю неприємну ситуацію буквально ні за що. — Аль, ти не винна, що так сталося, — Аля щиро любила свою справу. І квіти дуже любила. Утім підтримувати людей Яся особливо не вміла, тому акт чуйності завершився цією скупою фразою.

— Я знаю, просто… рослину шкода. Я пересадила її, але довелося обірвати пошкоджене листя. А ще їй тісно в новому горшку, — відповіла дівчина, чиє маково-червоне волосся зараз, на фоні поблідлої від смутку шкіри, світилося яскравою плямою під промінням вечірнього сонця. «От же ж, сонце вже заходить», — роздратовано подумало руде дівча і відвело погляд від чужих фарбованих локонів, залишаючи репліку Алі без відповіді.

Рослинку Ясі було шкода, але себе — набагато більше, тож вона розвернулася до Віки, яка все ще сиділа без діла.

— А ти допомогти не хочеш?

— Я? Ні! Я ж сказала, що почекаю тебе. Мови про те, що я допоможу, не йшло, — школярка натягнула на своє обличчя найзловтішнішу посмішку в світі. В очах її танцювали бісенята. — Все-таки мене ніхто не карав, і я можу піти додому хоч зараз, не забувай про це.

— Ах ти! Ось така ти подруга?.. А якщо я поділюсь з тобою шоколадкою?

— Ти і так поділишся.

Зманіпулювати не вдалося. Поки четверо відмивали клас, п’ята тішилася.

Час від часу у відрі треба було змінювати воду, — коли вона ставала чорною-пречорною від землі та бруду — тож Яся якраз хотіла зробити це, проте помітила на підлозі в кутку класу якийсь папірець. Підняла його, розгорнула, усміхнулась. Не здивувалась, коли побачила там вісточку з «Мольфаріуму», а навпаки зраділа, що можна хоч ненадовго втекти від реальності, де вона мала видраяти класну кімнату до блиску. Непомітно для решти, що була надто зайнята прибиранням, Яся вислизнула з приміщення і вперлась носом прямо в спину старости Замори Горигляда.

— О, Ярославо, це ти, — обернувся і, побачивши дівчину, трохи скривився. «Чого це він кривиться?!», — обурено подумала школярка.

— Ні, райдужний єдиноріг, — відповіла саркастично та подивилася просто в блакитні очі опонента. Вона і так була не в надто веселому настрої через покарання, а почувши це «Ярославо» взагалі хотіла вбивати. Просила ж по-людськи не використовувати повну форму імені. Уся її радість моментально випарувалась.

— Не треба мені відповідати з такою неповагою. Все-таки я твій староста, — його темні кучері спадали з голови вільним каскадом і ледь помітно тряслись від кожного поруху свого хазяїна. Точно живе кодло змій.

— Староста — не означає пуп землі та король всесвіту, — якщо спершу цей хлопець здався Ясі непоганим, зараз вона розуміла, що охрестила його таким лише тому, що він взяв на свої плечі відповідальність бути старостою та позбавив інших зайвого головного болю. На ділі ж Горигляд був просто занозною зазнайкою та, виправдовуючи своє ім’я, мав надто високу думку про себе. Дівчина не любила таких.

— Таке відношення до себе я вважаю неприпустимим. Як ти взагалі розмовляєш зі мною? Якесь дівча з іншого світ-, — не встиг договорити, адже до розмови несподівано доєдналася Ксюша:

— Вона зі всіма так розмовляє, — поклала руку Ясі на плече й трохи стиснула пальцями, — цей жест відчувався як «мовчи, зараз все розрулю». — І їй дуже шкода, що вона образила корінного жителя цього світу, ще й свого старосту. І ми вже йдемо, — дівчина хотіла пручатися, але Ксюша об’єктивно була набагато вищою та сильнішою.

— Перед тим, як іти, нехай вона зітре землю зі свого обличчя та рук — вся брудна, ніби кошеня з вулиці, — високо піднявши голову Замора Горигляд пафосно пішов, лишаючи Ясю та Ксюшу з широко розплющеними очима.

— Яка ще зем... Ах, чорт! — дівчина побачила, що її руки й справді брудні. — Прибирання в школі... — роздратовано цокнула язиком. Вони дійшли до вбиральні, і поки Яся відмивалася, все всередині неї буквально нуртувало від люті.

— Що цей Горигляд взагалі про себе думає?! Знаю його кілька днів, а вже ненавиджу всією душею! Поки він сидить за партою мовчки, все шикарно, а тільки-но відкриє свого рота!.. Пафосна ділова ковбаса-вонючка, засранець, кінчений придурок, тупа сволота! Та щоб він нюхав бебру до кінця життя, щоб його поїзд переїхав, — потік гнівних висловлювань котився й котився. Ксюша навіть не намагалась його зупинити.

Пройшло пару хвилин, перш ніж захекана Яся замовкла.

— Втомилася? — запитала Ксюша, простягаючи дівчині рушника. Руде дівча усміхнулося: ця кароока школярка, здається, розуміла її надто добре.

— Втомилася. Мені аж погано стало через цього придурка.

— Тю, не звертай уваги, Ясь. Він просто надто ніжна натура із завищеною самооцінкою. А ще, вочевидь, у нього якась особиста неприязнь до дівчат з інших світів. Але тобі все ж варто бути обережною з ним: зайві конфлікти нам ні до чого.

— Вибачатись перед ним не буду.

— Я і не змушую, сонце. Просто стикайся з ним по мінімуму, а зараз ходімо знайдемо Макса і підемо разом на заняття.

— Окей, як скажеш, мам, — хоча вона була не впевнена, що зможе перебороти стійке бажання плюнути в це обличчя наступного разу, як його побачить.

***

Знову вони опинились у просторому 306-му — класі історії. Як слід роздивився його хлопець лише зараз: стіни тут були розмальовані картами й зображеннями летючих островів, а все довкола прикрашене чиїмись бюстами — напевно, якихось визначних мольфарів. Стояла тут і статуетка трьох першомагів: як Макс дізнався потім із підручника з історії магічного світу, звали їх Сонцесвіт, Зорешлях та Місяцелика. Вбрання їхні були всіяні зірками, в ногах у них вилися змії, над головами висіло сонце, а по обидва боки від сонця — дві половинки місяця. Руки кожен склав у дивні жести (як вони ще пальці не зламали?), — і загалом від них віяло атмосферою Брахми, Вішни та Шиви (ці три божества були єдиним, що Макс запам’ятав про індуїзм з сьомого класу).

Перед дітьми знову стояв пан Зоремур, закручуючи пухкими пальцями свої котячі вуса:

— Ойх, голубчики, радий знову вас бачити. Нам з вами шося так багато пар поставили цього тижня… А я маю деякі невідкладні справи… Чи не будете ви проти, якщо сьогодні заняття вам проведуть мої учениці Шутько Красимира та Шкода Лукина?

Учні ствердно закивали головами. І лише один вирішив виділитись: низький, поставлений, майже дикторський, прискіпливий голос старости пролунав класом:

— Перепрошую, однак є одна моментність, котру я хотів би уточнити: якщо мені або комусь ще з класу здається, що у звичайних учениць не вийде як слід розповісти матеріал, і якщо ми боїмося мати через це істотні проґалини в своїх знаннях, чи могли б ми прийти до Вас на додаткове заняття після уроків?

Макс переглянувся із Ясею та Ксенею. Обличчя першої почервоніло, наче помідор; друга ж закотила очі так сильно, що був шанс, що вони більше не викотяться назад. І хоча Максу самому не сподобався цей випад Горигляда, та все ж реакція дівчат здалася йому надто яскравою. Невже між цими трьома щось сталося, поки його не було?.. Точніше, він був... з Любомислом. Макс опустив очі та поправив сережку септума в носі, щоб якось розбавити внутрішнє зніяковіння. Йому так соромно, бо він проґавив щось важливе? Це ж тому, чи не так?

— Е-е… — пан Зоремур, здається, не очікував такої відповіді; зелені очі його, завше примружені, на секундочку округлилися. — Узагалі сьогоднішня тема присвячена знайомству з історією «Мольфаріуму» та самим «Мольфаріумом» поближче, тому я вирішив, що ніхто краще про цю школу не розповість, ніж ті, хто в ній навчається. Але… Голубчику, звісно, всі, хто захоче, можуть прийти сьогодні та… О! А от і Красимира та Лукина! Проходьте-проходьте, дівчата, — пан Зоремур помітно пожвавився. — Ну, ви, голубчики, тут знайомтесь, а я побіг, — і майже вибіг із кабінету. Дуже граційно. Немов кіт.

— Ну... Привіт типу, — першою заговорила дівчина з русявим волоссям. — Я Красимира, а це моя подруга Лукина, — показала рукою на білявку, що трималася трохи позаду. Секунда мовчання. Дві.

Макс сидів за останньою партою, але навіть там почув шепіт Красимири: «Скажи хоч привіт дітям!» — та побачив, як одна із дівчат «непомітно» підштовхує іншу трохи вперед.

— Привіт, діти, — стримано всміхнулася Лукина. — Сьогодні ми будемо… розповідати вам історію «Мольфаріуму».

— А все це прикрасимо парою цікавих випадків з життя нашого класу, щоб довести вам, що навчання в Мольфаріумі — це максимально підпально і бомбічно.

— Іноді… буквально.

— Ого, — штурхонув свого сусіда Макс. — Заінтригували дівчата, еге ж?

— Мгм… Угу, — заметушився Любомисл, до цього явно заглиблений у якісь свої думки, а від того приголомшений таким різким випадом з боку Максима.

— Літаєш у хмарах? Що, закохався? Гляди, ще й в одну з цих старшокласниць. Вони ж такі красунечки, — хитро зіщулив очі хлопець, абсолютно точно знаючи, що буде далі: обличчя Любомисла враз стане ідеально багряним.

Але, на диво, цього разу ефект виявився протилежний: сусід миттю завмер і дуже сильно зблід, впевнено випаливши:

— Ні!

І більше нічого. Тому і Макс не наважився поки нічого говорити, зосередившись на розповіді Красимири та Лукини, хоч думки його все ще вились навколо незрозумілої реакції Любомисла.

А старшокласниці якраз завершили вступну частину та перейшли до цікавішого:

— Узагалі ми подумали, що нудну теорію ви й самі з підручника прочитаєте, тому відібрали для вас найбільш ексклюзивну інформацію про «Мольфаріум» та його викладачів! — з ентузіазмом говорила Красимира, явно захоплена тим, що вони з подругою спланували.

— Перше, що вам треба знати: «Мольфаріум» — це більше, ніж просто школа магії. «Мольфаріум» — це і ця споруда, і те, що її оточує, і ті, хто тут живе — фактично весь летючий острів можна сприймати як єдиний організм. Уся територія від Океану Сонячних Глиб до Темного Лісу — одне ціле. Кожен такий острів — їх, великих та маленьких, процвітаючих та майже мертвих, у чаропросторі нескінченна кількість — має свої закони, свою особливу флору та фауну.

— Ці острови існують завдяки магії. Коли магія зникає або її бракує, острів повільно вмирає. А з ним — і все живе. Це чимось схоже на хворобу. Якщо її не лікувати, вона поглине тебе цілком, — задумливо проговорила Лукина. — А ще…

— А ще! — мабуть, Лукина хотіла сказати щось інше, утім Красимира різко її перебила. Макс знову механічно поправив сережку в носі і нахмурився. Ця невелика сцена змусила його відчути дивну тривогу. Усього на мить. — «Мольфаріум» — це солянка із неймовірно талановитих та крутих мольфарів! Усі викладачі — мов на підбір. І диву даєшся, як узагалі вони всі опинилися під одним дахом.

— Ось, наприклад, пані Ірма. Коли вона була ще ученицею «Мольфаріуму», то навчалася в одному класі з нашим паном Зоремуром.

— І ходять чутки, що пан Зоремур був у неї до біса закоханий! Але ми, раптом що, вам цього не казали, лади? — Красимира окинула дітей хитрим прищуром тепло-карих очей. — А пані Юзефу, кажуть, колись блискавка у голову вдарила. Можливо, тому вона така прибахнута.

— Красимиро, тобі не здається, що дітям таке розповідати не варто? Ми лиш недавно вилізли з конфлікту з нею… Нових проблем не хочеться.

— Ой, Шкодо, не сип соль на сахар! Малі мають знати, хто їм викладає. До речі, малече, може, ви хочете дізнатися про когось конкретного з викладачів? Ми б могли розповісти вам про них.

Голос подала Стефанія, одна з трійнят:

— Ой… Я обрала собі дисципліну «Тлумачення снів»... Як вам пан Іоанн? Він… Гарненький? — Боже, кого взагалі цікавлять такі питання?

— Кх-ги-хи-хи-х… — пирснула від сміху Лукина, — Ну, він такий, знаєте… своєрідний. Відносно молодий, але трохи схожий на священника: завжди ходить в рясі і має довгу бороду. Достатньо гарненький?

— Ой!.. Трохи не в моєму смаку, — застидавшись, опустила свої різнокольорові очі Стефанія. Її сестри тихенько захихотіли.

— А є там гарненькі? — поцікавилась ІларіЛукерія (Макс візуально не розумів яка із близнят яка, та й у нього була підозра, що в цьому класі ніхто особливо не розумів, тож най вибачають).

— Пан Зоремур. Пан Христофор. Ось вони… дуже да, — поділилась Лукина, і в її сіро-зелених очах пробігла іскра захоплення. — Вони хороші люди і компетентні викладачі. Із нашого викладацького колективу вони подобаються мені найбільше.

— Хоча пан Христофор багатьом здається надто вимогливим, але він дійсно дає цікаві та корисні знання. Мені ще пані Ізидора заходить! Навколо неї — сильна аура.

— Ну, демонологію викладає, шо ж ти хочеш.

Молодші мольфари слухали старших колег ледь не з відкритими ротами. Насправді Максу подобалось таке заняття, бо він хоча б мав якесь уявлення про вчителів, із якими ще не було уроків. Так простіше.

— Але найкраще, що є в «Мольфаріумі» — це все-таки класний колектив! Ну, типу… Проводити час разом з класом — це та-а-ак вайбово, — запевняла дівчина зі світло-русявим волоссям. — Лукино, он пам’ятаєш як Скочиляс із Пригодою у перший рік навчання полізли у річку та й ледь не втопилися? Або як Гайда пропонував нам провернути одну ризикову авантюрку — нас усіх тоді ледь не відрахували! Ото було весело! — Макс і не зчувся, як заняття скінчилося: старші ділились історіями зі свого учнівського життя, а молодші слухали, сміялися, ставили питання та знову сміялися. Навіть Любомисл Багрій усміхався самими кутиками вуст: це означало, що хлопець знаходиться в надзвичайно хорошому гуморі. «Значить, не злиться на мене через той дурний жарт», — відлягло від серця у Макса, і він широко усміхнувся.

***

Лукина й Красимира не збрехали, коли описали пана Христофора як вимогливого. Щойно він зайшов до аудиторії, по спині одразу пішов холод від одного його:

— Добрий день, шановні мольфари. Як ви вже, напевно, знаєте, мене звати пан Христофор, — він був дуже високим та виглядав як скеля. А його довгі, невкладені як слід, сиві вуса та густі розпатлані брови додавали зовнішності якоїсь особливої строгості. — Одразу хочу вам сказати, що моя дисципліна складна, — у сірих очах його блиснула іскра, мов від удару кременю по кресалу, — і вимагає належних старань з вашого боку. На кожному уроці я проводитиму вам мінізаліки з теми, яку ми пройшли раніше. Тому що каміння та кристали — дуже делікатний матеріал, з яким потрібно вміти працювати.

Пан Христофор говорив ніби ніжно, проте Ксюша, слухаючи його, забула як дихати: навіть говорити щось у присутності цього викладача було страшно. Від однієї думки по спині вже йшов холодний піт, і дівчина буквально відчувала напругу. А ще чомусь хотілося одразу вирівняти спину та сидіти максимально непорушно. Схоже, ці заліки будуть тією ще задачкою…

— Наші заняття — це лише десять відсотків інформації. Від вас потребую також самостійної роботи з методичними матеріалами. Я підготував для вас невеликий список літератури, за якою ви можете готуватись до наших уроків, — магічним чином на парті кожного учня з’явилася чимала гора книжок: їх було штук десять точно.

— Це лише маленька частина, але, сподіваюсь, вам буде корисно почитати.

У дівчини очі стали по п’ять копійок.

— А тепер перейдімо до заняття. Чи знає хтось із вас, який камінь вважають одним із найбільш міцних?

«Звідки ми це маємо знати? Чому одразу почали з питань?» — ледь помітно насупилась Ксюша, впевнена, що ніхто не відповість.

Мовчанка і справді залягла така, що її можна було назвати незручною. Аж тут вона почула нотки знайомого жвавого голосу.

— Ну... Е-е… Знаєте, я думаю, що, можливо, це щось типу... — «Боже, ні. Боже, будь ласка, мовчи, Максе… Не закопуй себе заживо. Зупинись!» — бедрок? Його ще називають адмініум, — «ТИ ЩО, ПРАВДА ВИРІШИВ, ЩО МАЙНКРАФТ — ЦЕ ПЕРЕВІРЕНЕ ДЖЕРЕЛО ІНФОРМАЦІЇ?! Боже, чє-є-єл… Бедрок, звісно, незламна порода, однак вона вигадана й існує тільки в грі», — вона сиділа за другою партою, тому не могла дуже явно закочувати очі. Перед паном Христофором ніяково все-таки. Але як же їй хотілось. Вмерти. Від. Сорому. — «Я зараз розплачусь».

— Адмініум? — ліва брова пана Христофора помітно піднялась трохи вище. — Що ж, за сміливість дякую, але Ваша відповідь не зовсім правильна. Це алмаз.

«Боже, я ж знала це… Це навіть першокласники знають», — зніяковіння Ксюші збільшилося ще відсотків на десять. Ну чому вона завжди тупить з відповідями на найлегші питання? Усі її знання в такі моменти наче кудись випаровуються. А відповідь же виявляється очевидною!

— Добре, це питання вважайте розминкою. Тепер трохи складніше: який, на вашу думку, камінь, мольфари найчастіше використовують для входу у транс, проведення важливих магічних ритуалів, а також захисту від злих сил?

Мовчання.

— Що? Ніхто?..

— Ну.., — «Ма-а-аксе, сонечку, ну як можна двічі на одні й ті самі граблі?» — А чи оті чорні штуки в наших кулонах не є тим, що треба?.. Я просто пам’ятаю, на ініціації всі були з ними, от і подумав...

— Юний мольфаре, на цей раз Ви абсолютно маєте рацію, — здається, кожному в класі довелося стримати шокований вдих. — Яку ж назву мали ті «чорні штуки»? Можливо, хтось згадає?

Дівчина нарешті набралась сміливості щось сказати, адже це вона справді пам’ятала:

— Це був чорний агат, — і видихнула, коли викладач підтвердив її слова. Чому ж він має таку страшну атмосферу? Дівчина не здивувалася б, якщо його тотемом виявився якийсь вепр чи зубр.

— Запам’ятайте, шановні мольфари: чорний агат для вас — це основа. Це не просто якийсь камінь — це камінь «Мольфаріуму», і найкраще він резонує саме з нами. Ні відьмам, ні характерникам, жодному іншому виду чарівників і чарівниць цей камінь не підходить так, як нам. Разом із нашим стилем чародійства його сила розкривається найбільш повно, — пан Христофор дивився на всіх учнів пронизливим поглядом. — Другий момент, який ви маєте знати: кожен камінь має явну силу та приховану. Явна — це та, про яку написано в підручнику. Як-от, аквамарин допоможе розпізнати брехню, смарагд наділить власника спокоєм та захистить від негативного впливу, а рубін підсилить наявні сили господаря. Прихована — це особлива сила кожного каменю, що проявиться індивідуально у кожного мольфара під час взаємодії з ним. Так, скажімо, із кимось малахіт зрезонує в якості магічного поля; із кимось же він набагато слабше працюватиме як захист, але проявлятиме більше лікувальних властивостей.

Далі пан Христофор став пояснювати, що дія каміння тісно пов’язана зі стихією мольфара та його тотемом, — разом вони створюють унікальний набір чарівника. Усі ці особливості повністю відображають внутрішній стан власника та його характер. Тому до вибору дорогоцінного каміння, що фактично слугує артефактом для підсилення здібностей, треба ставитися дуже уважно.

За час заняття прозвучало ще дещо цікаве: у кожній школі магії навіть до вивчення каменів підхід різний. Лише мольфари використовують каміння виключно як артефакти. Відьми, наприклад, можуть додавати перетерте в пісок каміння до своїх зіллів. «За це я їх трохи зневажаю», — поділився пан Христофор, а після задав домашнє завдання: «На наступне заняття маєте оглядово ознайомитись із запропонованою мною літературою (особливу увагу приділіть «Теорії та практиці підбору каменів для мольфара-початківця»), а також вивчити перших два параграфи з посібника «Сила каменів» і… було б непогано, якби ви почали думати, з яким камінням хочете працювати. Звісно, ми спробуємо все, з наступного уроку в нас почнуться практичні заняття, але… добре було б, якби ви вже мали певні напрацювання».

Із першими відголосками трембіти діти виповзли (хотіли б вилетіти, та в руках кожного було по десять книжок) із просторої, просякнутої кам’яною строгістю та напруженою загадковістю аудиторії. Варто було лише дверям зачинитися за їхніми спинами, як трійнята почали скиглити, тримаючи перед собою величезні стопки книг:

— О н-і-і, так багато читати-и, ну навіщо-оо...

— У мене оченьки повипадають то все дивитись. І взагалі, чому ми маємо це самі до своїх кімнат тягнути? — тільки-но одна почала скаржитися, як у всіх десятьох учнів замість книжок в руках з’явилися записки про те, що все доставлено в їхні кімнати. «Оце сервіс», — подумала Ксюша, усміхнувшись.

— Ще й домашки так багато задав… Ой, але ти, Максику, був просто неперевершений!

— Точно, я б ніколи-ніколи не наважилась сказати щось пану Христофору першою! — Ксюша могла розгледіти в очах кожної прихильний блиск. Особливо його не приховувала Стефанія: її різнокольорові очі так і світилися. Невже на цього придурка справді може запасти аж три дівчини? Їй не подобалось спостерігати за цим. Насупленій Ясі також. І... здається, це не подобалось ще декому.