кожним своїм рухом ми створюємо нову реальність, нову історію, нову ідею. так, лише якимсь там помахом руки чи піднятими догори кутиками вуст ми стираємо границі і обмеження, які не дають нам вільно дихати, розкриватися наповну і просто бляха жити. те відчуття, коли ти займаєшся своїм ні з чим не сплутати. найдивніше, що у кожного воно своє єдине, ніби Бог спочатку вже знає ким і чим нам бути. щоправда в когось, щоб знайти оте те саме діло може пройти десять років, а в когось лише рік, а в когось і всі його роки. так, дивно насправді. дивно, що люди завжди люблять все ускладнювати...


       але зараз не про це. зараз про свій власний рух, який може змінити буквально все поруч, що тебе раніше оточувало і в першу чергу тебе. дивина, коли ми міріаднии серцем долаємо наші сумніви/страхи/образи і в кінцевому результаті отримуємо нове «я». навіть якщо це така маленька справа як виготовлення годівниці. складна — так, але приємна. ми живемо, тому давайте творити своє неповторне, яке буде не схоже на інше!


       але не все виходить гладко і по плану. часто наші мрії несуть найгірші розчарування, тоді, може, варто знизити очікування або ж взагалі все кинути? це всього лише абсурд, яким живуть тільки фантазійники, а вони можуть вірити в багато несумісних речей. але ж тільки твій особливий почерк може перетворити простий білий лист на історію осені, де дівчинка в жовтому пальто мчить зі своєю собакою по калюжах. але ж тільки твій голос допомагає зазвучати по-новому віршам, які занурять у вир палких почуттів нерозділеного кохання до ЗНО. але ж саме твоя буква в поезії/прозі може перевернути вверх дном рожеву підсвідомість людини або навпаки сприяти її зачатку.


       перш ніж це усвідомити ми блукаємо по колу спіралі багато разів і, коли настає період «смерті», ми маємо піднятися вгору на один щабель, а не проходити одне й те саме. хіба вам буде цікаве кіно в п'ятнадцять кадрів, які крутитимуть дві години підряд? ні, мабуть, якщо ви звісно не мазохіст.


       мені, щоб зрозуміти мою справу потрібно було витратити двадцять років з яких я більшу частину собі брехала. так, були люди, які вказували на неймовірність, але в першу чергу винна я, що прислухалася до них. не подумайте, що зараз я закликаю вас кидати рідних і друзів, ні. в будь-якому разі ні. але розібратися в собі можемо тільки ми самі з Божою допомогою звичайно. мені подобається строки пісні «Привіт, БОГ» — Сергія Бабкіна:


«І що приховано в мені далеко в глибині
Краще за мене знає.»


       бо часто ми просто губимося в перспективах не дорого/зручно/доступно/швидко/«так як у всіх, себто нормально». чому ж ніхто не хоче зазирнути за горизонт і відкрити своє повне, зібране із суцільної гармонії для себе й інших? надто довго/багато грошей/«рідні та у загальному люди не дадуть добро»/страшно? і так кожного разу по колу в нас грає та пластинка. постійно. і ні, щоб змінити її нарешті й поставити іншу. ні. замість цього ми продовжуємо дружньо варитися в цьому місиві.


       так, от, коли я все ж таки перестала собі нарешті лицемірити і чесно відповіла вже в голос — жити стало простіше. надзвичайний вклад вклав Слава із рекомендацією прочитати «Алхіміка» Пауло Коельйо та Надя з Поліною, які підтримували мене, постійно твердячи, що виходить досить гарно. за це цьому тріо низький поклін!


       і доки в навушниках волає ремікс пісні «BALENCIAGA» — Halsey, а серце б'ється, заряджене енергією діла, листопад стає відліком...