1

…Тону… Тону в якомусь болоті… Невже знову опинився в тому клятому лісі… біля кузні Чорного коваля?

Якщо так, то виходить – я сплю… Чи все ж ні? – перед очима лише темрява, наче світ навколо огорнули непроглядні шори. Ця темрява і поглинула свідомість. Народилось відчуття, ніби я знаходжусь у глибокому кам'яному мішку. Жодного проблиску світла. Жодного натяку на нього. Жодного промінчика.

І ось я такий беззахисний, такий одинокий, провалююсь крізь холодну в’язку рідину. Через те все моє єство охоплює страх… страх маленької дитини, покинутою своєю матір'ю… покинутою назавжди, а не на якийсь час... Коли розумієш, що вона нікуди не відійшла… що вона зникла… назавжди зникла… Це був страх самотності. Страх дивного душевного болю.

Чому так? – питаю себе.

Раптом стіни цього дивного кам’яного колодязю замерехтіли тьмяними зеленими переливами, наче тими небесними сполохами, які бувають на Інгосі взимку. Це сяйво спочатку було ледь непомітним, навіть якимось уявним… Але чим більше я вдивлявся в темряву кам'яного мішка, тим воно ставало виразнішим.

Так це склеп людей племені Зем! – промайнула дика думка. – А що ж я в ньому роблю? Як тут опинився?

І тут раптом шепотіння… чиїсь далекі голоси… Хтось явно командує іншим, наказує щось робити… Я відчуваю, як тіла торкаються холодні пальці. І слідом в душу знову заповзає страх… страх отієї маленької дитинки, яку крадуть вночі злі чудовиська…

О, Сарне! Так тож нічники – потворні істоти, які приходять у темряві, щоб нашкодити людині. Високі, худорляві, з довжелезними кривими руками, булькатими очима… Кажуть, що вони криті або пір’ям, або якоюсь дивакуватою шерстю… І постійно чатують біля хати, чекають, коли в печі згасне вогонь, щоб почати свою погану справу…

Мамо! Мамо! – я схопився та почав мацати руками навколо себе. – Мамо! Мені лячно…

А у відповідь тиша…

Псяче хутро! Яка «мамо»? Де я, хай ти скиснеш, знаходжусь? Які нічники? Які земські склепи? Що то за маячня! – намагаюсь усе це збагнути, й приходжу до висновку, що це якісь давні спогади. Вірніше, вони більше схожі на дивакуваті нагромадження тих спогадів, які зліпилися дурнуватим сном.

Морок відійшов, наче і зовсім не було. Я озирнувся: стояла ніч; небо було затягнуте важкими хмарами, з яких сипався дрібний-дрібний дощик. Краплі стікали по обличчю прямо за комір. Ось чому моє тіло так змерзло, ось чому так дріботіли зуби.

Я напівсидів, притулившись спиною до товстого стовбура якогось дерева.

Де знаходжусь? Що роблю у цьому дивному лісі? – свідомість все ще тугувато кумекала.

Навколо могутні старі сосни, які суворо дивилися на мою тремтячу фігуру. Дивились так, немов чогось чекали.

Це ж Сівєрія! – стрепенувся мій мозок. – Псяче хутро! Це ж Сівєрія! Ти що, Боре, забув куди мчав?

Дощ почав перетворюватися на снігову крупу. Вона боляче била мене по обличчю, колола очі. Я було спробував підвестись, але тіло наче пронизала блискавка. Голосно охнувши, впав на коліна. Все ломило, особливо гуділи ребра. Відчуття було таке, ніби впав з величезної висоти й забився об землю...

Ну, звичайно ж! – посміхнувся я сам собі, згадуючи той відчайдушний стрибок і політ на ліхтарі над головною площею. А потім в пам’яті спливли ратники із щитами, які атакували мене біля стаєнь Овсова. – Ще б пак у тебе, Боре, ребра не нили!

Акетон у декількох місцях був добряче порваний. Ліва штанина розпорота аж до коліна і крізь дірку виднівся глибокий поріз. Він саднив та нив при найменшому русі. Через те, що стопа сильно змерзла, стало зрозуміло – в чобіт натекло чимало крові.

Туман у мізках поступово розвіявся, настало невеличке просвітлення. Дивно, як я вижив у всій тій катавасії, яка трапилась за останні дні: штурм Горішку, бійка з вартовими, які охороняли Великого мага… із Захисниками Ліги, яки намагалися мене схопити…

Взагалі-то дивно, яким чином я вибрався із того ніхазова Новограда! – і раптом знову згадався той пронизливий погляд Айденуса. Чаклун не виглядав переляканим, ледь побачив ту Тінь… Він дивився саме на мене, немов на щось незвичайне… дивовижне…

О, Сарне! Що ж тоді зі мною сталося? Звідки взялася та Тінь? Невже я дійсно був свого роду її носієм? Псяче хутро! – скільки питань і жодної мало-мальськи ясної відповіді. І раптом інша думка, така, що аж мороз по шкірі: – А може саме через мене і загинув Клемент ді Дазірє? Може то я приніс Тінь, яка напала на нього?

Та ну! Маячня! – затремтіла моя свідомість. Подібні одкровення зовсім не радували.

Гадай, не гадай – а пам'ять все одно не поверталася… Тож події у Червоній залі так і залишалися прихованими.

О, Боре, Боре! В яку ж халепу ти вляпався!

Давай-но, друже, міркувати тверезо. Давай-но розкладемо все по поличках.

Отже, зі слів покійного Чаруши, виходить що я дійсно знався із Сіверськими, хай йому грець! Прибув у Такалік, місто на Ельджуні, на хадаганському судні. (Цікаво, звідки прибув? Шкода, що Сіверські мертві, та і Чаруша зі своїми людьми також, а то б, може, дізнався, що за ніхазівня відбувалася).

Псяче хутро! Нічого не пам'ятаю… абсолютно нічого!

Я знову спробував підвестись. Треба рухатися, – говорив сам собі. – Треба, Боре! Інакше замерзнеш... околієш… І знайдуть потім твій остиглий труп, наприклад, вовки, або росомахи... Відгризуть голову… і не повернешся вже в цей світ з чистилища Тенсеса... Бо, якщо вірити усіляким забобонам, якими щедро кормлять нас старі бабки на ринках Новограду, то в Сарнаут може повернуться лише той, чиє тіло залишилось після смерті неушкодженим.

–Люди без голів по землі не ходять! – казали всезнаючі старухи, хитаючи своїми головами. – Тому Тенсес таких з чистилища і не відпускає!

Тьху ти! Чого тільки не придумають такі старі карги! Теревенить всяку маячню, при тому посилаючись на слова невідомих церковників. Мовляв, вони їм по великому секрету розповідали те або інше. А вони, мовляв, жінки чесні, тому і ділиться з перехожими.

–Ці священики багато чого знають! – розповідає чергова бабка з розумним виглядом. – Але не хочуть казати нам, бо тоді всі стануть такими ж, як вони.

–Це якими? – питає співбесідник.

І починається дзижчання у вуха всякої маячні. Пам’ятаю, як Зая приходила та з палаючими очима починала мені пошепки казати й про те, що, виявляється, наче оселю треба замітати від дверей до середини.

–Щоб не втратити багатства! – додавала Зая. – Не вимітати, а примітати! Ось так! Уявляєш!

Я мовчу, бо, чесно кажучи, в подібну маячню не особливо вірю, але не хочеться зайвий раз ображати Заю. А наступного разу вона мені нову прикмету:

–Уявляєш, гроші треба брати тільки лівою рукою! – жінка киває головою і дивиться у свої долоні. – А віддавати – правою.

–Чому?

–Бо це секрет самого Великомученика Уара! Він ще при своєму житті помітив, буцімто коли робиш подібним чином, то тобі наче прибуває багатство…

І Зая пускалася в якісь незрозумілі розповіді, які я вже слухав краєм вуха. Слухав та хитав головою.

Пам’ятаю, потім спитав про те у Бернара. Він поглянув на мене, наче на якогось блазня. У відповідь сердито хмикнув і заявив, що вірування у численні забобони або прикмети лише знецінює справжню віру.

–Звичайній людині, – поважним тоном казав паладин, – важко відрізнити де правдива віра, а де вигадка. На то є ми – церковники, які допомагають розібратися в суті справ. А взагалі, людині слід задуматися, чи є вона справжнім тенсесянином, якщо сліпо вірить язичницьким забобонам! Це свого роду марновірство!

Марновірство! Яке голосне слово! Якщо вірити пані Лорейн, Бернар у минулому сам знався із язичниками. Можливо теж вірив у всіляку маячню про те, якою рукою брати гроші, – посміхнувся я, дивлячись в небо.

Погода погіршувалась. Пориви вітру ставали більш пронизливими, різкими. Крупа перетворилася на м’які грудки снігу, які щільно вкривали голу землю. І раптом з усією ясністю я зрозумів, що вибратися з лісу вже не зможу.

Від цієї думки стало якось легше… навіть спокійніше… Зникла нервозність, зник і страх… Я заплющив очі, знову оперся спиною о сосну та глибоко задихав.

Віра в те, що людина повинна померти правильно, а саме – з головою на плечах, з цілими руками та ногами, що не кажи, сильно впливала на наше, людське, поняття про сам ритуал смерті. Для багатьох злочинців іноді кращим варіантом було навіть спалювання на багатті. За їх словами, мовляв, так хоч на нове тіло можна розраховувати від Тенсеса, якщо той зголоситься на воскресіння. А то дійсно – ходити з відрубаною головою, це, погодьтеся, буде виглядати дурнувато.

Згодний, це все це лише пусті вигадки. На кшталт байок про родимі плями.

–Якщо на потилиці, – з виглядом знавця каже все та ж галаслива баба на ринку, – то, вочевидь, в минулому житті то дубиною, чи каменем тріснули по голові. Ось і слід залишився.

А насправді, тих повернутих назад – як у комара сала! Зазвичай самі ж церковники для виправдання цього факту застосовували відмовку, типу: «Все через Стража, якого залишив Тенсес. Цей неймовірних розмірів велетень, одягнений у біле, зі сліпучими крилами за спиною та гігантським мечем у руках, стоїть біля Останньої брами, не випускаючи Іскри назад в Сарнаут. Чому? Бо не бачить гідних для воскресіння».

Ясна річ, що всі наші справи підлягають ретельному розгляду з боку Тенсеса. Він уважно вивчає записи своїх служок-гоблінів, визначаючи чим ми займалися в реальному житті: кому допомогли, кого образили, що взагалі робили, як жили. І якщо в Сарнаут і досі ніхто не повернувся, отже всі ми, виходить, дійсно не заслуговуємо на воскресіння.

А, можливо, і не хочемо того, бо з іншого боку – увесь сей світ сповнений болю та горя. Тут потрібно вигризати собі місце… битися… боротися… А заради чого? Врешті-решт ми всі потім знов гинемо… знов помираємо…

Ну в тебе, Боре, і думки! Це ти так себе заспокоюєш, щоб не панікувати? Типу, всі ми помремо рано чи пізно, тому чого рипатися, як та риба в сітці… Так?

Моє вухо раптом відчуло журчання. Спочатку подумалося, що це марення, бо пити хотілось неймовірно! Але звук ставав яснішим, особливо в миті, коли затихав вітер серед гілок.

Я зібрався силами, вкотре пробуючи підвестись. Це вдалось з другої спроби. Обережно крокуючи крізь кущі, я рушив на звук журчання. Ліва нога зовсім не слухалася. Йти було дуже важко, приходилось періодично зупинятися, щоб перевести дух. Крім того ще й голова почала гудіти, наче збиралася розвалитися на частини.

Кілька кроків, кущі нарешті розступилися, і в тьмяному світлі місяця, який ледь виглядав з-за похмурих снігових хмар, я побачив русло якоїсь річки. Вона змією вилася повз невисокі скелясті береги, гуркочучи серед валунів, які виступали над її поверхнею, буцімто спини невідомих тварин, які вирішили перейти воду вбрід.

Вертиш! Іншої ріки між Світлоліссям та Сівєрією немає… Отже, я на межі цих двох алодів.

Сил йти далі вже зовсім не було. Від втоми мозок знову почав провалюватися у морок. Мені ледь вдалось дістатися берега. Припавши на коліна, я зачерпнув пригорщу води й жадібно почав її пити.

Ну і холодна ж вона, стерво! Аж зуби зводить!.. Чи то вже через поранення в мене така чутливість до всього?..

Я ще раз зачерпнув рукою води з річки, зробив кілька ковтків та закашлявся. Холод на якийсь час привів мене до тями. Свідомість трохи прояснішала, думки стали чіткішими. Правильнішим було б все ж зараз обдумати, що робити далі. Проте тіло натомість благало про спокій.

Десь далеко-далеко заухала сова. Я заплющив очі та приліг на пожухлу траву, вже добряче вкриту білою ковдрою молодого снігу... Дзюркіт річки почав відносити свідомість вдалечінь... до якихось неясних, можливо дитячих спогадів… Саме через них мені стало тепліше!

Черговий порив вітру врізався в обличчя. Відразу народилось таке відчуття, наче він хотів мене розбудити, змусити підвестись. Але я вже нічого не хотів. Зараз би опинитися десь у спокійному місці… Наприклад, у підклеті… біля гарячої грубки… Притулитися до неї спиною… та дивитися, як Зая місить тісто…

Повій, вітре, без спочину,

В край де кинув я дівчину,

Де покинув сині очі,

Повій, вітре, опівночі!

Між горами там долина,

В тій долині єсть хатина,

В тій хатині дівчинонька,

Дівчинонька-голубонька…

Здається, так співали на Інгосі, – подумалось мені. Рядки пісні, її мотив закрутилися в голові з шаленою швидкістю.

Зая… Моя рідна кохана Зая… Мені так і не вдалось з тобою побачитись… поговорити… прояснити ситуацію… Уявляю, яку гидоту тобі зараз про мене розповідають. Коли ми з тобою ще побачимось? І чи побачимось взагалі? – промайнуло в голові. І раптом моя свідомість стрепенулася та перемкнулась на інше: – Цікаво, – розмірковувала вона, – а ті іскри, що опинилися в чистилищі – чим там займаються? Перебирають свої спогади? А може просто сплять?

І тут же звідкись виповзла підступна думка. Вона, ніби той черв'як, що точить дерево, тихо-тихо зашепотіла на вушко: «Навіщо боротися? Там, в чистилищі, тебе чекає спокій...»

Спокій? А може дійсно махнути рукою на все? – питаю себе і ось вже бачу, як вдалині миготять вогники… Здається, то свічки. Вони ледь чутно потріскують, наче гілки під ногами обережного звіра, який крадеться до водопою...

Що таке взагалі смерть? – запитав я себе. – Ну відправиться моя Іскра в чистилище, а якщо пощастить, то потім знову повернеться в цей світ... Чому ж ми все так боїмося вмирати? Хто на те відповість?

Я наближався до вогників… чи то вони до мене наближалися – щось ніяк не зрозуміти... Почувся характерний запах мірри... Зараз, мабуть, знову побачу того гобліна – старигана з металевим кухлем для збирання відкупу. Він спитає мене про ім’я… запише його в книгу…

Чекай, і яке в мене ім’я? Справжнє ім’я… Бор? Чи може Свєрр? Ось загадка… Сподіваюсь, що в чистилищі мені відкриють правду…

Щось тепле торкнулося щоки, а в наступну мить чийсь грубуватий голос спитав:

–Гей! Ти хто такий?

Дивлюсь, але нічого розрізнити не можу.

Хто ти? Служка? Псяче хутро, зовсім зір спаскудився!

–Гей! Як твоє ім'я? – питає незнайомець.

Я хотів відповісти, але лише спромігся видихнути... Видихнути, наче в останній раз... І різкий порив крижаного вітру одним махом задув всі свічки, які крутилися навколо мене...

2

…Вуха заклало так, ніби я пішов на саме дно озера. Груди стисло, дихати було важко і у всій цій каламуті, яка щільною пеленою застилала очі, мені насилу вдалось зосередитись та озирнутися навколо себе.

Ні, я не у воді. Величезна кімната з високою сферичною стелею… купою широких арочних вікон повз яких неквапливо проливають гарячо-жовті ліхтарі… Це ж покої Айденуса! – раптом згадалось мені. – Я у його вежі! Прийшов віддати папери Бельського.

І точно! Ось вже очі нарешті розрізнили якісь фігури, серед яких чітко проглядався старий високий бородань. То був Великий маг Кватоха – Айденус… А поряд з ним, тримаючись за живіт та зігнувшись навпіл, стояв Ізбор Іверський. Він спльовував на підлогу кров, яка витікала з краєчку його розбитих губ.

Пам'ять видала на-гора все, що відбувалось до того, як я погрузився у той дивний морок. Отже, ми в Новограді… в головній башті алоду… Я прибув із Горішку з паперами Бельського… Моя похідна торба, між іншим, лежала поряд із Іверським, а скручені сувої, перев’язані товстими шнурками, одиноко виглядали із неї.

–Зрада! Зрада! – нестямно закричав чийсь голос.

Обертаюсь назад і бачу, що біля дверей в найбезглуздіших позах валяється кілька ратників. Вони всі були живі, тільки чомусь борсалися і стогнали. Один з них доповз до виходу та зібравшись силами, волав вбік сходів: «Зрада»!

За секунду я відчув легкий рух за спиною. Знаєте, як буває, коли знаходишся в кімнаті, при чому наодинці, й раптом вухо вловлює ледь чутний шурхіт. В цю мить по спині пробігає морозець і мозок тривожно починає шукати пояснення тому звуку. І серед всього знаходить лише одне – за спиною стоїть сама смерть.

Я різко озирнувся та втупився очима у величезну чорну пляму, яка формою нагадувала розмиту людську фігуру. Вона колихалась напроти Великого мага, а той преспокійнісінько дивився на неї, наче на якусь незначну річ, не варту того, щоб нервувати.

Айденус посміхнувся, а в наступну мить дмухнув і Тінь почала хутко розсіюватись. Саме дивне, що тонка цівка сірого туману, з якого вона і складалася, тягнулася від мене, буцімто я той гриб-пирховка, на який наступила чужа нога.

Маг хитнув головою, та рушив до мене. Його очі дивилися з такою цікавістю, начебто я був чимось незвичним… чимось диковинним… Так, мабуть, дивляться маленькі діти на чудернацького жука із довгими рогами. І не було в тому погляді ані страху, ані злоби. Тільки цікавість… не більше…

Айденус буквально підплив до мене, і я раптом відчув ще більший тиск у грудях. Мало того, моє тіло було не в силах поворушити ні ногою, ні рукою. Великий маг щось прошепотів, при тому його повні червоні губи майже не ворушились. Слова важко було розібрати, і мені чомусь подумалось, що Айденус говорив ельфійською. Він кілька разів повторив одну і ту же фразу, з якої я зміг розрізнити тільки: «кюр ді драґон».

Раптом пам'ять видала на-гора якийсь смутний уривок мого минулого. Я побачив себе... Вірніше зрозумів, що стою в Червоній залі… у Клемента ді Дазірє... Звідкись повзе оцей самий сіруватий «димок», який закрутившись у високому вихорі, перетворився на величезну Тінь...

Звідкись? – я напружився, намагаючись простежити джерело того мутного туману. Але перед внутрішнім поглядом лише стрибали якісь уривки… якісь незв’язані моменти…

Не міг я бути носієм Тіні! Не міг! – перелякано затремтіла моя свідомість. Вона відмовлялась вірити в подібні речі. І тут: – Чекай, Боре! А, може, та Тінь зовсім і не виповзала з сірого туману, а навпаки – то сірий туман заповзав у тебе, стелячись від тієї клятої Тіні? – від цієї думки мене кинуло в жар.

–Серце дракона! – голос Айденуса розірвав тканину спогадів. – Кюр ді дракон.

Губи Великого мага скривилися в якійсь єхидній усмішці. Він був так близько, що якби я зараз міг, то легко дотягнувся до його старечої шиї.

«Димок» за кілька секунд розсіявся і через це я відчув полегшення. Світ навколо наче прокинувся тисячами звуків, які нахлинули на мене величезною хвилею.

Айденус підійшов зовсім близько. Він все ще бурмотів якісь незрозумілі слова, при тому по-дружньому поклавши свою руку на моє плече.

–Я такого ще не бачив, – згодом промовив старий маг. – Навіть не чув про подібне…

–Ви… про Тінь?

Маг не відповів. Він поглянув на побитих ратників, на Іверського, який все ще тримався за живіт. А потім неголосно промовив:

–Ти звідки, хлопче? Як тебе звати?

–Я – Бор... Прибув з Інгоса…

–Бор? – чомусь перепитав Айденус. – Як спритно тобі вдалось перебити мою охорону!.. Навіщо ти сюди прийшов?

–Я приніс папери Гудимира Бельського…

–Отаке! – маг поглянув на торбу із сувоями, яка лежала недалеко від Ізбора.

–Зрада! Великий маг у небезпеці! – знову заволав ратник. І я почув як по сходинках гуркочуть чиїсь важкі кроки. Мабуть то поспішають Захисники Ліги.

Я чесно скажу, що перелякався. Адже виходить, наче я дійсно якийсь зрадник, якщо напав на охорону… Та ще ця клята Тінь! От, псячі ноги! Вляпався в лайно!

–Ви… ви… ви думаєте, що мене прислали вас убити? – відверто спитав я у Айденуса.

Слова давалися важко. В горлі щось стило, руки-ноги тремтіли від напруження. Старий маг зіщулився та якось незрозуміло відповів:

–Дивна магія... Та й ти, хлопче, дивний... Не можу поки зрозуміти, що не так, але відчуваю дещо чуже… давне…

Я хотів було зізнатися Айденусу, що нічого про себе не пам’ятаю, але в дверному отворі з’явилися солдати. Вони увірвалися всередину кімнати та почали оглядатися.

–Тримайте його! – заволав охоронець, який кричав про зраду. Він тицьнув пальцем в мій бік та повторив: – Тримайте його!

Я позадкував, при тому прекрасно розуміючи, що відступати нікуди. Охоронців було дуже багато.

В цю мить у мою голову прийшла абсолютно дика ідея. Потім, коли вдалось врешті-решт відірватися від погоні, мені навіть стало погано від того, що я зважився на подібний відчайдушний крок. Повторювати його в майбутньому не було ніякого бажання.

Але, як то кажуть: «Бздіти – то не нюхати»! Зробив і зробив!

То ж, підхопивши торбу з паперами Бельського, я розвернувся до найближчого вікна, та, майже миттєво набравши швидкість, розігнався й стрибнув уперед. Скло тоненько-тоненько задзвонило, розлітаючись на друзки. Деякі з них боляче подряпали лоб та долоні. Але тоді я навіть не думав, що міг взагалі собі зашкодити, наприклад, залишитися без ока. Свідомість зосередилась на одному – аби дострибнути до ліхтаря, що пролітав повз вікно.

Політ тривав якісь секунди. Я з величезною силою врізався в ліхтар, аж через те збив дихання. В грудях загуло, буцімто по ним вдарили величезним молотом. Руки рефлекторно намагалися за щось вхопитися, і це мені вдалося лише в останній момент, коли тіло потягнуло вниз. Пальці впилися мертвою хваткою в якісь уступи на холодній бронзі ліхтаря…

Лише б втриматися… лише б втриматися, – бурмотів я, притиснувшись до нього всім тілом.

Ліхтар від удару відкинуло вбік Він плавно закрутився навколо своєї вісі, прямуючи по широчезній дузі прямо вниз, до кам’яної бруківки. Я бачив, як наближалися дахи якихось будівель… Бачив зубці проміжних стін, які розділяли місто на квартали… Бачив навіть обличчя перехожих та охоронців, які стояли на площі…

Але політ різко сповільнився. Ліхтар призупинився, якусь секунду-другу застиг на місці, а потім почав підніматися вгору.

Псяче хутро! – вилаявся я. – Не вистачало злетіти до небес! – і в розпачі від подібної перспективи, я розтиснув руки. Тіло тут же помчалося вниз.

Від удару об дах знову збилося дихання. На якусь секунду в очах померкло, свідомість потонула в липкій темряві. Навіть не знаю, як мої руки вхопилися за виступи, тим самим зупинивши скочування по даху.

Живий? Цілий? Нічого не зламав? – питаю себе та одночасно намагаюсь оговтатись. Ребра гуділи, що дзвони на дзвіниці. Сподіваюсь, що вони не ушкоджені.

Я обережно перевернувся на спину. Раптом почув знайомий свист і тут же щось глухо дзенькнуло, стукнувшись до даху. За секунду звук повторився. Біля долоні між черепицями встромилася чорна стріла з характерним червоним оперенням.

Оцього мені ще не вистачало! Вочевидь, то охоронці луплять з розбитого вікна. Я зараз перед ними, наче на долоні. Стріляй – не хочу!

Підтягнувшись, спробував видертися на коник, щоб перебратися на інший скат даху. Це б дало змогу сховатися від стріл.

Очі застилав піт, але ледь я витер його долонею, то зрозумів – це кров від порізу на лобі. Текло, як з кабана! От не думав, що через подібну подряпину натече ціла калюжа.

Перемахнувши через коник, я розпластався на животі та спробував спуститися до краю. Але куди там! Руки, забруднені кров’ю, стали слизькими. Вони ніяк не могли учепитися за виступи, тож я стрімко поїхав вниз по черепиці. Ноги втратили опору… я відчув, що лечу… внизу живота щось стислося, аж захотілось срати… небо закрутилося над головою і за секунду-другу я гепнувся на спину.

Сказати , що було дуже боляче – то ліпше промовчати. А то договоришся до того, що й на вербі груші виростуть. Скажу одне: впасти на дах з ліхтаря, та звалитися на бруківку – речі несумісні. Мені навіть здалось, що з легенів вибило все повітря. Я лежав на землі, намагаючись зробити хоч один вдих, але натомість лише чавкав ротом, як та риба на березі.

–Святий Тенсесу! – почувся чийсь голос. – Гей, ти там живий?

Нарешті я спромігся вдихнути, при тому так голосно акнув, що людина, яка спитала про мій стан, відсахнулася назад. Це був якийсь простенько одягнений городянин. Він дивився на мене переляканими очима, вагаючись наблизитися.

Я присів, від чого в голові тут же запаморочилося. Спробував підвестись, але після цього мені стало зле. Ледь не почав блювати.

–Псяче хутро! Де я?

–А-а-а… у Торговому Ряді, – пробурмотів перехожий.

Угу… Торговий Ряд… Отже я в інший частині столиці… Оце мене перекинуло! Аж за розділові мури!

Я схопився долонею за стіну та спробував підвестись. Спина колом. В голові сполохи, паморочиться. П'яти горять, наче стоїш босий на розпеченій пательні.

–Ти це… живий? – обережно спитав чолов’яга.

–Живий, як бачиш!

Відповідаю, а сам озираюсь. До воріт, які ведуть до головного кварталу сажнів сто… Сподіваюсь, що ніхто з вартових не помітив моїх польотів з маківки Башти Айденуса…

І тільки це подумав, як з-за старого воза з гнилуватим сіном вибігло три озброєні фігури. Городянин озирнувся та, помітивши їх, дременув світ за очі.

–А Ніхаз вас всіх побий! – сердито пробуркотів я.

Битися у мене не було сил. Але якщо вже я так далеко зайшов, то здаватися – дурна справа.

Чоловіки досить швидко подолали відстань між нами. Один з них мчав, що скажений, при тому кричачи, наче вжалений:

–Стій! Стій, тобі кажу!

Я і без того стояв, бо бігти зараз навряд зможу. В все ж про всяк випадок поклав долоні на ефеси мечів. Хай знають – дрижаки справляти не збираюсь.

Вочевидь, оці бігуни – це лише вартові, які зазвичай стоять на проходах між кварталами. Захисники Ліги так швидко б не встигли спуститися з вежі, а тим паче дістатися цієї вулички. Треба якнайшвидше спровадити охоронців та загубитися в столичному натовпі.

–Стій! Ти хто такий? – горланив чолов’яга, продовжуючи наближатись. Акуратно підстрижена чорна борода робила його схожим на такого собі сільського священика.

Скоріш за все цей вартовий все ж побачив мій дивовижний політ. А подібна картина не могла його не зацікавити. Тим більш коли потім з вікна ще почали стріляти лучники.

Отже, Боре, – говорю собі, – що станеш робити? Драпати? Здаватися? – останнє мене, чесно кажучи, навіть трохи розсмішило. Уявив, як буду кульгати на своїх забитих ніженьках.

Чорнобородий підійшов, зупинившись в парі кроків. Я помітив, що він якось невпевнено тримає меч. Скоріш за все не знає, як йому поводитися зі мною.

–Е-е-е… Підійди сюди! – пробурмотів він, обережно поглядаючи вбік своїх товаришів, які стали осторонь. – Чув? Е-е-е… Кажу, йду сюди!

Мені чомусь пригадались слова Жуги Ісаєва, сказані напередодні поїздки до Горішку:

–Закону немає! Є тільки примушення, яке ми і звемо законом! – впевнено заявляв він. – Саме цікаве, що сила лише у того, хто віддає накази… Він і є тим примарним законом!

–А ті, хто підкорюються йому?Як же вони? – спитав я тоді.

Жуга не відповів, а якось дивно посміхнувся.

Отже, закону немає! – розуміння цього наче додало мені сил. Я несподівано навіть для себе зробив крок назустріч стражникові, в одну мить опинившись біля нього.

–Ну ось я і підійшов! І що далі?

Ця заява та моє наближення явно налякали чоловіка. Він вронив меч і закляк на місці.

Я бив впівсили. Чорнобородий смішно розтягнувся на бруківці, притиснувши до розбитого носа долоню. Двоє інших охоронців призупинили свій біг, перелякано втупившись в мене.

–Зброю в піхви! – гаркнув я наказовим тоном.

О! Це треба було бачити. Обидва чоловіки поглянули один на одного, наче вели таку собі мовчазну розмову, чи будуть вони ховати мечі.

–Може підкоримося? – наче питав один з солдатів.

–Ну, не знаю. Давай сховаємо…

–Точно?

–А ти битися пропонуєш?

І вони як один обережно засунули клинки у піхви. Я не став нічого казати, лише підійшов до найближчого та щосили зарядив йому по зубах. Щелепи гучно клацнули й охоронець рухнув до чорнобородого. За мить і третій приєднався до своїх товаришів.

Я зірвав з одного з солдатів плащ, накинув його собі на плечі, щоб прикрити свій порваний одяг, і пішов геть звідси.

П'яти все ще гули, віддаючи тупим болем прямо в мозок. Під саме горло підступила нудотна грудка. Я знову ледь стримався, щоб не обблюватись.

Добре, що в цій частинці провулочка не було зайвих очей. Тож я вибрався на більш людну вулицю та, натягнувши на очі капюшон, спробував злитися із натовпом.

Клята подряпина на лобі все ще кровоточила. І це могло мене видати. Тож приходилось постійно витирати потьоки, котрі лізли прямо в очі.

Куди йти, Боре? Куди бігти далі? Де, Ніхаз забирай, сховатися? – все це закрутилося в голові шаленим вихором. Однозначно, мені треба вибиратися з міста, поки ще не закрили брами. Але дійсно – що робити далі? Десь переховуватись? Тікати світ за очі? Псяче хутро!

Треба шукати допомоги! – підказала друга частинка мого «я».

І у кого? – сердито питає перша. – Хто тобі, Ніхаз його бодай, допоможе?

Ельфи! – народилася рятувальна ідея. – П’єр ді Ардер! Він мене сховає… Повинен сховати… Між іншим, ельфи мені зобов’язані! Дуже зобов’язані!

І тут раптом ще одна думка: «А якщо все ж виявиться, що ти, Боре, причетний до загибелі Клемента ді Дазірє? Мова про ту кляту Тінь… Адже вона виповзла з тебе… там, в покоях Айденуса… Тож ельфи можуть вирішити, наче і тоді – в Червоній залі – саме ти. хлопче, напав на Клемента».

Псяче хутро! – мене аж затрусило. – А хай ти скиснеш! З такими розкладами першими, хто відправить мене в чистилище Тенсеса, будуть саме ельфи… Звичайно, це не факт, але пам’ятаючи, як вони розправилися із Борисом Сіверським, можна очікувати на щось подібне… Отже, ризикувати не варто! До ельфійського кварталу нічого і лізти.

Хто ж тоді залишається? Гіберлінги? – я згадав послів сім'ї Сивих. – Може спробувати звернутися до них?Вони, звичайно, не зобов’язані допомагати, проте, як сторона незацікавлена, можуть виступити в ролі посередників.

Я почав себе запевняти, що це саме так і є. Тож, петляючи кривими вуличками Торгового Ряду, десь за чверть години дістався воріт, які вели в гіберлінгський квартал. На подив, тут не було жодного стражника. Отже безперешкодно минувши прохід, я увійшов на широку площу, яка гула від великої кількості різномастого народу.

Здебільшого тут продавали рибу: живу, солену, копчену, сушену… велику, маленьку… дорогу або дешеву… Я кілька разів тут бував, щоб домовитися про поставку свіжої риби до Заїного трактиру. Приїжджав рано вранці, коли місто ще дрімало в нічній імлі. А в цей час на ринку вже починалось стовпотворіння.

Взагалі, гіберлінгів в столиці немало. А тут, в цій частині Новограду, їх, що бліх на собаці. І от уявіть: йдете по величезній площі, ще навіть не зійшло сонце, а навколо в якомусь шаленому темпі починає носитися ціла армія працівників та місцевих торгівців. Дехто з них перевозить чи тягне на собі величезні корзини з тушками риб. Інші їх обробляють: потрошать, чистять, ріжуть на частини… Є спеціальні робітники, які пиляють брили льоду, щоб ними обкласти рибу.

Спостерігаєш за всім цим і відчуваєш себе, наче у якомусь хаосі. Шум, гам, біганина, штовханина. Ось вже з’явилися і перші покупці. Хто прибіг раніше інших, може отримати більш якісну рибу. Або навіть і рідкісну, наприклад завезену з Сівєрії або Умойру.

Покупці ходять вздовж рядів, уважно придивляються до кожної тушки, принюхуються, заглядають на зябра. У кожного з них є свої методи визначення якості: чи то наявність каламутного слизу, кислуватий запах або тьмяна луска. Хтось щупає живіт: чи не роздутий він.

Треба віддати належне: серед гіберлінгів насправді мало пройдисвітів. Вони намагаються торгувати чесно. Бувають, звичайно, і негаразди, але цей народець прекрасно розуміє: обман зіпсує твою репутацію, навіть серед своїх одноплемінників. Мабуть через те місцевий рибний ринок і вважається найліпшим у Лізі.

У Світлоліссі основними справами гіберлінгів було рибальство та суднобудування. В чому-чому, а тут вони виявлялися справжніми доками. Окрім того, добра частина цього народцю займалася і гірничою справою. Вони налагодили привіз до столиці вугілля, як кращої альтернативи дровам. Я чув, що в кузнях особливо шанували це паливо, оскільки відлита сталь тоді виходила міцнішою та якіснішою. Хоча були і забобони, мовляв, вугілля – це затверділе лайно самого Ніхаза, і розпалювати ним піч – святотатство. Хоча, можливо, ці чутки запускали господарі лісопилок, бо вони вбачали у гіберлінгах конкурентів.

Отже, минувши ворота, я опинився на величезній площі. Торгівля тут йшла як зазвичай у будь який інший день. То тут, то там снували возики з різноманітним товаром. Городяни проходили повз численні лотки, придивляючись до викладеної риби… Нічого не вказувало на недавній заколот, наче і не було того.

У крайніх лотків, де приторговували зброєю та вугіллям, стояв одинокий стражник. Ясна річ, він ще не чув про події біля Башти Айденуса, тож лінивим поглядом споглядав за перехожими. Я опасався того, що він помітить мій поранений лоб та вирішить дізнатися, що сталося. Тому прийшлося накинути капюшон плащу ледь не до носа та звернути в провулочок.

Хвилин за десять я нарешті дістався будиночку де жили Сиві. Про всяк випадок озирнувся та тільки після того підійшов до вартових.

–Гей, хлопці! – покликав їх. – Можу побачити посла? Або його братів?

Один із охоронців зробив крок вперед, пильно придивляючись до мого обличчя. Очевидно подряпана пика не визивала у нього довіри. Ледь вартовий відкрив рота, збираючись щось відповісти, як з дверей вийшов сам посол.

–Слухаю! – суворо сказав він.

–Я – Бор. Пам'ятаєте?.. Тон Вітродуй… острів...

–А-а! Звичайно! У цьому капюшоні я вас відразу і не впізнав.

–В мене є до вас особиста розмова. Дозволите?

–Так-так, проходьте, Боре. Прошу!

Сходи під моїми ногами жалібно скрипнули, але витримала вагу. Всередині чималого, проте не дуже високого приміщення, стояв характерний запах в’яленої риби. Я побачив якісь бочки, поряд з ними копошилися гіберлінги, в тому числі й брати посла.

–Хочете їсти? – посміхнувся старший брат, оголюючи свої маленькі гострі зубки. – Є щука копчена на вільховій тирсі.

–Дякую, але зараз не хочу, – відмахнувся я, хоча насправді щучкою б посмакував. Тим більше, що запахи в будиночку посла дуже збуджували мій шлунок.

Сивий жестом запропонував присісти на лаву біля вогнища. Він спитав про мої справи, але помітивши, як я дивлюсь на інших гіберлінгів, зрозумів – розмова буде лише віч-на-віч. Сивий посерйознішав і зробив якийсь знак своїм одноплемінникам. Ті заметушилися та жваво рушили до виходу. Молодші брати закрили за ними дверний отвір щільною завісою та стали за спиною посла. Я ще якусь хвилину збирався духом, а потім розповів про сьогоднішні події. Не все, ясна річ, та й деталі не уточнював. Щодо паперів Бельського та Тіні, тут зовсім промовчав.

По обличчю посла було важко зрозуміти, що той зараз думав. Його оченятка витріщалися на мене, поблискуючи від вогненних спалахів палаючих лампадок.

–Отже, – почав підводити він риску під моєю розповіддю, – після всього цього, ви прийшли за допомогою… і саме до нас, так? Що ж хочете?

Чесно кажучи, я не знав, що хочу. Я взагалі не знав, що тепер робити. І через те відчував якийсь розпач та гнів одночасно. Сердився на себе, лаяв за необачність та дурість… І взагалі намагався зрозуміти, чому так все склалося.

–Можете щось порадити? – нахилився я до посла..

–Порадити? – той перезирнувся із своїми братами. – Ми уявляємо той стан, в якому ви, Боре, опинилися. Але… але…

І Сивий замовк, так і не договоривши речення.

Псяче хутро! Вони злякалися наслідків! Даремно я сюди прибіг… Ой, даремно! Боре, Боре, яка ти наївна людина! – я хотів було встати, але посол різким жестом наказав залишатися на місці.

–Не поспішайте, пане Боре! Ми вам не відмовляємо в допомозі... Нам з братами треба самим трошки порадитися.

–Мені вийти?

–Не треба, – посол підвівся та пішов у невелику кімнатку, яка знаходилась ліворуч від входу. Слідом рушили і його молодші брати.

Я залишися наодинці. І тут же свідомість підозріло стрепенулась та почала плести якесь дурнувате мереживо з різноманітних думок і припущень. Озирнувшись навколо, я почав прислухатися до звуків, що доносилися зовні. Але, здається, звідти не лунало нічого підозрілого.

В будівлі, окрім густого запаху в’яленої риби, тягнуло хвоєю та ще якимось прянощами. Чимось схожим пахне в підклеті Заї…

І тут, наче вдарило блискавкою: Зая, як вона там? Це ж, напевно, Ізбор накаже охороні та Захисникам Ліги рушити до трактиру. Ясна річ, що мене там не буде, проте як би так не сталося, що в результаті того постраждає Зая…

От, псяче хутро! Ще цього не вистачало! – я вскочив. Першим бажанням було кинутися до трактиру та попередити Заю, але тут з кімнати повернулися Сиві.

–Ось що, пане Боре, – заговорив старший брат, – зважаючи на обставини, ми прийшли такого висновку: гіберлінги не стануть втручатися у ваші, канійські, справи. Але це не означає, що ми вам не допоможемо.

–І що ви пропонуєте? – напружився я. А самому подумалось: «Доволі цікава манера відмовки. Сказали б чесно та відверто… Крутять, як той гоблін сонцем»!

–Пропонуємо вам перечекати, поки все не владнається. Відправляйтесь до Сівєрії. Там є наше поселення – Гравстейн. Воно майже в центрі алоду… стоїть на березі Довгого Вертиша… Чули про нього?

Чесно кажучи, я погано уявляв, куди це прийдеться пхатися. Проте у відповідь хитнув головою.

–Їхати туди, звичайно, далеченько, – продовжував посол. – Але це і на краще, бо канійці туди не дуже часто забираються.

–А як же я туди дістанусь?

–А ось це, пане Боре, вже ваш головний біль! – якось невдоволено відповів один з братів, що стояв позаду посла. – Ми і так йдемо на ризикований крок, допомагаючи вам…

–Тсс! – махнув рукою посол, затикаючи рота своєму братові. – Пойміть нас, пане Боре. Ми зараз в доволі делікатній ситуації… Проте, запевняю, ми не відмовляємо вам! Я відішлю сову з листом до Гравстейну та попереджу про ваш приїзд. Тож вас там будуть чекати та приймуть, як найліпшого друга нашого народу. Знайдете в поселені матінок... е-е-е… Як там на вашій мові?

–Матінки Окаті, – додав третій брат.

–Так-так! – хитнув головою посол. – Перечекаєте у них. Добре?

Я кивнув головою, хоча, чесно скажу, очікував на трохи інший прийом.

–Вам потрібні гроші? – співчутливо запитав Сивий. – Шлях туди неблизький, тож, вважаю....

–Дякую, у мене є, – відмахнувся я.

Все одно не зміг втриматися, щоб не нагрубити. А взагалі, Боре, власні проблеми треба вирішувати самому, а не покладатися на добру волю інших.

Я різко встав, збираючись йти геть. Більшого тут вже не доб’юся. А якщо зволікати, то вибратися зі столиці стане ще труднішим.

Посол дещо задумливо подивився на мене, а потім плюнув у свою долоню та простягнув її мені для рукостискання.

–Удачі вам, Боре! – сухо промовив він.

Я потиснув його волохату руку та рушив до виходу…

3

…Легко сказати: «Їдь в Сівєрію». А як туди дістатися? То що до Гравстейну «далеченько», як сказав Сивий, то ще півбіди. Як оминути столичну стражу? Як сховатися від Розшукового приказу? Адже я був впевнений, що тепер і він кинеться на мої пошуки… Це ж не жарти – вбивство шістьох справників… А потім ще «напад» на самого Айденуса…

А Великий маг, між іншим, не злякався. Ти, Боре, бачив його реакцію?.. До речі, а що він там шепотів про серце дракона? – за цими розмірковуваннями я не помітив, як знову вибрався до Торгового Ряду. Намагаючись уникнути багатолюдних вуличок, я швидко покрокував убік Портових воріт.

І знову мені щастило: жодного охоронця чи солдата. Лише перехожі та городяни. Я без особливих проблем дістався Смердючого провулка, по кінцю якого відразу ж був прохід до воріт. Але варто було звернути за ріг, як стало зрозумілим, де саме мене очікувало «щастя»: біля брами стояло чоловік двадцять, а то й більше, стражників. Вони ретельно перевіряли всіх, хто намагався потрапити в столицю, або вибратися з неї.

До речі, ретельно, це ще м’яко сказано. Вони трусили вози, що намагалися виїхати до порту, чи не сховалася там якась підозріла особа. Доглядали торби, чіпляючись навіть до шляхтичів або ельфів.

Пройти крізь ворота можна було лише з боєм. Наприклад, закидати стражу вибуховими стрілами… потім кинутися пориватися, скориставшись безпорадністю охорони… а там – навтьоки та загубитися в слобідках…

Але чи варто до того доводити? Уявляю, що почнуть говорити в народі? Зарахують до бандитів… тим паче, що привід уже є – «напад на Айденуса».

Хоча з іншого боку – будь який мій подальший крок і так веде до сутички! Що не роби, а я вже бандит… вже нападник… Щоб обілити своє ім’я та репутацію, треба довести, що Чаруша був зрадником. В мене жодного доказу, лише власні слова.

Я повернувся назад та притулився до стіни якоїсь будівлі. Довго переховуватися на вуличках Новограда мені не вдасться. Впевнений, що Ізбор та Розшуковий приказ вже почали прочісувати столицю. Тож врешті-решт вони мене неодмінно знайдуть.

–Гей! – неголосно прикрикнув якійсь незнайомець, що сидів в брудному куточку. Я не відразу його помітив. – Гей! Тсс! Іди-но сюди, – махнув рукою чолов’яга. Він поманив мене своїм бруднуватим кривим пальцем. При тому його яйцевидна голова постійно крутилася навсібіч, немов її господар очікував звідкись нападу.

Я неспішно, кульгаючи на ниючу ліву ногу, наблизився до яйцеголового. На щоках у незнайомця виднілася рудувата поросль, яка робила його схожим на обскубаного цапа.

–Ти мені? – суворо запитав я, нависаючи над бродягою.

–Ясна річ! – ощирився той, демонструючи щербаті зуби та гидотний білий наліт на язиці. Від хлопця смерділо якоюсь тухлятиною. Якщо судити по заяложеному одягу, то він – типовий міський жебрак, з тих, що вештаються столицею у пошуках чогось поживного. – Це не тебе розшукують? – хитрувато зашепелявив він.

–Чого ти так вирішив? – запитав я, намагаючись нічим себе не видати.

Яйцеголовий посміхнувся, як зазвичай посміхаються місцеві дурники, і, все ще хитро мружачись, промовив:

–Я цей... бачив, як ти біля воріт стражникам по зубах надавав… Що накоїв-то? Поцупив чого?

–Тобі яка до цього справа?

–Ну… можу цей... можу допомогти... Тобі з міста треба вийти? Так? Я проведу і жодна падлюка не дізнається.

Я пильно втупився в його боягузливі очі, намагаючись визначити ступінь довіри. Зв’язуватися з подібною… істотою… не дуже і хотілося, але, можливо, це був мій шанс. Крім того, жебрак не здавався загрозливим. Він з тих, що не ризикнуть напасти на сильного противника. Підтисне хвіст під дупу та заскиглить, як та собачка перед здоровезним псом.

–Що ти хочеш натомість? – обережно запитав я у яйцеголового.

Хлопець стрепенувся, злодійкувато озирнувся, а потім хтиво втупився на ельфійський капшук, що висів на моєму поясі. Його брудні пальці обережно торкнулися вишитих фіалок і тут же рука перелякано відсмикнулась назад, наче чолов’яга опікся.

Я прикинув, скільки грошей у мене залишилося. Здається дві золотих монети, кілька срібних… і трохи мідяків.

–А ти знаєш, що буде, коли мене обдуриш? – навис я над хлопцем. Той швидко-швидко закліпав очима і боягузливо заусміхався. – Але якщо виведеш мене з Новограду, то віддам весь капшук, – більш миролюбно додав я.

–Добре-добре, – і жебрак хутко підхопився. Він знову дивакувато озирнувся та ледь не побіг по провулочку.

Я теж оглядівся і лише потім рушив слідом за ним. Ми пройшли кроків десь двісті, вибралися на сусідній провулок, що вів до величезних кам'яних брил, які лежали поряд з міською стіною, котру в цьому місці все ще намагалися добудувати.

–Йдемо, – махнув рукою яйцеголовий, а сам, між тим, спритно застрибнув на валун. Не минуло і хвилини, як хлопець, задріботівши по прокладених між брилами дошкам, побіг вгору, до мулярів.

Початок цієї зими був занадто теплим, якщо порівнювати з іншими періодами. Так казали місцеві. Зазвичай, навколо вже лежав пухнастий сніг, але в цьому році осінь не квапилася йти геть. Саме тому нагорі, на мурах, кипіла робота з укладання цегли. Поки не вдарили морози, працівники намагалися підтягнути свої «хвости».

Я вибрався на камені та обережно покрокував за жебраком. Працівники не звертали на нас ніякої уваги. Мені думалось, що вони повинні б були лаятися, побачивши чужинців, але ті віднеслись до появи незнайомців з дивною байдужістю.

Ми з яйцеголовим дісталися недобудованої вежі, поряд з якою були встановлені лебідки. Хлопець підбіг до одного із здорованів–робітників та почав про щось з ним шептатися. Хвилина, і мене підкликали характерним жестом.

–Значіт так, – відразу заявив робітник своїм низьким застудженим голосом: – с каждава вазьму па «наваґрадкє».

–Нічого собі! – хмикнув я, торкаючись ельфійського капшука.

–Стійте! – схопився яйцеголовий. Відтягнувши мене вбік, він зашепотів: – Я спускатися не буду. Тож віддайте гроші та йдіть собі з миром.

А у самого аж руки ходором ходять. Це ж так грошиків хочеться!

Я витримав паузу, оглядаючи замурзаного хлопця. Цікаво, скільки ж йому років? Начебто молодий… А може він також прибув у Світлолісся, як той Василь Ликов… чи як його там звали? І також потрапив у халепу… тому тепер і жебракує…

Хоча, що мені зараз до нього, до його долі? Хай живе, як хоче.

Ледь я дістав з капшука «новоградку», яйцеголовий жадібно вхопив краєчок гаманця, і, заглядаючи мені в очі, наче голодна собака, потягнув його до себе.

–Бери! – дозволив я.

Хлопець затремтів та різко вхопив капшук усією п'ятірнею. Він почав переминати в пальцях м’яку шкіру гаманця, а за мить висипав на долоню монети, які залишилися в ньому. За секунду жебрак глухо забурчав:

–О-о-о! Навіть «орлики» є! О-о-о!

Я не став додивлятися подальші його паси з грошима та повернувся до муляра. Той уважно оглянув мене, запитав, чи я один буду спускатися, а потім взяв протягнуту монету. За мить він задоволено посміхнувся та діловито промовив:

–Атлічна! Атлічна!

Віддана монета була новісінькою,навіть образ Святого Тенсеса не встиг потемніти. Саме це напевно і радувало муляра. Він поправив вуса та вдоволено крякнув:

–Ну, залазь, коль нє трусіш!

Чолов’яга кивнув головою вбік лебідки. Ледве я вліз в сітку та ухопився руками за мотузки, як моє тіло з легкістю відірвалося від підлоги, хутко перемістилося за край муру та за якусь хвилину благополучно досягло землі по той бік міста. Робочі, які працювали внизу, з подивом подивилися на мене, але також нічого не сказали, й вже за кілька секунд взагалі втратили цікавість, продовжуючи займатися своїми справами.

Я виліз та хутко рушив до трактиру. Треба було поговорити із Заєю, перш ніж їхати в Сівєрію. Пояснити їй, що до чого та розповісти, як поводитися, щоб не потрапити в халепу.

Обійшовши глибоку калюжу, я вибрався на дерев'яні бруси, якими була укладена місцева вулиця. Слава Тенсесу, сьогодні тут було малолюдно, тож ніхто не помітив моєї втечі зі столиці. За кілька хвилин я дістався сусіднього провулка, а слідом за ним вибрався на центральну вуличку цієї слобідки. Правда не встиг зробити й ста кроків, як помітив, що звідкись вибігли стражники, чоловік п’ять-шість. Вони прямували явно убік мулярів… Не знаю, чи то просто випадок, чи вони все ж йшли по мою душу, але я прийняв рішення заскочити у чийсь двір. Добре що там не було ані собак, ані господарів, тож, перечекавши поки солдати завернуть за ріг, знову вибрався на вулицю та рушив далі.

Нарешті дістався дороги, яка вела від порту до воріт у Новоград. Тут тягнулась довжелезна низка завантажених возів. І тільки-но я зупинився, щоб дочекатись нагоди перейти на інший бік вулиці, як за спиною пролунало грізне:

–Стій! Ось він! Стій!

Я мимо волі здригнувся та різко обернувся. По дерев’яним брусам рухалися четверо вояків, один з яких тицяв у мій бік списом.

–Ось він! Тримай його! – гаркнув солдат.

Псяче хутро! Вистежили! Але ж як вони здогадались, що я тут?

В цю мить чомусь подумалося, що мене видав той яйцеголовий блазень. Я навіть уявив, як він дріботить своїми кривими ніжками до дружинників, і, ховаючи за пазухою ельфійський капшук з ніжної телячої шкіри, розповідає про мене. Мовляв, бачив, як «цей розбійник» переліз через стіну. Ловіть, тримайте його. Можливо, ще й нагороду якусь отримав...

Я кинувся вперед, прямо перед кіньми. Візниця переполохано потягнув за віжки, намагаючись зупинити віз, одночасно клянучи мене на чом світ стоїть. Я ж швидко досяг паркану та жваво перемахнув через нього. Секунда-друга розмірковувань і кинувся щодуху бігти городами.

Несусь, озираюсь. Бачу, переслідувачі не відстають. Ось вони вже перелазять огорожу, ось пробігають повз зарості малини… От, Ніхаз їх бодай! Треба відірватися та десь сховатися, – думаю про те, та дивлюсь навсібіч.

Стайні Овсова… До них приблизно кроків двісті… Гайда туди! – наказую собі, а сам вже уявляю, як заскочу на якогось коня, і шукай потім вітру в полі.

Крики стражників привернули до себе увагу ще кількох вояків. Я помітив, як вони вибігли з-за невеличкого будиночку та кинулися мені навперейми. Це ж Захисники Ліги, хай йому грець! От псяче хутро! Оточили! – я різко зупинився та перевів дух. – До стаєнь без бою мені тепер не дістатися!

Розвернувшись обличчям до переслідувачів, я неквапливо витягнув мечі. Вояки уповільнили свій біг. Вони познімали зі спин здоровезні щити і стали впевнено наближатися.

Захисників Ліги не налякаєш голою дупою! – ощирився я. Це тобі не боягузливі столичні охоронці. Ну що, Боре, ось і все? Ось ти і попався! – я позадкував до дерев’яної стіни якоїсь хати, намагаючись тим самим прикрити собі спину.

Думаєте, тільки удар мечем несе небезпеку? Щит – не менш серйозна річ... Він створений не тільки для захисту. При штурмі Горішку досвідчені гренадери атакували противника саме щитами. Комусь ним вибивали зуби, комусь ламали ребра... А стопи? Якщо вона толком не захищена, то можна запросто залишитися інвалідом. Кістки легко трощаться від удару краєм щита, і ти валишся на землю відкритий для смертельного уколу.

Взагалі, людина з щитом куди небезпечніше, ніж супротивник із двома мечами. Це реальний факт... А якщо вона ще й не одна – пиши пропало.

Захисники Ліги закрились щитами від гомілки до самої шиї. Ані дотягнутися до них... ані пробитися... Крім того, відтепер я не бачив їхньої зброї, отже не помічу початку атаки...

Щоб ви всралися! Прийдеться тобі, Боре, постаратися, щоб не залишитись без голови.

Вбивати цих хлопців було не можна... Це служаки, яким наказали схопити «бандита», тобто мене. Отже, їхня смерть погрішить моє і без того не краще становище. Проте і відступати нікуди… А здаватися – взагалі нерозумно, адже ніхто не буде розбиратися в моїй справі. Відразу стратять, або пошлють на рудники.

Ніхазова ковінька! – я сердито сплюнув на землю.

Солдати між тим обступили мене з трьох боків. Вочевидь, – промайнуло в голові, – збираються притиснуть щитами до стіни. А потім або заколоти, або схопити та зв’язати… Треба вириватися з цієї пастки.

Фальшіон націлився у голову передньому солдату. Як і очікувалось, він хутко закрився щитом. (Саме те, що зараз треба.) Я різко присів та вдарив саксом у стопу. Чиркнув – будь здоров! Чолов’яга пискнув та завалився на бік. Удар «яблуком» у скроню і бідолаха на якийсь час затих. Як очухається, довго буде чути дзвін в свій макітрі.

Отже, з першим впорався. Залишаються ще троє, не враховуючи, звичайно чотирьох стражників, які лякливо застигли біля паркану. Не думаю, Боре, що цього разу тобі вдасться так легко відбитися.

І в цю мить солдати почали атаку...

4

…Завиває вітер. І так страшно завиває, наче це вовк, який чатує зовні.

У роті пересохло. Дуже хотілося пити. Я пробував облизати губи, але язик був шершавий та напівсухий. Він боляче пошкрябав тонку шкіру моїх губ.

Вухо вловило тихий-тихий шепіт. Подумалось, начебто хтось співає. Я насторожився і крізь завивання вітру відчув знайомі слова:

Повій, вітре, без спочину,

В край де кинув я дівчину,

Де покинув сині очі,

Повій, вітре, опівночі!..

Схотілося озирнутися, поглянути, хто ж то так майстерно виводить. Але на повіки наче навалилася величезна гора. Розплющити їх було важко, мало того – боляче: відразу сльозилися очі, їх буцімто чимось різали. І все ж мені те вдалось і я зрозумів, що навколо панує дивна напівтемрява.

Житло… кімната… пахне димом… і ще якимись травками… Ці уривки думок перелякано виглядали зі своїх норок, озираючись навколо.

Отже, здається я в якійсь хатинці. Вухо знову вловило тихий-тихий жіночий голосок:

Повій, вітре, тишком-нишком,

Над рум'яним, білим личком,

Над тим личком нахилися,

Чи спить мила, подивися!

Я спробував підвестись, але різкий біль пронизав усе тіло, вирвавши з грудей здавлений стогін.

–Но-о-о! Лежи, не стрибай! – почувся все той жіночий голос. Щось тепле торкнулося чола. – Нарешті жар спав, – заявила незнайомка.

–Де я? – з мого горла слова ледь вибиралися, наче їх хтось тягнув назад. Крізь сіру млу бачилась біла пляма чийогось обличчя. – Хто ти?

–Я – Бажена, – сказав жіночий голос. – Ти у мене в хаті.

–Я-я-як... тут опинився? – говорити мені все ще було важко. За мить я раптом зрозумів, що лежу абсолютно голим під покривалом зі звіриних шкур.

Бажена підняла мою голову і приклала до губ глиняну миску. В рот повільно потекла якась рідина. Спочатку я навіть не розрізнив її смаку, але незабаром відчув нудотну гіркоту, а слідом тілом розтеклося приємне тепло.

–Питаєш, як тут опинився? – промовила жінка, закінчуючи вливати в мій рот свою настоянку. Вона відставила миску убік та відповіла: – Тебе знайшли в лісі… відразу за Грімкими порогами, що на кордоні зі Світлоліссям... Ти лежав на березі Вертиша. Увесь поранений, побитий… без коня… без харчів…

Бажена говорила спокійно, з часткою байдужості, наче розповідала це вже сотий раз.

Вертиш… темний ліс… ніч… холод… Всі ці слова були схожі на лопату, якою викопують схований в землі скарб. Кожний мах нею, кожний рух… кожна фраза сказана Баженою пробуджувала в мені «закопані» спогади.

Так, все це було… Було, Ніхаз забирай!

–А знаєш, – жінка нахилилась вперед, – мене спочатку здивувало, що ти викарабкався з лап смерті. Будь-хто інший вже давно б відправився до чистилища. А ось ти – ні!

–А що зі мною не так? – здивовано запитав я.

Бажена відповіла не відразу. Вона раптом підвелась та кудись відійшла. Я між тим почав відчувати полегшення. Очі не пекло, руки-ноги скинули важкість незримих кайданів, які скували мої рухи. За кілька секунд жінка повернулась назад та присіла на краєчок ліжка. Тепер я міг більш-менш добре її розглянути.

Середнього віку, висока, ставна. Важка темно-руса коса, яка спадала з правого плеча. Широка блакитна стрічка, що закриває її високе чоло. Одягнена в хутряну безрукавку. Швидше за все, Бажена була місцевою знахаркою, і це ще підтверджувалося численними пучками сушених трав, зв'язками грибів, корінців й іншими компонентами для зілля, які висіли на стінах її хати.

Отже, жінка присіла на краєчок ліжка, і тут я помітив в її руці дивного вигляду ніж.

–Дай-но свою руку! – наказала вона.

Не чекаючи, поки я те зроблю, Бажена вхопила мою долоню і зробила невеличкій надріз. З рани виступила темна та дуже густа кров. Жінка взяла свій ніж за лезо і приклала його руків’я, стилізоване під голову змії, до утвореного порізу. У повітря раптом здійнялася ледь помітна білувата хмаринка… такий собі димок від розпаленої люльки…

Кров припинила бігти, завмерши на долоні дивною стрічкою.

–І що це? – запитав я.

Бажена схилилась нижче. Від неї запахло молоком і чимось тонким, незнайомим, але доволі приємним.

–Це кров, – була доволі лаконічна відповідь.

Ну що то кров я і сам помітив. А ось димок «від люльки» – що то за хрінь?

Бажена уважно вдивлялася в мої очі, наче сама чекала на відповідь. Вона стримано посміхалася, граючи лезом свого ножа. Якщо судити по його формі, то переді мною був типовий зразок гіберлінгського мисливського ножа. Ось тільки рукоять... Швидше за все, її виготовив хтось інший. Не гіберлінг.

–Так і будемо зиркати один на одного? – прямо спитав я. – Що ви хотіли мені довести?

–Людська кров та не реагує на срібло.

–Яке срібло?

–Яке срібло? Я не розумію, – роздратовано промовив у відповідь. Мій мозок ще не повністю вибрався з туману безпам'ятства, тож не був в змозі скласти все до купи.

–А що тут не ясного? Срібло завжди так реагує… коли стикається з кров’ю єдинорога.

–Кров’ю кого? Єдинорога?

–Що? – зі стриманою посмішкою промовила жінка. – Здивований? Уяви, як була здивована я.

–Що то за маячня? – не второпав я.

–Як бачиш, це не маячня! Між іншим, я б також не помітила різниці, – продовжувала розповідати Бажена. – Та й ніхто не помітив би... Для цього треба мати «чистий» шматок срібла під рукою. Як, скажімо, на моєму ножі, – і вона знову його показала. А потім наче підвела риску: – Випадок.

–Звідки тут... тобто, звідки у мене це... е-е-е… ота якась.., – я заплутався у власних думках. Заява про кров єдинорога взагалі мене збентежила.

–Отже, це ти в мене питаєш? – жінка плеснула в долоні, роблячи наголос на слові «ти».

Єдиноріг… його кров… справжнє чисте срібло… Якась дурня!

–Ну чого відразу дурня! – якось ображено промовила знахарка. Виявляється, я знову виказав свої розмірковування вголос. – Я чула про таке… від своєї бабки… Це давня магія.

–Чия магія?

–Ну… можливо, джунська… можливо, ще давніша за неї… Є одна давня легенда, – розповідала знахарка, – що єдинороги прибули до нас з місяця. Це сталося ще в ті давні часи, коли Сарнаут був цілим та неушкодженим.

–Прибули? З місяця?

–Так! Раніше у них були крила і вони літали у небі, – розповідь Бажени нагадувала дитячу казочку. Але вона, що дивно, вона говорила цілком серйозно. – Єдинороги прибули сюди, щоб очистити наш світ від скверни. І коли…

–Чекайте! Чекайте! – зупинив я знахарку. – Та до чого тут те? Моя кров… е-е-е… у-у-у, – зібратися з думками все ще було проблематично. – Ви хочете сказати, що я – єдиноріг? Чи що?

Бажена весело хмикнула.

–Моя бабка розповідала, – промовила жінка, – що коли була потреба когось врятувати від смерті, то шукали єдинорога і просили його поділитися своєю кров'ю з вмираючим.

–Поділитися? Це як?

–І знову ти мене питаєш! – жінка вдруге зробила наголос на слові «ти», натякаючи на те, що я, начебто, щось приховую.

–Але ж я не маг… не чаклун… На подібних речах погано розуміюсь.

–Я теж не знаю як само проводили подібний ритуал. Єдине, що мені відомо: після нього людина могла ожити, – тут Бажена осіклась та замовкла, явно щось пригадавши. Хвилина, і вона задумливо протягнула: – Це тобі не зілля варити. Подібне мистецтво чарування під силу.., – і знову Бажена замовкла, пильно втупившись на мене.

Її натрій різко змінився і це мене насторожило.

Оживити людину… поділитися з вмираючим… Що то за натяки?

–Ви кажете якимись загадками, – втомлено сказав я. – Чесно зізнаюсь, що віддаю перевагу більш яснішим розмовам, а усілякі іносказання вважаю за маячню!

–Гаразд! Подивися на свою долоню. Бачиш? Рана затягнулася...

Не дивлячись на погане освітлення, я дійсно помітив, що порізу вже майже непомітно. На долоні виднілась лише тонка смужечка сухої крові.

–Хто ж ти такий? – спитала жінка.

–А якщо скажу, що не знаю? Ви мені повірите?

Бажена зіщулилась:

–Мені багато чого доводилось бачити в цьому світі, але я все ж не з тих, хто легко бере на віру. Ось що я тобі скажу, незнайомцю: людині не осилити кров єдинорога, оскільки всі ми грішні. Тож її чистота будь-кого спалить зсередини.

–Спалить? Вогнем?

Знахарка дзвінко розсміялася:

–Ти приймаєш усе буквально… Гаразд, бачу, ти занадто втомлений, щоб вести серйозні розмови, – жінка підвелась та рушила до печі.

Я відчув, що дійсно втомився. Мозок знову почав занурюватися в своєрідну дрімоту.

–Люди грішні, – повторила Бажена, колупаючись в своїх маленьких горщичках. – Без виключення! Вони не сприймають світло таким, яким воно є насправді! Але також не сприймають і пітьму…

–Ви натякаєте, що ми…

–Що ми і не святі, і не грішні! – різко перебила мене знахарка. – Кров єдинорога, як я вже сказала, повинна випалювати з нас тьму! Повинна! Бо для неї вона неприйнятна…

–Якщо це правда, тоді я розчарую вас: в мені достатньо так званої пітьми. Можливо, отой фокус із сріблом, лише видимість, інакше, якщо вірити вашим словам, в цьому ліжку лежав би святий! – я хмикнув оцьому своєму жарту. А в наступну мить раптом пригадав єдинорога, на якому їхав до Західної верфі. Навіть ельфи тоді дивувались, чому цей звір був прихильним до мене. Може дійсно відчув рідну кров?

–Хтозна! – парирувала Бажена. – Хтозна! Ці магічні, як ти кажеш, «фокуси» настільки давні, що майже невідомі більшості сучасних чаклунів. Від них залишилися лише казки, не більше. Казки, які розповідають на ніч.

Дивна у нас вийшла розмова. Отак приходиш до тями, а тобі бац – і питають про кров. Мовляв, чого вона шипить на срібло?

–А ви, – подав я голос, – навіть не поцікавились моїм ім’ям.

–А навіщо воно мені? – повела плечами Бажена.

–Як це? Невже не цікаво, кого вам занесла нелегка?

Жінка повернулась до мене. На її обличчі відбилася якась дивна маска, схожа на роздратування й розгубленість одночасно. Мені здалось, що Бажена хотіла сказати дещо важливе, але раптово передумала. Вона нервово засмикала краєчок своєї спідниці та підійшла до віконця, визирнувши назовні.

–Отщо, незнайомцю, я нікому не розповім про той «фокус», – заявила жінка, при тому навіть не дивлячись в мій бік. – Нікому!

–Чому?

–Скоро дізнаєшся, чому.

Раптом заскрипіли вхідні двері. Хтось важкий пройшов у сінці та почав голосно ухати. Бажена озирнулась та покрокувала до виходу.

–У-ух! У-ух! – другі дверцята різко відкрилися і в хату ввірвалися густі клуби пару. Слідом за ними увійшла і велика чоловіча фігура. – У-ух! Слава Святому Тенсесу! Бажена? Ти тут?

Знахарка захитала головою та, покривши себе святим знаменням, швидко проговорила:

–Воістину слава! Я тут… тут…

–Що там наш хлопець? – говорив чолов’яга підходячи до печі та притискаючи до гарячої грубки свої змерзлі долоні.

–Отямився.

–От і добре! – незнайомець кілька секунд дивився вбік ліжка, а потім різко рушив до мене, присівши біля узголів'я. – Мене звуть Владом, – впевненим та спокійним голосом сказав чоловік. – Владом Стрижньовим.

У напівтемній кімнатці, освітленій тільки кількома лампадками, більшість з яких знаходилась біля образу Святого Тенсеса, важко було розгледіти його обличчя. Єдине, що відразу впадало в очі, так це блискуча кольчуга.

–Я тут, в Молотовці, командую загоном Захисників Ліги, – продовжував чоловік. – Ясно? Чого мовчиш?

–Слухаю, – сухо промовив я, намагаючись визначити ступінь небезпеки.

–От і молодець, що слухаєш. А як, скажи мені друже, звуть тебе?

Що відповісти? – спитав я себе, відчуваючи, як по спині починає повзти зрадницький морозець. Впевнений, що мене, напевно, розшукують. Тому, чи варто назватися відверто, чи може схитрити?

Я все ще мовчав, похмуро дивлячись на Влада. А той, хитрувато зіщулившись, вивчав мене з ніг до голови.

–У мене тут два листи! – Стрижньов витягнув з похідної сумки маленькі трубочки сувоїв. – Один – від Ізбора Іверського, – і знову Влад подивився на мене, наче чекаючи якоїсь реакції.

Я все ще мовчав, втупившись в стелю.

–Він пише, – продовжив голова загону, – що зараз ведеться розшук такого собі Бора, на прізвисько Головоріз. Інгосця… невисокого зросту... темноволосого.., – з кожною фразою Влад все більш пильно вглядався мені в очі. – Його звинувачують в можливій причетності до «темних імперських справ»… а також у пособництві бунтівникам, які намагалися захопити Новоград… Крім того, Ізбор повідомляє, наче той Бор збирався напасти на самого Айденуса, але стража завадила здійсненню його мерзенних планів. Уявляєш, яка падлюка десь вештається?

–Уявляю, – вичавив я із себе. В горлі пересохло, серце закалаталось, наче збиралось втекти з грудей.

–І що скажеш?

–Що? Ну ось слухаю вас, а у самого думка, наче брешуть там, в Новограді… Брешуть, аж з-під носа у них куриться!

–Ой-бо! Чому ти так вирішив?

–Щось якось складно пишуть… Ось чому! Ви являєте, щоб хтось напав на Айденуса та зміг втекти? Брехня якась…

–Угу… угу… брехня….

Влад неквапливо погладив бороду та промовив:

–Ізбор застерігає нас. Вимагає бути обережними при спробі затримання цього красеня. Каже, що йому не важливо, чи живим ми його захопимо, чи мертвим… Головне інше: при собі той Бор начебто має якісь важливі папери, тож все майно, яке буде при ньому знайдено, треба запечатати й не чіпати до прибуття представника зі столиці... Цікавий лист, ти так не вважаєш?

–Нічого цікавого не бачу.

Стрижньов хмикнув, та наче якийсь фокусник звідкись витягнув великий згорток. В ньому я побачив свою зброю.

–Ні грошей, ні паперів, – бурмотів Влад, при тому хитрувато щулячись. – Так як тебе, кажеш, звати?

–Свєрр, – хрипко відповів я. – Свєрр Бутовть.

–Ой-бо! – командир Захисників Ліги поправив свої вуса, а потім загорнув зброю назад у згорток. – Ну, хай так! Тоді відповіси мені, а чи маєш ти, Свєрре, якісь речі, котрі б доказували, що ти Бутовть, а не, скажімо, чого вже там – сам Воїсвіт Залізний?

Я мовчав. А що казати? Що показувати?

–Все зрозуміло, – посміхнувся Стрижньов. Він чомусь глянув на Бажену, а потім вже трохи іншим тоном додав: – У мене є і друге послання. Воно з Розшукового приказу… від Жуги Ісаєва. Знаєш такого?

–Чув, – коротко відповів я.

–Так от Ісаев наказує... таємно... Уявляєш? Таємно! – Влад хмикнув у вуса. – Отже, він наказує всіляко допомагати цьому самому Бору, бо в листі називає його поручителем для особливих справ. Він просить нас надати йому притулок у випадку появи у містечку. А також терміновим порядком сповістити Жугу, і тільки його, про приїзд цієї особи... Цікаво-то як! Людина одна, а вказівок про неї – більше. Мало того – одна іншу заперечує!

Стрижньов продовжував говорити і одночасно витягнув зі своєї кишені потемнілу «руку допомоги», а слідом – золотий знак у вигляді лігійського орла, який розкинув крила у хижому польоті.

–Так що, Свєрре… чи як там тебе насправді…

–Я – Свєрр… Бутовть…

–Ти вважаєш, наче я якийсь дурень?

–Навпаки! Я думаю, що ви, пане Владу, дуже розумна особа. Напевно ви вже і без моїх слів знаєте, що треба робити.

Кажу, а у самого аж п’ятки мліють.

–Ну, я багато різного в житті бачив, багато що робив, – заговорив Влад вже трохи іншим тоном. – Тому прийшов до наступного висновку: ніколи не слід поспішати, якщо до кінця в чомусь не впевнений. Ось, мабуть, і з тобою... Свєрре... До речі, ти хоча б знаєш, кого називають «свєрром»?

–Знаю. Мене. Я – єдиний справжній Свєрр. Інші, лише його подоби.

–Ой-бо! Оце самовпевненість! – Стрижньов примружився та знову чомусь глянув на Бажену. – Скажи-но, друже, а ти воював?

–Було... і воював також...

–Де?

–Останнього разу – в Горішку.

–Ой-бо! – Стрижньов аж-но закрутився на лаві. – І на чиєму боці?

–На правильному.

–Ой-бо! На правильному! Та тобі, бачу, палець в рот не клади! Може, ти і дійсно Свєрр.

Командир Захисників Ліги розсміявся, але по-доброму, без єхидства. За кілька секунд він звернувся вже до знахарки:

–Який його стан?

–Більш-менш, – якось невизначено відповіла та. – Хоча втрата крові була і великою, проте за ці три дні, що він лежав без тями...

–Три дні? – здивувався я. – Я тут вже три дні?

Стрижньов склав руки в замок у себе на животі та діловито спитав:

–А ти, Свєрре, не хочеш розповісти, що робив у лісі? Хто тебе поранив?

–Чесно кажучи, я мало чого пам’ятаю… Їхав собі Сівєрійським трактом, а потім очухався на березі Вертиша. Здається, на мене напали якісь розбійники…

–Розбійники? – недовірливо хмикнув чолов’яга. – Ой-бо!

–Ті розбійники залишили добрячі рани! – в тон Владу додала Бажена. – Зазвичай, після такого мало хто виживає.

–Значить, мені пощастило, – сухо парирував я.

...От все ж не думав, що удар щитом виявиться настільки сильним. Знати та відчувати – зовсім різні речі.

Мене відкинуло на стіну, немов якусь пушинку. Стегно обпекло і лише згодом я зрозумів, що це результат удару мечем. Лезо розсікло штанину та добряче чиркнуло по м’язам. Спочатку подумалось, що ногу обдали окропом. Я стукнувся спиною у стіну, хутко підхопився і з холодною тверезою люттю кинувся в нову атаку.

Ратники позадкували, явно не чекаючи від мене такої жвавості. Але в їхніх очах не було помітно страху. Вони, як справжні Захисники Ліги, були сповнені рішучості «здолати ворога», тому відступати не збиралися.

Удар. Фінт. Знову удар… Я встиг блокувати контрвипад і тут же відповів. Все, жарти скінчилися. Буду бити без жалю… по-справжньому…

Удар ногою вниз в край щита. Солдат занадто близько притис його до себе, тож в результаті отримав «ребром» по носу. Він тут же заскиглив, зіщулився й пропустив укол в плече. Я пірнув й швидким ударом під коліно звалив його на землю.

Інший звитяжець кинувся товаришу на допомогу. Я контратакував.

Фінт. Удар фальшіоном… удар саксом… Потім стусан ногою в нижній край щита. Правда, цей чолов’яга оказався не таким роззявою. Він хоч і захитався, але втримався, мало того – наніс удар у відповідь.

Я замість відскочити, ринувся вперед та хутко махнув фальшіоном. Шолом витримав удар, проте сам солдат збентежено затупотів на місці, наче перевіряв наявність власної голови на плечах. Сакс впився йому в стегно, змушуючи впасти в брудну калюжу.

Зазвичай бій довго не триває. Це тільки в казках чи билинах якісь богатирі та витязі б'ються три дні й три ночі. Насправді все займає не більше хвилини. І та здається довгою… нескінченою… Потім просто починаєш «вичерпуватися».

А я між тим наче нічого цього і не відчував. Можливо через те, що бився один і відразу проти кількох нападників. В таких ситуаціях несвідомо починаєш готуватися до тривалого бою, а при вмілому розподілі сил, можна, все-таки, впоратися з навалою противників.

Переді мною стояло ще двоє бійців. Це вже не були Захисники Ліги, а ті самі стражники, що бігли слідом та волали «Стій». Вони перезирнулися між собою і одночасно атакували, сподіваючись на те, що я не встигну відбитися від обох відразу.

Але мені знову посміхнулася удача: той що був ліворуч підковзнувся та впав на коліно. Буквально в останню мить я стримався, щоб не прикінчити його, та лише вдарив в обличчя гардою. Кров бризнула, наче лопнув якийсь пузир, і чолов’яга, жалісно стогнучи, важко завалився на бік.

Інший стражник підстрибнув ближче, врізавшись в мене, наче скала. Все полетіло шкереберть! Я вронив фальшіон, нападник теж випустив зброю. Ми з ним схопилися за руки й покотилися по соломі. Впав я якось невдало, бо зачепився за щось пораненою ногою, через те ледь не обдзюрився від болю. Супротивник впився пальцями в мою горлянку, та так, що не відірвеш. А важкий який він, заразо. Не скинеш.

Бити лежачи було дуже не зручно, тим паче, що і сакс десь випав з рук. Я схопив стражника за ніс, а другою рукою – за вухо. Скрутив ці частини його макітри з такою шаленою люттю, що чолов’яга несамовито заволав та припинив мене душити. Я вивернувся та навіть зміг встати на коліна.

Удар в ніс. Удар в щелепу. Ще один під дих. Через те «вогник» в очах стражника миттєво згас і він повільно розтягнувся на землі дерюжкою.

Я підвівся та озирнувся. Начебто вже ніхто більше не загрожує: той стогне, той без тями, третій тікає…

Треба і мені забиратися звідси, а то сил для відбиття ще одного нападу вже не вистачить. Тож підібравши свої мечі, я покульгав до чийогось осідланого жеребця, який був прив’язаний біля стайні. Під здивовані погляди зівак видерся на коня та, пришпоривши його, поскакав геть.

–Чекай! Ти куди! – пролунав незадоволений чоловічий голос. Здається, то з будівлі вибіг Іван Овсов у супроводі двох кремезних хлопців. – Стій, злодію!

Я хлопнув поводами, намагаючись пришвидшити біг скакуна. А слідом все лунало відчайдушне: «Тримайте його! Тримайте!..»

–Хмм! – Стрижньов підвівся та знову кинув: – Розбійники, кажеш… А ти, виходить, з Розшукового приказу?

–Не зовсім. Я ці речі знайшов біля річки…

–Ой-бо! Ну добре, зроблю вигляд, наче повірив.

Влад подав знак Бажені та вони удвох відійшли в дальній кінець кімнатки. Кілька хвилин там про щось перешіптувались. Я було спочатку подумав, що про мене, але зміг вловити кілька уривків їхніх фраз, з яких стало зрозумілим, що в містечку захворіли солдати.

–Згода! Я огляну, – хитнула головою знахарка, – якщо ти просиш.

Мені здалось, що між Владом та Баженою можливо якісь особливі відносини. Не схоже, що вони лише знайомці. Це ще більше стало очевидним, коли Стрижньов раптом взяв жінку за руку та я почув наступне:

–... не дуже подобається! Не дуже! – це він казав про мене. – От що, я пришлю двох хлопців до тебе...

–Так він слабкий! – спробувала заперечити Бажена. Її голос був глухим, немов вона говорила звідкись із-під печі.

–Слабкий чи ні, але мені не дуже подобається його погляд...

Знову якесь незрозуміле шепотіння. Здається, Стрижньов назвав мене головорізом.

–…небезпечний головоріз, – повторив він вже більш голосніше. – Вирішено! Я накажу хлопцям наглянути за ним, поки ми водяників поїдемо ганяти. А то ці потвори зовсім розперезалися. Люди скаржаться, що сітки рвуть, рибу крадуть. Днями якогось рибалку ледь не забили.

–Ну, як скажеш, – неохоче погодилася Бажена.

–Згода! – хитнув головою Стрижньов.

Він поглянув на мене та рішуче вийшов геть з хати. У відчинені ним двері знову увірвалося студене повітря, через що вогник в печі перелякано затремтів.

Я залишався лежати на ліжку, відчуваючи, як по тілу почала розтікатися дивна слабкість. Очевидно, це реакція мого втомленого організму на розмову із Стрижньовим. Це і зрозуміло: поранення та ще нервування під час «допиту», тож тепер таким чином і відпускає.

–Відпочивай, Свєрре, – почувся голос Бажени. Вона знову стола біля віконця, виглядаючи назовні. – Відпочивай… набирайся сил…

–А що то за пісня, яку ви співали? – обережно спитав я у жінки.

Вона чи то задумалась, чи то просто не второпала моє питання. Кілька секунд Бажена мовчала, а потім із здивуванням відповіла:

–Пісню? Взагалі-то її співав ти… коли марив…

–Я? – прийшла моя черга дивуватися.

–Так, ти! – посміхнулась знахарка. – Співав тихо-тихо. Я ледь почула… Нахилилась до тебе, прислухалась… Чую, мотив знайомий… і слова начебто знайомі… А потім пригадала та почала сама наспівувати… І треба ж таке, ця пісня причепилась до мене, наче реп’ях.

Я потупив погляд та нахмурив брови.

–А що не так? – зіщулилась Бажена. Вона присіла на дальню лавку та неголосно спитала: – В тебе хтось залишився там? – і жінка хитнула головою убік дверей.

Я не відповів. В грудях раптово запекло… стислося… Перед очима встав образ Заї…

А Бажена поглянула на віконце та тихо-тихо затягнула:

Повій, вітре, тишком-нишком,

Над рум'яним, білим личком,

Над тим личком нахилися,

Чи спить мила, подивися!

Чи спить мила, чи збудилась,

Спитай ïï, з ким любилась,

3 ким любилась i кохалась,

I кохати присягалась.

Як заб'ється в ній серденько,

Як зітхне вона тяженько,

Як заплачуть сині очі –

Вертай, вітре, опівночі.

Слова заколисували мою свідомість. Вона почала провалюватись в якесь небуття, народжуючи в голові сонми незрозумілих образів. Здається, я знову з кимось бився… бо перед внутрішнім поглядом замиготіли гострі клинки ворожих мечів...

Треба бігти… бігти, – крутилося в мозку.

А жіночий голос все співав і співав, відносячи мої думки в якісь далекі-далекі краї:

А якщо мене забула

I другого пригорнула,

То розвійся по долині,

Хай залишусь в самотині…

5

…Ранок. Так, я був впевнений, що зараз саме ранок. Характерне освітлення, яке лилось з віконця додавало впевненості цій думці.

Зовні нічого не лунало: ані вітру, ані чиїхось голосів. Не було мукання корів, чи ржання коней. Навіть собаки не гавкали. Може це тому, що хата Бажени знаходиться в лісовій глушині? Або на окраїні Молотовки?.. Адже якщо все зіставити, то я начебто знаходжусь в цьому поселенні.

Мозок відразу спробував пригадати, що я взагалі знаю про ту Молотовку, що чув про Сівєрію, але як не намагався, то виявлялось що нічого конкретного! Лише якісь чутки, якісь домисли, уривки чиїхось розповідей. В голові відклалося одне –¬ це далекий, забитий край з вічними снігами та холодами.

Я тряхнув головою, намагаючись остаточно скинути дрімотний стан, та присів на ліжку. Шкури, які укривали тіло, сповзли вниз, оголюючи бліду шкіру з тьмяними вкрапленнями численних порізів та синців. Страшніше за все виглядала поранена нога, де вздовж стегна тягнувся червоний рубець. Він виглядав так, наче рані пару тижнів, що найменше.

До речі, що стосовно старих шрамів, отриманих після бійки в Південній Берестянці. Як би не знав, що вони були, то навіть би їх і не помітив. Зажило, наче на собаці!

Я спробував поворухнути пораненою ногою та тут же відчув легке поколювання. Начебто, ціла, на зламана… ходити зможу… Отже, не все так погано, як виглядає зовні.

Дійсно якось швидко загоїлась рана, – спливло у мозку, після того, як я пригадав, що зі слів Бажени знаходжусь в її хаті вже четвертий день. І це не могло не дивувати. Останнього разу (це я знову про Південну Берестянку), мені чомусь прийшлось провалятись у ліжку кілька тижнів, перш ніж зміг хоч якось отямитися. А ось цього разу вже не так… І чому? Яка причина?

Кров єдинорога, – заявила Бажена вчора ввечері. Яка, к Ніхазу, кров єдинорога? А головне – звідки вона взялася? Невже то було чиєсь чародійство? Або чекай! Може Бажена натякала, що вона була в мені із самого початку? Тоді чому раніше ніхто не помічав того? Адже мене також і лікували… і доглядали… Невже інші маги, чаклуни та знахарі не побачили дивовижної сили, що була схована в моїй крові?

Ні, тут щось не так! І взагалі, якщо вже брати за правду ствердження Бажени (в чому я все ще сумніваюся, бо вважаю оту демонстрацію з сріблом таким собі фокусом), то чому раніше мої рани не загоювалися із такою же швидкістю? Що змінилося з тих пір?

Ніхазівня якась! Або, можливо, я щось пропустив… щось не помітив… Прокляття! Загадок тільки прибавилось, хай йому грець!

«Кров’ю єдинорога ділилися з тим, кого треба оживити», – заявляла знахарка. Якщо і це правда, то виходить… виходить… Виходить, що я мрець, чи як?

Псяче хутро! Боре, а чому ти взагалі повинен вірити Бажені про чужу кров у твоїх венах? – нахмурився я. І тут же в пам’яті спливли уривки давніх спогадів: палаючий корабель, стріли у грудях, якась битва…

Боре, ти дійсно пам’ятаєш ці картини? Може вони якось пов’язані з тією клятою кров’ю єдинорога? – від подібної думки по спині пробігся морозець. – А хай ти скиснеш! Скільки ж в тобі, Боре, гівна ховається!

Я опустив стопи на підлогу, торкнувшись ними зв'язаного з різнокольорових клаптиків тканини килимка. Це був типовий «равлик» – скручена спіраллю дерюжка. Такі у нас на Інгосі…

Стій! Що ти зараз сказав? У нас на Інгосі? – я напружився. Це була не обмовка, не випадковість. Це був такий собі проблиск в темній-темній скрині моєї свідомості.

В цю мить жалібно забурчав зголоднілий шлунок, і я зрозумів, що страшенно зголоднів. Очі втупилися в червоний зів печі, де виднілися якісь горщички. Сподіваюсь, в них є щось їстівне.

Перед внутрішнім поглядом встав підклет Заї.

Вона, до речі, непогано готує печенню… Якось куштував її верещаку – ото смакота!

І тільки-но облизнувся, як раптом рипнули двері та в хату ввійшла Бажена, яка занесла відро з водою. Побачивши, що я сиджу, жінка від несподіванки зойкнула та відскочила назад.

–Ти… ти чого? – перелякано запитала вона.

–Та ось, зголоднів! – відповів я веселим тоном, одночасно прикриваючи свою нижню частину тіла звіриними шкурами.

Не дивлячись на власну розгубленість, мене все ж охопила дивна жага до дій. Знаєте, як буває, коли занадто довго відпочиваєш, а потім прокидаєшся і раптом відчуваєш непереборне бажання попрацювати. Так і зараз: неочікувано схотілося вскочити та розім’яти м’язи. Тілу просто жах, як остогиділо лежати такою собі нерухомою колодою.

Бажена все ще якось підозріло дивилась на мене, а потім неквапливо почала накривати на стіл.

–Я вважала, ти ще будеш лежати, – пробурмотіла вона. Очевидно, знахарка сама не очікувала на те, що мій стан настільки поліпшиться. – Вчора мисливці принесли м'ясо молодого яка, – немов у чомусь виправдовуючись, сказала Бажена. – Кажуть, їх зараз багато спустилося з передгір'їв. Начебто, через морози. На півночі, розповідають люди, нині небачена холоднеча. Навіть Довгий Вертиш, та його частина, що тече за Велетнями, і та скована льодом. Уявляєш?

Уявляю, – хмикнув я собі під ніс. Хоча, що тут уявляти? Мені, чесно кажучи, взагалі байдуже, що та де «скувало льодом». Більше турбували інші питання.

–Де мої речі? – прямо запитав у Бажени.

Вона на мить застигла, задумалась, а потім рушила до невеликої дерев’яної скрині з якої витягнула мої пожитки. Всі, крім зброї… та взуття. Замість останнього Бажена взагалі протягнула зв'язані з вовни «копитця».

–А де.., – я навіть домовити не встиг, як знахарка заявила, що все інше забрав Стрижньов. – Навіть чоботи? – стримано хмикнув я.

–Так, – хитнула головою жінка. – Навіть чоботи.

Це, щоб я не втік, – промайнуло в голові. – В «копитцях» по снігу не побігаєш, хай йому грець!

Одяг до речі пахнув морозною свіжістю. Його явно прали та висушували на свіжому повітрі. Окрім того я помітив, що він носив сліди досить вмілої починки.

Одягнутися виявилось важче, чим спершу гадалось. Тіло все ще було слабке, хоч в ньому вже і вирувала жага до якихось дій. Останніми натягував «копитця», при тому крекчучи, наче старий дід. Вони на диво були саме по моїй нозі, наче в’язалися під неї. Крім того «копитця» виявилися неймовірно теплими. Прикрашені філігранно вишитими візерунками зі складних переплетень чудернацьких доріжок та стрічок, ці в’язані вироби досягали мені аж коліна. Але в них явно проглядалася якась інша манера виготовлення, не інгоська. Ані характерного підвороту у верхній частині; ані додаткових шнурків з китицями, щоб обв’язати навколо голені; ані типового рельєфного візерунка зі схрещеними петлями; навіть колір ниток не той – сине-зелений, в той самий час, як інгоські рукодільниці використовували зазвичай червоно-коричневі тони.

–Гарні, – все ж вирішився я похвалити Бажену. – Самі в’язали?

Жінка, як мені здалось, залишилась незадоволеною подібним зауваженням. Невже, я її чимось образив?

–Панчохи, як панчохи, – сухо промовила вона, при тому подивившись кудись під стелю.

Мені здалось, що це взагалі не її слова, буцімто жінка повторювала фразу, сказану кимось іншим. В якусь мить стало зрозумілим, що в голосі Бажени ховаються нотки смутку.

«Панчохи, як панчохи», – повторив я. А у нас це зветься «копитцями»… І знову у нас. І знову думки відкотилися до Інгосу. Його ліси, долини, річки та озера… О, Сарне, а я точно звідти?

–Панчохи, як панчохи! –¬ зітхаючи, повторила Бажена.

Її голос розігнав спогади про Інгос.

Цікаво, чому Бажена раптом посмутніла? Я інтуїтивно прив’язав те до її загадкових відношень із Стрижньовим. Щось між цими двома відбувалося, і це «щось» було не таким вже і простим, як виглядало с першого погляду.

Отже одягнувшись, я спробував підвестись на ноги. Секунду-другу голова йшла обертом, мені ледь вдалося втриматися. Але неймовірним зусиллям волі я примусив себе випрямитися та зробити перший крок.

Ото, скажу, було важко! Нога спочатку і не слухалася, наче була не моєю. Я оперся на здорову, підтягнув поранену, зібрався духом та обережно ступив вперед.

Псяче хутро! Боляче! – бурчу крізь зуби, а сам змушую себе дошкандибати до столу, який стояв біля вікна.

Крок… крок… ще крок… Почалось поколювання, але рухатися стало трохи легше… Крок… крок… Нумо, Боре! Давай-но!

І от нарешті я дістався столу та схопився за його краєчок обома руками. Зупинився, оглядаюсь, намагаюсь віддихатися. Бажена стояла осторонь, втупившись в мене немиготливим поглядом. Здається, вона була здивована тим, що я вже почав ходити, але вголос жінка того ніяк не виражала.

Крізь мутне вкрите інеєм скло (саме скло, а не бичачий міхур), мені вдалося розгледіти невеличкий дворик. За парканом, кроків за п'ятдесят, виднівся пагорб вздовж якого височів чималий частокіл. Очевидно, він огороджував Молотовку від засніженої тайги, що розкинулась по інший його бік. Всю цю картину обрамляли сірі громадини гір, які тягнулися ледь не до самого неба.

–Уріччя! – пояснила Бажена, помітивши як я виглядаю назовні. – Воно тягнеться аж до Солоного озера.

Знахарка замовкла, при тому строго дивлячись на мене. За секунду вона несподівано повідомила, що в долині нині багато рисей.

–Щось їх розплодилося в цьому році, хоч греблю гати!

До чого це взагалі було сказано? – насторожився я. – Мабуть Бажена вирішила попередити мене про небезпеку у випадку втечі з поселення. Вирішила, якщо я виглядаю у вікно, то планую дременути звідси світ за очі.

Жінка чомусь важко зітхнула, а потім якось невпопад згадала про Чорні роки.

–З тих пір, – говорила вона, – як повальний мор згубив тисячі сівєрійців, звірини в місцевих краях розвелося тьма-тьмуща.

–Мор? – перепитав я, присаджуючись на лаву. – Це коли було?

–Дуже давненько… дуже… Кажуть, у свій час у Сівєрії проживало багато канійців. А поселень скільки було! Хуторів! І чиїх? І мисливських, і рибальських… В горах жили рудокопи. В тайзі працювали лісоруби. Процвітала торгівля деревиною, добували чимало мідної руди. А тепер тільки Уріччя більш-менш заселено людьми. Все через той клятий мор.

–А в інших частинах Сівєрії що? Пустеля?

Бажена хмикнула та заперечливо замотала головою. За секунду вона жестом запросила до сніданку. Поставила переді мною глибоку глиняну миску, від якої здимався разом із паром запаморочливий запах м’ясного супу. Я схопив ложку та зробив їй кілька махів, закидаючи до рота гарячу рідину. І хоч язик та стравохід обпекло, проте це не відбило бажання продовжувати сьорбати суп. В цю мить мені здалось, що смачнішого їдла в житті не куштував.

–Не пустеля, – знову закачала головою Бажена, сідаючи напроти. – Якщо десь з’являється вільне місце, його завжди облюбовує хтось інший. Наприклад, на Довгому Вертиші біля Ухаючого лісу оселилися гіберлінги…

–А взагалі, тут багато народів? Чув, є водяники.

–І водяники, і гобліни, і навіть орки…

Поки жінка це перелічувала, я знову поглянув на різнокольорового «равлика», що лежав біля ліжка.

–А ви, виходить, не місцева? – осяяло мене. – Не сівєрійка, так?

Бажена взялася у боки з таким виглядом, наче кидала мені виклик: «А що таке»? Сама ж натомість спитала інше:

–Чому це ти так вирішив?

–Здогадався… Людину видають звички, які вона надбала ще в юні роки. Та купа інших дрібниць… Наприклад, типово інгоський плетений килимок.

–Ну, я тебе розчарую: до Інгоса не маю ніякого відношення. А по-друге, подібні килимки в’яжуть не тільки там.

–Тож ви все ж не місцева.

–Кхе! А ти, я бачу, уважний. Влад мав рацію стосовно тебе.

–А що саме він казав?

–Різне, – ухильно відповіла жінка.

–Ясно, – посміхнувся я, закінчуючи сьорбати суп. – Той Стрижньов, судячи з усього, теж не місцевий. Мабуть з Умойру. У нього навіть обличчя типове умойрське: кругле, як той млинець; червонощоке, з бульбою-носом.

–Обличчя? – спохмурніла Бажена. Здається, їй не сподобались мої слова. А, можливо, той тон, яким я говорив про Стрижньова. – Людину красить не зовнішність, – додала знахарка. – Можна бути і ельфом на личко, але всередині, в душі, ще тією паскудою.

Я спробував змінити тему, вважаючи, що не варто псувати відносини з Баженою.

–Так що там до Чорних років? Що тоді трапилося? – спитав я.

–Про те ліпше у молотівців питати. Як ти правильно підмітив, я взагалі-то не місцева.

–А звідки ви?

В цю мить раптом скрипнули двері. Вони різко відчинилися і в хату, голосно тупаючи з морозу ногами, увійшли двоє чоловіків. Чорні кожухи робили їх власників надзвичайно товстими, немов такі собі барила на ніжках.

–Хадзяйко! Ми дрова дже накололи... Ой-бо! – незнайомці зняли шапки й здивовано подивилися на мене. – А кадзали он щє дзадвьоний! Кхе!

«Он» – це, здається, про мене. «Дзадвьоний» – Ніхаз його знає, що то за слово. Мабуть, лежачий чи слабкий.

–Диви, як сьорбає! – загигикали чоловіки. – І нє скаджеш, що йому нємоджеться. Ти, Баджєна, кудєсніця! – і знову нахабнуватий сміх.

Бажена хутко підвелась та, трохи схиливши голову, відступила вбік. Судячи з її поведінки, вона не дуже жалувала гостей, але і гнати не збиралася. Жінка наче покорилася їхній присутності.

Я продовжував їсти, скоса поглядаючи на незнайомців. Здається, що це сторожа, яку вчора ввечері назначив Стрижньов.

Чоловіки скинули кожухи та без запорошення рушили до столу. Вони посідали навпроти мене, показуючи хазяйці жестом, що їм би теж зараз не завадило поснідати. Бажена, все також не піднімаючи очей відійшла до печі. Ледь перед стражами з’явилися миски з супом, як вони схопили ложки та почали жадібно його сьорбати, при тому спритно вихоплюючи пальцями м'ясо і ковтаючи його, навіть не розжовуючи.

–От тобі й! От хорош-то! – голосно покректували охоронці, нахвалюючи їжу. – Нє дивно, що он підхопився! – хлопці знову хитнули головами на мене: – Смакота-то?

–Смакота, – погодився я.

–От тобі й! Баджєна добра хазяйка-то! Так но?

Судячи з усього останнє питання було направлено мені. Я поглянув на знахарку, яка присіла біля печі та робила вигляд, наче їй анічого не цікаво.

–Хлопці, вас як звуть? – спитав я у чоловіків, збираючись прояснити ситуацію з ними, бо щось не помітив у них ані зброї, ані амуніції. Чи дійсно тоді це охоронці? Може, наймити?

–А тобі нащо-то? – линуло у відповідь.

Другий чолов’яга же нахабно хмикнув та невдоволено додав:

–Ба, дзамкумкливий який! І дзвіткіль-то ти такий сйоди причалапав?

Овва! А ці двоє щось не дуже і привітні. Чому б це? Місцева риса характеру?

В цю мить вхідні двері знову відчинилися і всередину ввійшла ще одна засніжена фігура.

–Ух! Ух! – голос гостя мені здався знайомим. – Замело нині... Ух! – бухтів він, обтрушуючись та скидаючи шапку, і перетворюючись на Стрижньова.

Так, це був саме він.

«Дивно, – тут же промайнуло у мене в голові. – Адже Влад збирався кудись їхати, а натомість примчав до Бажени, та ще з самого рання».

–Ну, слава Святому Тенсесу! – гаркнув Стрижньов, аж-но скло у вікні дрібно затремтіло.

У відповідь на славлення понеслося «Воістину». Хлопці вскочили на ноги, якось перелякано (як мені здалося) дивлячись на голову Захисників Ліги. Той жестом наказав сідати та продовжувати їсти, а сам наблизився до столу.

–Ну що тут? Порядок? – озирнувся Влад та потім знову заухав.

Я намагався виглядати безтурботним та спокійним, хоча всередині між тим щось закипіло, заскреблося. Здається, цей прихід не данина ввічливості. Цікаво, що змінилося за ніч?

При вранішньому світлі можна було вже краще роздивитися Стрижньова. Відразу кинулось в очі дивна асиметрія його обличчя. (Можливо, вона і є причиною невдоволення Бажени, коли я казав їй про «типове умойрське личко». Очевидно, вирішила що то насмішка з мого боку. Хоча насправді, виною вчорашнє погане освітлення кімнати.)

Отже, ліва сторона обличчя Стрижньова залишалась звичайною: живою, рухомою, емоційною. Єдине, що виділялося – це постійно припіднята в одвічному питанні брова. А так – цілком приязна людина. Що до правої частини, так вона взагалі не рухалась. Збоку здавалось, наче права щока потекла донизу, буцімто розплавлений, а потім повторно застиглий холодець. Шкіра на ній носила сліди якихось давніх подряпин, горбистих шрамів. Коли Влад намагався посміхнутися, все його обличчя перетворювалось на жахливу повторну маску з палаючими очима.

Стрижньов присів на вільне місце, поправив свою борідку з кількома вплетеними в неї кольоровими стрічками, що вказували на участь у військових компаніях, та пильно втупився в мене. Я відразу ж прийняв його виклик. Хай знає, що задніх не пасу! Ми зустрілися поглядами, і будь вони залізними клинками, то сторонній спостерігач почув би характерний неприємний брязкіт їхнього схрещення.

–Дійсно свєрр! – ощирився Влад. Його обличчя перекосило, а праве око трохи засльозилося. До речі, воно постійно сльозилося, і Стрижньову періодично доводилося протирати його пальцями. – Поглянув на мене так, наче «орликом» одарив!

На це його зауваження чоловіки, які у всю наминали гарячий суп, голосно розреготалися.

–Та дайте йому поїсти, – заступилася Бажена. – І до речі, Владе, я ж тебе попереджала, що у мене в хаті не буде ніяких...

Стрижньов поглянув на знахарку та сердито цикнув.

–Жінка! Помовчи! – промовив він роздратованим тоном. Потім знову повернувся до мене та начебто ненароком додав: – Відразу помітно, що перед нами вкрай небезпечна людина.

–Хто б те казав! – неголосно огризнувся я.

І знову товариши Стрижньова розреготалися.

–Та де там нєбетспєчний! – подав голос один з них. – Проти тебе, Владе, він акі яхня!

–Тебе, Різуле, забули запитати! – огризнувся Влад. Хлопці миттєво замовкли. Стрижньов поглянув на Бажену та неголосно зауважив: – А все ж швидко ти його на ноги поставила. І нічка не минула. Казала одне, а тут... Невже рана була не така загрозлива?

–Міцний він! – буркнула знахарка, зиркнувши на мене.

Стало зрозумілим, що говорити про кров єдинорога вона не збиралася. Принаймні зараз. Цікаво, а чому Бажена вирішила поки приховати цей цікавий факт? Що вона задумала? – в голові тут же закрутилися усілякі припущення.

–Міцний! – хмикнув Влад, і знову його перекосило. Здається, в голосі Стрижньова прозвучало, щось схоже на ревнощі. Невже він злиться через те, що Бажена доглядає за мною? Наступна фраза Влада тільки підтвердила це припущення: – А моїм хлопцям ти не приділяєш стільки часу. Вони щось задовго хворіють…

–Я ж прохала тебе дістати рога молодого яка та принести серце оленя, – наче сердита кішка, відповіла знахарка. – Де все це?

–Буде… скоро буде…

Розмова оцих двох мені здалась схожою на суперечку між чоловіком та дружиною. І тут же кажу собі: «Чекай, Боре! А якщо в цьому є часточка правди»?

Я знову помітив, як дивно перезиркуються між собою Стрижньов та Бажена.

–Теплі? – питання Влада розігнало мої розмірковування.

–Що «теплі»?

Стрижньов кивнув підборідям на «копитця».

–А-а-а! Ну так, теплі, – погодився я. – А ти чого ж не спробуєш поносити? Чи Бажена тобі не пропонувала?

Обличчя Стрижньова миттєво зблідло. Я помітив, як він стиснув кулаки. Скажу вам, вони у нього чималі. Як вріже у вухо – з іншого можуть і мізки вилетіти.

–Ух! Ну і як ти почуваєшся? – грубуватим тоном спитав Влад, демонстративно проігнорувавши мої слова.

–Як? Твоїми молитвами…

–Ухх! – Влад зіщулився та забарабанив пальцями по столу.

–У тебе є щось до мене? – прямо запитав я у нього. – Начебто вчора ти збирався якихось водяників ганяти. А раптом прибіг сюди. Щось змінилося за ніч?

Влад стиснув губи та питливо подивився на мене, при тому пошепки клянучи мою уважність. За мить він повернувся до хлопців та сердито промовив:

–Поїли? Було смачно? А тепер йдіть-но до писаря. Я його тільки-но зустрів. Він просив підсобити з... з.., – запнувся Стрижньов, ніяк не знаходячи чого саме прохав той писар. Через те Влад сердито гіркнув, а потім швидко промовив: – Скажіть, що я вас прислав йому на допомогу. Ясно?

Хлопці реготнули та почали збиратися. Вони трохи забарилися зі своїми кожухами, за що отримали наганяй від Стрижньова:

–Та жвавіше ви, телепні! Як ті курки на сідалі, все свої дупи примостити не можете!

І тільки-но чоловіки пішли геть, як Влад нахилився до мене і прогарчав:

–Мені не хочеться лишитися голови, у всіх сенсах цієї фрази! Ти, Свєрре, ще тут, а не в столиці тільки тому, що я перед Новоградом дурника клею. А нашим розповідаю, що знайшли у лісі якогось бродягу… А про ті листи від Ізбора та Жуги – ані півслова.

–Здається, ми про щось учора домовились. Чи ні? – напружився я.

–Домовились! – огризнувся Влад. – Ухх!.. Ось ти, мабуть, вважаєш... хоча, чесно кажучи, більшість канійців так само думає… мовляв, що Сівєрія – край глухий, дикий. Що тут одні селюки. А я от тут давненько проживаю. Через те багато чого допетрав.

–Послухай, Владе, переходь до справи. Я не люблю довгих вступів. До чого взагалі всі ці розказні?

–Кхе! Думаєш, легко тут, в Молотовці, бути командиром Захисників Ліги, коли навіть саме поняття Ліги та її принципів місцевими сприймається в дещо спотвореному вигляді, га? Не обманюй себе тим, що це Сівєрія… такий собі простенький край… з простенькими людьми… Ти навіть уявити не можеш, наскільки все складно! О, Сарне, як мені все тут остогиділо! – раптом видав Стрижньов, стиснувши зуби.

–Я так розумію, ти хочеш мені щось запропонувати?

–Запропонувати? Я? – здається Влад відверто здивувався подібній фразі. Він замовк, втупившись у вікно, а за пару секунд заявив: – Що то за папери, за якими ганяється половина Світлолісся?

Так ось воно що! – осяяло мене. Цей Стрижньов вважає, що через папери Бельського може вибратися із Сівєрії, яку він так «нахвалював». Це ж, мабуть, ніченьку не спав, все обдумував.

От цікаво, а чому йому написали одночасно Жуга та Ізбор? З останнім начебто ясно, бо він, так би мовити, його головний командир. Тож звернувся до підлеглого… а скоріш, до всіх своїх підлеглих (а я думаю, що Ізбор написав листа не тільки в Молотовку, а й до інших ближніх поселень), щоб упіймати нападника, тобто – мене. А ось Ісаєв чому звернувся до Стрижньова? Якось дивно, ти так на вважаєш, Боре? Чого голова Розшукового приказу написав Владу, людині, що йому не впорядковується?

Напрошувалось одне пояснення: Жуга прорахував дії Іверського, здогадався, що він кинеться до місцевих голів Захисників Ліги, тому спробував упередити їх від необдуманих кроків, запропонувавши інший варіант, а саме повідомити йому про моє прибуття. Друге питання: чи всі погодяться на подібне? Хто стане йти проти наказу Ізбора?

Хто та хто! Говориш дурниці! Ти ж бачиш – Стрижньов завагався, а значить Жуга зміг його переконати.

Що не кажи, а Ісаєва в Лізі бояться. Його вплив не менший за того ж Іверського, а місцями й більше, тому псувати відносини з Жугою подібні до Стрижньова люди не наважаться.

І тут я прийшов до цікавого моменту: а чи варто мені довіряти Ісаєву? Судячи з тексту листа, він начебто до мене прихильний. Але це могла бути пастка, бо, по-перше, Жуга не знав, що саме трапилося між мною та Чарушою, яка причина бійки, а значить він не здогадувався про зраду свого помічника. З цього напрошується висновок, що Ісаєв хотів би розібратися зі мною сам, без втручання того ж Ізбора, або навіть і Айденуса. По-друге, це все ті ж папери Бельського. Ото така річ, що переважить усі «за» та «проти». З тими списками, які склав Гудимир, можна багато чого наробити. Багато!

Стрижньов просто не здогадувався про що питав. Не здогадувався, яка небезпека чатувала на нього, попади ці списки до його рук.

–Папери? – обережно перепитав я у Влада. – Навіть гадки не маю, про що мова!

–Ой-бо! Може ще Сарном поклянешся?

Я стримано посміхнувся та відвів погляд.

–Ну, гаразд! А якщо б, скажімо, ці папери десь лежали… наприклад, хтось їх загубив… Розумієш, про що я? – наполягав Стрижньов. – В такому випадку, ти б погодився на те, щоб подивитися на них разом?

–Ну, можливо я б не відмовився, але ж повторю – де ж їх взяти?

–Дійсно… дійсно.., – нахмурився Стрижньов. – Де ж їх в’язати? Де ті папери? Що про те думаєш?

–Напевно згоріли. Розумієш, папери – річ тендітна, їх може знищити будь-що: вода, вогонь…

–Ухх! Ось воно, значить, як сталося… Ясно! – голос Влада став якимось тьмяним. Очевидно побачив, як його сподівання на «ліпше життя» згоріли разом із паперами. – Ти в тому впевнений? Ну, що вони знищені?

–Як би було навпаки, то, вважаю, їх би вже знайшли.

–Тоді, може, і на краще, що ті папери згоріли, чи втонули, га? – Влад питав з явним підґрунтям. Він навіть намагався мені підморгнути, але натомість – оскалився. – От, що, друже, давай-но поговоримо відверто. Не знаю хто ти насправді такий, та взагалі-то і знати особливо не хочу. Звися, як хочеш: Свєрром, чи Бором… або хоч диким яком. Запам’ятай одне: поки ти тут, поки я за тобою доглядаю, прошу не каламутити воду! Ясно сказав?

–Здається, – вичавив я із себе.

Насправді мені зрозумілим стало дещо інше: Стрижньов все ще сподівається використати мене для того, щоб вибратися із Сівєрії, яка так йому так «остогиділа». Просто він ще не вирішив, з ким зв’язуватися: з Ізбором, чи Жугою. Та і про папери не дуже вірить.

А обережний він, сучий сину! Цікаво, а як Влад сюди, в Молотовку, потрапив? Щось мені здається, начебто за ним тягнеться якась темна історія.

–Кхе! – Стрижньов чомусь оглядівся та більш миролюбно додав: – Дуже добре, що тобі ясно. Мені вистачає тут і своїх проблем…

–А чому ж ти не повідомиш Іверському, або не напишеш Ісаєву про підозрілу особу, яку твої люди знайшли у лісі, га? – спробував я прозондувати задумки Влада.

–Повідомити? – його очі страшно блиснули. Я навіть відчув легкий морозець, що пробігся по спині. – Тоді скажи, до кого в тебе душа лежить? Кому ж написати листа? Ізбору? Чи, може, в Розшуковий приказ?.. Мовчиш? Я б на твоєму місці теж помовчував. Кхе!

Я дійсно мовчав. А що тут додати, що взагалі говорити? Зараз мені нічим, так би мовити, відбиватися. Я в цілковитій залежності від волі Стрижньова. Лише відсутність паперів стала свого роду запобіжником, через який мене не видали у столицю.

Поки ще не видали.

–Гаразд! Сподіваюсь, ми з тобою порозумілися? – Влад підвівся та потягнувся до своєї шуби.

–Це дивлячись, що ти задумав, – уїдливим тоном відповів я.

–Взагалі-то, мені по душі чесний бій, – заявив голова Захисників Ліги. – Круть-верть – це не для мене. Вважаю, ти це і так зрозумів. Давай-но так: повернусь з походу, продовжимо нашу бесіду. І вирішимо, що робити далі.

Стрижньов підхопив шубу, накинув її на плечі та рішуче вийшов геть. Я ледь стримався, що не вилаятися йому услід.

–Він, взагалі-то, непогана людина! – почала виправдовувати Влада Бажена. Мабуть помітила мій стан. – Непогана людина, – повторила вона, проте, не дивлячись на ці слова, по голосу знахарки можна було вирішити, наче вона переконувала в тому сама себе, а не мене. – Буває, що різкий, але в цілому…

–А чому ви так його захищаєте? Невже чимось зобов’язані? – прямо спитав я, відчуваючи що маю рацію.

–Зобов’язана, – погодилася Бажена.

Я хотів спитати чим само, але зрозумів, що зараз вона того не розповість. Ми глянули один одному в очі, після чого знахарка раптом підвелась та почала прибирати зі столу.

–А чому ви не розповіли йому про кров єдинорога? – поцікавився я.

–А навіщо? – жінка завмерла і чомусь зітхнула. Вона присіла на край лави та поглянула на панчохи на моїх ногах.

–Владу не сподобалось, що я їх надягнув. Вони ж були для нього? Так? – спитав я.

–Ти забагато говориш.

–Просто хочу зрозуміти, чи не скінчиться все це неприємними речами.

–Ще раз кажу, Стрижньов не такий, яким вважається.

–А я?

–Ти? – Бажена задумалася. Вона кілька секунд сиділа, дивлячись в нікуди. – Ти загадка навіть для себе, – заявила жінка.

–Бо в мене кров єдинорога? – хмикнув я. – І ви навіть в тому не сумніваєтесь? Не допускаєте думки, що помиляєтесь стосовно мене?

У відповідь Бажена якось сором’язливо посміхнулась:

–Взагалі, я дійсно мало розуміюсь на подібних речах… Мало. Бо не моє це... не моє…

–Однак… Адже є якийсь «однак»? Ви щось про те чули. Так?

–Ну… ну… сутність єдинорога в тому, що він опирається будь-якому злу. Звідси й цілющість його крові... І взагалі... Знаєш, у місячному сяйві можна побачити, як вона світиться. Тонко-тонко світиться. Моя бабуся, пам'ятається, навіть говорила, що срібло – це їхня застигла кров.

–Срібло? Це кров єдинорога?

–Справжнє срібло.

–А є якесь несправжнє?

–Я мала на увазі – чисте… без домішок…

–А хіба таке можна отримати?

–В давні часи люди та ельфи знали його секрет.

–І все ж, ви вірите в те, що моя…

–Вірю! – перебила мене знахарка. – Якщо хочеш, Свєрре, то я можу сьогодні ввечері провести обряд обкурювання.

–Навіщо?

–Щоб очистити твій розум. Він зараз заповнений повсякденними турботами, страхами, переживаннями. Відігнавши все це, ти зможеш побачити відповіді на те, що приховано всередині тебе.

–А чим обкурювати? – не второпав я.

–Та не бійся, – Бажена по-доброму посміхнулася. – Ми, знахарі, теж в деякому роді чаклуни та маги. Якщо інші збирають «силу» в собі й користуються нею, пропускаючи її крізь себе, то ми шукаємо «силу» в тих предметах та речах, в яких вона може зберігатися і накопичуватися. Ми змушуємо цю «силу» робити те, що нам необхідно. Розумієш?

–Майже.

–Обкурювання – один із найпростіших обрядів. Ти не бійся. Я візьму лише полин і шавлію. Вони розвіють твої думки та тривоги.

–А який зиск вам з того обряду?

Бажена посміхнулася, але не стала відповідати. Вона підвелася, наче підкреслюючи, що розмова на цю тему скінчена, та продовжила прибирати зі столу…

6

…Кінь сильно хрипів. З його рота почала виступити рожева піна. Вона завирувала, тварина спіткнулася і завалилася на пожухлу траву. Я покотився по землі, ледве встигши витягнути ногу із стремена.

Вже був глибокий вечір. Тихе небо, забарвлене синьо-багряними смугами хмар, дивилося на мене, як дивляться перехожі: з байдужістю і з цікавістю одночасно. Я був вже не в силах підвестись. Другий день у дорозі: не ївши, толком не відпочиваючи, та ще із пораненням… Петляю цими глухими стежками, намагаючись відірватися від можливої погоні… Старанно обходжу хутори, поселення, пости на шляхах, аби не потрапити нікому на очі.

О, Сарне, я так втомився. Аж вивертає через те! Цікаво, наскільки мене ще вистачить? Скільки ще буду борсатися? Я наче якийсь утопленик, що намагається врятуватись, вилізти з води. Гребе, гребе, штовхається, а навколо навіть натяку на берег. Навіть мілини не видно.

Я повернув голову та побачив, як поруч доходила загнана поранена коняка. Десь глибоко в душі мені було її шкода. Тож, справедливості заради, треба було б їй допомогти, спробувати хоч якось припинити страждання цієї тварини, але розум охопила липка противна байдужість.

Я втомлено прикрив очі, як здалось – всього лише на секунду, і раптом... раптом хтось затормошив мене за плече. Очі різко розплющилися і перше, що вони побачили це було перелякане обличчя Бажени.

Озирнувся: кімната, ліжко, з віконця ллється м’яке місячне світло… Отже, я в хаті Бажени.

–Що трапилося? – запитав я у неї.

–Ти… ти так стогнав... страшно стогнав... Я було вирішила, наче щось трапилося…

–Сон… то дурний сон…

Я присів. Голова була важкою, як це зазвичай трапляється коли перервуть сон. А ще хотілося пити. Я знову повторив, що мені наснився якийсь дурнуватий сон та попрохав води. Бажена відійшла та за кілька секунд простягнула дерев'яну коновку. Зробивши кілька потужних ковтків, я відчув дивний присмак напою.

–Що це? Зілля? – запитав у Бажени.

–Це надасть тобі сил, – невизначено відповіла жінка. Вона забрала коновку та уважно подивилась на мене.

–Ви чого? Видивляєтесь, чи не почну я зараз світитися в місячних променях?

Знахарка не відповіла. Вона відійшла до печі та почала возитися в її нетрях. За кілька секунд мій ніс відчув, як в повітрі розливається легкий запах диму.

Коли Бажена повернулася до мене обличчям, я помітив у її руках тугий пучок якихось сушених трав, кінець якого сильно димів. Знахарка підійшла впритул до мого ліжка і почала обмахувати навколо нього саморобним віником. Мабуть, то і було «обкурювання», про яке ми розмовляли ще вранці. Я про те прямо запитав у Бажени. Вона же зробила вигляд, наче нічого не почула, та продовжила свій дивакуватий обряд.

Не минуло і пари хвилин, як усю кімнату затягнуло густим димом. Я вже насилу розрізняв речі навколо себе, а фігура Бажени почала танути в білих клубах. За мить мої груди здавив сильний кашель. Спроби розігнати дим рукою закінчилися тим, що вона раптом припинила мене слухатися. І взагалі народилось таке відчуття, ніби я добряче випив. Загальмованість рухів передалася загальмованості думок.

Хотів сказати Бажені, щоб вона нарешті прибрала свій пучок трав, але з рота вирвалися прозорі бульбашки. Вони тут же розпалися на безліч дрібних бульбашок, а ті, в свою чергу, розпливлися в повітрі густим туманом.

Раптом обличчя щось торкнулося… щось схоже на свіжий порив вітерцю… Він хоч і був холодним, навіть морозним, але через те здавався і приємним. В ту ж мить ледь я це усвідомив, почувся дивний звук, схожий на глухе постукування палицею по мішку з борошном. Звук був ритмічним, розміреним.

Туман різко розсіявся і я опинився на краю прямовисної скелі. Попереду, кроків десь за тридцять, була величезна чорна фігура крижаного дрейка. Його могутні крила гучно плескали, народжуючи той самий ритмічний звук палиці, що лупить по мішку.

Я не встиг перелякатися, як видіння раптово зникло. Немає ані скали, ані дрейка. І взагалі, я сиджу на ліжку, мої ноги торкаються плетеного «равлика», що лежить на підлозі… Навколо пливуть клуби білого диму. Саме з них винирнуло обличчя Бажени.

–Дрейк? – перепитала знахарка. – Ти сказав «дрейк»?

Я мовчав. Мовчав тому, що просто не міг говорити. Язик наче прилип до піднебіння, а думки заплуталися, закрутилися, перетворившись на метеликів, що пурхають на галявині.

–Свєрре, ти мене чуєш? – запитала Бажена. – Якщо не можеш говорити, хитни головою.

Їй легко сказати, а мене ось тіло не слухається. М’язи, наче скувало льодом.

Дрейк знову захлопав крилами. Вгору тут же злетіли сніжні хмарки. Вони закололи очі тисячами маленьких голочок, застилаючи погляд сліпучою білою пеленою.

–Дрейки завжди існували серед крижаних гірських вершин, – почувся тихий голос Бажени. – Цим створінням не страшні ані холоди, ані морози, люті вітри та снігові заметілі. А знаєш, що ще цікаво?

Я хитнув головою, мовляв, розповідай. А у самого аж паморочиться перед очима. Утримати свідомість від скочування в безодню, ставало все важче та важче. Голос знахарки густів, темп розповіді сповільнювався. Мої вуха могли лише вихоплювати окремі фрази, сказані Баженою:

–…загоювати рани… зупиняти кров…

Здається, вона все це казала про дрейків. Перепитати я все ще не міг.

–Вони єдині з драконів, хто здатен переродитися, – нарешті мені вдалось «вихопити» щось біль-менш зрозуміле. – Правда, це тривалий процес… Він може зайняти кілька десятиліть.

І раптом за цією монотонною розповіддю почувся зойк:

–Свєрре! Свєрре! Тримайся!

А потім щось вдарило мене в лоб, аж світ навколо закрутився. Здається, я занадто близько підійшов до дрейка. Очевидно, він атакував мене своїм хвостом та через те я і впав… на підлогу.

Псяче хутро! Який хвіст? Я ж в хаті Бажени, Ніхаз тебе бодай! – озираюсь навкруги та з важкістю розумію, що чорна скала та дракон мені лише примарилися. Я валяюсь біля ліжка, навколо стелеться густий дим… Ось і все! Ніяких дрейків тут немає.

Бажена загасила свій трав’яний віник, потім рушила до дверей, привідчинила їх, провітрюючи кімнату. Всередину увірвалося морозне повітря. Дим закрутився вихорами та стрімко потягнувся до виходу. Тим часом знахарка запалила свічки, потім взяла з невеликого мішечка сіль і почала посипати нею по всіх кутках свого приміщення. Зупинившись біля образу Тенсеса, що висів на покуті, вона осяяла себе святим знаменням та вигукнула славу.

І що це таке зі мною було? Якийсь спогад? Може сон? Чи дійсно марево? – питаю себе і не бачу ніяких відповідей.

Підвестись виявилось дуже важко. Мене хитало збоку-вбік, наче нещасну осину, яке все ще не скинула пожовклі листочки. І між тим в голові стало прояснюватися.

От нарешті дим повністю вивітрівся, Бажена зачинила двері та почала розпалювати піч. Я дотопав до грубки та притиснувся до неї спиною.

–Отже, тобі привидівся дрейк, – чи то запитала, чи то стверджувала знахарка. – Дивно якось.

–Чхх… чхх.., – в горлі пересохло. Говорити було важкувато. Прийшлось напружитися та відкашлятися, перш ніж знову прорізався голос. – Чхх… що вам здається дивним?

–Все, – лаконічно відповіла жінка.

–Ви ж казали, наче я зможу розібратися в собі, як тільки проведете обряд обкурювання. Але бачу, що це зовсім не так.

–Я вважала, що ти розіб’єш ту дивну стіну власного.., – тут Бажена чомусь запнулася. Кілька секунд вона хмикала, а потім все ж закінчила речення: – …стіну власного безпам’ятства Але натомість, ти лише прорубав віконце, крізь яке проглядає щось незрозуміле. Я навіть боюся заглядати ще глибше.

–Ви так багато знаєте про драконів. Звідки такі знання? Теж від бабці?

Уїдливість, не сама ліпша риса мого характеру. Я це прекрасно розумію, але ніяк не можу впоратися з тим, щоб когось не штрикнути.

Бажена, здається, образилась через мої слова про бабку. Уявляю, як те виглядає збоку: ти йдеш людині на зустріч, в чомусь допомагаєш, а вона відноситься до цього зі зневагою.

От, дурень! От я дурень! – лаявся сам на себе, даючи при тому невидимі стусани. Правильним було б зараз вибачитися та подякувати. Нумо, Боре, сміліше!

Я відкашлявся та пробубонів щось схоже на вибачення. Це ж треба, щоб так важко було подібне казати!

–Лягай відпочивати, – сухо відповіла знахарка. – Ти втомився… Поговоримо вранці.

Судячи з останньої фрази, Бажена все ж дійсно образилась. І говорити вранці не збиралася.

Я повторив слова вибачення, та приліг на ліжко. В голові все ще трохи паморочилося. Думки закружляли в дурнуватому хороводі, перестрибуючи зі святого на грішне, наче блохи між собаками. І раптом моя пам'ять зробила дивний кульбіт, витягнувши зі своїх надр щось схоже на спогади.

Так-так, це дійсно спогади! – стрепенулася моя свідомість.

Я стою на якийсь мозаїчній підлозі… Бачу узор: стилізований рослинний орнамент… Це верхня зала… кімната Айденуса у Новограді… Он навіть видно, як пролітають повз вікна величезні булави ліхтарів… Бачу, як ллється крізь скло їхнє приємне оку жовтувате світло…

І все ж відчуваю нереальність навколишнього світу. Наче це сон… яскравий сон… Мабуть, воно так і є, бо моє тіло застигло… А так буває тільки уві сні.

–О-о-о! – чується чийсь голос. Він лине десь з-за спини. Хочеться озирнутися, подивитися, але стоїш закляклий, наче та муха, що влипла в смолу. – О, якби ти, юначе, зміг побачити світ таким, яким бачимо його ми, – сумно каже той голос.

Я чомусь був впевнений, що це говорив Айденус. От якщо б мені зараз вдалось озирнутися… Клятий ступор! Все через ту Тінь, хай вона скисне! Перетворила мене на якусь ельфійську статую!

–У цьому світі ніщо не реально, – продовжував казати невідомий голос. – В ньому немає ані сонця, ані місяця та зірок… не існує неба і землі, річок і озер… долин, лісів, пустель та навіть джунглів Святої Землі. Тут нічого немає! – незнайомець зробив наголос на слові «нічого». Він заявив, що світ схожий на застиглий холодець. – Він немов картинка… застигла картинка нашого колишнього Сарнаута…

Я злякався, чи не збожеволів часом той Айденус?

–Ні, – відповів той, наче прочитав мої думки. – Ні, юначе! Хоча, мабуть, божевілля було б кращим виходом, ніж реальність…

–Якщо нічого немає, то що тоді є?

–Астрал! – була відповідь. – Ось дійсність, яка нас оточує… Нічого іншого просто немає.

–Я не вірю.

Почувся легкий смішок. Щось торкнулося плеча, а потім голос прошепотів ледь не на саме вухо:

–Цей світ мертвий. Тут лише відображення колишнього... Це тюрма!

–Для кого?

Знову смішок. Знову щось торкається мого плеча.

–Тікай, – сказав незнайомець. – Хутчіш тікай!

Я хотів спитати навіщо, але в наступну мить почулося «Зрада». Невидимі пута спали, тіло наче звільнилося. Я озирнувся, побачив охоронців Айденуса, які лежали на підлозі. Один з них доповз до виходу та заволав:

–З-з-з-вєр-ре-е-е! Свєрре!

І тут же хтось затрусив мене за плече. І знову, виринаючи з липких тенет чи то марева, чи то спогаду, я з подивом виявив, що знаходжусь у хаті Бажени. Це вона торкалася плеча та перелякано заглядала мені в очі. Здається знахарка була не на жарт схвильована через те, що оці приступи ніяк не припинялися. Жінка наполегливо протягала мені якесь питво, вимагаючи, щоб я негайно його проковтнув.

Не знаю, що врешті-решт допомогло, але згодом я відчув полегшення. Вже не нудило, голова припинила йти обертом. Мозок втомлено згорнувся калачиком, зівнув та укутався звичайним глибоким сном.

Наступного дня я помітив, що Бажена почала мене сторонитися. Говорила вона зі мною якось односкладно, часто задумливо гляділа у віконце. Прямі питання ігнорувала, посилаючись на зайнятість по господарству. До речі, знову приходили хлопці Стрижньова, ті ще любителі смачно поїсти. Вони, звичайно, допомагали знахарці: рубили дрова, таскали воду, прибирали на дворі, але при тому жерли, що сарана.

Сені ж сидіти сиднем у хаті було страшенно нудно. Не дивлячись, що нога все ще боліла, я намагався постійно рухатися. Правда, назовні не виходив, бо без взуття там не побігаєш. Тож вештався кімнатою, виглядаючи у вікно.

П’ятого дня заявився Стрижньов. Це трапилося ближче до вечора. Зовнішні двері характерно рипнули, а за кілька секунд із сіней вийшла здоровезна мохната фігура.

–Слава Святому Тенсесу! – голосно гаркнув гість, і я тут же в ньому впізнав Влада.

Очевидно, похід до водяників був скінчений. Тому голова Захисників Ліги й кинувся сюди. Ясна річ, справа не тільки в мені. Стрижньов, як би він не намагався, не міг приховати своє, скажімо так, «тепле ставлення» до знахарки. Хоча, якщо відверто, мені на те було начхати.

Влад швидко поїв, скоса поглядаючи на мене. Потім витер скатертиною рот і витягнув з кишені невеличку кістяну люльку. Неспішно набивши її відбірним умойрським тютюном, він запалив його від лучинки та, глибоко затягуючись ароматним димком й опершись спиною до печі, присів на широку лаву. Зовні вже стемніло. На небі заблистіли перші яскраві цяточки холодних зірочок. Вечір стояв тихий, безвітряний. Стрижньов випустив з рота дим та неголосно промовив:

–Зима в цьому році запізнилась. Напевно, весна буде затяжна.

–Чому? – поцікавився я.

–Не знаю... Так мені здається.

Ми швидко перезирнулися один з одним. Тут же промайнуло, що під час свого походу до водяників, Влад напевно нарешті вирішив, як вчинити зі мною. Оці розлогі розповіді про зиму та весну, скоріш за все, були свого роду зачином перед серйозною розмовою. Бажена розташувалась в куточку, зайнявшись вишиванням. Вона робила вигляд, наче не чує нас, але деякі дрібниці в її поведінці казали про зворотне.

–Ти давно тут, в Сівєрії? – запитав я у Стрижньова, спробувавши прощупати підґрунтя.

Замість відповіді почулося хмикання. Влад подивився вгору, заплющив очі та пробурмотів щось незрозуміле.

–А як сюди потрапив? – не відчіплявся я. – За які провини?

Влад тут же напружився. Випрямився, втупився в мене, очі сердито блиснули. Отже, все ж таки «провина» була. Я вгадав.

–Слухай, Свєрре… чи як там тебе? – проговорив Стрижньов. – Як вважаєш, слід мені писати листа Ісаєву?

Ось тепер все ясно, – промайнуло в голові. Отже, Влад все ж таки вирішив звернутися до Розшукового приказу…

Двері різко відчинилися і в хату ввалився якийсь незнайомець.

–Е-е-е… там тсе... там тсе.., – затараторив він, одночасно намагаючись віддихатися. – Е-е-е… ну…

–Та ти, Всеволоде, не части. Давай-но ще разок!

Чолов’яга захитав головою, потім зробив пару вдихів-видихів, і замість того щоб розповісти про мету візиту, повернувся до покуття, бурмочучи під ніс «Славу».

–Воістину! – сердито буркнув Влад. Він відклав люльку та жестом поквапив Всеволода доповісти, що сталося.

–Хрипунов прибув. Тебе принукає бачити.

–Що трапилося?

–Він відправився дзасапати обози ідз сіллю. Рушив Брюхською їзднєю… ну щоб штайгувати пошвидшє…

–Та ближче до справи!

–Е-е-е… Отже, Хрипунов дзнайшов свої обози… А там усі хлоптсі перебити! Дзається на них гобліни наґрабали.

–Тобто? Де Хрипунов? – Влад схопився. – Що то за хрінь відбувається? Ви там перепили, чи що?

–Як ті моджна, Владиславе Микитовичу. Адже ми... ми… а тут Хрипунов... е-е-е…

–А-а, мати вашу драти! – Стрижньов стиснув зуби та неголосно вилаявся.

–Все через те кляте Солене озеро! – проговорила Бажена. – Брюхська дорога хоч і закоротка, але небезпечна. Та і взагалі гобліни не люблять чужинців, може напали, бо вирішили, що знов по їх лісах шкідники вештаються.

–Нумо, помовчи! – сердито кинув Хрипунов. – Розберусь якось сам!

Він схопив шубу, шапку і хутко одягаючись проричав Всеволоду:

–Чого встав, нумо пішли до Хрипунова! – і з цими словами вискочив геть з кімнати.

Ми з Баженою перезирнулися.

–Ніхазове сім’я! Гах! – пробурмотіла знахарка, підводячись на ноги. Судячи з усього вона лаялася на гоблінів.

–Що відбувається? – обережно запитав я.

Знахарка нахмурилася та визирнула у вікно. Виглядала вона стривоженою.

–Ти сам хіба не чув? – невдоволено відповіла жінка. – Гобліни напали на вози із сіллю.

–І часто таке буває?

Бажена явно не бажала говорити на цю тему. Прийшлось трохи постаратися, щоб її розговорити. Жінка спочатку відповідала короткими фразами, але трохи згодом все ж стала більш відкритою.

Солене озеро знаходилось в так званому Білому Куті – глухій ущелині, звідки починав свій потік Малий Вертиш. Тут стояла чимала солеварня на який добували сіль, що продавалася ледь не по всій Лізі. Але справа в тому, що місцеві гоблінські клани вважали цю територію своєю. На цьому підґрунті між людьми та ними іноді виникали сутички.

–Раніше дралися до смерті, – казала знахарка. – Кажуть, в давні часи взагалі доходило до чималих битв. Але згодом всі один з одним домовились. Начебто стихло… Ну буває, що коли-ніколи гобліни викрадуть чи вб’ють чиюсь худобу. Або навпаки: хтось із сівєрійців полізе через свою надмірну жадібність до їхніх мисливських угідь та почне там полювати на соболя… Проте завдячуючи перемовинам Сотникова, вже кілька років і того немає. Між нашими народами триває перемир’я. А тут таке… Щось дивно! Щось не схоже на правду!

–Так може це і неправда? – припустив я.

Бажена лише розвела руками. Вона трохи помовчала, а потім дещо додала до своєї розповіді стосовно відношень між сівєрійцями та гоблінами, а саме про те, що не дивлячись на суперечки, обидва народи вели між собою торгівлю. Наприклад, гобліни поставляли хутро. Натомість отримували вироби із заліза, навіть зброю.

–Зброю? – перепитав я. – Як так? Навіщо давати своєму противнику зброю? Адже я зрозумів так, що місцеві гобліни доволі войовничі. Правильно?

Бажена знову розвела руками. Я помітив, що жінка намагається не використовувати слово «дикуни». Вочевидь, з якихось особистих причин.

Отже, з її слів виходило, що клани місцевих гоблінів у основному жили в лісах та передгір’ях Південного Уріччя. Вони полювали, ловили рибу, навіть займалися примітивним землеробством.

–У них теж є міста? – не повірив я своєму слуху. Здається, Бажена саме про те і казала.

–Ну містами їх назвати важко. Скоріш укріплені поселення. Хоча, якщо чесно, мені ніколи не доводилось бувати у гоблінів. Зі слів солдатів, вони живуть у великих довгастих будиночках… щонайменше по сто осіб разом... Свої селища гобліни оточують дерев'яним частоколом та всіляко укріпляють. Щоб захищатися від нападів людей, – закінчила розповідь знахарка. – Від нас.

Мені здалось, що вона сказала те з якимось підґрунтям. Помітивши мій пильний погляд, Бажена відвела очі та тихо промовила:

–Знаєш, Свєрре, серед людей часто мусується думка про відсталість та неймовірну жорстокість дикунів. Про те ходить чимало усіляких страшних історій… Ось коли ти опинишся на вуличках Молотівки, наслухаєшся байок про відрізані голови, про викрадених діточок… про трете… четверте-десяте… то, напевно, зрозумієш, про що я кажу.

–Ви в то не вірите?

–Вірити чи не вірити, то справа особиста, – якось неоднозначно відповіла жінка. Вона зітхнула та додала: – Про нас також усяку гидоту розповідали.

–Про «нас»? – перепитав я. Що то за дива? І раптом мене осяяло: – Це про язичників? Так?

–Ну… майже…

Бажена відвернулася та втупилася за темне вікно. Жінці явно не хотілось про те говорити. А можливо її образило слово «язичники»… Воно ж також асоціюється з «дикунами». Я відразу пригадав розповіді Бернара та пані Лорейн, та їх ставлення до язичників.

–Усяку гидоту, – тихо повторила Бажена. – А іноді, Свєрре... іноді виявляється, що тенсесяне не менше... Та що там! Виявляється, що вони можуть бути куди більш жорстокими, ніж… ніж язичники!

–Ви зараз про що?

–Про Кінський хребет, – вже з гнівом у голосі відповіла жінка. – Чув про Марш підкорення? – вона різко повернулася обличчям до мене.

Ну що відповісти? Безпам’ятство… Через нього я мало що міг взагалі сказати. Тим паче стосовно того, що трапилось біля Кінського хребта.

Жінка підвелась та підійшла до свої скрині. Десь с хвилину вона рилася в її нутрощах, а потім витягнула щось схоже на книжку.

–Якщо Влад дізнається, що я тобі її показувала.., – почала Бажена. Речення вона навмисно не закінчила.

Я запевнив, що базікати зі Стрижньовим про те не стану. А потім глянув на принесену книжку та зізнався, що взагалі-то не зовсім грамотний.

–Це не книжка, – заявила знахарка, розгортаючи її. – Це записи Влада.

На пожовклих сторінках виднілися криві рукописні літери, які нестрункими рядами тягнулися від краю до краю. Для мене вони були схожі на якісь невдалі узори. Навіть, якщо б я міг читати, то навряд би зміг осилити ці записи.

–Ось тут, – тихо сказала Бажена, тицяючи пальцем в одну із сторінок.

Жінка присіла та почала читати вголос. Він чомусь тремтів, очевидно описані картини пробуджували у Бажени неприємні спогади.

«Воєвода наказав своїм ратникам, – казала знахарка, водячи пальцем по нерівних рядках, – розпечатати двері язичницького вівтаря, щоб сокирами розрубати його на частини й спалити в багатті. На що десятник Ляков заперечив, мовляв, негоже нам, паладинам, бруднити свою честь подібним паскудством. Тоді воєвода наказав бити десятника палками. І били його, поки не вибили зуби. Били й примовляли, що синам Світла дозволено боротися зі Злом і Темрявою усіма способами. А полонені язичники-де, є культистами Тепа.

Тим часом з-під варти привели тих, кого він назвав чаклунами та відьмами. І, різноманітно допитавши їх, воєвода побачив твердість в їхній давній язичницькій вірі. Тоді в своїй божевільній люті він наказав всіх стратити страшною смертю. Ратники відрубали язичникам кисті рук, відрізали язики й підвішували тіла на залізні гаки, поки вони не кінчалися в страшних муках. Слідом за чаклунами воєвода наказав стратити й інших людей.

Я із загоном прибув аж під вечір, коли від полонених залишилося не більше десяти осіб. Побачивши всі безчинства воєводи, ми негайно вказали йому на його ж безчестя. Я намагався призвати до його розсудливості, кажучи воєводі, що Святий Тенсес нічому подібному, побаченому мною тут, не навчав. І що люди, яких він називає чаклунами та відьмами – звичайні знахарі. А серед них були й прості люди, жителі цього селища.

Але у відповідь на мої заперечення, воєвода наче одержимий наказав своїм людям катувати й нас, як пособників Темряви. Я ж у відповідь наказав своїм ратникам захищати себе й полонених людей. Сам же витягнув меч і відрубав ним голову воєводі. Його солдати відразу ж відступили й більше не намагалися нападати. Ми ж забрали із собою язичників, і пішли гірською грядою аж до табору Захисників Ліги...»

Бажена припинила читання та підняла очі на мене.

–Серед тих язичників були й ви? – второпав я.

Після прочитаних рядків багато чого нарешті стало зрозумілим. Особливо слова Бажени про те, що «Влад непогана людина». Тепер ясно, що поєднувало цих двох людей… Але все ж дивно, що за вбивство воєводи його не стратили. Тут явно якась заковика.

–Виходить, Влад раніше був паладином, – промовив я.

–Після тих подій його ледь не відправили на рудники. Допоміг, так би мовити…

–Ізбор Іверський, – закінчив я замість жінки. – Вгадав?

–Ні! Йому допоміг Жуга Ісаєв, – стримано посміхнулася Бажена.

–Чому?

–Не знаю… не знаю.., – по звичці жінка знову розвела руками.

Чесно скажу, що мене дійсно здивувала реакція Ісаєва. Якось дивно для голови Розшукового приказу допомагати вбивці.

–Слухай, ти не кажи Владу, що я тобі розповіла про… ну про те… Добре? – знахарка здається перелякалася.

–Я ж обіцяв!

Бажена хитнула головою та тут же хутко підхопила книгу, збираючись заховати її в своїй скрині.

–А хто такі кільтисти Тепа? – запитав я.

В цю мить в кімнату ввалилися двоє чоловіків. Один з них рушив до мене, протягуючи нові міхові чоботи та кожушок.

–Дзбирайся-то! Тебе Стрижньов чекає! – нетерпляче заявив він…

7

…На вулиці було неймовірно тихо. Вийшовши з теплого приміщення, я не відразу відчув мороз. Трохи постоявши на порозі, глибоко втягнув холодного повітря та неквапливо пустив цівку пара. Його густі клуби закрутилися в повітрі, тьмяно освітлюючись повним місяцем.

–Нумо! – торкнувся плеча один із солдатів. – Рушаймо!

–Не так швидко, хлопці. Не заєць-бо, мені стрибати по заметам важкувато, – огризнувся я у відповідь.

Снігу намело, будь здоров! Зробивши кілька кроків по протоптаній від дверей доріжці, я знову зупинився, погладжуючи поранене стегно. Нога занила, а трохи згодом помітно розболілася.

Ліворуч від паркану, кроках в ста по провулочку, виднілося кілька дерев’яних хат, значно більших по розмірам, ніж будиночок Бажени. За ними проглядалась частина невеличкої площі, заваленої купою довгих соснових колод. Праворуч, кроків десь за двісті, я помітив будівельні ліси навколо якоїсь кам'яної споруди, що за формою нагадувала оборонну вежу.

–Хутчішє! – квапили мене хлопці. – Нє талапайся-то, бо Стриджньов-на хняратися почне. Писки нам начистить, адж-на сонце-то заткне!

Ми рушили до площі, але як я не намагався, встигнути за солдатами не міг. Ті явно сердилися, але намагалися того не демонструвати.

Не дивлячись на теплий кожушок, мороз пробирався аж до качана. Сподіваюсь, той не відмерзне та не відпаде, хай йому грець… Не хочеться перетворитися на бозна-що.

У нас на Інгосі подібні морози називали «з очима, наче у жаби». Вони такі кусючі, навіть повітря шкварчало.

Нарешті я докульгав до площі. Тут зупинився, щоб передихнути, та озирнувся назад. Будинок знахарки стояв на самому відшибі Молотовки. Відразу за ним розташувався височезний частокіл, який відмежовував поселення від лісу. У місячному світлі від далеких дерев тягнуло якоюсь тривогою. Таке відчуття, наче знаходишся в «поганому» місці. У народі таке називали «нечистим». Весь час здається, що тобі хтось дивиться в спину… Саме я так себе відчував, коли заліз в ліс до перевертнів. Один-в-один!

А, може, хтось дійсно звідти, з тайги, дивиться сюди? Спостерігає… вичікує… хоче напасти…

Тьху ти! – труснув я головою, та, відігнавши геть тривожні думки, поплентався слідом за солдатами. У нічній тиші раптом почувся характерний кінний тупіт. Кілька секунд і з-за похилої довгої хатинки, що стояла на краєчку площі, виїхало кілька вершників.

–А ну-у в с-с-стрну! – злобно прогорланив один з них, підскочивши прямо до мене. – Пьянь!

Я і рота не встиг відкрити, як кінь штовхнув у плече. Моє тіло відлетіло в найближчий замет, ніби було легким мішком з соломою. Я звалився на хвору ногу, при тому сильно вдарившись коліном об мерзлу землю.

Псяче хутро! Щоб ви всралися! – вилаявся я услід вершникам, борсаючись в снігу.

Було не так боляче, як скоріш прикро. Штовхнули, обізвали… образили ні за що…

Я побачив нахабні пихаті пики цих молодців. Особливо виділявся один безбородий випещений хлюст, одягнений в соболину шубу. Він подивився на мене, як на коров’ячу белеґу.

Нарешті підбігли хлопці Стрижньова. Вони хоч і допомогли підвестись, але при тому не забули пожартувати з цього приводу:

–Ну ти родзчєрепився, як та дзівоча розкішниця-то!

–Чого скалитесь! Це хто такі були? – сердито буркнув я, дивлячись на процесію вершників, яка вже завертала за ріг.

–Не переймайся! – відповідали солдати, допомагаючи йти далі. – Тобі воно не тре! Ліпше поквапся.

Всередині все ще кипіло. Хотілося схопити того хлюща та дати йому по зубах, щоб аж щелепи клацнули. Наступного разу зустрінемось, і тоді подивимося, хто кому дорогою поступиться.

Раптом з найближчої хати линув чийсь гучний регіт, а потім гуркнула музика. Здається, в цьому будинку веселились від души. Мабуть, то корчма…

Це припущення підтвердили двоє чоловіків, які ледь змогли вибратися з дверей. Вони хиткої п'яною ходою обійшли будинок і стали біля стіни з наміром подзюрити.

Це ж треба, і не бояться качани відморозити!

–Ви де вештаєтеся? – почувся знайомий голос.

З темряви вийшов невдоволений Стрижньов. Він схопив мене під лікоть та потягнув за собою, при тому бурмочучи під ніс, що треба квапитися. Я спробував було дізнатися, в чому справа, але Влад цикнув та жестом вказав мені помовчувати.

За кілька хвилин ми увійшли в якийсь сарай. При тьмяному світлі факелів, які тримали у руках троє солдатів, я побачив накриті дерюгою людські тіла.

–Покажи йому! – закомандував Влад.

Один із хлопців присів та відкинув край тканини. Моїм очам постало забите закривавлене обличчя якогось чоловіка. Змарнілий ніс, запалі щоки, напівприкриті очі, брудна борода… Мрець виглядав дуже погано, наче попав під кам’яний завал. Судячи з того, що його борода була стягнута в тугий пучечок, це був сівєрієць. Жителі Світлолісся здебільшого носили довгі вуса опущені донизу, та які позавіч звалися «плакучими» або «вербними» через свою схожість з гілками верби. А свої борідки вони коротко підстригали, підрівнювали, та навіть і зовсім голили.

Я поглянув на Стрижньова з німим питанням. Той подав знак своїм хлопцям вийти геть і, дочекавшись того, неголосно заговорив:

–Це Малик… Колись у нас служив, а потім перебіг до Хрипунова.

«Перебіг» було промовлено з явною негативною окраскою. Здається, Стрижньов відносився до вбитого, як до зрадника. Вочевидь проміняв солдатське життя на солоденький хлібчик найманця.

–Він взагалі-то хлопець непоганий, – продовжував казати Влад. – Нахабнуватий, це не відкинути, але все ж непоганий… Ось тут, – Стрижньов кивнув на інші тіла, приховані під дерюгою, – Недан, Яровий… е-е-е, забув, як останнього… Глібом, начебто, кликали. Всі вбиті.

–І хто їх так? Гобліни?

–Я, чесно кажучи, невпевнений. Зовні схоже на напад саме гоблінів, але щось тут не так.

–Що саме? – спитав я, присаджуючись поряд із вбитим Маликом.

–Кхе! – Стрижньов озирнувся, а потім ще тихіше промовив: – Мене бентежить звірство, з яким було вбито цих хлопців. У всіх випотрошено нутро. Натомість його набили сіллю… начебто натякаючи, що ми, сівєрійці, беремо зайве.

–Я все ще не розумію.

–Не бачу причини гоблінам робити подібні речі. Це як об’ява війни! При чому – безпідставна, адже всі питання стосовно видобутку були вже давно оговорені та вирішені.

–А Бажена мені казала, наче у сівєрійців з гоблінами…

–Бажена – жінка. Вона не кумекає в чоловічих справах! – різко відрізав Стрижньов. – От що я тобі скажу, Свєрре: передумов для того, щоб так поступити з хлопцями Хрипунова у гоблінів не було! У нас чітка домовленість про вільний проїзд дорогами Уріччя! Це я тобі говорю!

–А якщо Малик та інші влізли не туди, куди треба? Може нашкодили… або…

–Я не договорив! – підняв руку Влад. – Цих хлопців вбили в Південному Уріччі. А там взагалі гоблінам немає чого робити… Це навіть не їхні землі! Ти не вважаєш це дивним: пертися на інший берег Вертишу, щоб напасти на обози із сіллю, га?

–Що тобі до моєї думки! – я підвівся та поглянув на Стрижньова. – А з іншого боку мені байдуже, якими справами ви всі тут займаєтесь.

–Байдуже? – наче здивувався Влад.

–Так, байдуже! А ти що думав?

Голова Захисників Ліги нахилився вперед та почав трохи роздратовано покусувати свої губи.

–Гаразд! Давай розберемося! – промовив я, збираючись розмовляти відверто. – Навіщо ти взагалі мене сюди покликав?

–Хмм! – Влад зіщулився та дуже обережно відповів: – Ти – людина незацікавлена… тобі немає ніяких справ до місцевих розборок. Ти нікому тут нічого не винен… тож сподіваюсь оціниш ситуацію тверезо…

–Що ти хочеш? Кажи прямо.

–Допомоги… Я хочу допомоги. Як то кажуть: ти мені, а я тобі.

–Чим же я можу допомогти?

–А чим, зазвичай, ти допомагав Розшуковому приказу? – підморгнув Стрижньов. – Напевно шукав правду?

–Чого ти вирішив, що я все ж із Розшукового…

–Та припини приндитись! – сердито кинув Влад. – Те що я роблю вигляд, наче не розумію хто ти насправді, має свою ціну. Вибирай, або столиця… або.., – і Влад нахабнувато посміхнувся.

Я мовчав, пильно дивлячись на нього.

Погоджуватись чи ні? Яка мені від всього того користь? Чого хоче домогтися цей Стрижньов? – думки закрутилися із шаленою швидкістю.

–Нумо? – поквапив мене Влад.

–А хто такий Хрипунов? Чому твої хлопці переходять до нього?

–Тарас Хрипунов це, так би мовити, права рука Дем'яна Молотова. Він, скажу тобі, людина важкувата … навіть капосна…

–І все ж твої хлопці вибирають його, а не тебе!

–Ці хлопці гоняться за грішми, – огризнувся Стрижньов. – Таким серед Захисників Ліги не місце.

–Це все гучні слова, не більше! Ну, гаразд! Я сваритися не збираюсь… Ліпше скажи, що той Хрипунов розповідає про напад?

–Він все валить на гоблінів. Мовляв, окрім них подібне зробити було нікому! Зараз, мабуть, вже жаліється Дем’яну Молотову, мовляв, бачиш, які капості ті дикуни витворяють. А Захисники Ліги й вусом не ведуть!

–А хто такий Дем’ян?

–Ти що! – Стрижньов навіть відступив назад. – Та це ж найбагатший купець Сівєрії! Знаєш, як його тут прозивають? Хазяїном! – Влад посміхнувся та поправив свої пухнасті вуса. – Це він у раді командує, а не Сотников.

–А то хто такий? – спитав я, пригадуючи, що вже чув це ім’я.

–Воєвода... Його зараз у Молотівці немає. Поїхав домовлятися з орками про вільній прохід до Долини ста озер.

–Ясно, – зіщулився я, хоча насправді мені поки ще була мало чого ясно. Долини, проходи, якісь перемовини з орками – всі ці моменти були покриті туманом, і будучи не місцевим та мало обізнаним із сівєрійськими проблемами, я не міг скласти до купи усі ці фрази. – Ну гаразд… гаразд… Давай-но с тобою відразу порозуміємось, – перейшов я до іншої теми. – Ти хочеш, щоб я допоміг тобі…

–Я хочу, щоб моя спина була прикрита. Тоді, Свєрре, і я тобі твою прикрию. Ти розумієш про що мова?

–Розумію…

Кажу те, а сам пильно дивлюся в очі Влада.

Він же мене шантажує, псяче хутро! А чому? Чого спомагається добитися? – крутяться в голові думки. – Дивно, що він за допомогою звертається саме до незнайомця… Мало того, до незнайомця, якого розшукують за напад на Айденуса! Виходить… виходить… виходить, що у Стрижньова, скоріш за все, немає виходу! Цікаво, що тут за справи творяться?

Питати про те зараз було б марним, бо не впевнений, що Влад буде відвертим.

–І що скажеш? – обережно запитав він.

Відразу помітно, що квапиться, хоч і намагається це приховати.

–А які у тебе відносини із Хрипуновим та Молотовим? – запитав я. Хай думає, що ми домовились.

–Важкі, – хмикнув Стрижньов. – Ось побачиш коли завтра зберуть раду, скільки гівна з нього поспливає! Сотникова немає, тому допомоги не варто і очікувати. Слухай, а давай-но ліпше з тобою поговоримо в іншому місці, – Влад озирнувся, а потім голосно крикнув убік виходу. За кілька секунд усередину ввійшли солдати. – Повісьте на дверях замок! – наказав Стрижньов. – Виставте варту. І дивиться, щоб ніхто сюди не заліз!

–Навіть Хрипунов?

–Ніхто! – гаркнув Влад. – Будемо самі розбиратися хто та чому напав.

Стрижньов підхопив мене за лікоть та потягнув за собою. Ледь ми знову залишились сам-на-сам, я спитав, як мені називатися, якщо будуть питати інші.

–Хто саме? – не второпав Влад.

–Хрипунов… чи його люди… І взагалі.

–Як? Як? Як?.. Свєрром, як представився мені! Будемо вважати тебе новим Захисником Ліги, – і Стрижньов раптом розсміявся, сприйнявши свої слова за веселий жарт.

Я на те лише стримано посміхнувся, та ми рушили до Бажени.

Отже, Боре, ти тепер, так би мовити, сівєрієць… на певний термін… Мало того, ще й Захисник Ліги! – подібні думки мене, чесно кажучи, не дуже веселіли. Як буде можливість, треба звідси драпати до Гравстейну. Заховатися там, перечекати, м’яко кажучи, негаразди…

Не те, щоб я не довіряв Стрижньову, але береженого й Сарн береже. Слід бути насторожі!

Ну якщо вже так сталося і я відтепер у Сівєрії, то правильним було б вияснити, що то за край. Тому, коли ми знову опинились у Бажени, я і підступив до Стрижньова із своїми питаннями.

–Нумо, не части! – відмахнувся той, присаджуючись за стіл. – Сипиш питаннями, як горохом… Сідай-но, зараз обсудимо, – і Влад жестом вказав мені на лаву з іншого боку столу.

Потім він звернувся до знахарки та попросив її принести пляшку умойрського вина.

–Ну того самого, – хитнув головою Стрижньов. – Пам’ятаєш?

Судячи по тому, як він сказав «того самого», вино було непоганим. Видно, його берегли для особливих випадків.

Жінка відійшла у куточок, відсмикнула мереживну фіранку та почала ритися на полицях. За хвилину вона принесла пильну пляшку разом із двома келихами. Стрижньов її відкупорив, понюхав вміст (при тому цокаючи язиком) та розлив вино у посуд.

–Ну, будьмо! – крякнув він, першим осушаючи свій келих.

Випив і я. Чесно зізнаюсь, що у вині не особо розбираюся, проте нічого поганого про це умойрське питво не скажу.

Стрижньов між тим задумливо набив люльку тютюном та почав поважно розповідати.

Треба відразу зазначити, що Сівєрія самою природою була поділена гірськими хребтами, або по-місцевому – увалами, на три частини, кожна з яких мала свої особливості.

Молотовка розташувалася в південній частині Уріччя – великій річковій долині, яка утворилася Малим Вертишем – правою притокою Великого Вертиша, найголовнішої річки Сівєрії. Ця частина алоду знаходилась на самому його початку, на південному сході. Вона відокремлювалася від Світлолісся Вишневим Увалом – досить-таки широким гірським масивом. Свою назву він отримав не через те, що на його схилах росли вишневі дерева, а через колір вершин – темно-бордові з чорними вкрапленнями, ніби ягоди перестиглої вишні.

На відміну від інших частин цього алоду, зими в Уріччі були відносно теплими, але й багатосніжними. Влітку тут зазвичай було тепло, сухо, оскільки дощові хмари затримувалися гірськими хребтами, як з південної сторони, так і з північної. Схили Уріччя були вкриті густими сосновими лісами, місцями змішаними з березами й білими кленами.

Тигровий Увал – гірський хребет, який відокремлював Уріччя від середньої частини Сівєрії, так званого Вертишського Опояску. Це найбільша та найдовша долина цього алоду, що утворилася навколо русла Довгого Вертиша. Свого часу, вона була добре заселена, але Чорні роки перетворили Опоясок на дикий, майже пустинний край.

У свою чергу і ця річкова долина ділилася на дві частини. На півночі розкинулася Кістянка із кам’яними рівнинами на правому березі; з суворими тайговими лісами – на лівому; морозними, сніжними та тривалими зимами і сильними хуртовинами й буранами. Літо тут було закоротким, дощовим, проте все ж теплим. Південна частина Опояску, яка починалася за порогами, називалася Тигрицею. Тут розкинулось чимало непрохідних лісів, здебільше модринових та ялинових, заповнених численною живністю: ведмедями, росомахами, зайцями, ізюбрами, кабанами, глухарями, рябчиками… Але, як ви розумієте, славу цій частині алоду дали саме тигри – здоровезні смугасті кішки, одні з найнебезпечніших лісних хижаків. До речі, саме ця тварина зображена на офіційному гербі Сівєрії. Вірніше, там красується вершник, котрий штрикає списом цю величезну кішку. Мабуть, подібне взагалі символізує людину, котра перемогла Сівєрію, підкорила її… А от з іншого боку тигр не малюється поверженим, а таким, що люто б’ється, наче цей край також не пасе задніх, й огризається проти свого поневолення.

Треба сказати, що сівєрійці ставляться до тигрів шанобливо, з повагою. І між іншим зображують їх на різних речах: на посуді, на щитах, руків’ях мечів, і навіть на жіночих прикрасах.

Що до клімату Тигриці, то він був доволі холодним і вологим, але все ж лагіднішим, ніж у Кістянці. Зима тут також була тривалою, з рясними снігопадами, проте не такою суворою, як на півночі. Літо більш сухе і спекотне. Наймальовничішим сезоном у Тигриці можна вважати осінь. Це доволі затяжна, проте тепла і при тому шалено красива пора року. Таких барв ще пошукати по інших алодах.

Паралельно Тигровому Увалу на північному заході Опасок відокремлювався від астрального моря не менш диковинним хребтом – Зубчаткою, характерною особливістю якого були гострі скелясті вершини – зубці, що різко виділялися з-поміж інших. Їхня постійна засніженість лише додавала барвистості цьому хребту. Така собі нижня щелепа величезного хижака, яка залишилась тут з давніх-давен.

Всі три ували – Вишневий, Тигровий та Зубчатку, місцеві жителі називали Пальцями, «які стискають Сівєрію». І дійсно, якщо подивитися на цей алод згори, з борта астрального корабля, можна було б помітити схожість з кістлявою трипалою долонею, котра впилась в землі цього острова.

Діставшись кінцевої точки Кістянки, а саме так званого Гнізда Вітрів – ущелини, крізь яку всередину острова проривався Вертиш, можна було потрапити в царство безкрайньої болотистої тундри, в Долину ста озер. Ця частина Сівєрії – така собі суміш з кам'янистих полів щебеню та невеличких брил, які були щільно порізані маленькими хвилястими струмочками та калюжами, що голосно обзивали озерцями. Мох, різнотрав'я, зарості верболозу та карликової берізки – ось і все літне багатство цього краю. В коротку пору цвітіння незабудок або куріпської трави, тут було ще більш-менш яскраво та по своєму чарівно і радісно. Але з приходом холодів, квітуча красота перетворювалась на непривітливі похмурі пейзажі. Якихось пару днів, і ось навколо знову розгорталася сива похмура рівнина, обрамлена сірим тоскним небом, з якого мрячив дощ, барабанила льодяна крупа, або стелив сніг. Саме тут, до речі, зароджувався Великий Вертиш, саме звідси він починав свій потік.

Судячи з яскравого опису Стрижньова, за ті шістнадцять років, поки він проживав у цьому краї, Влад встиг побувати у всіх його куточках. Важко було сказати, чи подобалась йому Сівєрія, чи він все ж нудьгував по своєму Умойру, проте голова Захисників Ліги не промовив ані слова проти. Єдине, де він напружився, стали мої питання про Молотівку.

Стрижньов затягнувся, дивлячись кудись вдалечінь, а потім задумливо пробубонів:

–Молотовка… Наскільки я знаю історія її «піднесення» почалась після лихих Чорних років. Тоді в Сівєрії від мору загинуло ледь не три чверті всього населення. Старі люди кажуть про страшні часи… Удар був настільки потужним, що цей алод і досі не відновився. Мало того, люди, так би мовити, відступили сюди, до Уріччя, закріпившись на проході до Світлолісся.

Влад чомусь напружився. Його обличчя перекосило, очі оскляніли. Не знаю, що зараз відбувалося у свідомості Стрижньова, але його вигляд мене трохи налякав. Чи не стався з ним якийсь приступ? – промайнуло в голові. За хвилину Влад начебто відпустило, і він продовжив свою розповідь.

З його слів виходило, що із самого початку канійці заселяли Сівєрію, обживаючись лише вздовж Вертиша. Більшість поселень були відносно невеликими, близько десяти-п’ятнадцяти дворів. Однак з часом вони переросли в міцні багатолюдні слобідки. Найбільш відомими та заможними тоді були Кам'янка, Ведмедиця, Вільхова, Ясенець, Мала Слобода та Глушка. Про них навіть писали у літописах з часткою заздрості, що люди тут «живуть на м'ясі, на рибі, на меду з пасік і ситять собі мед, яко вдома». Усіляке ремесло, торгівля, риболовля, мисливство – чого тут тільки не було, що тільки не процвітало! Кожен рік проводились ярмарки, прокладалися дороги, сплавлялися довжелезні плоти першостатейного лісу.

–А потім той клятий мор! – розвів руками Стрижньов. – І все різко змінилось… Все!.. Знаєш, зараз Сівєрія нагадує різнокольорові клаптики, з яких жінки шиють ковдри. Хто тут тільки не межує один з одним! І люди, і водяники… орки, гіберлінги й ті ж гобліни. Кожному дістався свій шматочок цього алоду. Розумієш?

Я хитнув головою. Теж саме розповідала і Бажена, так що Стрижньов мене цим не здивував.

–Навряд! – посміхнувся він. – Навряд ти це розумієш! Сівєрія не схожа на звичні тобі лігійські алоди. Ти скоро те сам побачиш.

Стрижньов підхопив пляшку та розлив вино по келихам.

–Відчуваєш гірчинку? – раптом спитав він, явно натякаючи на смак напою. А потім із помітною ноткою суму в голосі додав: – Такого вина тут не знайдеш!

Влад підняв свій келих та понюхав його вміст. За секунду він проговорив щось про аромат свіжоскошеної трави.

–П’єш, та відчуваєш себе наче вдома… на лузі… Знаєш, якщо б тут, в Молотівці, робили вино, то у нього був би присмак риби, – і Стрижньов весело розсміявся.

Ми випили, трохи помовчали, а потім я спитав про поселення та його жителів.

–Я вже тобі сказав, що Молотовка завдячує своєму розростанню саме Чорним рокам, – заявив Влад. – Спочатку то був невеличкий хуторок на верховині, біля Малого Вертиша.

Стрижньов сунув у рот люльку та затягнувся. Якщо про Сівєрію він розповідав у більш теплих тонах, то про Молотовку – з помітною зневагою.

Отже, – виходило зі слів Стрижньова, – завдячуючи своєму вкрай вдалому розташуванню на так званому Соляному тракті, яким перевозили добуту в Білому Куті сіль до Світлолісся, цей хутір з часом перетворився на перевалочний вузол. А після того, як йому було надано право мати свої склади, вплив Молотовки на інші поселення з кожним роком ріс та набував чималого значення.

Треба сказати, що першоначальними родами, котрі проживали тут, були зовсім не купці Молотови, як загально вважається, а інші сім’ї – Бобровичі, Мошинські, Капустіни, Смолевичи, Козорізи й Загорові. Сам хутір певний час прозивався Рясним, через яблуневі сади, які росли на його окраїнах. Загалом же тут більшою частиною займалися рибальством, як, між іншим, і на будь якому іншому хуторі, котрих чимало розташувалося уздовж річки. Лише після того, як сюди з Умойру прибули спритні Молотови, багато чого почало змінюватися. Вони швидко помітили зручне положення Рясного. За кілька років Молотови прибрали до своїх рук частину місцевого солеварного промислу, а ще за десять в Уріччі з’являються вже й інші торгові та промислові підприємства, які належали цій родині.

Отже, роблячи крок за кроком Молотови вже в середині минулого століття контролювали всі солеварні, скупивши варниці конкурентів. Крім того вони розгортають чималий видобуток хутра в Уріччі та торгівлю ним зі Світлоліссям та іншими алодами. В результаті невеличкий риболовецький хутір Рясний розростається до чималого поселення, яке після Чорних років взагалі перетворюється на осередок сівєрійського життя та набуває нової назви. Відтепер це доволі велике (по місцевим міркам) торгово-ремісниче місто Молотовка.

–Мені здається, – промовив я, ледь Стрижньов закінчив розповідь, – що ти якось упереджено ставишся до родини Молотових. Начебто, вони чимало чого зробили для піднесення краю та…

–Упереджено? – перебив мене Влад. – Це ще м’яко сказано! Згодом, ти зрозумієш, з ким маєш справу. Для мене вони все одно залишаться негідниками.

–Негідниками? А це не занадто гучна заява?

–Це ще я їх пожалів, – посміхнувся Влад. – Скажу тобі відверто, на Уріччя вони дивляться, як на власну вотчину. У Молотових що до цього краю – задумки немаленькі! Тут не додати, не відняти, але все це не через бажання зробити всіх щасливими. Ця сімейка лише зовні виглядає благочестивою, а на справді – то розважливі хитрі ділки, – зіщулився Стрижньов. Слухати подібні визначення від вояки, чесно кажучи, було дивним. Хоча з іншого боку, якщо брати до уваги факт його служіння в рядах паладинів (а це вам не тупуваті Захисники Ліги), то дивуватися начебто і нічому. – Вони, – продовжував казати Влад, – вміло використовують, як промахи своїх противників, так і слабкості союзників. Їм вже мало підтримки зі столиці, зараз вони вже намагаються домовитися і з Церквою Світла… Молотови живуть та бачать себе намісниками Сівєрії! Навіть надумали по прикладу столиці будувати тут кам’яну башту.

Стрижньов розсміявся та піднявся на ноги. Раптом він заявив, що вже втомився від балаканини.

–От що, Свєрре, – додав Влад, – завтра підеш зі мною на нараду… і там багато чого зрозумієш. Гаразд?

Мені на те залишалось лише розвести руками…

8

…Вранці за наказом Стрижньова прийшли ті ж самі двоє хлопців, що вчора проводжали мене до сараю з убитими найманцями. Вони протягнули нову шапку з оленячого міху та теплі ткані штани. А ось зброї – ніякої. Навіть іржавого ножа не дали.

Повідомивши, що Влад очікує на мене біля Молотівської вежі, яка стояла десь у центрі міста, вони стали чекати, поки я нарешті зберусь. В голові крутилися обривки вчорашньої розмови зі Стрижньовим. Багато чого з неї мене бентежило, але я поки ніяк не міг знайти причину тієї тривоги.

Влад, чесно кажучи, мене здивував. Образ вояки, який він посилено демонстрував, насправді був показним. Це стало зрозумілим під час нашої бесіди. Особливо мене здивувала його манера розповідати. Все чітко, все рівно, без запинок. Нічого зайвого. Відчуття, наче цей Стрижньов шляхетного роду, через що має добру освіту.

А може так і є, – промайнула думка. Влад явно приховував своє минуле... І це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги описаний в щоденнику Марш підкорення. Суперечка між воєводою та Стрижньовим стосовно язичників натякала на відповідні моральні якості цієї людини. Правда якимось боком там була ще зав’язана і Бажена… Але в те я залазити взагалі не хотів.

Не дивлячись на вчорашні слова Влада про його втому та натяк на закінчення «пустої розмови», ми ще півгодини говорили про абстрактні речі. Очевидно, вино розв’язало язика Стрижньову і він почав перти плуга.

–Всі жителі Ліги вільні! – голосно говорив голова Захисників Ліги. – Всім їм дано право жити, як велить совість, звичаї і...

–Я те зрозумію. Але не можу вхопити, що саме ти хочеш довести?

–Що всередині Ліги не повинно бути поділу на кращих або гірших. Будь ти ельфом, гіберлінгом, людиною або водяником. Так ким завгодно!

–Дивно, що ти таке кажеш. А як же «поганяти водяників»? – я натякав на недавній похід організований Владом, щоб приструнити сусіднє плем’я. – Чи місцеві водяники не входять до Ліги?

–Ми уклали з ними союз, а це головне… Головне! Це означає, що ми прийняли їх, як рівних, адже за законами, написаними ще в епоху правління Валірів, всяке плем’я, що живе в Канії «має всі потрібні правди» нарівні із нами, людьми. «І міряється один з одним тільки через «Судову Правду», – так написано в давніх книгах. Розумієш? Тобто, ані ми, ані вони не маємо право шкодити один одному. Все вирішується тільки…

–Чи можна вважати, що ці землі дійсно належать Канії, чи тій же Лізі? – перебив я Стрижньова. – Адже водяники живуть тут з давніх-давен, ще до приходу людей. Та і ті ж гобліни, врешті-решт… І завжди жили! У цих племен свої традиції, свої закони, свої погляди.

–Згодний, що ми всі різні, – трохи розгублено, як мені здалося, промовив Стрижньов. Він задумливо погладив бороду, а потім почав здалеку: – Знаєш, колись дуже давно… дуже-дуже давно розрізнені племена людей опинилися на руїнах колись могутньої джунської держави. Коли я кажу «розрізнені», то маю на увазі, що у кожного клану, кожного племені також були свої традиції… Як ти там ще сказав?

–Закони та погляди.

–Так-так. І ось ми, люди, почали заселяти джунські землі. І все б непогано, але у той же час на ці території прийшли полчища орків. Між народами почалась довга кривава війна. Орки ламали нас, канійців, поодинці, як ті гілочки з давньої казки… І всіх би перебили, якщо б ми не зібрались воєдино. Саме так утворилася Канія, або, як люблять часом згадувати у літописах – держава вільних людей.

–До чого цей урок?

–Я кажу тобі про домовленості! Не уклади люди союзів, то не здолали би орків. Нашим предкам вистачило мудрості не звертати увагу на розбіжності між кланами та племенами. А напроти, вони шукали щось спільне. Ніхто не став руйнувати традиції, які складалися сотнями років. Розумієш?

–Ну з предками, скажімо, все ясно. А що до їх потомків? Що до теперішнього стану речей? Якщо раптом виясниться, що гобліни все ж приклали руку до нападу на хлопців Хрипунова, що тоді? Війна?

Стрижньов напружився. На його лобі миттєво здулися жили. Дивно, – розмірковував я, – що він, як представник ратної справи, чомусь більше ратує за перемовини, ніж за бійку. Повинно було бути навпаки. Але цього чомусь не спостерігалося.

–Нумо! – торкнувся плеча один із ратників, що прийшли по мене. – Закінчуй вже мріяти-то. Тре йти.

Я оправився та рушив назовні. Слідом покрокували й хлопці. Ми потопали убік площі, заваленої дерев’яними балками. А за якихось півгодини блукання засніженими провулочками та тропками, нарешті вибралися до широкої вулиці, яка закінчувалась біля сходів до високого ганку недобудованої башти. Толком розгледіти нічого не вдалось, бо мене потягнули прямо до загону ратників, що стояли уздовж стіни. Я відразу помітив серед них характерну фігуру Стрижньова. Влад голосно щось наказував, при тому відчайдушно жестикулюючи. А ледь ми наблизились, як він суворо промовив:

–О! З’явились! Там вже зараз почнеться, а ви… ви… Гей, Ігорю! – звернувся Стрижньов до одного із вартових, широкого круглолицього чолов’яги. – Супроводь Свєрра до хлопців, що стоять усередині. Скажи, нехай за ним доглянуть, поки я не підійду.

Прозвучало це якось дивно. Я вважав, що ми зі Стрижньовим порозумілися, а тут такі слова… Та ще й зброю не повернули… Вочевидь, Влад все ще мені не довіряв.

Чолов’яга на ім’я Ігор рушив усередину, навіть не чекаючи на те, поки я зможу піднятися сходами. Ото, скажу вам, намучився. Нарешті я зайшов у залу повну народу. Ігор вказав на кількох озброєних ратників, сам хутко підійшов до них і, про щось пошептавшись, вискочив назад. Хлопці наблизились та наказали йти за ними. Ми стали в правому куточку біля якогось мотлоху.

В залі Молотівської башти знаходилось чимало народу. Тут були й купці, й голови місцевих ватаг, заможні городяни, стояли господарі та керманичі факторій. (От ще одне новомодне слівце! Здається, воно прийшло до нас чи то з Імперії, чи то від ельфів.) Побачив я і найманців Хрипунова. Їх виділяло з-поміж тих же Захисників Ліги більш ліпша амуніція та нахабнувате поводження. Вони стояли в протилежному від мене куточку та кидали убік солдатів Стрижньова якісь колкості.

Треба відразу сказати, що в око впадав факт своєрідного поділу серед присутніх на нараді людей на три групи. Згодом це спостереження підтвердилось. Отже, дві найбільші з них, так би мовити – протилежних табори, це були прихильники воєводи Сотникова та прихильники Молотових. Третя же невеличка група складалася, скоріш за все, із тих, хто ще не визначився, або тримався своїх власних поглядів.

У центрі на узвишші зали стояли головуючі. Воєводу Сотникова на час його відсутності у Молотівці поки підміняв писар та Стрижньов. Хто були інші люди я не знав, тому і звернувся до ратників Влада. Вони вказали на випещеного безбородого чолов’ягу, люди якого вчора обізвали мене п’яничкою та штовхнули в сніг, називаючи його Дем'яном Молотовим. Він сидів на окремій лаві в оточені кількох своїх посіпак. Поруч з купцем кружляла якась біловолоса ельфійка. Її тонкі прозорі крила тремтіли, як мені здалося, дещо нервово, хоча зовні вона виглядала абсолютно спокійною.

–Це дябра Молотова-то, – прошепотів мені ратник.

–Ан-де! Що ти буйдуєш! Яка дябра-то? – неголосно кинув його товариш. – Тчешиш своїм помелом-то, як та гадра! Тсе Лаура ідз родини ді Вевр. Вона тут меблює-то ідз Молотовим.

–Ой-бо! Дзнаю я їх справу, – єхидно хмикнув у відповідь перший ратник. Він підморгнув та штрикнув ліктем мене у бік. – Віркують по куточках-то.

Я ледь второпав, про що мова. Здається оці двоє бовдурів натякали про якісь діла між Лаурою та Дем’яном. Перший начебто вважав ельфійку коханкою, а другий називав партнером у справах.

–Он той литар-то, що поруч ідз Молотовим, – розповідав вояка, – то Тарас Хрипунов.

В цей момент я помітив фігуру Стрижньова, який увійшов до зали. Він озирнувся, знайшов мене очима, а потім рушив до головуючих, присівши поряд з писарем. Той перекинувся з кимось парою слів та голосно призвав до тиші. Ледь гул у залі стих, він почав говорити про напад на обози із сіллю. В ту же секунду вскочив Хрипунов, який кинувся перебивати писаря та гаряче лаятися, мовляв, куди дивляться Захисники Ліги. У мене народилось відчуття, наче Тарас вважав нападниками саме людей Стрижньова, а не гоблінів.

Влад мовчав, демонструючи залізну непохитність. Його опонент же гарячився, щедро сиплячи образливими фразами, явно збираючись підчепити Стрижньова та тим самим вивести його із себе. Ратники за моєю спиною невдоволено загарчали.

Влад, улучив вільну мить, голосно заявив, що напад гоблінів поки не доведений.

–Треба зі всім ретельно розібратися, – говорив він, при тому дивлячись саме на Молотова. – Огульно звинувачувати гірські клани…

–Огульно? – підстрибнув Хрипунов. – Та ми бачили там характерні сліди, які вказують на проклятих дикунів! Мені здається що ти, Владиславе Микитовичу, вважаєш, наче тим гоблінам можна пробачити подібне звірство?

–Напад, безумовно, неприпустима річ, – спокійно відповідав Стрижньов, – але…

–Але ти просто не бажаєш нічого робити! – сухим тоном промовив Дем’ян. – Хіба вам, Захисникам Ліги, не доручили оберігати спокій сівєрійців? Чи, може, сівєрійці вже не входять до Ліги?

–Чого ви хочете, Дем'яне Милорадовичу? Щоб ми просто так пішли вбивати гоблінів?

–Чому «просто так»? – закрутився Хрипунов. – Вони… вони… вони грабують та вбивають людей! Хіба це вперше?

–Вперше, вдруге… Взагалі, з тим нападом багато питань, – похмуро сказав Стрижньов.

–Всі бачать, що винні гобліни, одні лише Захисники Ліги сліпі, як кроти! – хихикнув Хрипунов.

–Навіть якщо це так, якщо це правда, – перебив Тараса Влад, – то без дозволу зі столиці ми не можемо йти війною на поселення гоблінів.

Я дивився на натовп, відмічаючи людські настрої. Однорідності думко не було помітно. Хтось співпереживав Хрипунову та Молотову, хтось дивився на лайку із байдужістю, треті начебто стояли за Стрижньова.

–Ось що, Владиславе Микитовичу, – спокійним голосом заговорив Дем'ян. – Ми від столиці далеко. А там мало чого розуміють у наших справах. Новограду би лише сівєрейські грошики б отримати, а там і трава не рости. Так, товариство? Ось ти говориш, що треба дозвіл, чи щось на кшталт того… Виходить, столичні голови будуть вирішувати нашу долю? Отже це вони повинні дозволити або заборонити нам захищати власне життя та наші землі від нападок тих же водяників чи гоблінів, правильно? Ті й далі будуть грабувати та вбивати, а ми будемо лише слати листи до Новограду…

–Та ти, Дем'яне, не перекручуй! – сердито відрізав Стрижньов. Його обличчя трохи почервоніло. – Нам треба жити у мирі з сусідами, якими б вони не були.

–В мирі? Так хто ж проти? Тільки ось де ж цей мир? Не ми ж на них напали!

–Повторюю, що ще не з’ясовано, хто напав на обози.

–Та що там з’ясовувати! – знову встряв у розмову Хрипунов. – Кажу ж, ми бачили сліди…

–А ти би помовчав, Тарасе! – підвівся Стрижньов. – Я скільки разів тобі говорив, щоб не дражнив дикого яка! Так ні ж! Всіма правдами та неправдами лізеш то до водяників, то до гоблінів! Звичайно вони у відповідь мстяться...

–Ой-бо! – Хрипунов плеснув у долоні. – Так ти все ж визнаєш, що то була справа рук гоблінів?

–Я кажу взагалі!

–Ти кажеш, що то ми до них ліземо! А ми усі бачимо, що все навпаки! – Тарас аж почав потирати руки. – Ви, захиснички, взагалі на чиєму боці?

–Не забувайся! – голос Стрижньова миттєво змінився. Він не кричав, не розмахував руками. Будь я зараз на місці Хрипунова, то остерігся подібного тону.

–Сівєрія споконвічно була нашою землею! – взяв слово Дем’ян. Він жестом наказав Хрипунову замовчати. А потім підвівся, гордовито розправив плечі та, дивлячись у залу, голосно повторив: – Споконвічно! Всі зі мною згодні? Отож! Ми – сівєрійці. Ми добрі, терплячі люди. Зла не тримаємо… готові віддати останню сорочку… Усім намагаємось допомогти. Так? А чому? Бо така наша риса! За те нас і поважають… Поважали! – виправився Молотов. – В останні часи нам просто сідають на шию. Надягають ярмо, як на волів. Чи столиця, чи дикунські племена – усі намагаються скористатись нашою добротою.

І хоч ці фрази носили явну печатку медового лицемірства, по натовпу пронісся гул на підтримку слів купця. Воно і зрозуміло, усім хочеться виглядати чесними та добрими. А ворога при тому вимальовувати у темних фарбах.

Я почув окремі вигуки, мовляв, «ми, сівєрійці, завжди всіх терпимо», «ми чомусь дозволяємо знущатися над нами». Хтось підтакнув про «природню рису», що «завжди стоїмо до останнього», «що до всіх із миром, а вони нам капості роблять». Отже, Молотов кинув добрі зерна, хай йому грець. Він досить вміло натиснув на потрібні точки та якось легко заволодів умами і настроями людей, через що волею-неволею захопишся цією особистістю.

Дем’ян підняв руку в знак мовчання. Ледь стихло, він діловито продовжив:

–Я зараз звертаюсь до вас, до шановного сівєрійського товариства. Скажіть мені, чи й нам надалі плазувати перед тими ж дикунами та стояти перед ними на колінах? Чи й далі наївно думати, наче вони отямляться та почнуть поводитися пристойно? Доколе те терпіти? Де межа? Де ваша гордість?

І знову схвальний гул. Навіть дехто із Захисників Ліги набундючився.

–Стрижньов пропонує нам писати листи до столиці, – з нахабною усмішкою продовжував казати Молотов. – Пропонує чекати на якійсь там дозвіл… А може варто, як наші предки – продемонструвати свій норов? Показати силу! Га? Змусити поважати й ту ж столицю, і дикунам вказати їхнє місце, ууу?

–Ми та ми.... наші, мої… слід чи не слід, – сердито перебив Дем’яна Стрижньов. – Бачу ви, Молотови, вже давно себе місцевими воєводами мислите! У чужі справи влазите, керувати намагаєтесь…

–У чужі справи, кажеш? Якщо б хтось робив те, що йому треба робити, то й влазити нікуди не прийшлось!

–Ти такий сміливий, бо Сотникова нема. Він би…

–Ти, Владиславе Микитовичу, теж міру знай! – сердито огризнувся Молотов. – Це через твого Сотникова тепер водяники та гобліни на наших землях шкоду роблять. А він все з ними розціловується… домовляється… Плювати вони всі хотіли на твого Сотникова!

–Ой-бо! Думаєш, Дем’яне, я не розумію, чого насправді у Білому Куті твої хлопці крутяться?

–Нумо, здивуй мене. Здивуй нас усіх! – підпер боки Молотов.

–А соромно не стане? – підколов Стрижньов. І не чекаючи на відповідь, додав: – Ви там мідну жилу шукаєте! А, може, вже і знайшли та нишком монети чеканите.

Повисла така тиша, наче на кладовищі. Проте у Молотова на лиці не затремтів ні один мускул. Він натягнув маску такої собі поблажливості, мовляв, давай-давай, паплюж моє чесне ім’я; наговорюй-наговорюй, нехай люди подивляться на твоє справжнє обличчя.

Можливо, все це лише мені вважається, бо через вчорашню розмову я почав ставитись до Дем’яна якось упереджено. Начебто, він ані робив, ані казав чогось негожого, лише зазивав до почуття власної гідності. За те Стрижньов виглядає не в ліпшому світлі.

–Гаразд вам буцатись! – раптом вскочив писар. – Так ми ні до чого доброго не домовимось!

–Та чого! – знову взявся в боки Молотов. – Нехай Владислав Микитович потішиться та розповість ті чутки, котрі він же і розпускає в народі. Ти ж мене підозрюєш у лихих справах? Правильно кажу? Питаєш, чому мої хлопці навколо Соленого озера вештаються? А нічого, що там мої солеварні в яких, вважай, майже третина всієї солі Ліги збирається, га? А хто їх буде захищати? Ви? Так ми вже побачили: обози розбиті, люди перерізані. А чи знаєш ти, Владиславе Микитовичу, якщо не буде нашого соляного промислу...

–Не про те ви, хлопці, сперечаєтесь! – встав з лави якийсь довгоногий чолов’яга. Ратники шепнули мені на вухо, що то Паньков – купець на прізвисько Сашко Пишний, який промишляє в Уріччі хутром. Стрижене сиве волосся, строгий погляд чорних пронизливих очей, гучний спокійний голос. Він випромінював чесноту, а це в свою чергу породжувало до нього довіру. Принаймні у мене. – Озеро, мідні копанки... Мова йде про людей, яких вбили на нашій землі! Вбили жорстоко, по-звірячі. Хто то зробив, і тут Стрижньов має рацію, нам поки ще не відомо! А може правий і Дем’ян і то і дійсно гобліни, адже всі знають – Уріччя колись було вотчиною цих дикунів. Проте нам треба себе опанувати, звернутися до Новограду про допомогу…

–Яку, к Ніхазу , допомогу? – закрутився Хрипунов, наче він стояв на гарячій пательні. – Столиці ближче проблеми Святої Землі, ніж наші, сівєрійські. До нас ніхто сюди не приїде. Ніхто!

–Проте війна теж не вихід, – захитав головою Паньков, – адже, як я розумію, Владиславе Микитовичу, власних сил на подібну авантюру нам не вистачить, так?

Стрижньов неохоче погодився та додав, що місцевий загін Захисників Ліги не чисельний.

–Мало того, дехто тікає на вільні хліба, – закінчив він, явно натякаючи на найманців, які служили у Хрипунова. – Ви, Молотови, вже і власну армію зібрали.

–Це тут до чого? – сердито огризнувся Тарас. – Між іншим ви, так звані Захисники Ліги, і мишей не ловите! То ж і приходиться самим займатися власною безпекою.

–Ну і як? Вийшло? – кинув хтось із ратників за моєю спиною.

Піднявся такий гул, наче у залу увірвався лютий вітер. Обстановка почала загострюватися, секунда-друга і в башті могла спалахнути кривава бійка. Особливо яро один проти одного встали найманці та Захисники.

–Зрадники! – заволали останні.

–Ледарі! – відповідали хрипуновці. – На що ви взагалі здатні? На хєра вас тримати, коли ви не можете Лігу ось тут, в Сівєрії, ані захистити, ані навести в ній порядок?

Навіть не розумію, як вдалось угомонити обидві сторони. Мені думалось, що бійки не уникнути, але далі обопільної лайки не пішло.

–Що будете робити, Владиславе Микитовичу? – запитав Молотов у Стрижньова.

Купець при тому повернувся обличчям до присутніх, наче казав від їхнього імені. Влад же на якусь мить розгубився, але тут же себе опанував та, відкашлявшись, стримано почав:

–Поміркувати треба...

–І довго? До наступного нападу? – підколов Молотов.

Своїм питанням Дем'ян дуже розсердив Стрижньова. Той миттєво спихнув, його обличчя перекосило, стало схожим на маску мерця. Влад рикнув та роздратовано промовив:

–Завтра… чи ні – сьогодні же відправлю в столицю листа. Буду просити...

–Листа? Хмм! Не думав, Владиславе Микитовичу, що ти такий боягуз.

Очі Стрижньова спалахнули, немов смолиста скіпа.

–Спокійніше, хлопці! – став між Молотовим та головою захисників Ліги Паньков. – Спокійніше! У відсутність Сотникова будемо довірятися Стрижньову. А зараз – нарада скінчена. Прошу усіх розходитися! Гаразд?

Дем’ян та Влад ще з півхвилини дивилися один одному в очі. Першим все ж відступив Стрижньов. Він махнув ратникам слідувати за ним та рішуче відправився геть…

9

…Обличчя Стрижньова стало якимось гоструватим. Мені навіть здалося, що воно трохи витягнулося донизу. В голові промайнула дурнувата думка, а чи не скрутив Влада якийсь приступ? Аж занадто він нервував, коли ми вийшли із Молотовської вежі.

Я було подумав, що ми повернемось до Бажени, але Стрижньов підхопив мене під лікоть та наказав крокувати за ним зовсім в інший бік. Його же солдати залишились біля вежі слідкувати за порядком.

Судячи з усього, ми йшли на Ратний двір, де розташовувалися місцеві Захисники Ліги. Вочевидь, Влад дійсно вирішив перевести мене до своїх хлопців, і повертати в хату Бажени наміру не мав.

За весь час, поки туди діставались, він не промовив ані слова, не пояснив, що взагалі збирається робити. Отже приходилося губитися в здогадках.

Ех, Боре! – казав я сам собі. – Якщо б не твоє поранення, якщо б не ця забита нога та кульгання, ти був би, мабуть, на півдорозі до гіберлінгського Гравстейну. Але, вочевидь, долі чи богам було треба, щоб я опинився саме у Молотовці, – так себе заспокоюю… або, може, намагаюсь знайти сенс в тому, що трапилося. – А що? В цьому є якась істина… Коли б отак злетіти доверху та подивитись на мій життєвий шлях, то легко помітити, як кожного разу я опинявся в гущавині якихось суттєвих та важливих подій, а хотів того, чи не хотів – це взагалі другорядне питання. Мало того, не просто був, а ставав безпосереднім учасником тих подій. Такою собі ланкою, яка відігравала неабияку роль…

Так, прозвучало те пафосно. Можливо, я просто сам себе тішу подібними розмірковуваннями, адже хочеться в таке вірити, хочеться бачити себе важливою персоною. А чи так то насправді? – питаю себе і не знаходжу ніякої відповіді.

Чесно кажучи, часто підловлюю себе на думці, що все навкруги – це щось на кшталт отієї гри, яку демонстрував мені Жуга Ісаєв. Що ми всі дійсно такі собі фігурки, а гравці – Сарн і Ніхаз, боги Світла та Темряви, хай йому грець. Тож вони і визначають кому та куди «рухатися», кому та що робити.

І що ж це виходить, Боре? Невже все визначено заздалегідь? Тобто, комусь написано на роду йти вперед, комусь ліворуч, або взагалі назад, хоче він того, чи ні. Ворог або захисник правди – це вже вирішують вищі сили, а не ти сам.

Чи все ж ні? – перепитує інша частинка мене. – Чи все ж ми самі визначаємо хід подій?

Мені раптом пригадались розповіді про гіберлінгів. Вірніше, про їхнє уявлення стосовно того, як облаштований Сарнаут. Вони вірили в те, що все навкруги – живе та неживе – взаємопов’язано один з одним. Що у всього є так звані Ниті Шляху, які щільно сплітаються, утворюючи тканину нашого світу. Стверджують, що гіберлінги, начебто, навчилися «читати візерунки» та визначати по ним майбутні зміни, або передбачати прийдешні події.

Цікава річ – вірування цих гіберлінгів. Правда, навіть ельфи не знають про те анічого конкретного. Цей народець доволі потайний та не особо балакучий з чужинцями. Які їхні вірування насправді – Сарн його знає.

А от у що вірю саме я? – від подібного питання мене навіть охопив ступор. – Дійсно, якось про подібне не задумувався настільки глибоко… Ну, припустимо, Ніхаз та Сарн – тут і розмови немає. Вони є, вони існують… вони керують нашим світом… А от що до долі? Що до зумовленості подій? Що це взагалі за явище?

Мені все ж здається, що життєвий шлях в своїй більшості складається з наших вчинків, з наших поглядів… навіть з виховання, яке ми отримали ще в дитинстві. З того, до чого нас привчили. Саме тому ми керуємось у виборі напряму руху Нитями Шляху власними переконаннями. От якщо говорити про це взагалі простими словами, то наприклад, заявили нам у дитинстві, мовляв, не лізти у болото, бо там трясовина. Якщо всунетесь, то загинете. Саме тому ми оминаємо його, обходимо іншим шляхом.

А от якщо нас привчили не лякатися боліт, а скажімо, користуватися ними – шукати стежки, знаходити на трясовинах ягоди, або якісь корисні травки – то ми йдемо напростець, плюючи на забобони, та вважаючи боягузів, котрі бояться робити так само, дурнями.

Отже, виходить, що оточення все ж впливає на наше життя з самих ранніх років. Саме воно і визначає наші майбутні дії… Та ще на те впливає і наша природна суть. Отака виходить суміш, хай йому грець.

Чи все ж ні, Боре? Я чому про те питаю, бо бувають речі зовсім іншого характеру… Мова про випадковість. Або, скажімо, стихійні лиха: повінь, пожар, чорний мор…

На подібні речі ми, люди, не маємо особливого впливу. Вони просто відбуваються, а ми, в результаті, стаємо їхніми заручниками… Чи не в цьому вбачається поява думок про непереборну силу долі, га? Тобто, відтепер виходить наче на наше життя впливає все, крім нас самих, так? І ми знов перетворюємось на фігурку на ігровій дошці богів?

Псяче хутро! А як же власна свобода? Як же вибір шляху? Невже нічого цього не існує? Прокляття! Яке складне питання!

Слухай, от щоб сказав на те Бернар? – я зіщулився, намагаючись пригадати обличчя паладина. В моменти, коли він мене повчав уму-розуму, зазвичай ельф неприродно кривився та казав нудним голосом. Наприклад, так: – У нас, Боре, повинно бути чітке усвідомлення того, що причиною наших же вчинків є власне спонукання до того. Воно народжує мотив, а той, у свою чергу, призводить до появи наступних мотивів. І так до кінця нашого життєвого шляху. До речі, саме тому ми не можемо передбачати власного ж майбутнього, адже не знаємо яким мотивом скористуємось в той чи інший час. Розумієш, Боре? Проте, що цікаво, якщо озирнутися назад, ми легко побачимо, що кожний наш вчинок був наслідком попереднього.

Ох, які ж складні та важні думки терзають мою свідомість! – сердито замітив я. – Можливо, Бернар так би не казав. Можливо він взагалі б пустився у більш плутанні пояснення. Може мені взагалі не варто сушити цим власні мізки? – питаю про те, і не знаходжу відповіді. Проте чітко розумію, що в Молотовці я опинився саме через свої вчинки, які також були обумовлені попередніми вчинками…

Псяче хутро! Хай воно все скисне! – розсердився я. Тут же пригадалась та віщунка з Новограду – Єлизавета Баришева, на яку випадково натрапив, ледь опинився у столиці. Вона ж, до речі, натякала, що мені прийдеться постійно комусь «допомагати»… Отже, волею чи неволею, я буду вештатись алодами, вирішувати проблеми, які на них накопилися! Так?

Псяче хутро! От цікаво, Боре, і що тебе очікує тут, в Молотовці? Якого Ніхаза тебе сюди занесло? – з іронією питав я сам себе. – Випадок долі? Або навмисно влаштовано вищими силами? Нумо, що ти зараз скажеш?

За цими дурнуватими розмірковуваннями я не помітив, як ми добралися до Ратного двору. Обгороджений високим міцним частоколом, він збоку нагадував невеличку фортецю, що розташовувалась на березі Вертиша біля Молотовки. Всередині табору гуло, наче у невеличкому вулику. Більшість солдатів займалися звичайними господарськими справами: хтось чистив стайні, хтось крутився у кузні, треті – доїли корів, або чистили двір. Були і ті, хто пострілював із лука по мішках з соломою, або тренувався орудувати списом. Стукіт, гуркіт, чиїсь окрики, скрип возів, хрюкання свиней або кукурікання півнів. Отак дивишся навколо, і не відразу розумієш, що знаходишся серед вояків. Лише озброєні вартові, що стояли біля воріт та на невеличких оглядових вежах, вказували на те, що ми у своєрідному військовому містечку.

Мені доводилось чути всілякі не дуже гарні розказні про подібні ратні двори. Людський поголос зазвичай уявляв їх, як свого роду місця, де вояки в часи вільні від військової справи, віддавалися постійним гулянкам та пияцтву. Що зранку до вечора вони займалися тим, що вештались без діла, горланили сороміцькі пісні, розпивали горілку, лупцювали один одного… Ну і в тому ж дусі. Усього і не перелічити.

Я завжди дивувався подібним розповідям. Безсумнівно, – думалось мені тоді, – що в тому є якась частка правди… бо, врешті решт, п’яного захисника Ліги мені бачити доводилось. Проте, не так вже і часто, як інші верстви населення. Але… Але, серед доповідачів зустрічалися й інші люди. Їх було небагато й вони, натомість, розповідали зовсім протилежні речі. Наприклад, про дуже суворий побут, або про важки кількагодинні вправляння зі зброєю, чи про кулачні бійки на ратних площах, як один із різновидів підготовки солдатів. Розповідали і про те, що Захисникам Ліги, як і тим же паладинам, заборонялось мати дружину. Лише після закінчення багаторічної служби, деякі з них вирішувались заводити сім’ю.

Отже, зі слів тих людей, в ратних дворах немає місця ані ледарству, ані пияцтву. Все в міру аскетично, простенько, ніяких надмірностей або незвичайних речей. Лише праця, постійна праця.

До речі, як я подивлюсь, тут, в молотовському Ратному дворі, також не помітно ані п'яниць, ані ледарів. Усі при справах, усі чимось зайняті. Тож вкотре переконуюсь, що схильність людей до бачення у всьому лише поганого, не скоренити ніякими засобами. Чутки знову виправдовують себе, як типова брехня.

Я крутив головою, уважно роздивляючись навколо. Парочка добротних господарських будівель, велика стайня, здоровезна кузня, свій колодязь, кілька чималих казарм, сховища, зброярня та навіть власна пристань… Я спробував прикинути кількість Захисників, та вирішив, що тут повинно проживати близько трьох сотень чоловіків. Принаймні, на таку чисельність розраховані казарми… Проте, мій розум почав піддавати сумніву подібні розрахунки, оскільки я не помічав таку кількість людей у таборі. Пригадалися слова Стрижньова про те, що вояків для походу на гоблінів не вистачає. Отже, – міркувалось мені, – із кількістю ратників, виходить, тут доволі поганенько. Цікаво, а скільки їх налічує «армія Дем’яна Молотова»? Скільки людей туди перебігло?

Ми зупинились біля розпаленого на дворі вогнища. Стрижньов зітхнув та почав протягувати до нього свої долоні. Сивий вояка з нашийником десятника, що стояв поруч, поцікавився у Влада про нараду.

–Ех, немає на них Єрмолая! – раптом невдоволено забухтів Влад. Вочевидь, мова йшла про воєводу Сотникова.

–Той-то так! – погодився десятник.

Оця манера сівєрійців усюди сувати частку «то», та ще й підвищувати тон наприкінці речення, мене трохи почала дратувати. Відчуття, наче вони не стверджують, а постійно питають. Буває коли чуєш розмову місцевих, відразу в очі кидається різниця їхньої тональності від звичайної канійської. От, наприклад:

–Ми уйчора були в лісі-то, – каже один чоловік іншому. І тут же думаєш, це було запитання, чи він ділився спогадами.

Або ось таке речення:

–Нема риби-то.

От Ніхаз його знає, чого чолов’яга хоче. Може прийшов покупати рибу, та цікавиться скільки її.

А ще я помітив, що сівєрійці доволі часто граються зі звуком «ч» та «ц»… Вірніше, останній у них він звучить як «тьс». Одна і та ж людина могла сказати спочатку «тьсерква», а за хвилину ця будівля вже ставала «чєрквою». Або «чорний» колір міг вільно перетворюватися на «тьсьорний».

Стрижньов поглянув на десятника та хмурячись повторив:

–Так, він би їх усіх швидко до нігтя притиснув, – і Влад закусив нижню губу та на якусь мить задумався.

Небо над нами забарвилося ніжно-рожевими тонами. Потягнуло хлівом і парним молоком. Я відразу ж пригадав підклет «Красного пєтуха». Перед очима промайнуло обличчя Заї… Вона посміхалась, витираючи з щоки муку. У неї з-під хустки виглядав пустотливий хвилястий локон. Я було потягнувся рукою, щоб торкнутися його та притиснути до своїх губ. І тут раптом голос:

–А ти, Свєрре, що скажеш?

Питав Стрижньов. Локон та й підклет разом із Заєю миттєво зникли. Я тряхнув головою, наче викидав з неї спогади та після невеличкої паузи, чесно відповів:

–Цей ваш Молотов мені теж не сподобався... У нього навіть на обличчі було написано лише одне – нажива!

–У тебе теж на ньому дещо написано, – посміхнувся Стрижньов. – Вірно, Туре?

Десятник крякнув і посміхнувся.

–Ти, бачу-то, той ще бувалетьсь! – промовив він з явною насмішкою у голосі. – Ви там, у Світлоліссі...

–А я не звідти. Я з Інгосу.

Стрижньов хмикнув та зауважив:

–Дійсно, звідки ще бути Свєрру! Ну, гаразд! Жарти жартами… але сутички з гоблінам нам, скоріш за все не уникнути. Що пропонуєш, Туре?

Той зауважив, що з такою кількістю солдатів, нам варто сподіватися лише на удачу та допомогу Святого Тенсеса. Після невеличкої паузи, десятник раптом повідомив про тигра в Південному Уріччі.

–Отаке! – замість стурбованості Стрижньов оживився та навіть якось радісно затупотівся на місці. – Ту думаєш, що і я? Про амулети люті? – спитав він. Чесно кажучи, натяку я не зрозумів. А ось Тур натомість прихильно захитав головою.

–Он-да! – погодився він. І тут же додав: – Нам варто над тсім поміркувати-то. Тся річ необхідна… Юш-то сунутися аж-но в Опоясок за тим-то, сам вєдаєш, справа пуста! А тигр-то вше тут, в Уріччі. Бігнути нам за ним блідзько.

–І хто спробує? Ти? – питав Стрижньов, якось дивно заглядаючи в очі десятника.

–Я колись-то такеє удєлав.

–Давно? Отож, друже! Отож! І до речі, як же чутки про неподобства гоблінів? Не лякає зустріч з ними?

Якась дивна розмова, – промайнуло у мене в голові. Мабуть десятник напрошується на полювання. Хоча щось мені підказує – не все так просто.

–Лякає або ні, а йух-то щєй такова нагода буде? – хитрувато посміхнувся Тур.

–І коли ти був би готовий відправитись?

–Моджна й-то подзавтра.

–Треба подумати… подумати… добре подумати… Кого взяв би?

–Тільки-но своїх хлоптьсів! – трохи роздратовано промовив Тур. Він тут же повторно заявив, що йому плювати на чутки та гоблінів.

Влад нахмурився та чомусь втупився поглядом у мене. Кілька секунд він мовчки шамкав губами, а потім із сумом промовив, що поки зі столиці не відпишуться, Захисникам Ліги залишається лише погрожувати ворогам кулаками та обіцяти їм сім Ніхазових кар. Тур хитнув головою і раптом, наче щось пригадавши, озирнувся навкруги, чи немає зайвих вух. Зрозумівши, що все спокійно, він неголосно додав про згадані Стрижньовим кари, мовляв, серед Захисників з кожним днем з’являється чимало хворих. Жар, неміч, лихоманка, – перелічував десятник. – Скоро ні з ким і в бій йти буде. Хто нам такі кари наслав?

–Мене і самого це дивує, – погодився Стрижньов. – Я розмовляв із Баженою, прохав у неї допомоги. Оті часті хвороби серед солдатів більш схожі на якусь… на якусь… Наче наврочив, хтось! – і Влад раптом роздратовано тупнув ногою.

Десятник знову захитав головою, погоджуючись із начальством. Секунду-другу Тур вагався, а потім повторив про амулети.

–Кажу, без тигра нам-то не маснати, – додав він.

–Гаразд, поговоримо трохи пізніше, – роздратовано кинув Стрижньов. – Я хочу подумати.

Десятник розвернувся та пішов геть. Стрижньов же деякий час бубонів якусь незрозумілу лайку, а потім звернувся до мене, наче очікував на співчуття:

–Все, буцімто навмисно! То хвороби, то витівки тих водяників, а тепер ось гобліни...

–А ти все ж думаєш, що напад на вози із сіллю – справа рук гоблінів? – спитав я. Хоча, якщо відверто, мене зараз більше хвилювали розмови про тигра. Щось в тому було підозріле.

–Думаю я, чи не думаю, а нам все одно прийдеться йти до Солоного озера. Все ж шкода, що немає Єрмолая, – знову поскаржився Влад. – От би хто міг...

–А куди, ти кажеш, відправився воєвода? До Вертишського острогу?

–Там він збирався зазимувати, – задумливо промовив Стрижньов. А потім косо поглянув на мене і пробубонів: – Вони також знають… напевно знають, що Єрмолая тут немає… Тож і крутять-вертять!

Хто крутить? Хто вертить? – я розгублено закліпав очима. Напевно Влад каже про водяників та гоблінів.

–Знаєш, Свєрре, мене не залишає думка про зраду! – раптом заявив Стрижньов. – Нажаль, це лише припущення… і довести нічого не можна…

–Кого ти підозрюєш? Дем’яна? Чи Хрипунова?

–Важко сказати напевно… Але з тих пір, як Сотников пішов на перемовини до чужинців і почалися ці негаразди.

–Давай-но відверто. Хто взагалі такий Єрмолай? – запитав я. – Що він за людина?

Стрижньов чомусь потиснув плечми, наче хотів сказати, мовляв, а Ніхаз його знає. Насправді його просто збентежило подібне запитання. Я помітив, що він все ж із повагою ставиться до воєводи. Можливо, вони навіть друзі.

–Пійдемо до мене! – раптом заявив Влад.

Він подав знак слідувати за ним. Сам же розвернувся та попрямував до невеличкої будівлі, яка і була, скоріш за все, його житлом.

–Чоловік він жорсткий, – розповідав голова Захисників Ліги. – Прямий. Відвертий… Неординарний, – останнє слово було сказано явно з якимось підґрунтям. – Чув про Копійчані війни? Ні? Після тих подій багато сівєрійців почало його поважати… Це тобі не Молотови, хай їм грець!

Після того, як я заявив, що нічого не знаю про ті війни, Стрижньов з помітною насолодою у голосі розповів, що Сотников заборонив новоградським купцям закуповувати хутро, рибу та ліс за явно заниженими цінами.

–Ото була подія! – задоволено промовив Влад. – Взагалі, за указом Намісника тільки представники першої столичної гільдії могли вести торгові справи із Сівєрією. Тож уяви, які бариші вони мали! У нас закупають задешево, а продають – аж за три дорого! Мало того, купці тиснули на місцевих, збивали ціну, бо у тих, бач, і виходу немає, як продавати тільки новоградцям. І тут Сотников заявляє, що більше подібного не потерпить! Що відпускну ціну будуть визначати місцеві. Мало того, Єрмолай заявив, що відтепер ми самі будемо їздити до столиці й самі ж продавати свій товар. Як то кажуть – без посередників! Ха! Який тоді ґвалт піднявся, скажу тобі. Ледь не до небес. До речі, саме з тих пір між Єрмолаєм і Молотовими почались чвари.

–Як так? Невже Молотовим було вигідно торгувати зі столицею задешево?

–Задешево! – хмикнув Стрижньов. – Це тільки іншим торговцям було задешево, а ті Молотови вибили собі преференції!

–Що? Кого вибили?

–Вони купили місце у першій столичній гільдії, тому також мали немалий зиск з подібної кривобокої торгівлі. Метикуєш?

–Сотников підрізав їм крила?

–Точнісенько! Тоді й почалися Копійчані війни. В столиці писали наклепи, мовляв, Єрмолай займається самоуправством. Мов, хоче прибрати до рук усю торгівлю… Ну і в тому ж дусі. З Новограду приїжджали великі цабе, погрожували воєводі… Мене навіть спонукали до того.

–До чого?

–До чого, до чого, – роздратовано промовив Стрижньов. – Дурний ти, чи що? Хотіли, що б я натиснув на воєводу. Метикуєш, як само?

–Силою, чи що?

Влад хмикнув та подивився на мене, наче на дитину. За секунду він продовжив свою розповідь:

–Навіть не уявляю, як Єрмолай зміг вплинути на Новоград. Знаю, що він не злякався та поїхав у столицю сам, без супроводу, збираючись добитися зустрічі з самим Айденусом! Його не пускали, йому погрожували, кормили обіцянками… А він, бачиш, свого добився! Переміг! Указ відмінили, торгівля пішла жвавіше… В результаті добробут у місцевих жителів поліпшився.

–А у Молотових?

–Ті завжди знайдуть пролазку та свого не упустять. Мало їм того, що вони майже всі солеварні прибрали до своїх рук… Ненажери! – Влад сердито сплюнув на землю.

–А навіщо Сотникову було тим займатися? Навіщо влаштовувати бунт?

–Який бунт! Скажеш ще! Сотников – справжній чоловік… Є такі особистості, яким не байдуже, що до їхніх співвітчизників, що до рідної землі! Розумію, що подібна заява тобі здається трохи… трохи патетичною, але це правда.

Ми нарешті дісталися хати. Влад витягнув ключ, відкрив замок та, відчинивши стулки, запросив мене всередину. Тут було доволі просто, ніяких надмірностей. Стрижньов вказав мені присісти на лаву, сам зайнявся розведенням вогнища в невеличкій печі.

–Отже ти питаєш, чому Сотников намагався скинути столичні пута? – спитав він, не обертаючись до мене обличчям. – Молотовка, як й інші селища, що стоять на берегах Малого Вертиша, славиться своїми рибалками.

–Я купував у Новограді омуля. Доволі смачна риба.

–Так-так, риба смачна… Мабуть і коштує в столиці немало? А от уяви, що тут її продавали за копійки! Люди важко працювали, недосипали, а натомість отримували дрібноту! А от на тому ж Білому озері можна займатися тим самим, але вже за більші гроші. То ж не дивно, що люди поступово тікали звідси. Хтось йшов у Світлолісся, хтось відправлявся на інші алоди. І повір мені, додому вже поверталися одиниці… Мало цьому краю було Чорних років, так ще подібна біда.

Нарешті Стрижньов розвів вогнище. Він обтрусив долоні та пішов до заяложеної скрині, звідки витягнув товсту стару книжку.

–Один відомий мандрівник, – казав Влад при тому потрясаючи пухким томиком, – на ім’я Сезар ді Вевр, свого часу об’їздив майже всі алоди Ліги. Він вів щоденник, в якому записував свої враження… Скажу тобі доволі цікава вийшла книжка. Ну так ось, після відвідування Сівєрії Сезар відзначав, що тут проживає багато людей. Одних тільки поселень – хуторів, слобідок, містечок – налічувалося близько півтори сотні. Уявляєш?

–Уявляю…

–А тепер уяви наскільки міцний удар нанесли так звані Чорні роки, якщо люди відтепер мешкають тільки в Уріччі, – Стрижньов махнув рукою. – Ясна річ, що сівєрійці дуже боляче реагують на подібний стан речей. Особливо, коли хтось називає їх край убогим, або жалюгідним чи злиденним.

–І хто ж винен в тому морі? Як таке могло трапитися?

–Не знаю напевно. Може прокляття людей Зем, адже вони колись існували в цьому краї… в Опояску… Там багато зустрічається їхніх склепів та курганів, – Влад на секунду- другу задумався. – Хоча, особисто я вважаю, ми самі в цьому винні. Ми – це саме люди, розумієш? – і Стрижньов, присівши напроти, відкрив книжку. Перегорнувши кілька сторінок, він ткнув пальцем у рядки друкованих літер та голосно зачитав слова Сезара ді Вевра: «Стан жителів, їх побут, залишає таке негативне враження, що я просто в розпачі... Тимчасові поселення, що розташовані у тайзі – брудні, недоглянуті. Вони здебільшого складаються з двох-трьох тісних хат, і ті зовсім без вікон, в яких мешкає до п'ятдесяти чоловік одночасно»!

–Тимчасові? – перепитав я.

–Мова йде про промислові поселення… про наспіх зведені дерев'яні будиночки... бо люди тоді гналися лише за наживою, – казав Влад. Він похмуро посміхнувся та повернувся до книжки: «Їх набивається на ночівлю ледь не під самий верх. Важка праця, а з ним і неминуча подруга – випивка (за моїми підрахунками в цьому краї ледь не в кожному селищі було по три-чотири корчми) – губить навіть найміцніший організм. Люди вимирали, немов мухи». Тож розумієш, – відірвався від читання Стрижньов, – така ситуація не могла тривати вічно. Як результат – цей край спіткала страшна біда: нагрянув чорний мор… Можливо, це свого роду кара… відплата за гріхи…

От відчувається, що Влад у минулому був паладином. Ніяк не може обійтись без пошуку моралі.

Раптом відчинилися двері та усередину увійшла Бажена. Вона, як мені здалося, трохи здивовано поглянула у мій бік. Мабуть не очікувала на те, що я буду тут. Стрижньов закрив книгу та підвівся. Мені взагалі подумалося, що він перелякався через те, що чужа людина побачила прихід Бажени до його помешкання.

–Поглянь його ногу, – сухувато промовив Влад, звертаючись до жінки. Я помітив, як спалахнули його щоки. – Попереду похід, то ж хочу знати, чи він витримає дорогу.

Похід? – здивовано закрутив я головою. – Це що ж виходить? Мене без мене ж оженили? Хтось питав, чи хочу я кудись йти?

Знахарка хитнула головою, а Влад же підійшов до скрині, заховав книжку й рушив геть з хати, повідомивши, що піде перевірити вартових. По тому, як жінка прудко орієнтувалася в кімнаті, я відразу зрозумів, що вона тут не вперше. Бажена скинула тулубясту кожушанку, зшиту з шкури гірського яка та вкриту зверху сукном, облямованого хитромудрою вишивкою з галузок та квітів, та наблизилась до мене. Я помітив, що обгорнуте білою наміткою- завійкою личко Бажени було злегка підфарбоване, немов у молодиці на вечорниці чи побаченні.

А може так і є? – посміхнувся я сам собі. Вона ж навіть сережки у вуха одягнула.

Жінка закатала рукав та наказала зняти штани. Ледь я те зробив, вона присіла оглянути рану.

–Непогано, – повідомила знахарка, готуючи свіжу пов'язку. ¬– Ти швидко одужуєш… дуже швидко…

–Все одне ногу тягне, – поскаржився я. – Походиш-походиш, а потім нити починає.

–Ну це і не дивно. Рана була глибокою... та ще занедбаною… Дивно, стільки ти протримався в лісі у подібному стані. Інший би вже давно до Тенсеса відправився.

–Кров єдинорога допомогла? – спробував я пожартувати.

–А знаєш, Свєрре, мені останнім часом часто думається, про те… Хочеш відверто? – жінка випрямилась та заглянула мені в очі. – Не знаю, яким чином в тобі опинилася та кров єдинорога… чи то якась магія, чи то від народження… Не знаю, – розвела руками знахарка, – проте якщо ти врятувався… якщо на то була воля богів… то, вочевидь.., – і тут знахарка раптово замовкла.

–Що «вочевидь»? – напружився я. – Що за дивні натяки?

–То вочевидь, так треба.

–Кому? – не второпав я.

Бажена чомусь розгубилася та знову зайнялася моєю раною. Закінчивши її мазати, вона туго перев’язала ногу та, обтерши долоні, відійшла до печі. Я натягнув штани і став взувати чоботи. Ми знову зустрілися поглядами із знахаркою.

Раптом мені пригадалася капличка, що стояла неподалік від новоградської слобідки. Я тоді тільки-тільки приїхав в столицю й забрів на її околицю. Пішов було помолитися, але в останню мить відступився. Молоденька служниця, ельфійка, почала щось бубоніти про віру та іншу маячню, а потім, між іншим, додала, що в моєму серці не видно Світла. Так-так, саме це і сказала.

–Ви раніше стверджували, що людина не в змозі жити з кров’ю єдинорога, – промовив я, звертаючись до Бажени, – мовляв, святість… чи Світло… забув що саме конкретно… Що воно буде «палити» людину зсередини, так? А якщо в грудях цієї людини «темне серце»?

Бажена здивовано зіщулилася та попрохала пояснити.

–Якщо у нього серце дракона? – пішов я у відкриту.

–Але... але… але таке важко уявити...

–Не важче, ніж уявити кров єдинорога в людських жилах.

–Так-то воно так... проте…

Знахарка було позадкувала, але впершись спиною у піч, застигла в роздумах.

–Ти не жартуєш? Ну що до серця? – обережно спитала вона.

–Я лише припустив.

–Мені важко щось казати про такі речі, – розгублено відповідала знахарка.

Рипнули вхідні двері та на порозі з’явилась фігура Стрижньова. Влад швидко поглянув на Бажену та тут же відвів очі.

Та він, хай йому грець, її кохає! Їй-бо, кохає! – промайнуло у мене в голові. Я поглянув на Бажену, яка стояла біля печі, опустивши голову додолу. В мене із залізною впевненістю у власній правоті склалася думка, що й знахарка відносилася до Влада з відносною симпатією. Ці двоє намагалися приховати свої почуття.

–Ну як він? – сухо спитав Стрижньов.

–Більш-менш у порядку, – відповіла жінка.

–От і добре! Збирайся, Свєрре! Підемо на двір, хочу подивитись на тебе у справі…

10

…Ми йшли уздовж казарми, а Влад весь цей час голосно лаявся. Правда потім він схаменувся, та тут же себе смикнув за вуса, пробубонівши стандартну скоромовку–вибачення, згадавши в неї і Сарна, і Тенсеса.

–Клята корчма! – промовив він, звертаючись вже до мене. За секунду Влад пожалівся, що той заклад належить Молотовим. – Суцільна біда з нею, тією корчмою! Народ спивається, останні гроші туди тягне. Тихон Корчаков...

–Хто–хто? – перепитав я.

–Та найманий шинкар. Тихон, сволото, з людей останнє здирає. Правда, господарям своїм не все з того віддає. Про те і Молотови відають, але дивляться крізь пальці, бо де ще такого пройдисвіта знайти?

–Корчаков, кажеш? А у нього сестра є?

–Та хто його знає! У такого злодія, мабуть, і батьків ніколи не було. Хто такого ще вродить? – сердився Стрижньов. За мить він пояснив, що зараз йому доповіли про двох солдатів, які напилися ледь не в смерть. – Забороняй, не забороняй, а люди слабкі що до своїх бажань… Мало хто вміє себе тримати в руках. Мало хто розуміє, що сила у дисципліні!

–І що з тими двома буде?

–А що ти їм зробиш? Посаджу в яму, щоб протверезіли. Вранці накажу, щоб їм всипали десяток різок…

–А чи не замало?

–Замало! – хмикнув Стрижньов. – Люди тікають звідси… не хочуть служити Захисниками Ліги… Ось у чому вся сіль! Якщо перетисну – ці двоє наступні, хто збіжить до клятого Хрипунова. А залишу – будуть нишком пиячити… Ось таки, Ніхаз його бодай, обставини місцевої служби!

–І важка та служба?

–Важка, – сумно відповів Стрижньов. – Ти знаєш, в чомусь все ж я погоджуюсь з Дем’яном. Нам дійсно приходиться відстоювати право людей на життя у цьому краї. Дикунські племена, ясна річ, тому і дикунські, що не воліють дотримуватися наших канійських законів. Ті ж водяники на Оленячих мохах, орки за Ухаючим лісом, що недалеко від Велетнів...

–Яких велетнів?

–Так прозивають дві величезні кам'яні статуї, які залишилися тут ще з часів, коли тут жили люди племені Зем. Ходять чутки, що поруч з цими Велетнями схований давній скарб.

Ми наблизились до якоїсь будівлі. Стрижньов все ще продовжуючи розповідати, відчинив двері та першим зайшов усередину. Я по звичці озирнувся та рушив слідом.

Це була зброярня. Кілька вартових з подивом втупилися на мене, але помітивши владний жест Стрижньова, вийшли геть. Той наказав мені почекати біля вузенького віконного отвору, а сам рушив вглиб здоровезної зали. Десь за хвилину він повернувся зі згортком рогожі. Я вже здогадався, що лежало в ньому. Стрижньов поклав свою ношу на стіл та відкинув полог. Очам тут же представ мій ельфійський сагайдак і Брати Ворони – Співець, Несамовитий та їхня сестра Люта.

–Твоє? – підморгнув Влад. Він хитнув головою та заявив, що дуже давно не бачив зброї подібної якості. – Знаєш, Свєрре, – казав Стрижньов пильно вдивляючись мені в очі, – ці клинки видають тебе із головою. Нехай, може, зовні вони виглядають не зовсім гарно, – при цьому слові Влад дивакувате посміхнувся, – проте мене не обдуриш. Ти ось все думаєш, звідки я знаю про твої справи… тобто про те, чим ти займався у Розшуковому приказі… Не сперечайся! – Влад жестом зупинив мою спробу заперечити належність до Ісаєва. – Все це розповіли оці мечі… адже легко помітити, що їхній господар людина явно «особлива». Я правий?

–Можливо, – ухильно відповів я. – Це дивлячись, що під тим розуміти.

Влад нахилився до мечів та витягнув із піхов фальшіон.

–Впевнений, що всю цю зброю робили ельфи, – заявив він. – От подивись, яка цікава сталь… Темна, з мереживом петельок… Це «вовчий зуб», або «червоне залізо»… Бачиш, які узори, наче щелепи лісового хижака! Ні, зараз, на жаль, подібного вже не роблять.

Стрижньов обережно поводив фальшіоном, наче розганяв дим. А потім махнув, буцімто атакував невидимого противника.

–Хижак, їй-бо, хижак! – зацокав язиком Влад, продовжуючи вихваляти клинок: – Яка форма леза… і тобі меч, і – бойова сокира. І хоч мені доводилось бачити фальшіони раніше, проте цей явно відрізняється від них. Він не такий вже і важкий… рука не буде втомлюватися… Нумо! – Стрижньов тут же витягнув і сакс та зайняв бойову стійку. – Що цікаво, – підморгнув він мені, – а ці два клинка явно доповнюють один одного. Якщо придивитись, то навіть помітно невеличку схожість між їхніми обрисами.

–Мій сакс довше звичайного десь у півтори рази.

–Я на це також звернув увагу, – погодився Влад. – Рубай-колі! Рубай-колі! При вдалому використані обох мечів можна добряче почастувати свого ворога.

І голова Захисників Ліги зробив кільки майстерних ударів, демонструючи той самий малюнок атаки, який він назвав «рубай-колі». Прибравши клинки назад, Стрижньов витягнув «кішкодер».

–А ось цей клинок коротенький, – цокнув він язиком. – Навіть дуже коротенький, як для подібних мечів. Та й лезо завузьке… Тільки штрикати й годиться.

–Для ближнього бою – саме те, що треба, – замітив я.

–Мабуть… мабуть.., – Влад про щось задумався. А потім швидко запитав, хитаючи на клинки: – Вмієш ними користуватися?

–Сам як вважаєш?

–Це не просте питання… Мені хотілось би вірити, що ти дрижаки справляти не станеш у відповідальну мить.

–Словами можна багато чого про себе сказати, а от чи буде то правда – інша річ.

–Непогано сказав. Гаразд… подивимось на ділі, – посміхнувся Стрижньов та голосно свиснув.

Вхідні двері відчинилися та всередину увійшли вартові.

–Іване! Ігорю! – гукнув Влад когось з них. – Нумо підійдіть ближче.

Двоє чоловіків з групки вийшли наперед та стали в кількох кроках від нас.

–Ну що, Свєрре, – звернувся Стрижньов до мене, – продемонструєш свої вміння?

Я і відповісти не встиг, як оті двоє ратників хутко встали з обох боків. У того, що зайняв місце ліворуч, була напружена права рука, пальці витягнулися донизу. Отже, збирається вдарити, і скоріш за все в обличчя. Інший же чолов’яга напевно почне відволікати. І точно: він зігнув руки в ліктях і майже без підготовки наніс удар у груди. Правда його кулак лише марно розсік повітря – я вже був на крок далі від нападників.

В атаку пішов перший ратник. І відразу ліктем в обличчя. Бив у повну силу. Отже, ці двоє бавитися не збиралися… Якщо виб’ють зуби, то вибачатися не будуть.

У кулачному бою я, звичайно, не дока, проте пасти задніх не збирався. Зігнув руку в лікті, задерши той доверху, потім крок вперед і одночасно удар у ніс. Заїхав так, що аж чвакнуло. Чолов’яга захитався, його ноги затремтіли, а в наступну мить він повалився на підлогу.

Другий розгублено подивився на свого товариша, перевів здивований погляд на Стрижньова, а потім ринувся вперед. Я ледь встиг блокувати його замах. У відповідь ударив усією поверхнею передпліччя, цілячись у вухо та щелепу. Почулося характерне клацання зубів… Здається, нападник прикусив собі язика.

Почувся сміх. Я озирнувся та з подивом зрозумів, що регоче Стрижньов.

–От молодець! – плеснув він руками. – Хоч і поранений, а як же спритно моїм хлопцям солі насипав! – і веж звернувшись до інших ратників, Стрижньов додав, мовляв, треба частіше вправлятися. – Салом позапливали, ледарі!

Голова Захисників Ліги поклав «кішкодер» на стіл та знаком вказав мені забирати мечі. Поки я чіпляв їх до ременя, Влад лаяв вартових, лякаючи їх тим, що «будь-який напів дохлий водяник тепер може їх подолати».

–Вам не зброярню охороняти, а хлів зі свинями! – сердився Стрижньов. Він повернувся до мене та наказав йти слідом.

Ми знову вийшли назовні.

–Непогано ти бився, – промовив Влад, але вже трохи іншим тоном – Я і так здогадувався, що ти не впустиш рака з рота... та і погляд у тебе типовий… свєррський… Одне тільки дивне.

–Що саме?

–Ти бився, як типовий імперець! – дивакувато посміхнувся Стрижньов. – Я знаю, про що говорю.

–Ти воював на Святій Землі?

–Ні! Про ті місця, де я воював, ти, друже, навіть і гадки не маєш.

–А звідки тоді знаєш про манеру бійки імперців?

–Просто знаю, – ухилився від прямої відповіді Стрижньов. Він раптом зупинився та запитав: – Ти, випадково, не з тих, хто засилають до Хадагану?

–Тобто?

–Лазутчик… Ось про що я кажу.

–Н-н-ні, – мій язик чомусь загальмував. А розум здивовано присів на дупу: «Лазутчик? У стані хадаганців? І чому я про те раніше не думав»?

Дійсно, а може оті всі дивакуваті витребеньки пояснюються просто: у минулому я був лазутчиком. Ось звідки і Такалік, ось звідки і манера битися по-хадаганські… Сюди же можна прив’язати і знайомство з Сіверськими.

–Гей, Туре! – раптом крикнув Стрижньов до вже знайомого мені десятника, який стояв біля казарми. Ледь той наблизився, як Влад прямо заявив: – Ось що, друже, візьмеш нашого нового друга із собою.

–Куди-то?

–Туди, – хитнув головою Влад, підтверджуючи тим самим догадку десятника.

Тур повернувся до мене та з ледь прихованим глузуванням промовив:

–Тьсиньки тсє мені такє тщастя! У нього сили-то в пупі тягом? Я уджо й своїх не всіх беру!

–Я, сподіваюсь, що Свєрр не тонку кішку має, – відповів Стрижньов. – А ти ось і подивишся, чи правий я був. Ну, гаразд, хлопці! Йдіть до казарм… Ти, Туре, визнач, де Свєрру розташуватися. А у вечорі заглянь до мене за оберегами. Я попрошу Бажену їх підготувати. Добре?

Стрижньов хлопнув нас по плечах та рушив до себе. Я розгублено подивився йому в спину, а потім повернувся до Тура.

Невже мене вирішили відправити на полювання на тигра? Чи що вони взагалі удвох задумали? – я напружився, намагаючись пригадати перемовини між Стрижньовим й Туром. Здається, вони згадували якісь «амулети люті». – Що то за ніхазівня така?

Я наважився на пряме питання. Врешті-решт, треба відразу визначитися, як потім поводитися.

–Амулет люті? – повторив слідом за мною Тур.

Не було схоже, що він готовий до одкровень. Проте десятник все ж спробував пояснити. Почав він з того, що з його слів Церква Світла подібний обряд не схвалює. Але безвихідь підказує піти на цей ризик. Звичайно, що в тайні, але все ж спробувати наповнити силою амулети.

–Навіщо те? – намагався я прояснити ситуацію.

–Людзей у нас мало-то, кумекаєш?

Розуміючи, що я «не кумекаю», Тур пустився в плутані пояснення. Зізнаюсь, що допетрати що до чого мені вдалось не відразу.

Те, що у Сівєрії мешкали тигри, розповідав ще Стрижньов. Тур лише повторив ці факти. Зазвичай, ці хижаки існували десь у центральних частинах алоду. А сюди, в Уріччя, майже не заглядали. Проте випадки траплялися різні… Як ось зараз.

Тур повідомив, що мисливці за хутром помітили сліди здоровезного хижака на південному березі Малого Вертиша.

–То ж ви хочете його вбити? Щоб не нападав на людей? – питав я.

Десятник заперечливо замотав головою. Він заявив, що для обряду тигра треба схопити живим.

–Обряду? Псяче хутро! Що то за байки? Ви що удвох задумали? – питання з мене посипалися, наче дощові краплі з хмарки.

Тур озирнувся та наказав мені не волати на весь двір.

–Тихшє! – сердито додав він та наказав слідувати за ним. Ледь ми відійшли в глухий куточок, десятник розповів, що давні сівєрійці проводили один цікавий обряд, мета якого «увібрати в оберіг лють тигра». Він явно не жартував, кажучи про те. І передбачаючи мої запитання, Тур додав: – Тсе для того, счоб статьс подібним тигрові… Надздобути його сили!

–Ну, припустимо. Але то були давні сівєрійці… дикуни, так би мовити… А ось нащо воно тепер вам із Стрижньовим?

–Нащо? – десятник трохи помовчав, а потім раптом заявив, мовляв, якщо Влад мені нічого не пояснив, то і він не буде розповідати.

–В такому випадку, може мені взагалі нікуди не йти? – глузував я.

–Хай так, – у тон відповів Тур. За мить він спробував мене підловити на боягузтві. Кивнувши підборіддям на ельфійський сагайдак, десятник запитав, мовляв, навіщо мені подібне, якщо я не справжній чоловік. Варив би суп, носив би спідницю.

–Ти все сказав? – спокійним тоном спитав я. – Ну так ось, вояче, хочеш знати, чи вмію стріляти? Чи ти…

–Стріляти модже навчитися й-то дівчина, а ось струвати-то, як тьсоловик – ні-ні.

–Ну так відмовся від моїх послуг. Навіщо тобі у поході неперевірена людина?

–Якщо б нє принука Влада, то я б тебе-то й не брав! Ну добрє! Йдемо до кадзарми-то.

Десятник так швидко відступив, що я навіть розгубився. Він не став мене ані в чомусь переконувати, а не сперечатися, просто сказав «Ну добрє» та покрокував геть.

От цікаво, а чому все ж Стрижньов схотів, щоб я рушив разом з Туром за тим тигром? Невже він не довіряє власним людям та хоче, щоб я, так би мовити, став таким собі негласним спостерігачем за діями його солдатів? Іншого пояснення, чому він так наполегливо підштовхував мене у загін Тура, не знаходилось.

–Тсє, бедзумовно, небедзпєчна справа, – кинув через плече десятник. Він розповів, що колись задовго до того, як алод приєднався до Ліги, тут жили люди племені онеда. У перекладі на канійську, це слово означало «Тигрові люди». – Тьси вєдаш-то, який сівєрійський опестсетований одзнак?

–Знаю, це списоносець.

–Не дзупельні так… Той одзнак-то сюди прийшов ідз Чєрквою Світла.

–А що ж було до цього?

–Білий тигр… Тсє рідкісний-то дзвір! Вєльмі рідкісний-то!

–А той, що зараз ходить в Уріччі – теж білий?

–Як схопимо, той довєдамось-то!

В цю мить почувся голосний дзвін, який десятник пояснив тим, що ратників зазивають до обіду. За кілька хвилин ми дісталися однієї з казарм. Всередині неї вже було чимало солдатів, які сідали за довгі столи в очікуванні їжі. Десятник підхопив мене за лікоть та потягнув за собою до дальнього куточку, де стояв окремий стіл.

–Усядєш ідз нами! – заявив Тур.

Він не пояснив чому так вирішив. Мені ж подумалось, буцімто справа у Стрижньові. Можливо він наказав десятнику пильнувати за мною.

За окремим столом вже сиділи десятники, вістуни та інші молодші чини. Тур вказав мені пальцем на самий край лави, а сам присів посередині. Молоді хлопці розставили здоровезні «корита»… По-іншому я той посуд і не назву. Поряд розмістили дерев’яні коновки до вінця заповнені варенухою. Потім до столу підійшов товстезний чолов’яга з черпаком та почав наливати нам густу щербу. Пахло від неї так, що аж кішки затрусилися, а шлунок жалісно замурчав, наче той голодний кіт. Один з хлопців розклав дерев’яні ложки, наламаний великими шматками хліб та чищену цибулю.

–Нумо, повєщаймо хвалу-то богам, а паче й Святому Тенсесові, – раптом заговорив один з десятників.

Усі разом піднялися, а я натомість забарився, сидячи з ложкою в руці. Прийшлось її відкласти та також підвестись під похмурі погляди вояк. Озирнувшись назад, я помітив що всі солдати також стояли біля столів, склавши руки у святому знаменні.

–…побогославі нам їджу-то й пиття, – голосно та доволі швидко проговорював звичні для себе слова головуючий десятник. – Ми ідз вдячністю-то приймаємо тьсі щедрі дари, та куштуючи їх прохаймо-но вмоцнення сил-то наших душевних та тсілесних…

Хвилина, та молитва була скінчена. Всі мовчки осяяли себе знаменням та сіли назад, вхопившись за ложки.

–Хто тьсе, Турє? – спитали чоловіки, киваючи в мій бік.

–Один добродій… ідз Інгосу, – усміхнувся той. – Влад принука мя вдзяти-то його до себе.

–То як іменуєшся-то? – звернувся читач молитви до мене.

Прийшлось представитися, а щоб уникнути подальших питань, набити рот їжею.

–Допевне, – не вгамовувався чолов’яга, – на їхньому алоді не хвалять богів-то! От що, Свєрре, ми тут всі справджні-то тенсесяни, тому додерджуємось певних правил-то. Дзауваджу-но, що ти-то себе дзе бо навіть святим дзнаменням не осяняєш!

Судячи з усього оці повчання уму-розуму, така собі перевірка. Мабуть їм всім цікаво з якого тіста я зліплений, та чому раптом опинився за їхнім столом.

–Ніколи не дзобачав, щоб в інних окрайах дзастосовали святі правила! – промовив товариш мого повчателя.

–Ясна річ! Слухай-но, приятелю. Входячи в чиє-то мешкання, – поважно просторікував той, – мушно благословляти його господарів. Ми дзвикли мовляти: «Слава Святому Тенсесу»! В отповєдь-то господарі благословляють гостей, мовлячи їм: «Воістину», любо просто «Слава». Тутай-то тобі не Світлолісся! Ми шануймо-то давні дзвичаї…

–Я, взагалі-то, з Інгосу.

–А тамо-то в інних богів вірують? Ні? Отой-бо! Дзастановь мої-то слова на пришлостсь! А то-й наші будуть-то нарікати... Ти-но не якийсь ядзичницький поганетсь! Тьсі модже не увіруєш в Дар Тенсеса?

–Вірую, – від такого напору я дещо розгубився.

–Тенсес-то є великий бог, котрий подарував нашому світові Дар встання ідз мертвих до нового джиття. Якщо ти не віруєш-то в те...

–Досить вже моркву натирати! До чого ці розмови? – я відклав ложку та втупився очима в балакучого вояку. – Триндиш, як те ельфійське базікало! Псяче хутро, дай-но поїсти, згода?

Тут почувся стриманий сміх Тура. Він до цього уважно споглядав за ситуацією, я це помітив, проте не втручався. А зараз весело реготав, наче почув якийсь жарт. Його вочевидь тішила оця наша «розмова».

Читач молитов отетерів. Він закліпав оченятками, наче та сова в дуплі.

–А ти, Свєрре, хвіста не підгинаєш-то! – промовив Тур. – Що, хлоптьсі, не очікували на таке-то?

Його товариши перезирнулися та продовжили мовчки обідати. Я теж досьорбав щербу, запив сливовою варенухою та дочекався, коли інші відкладуть ложки. І знову линула подячна молитва. Набожний десятник, який її зачитував, сердито подивився на мене, явно очікуючи, чи осяю себе знаменням, чи буду поводитись, наче «ядзичницький поганетсь».

Тур підхопив мене під лікоть та відвів у інший куточок. Він прошипів, щоб я поводився більш чемніше. Мовляв, серед сівєрійців подібна поведінка неприйнятна. Перебуваючи в гостях треба шанувати хазяїв.

–Я не люблю повчань там, де їх сам не прошу, – чесно відповів Туру. – Розумію, що знаходжусь не в себе, але також вимагаю поваги. Ясно?

–От що, приятелю, – десятник насупився, – дзгодимось-но в тому, що ти дзоставиш отсі витребеньки тутай-то. А коли ми відправимось до Полуднього Уріччя, втоді будеш-то виконувати мої принукання. Я-то людина прішна, не люблю коли в моєму-то скупченні нідзгода. Чи то ясно? Наш край суворий, тутай нема місться-то одинакам. Тому ми завшде все робимо-то радзом. Ну що, дзгода?

–Гаразд, – я підняв очі на десятника, та раптом зрозумів, що той задумливо глядів крізь мене, буцімто через скло у вікні.

–Мені потрібні дзалізні люди, – сухувато проговорив він.

–Що? – не зрозумів я.

Десятник зітхнув та чомусь відвернувся...

–Мені потрібні залізні люди! – наставник на прізвисько Хмара підійшов практично впритул до Тура.

При кожному слові з його губ злітали бризки слини. Давно його не бачили таким розлюченим. Тур згадав, як вперше потрапив на Ратний Двір, і як його, зовсім молодого хлопчину, втомленого від довгого, майже нескінченного, переходу, представили Хмарі. Тоді наставник, почувши про такий подвиг, а саме перехід з Сівєрії сюди, в столицю, здавалося, зрадів.

–А ти міцний хлопець! Такі нам потрібні! – і він по-дружньому поплескав по плечу юнака, у якого тільки-но почала пробиватися борідка. – Як звати?

–Тур.

–Непогане ім’я! – і Хмара простодушно посміхнувся.

А сьогодні... Сьогодні наставник знову був сердитий. Як, в тім, і вчора, і позавчора. Хмару немов підмінили. Йому нічого не подобалося.

От у інших загонів наставники – просто святі люди. Вчать, допомагають, а цей волає, наче скажений!

–Мені потрібні залізні люди! – повторював Хмара, звертаючись до новобранців. – Вважаєте, імперці будуть вас жаліти? Ось вони... вони, – тут наставник підняв свою ключку і махнув собі за спину, – ось вони справжні залізні люди! Ні страху, ні болю, ні голоду, ні спраги – нічого не бояться. Нічого їх не бере. Одна мета – слава Імперії. Слава Яскеру! І за це все, хоч в Місто Демонів! А ви? – Хмара з силою вдарив своєю дерев'яною ключкою, і саме Тура, прямо по плечу. – Лобуряки! Марш в хлів, за коровами прибирати!

Він не жартував. Тур це знав. Зараз заштовхає у хлів, всучить у руки мітла та лопати, та буде чекати, поки вичистять ледь не до блиску.

Ох, як він зараз ненавидів Хмару. Всіма фібрами своєї душі. Невже, – думалося хлопцю, – цей старий шкарбун не бачить, як ми… як я старанно виконую усі накази? Зі шкіри геть лізу, а він!..

Хмара знову замахнувся і в цей раз вдарив я Тура по голові.

–Нумо хутко до хліву!

І хлопець, сердито гіркнувши, поплентався за своїми товаришами в хлів, що був у північних воріт Ратного Двору...

–Мені потрібні дзалізні люди! – повторив Тур, схилившись до мене. – Ти нагадуєш мені мене самого-то!

–Чим?

Десятник нахмурився та роблено закашлявся.

–Роспрастуєшся-то ось там, – трохи згодом Тур вказав на вільне місце. – Воно пустує, тому буде якийсь тьсас твоїм. Щось вимагаєш-то додатково?

Я задумався, а за мить попросив лук.

–Навіть не буду питати-то, який ідз тебе стрілетсь, – посміхнувся Тур. – Ну, дзгода! Мої хлоптьсі тобі дадуть-то все, що потребуєш.

І дійсно, за пару хвилин якийсь солдат приніс лук та похідну торбу. Розташувавшись осторонь від всіх, я вирішив привести до ладу свою зброю, а саме – мечі. Спочатку ретельно їх обтер, а потім почав полірувати, щоб зняти сліди іржі, яка вже почала «заповзати» на сталеве лезо. Шмугляв шматком шкіри так старанно, що аж-но пропитав олією навіть гарду. З тієї було почало сочитися. Прийшлось витирати зайве. То ж, мабуть, вірно кажуть: примусь тільки дурня Сарну молитися…

А вже коли закінчив з клинками, зайнявся луком. Це був типовий сівєрійський зразок цієї зброї – склеєний риб'ячим клеєм з берези та модрини. Він лежав у старенькому шкіряному налуччі, прикрашеному різнокольоровими китицями. Оглянувши тятиву з сириці, я спробував її на розрив, а потім , змочивши в лляній олії шматок дрантя, став акуратно протирати древко. Зброя була в непоганому стані – досить пружна та міцна, але було помітно, що луком давно не користувалися.

Поки я займався всім цім, в голові постійно крутилися думки про Заю. Як вона там? Чи не ображають? Чи не утискають?.. Переживає, мабуть, куди я подівся?

Тут же раптом згадалось, що місцевого шинкаря теж кличуть Корчаковим… А Зая, пам’ятається, колись заявляла, що її брат відправився до Сівєрії… Не може буде це простим збігом. Скоріш за все той Тихон, якого так лаяв Стрижньов, дійсно брат Заї. Може варто при нагоді до нього заглянути? А з іншого боку, так можна себе випадково викрити…

Вже після ввечері, я прибрав зброю та пішов спати. Правда ще довго крутився, прислухаючись до завивання вітру за стіною. У пам'яті знову спливли спогади про тихі вечори у підклеті заїного трактиру. От коли було справжнє щастя! От коли треба було цінити кожну мить! А я все чомусь вагався, розмірковував незрозуміло над чим…

От, дурень! Все кормив себе казочками про вовків, що дивляться у ліс… А тепер, бач, дійсно опинився сам!

Вже засинаючи я раптом побачив, як з крижаної темряви майнула дивна сіра тінь. Махнувши величезними крилами, вона помчала до мене, розкриваючи широку гострозубу пащу.

Тіло охопило тремтіння. Ні, не від страху! А від очікування сутички.

Я чітко розгледів оті величезні божевільні очі, які палали страшним лютим вогнем... Дрейк, хай ти скиснеш! Це дрейк!

Чекай! О що то? – намагаюсь хоч щось розрізнити. Мить, друга… Псяче хутро! Він схопив чиєсь тіло... Зая? Мати твою драти! Він схопив Заю!

Я кинувся вперед… і тут же полетів у темряву крижаний прірви...

11

…Виїжджали ми збиралися, ледь тільки розвидніться. Тур оглянув наш нечисленний загін, який налічував разом зі мною дванадцять чоловік, та особисто перевірив припаси й похідне спорядження. Лише після цього дав наказ виходити в путь.

За розпорядженням Стрижньова мені дали гнідого жеребця. Це був типовий сівєрійський напівкровка – невелика на зріст, проте доволі працездатна та невтомна коняка. Такі, кажуть, могли легко переміщатися важкопрохідними ландшафтами. Якщо вірити чуткам, то подібні рисаки здатні подовгу обходитися без їжі й пиття. Місцеві частенько використовували їх у своїх переходах на чималі відстані.

Солдати, що стояли поряд, з деяким хизуванням, як мені здавалося, поглядали у мій бік. Навіть зовсім юний Єгорка, який хвостиком слідував за Туром, намагався придати собі хвацького вигляду. Правда, наштовхнувшись на мій холодний погляд, він тут же опустив очі додолу й поспішив затесатися серед своїх старших товаришів.

–Де сокира? – сердито буркнув Тур, нарешті добравшись і до мене.

Тільки тепер я звернув увагу, що крім озброєння, у всіх солдатів були із собою сокири. А у двох, крім того, ще й довгі пили.

Десятник заглянув мені за спину та крикнув убік юнака:

–Тьсюєш, Єгорко, принесь-то мені мою дзапасну! – після цього десятник вже звернувся до мене: – Пам'ятай, Свєрре, тутай в ліс бедз сокири-то та кресала не ходять. Чи то ясно?

–Само собою, – я не став ображатися. Врешті-решт, ми вчора домовились про «слухняність». А з іншого боку, нехай повчає. Я в цьому краї новачок, то ж бажано ознайомитись з можливими труднощами та несподіванками, які трапляться на шляху.

Тур вручив мені сокиру і потім скомандував вирушати. Він першим заскочив на коня та поїхав вперед. Тут же поруч побігли два його величезних волохатих пса. Грубі голови на довгих шиях, чорно-біла шерсть, широкі міцни груди – все це видавало в них місцеву тайгову породу. Її особливістю було те, що практично у всіх таких собак обидва ока були різного кольору: одне блакитне, друге – звичайне, коричневе. Казали, що Сарн створив цих псів саме такими, щоб вони одним оком спостерігали за нашим світом, а другим – за прихованим світом духів. Ця порода майже ніколи не гавкала. З давніх-давен мисливці брали їх з собою на крупного звіра – ведмедя або того ж тигра. По своїй природі ці собаки не були злими та кровожерливими, швидше – таким собі добродушним вайлом, якому навіть довіряли малих дітей. Стверджували, що вони навіть мирно уживалися з кішками, із байдужістю дивлячись на їхні капості.

І між тим, особисто я цим псам чомусь не сподобався. Ледве Тур вранці вийшов на двір у їхньому супроводі, як вони завмерли та спідлоба подивились на мене. Десятник різко свиснув та поплескав себе по стегну, тільки після цього собаки знехотя попленталися за ним.

Здається мене взагалі не полюбляє собача братія. Як пригадаю, то ці істоти завжди косились в мій бік. Чому б то так? Ніхаз його знає!

Ми проїхали Молотовку, дісталися північно-західних воріт, і, минувши їх, попрямували припорошеним шляхом донизу, до свинцевих від Вертишу. Погода стояла морозна. Було ясно та безвітряно. Сонце виблискувало на снігових шапках високих заметів, осліпляючи мене сотнями промінців. Очі якийсь час сльозилися, приходилось постійно щулитися. Кінь піді мною пару раз намагався збрикнутися, наче перевіряв досвідченість вершника, але згодом заспокоївся та слухняно покрокував слідом за іншими. Незабаром наш загін дістався дерев’яного мосту та, проїхавши ним на другий бік річки, ми заглибились в густий ялиновий ліс.

Мене, до речі, здивувало, що Тур рушив на південний берег Малого Вертиша. Начебто ми з ним говорили про те, що полювати на тигра будемо в південній частині, а тут…

Спитати, чи не варто? – закрутилося в голові. Мене, чесно кажучи, аж підбивало те зробити. Відразу проснулися дурнуваті думки, які, наче ті павуки, почали плести свої мережива змов та підозр.

–Мусимо до ветсьора дістатися Ведмежої Хати, – заявив Тур, звертаючись до всіх. – Біля того порогу й дзаночуймо.

Порогами в Сівєрії називали не тільки мілководні кам'янисті перепади висот річки, а й водоспади також. На Малому Вертишу, якщо мене не підводила пам'ять, їх було всього чотири: відразу біля Солоного озера, з якого починалася річка, лежав Грізний Дід; потім – Ведмежа Хата; за Молотовкою – Малий поріг, або Падун; та останні, які складалися з череди уступів, вельми крутих та високих – так звані Грімкі пороги. Вони, до речі, якщо вже бути точним, знаходились у загальному руслі обох річок – Великого та Малого Вертиша, які несли свої води в Світлолісся, а саме – у Біле озеро. До речі, в місці «зіткнення» сівєрійських річок утворювалося величезне плесо з поетичною назвою Студена Вода. Говорили, що воно досить глибоке, а риби в ньому аж-но не переловити!

Ми рушили вгору. На цьому березі дорога була значно засипана снігом, прийшлось місцями пробиратися крізь великі замети. Десь опівдні ми нарешті вибралися на рівне плато й Тур запропонував зробити невеликий привал, щоб коні трохи перепочили. Тут наверху погулював морозний вітерець, то ж нам прийшлось заховатися за височезним валуном, який нависав над дорогою, наче застигла хвиля.

Мені не було з ким особливо розмовляти, для солдатів я все ще залишався підозрілим чужинцем, тому довелося влаштуватися особнячком та слухати їхні пусті балачки. Базікали в основному про якісь зрозумілі лише місцевим справи. До речі, серед нашого загону справжніх сівєрійців налічувалося лише семеро, решта, як і я, були людьми сторонніми, з інших алодів. Окремо від всіх тримався молодий красивий хлопчина, якого його товариши прозивали Холодком. Пиха та горда постава видавала в ньому шляхетне коріння.

Тур сидів з похмурим обличчям. Він не вступав у бесіду, зосередившись на власних думках.

–Моя матка готує оленину-то так добре, йщо язика ковтнеш-то, не помітиш! – хвалився один з вояків.

Холодок раптом голосно (причому навмисно голосно) хмикнув, правда покосившись в мій бік, наче очікував на розуміння або підтримку. Я, натомість, сидів, наче та скала – нерухомо, беземоційно. Бо, по-перше, мені не особо імпонував цей хлопчина. А, по-друге, я не хотів поки ні з ким заводити дружні стосунки.

Крива усмішка видавала в Холодку лихого хлопця. Я придивився уважніше: прозорі сірі очі, гострий ніс, чорна борідка, стрижена по столичній моді… Такий, мабуть, не одну дівчину звабив. Холодок слухав розмови мовчки, зрідка ось так дивно посміхаючись, чи скалячись – Ніхаз його розбере. Я помітив, що з ним теж мало хто спілкувався. А при наближенні до когось із солдатів, обличчя його товаришів, як здавалося збоку, кривилися в якомусь презирстві. Проте ніхто відкрито нічого не висловлював.

–Я завжди вважав, – Холодок раптом подав голос, ледь всі трохи замовкли, – що мені надзвичайно пощастило. Всі ці мамки, дружини, баби та й взагалі... Прив’язаність для воїна не прийнятна! Я давно це зрозумів.

Хлопець витер рукавом губи й гордовито випростався. Не знаю, який він воїн насправді, але, думаю, що не такий вже поганий, інакше Тур такого б при собі не тримав. А ось мізків йому явно не вистачає.

Єгорка, який сидів біля багаття, перетворився на слух. Його очі заблищали, адже зараз ось-ось почнуть говорити про минулі битви, та таке інше, не менш героїчне.

–А друзі-то у тебе є? – запитав я.

Ратники тепер раптом здивовано подивилися на мене. В їхніх очах читався інтерес до майбутнього розмови. Для них, мабуть, це свого роду розвага – послухати, як два чужинця між собою качанами міряються.

–Чи ти теж вважаєш, що вони тягар? – продовжив питати я.

Холодок посерйознішав. Він явно не очікував, що в розмову влізе прийшлий інгосець, а не його побратими.

–Друзі? – перепитав хлопець.

Я встиг вловити, що на якісь миті його обличчя раптом змінило личину. Такий самий вираз, мені пам'ятається, був у того розбійника з Великих валунів Світлолісся, коли він побачив смерть власного сина.

–В бою друг лише той, хто стоїть поруч з тобою і б'ється пліч-о-пліч! – пафосно заявив Холодок.

–А якщо він злякався, то уже не товариш? – пожартував я.

–Тоді він просто боягуз.

–А ти сам ніколи не боявся?

–Я? Ні! – с викликом кинув хлопець.

Бреше. Як пити дати! Немає такої людини, якій не було страшно в хвилину смертельної небезпеки. Або ж він тоді просто божевільний.

–А я ось боявся, – моя заява визвала сміх у Холодка.

–Хто б сумнівався! – розтягнувся він у посмішці. Хлопець явно працював на публіку. – Воїну нічого бояться. Він завжди…

–І я боявся! – раптом підтримав мене Тур. – Тай-то не рас!

Холодок напружився.

–Воїну не слід боятися, – повторився хлопець. Він підвівся та з викликом подивився на всіх нас.

–Добре, й-що ти так-то міркуєш, – продовжив Тур. – А то-й ми сі було мислили, що ти в сутичці-то втічєш.

Хлопці дружньо засміялися. Проте за цим дражнінням Холодка ніхто, мабуть, крім мене не помітив, що обличчя десятника застигло в розгубленості. Вочевидь, перед його внутрішнім поглядом табунами промчали якісь образи минулого, виносячи наперед неприємні спогади.

Цікаво, що йому тепер згадалося?

…Голос Хмари гудів, наче сердитий вітер.

–Ця палиця, над якою ви всі тишком-нишком посміюєтеся, – говорив він, – моя нагорода. Замість меча! Я її завжди ношу з собою, тому як вже ніколи не буду розмахувати зброєю… ані в битві, ані просто так… Це – моя нагорода! – Хмара скинув сорочку, демонструючи зранене тіло. Таких жахливих рубців та шрамів Туру ще не доводилось бачити. – Я пишаюся цією нагородою! Я пишаюсь вже тим, що можу хоча б таким чином допомагати Лізі! Й іншого мені не треба.

Він дивився на новобранців з таким викликом в очах, ніби перед ним зараз був авангард імперських солдатів. Тур потупив погляд, аби не зустрічатися очами з наставником.

–А ось вам Ліга довірить меч, – тут Хмара тицьнув ключкою вперед, цілячись прямо в Тура, – щоб її захищали... Як мати! Як сестру! Або дружину та дітей!.. Імперці свою батьківщину захищати вміють. Я тому свідок. І захищають її до останнього подиху! Вони – славні хлопці! Залізні хлопці! Орли!.. А ви – слабаки! Соплежуї!.. Марш у хлів, прибирати гівно!..

–Який хлів? – не зрозумів я, почувши бурмотіння Тура.

–Що? – той зіщулився та чомусь озирнувся. – Нумо, хлоптьсі, дзбираймося! Аль-бо то ми так й-до Ведмежої Хати й до рання не достанемося! – сердито пробурчав він та відступив назад.

–Я – воїн в п'ятому поколінні! – голосно промовив Холодок. – Мій батько, мій дід, батько мого діда...

–Нічого собі! – посміхнувся я. – Які славні предки! А ти сам такий же?

Єгорка сидів з роззявленим ротом, дивлячись то на мене, то на Холодка, то на інших солдатів. Малий слухав нас розвісивши вуха, ловлячи кожне слово та намагаючись зрозуміти, що за ніхазівня тут відбувається. Чому це здоровезні чоловіки зчепилися один з одним.

Цікаво, а навіщо взагалі Тур взяв у цей небезпечний похід зовсім юного хлопця? Адже він натякав на те, що мандрівка буде важкою... Дуже важкою…

Холодок піднявся на весь свій зріст, навіть поклав руку на ефес та з робленою лінню та байдужістю промовив:

–Хочеш перевірити?

–Ні, дякую. Щось немає бажання, – відповів я, але без натяку на переляк. Говорити намагався з відразою у голосі, наче мені пропонували цілуватися з жабою, а я морщив ніс та плювався у відповідь. – Ні, нехай таких хоробрих вояк подібні до них перевіряють…

–Боїшся? – Холодок зробив крок вперед, а це вже початок агресії.

Отже, слова скінчились, його тягне на бійку.

Псяче хутро! А чому дійсно взагалі я причепився до нього? – питає інша моя частинка. Невже просто через те, що цей хлопець мені не імпонує? Ось, Боре, бачиш! Ти через свою пиху та дурість привів ситуацію до того, що попереду маячить бійка. Так-так! От скажеш Холодку, що не боїшся, так він відразу схоче перевірити мене у ратній справі. А промовчиш, чи спробуєш викрутиться, то всі сприймуть те за боягузтво… Навіть той же Єгорка.

–Думаю, такому сміливому хлопцю, як ти, – зіщулився я, – саме місце десь на Святій Землі… Але ти чомусь тут, в Сівєрії.

–А я і там був! – відповідав молодий ратник.

–Та ти що! І за які подвиги тебе виперли сюди?

Раптом на плече лягла важка рука Тура.

–Не варто комизитися-то! Не принесе те добра! – заявив десятник. Він іронічно посміхнувся та додав: – Й-то ти, Хододече, той ще дзвитяжцю, ми всі про те-то відаємо! А ти, Свєрре…

–Та який же він Свєрре? – не вгамовувався Холодок. – Не схоже, що то його справжнє ім’я! Насправді його кличуть... е-е-е… Ванятко Лаптєв, чи на кшталт того. А Свєрром прозвався, щоб перед нами покрасуватися. Це я свєрр! Справжній.

–Сказав так сказав! – стримано посміхнувся я. – Гаразд, свєрре новоявлений, ти ось назвав мене Лаптєвим. Судячи з усього, тобі не до вподоби селяни?

–А чого я їх повинен любити? Вони слабаки й боягузи.

–Ти, Холодетьсе, пельку-то затули! – гаркнув Тур. – Я, мідж іншим, сам селянської породітьси.

Десятник виглядав доволі розсердженим. А судячи з розширених зіниць, його пам'ять знову витягла зі своїх скринь далекі-далекі спогади, які Тур вважав давним-давно забутими. І скоріш за все, вони не були приємними.

Перед внутрішнім поглядом десятника раптово встали образи матері, батька, п'ятьох його рідних сестер та братів. На жаль, риси їхніх облич стер час. Він залишив лише якісь незначні деталі… От наприклад, у батька була кучерява борода. Від неї пахло хвоєю. Точно! Саме хвоєю. А ось у матері були довгі теплі пальці. От торкнуться вони дитячої туровської щоки і відразу на душі стає легше…

–Легше, – повторив сам собі десятник. Він замружив очі, намагаючись заглибитись у спогади.

Родина тоді жила на приймах… у Трихатах… на дальньому хуторі Уріччя, що стояв біля підніжжя Червоного кряжу. Звичайно, далекувато від Молотовки та людних шляхів, але не така вже і забута діра.

Тут добро було влітку, – згадав Тур. Перед внутрішнім поглядом відразу постало безкрайнє блакитне небо… Такого кольору десятник давно не спостерігав. Зараз небо здебільшого якесь сірувате… невиразне… А тоді воно було глибокого насиченого кольору. Та й трава здавалась зеленішою.

–Чого це раптом мені таке думається? – стрепенувся Тур. Під серцем раптово захололо. Чолов’яга озирнувся, наче відчув на спині чужий погляд.

Важкувато тоді було нам, тут не посперечаєшся, – звернувся до себе Тур. Він, до речі, давно помітив, що чим старше стає, тим частіше починає вести такий собі внутрішній діалог. Це його, звичайно, дивувало, але він не вбачав в цьому нічого поганого. – А пам’ятаєш той рік? Саме той? Крайній? Тоді холоди прийшли дуже рано… Здається, десь в середині осені. Та й ще відразу з дикими морозами, – Тур знову заплющив очі.

Йому тоді було дванадцять. Худий. Високий. Волосся кольору вигорілої соломи. Скуйовджене, стирчить у різні боки. Смішний, незграбний… Ех-ех! – десятник посміхнувся.

І раптом згадалося почуття голоду. Він навіть натурально відчув, як сердито забуркотів його шлунок.

Місцева земля не славилася родючістю. Вона мала підвищену вогкість, через що майже повсюдно була покрита мохом. Тут не вдавалось виростити таких багатих врожаїв, як у тому ж Світлоліссі. То ж люди здебільшого займалися іншими видами господарювання. Хто рибалкою, хто хутровим промислом, чи вирубуванням та сплавлянням лісу…

Батько часто наймався до лісових ватаг. Але йому постійно не щастило з оплатою. Тому родині й приходилося перебиватися з хліба на воду. А тієї пізньої осені прийшов край. Навіть довелося зарізати корову...

Вночі від голоду зводило живіт, – Тур це згадав у першу чергу. Він взагалі якось піймав себе на тому, що зі всього на світі боїться тільки голоду. І хоча батьки віддавали дітям свою порцію, стверджуючи, що їм не хочеться, десятник згадував той вогник в очах матері, коли вона дивилася на окраєць житнього хліба, котрий жадібно ділили між собою її дітки.

Саме тієї ночі Тур і зважився. Вранці тишком-нишком зібрав свої пожитки... Хоча, та які там пожитки – дідів мисливський ніж, ношений кожух зі шкіри оленя, біляча шапка – ось, мабуть, і все.

Батько вже був на дворі. Він порався по господарству, коли побачив сина, який обережно виходив з хати. Вони зустрілися очима, й так постояли кілька секунд.

–Прощай-то, тятя, – промовив Тур, ховаючи очі.

–Мамка...

–Не говор їй терадз, - попросив хлопець. – Потім, добре? Як я далеко-то відійду, дзгода?

Батько підійшов і міцно обняв сина.

–Куди ти мисліш йти-то? – сумно запитав він.

–Достанусь столитьсі. Запитаю якої роботи… А ліпше спробую-то піти до війська.

Голос Тура вже почав «ламатися» і тому здавався смішним.

–Молодий-то ще, – махнув рукою батько.

–Та се нічого. Не дзгину.

І знову вони удвох обнялися. Щось гаряче обпекло хлопцеві щоку. Він рефлекторно доторкнувся до неї та відчув пальцями вологу.

Сльоза була одна. І вона не належала Туру.

–Мородз, ось-то очі й брешуть, – пояснив батько, і хлопець розуміючи кивнув у відповідь. Дорослий вже, чого ж не зрозуміти.

Морозно. Пронизливий вітер пробирався аж під кожух. А Тур продовжував йти засніженою дорогою. В голові знову і знову спливав материн голос, який із сумом співав оту стару пісню.

От, причепилась! – сердився Тур. А рядки ніяк не йшли з голови. Раз від разу вони повторювали одні й ті ж слова.

Вечір. За стіною виє хуртовина. Біля прядки горить скіпа. Поряд з нею сидить мати та тихо-тихо підспівує. Тур лежить на лежанці разом з братами та сестрами. Батько неквапливо вирізає своїм ножем ложку, іноді поглядаючи на свою дружину… на її довгу русяву косу, яка торкається підлоги.

Дорога вдалеч, у ведмежий край

Біжить від хати пріч.

Коль сили є, за небокрай

Іди, бо слідом рушить ніч…

І ось син пішов. Він ще не знає, що більше вже ніколи не побачить нікого з рідних. Згодом, сусіди повідають йому, вже міцному молодому солдатові, який заглянув проїздом у Трихати, про пожежу, яка сталася тієї ж зими… І випадковість то, чи навмисний підпал – Сарн його знає!

І ось знову в пам'яті прокидається сивий спогад, і голос матері в ночі:

І поки вистачає сил

Рушай до схрещення шляхів.

Бо день ще світла не згасив,

Ведмідь не випустив свій гнів.

Як тигр, що блукає у ночі,

Можливо ти ідеш один.

А у далекій чужині мечі

Вже точить смерті господин.

Біжить дорога від стежок,

Що кличуть злом на світі.

Ти ж поспішай створить ставок,

Що благосттю розквітне...

Шлях… ставок… стежки зла чи добра… Де мене тільки не носило! – сумно посміхнувся Тур. – Не залишилось нікого! Ні-ко-го! Куди ж, врешті решт, завела його та клята Дорога?

За все своє нелегке життя вояка він так і не обзавівся сім'єю… Навіть діточок на стороні не настругав. Ось тільки Єгорка – хлопчина, якого він знайшов в долині біля замерзлих на смерть батьків… Йому тоді було років… близько чотирьох... Хлопчик єдиний, хто вижив. Дивно, але він нічого собі не відморозив, просто сидів біля матері...

Тур пам'ятав ті перелякані чорні оченята, які витріщилися на ратників, які вийшли на галявину. Пробігши поглядом по солдатах, Єгорка зупинився на Турі й раптом чітко сказав:

–Тятя...

До горла знову підступила грудка... Тур насилу стримав емоції, що нахлинули в його старечу душу, при тому завзято бурмочучи собі під ніс рятівну формулу, мовляв, Захисники Ліги не плачуть…

–А мій батько простий рибалка! – подав хтось голос за спиною десятника.

І тут понеслося: «А мій... А мій...» Холодок явно не очікував подібної розв'язки.

–Ну і пишайтеся тим! – злобно кинув він, розуміючи, що його піймали.

Хлопець підійшов до свого коня та почав поправляти збрую. За секунду він буркнув, що пора б уже їхати далі. Тур подивився на нього і знову повторив, звертаючись до всіх:

–Дзакінчуйте скоріше. А пак-то, як віджу, тьсілковито розперезалися...

12

…До вечора дісталися Ведмежої хати. Я чув гул, який линув з боку Вертиша, але крізь густу ялинову крону не зміг нічого розгледіти.

–Ставимо табір-то тутай! – закомандував Тур. – Ви удвох, – він вказав на мене та Холодка, – хапайте-то сокирки та пилу, й рушайте по колоди. Принесьте-то три штуки, дзгода?

Єгорці наказали нарубати кілька довгих рівних жердин. Інших Тур направив за густими лапами ялин.

Отже, ми зупинилися в невеличкій засніженій балці. Прив'язавши коней до стовбурів дерев, почали майструвати бівак. Тур швидко визначив напрямок вітру і показав іншим, де ставити дах-заслінку. А мені з Холодком же прийшлось заглибитись у ліс та почати пиляти ялинки. Після того ми очистили їх від гілочок та притягнули колоди до табору, де вже був споруджений досить пристойний навіс.

–Та щчоб вас обох..! – прогарчав Тур. – Ви вперше у джитті по дрова-то ходите?

–А що не так? – розгубився я, поглядаючи на Холодка.

–Ой-бо! Та вас обох втьсити та втьсити! Пиляти-то потрібно було на рівні пояса, а не біля самої дземлі. Хіба-то не бачите, ця нидзова частина-то колоди сира?

–Та Ніхаз його знає, – розсердився я, – сира вона чи ні. Ти наказав принести три колоди, то ж маєш три колоди.

–Не треба ґадюти-то тутай! – Тур в серцях пнув сніжний ком. – Ну, дзгода! Що се дзробили, то й дзробили.

Солдати підхопили наші колоди та «розпушили» їх, зробивши чимало глибоких зарубок. Два стволи поклали на сніг один біля одного. Зверху – третій, і щоб ця «піраміда» не розкотилася – в землю вбили Єгоркини палиці для стопору. За мить хлопці почали розпалювати багаття.

–Хотьс поклали вірно-то! – пробурчав Тур, дивлячись на своїх ратників. – Минулого-то разу весь дим прямо в очі-то ліз! – десятник обернувся до мене і раптом підморгнув. – Що вперився? Ніколи таке не бачив?

–Просто цікаво.

Тур повідомив, що цей спосіб викладання багаття вони перейняли від орків. Мовляв, ті давно навчилися виживати у суворих умовах тайги та знають чимало.

–Їхньою мовою-то така купка дров кличється «бром-ме». Тобто «багаття». А ми-то прозиваймо це «тайговим вогнищем». Пам'ятаю, як у Вертишському Острозі слуджили-то хлопчі ізд Світлолісся. Так першої дзими вони-то силовались вогнища родзпалити, а на глибокому снігу-то дрова провалювалися та й дзагасали. А «бромм-ме» багато тепла дає, бо колоди тліють-то тьсілу нітьс. І обігрієшся, й-то виспишся… Головне, дзапам’ятай, тьсе правильне-то спорудження багаття... То ж й вчися! Битьс модже потребується.

–Може, – погодився я.

Поки одні протирали коней, інші розбудовували табір. Тур наказав мені разом з Єгорком піти вниз до річки по воду. Ми з хлопцем ледь змогли спуститися, адже постійно грузнучи в глибоких заметах. До того ж добряче стемніло і було погано видно підходи до берега.

Праворуч від нас чувся сильний гуркіт водоспаду. Все ще я зміг розрізнити, так це масивні темні скелі. Єгорка прошепотів щось про рикання старого ведмедя, вочевидь натякаючи на назву цього водоспаду. Мовляв, цей звір сердиться, коли хтось вештається біля його хати.

Я стримано посміхнувся та наблизився до самого краю берега. Намагаючись не звалитися у річку, обережно зачерпнув шкіряним відром холодної води та простягнув його хлопчикові. Той раптом голосно скрикнув.

–Що там? – різко обернувся я.

–Онє! Дивись-но тьсинкі, то-й ти рибу-то зловив!

І точно, в шкіряному відрі хлюпала якась рибинка.

-Омуль! – підстрибнув хлопчисько. – Ой-бо!

–Та не волай ти так! – остудив я його. – Ну риба, і що з того?

–Тьсе до удачі! Тятя-то кажуть, якщо дзлапати омуля-то руками, бедзь пяхви, то-й тодой людину тьсєкає-то удаться.

Я знизав плечима, потім набрав ще два відра води та ми поспішили назад до табору.

Тут вже почали готували вечерю. Єгорка віддав відро та побіг до Тура демонструвати йому пійманого омуля.

Я присів біля вогнища, протягаючи долоні до вогню. Втома дала свої взнаки. Ледь мені вдалось трохи зігрітися, як нестримно потягнуло у сон. А після гаряченької вечері – пшоняної каші з салом, взагалі вже не було сил триматися. Тож нашвидку поївши, я з'ясував свою чергу вартування, та заліз під навіс, де вкрившись шкурою, заплющив очі та почав ловити сон. Тіло від тепла розімліло, кінцівки почало приємно поколювати, а разом з цим свідомість скрутилася наче та кішка на печі, намагаючись відпочити.

В якусь мить мої засинаючи думки повернулися до подій сьогодення. А саме до дивної розмови із Холодком під час того, як наш загін рушив лісовою стежкою. Перше, що здивувало, так це факт того, що парубок вирішив зі мною поговорити. Мені думалось після сперечань на привалі, він запише мою персону до своїх «ворогів». Але не минуло й години, як він під’їхав ближче та почав розмову.

Спочатку ми заговорили про якісь незначні речі. Але Холодок швидко перемкнувся на своє. Вочевидь, його дуже тривожили власні роздуми, але чому він вибрав мене, щоб поділитися ними – було взагалі неясно.

–От дивись, – казав він, дивлячись кудись угору, – все, що я… що ми всі бачимо навколо себе – цілком реальні речі. Адже так? – і не чекаючи на мою згоду, Холодок продовжив просторікувати: – Ліс, небо… птахи… навіть астральне море… Все це дійсно існує! І в тому нам легко впевнитись, варто лише торкнутися, пощупати… лизнути язиком… Проте нам заявляють, що є такі речі, яких не можна відчути ані очима, ані вухами. Ми їх не можемо побачити… Я кажу про ту ж прихильність наших Покровителів – Ульфа, Лекса, Рокоіта… та й всіх інших. Церковники розповідають про це, не демонструючи доказів. Вони вимагають від нас простого вірування.

–Вимагають, – сухо погодився я, а в голові промайнуло, що ми ведемо якісь дивні розмови. Може, Холодок мене перевіряє? Випробовує?

–А ось тепер скажи, – зіщулився парубок, – чи можна вважати уяву матеріальною?

–Я не настільки глибоко про таке розмірковую… Проте, якщо ти хочеш знати мою думку, все ж скажу відверто: цей світ існує не зважаючи на нашу свідомість… і те, що ми про нього думаємо. Хробаки, наприклад, живуть під землею, тож вони, вважаю, нічого не знають про життя птахів, які їх пожирають. Не знають вони і про те, чи є насправді небо, адже у хробаків немає очей. Як думаєш, якщо вони не можуть помацати хмаринку чи веселку, чи вірять вони в її існування?

–Ти про що? – напружився Холодок. Очевидно, він вирішив, що під «хробаком» я мав на увазі його персону.

–Тебе мучать якісь дурниці.

–А тебе таке не мучить? Ти ніколи не задумувався над тим, що наше мислення – це щось на кшталт клітки, створеної Сарном, га?

Я відкрив рот, щоб відповісти, але раптом почув, що десь гучно тріснула гілка. Очі швидко розплющились, рука сама собою поповзла до мечів. А в наступну мить мені стало зрозумілим, що я спав.

Ніхаз його бодай! Яка така розмова з Холодком? – закрутилося у мізках. – Це ж мені, виходить, все наснилося. Псяче хутро! Але було так реально… наче насправді!

Я визирнув з-під шкури, виповз з-під навісу та озирнувся. Всі навкруги мірно спали. Навіть пси Тура спокійнісінько дрімали біля багаття.

Небо сіріло, відчувалося наближення ранку. Я відійшов вбік подзюрити, а сам закрутив головою, намагаючись побачити вартових.

Знову тріснула гілка. Звук пролунав вже чіткіше. Я обернувся, вглядаючись в хащі. Здається за тими двома старими ялинками хтось був. Очі, не дивлячись на те що зараз панували сутінки, виловили ледь помітний рух.

Я завмер в очікуванні. Минула хвилина, перш ніж на відкрите місце вийшла якась темна постать в супроводі тварини… рисі… Так, саме рисі!

Незнайомець вибрався із замету та скинув з голови капюшон.

–Стояна? – обережно запитав я, не вірячи власним очам. – Це ти?

Мені здалося, що розум все ще спить. Що йому сниться, наче я прокинувся.

Стояна (а це була саме вона) посміхнулася та махнула рукою. Її рись присіла на задні лапи та втупилась убік сплячих собак.

–Здраствуй, – неголосно промовила дівчина.

Я поглянув вбік навісу, під яким спали ратники. Ніхто з них навіть не поворухнувся.

–Е-е-е… Що ти тут робиш? – обережно запитав у друїдки.

–А ти?

–Я... ми… Наш загін йде... на полювання.

Стояна наказала жестом своїй рисі залишатися на місці, а сама рушила до мене.

–Нє думала, шо сустречу цябє тут, – сказала вона.

–Я… мене послали по таємному наказу, – чомусь збрехав я. – Для всіх моє ім’я тепер Свєрр.

–Свєрр, так Свєрр. Слухай, а ці магу я біля вогнішча абагрецца?

–Ну… чому ні?

Повисло мовчання. Було лише чутно, як потріскували палаючи колоди. Стояна наблизилась до вогнища та протягнула до нього руки.

–Там холадна! – заявила вона.

–Де? В лісі?

–Там, – друїдка махнула рукою кудись за спину. – А ви, значиць, ідзяцє да Сальонага возєра?

–Чому це до Солоного озера? – не второпав я. – Ні, йдемо в долину.

–А-а-а, – затягнула друїдка. Судячи з її гримаси, вона хотіла сказати дещо інше, просто стрималася. А взагалі те виглядало так, наче Стояна натякала на те, що мені не все відомо.

Мої очі впилися в тонкі білі кисті дівочих рук. Ніс тут же вловив дивний запах, який йшов від Стояни. Він був мені знайомий, але відразу важко було його визначити.

–Мені Бернар розповідав, що ти відправилася сюди, в Сівєрію, – сказав я, також підходячи до вогнища. – То чим тут займалася?

–Шукала аднаго магістра, – тихо відповіла дівчина. – То сам Бернар прасів мянє йаго адшукаць.

–Бернар? Дивно… Він мені про те нічого не казав… А що за магістр?

–Е-е-е… З Дома дзі Дусєр, – неохоче відповіла Стояна.

–І навіщо то треба?

Дівчина трохи посміхнулася, і я зрозумів, що на це питання вона не відповість.

Мені здалося, що з часу нашої останньої зустрічі друїдка дещо змінилася. Не скільки зовні, а скоріш через свою поведінку. От так дивишся – начебто і Стояна, але…

Саме в цю мить я зрозумів, чим то пахло. Серце забилось сильніше, мозок моментально стрепенувся, наче його обшпарили кип’ятком.

Це був запах крові. Солодкуватий… металевий… Це був саме він.

–І… і як… результат пошуку? – обережно запитав я, потягнувшись до кішкодера.

–Дрений, – невизначено відповіла дівчина. Я тут же вирішив поцікавитися, чому вона вночі бродить по лісі. – А якая розніца? – все також невизначено казала друїдка. – Дзень, ноч... Там няма святла... там холадна…

–У тебе все добре?

Стояна задумливо потерла кінчик носа, а потім озирнулась на свою рись.

–А ви б спяшалі ісці, – заявила вона. – Да Сальонага возєра яшче дальока.

–Навіщо нам до Солоного озера? Та і чому поспішати?

–З поувначи ідзє буран. Таму... уставай! Чуєш? Уставай! – хтось торкнувся мого плеча. Я хотів озирнутися, але натомість закрутився у якомусь мутному вихорі. І знову хтось торкається плеча та бурмоче: – Вставай, твоя черга!

Насилу розтуливши важкі повіки, я присів.

Навіс… вогнище… передранкове сірувате небо… поряд сопуть ратники… колоди тихо потріскують, зігріваючи сплячих своїм теплом…

Псяче хутро! Я все ж-таки спав! Це все було сном: і Холодок… і друїдка… і ці дивні розмови… Насниться ж усяка ніхазівня!

Мені дуже схотілося попити. Закинувши в рот кілька грудок снігу, я встав і стряхнувся, намагаючись скинути оціпеніння.

Сни, Ніхаз їх бодай! Що це взагалі таке? Чому вони нам сняться? Що в них такого, що змушує прислухатися?.. Та ще й вірити…

–Що ти там маруджиш? – спитав Тур. – Нумо! Твоя-то черга, – повторив він.

Я озирнувся та поглянув вниз на берег річки. Темні води Вертишу неспішно текли убік далекої-далекої Молотовки. По засніженій землі стелилася поземка, закручуючись у маленькі вихори. Здалеку здавалося, наче я бачу величезний котел з киплячою водою, над якою здіймаються клуби пару.

–Начебто насувається буран. З півночі, – заявив я десятнику, який почав було моститися до сну.

–Що? – Тур насупився. Він піднявся і втягнув носом повітря, немов таким чином міг визначити погоду. – Буран? Ідз півночі? Хребет не повинен-то пропустити буран. Нє думаю сє, що негода-то могла достатись сюди.

Тур втупився в мене, немов на щось очікуючи. Здається мені, що я все ж посіяв у його свідомості зернятко сумніву. Десятник знову втягнув носом повітря, озирнувся та повторив свої слова про хребет, проте не таким вже і впевненим тоном. Він не став укладатися спати, а обійшов табір по колу, глянув на коней та повернувся назад.

Між тим, інші ратники почали потроху пробуджуватись. Десятник сердито буркнув, щоб ми «по-веселіше снідали» та готувались до полювання. І поки всі їли розігріту вчорашню кашу, Тур діловито всіх повчав, мовляв, що тільки одиниці із загону стикалися з майбутньою справою. Тому він для більшої певності закликав послухати бувалих людей.

–Нумо, Семене, давай-то! – закінчив свою промову десятник, звертаючись до одного із чоловіків.

Підвівся невисокий кремезний ратник з густою чорною бородою, яка, хоч і була більш-менш вирівняна, але все ж злегка стирчала на всі боки. Чолов’яга протер очі, які сльозилися від морозу, та трохи хрипкувато промовив:

–Тигр – звір знатний. Зазвичай людей цурається, але, оскільки, ми прийшли за ним, без бою не відступиться. Тому під час, так би мовити, полювання розіб'ємося на невеликі групки. У кожній я призначу старшого, якого ви всі будете слухатися. Ясно?

–Ясно? – повторив за Семеном Тур. – Шуткувати-то не будемо!

У відповідь понеслося неструнке: «Та-а-а, йа-а-сна».

–За кряжем почнеться кедрівник, – продовжував Семен. Судячи з говору, він був з Темноводдя. Мені подумалось, що якось дивно, що про полювання на тигрів більше розповідає чужа людина, а не якийсь сівєрієць. – Там уже і слід чекати на нашого тигра… чи тигрів… Сарн його знає, чи є там інші хижаки. Хоча вони зазвичай зграями й не бродять, але знав я один такий випадок, коли...

–А що до «лісового привиду»? – раптом запитав хтось із солдатів.

–То-й се байка, – відповів йому другий.

–Байка, або ні, – підняв руку Семен, – але «лісовий привид» існує.

–Ти його бачив?

–Ні, мені пощастило, – мисливець стримано посміхнувся. Він трохи помовчав, а потім додав: – В тигровій рівнині Опояску на протилежному березі від Гравстейна, кажуть, живе величезний білий тигр. Так ось…

–Ой-бо! Нема про що говорити-то? – невдоволено пробасив Тур. – Семене, по справі давай-то.

–Добре, – кинув той. – Отже, як прибудемо на місце, спершу пошукаємо сліди. Потім поставимо петлі й зробимо засідки на звіриних стежках. Розкинемо приманки. Ну а там, як удача посміхнеться.

–І довго ми будемо шукати вдачі? – запитав Холодок.

–Модже статися, що кілька-то днів, – подав голос Тур. – Тому поставимо-то табір блидзько Косої скелі. Там дзоставимо коней та вартових-то… Хай-но доглядають.

Десятник раптом подивився на безтурботне порозовіле небо, а потім повернувся до мене і пробурмотів:

–Щось не помітно-то бурану…

13

…Стояна хоч і була в моєму сні, проте вона мала рацію. Минула якихось пара годин нашого походу, як налетів сильний вітер. Нещасні ялинки трусилися та гнулися, наче перелякані дівчиська. Небо посіріло, його затягло важкими темними хмарами, які не залишили й сумніву в тому, що наближається люта завірюха. Ще півгодини й сніг, який спочатку пролітав лише де-ніде, зараз просто застилав очі щільною білою пеленою, а крижаний вітер обпікав відкриті ділянки обличчя. Буран посилювався з кожною хвилиною. Навіть коням було важко йти. Вони стали часто грузнути в снігу, натужно хроплячи, намагаючись витягнути із замету себе та вершника.

Судячи із зауважень ратників, подібних хуртовин тут не спостерігалося дуже давно. Семен, той самий темноводинець, який розповідав нам про полювання на тигрів, між іншим заявив, що така негода характерна для більш північних областей Сівєрії.

–Стій-но, хлоптьсі! – крикнув, звертаючись до нас, Тур. Його заліплене снігом обличчя було схоже на якусь чаклунську маску. – Стій-но! – знову повторів він, закликаючи всіх зупинитися. – Роби-то, як я! Семене, допомагай-но!

Десятник тут же голосно свиснув, і його кінь слухняно опустився на черево в глибокий сніг. Тур зістрибнув та почав хутко втоптувати невеличку ділянку.

–Коней до купи! – про волав він. – Громадздитесь по групках-то!

Ми злізли, почали гуртуватися. Між тим десятник примусив свого коня лягти на бік, поряд примостив іншого, третього. Наказав нам відстібувати від сідел шкіри та нести йому. Теж саме робили Семен та ще двоє сівєрійців. Вони почали споруджувати навколо лежачих коней невисокі намети. За якихось десять хвилин все було готово. Тож Тур крикнув нам залазити під пологи саморобних палаток та кутатися в шкіри.

–Тулиться-но до коней! – перекрикуючи вітер, наказував десятник.

Він згріб Єгорку в оберемок і поліз з ним першим. Мені теж випало бути в одному з десятником наметі. Слідом заповзли його собаки. Вони хутко притулилися до господаря та часто задихали.

Під пологом було темно, але я досить швидко визначився та підповз до коня. Від нього парило, немов від маленької пічки.

–Як тільки-но джачнє сьтіскати снігом, – промовив Тур, – підніміться і вигніть спини-то, а то-й чалковіто придавить і дзадихнитесь. Ясно-то?

Я витягнув із сагайдака зачаровану стрілу та, ввіткнувши її у вільне від шкір місце, підпалив закляттям.

–Що то-й то ся? – перелякано забурчали солдати, дивлячись на вогник

–Світло, – хмикнув я.

–Дивись-то дірку нам нє оджгі! – буркнув Тур. При тому він загадково посміхнувся та наказав всім щільніше укутатись.

Зовні гуло так, наче навколо літали величезні казкові дракони. Вони люто ревіли, свистіли, завивали, стогнали, били по шкірах наметів. Десятник звів очі додолу та пробурмотів, щось про «небачену пургу».

–Наче я ся дзнов повернувся-то до Вертишського острогу! – додав він згодом. А потім почав нас пугати страшними заметілями, які йому доводилось спостерігати в тундрі. Мовляв, сам бачив на власні очі, як від ударів сніжинок перетиралися навіть мотузки. А іржаві залізяки відполіровувались ледь не до блиску. – Орки таки бурани-то дзвали «пурка».

–Пурга? – перепитав Єгорка.

–Тьсось до того… То, мабуть, ми-то перейняли від них тьсе слово… та одворочали до свойого-то ладу. У орків-то, сто надзв для каджного виду снігових-то опадів. Всі нє перекласти-то, – Тур зіщулився та на мить задумався. – Волокуша, проносуха, – почав перелічувати він, – сипуха-то… потащиха… Та до Ніхадза всяк іншого-то!

За мить десятник звідкись витягнув флягу та, зробивши з неї великий ковток, протягнув всім нам.

–Тримайте! Але нє пийте-то душчо. Полугар – річ підступна-то. Тьсе просто ся мариться, що він-то утєплює тіло. Бували випадки-то, коді люди так крутовалі, що минала-то година й вони ставали-то мордожєним м'ясом.

Полугаром в Сівєрії прозивали хлібне вино, або простіше кажучи – горілку. Цей місцевий напій – річ міцна, аж-но дух забивав, ледь його ковтнеш.

Ми пустили флягу по колу. Пили потроху, і незабаром я відчув, як по руках й ногах побігло приємне тепло.

–Старайтєся нє спати-то, – казав нам Тур. – Ворочайтеся, а то дзамердзнете. Ясно-то?

Так лежачи, укутавшись у теплі шкіри, та мружачись від світла тліючої стріли, ми провалялися аж-но до наступного ранку. Я і дрімав, і просто лежав слухаючи тихі розмови, все очікуючи, коли десятник спитає про те, звідки дізнався про наступ бурану. Але той не торкався цієї теми, лише зрідка кидаючи в мій бік хитруваті погляди.

Отже, коли зовні все затихло, ми почали виповзати з-під навалів снігу. Той взявся міцним настом, скувавши ним наші намети. Слава Сарну, ніхто не замерз, ніхто не задихнувся, та й взагалі не постраждав.

Тур не дав можливості нормально поснідати, наказуючи всім хутчіше збиратися та вирушати до Косої скелі.

–Там родзбіємо табір, а потім-то будите їсти! – промовив десятник. – Ідз тьсим бураном-то, ми й так-то чєлий день втратили-то.

Кажучи те, десятник дивився на мене, ніби вважаючи буцімто це я начаклував подібну негоду.

А снігу між іншим намело немало. Часом прийшлось пробиратися крізь таки замети, що коні провалювалися ледь не по шию. Тварини іноді відмовлялися йти, сердито брикалися, пирхалися.

Перехід був дуже важкий. Дуже. І те що ми планували досягти Косої скелі за три-чотири години, було навіть смішно. Ми провозилися ледь не до самого вечора – сонце як раз досягло крон засніжених ялинок та сосен. Втомилися, зізнаюсь чесно, що аж-но валилися з ніг (хай воно все скисне).

Добре, що біля Косої скелі снігу було менше. Після того, як розчистили майданчик під майбутній табір, Тур наказав споруджувати два навіси, подібні до того, який ми зробили біля Ведмежої Хати. Посередині між ними встановили оркський бром-ме, але вже з більшою кількістю колод. Єгорка та ще двоє чоловіків зайнялись кіньми, обтираючи їм спини насухо. А тим часом, поки ми всі цим займалися, Семеном, надягнувши снігоступи, відправився на розвідку.

Повернувся він вже коли була готова вечеря. Відразу було посипалися жарти, мовляв, прибіг на запах. Але я помітив, що Семен виглядав якось напружено.

–Ну як? – сухо запитав у нього Тур.

–Є сліди. І доволі свіжі, – тут чолов’яга облизав губи і якось дивно подивився на десятника.

-Що ще-то? – неголосно спитав той. – Говори.

Слідопит подав знак усамітнитися і вони удвох відійшли в сторону. Подальшу розмову я вже не чув, але спостерігаючи за емоціями, що відбивалися на обличчі десятника, зрозумів – сталося дещо серйозне. По губах Тура я зміг прочитати питання: «Далеко?» А от що відповів Семен, який стояв до табору спиною, було не ясно.

Десятник уважно слухав свого товариша, а потім різко розвернувся й попрямував до вогнища.

–Ігорю, Холодок, Добриня і... і.., – погляд Тура пробігся по ратникам кілька разів. – І ти, Свєрре, – раптом він зупинився саме на мені. – Кінчайте-то ідз вечерею. Нумо, рушаймо-то!

–Тятю!

–Ні, Єгоре, дзостанешся в таборі! Ти обтер-то коней?

–Так, – сумно захитав головою хлопчисько.

–Дивись-но, чоб вони нє обстудилися, а то-й шкуру то ідз тебе спусчу. Нумо, хлоптьсі, веселіше!

Псяче хутро! – сердився я. – Тільки примостився, знайшов тепле містечко, так тягнуть Сарн його знає куди!

Причепивши до пояса зброю, я спробував наздогнати Тура, який вже рушив разом із Семеном.

Завдячуючи снігу, навколо було достатньо світло. Але я все ж запалив чарівні стріли, які роздав хлопцям замість факелів. Наш загін рушив до невеликого ялинника, а звідти ми попрямували ліворуч вгору по засніженій кручі. За півгодини опинилися на просторому майданчику, де серед кущів виднівся кинутий обоз із трьох саней. Поруч лежало кілька людських тіл. Їхні обличчя були почорнілі від морозів. Ані коней, чи інших їздових тварин, навіть їхніх залишків ми не побачили.

Десятник присів біля мерців, вглядаючись у застиглі від холоду обличчя. Судячи з усього, він когось впізнав.

–Це Губа! – промовив Семен, хитаючи головою на одне із тіл. – А то – Соміков… Отих двох бороданів я не знаю. Можливо, взагалі не місцеві. Всі вбиті зі спини. Майстерно вбиті. З одного удару.

Тур угукнув та наказав темноводинцю «щось показати». Семен підійшов до середнього возу й витягнув з-під колеса невелику скриньку. Відкривши кришку, мисливець усім продемонстрував її вміст – якісь жовтуваті блискучі камінці. Ми скупчилися, намагаючись зрозуміти, що то за ніхазівня.

–Золото. Справжні самородки! – пояснив Семен. Його обличчя розтягнулося від задоволення, наче у того кота, який поласував сметаною.

Тур витягнув із скриньки один з камінців та з маскою такої собі відрази покрутив його у долоні.

–Угу, – якось невдоволено пробурчав десятник. – Самородки…

–А тепер-но поглянь-но сюди, – Семен опустив скриню, підійшов до останнього воза та скинув засніжену шкуру. Під нею лежали кілька ведмежих голів, а поруч – невелика золота фігурка, яка нагадувала якогось дивного звіра, що стояв на задніх лапах.

Тур раптом дико вилаявся. Семен навіть позадкував, при тому трохи втиснувши голову в плечі. Ми всі перезирнулися між собою, не розуміючи, що саме відбувається, чому Тур раптом оскаженів.

–Судячи з усього, напад стався десь тиждень тому, – заявив Семен. – Може, трохи більше… Що ще було у санях – не відомо. Нападники забрали майже все, що змогли вивезти.

–А тсьому ж залишили-то сані? – насупився десятник. На його думку, розумнішим було б кинути тільки тіла.

–Занадто примітні, – припустив Семен.

Тур знову вилаявся та кілька хвилин щось сердито бурчав собі під ніс. Я розчув лише, як він згадував сіль та Дем’яна. Нарешті десятник повернувся до нас та заявив, щоб ми всі мовчали про побачене.

–Ясно? – гіркнув він, втупившись в наші обличчя.

Усі дружно кивнули і знову переглянулися один з одним.

–Що будемо робити? – обережно запитав Семен.

–Що? – десятник насупився. – Ловити тигра-то! От що! Ясно? А ти, Семене, хапай-но отьсих молодтьсів-то і вранці рушай-но довідатися откєль все тьсе барахло-то принесли.

–А як же приманки? Петлі? Засідки?

–Андє! Хіба без тьсябе нє розберемося-то?

Семене невдоволено хмикнув.

–Та звідки ці обози, я думаю, і так тобі зрозуміло.

–Хай-но і так! Але мені вить-то пустих мисляв не надабна. Ти як хотьсеш, але тчоб дзнайшов-то мені те місчє! Чув? Дзнайшов-то!

Семен якось приречено зітхнув і кисло подивився на нашу трійцю.

–Ой-бо! Начє красна дівчина-то! – плеснув руками розсерджений Тур. – Припини, Семене! Я тобі-то все речів. І більшого-то не додам!

Десятник наказав нам прибрати скриню із золотом, заховавши її під товстою ялинкою. Туди ж ми принесли медвежі голови та фігурку.

У табір повернулися вже коли зовсім стемніло. На питання ратників, куди ми бігали, відповів Тур. Він заявив, що ми просто знайшли замерзлих перехожих.

–І все! – кинув він, знаком вказуючи всім йти відпочивати.

Я вибрав більш-менш затишне місце та зайнявся своєю раною. Через сьогоднішній важкий перехід та трохи запалилася. Натерши поріз маззю Бажени, я рушив до навісу та приліг з краєчку, де практично миттєво й захропів.

Семен розбудив нас дуже рано. Він тормошив ледь не кожного із групи, при тому приговорюючи:

–Я вам не Тур! Ледарів не потерплю!

Дай людям владу, так вони й на голову вилізуть та ще й поганяти батогами будуть.

Я сердито огризнувся, проте все ж підвівся та наблизився до вогнища.

–Снідайте добряче! – наставляв нас Семен. – Привалів до вечора не буде.

–Що брати з собою? – запитував Добриня, протираючи заспані очі.

–Припасів днів десь на п'ять, – трохи подумавши, відповів мисливець. – А там розберемося.

В чому саме ми «розберемося», він не пояснив. Але його натяк на довгий похід мене не дуже радував.

Семен пробурмотів щось про хорошу погоду, а потім наказав дістати снігоступи й підготувати зброю. За півгодини ми вирушили з табору.

Ледь сонце осяяло верхівки дерев, як ми дісталися возів. Семен уважно оглянув сліди й повів нас далі на північний захід, уздовж високої гірської гряди, яка майже прямовисно спадала до річкової долини. Сніг поскрипував від кожного нашого кроку. Він ярко відблискував сонячними променями, осліплюючи очі. Не дивлячись на те, що я йшов на снігоступах, одного разу вмудрився провалитися в замет по самі груди. Хлопці від души насміялися, але допомогли вилізти та ми покрокували далі. Семен попередив, щоб я не ліз на «підозрілі снігові кільця».

–Що то таке? – спитав я у нього.

Темноводинець вказав пальцем кудись убік. Мені здалось, що він говорив про рихлі замети, які здималися такими собі горбиками.

–Пухляк! – додав Семен та рушив далі.

Я наздогнав його та зважився на відверту розмову:

–Послухай, друже, що взагалі відбувається?

–Тобто? – напівобернувшись спитав слідопит.

–Я про ті тіла біля возів… Та про золото й ведмежі шкури.

–А що тебе бентежить?

–Це жарт? – хмикнув я, помітивши, що до нашої розмови прислухається і Холодок.

Темноводинець зупинився і дещо здивовано подивився на мене. Дочекавшись поки всі хлопці зберуться поряд, Семен звернувся до всіх:

–Отже ви всі нічого не зрозуміли? – в його голосі чулася така собі награність.

–А що тут зрозуміти! – подав голос Холодок.

–Бачили, що було в скриньці? – Семен нахилився вперед.

–Ну, золото, – з таким же презирством на обличчі, яке було й у Тура, сказав Холодок.

–Саме так! Ті камінці – справжнє самородне золото! А ще там була фігурка ведмедя?

–Була якась… штучка… Так і що з того? – питав я. – Ти міг би висловлюватися більш зрозуміло?

–Ну ви, хлопці, дивуєте! – плеснув у долоні мисливець. – На тих санях був викарбуваний знак Молотових – бочка із підковою. Цей обоз… та, мабуть, і його вміст – належить Дем’яну. А люди… оті мерці – колишні Захисники Ліги.

–Найманці Хрипунова? – уточнив я.

–Так, з тих самих…

–Отже, їх підло зарізали зі спини? – уточнив Холодок. – І хто?

–Можливо, свої ж товариши, – Семен чомусь оскалився. – Вся суть у тому, що вбиті перевозили золото… оті самородки…

–І що?

–Тьху ти! Вони, як і та фігурка й голови ведмедів – належать гоблінам! А що це значить? Все ще не розумієте? – посміхнувся чолов’яга. За мить він пояснив: – Хлопці Молотова побували на землях турора, і мало того – пограбували їхнє святилище.

–Турора? – нахмурився Добриня. – Тобто вони вештались…

–…вештались по гоблінським територіям, – закінчив Семен. – А вам відомо, що племена турора поклоняються ведмедям? Вони навіть вважають, що походять від них. Варвари! Що тут ще скажеш?

–Я чув, їхній бог – це ведмідь! – промовив Добриня.

–Майже. Вони вірять в існування нібито якогось бога, що має зовнішність ведмедя. Точно не пам'ятаю, як його там звуть. До речі, Єрмолай Сотников укладаючи з турора мирний союз, домовився, що в Уріччі… тобто – в Південному Уріччі – люди не будуть промишляти ведмедя. Отака угода!

–Угода? – хмикнув Холодок. – У тебе, Семене, кожушок хіба не з ведмежої...

–З ведмежої! – роздратовано перебив парубка темноводинець. – Але він не з тайгового виду бурого ведмедя, а з його північного побратима – блакитного, того, що мешкає за Велетнями… на Кістянці.

–Все одно ведмідь! – уїдливо замітив Холодок.

–По-перше, я його вполював Сарн знає за яких часів, та й не тут. А по-друге, Єрмолай домовлявся стосовно бурого ведмедя. Второпав? – із викликом запитав Семен.

Я вмішався у бесіду, направивши її в інше русло:

–Слухай, друже, а що ж то виходить? Хрипуновці навмисно полізли до святилища турора?

–Ніхаз їх тепер знає! Але ця справа дурно пахне. І взагалі, скажу вам чесно, що ходять чутки, начебто свого часу якийсь загін гіберлінгів випадково знайшов у передгір'ях Уріччя мідну жилу. Правда, це поки ще лише чутки, адже в тому ж самому Гравстейні подібний факт заперечують. Проте Молотови зацікавилися тим, і, начебто, таємно засилають гірських майстрів, щоб ті виявили місцезнаходження жили. Але шила в мішку не сховаєш. До Сотникова приходили гобліни скаржитись на те, що люди постійно лізуть до їхніх земель. Вони приводили кількох з них. Виявилось, що то працівники молотовської факторії.

–І чим же ті виправдовувалися? – спитав я.

–Ну, мовляв, опинились там випадково, не помітили, як перейшли встановлені межі. Щось в такому ж дусі. Але, думається мені, що все-то вони знали, просто шукали цю саму мідну жилу, – хмикнув Семен.

–До чого все це було сказано? – не второпав я. – Яким чином пов’язати оте золото та…

–Ви хіба не помітили у возах кірки рудокопів? Ну, наче сліпи! – плеснув себе по стегну темноводинець. – Скоріш за все, хрипуновці супроводжували гірських справ майстрів, яких також прирізали нападники. Я кажу про тіла тих двох незнайомців… Так ось, вочевидь, вештаючись горами цей загін замість мідної жили натрапив на святилище турора. І по своїй дурості вони вирішили його пограбувати. Ну а потім щось не поділили, тому дехто і отримав ножа у спину.

–Отаке! – крякнув Добриня.

–Золото – річ підступна. Так розум засирає, що світла білого не побачиш. До речі, тепер зрозуміло, чому гобліни напали на перевізників солі. Мабуть, шукали крадіїв, але…

І Семен роблено розвів руками.

Так ось чому так сердився Тур, – промайнуло у мене в голові. – Хоча… хоча це все домисли. Семен – добрий слідопит, але ж не віщун.

–Прямих доказів немає, – заявив я темноводинцю. – Ту ж фігурку та ведмежі голови могли просто знайти у лісі…

Семен сердито махнув рукою:

–Та припини ти верзти маячню! Я впевнений, що до цього доклали руку саме Молотови. Тут все робиться з їхньої згоди, тим паче зараз і Сотникова у Молотовці немає.

–І що ми тоді взагалі шукаємо? – розгубився Добриня. – Якщо все ясно та зрозуміло, чому ми поперлися хєр його знає куди?

–Тур хоче знати, звідки їхали ці хрипуновці. Здається, ця історія ще більш складна, ніж я вам розповів. Ну, добре! Послухали казки? То ж тепер рушаймо!

Семен розвернувся, демонструючи, що нашу розмову закінчено, і покрокував далі. Ми переглянулися один з одним, та мовчки поспішили за ним…

14

…Десь далеко-далеко праворуч шумів Грізний дід. Ми лише бачили, як над річкою висіла густа біла пелена бризок, котрі Семен називав «бородою» водоспаду.

–Дід шумить, бурчить, грозить, – жартував слідопит. – Тому він і грізний.

За три ми відмахали солідну відстань так нікого і не зустрівши на своєму шляху. Семен вів нас по одному тільки йому відомому маршруту. Мене взагалі дивувало, як цей темноводинець вписався у місцевий алод. Начебто і не рідна земля, але він знав про неї побільше сівєрійців.

Опівдні ми вибралися на невеличке плато, з якого добре проглядалося Солоне озеро. Недалеко від берега на білесенькому снігу чорніли будівлі солеварні та жилих хатиночок. Трохи далі від них за кількома високими кедрами виднілась кам'яна капличка. Семен наказав нам сховатися за кущами, а сам вибрався на кам’яну гряду і звідти дуже довго вдивлявся убік поселення.

Добриня витягнув шматок в’яленого м’яса та почав неквапливо його гризти. Холодок приліг під камінь, заплющив очі, явно збираючись подрімати. А ми з Ігорем засіли у підніжжя кряжу, вдивляючись удалечінь.

Чесно скажу, що ходити на снігоступах виявилось не такою вже і легкою справою. В перший день так втомився, що провалився в сон, тільки голова торкнулась торби, яку я підклав під неї. Семен ледве зміг мене розштовхати, щоб я змінив його на вартуванні. А вже вранці тіло занило, небажаючі вирушати в путь. М’язи боліли, руки-ноги крутило. Прийшлось примусити себе вставати та йти слідом за Семеном. Той взагалі виглядав неабияким бадьорим та сповненим сил. От що значить звичка!

Увійти у ритм вдалось тільки другого дня. А сьогодні я вже почувався більш-менш нормально.

Отже, ми очікували на команду від Семена, а поки відпочивали. Ігор запитав мене про зими на Інгосі, чи вони такі ж суворі, як тут. А потім раптом неголосно та фальшиво затягнув:

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по річці човен пливе.

В човні дівчина пісню співає,

Парубок чує, серденько мре.

Повернувшись до мене обличчям, Ігор жартівливо кинув:

–Дружина є?

Я навіть розгубився. Брехати не хотілось, але і казати правду не вважав за розумне. Так і не дочекавшись відповіді, чолов’яга примружив очі та знов тихенько зафальшивив:

Пісня та мила, пісня та люба

Все про кохання, все про любов,

Як ми любились та розійшлися,

Тепер зійшлися навіки знов.

От, псяче хутро! Ну як навмисно вирішив моє серце помучать, – розсердився я. А у самого перед очима підклет… розпалена піч… поряд розчервоніла Зая… Ніс навіть відчув запах здоби, який тягнувся від її волосся.

–Ти чого там? – торкнувся плеча Ігор.

–Та нічого! – роздратовано відмахнувся я. А потім схаменувся та перемкнувся на іншу тему: – Дивно якось.

–Що саме тебе дивує?

–Чому озеро солоне, а в Малому Вертиші вода прісна?

–Ой-бо! – Ігор посміхнувся. – А це, друже, одне з найзагадковіших чудес Сівєрії. Ось там, де озеро переходить в річку… подивись трохи праворуч… ще праворуч… Бачиш, з води стирчать високі чорні камені? Бачиш?

Я придивився:

–Ну, начебто, щось стирчить.

–Це Жадібні Пальці. Так їх тут прозивають. Ледве вода із озера їх минає, як тут же перетворюється на прісну.

–Чому це? – здивувався я.

–Я ж сказав, що то одна із загадок цього краю. Мабуть, Сарн так задумав!

І чолов’яга знову заплющив очі та із посмішкою задоволення тихо заспівав:

Ой, очі, очі, очі дівочі,

Темні, як нічка, ясні, як день.

Ви ж мені, очі, вік вкоротили,

Де ж ви навчились зводить людей?

–А ти сам звідки? – спитав я, вглядаючись у Жадібні Пальці, де пінилася вода.

–З Форосу, а що?

–А сюди як попав?

–Не повіриш, – посміхнувся Ігор. – Сам визвався. Так хотілося здриснути зі свого алоду, що був готовий бігти ледь не до самого Ніхаза.

–Тю! А що ж на Фороксі не так? З неба гівно сиплеться?

Ігор натягнуто посміхнувся та уїдливо кинув:

–Вважаю, що і й тобі на Інгосі не солодко жилося. Он куди забіг!

–В мене своя історія. А ти чому ж не рушив, скажімо, на Святу Землю? Міг би непогано влаштуватися…

–Я що, дурний? Там війна! Там і вбити можуть. Я шукав щось по-спокійніше, по-тихіше.

–На Фороксі занадто «галасно»? Чи як? Ну гаразд, вирішив ти втекти, а чому вибрав Сівєрію? Не думаю, що тут ліпше, ніж на батьківщині? Краще б вже Умойр, або…

–Який ти.., – хитнув головою Ігор. Він так і не закінчив речення. Секунду-другу про щось думав, а потім розлого відповів: – Умойр, звісно, краще, але там не всі приживаються. Чи ти не знаєш, що Умойр для умойрців? – підморгнув чолов’яга.

–Взагалі-то, було трохи інакше: Канія для канійців…

–То ти, друже, вочевидь, не бував на Умойрі, – реготнув Ігор. Він зітхнув та робленим голосом (вочевидь когось перекривляючи) сказав: – Чужинцям, іновірцям та іншим… та іноземцям не місце на славному Умойрі. Якщо дозволити їм запустити свої жадібні руки до нашого алоду, то не тільки Умойра, а й самої Канії не стане… Отаке, брате, мені, м’яко кажучи, там розповіли! А щоб було більш ясно, навіть боки нам’яли, – Ігор гигикнув, наче це було смішно, хоча в його очах промайнула роздратованість та злість. Отже, бачу він не простив умойрцям їхнє «частування».

–Отаке, – хитнув я головою.

–Умойр, що гріха таїти, ласий шматочок, але повторюсь – не для всіх. Там і своїм макітри крутять, будь здоровий! А чужинцям залишаються об’їдки. Новоград-то буде кращім варіантом, – розтягнувся Ігор у задоволеній посмішці. – Правда, умойрців у столиці, ледь не більше, ніж на їхній батьківщині. Понаїхали туди, закомандували… Знаєш, що цікаве? Що мене найбільше дратує? Так це засилля умойрців! Куди б вони не припхалися, усюди гадять. Усюди все спотворюють.

–Прямо так і спотворюють? – підколов я Ігоря.

Той не помітив жарту в моїх словах та раптом став серйозним, пустившись у розмірковування:

–Розмовляв якось я з одним умойрцем. Той збирався відправитись до Новограду – худий, очі блищать від голоду, за то гонору – хай Сарн милує. Каже, їду до Світлолісся. Хочу, мовляв, там облаштуватися. А я йому: як так? Ви ж всім розповідаєте, що у вас же на алоді краще, ніж будь-де.

Ігор кривувато посміхнувся, потім хитрувато примружився й ляснув себе по коліну.

–Той відразу напружився, – продовжив свою розповідь чолов’яга, – та пошепки бурмоче, мовляв, на батьківщині життя не дають. На тому розбіглися. Минуло пару років, зустрічаємось знову… До речі, тут, в Молотовці. Приїжджав він з якимись купцями по справах. То ж поздоровалися. Бачу, а цей знайомець вже такий увесь ситий, рум’яний, поважний. Я й питаю, ну як на новій батьківщині? Чи все влаштовує? Ну він спочатку почав хизуватися, трусити переді мною грошенятами. А десь хвилин за п’ять раптом заявляє, що у Світлоліссі порядку немає! Що тут те не так, інше не влаштовує, третє… четверте… Бачу, аж розчервонівся. Так розійшовся, що аж-но руками почав розмахувати. І де, питається, дівся той тихесенький шепіт, що йому життя не дають. Горлопанить, аж люди навколо озираються. Кляне, навіть, того ж Айденуса, що не слідкує за своїм алодом. Ну я не втримався, то ж кажу йому: ну так повертайся на Умойр. Хто тебе тримає?

Ігор раптом замовк, чомусь стиснувши кулаки.

–І що далі? – обережно спитав я.

–Та що далі! Він вирішив, начебто мої слова чимось ображають його батьківщину… Стару, не нову. То ж ледь не поліз битися. Назвав мене гівнюком з Фороксу. Мовляв, понаїхали отакі у столицю, тепер людям життя від них немає. Людям! Уявляєш?

–Уявляю, – хитнув я головою.

–Отож… Я все ж згодом поїду до Світлолісся. Ще якихось п’ять рочків, а потім.., – Ігор примружився, а його рот розтягся в задоволеній посмішці. – Потім вирушу туди. Оселюся біля Білого озера. Там, начебто непогано… Кажуть, теж водяники живуть, але не такі вже й войовничі, як тут. Видно, було кому усмирити…

–На Форкос не повернешся? Не тягне?

–Ні, зовсім не тягне.

–А хіба у тебе там нікого не залишилось? Мати? Батько? Сестри чи брати?

–Я з восьми рочків сам за собою сраку підмиваю. Ні, друже, там вже нікого немає… Та і я для них всіх став чужим, – із часткою суму в голосі сказав Ігор. Він зітхнув та тут же змінив тему: – До речі, а ти непогано б’єшся. Так мені у зброярні заїхав, думав самого Сарна побачив. Перед очима стільки світла було, ледь не осліп, – Ігор розсміявся та плеснув мене по плечу. – Де такому навчився?

–У різних місцях.

–А стріли підпалювати? Такого фокуса навіть на балаганних виставах не побачиш.

–Гей! Тихіше там! – линуло шипіння збоку Семена. Темноводинець обережно повз в наш бік. – Досить вже попусту базікати! Внизу турора шастає, а ви волаєте, як ті олені весною!

–Де шастають? – ми з Ігорем напружилися, при тому поглядаючи униз.

–Он, трохи лівіше того тріснутого навпіл кедра, – вказав рукою Семен. – Бачите?

У зазначеному місці за кущами ліщини був якийсь рух. Я напружив очі, намагаючись розрізнити деталі. За кілька секунд на відкриту ділянку ліса вийшла невеличка темнувата фігурка. Вона завмерла, закрутила своєю великою макітрою, прикрашеною чи то шапкою, чи то ще чимось на кшталт того, та знову заховалась у кущах.

–Гоблін, мати його драти! – впевнено сказав Семен. – Бачили його бронзовий шолом? Він зроблений у вигляді ведмежої голови… а значить, це не просто воїн турора. Він пунай-нон.

–І що? – спитав Ігор.

–І то! – огризнувся Семен. Його обличчя чомусь розчервонілося. – Скажу вам, хлопці, відверто: з такими парубками ліпше не зустрічатися сам на сам.

Я придивився. Начебто дійсно не шапка, а шолом. А ще помітив у руках того гобліна короткий топірець.

Позаду почувся шурхіт. Ми озирнулись та побачили Холодка й Добриню.

–Гобліни? Багато? – питали вони.

–Я нарахував п’ятьох, – відповів Семен. – Двоє ховаються за тими валунами… Бачите? Оті, що праворуч. А он там стоїть ще один… і ось там…

Ми придивились уважніше. Дійсно, в лісі переховувалось щонайменше п’ять воїнів турора.

–Цікаво, а що вони там роблять? – пробурмотів Добриня. – Може, когось шукають? Чи очікують?

–Так-так! Чого це вони взагалі вештаються біля солеварні? – додав Ігор.

–Шукають, або очікують.., – різкуватим тоном відповів Семен. – Подивіться уважніше на хати. Вас все відразу стане зрозумілим.

Ми разом повернулися обличчями до будівель. Особисто я нічого не помітив, але ось Холодок раптом в люто заскрипів зубами:

–От срань хадаганська! Це що ж таке? Працівники солеварні?

–Ясна річ! Звичайно, що вони! – ощирився Семен.

–З них, виходить…

–…зняли шкіру, – закінчив слідопит. Мені навіть здалося, що він те сказав з якоюсь зловтіхою. – Турора не прощають святотатства. Зазвичай, вони таким чином приносять своїх ворогів у жертву. Підвішують за ноги, перерізають горлянку, а потім, як стече кров – здирають шкіру.

В мене від цих слів аж-но мороз по спині пробігся. Я простежив напрямок, в якому вказував пальцем Семен, та нарешті побачив прив’язані до балки три людських тіла. Вони висіли під саморобним навісом, покачуючись на вітрі, наче якісь впольовані та випотрошені зайці або олені.

–Там тільки троє, – пробурмотів розгублений Добриня. – А-а-а… а де ж інші люди?

–Та звідки мені знати! – Семен також виглядав невпевненим. – Може, з'їли. А що? Турора не гребують і таким!.. А може забрали з собою… у власне селище на Чорній скелі... Ніхаз би драв їхню матір!

Слідопит тупнув ногою та сердито сплюнув на землю.

–І що будемо робити? – подав я голос. Острах вже минув. Його місце зайняла глуха злість.

Семен кілька хвилин мовчав, дивлячись кудись удалечінь. Здається, він взагалі мене не почув, зайнятий власними роздумами. Інші хлопці також сиділи дивлячись один на одного. Не треба було бути провидцем, щоб прочитати їхнє бажання – дременути звідси світ-за-очі.

–Нас послали відшукати місце, – почав у голос розмірковувати Семен, – звідки притягнули золото… А для цього нам треба перебратися на той бік Вертишу. Принаймні сліди ведуть туди… Але, як бачите, з’явилася своєрідна перешкода – гобліни, які чатують на переправі.

–Та ще вбиті працівники солеварні, – сердито додав Ігор, – як свого роду нагадування, що буде с тими, хто це зробить.

–Так-так… звісно…

–Перейти на той бік річки? – перепитав Добриня. І тут же здивовано (або перелякано) додав: – Там же земля турора!

–Здивував! Ясна річ, там земля гоблінів. А ти вважав, наче святилище було біля Молотовки? – спробував іронізувати Семен.

–Ми що ж – поліземо хижаку в пащу? Як ті дурні? – Добриня роздратовано плеснув руками.

–Нумо, тихіше! Верещиш, як баба першого разу, – Семен чомусь поглянув на мене. – Гаразд, давайте вирішувати. Повертатися, або продовжувати пошуки. Прошу, кажіть по черзі.

–Я за те, щоб повертатися, – затараторив Добриня. – Це нерозумно йти малим числом проти турора. Прихопимо ще солдатів, ось тоді…

–Твою думку вже всі зрозуміли, – перебив солдата Холодок. – Тільки ти… тільки ви всі забуваєте, що ми маємо.

–І що саме? – спитав Семен.

–Напад на звичайних людей! На тих, кого ми повинні захищати… Адже ми Захисники Ліги, чи вже ні?

–Говори ясніше.

–А що тут говорити? Пропоную спіймати оцих турора… чи як ти їх там називав?

–Пунай-нон, – повторив Семен, знову дивлячись на мене.

–Та хєр з тим… Питання в тому, що ми не повинні перелякано ховатися! Треба продемонструвати противнику, що хвости не піджимаємо. Це взагалі наша земля, тому…

–Ти хочеш повисіти разом з тими тілами? Або хочеш, щоб з тебе гобліни зварили суп? Я навіть з амулетом люті не ризикнув на пропоновану тобою авантюру!

–Іншої відповіді, Семене, я від тебе і не чекав. Вочевидь, тут зібралися боягузи.

–Припини приндитись! – гіркнув у відповідь слідопит. – Ти знаєш, скільки там, в лісі, може цих гоблінів ховатися? А на солеварні? Отож!

–Не знаю, як ви всі потім будете дивитися в очі сівєрійцям, – насупився Холодок, якому натяки на боягузтво не давали розумно мислити, – але особисто я не можу звідси тікати. Мало того, срати хотів на золото та де воно взялось! Ми маємо справу з ворогом, тому…

–Та облиш ти! – спробував заспокоїти парубка Ігор.

–Та хай йде, хто його тримає! – підгавкнув Добриня.

Холодок вскочив та різко розвернувся на місці.

–Я, між іншим, Захисник Ліги, а не якась шмаркля з незрозумілого алоду! – зло кинув він убік Добрині та Ігоря. – Дрижаки не справляю! – і парубок раптом вихопив свій меч та хутко поспішив геть.

–Стій-но, дурню! – я хотів було схопити його за лікоть, але не встиг.

Він швидко дістався засніженої брили, й, користуючись прикриттям низькорослих молодих ялинок, жваво почав спускатися вниз. Ми всі завмерли, спостерігаючи за Холодком. Ось він пройшов чверть шляху, крадучись убік турора. Ось майже половину… Серед товстих стовбурів високих кедрів зрідка мелькала його фігура. Я підповз до каменя і втупився в ту сторону, де ховалися гобліни.

–От бовдур! – крізь зуби бубонів Семен, присівши поряд зі мною. – Дурний, як ціп! Ти таке бачив? Знайдибіда!

–Я і не таке бачив. Треба щось робити?

–А що ти пропонуєш? – гіркнув слідопит. А потім піднявши очі до неба, люто запричитав: – О, Сарне, на хєра мені таке щастя?

Холодок пройшов три чверті шляху, але ось уже перед ним широка відкрита галявина і жодного кущика, жодного прикриття.

–Сидіть собі, якщо хочете, а я за ним, – вирвалося у мене само собою.

Скинувши з плеча похідну торбу, я витягнув з неї тятиву та хутко натягнув її на лук. Ледь закінчивши з тим, взяв зачаровану стрілу й поспішив вниз. Рухатись намагався лівіше, ніж йшов Холодок. Там були більш густі зарості ялинника, то ж, вважаю, не буду кидатись турора в око.

–Куди він? – прошипів за спиною Добриня. – Гей, інгосець, вернись, ти ж не дурень!

–Йди в сраку! – неголосно огризнувся я, рухаючись далі.

Третину шляху пройшов досить швидко. Тільки зупинився, щоб визначитися з подальшим напрямком, як почув позаду тихий окрик. То подавав сигнали Ігор. Він знаходився біля кам’яної брили та показував кудись праворуч. Я присів, інстинктивно притиснувшись до дерева, та прислухався. За мить помітив краєчком ока легкий рух.

На невелику галявину вибралася абсолютно гола фігура лисого гобліна, стискаючого в правій руці дивного вигляду посох. Обличчя незнайомця було розмальовано синіми татуюваннями. На поясі – мабуть єдиному елементу одягу – висів круглий бубон.

Мабуть, якийсь шаман, – подумалося мені в ту мить.

Гоблін зупинився і потягнув своїми широчезними ніздрями повітря. Навіть звідси було добре видно, як шалено обертаються його очі. Шаман помітив сліди Холодка й присів біля них, бурмочучи під ніс якусь ніхазівню.

Рука сама собою наклала на вказівний палець стрілу. Тятива поповзла до вуха. Треба хутчіше діяти, а то цей турора встигне підняти галас.

Шаман стояв до мене правим боком. Я вирішив цілитися в його коротку шию. Блискавкою… Точно, блискавкою! І не так гучно вийде… та й до того не це дасть можливість крикнути… чи вимовити заклинання, якщо ця потвора надумає чаклувати.

Але зробити нічого не встиг: із-за сухого вивернутого бурею дерева, коріння якого тоскно втупилися в небо, тихою ходою вибрався Ігор. Я і очам не повірив. Він же тільки-но сидів наверху за брилою… і ось уже тут…

Чолов’яга зробив ще кілька кроків і опинився прямо за спиною гобліна, який все ще закатував очі та бурмотів якусь нісенітницю. Ратник практично не замахувався. Його важкий кривий ніж глухо увійшов прямо під лопатку. Гоблін навіть не скрикнув, снопом впавши на сніг.

За мить з-за спини Ігоря виглянув Семен, трохи дальше нього я побачив і Добриню. Ігор махнув мені рукою і ми всі разом рушили до річки. Холодка знайшли на краю галявини. Він сидів біля дерева, ніби чекаючи на нас.

–Довгенько ж ви свої сраки чухали, – прошепотів він, криво посміхаючись.

–Якого хєра ти, лайно собаче, помчав стрімголов? – обурився Семен. – Ми, навіть, не закінчили радитись…

–Та пішов ти! Радились вони! Скажіть чесно, що всралися з переляку, то й правда буде.

–Ах ти ж.., – Семен миттєво вкрився червоними плямами. Але він швидко себе опанував і холодно прошипів: – Гаразд, вояче, і що ти вирішив? Битися з турора? Один проти їх всіх? Та ти ще більший бовдур, ніж здаєшся.

–Давайте повертатися, поки нас не помітили, – запропонував Добриня.

–От, сцикун! – хмикнув Холодок. – Я так і знав, що обхезаєшся! Мабуть поки йшов, такий запашок залишав…

–Нумо, всі стулить свої пельки! – сердито прошепотів я. – Будете потім своїми качанами мірятись… Псяче хутро! Ніхто з вас, як я бачу, мізками не користується! Все, мабуть, через брак досвіду. Заплили тут салом…

–Я на Святій Землі дурня не клеїв! Ми.., – огризався Холодок.

Прийшлось дати йому стусана:

–Закрий рота! Зараз усіх турора сюди скличеш! А тепер слухайте-но всі мене. Якщо ми вже ж плануємо встряти у бійку, то голосити на весь ліс не треба. Наша зброя – це раптовість. Ясно?

–Ми якісь пацюки, щоб ховатися по кущах? – приндився Холодок.

–Тихо! – перебив нас Семен, застигнувши з роззявленим ротом. Слідопит хоч і втупився в мене, але судячи з його розширених зіниць, він весь перетворився на слух. Секунда, й Семен неголосно вилаявся. – Все! Влипли, як мухи!

Я озирнувся убік дерев. Бачу, як розсуваються засніжені лапи ялин та на галявину, порослу сухим жовтим очеретом, тихо та неспішно виходять гобліни. Вони рушили щільним потоком. Кожний тримав у руках зброю: хто – топірець, хто – короткий широкий меч.

Я чітко бачив їхні обличчя в синіх татуюваннях. Великі, в порівнянні з коротконогим тілом, голови. Маленькі хижі зуби, м'ясистий ніс, гострі довгі борідки. На животах стягнути ременями круглі опуклі бронзові диски, які виконували роль щита. На головах – блискучі шоломи у вигляді ведмежої голови.

Це тобі, Боре, не ті пещені гобліни з Новограда, у яких ти отримував гроші. Там – лиск, гордовитість, поважність. А тут – сила, впевненість і свєррська завзятість.

Воїни турора йшли прямо на нас. Не ховаючись, не криючись. Спокійно. Без метушні. Судячи з упевненості їхньої ході, вони чітко знали, де ми знаходимося. Мені тут же подумалося, що може то шаман встиг якось їх повідомити?

Нас розділяло якихось півсотні сажнів. Я прикинув чисельність нападників. А їх було більше п'яти. І, навіть, значне більше десяти.

Псяче хутро! Все ж помітили! – промайнуло в голові. Ось тобі, приятелю, й раптовість!

Моє тіло несподівано стало якимось повільним, навіть чужим. Та й світ навколо нібито застиг, перетворюючись на свинячий холодець. Гілки дерев, які до цього гойдалися від поривів вітру, птиці у небі, мої товариші – всі вони застигли, завмерли. Стало тихо-тихо. Навіть було чутно, як гупає в скронях моє розтривожене серце.

Я потягнув тятиву, проте робив це так довго, майже цілу вічність. Через те дуже розсердився. Кажу собі: Боре, псяче хутро, що то відбувається? Ти чого закляк? Нумо зберись!

Наступні миті я просто не пам'ятаю, але коли прийшов до тями, то виявив, що безперервно стріляю з лука. Дим, вогонь, гуркіт... Аж-но гори тремтять.

Я стояв у повний зріст, не ховаючись, не прикриваючись. Блискавка… Вибух… Вогонь… Знову блискавка… Вже з десяток, щонайменше, влучень. Одні гобліни нагадували ходячі смолоскипи, інші падали прошиті блискавками наскрізь. Третіх розривало на шматки… І між тим це не лякало воїнів турора. Вони, наче оскаженіли, рішуче продовжуючи наступати.

Таке впертість схвилювала навіть мене. Десь в глибині душі заворушився острах, що я не зможу збити хвилю цієї дикої атаки, що вона просто втопить нас у нашій же власній крові.

Мені здалося, що минула ціла година оцієї нескінченої стрільби. Хоча, ясна річ, вона зайняла лише кілька хвилин. Під час бою відчуття тривалості подій завжди дивно спотворюється. То прискорюється, то сповільнюється, а взагалі здебільшого розум втрачає відчуття самого часу.

Краєм ока я побачив, як ратники за моєю спиною почали задкувати. На їхніх обличчях був такий невимовний страх, наче це вони палали замість гоблінів. Але найбільше їх лякала саме рішучість турора знищити нас, людей.

–Та вони божевільні! – почувся позаду переляканий вереск Добрині. – Тікаймо! А-а-а…

Я на якусь секунду-другу завагався, втративши дорогоцінні митті. Міг би встигнути випустити ще одну стрілу, псяче хутро.

Відстань до гоблінів скоротилася до якихось десяти сажнів, то ж стріляти я вже не встигав. А нападників-то залишилось біля півтора десятка. Вони мчали на мене, дрібочучи своїми маленькими ніжками. Я вже було збирався задкувати, коли з-за моєї спини з лютим криком вистрибнув Холодок. Він зробив кілька кроків вперед, готуючись схопитися з першим супротивником. Праворуч виступив Ігор. Він виставив перед собою меч та також приготувався до бою.

Відразу згадалась ота його фраза: «Я що дурний? Там же війна»! Отак все життя ховаєшся від бійки, а врешті-решт її все одно не уникнути. Так чи інакше прийдеться зчепиться з ворогом, будь він імперець або дикун. Тут вже різниці немає.

Я кинув лук у сніг, вихопив сакс та фальшіон, й зайняв зручну позу. Що ж, – міркую, – розімнемось, помахаємо клинками.

Холодок вже схопився з супротивником. Що у інших хлопців, я побачити не встиг, бо на мене кинулися відразу двоє гоблінів. Один метнув сокиру, але зробив те невдало. Мені навіть не прийшлось відстрибувати убік, або відбивати чужу зброю. Топірець просвистів десь на відстані витягнутої руки від моєї голови. Інший гоблін атакував мечем. Правда через його замалу довжину та коротенькі ручки, воїн турора не зміг наблизитись для точного удару. За то я не спав: зверху фальшіон, тут же лівою саксом навідліг, і знову фальшіон в живіт. Колов трохи вище бронзового диску.

Гоблін не упав. Він схопився за лезо, втупившись в мене своїми виряченими очима. В його погляді не було і натяку на якусь адекватність.

–Псяче хутро! – вилаявся я, намагаючись витягнути фальшіон з гоблінського пуза.

Поранений не дав цього зробити, вчепившись в меч обома руками. А тут, як на зло, атакував його напарник. І треба ж мені було в цю мить трохи спіткнутися. Другий гоблін не забарився тим скористатися, стрибнув з диким вереском, вдарив у плече і ми з ним покотилися по снігу. В результаті я втратив і сакс, і залишив стирчати у пузі фальшіон.

А нападник виявився важчим, ніж здавалося. Навалився мені на праву руку, притиснув ноги до землі, та тут же хутко потягнувся до шиї. Я спробував перехопити його пальці, водночас намагаючись звільнити другу руку.

Бачу, ще хтось мчить до нас. Кинув погляд – ще один гоблін, Ніхаз його бодай! Ще один турора. А за ним слідом мчить і третій.

Не встигну… не встигну… От, курвисько! І до «кішкодера» не дотягнутись… Он як ця падлюко навалилася!..

Я вдарив ліктем. І ще раз вдарив, але волохата потвора, хоч і сплюнула кров з розбитих губ, все рівно пихкала, гарчала, продовжуючи тягнутись до моєї шиї.

І тут десь на периферії зору виникла чорна цятка. Вона в одну мить перетворилась на величезну чорну хмару, яка мчала мені в обличчя. Удар був такої сили, що я, цитуючи Ігоря, побачив самого Сарна. Перед очами вибухнули тисячі сонць, які осліпили та змусили розум потонути в забутті.

Все ж ті кляті гобліни встигли добігти до того, як я зміг вирватися. Видно то один з них в’їхав мені по пиці.

Псяче хутро! Кінець тобі, Боре! – промайнула квола думка. Вона не змогла привести мене до тями. А взагалі-то, вже нічого не хотілося… Нічого…

15

…–Гей! Свєрре! – щось шорстке і водночас вологе торкнулося щоки.

Я спробував розплющити повіки, й тут же свідомість обволік тупий біль. Голова просто розколювалася.

–Живий, – констатував знайомий голос. Здається, то був Семен. – Ну, брате, і гуля в тебе на лобі! Добре, що голова міцна… Мені б так дубиною врізали, думаю, макітра б лопнула, як перезрілий гарбуз.

Я хотів щось відповісти, але замість того почав блювати. Вивернуло так, що думав печінка з рота вистрибне. Ледь вдалось себе опанувати.

Фух! Ну і погано ж мені. Наче з бодуна.

А Семен все посміюється... жартує… Псяче хутро! «Міцна макітра», «лопнула як гарбуз»… Тут відчуваєш себе, наче тебе перетерли між жорен, а йому смішно!

Знову моєї щоки торкнулось щось вологе.

–Гей, Свєрре, – покликав слідопит. – Підвестись зможеш?

–Спробую, – вичавив я із себе.

Але сказати, та зробити – це зовсім різні речі. Мене почало знову нудити. Мабуть дійсно добряче отримав по макітрі.

–А ти бачив, як він стріляв? – захоплено сказав Ігор. – Такому… такому в Ратному Дворі не вчать. Мабуть, ельфійські штучки. Так, Свєрре? Ти чуєш?

–Ось за що я і не люблю лучників, – невдоволено промовив Холодок. – Тільки здалеку хоробрі, а як до бійки... так потім блюють!

–Облиш! – огризнувся Ігор. – Свєрр добрий боєць.

Нарешті я зміг вгамувати дикі танці перед очима. Світ припинив кружляти, набуваючи більш-менш чітких контурів.

–Що-о… де-е… ухх.., – намагаюсь сказати якісь розумні речі, а натомість поводжусь, наче завзятий п'яничка, який і двох слів зв'язати не може.

В мізках повний розгардіяш. Думки наче пил – розсіялись по куточках моєї лупленої дубинами голови, не будучи в силах сформувати щось путнє. Я озирнувся, відмічаючи, що гобліни вбиті. Не видно ані поранених, ані полонених.

–Відбились! – наче прочитавши мої думки, промовив Семен. – Правда, не думаю, що це кінець. Ти, Свєрре, такий ґвалт підняв, мабуть у самих Вишневих горах було чутно.

–І що робити? – спитав Добриня.

–По-перше, все ж рушаймо до солеварні, – казав слідопит. – З’ясуємо, що там… Поглянемо, чи є хтось живий.

–А як же пошуки святилища? – спитав Ігор.

–Та які, к Ніхазу, пошуки? – прискалив око Добриня. – Зараз сюди прибіжать усі гоблінські клани! Ото буде нам! Треба забиратися геть…

–Нумо, тихіше! – обірвав його Семен. – Я ж сказав, йдемо до солеварні. Свєрре, ти як? Подужаєш?

Я обережно хитнув головою. Чесно кажучи, кожний рух, кожний крок визивав блювотні пориви. Кудись йти мені зовсім не хотілося. Зараз би прилягти, відпочити, але між тим я ясно розумів про небезпечність такого вчинку. Добриня мав рацію: відлуння вибухів було чутно дуже далеко, то ж джерело звуків не могло не зацікавити гоблінів. Тим більш, коли вони знають про своїх воїнів, які відправилися убік солеварні…

Я торкнувся лоба та нащупав гарячу роздуту гулю на лівій його частині. Відразу подумалось про шолом… Хоча, я його навіть під час атаки на Горішок не вдягав. Всі гренадери у, жартівливо прозваних «штурмовими кашкетами», шоломах яйцевидної форми з глибоким нанісником та кольчужною бармицею, для захисту шиї. А я шурую в одному лише акетоні. От, бовдур! Та і взагалі, вся та участь у штурмі була чистої води авантюрою… Зараз би хтось запропонував – плюнув би йому в пику. Та, може, ще й врізав по зубах.

–Якщо всі готові, – заговорив Семен, поглядаючи при тому на мене, – то гайда до озера. А ти, Ігорю, вернися на кряж та захопи наші пожитки, – наказав він, знову приймаючи командування загоном.

І от за пару секунд наш маленький загін поспішив до солеварні. Не скажу, що мені було легко, але я не жалівся. Йшов разом з усіма. Якихось півгодини, і ми опинилися біля перших будівель. Тут було тихо. Навіть занадто тихо.

Минувши хати, ми наблизилися до навісу з підвішеними до балки тілами. Мені ще ніколи не доводилося бачити, як виглядає оббілована людина. Одна справа туша свині, чи дикого оленя. А тут – людина.

Шкіри вбитих були прибити залізними цвяхами до воріт комори. Поруч валялися замерзлі нутрощі. Ось тепер блювотні пориви проснулися не тільки у мене. Добриня підскочив, наче ошпарений, та кинувся до кущів. За мить звідти линули характерне квакання.

Я поглянув на Семена та Холодка. Вирази їхніх облич спотворило почуття огиди й жаху одночасно. Вважаю, на моїй пиці теж була не посмішка. Холодок взагалі наче скам’янів. Його очі шалено закрутилися, рот перекосило, ще мить, і мені подумалося він дико заволає. Не знаю, що творилося в голові цього парубка, але я вже було подумав, що він кинеться на нас.

–Соромно! – голосно промовив Семен.

–Що? – мені здалось, що Холодок наче перелякався подібної заяви.

–Соромно, що ми дозволили подібному статися, – слідопит хитнув головою убік повішених тіл. – Я кажу взагалі… не саме про нас… Подібний випадок не міг відбутися, якщо ми, люди, дотримувалися…

–Ти виправдовуєш цих дикунів? – вскипів Холодок.

Почулося часте дихання та характерне поскрипування снігу. За секунду із-за хати вибіг Ігор з нашими торбами.

–Там… там… фуххх.., – і він задихнувся від бігу.

–Що таке? – стрепенувся Семен.

–Йдуть! – вичавив з себе Ігор. Він знову часто задихав.

Десь півхвилини й він нарешті зміг пояснити, що бачив, як збоку Жадібних Пальців рухається невеличкий загін гоблінів.

–Бачив серед них шамана, – додав чолов’яга.

–Звідки, кажеш, йдуть? – затремтів Холодок.

–Нумо, заспокойся! – невдоволено прогарчав Семен. – Пропоную усім заспокоїтися.

–Бійки все одне не уникнути! – відповідав хлопець. – Навіщо боягузливо…

–Тьху ти, ніхазів сину! – підключився до розмови Добриня. – Тільки-но подумав, що все минуло, як знову «здрасьтє»!

–Займу місце ось за тим колодязем, – запропонував я, хитаючи головою на невисоку криницю. – А ви заховайтеся біля тієї комори. Як тільки гобліни відійдуть достатньо від краю лісу, я спробую їх перестріляти. А ви дивиться, щоб ніхто з них не вирішив обійти солеварню з флангів.

–Дивись ліпше в нас не влуч! – зло промовив Холодок. – Не люблю лучників…

Ми вкотре за сьогодні помірялися поглядами. Щось цей Холодок розійшовся. Скоро почне на своїх з мечем кидатися. Треба за ним приглядати. Не хочеться зайву дірку в пузі отримати.

–Мені, чесно кажучи, все одно, кого ти любиш, – уїдливим тоном відповів я.

–Якщо біля мене бабахне, – продовжив бурчати хлопець, – то...

–По-перше, ви взагалі будете знаходитись в сторонці від напряму стрільби, – перебив я Холодка. – А по-друге, якщо вже біля тебе бабахне, ніякого «то» не буде. Твої кишки намотаються на ялинові гілки, а голова перелетіть на інший бік цього озера.

–Спокійніше, Свєрре! – виступив вперед Семен.

–А чого це він приндиться? – огризнувся я. – Наче ми не разом.

Холодок закусив губу аж-но до крові. Мене дивувало, що він кидається на своїх, та при тому так відчайдушно рветься до бійки. Наче хоче загинути.

А може так і є? – промайнула зовсім дурнувата думка. – Може, той Холодок не сповна розуму?

–Розходимося! – наказав Семен, потягнувши хлопця за собою.

Я рушив до колодязя. Він знаходився на невеличкому пагорбі. З нього добре проглядалася кромка лісу та дорога до солеварні. Стріляти, вважаю буде зручно.

За кілька хвилин хлопці сховалися біля будівлі комори, й ми почали чекати на гоблінів. Ті з’явилися раптово. Вони явно рухалися по наших слідах, а значить знали й нашу кількість. Мабуть, тому і не дуже намагалися сховатися.

Один… три… шість, – рахував я фігури нападників. – Дев’ять… ще двоє…

Гобліни досить швидко наблизились до краю лісочка та згуртувались навколо шамана. До них все ще було далеко, щоб я міг влучно стріляти. Тож, – міркував я, – почекаю слушної нагоди.

І вона з’явилася. Шаман, вочевидь, наказав турора йти далі. Ратники розтягнулися широкою смужкою та покрокували вперед. І коли між нами було вже близько ста сажнів, я вирішився розпочати стрільбу. Ховатися дійсно не було сенсу, тому зайнявши зручну позу, витягнув з сагайдака зачаровану стрілу та вирахував приблизну траєкторію її польоту.

–Плєд сках! Вибух! – і стріла по високій дузі потягнулася вперед.

Кілька секунд і вона встромилася у замет десь у п’яти кроках від воїнів турора. В ту ж мить повітря піднялася ціла хмара снігу упереміш із землею. Щось спалахнуло та ярко запалало. І хоча гобліни й покотилися, але їх анітрохи не зачепило. Навіть не оглушило.

Ледь я витягнув наступну стрілу, як до місця вибуху рушив шаман. Голена голова, довгі вуса, крива палиця в сухих руках... Моє око не знайшло в ньому анітрошки чогось приємного. Думаю, будь цей гоблін поруч, то мій ніс також не возрадувався його присутності.

А той продовжував неспішно наближатися, наче і не було попереду ніякого вибуху, здоровезної ями та палаючих кущів. Мені здалося, що шаман пробурмотів щось схоже на заклинання, й вогонь відразу затих, а за кілька митей і взагалі згас.

Сподіваюсь, свої наміри ми продемонстрували достатньо ясно. То ж залишалося чекати на подальші дії турора.

До шамана наблизився ще один гоблін. Судячи з його одягу та озброєнню, він був не звичайним бійцем. Тим паче на це вказувала й манера спілкування.

Кілька секунд ці двоє про щось перемовлялися, а потім подавши дивний сигнал, рушили в мій бік. Вочевидь, вони планували провести перемовини. Інші гобліни поховалися в снігових заметах.

Йшли переговірники спокійно, впевнено, демонструючи таку собі браваду. Зупинившись в декількох сажнях від колодязя, гобліни перезирнулися. Голос подав вожак.

–Я – Форк, – не зовсім чистою канійською та ще й сильно гаркавлячи, промовив він. – Як твій… бути… було… ім'я… ти?

–Свєрр, – назвався я, все ще тримаючи стрілу напоготові.

–Ти бути… старший… тут? – в голосі воїна відчувалась пихатість та ледь прихована зверхність.

Шаман же виглядав якимось байдужим. Він стояв позаду Форка, спираючись на свою довгу тростину, як це роблять люди похилого віку, і з пустим поглядом в очах дивився кудись убік, наче намагаючись сказати, що йому не цікавий ані я, ані майбутня бесіда.

–Ну, старший… головний, – кивнув я.

Форк втупився на мій лук. Вірніше, на кінчик стріли, який ледь помітно тлів ніжно-блакитним димком.

До речі, подібного раніше я і сам не спостерігав. Це було щось нове… Як, між іншим, і оте тихе шепотіння під час небезпеки… Так-так, шепотіння, хоч, правда, я не міг розрізнити з нього жодного слова.

Кінчик стріли як і раніше продовжував виділяти тонкі-тонкі цівки блакитного серпанку. Вочевидь, подумки я вже закляв її блискавкою.

–Ти бути… певно бути… чаклун! – промовив Форк, кивнувши на стрілу. Він зіщулився та з якоюсь претензією у голосі заявив: – Ми є… ми бачить… бачили… що ти створити… е-е-е… ти зробити до наш воїни… там… у ліс… біля берег…

–І що з того? Вони між іншим напали, а ми захищалися.

Гобліни зашепталися на своїй вельми грубій для слуху мові, а потім Форк повернувся до мене й нахабно заявив:

–Ми рішили… ти та твій люди… е-е-е… є вільний… Ми рішили… ти та твій люди… робити… йти… Йти зовсім… Ти вільний! Ми не маємо… не хотіти… що такий славний воїни… що вони бути не йти до предки...

–Теж саме я можу сказати і вам, бо мої хлопці горять пристрасним бажанням покарати нападників на солеварню!

–Покарати? – перепитав Форк та дещо зло розреготався. – Ми тут… ми мати повний право… е-е-е… карати. Люди дати нас… нам образа… е-е-е… образити… Люди красти наша.

І гоблін гордовито задер своє підборіддя догори.

Що робити? – промайнуло у мене в голові. – Спробувати зіграти на тому, що ми начебто не розуміємо причини образи? Або заявити, що к нападникам на святилище… а мова, як я розумію, йде саме про це… Отже, заявити Форку, що ми не маємо ніякого стосунку до злодіїв, га? Так як же вчинити?

–Люди, – тут Форк досить емоційно махнув рукою в бік солеварні, – зробити жахливий справа… Святотатство!

Тут щось сказав шаман, але я не зміг розібрати ані слова. Форк захитав головою, явно вторячи словам старого, та в тій же емоційній формі заявив:

–Поки наш воїни бути полювати… то люди крастися до поселення… Люди є вбивати турора… та вбивати священний брат гар-ра… Люди бути різати голови гар-ра… та класти до ноги ідол Боранн… до ноги наш бог… Люди дати нам страшний образа… Люди ображати наш народ! Такий є вчинок давати право на смерть!

–Хто такі гар-ра? – не зрозумів я.

–Люди називати гар-ра ведмеді! Єрмолай обіцяти турора… що люди ніяк… е-е-е… ніколи не порушати слова… не порушати їхній обітниця...

І знову шаман глухо прогарчав якусь нісенітницю, вочевидь щось підказуючи ватажкові гоблінського загону.

–Так! – захитав той головою. – Так! Люди бути приходити та вбивати старий… вбивати жінки… діти... Їхній шукати святилище Боранн! Їхній бути хотіти красти сонячний… е-е-е… сонячний Боранн… Їхній красти голови ведмеді… голови наш клани.., – голос Форка став трохи схвильованим. – Мій дружина… мій батьки… вони не робити люди поганий справа… Вони нічого не робити! А люди бути приходити та вбивати слабкий… а потім ходити до святий земля… Їхній є бути оскверняти святилище Боранн… їхній цупити сонячний бог… й цупити святий обереги наш клани… цупити ведмежа голови…

Шаман раптом досить голосно крикнув, я аж-но стрепенувся. Здається, якщо судити по інтонації, то він вилаявся.

–Ти вчинити бути… як вчинити ти? – задер голову Форк. Сталь в його зазвучала виразніше. – Твій плем’я бути створити… ти тоді вчинити… як вчинити? Ми не хотіти сказати… е-е-е… ти наче винний… Ні! Ти ми бачити… гідний воїн… гідний чоловік… Ми бачити таке. Однак… е-е-е… говори… скажи чи як ми вчинити?

–Ви нічим не відрізняєтесь від тих же злодіїв, які напали на селище та вбили ваших дружин і дітей, – в тон Форку відповідав я, навмисно роблячи наголос на словах «ви» та «ваш», – адже ваші воїни вбили працівників солеварні. Невже вони винні у святотатстві, зробленого іншими людьми?

–Ми знайти сліди… Їхній приводити тут… сюди! Люди…. е-е-е… люди вельми не байдужий до.., – Форк нахмурився, явно намагаючись пригадати якесь слово. Пауза явно затягувалась.

–Золото? – обережно спитав я.

–Так! Бути золото! Їхній сліпити розум… розум люди!

–Згодний. Ми, люди, іноді проявляємо слабкість, ледь побачимо золото. Але ви, здається, вже отримали гідну плату за завдану образу, – я кивнув на тіла людей. – Не знаю тільки, де інші працівники солеварні… Сподіваюсь, вони втекли, а не знаходяться у полоні…

–Вони бігти до їхній святилища… Інші тікати до гори… Ми не бути їхній переслідувати. Ми не люди!

–Я бачу, – іронізував я, але Форк того не помітив. Отже виходить, начебто дехто з працівників заховався в «святилищі»… Тобто, в капличці. Треба буде перевірити, ледь спроваджу гостей. – Ще раз повторюся, – голосно проговорив я, – ви отримали «відплату», помстилися за наругу над…

–Не бути отримати! Не бути! – лютим тоном відповів Форк. – Ми не знайти Боранна… Тому ми перебувати на солеварня. Ми шукати тут… ми шукати ліс… ми шукати озеро… кругом шукати… Ми не уходити! Коли знайти, тоді все!

–А якщо я, скажімо так, поверну фігурку.. сонячну фігурку вашого бога Боранна? Ви тоді підете геть звідси? Припините напади на людей?

Гобліни стрепенулися.

–Ти бути знати що… як… де шукати?

–Можливо, – ухилився я від прямої відповіді.

–Згода! Ти повертати – ми ходити назад.

–Слово?

Форк задумався. Він явно шукав підступ у моїх словах. Воно і зрозуміло, бо я для нього ворог. Небезпечний хитрий ворог. І чи варто з ним домовлятися – це ще те питання!

Щоб якось знизити напруженість між нами, я опустив лук донизу та припинив натягувати тятиву.

–Так що, домовилися? – повторив своє питання.

В цю мить ліворуч, з боку будівлі, де ховалися інші солдати, почулися окрики та дзвін заліза. Я здивовано поглянув туди та помітив, як Семен зчепився з якимось гобліном. Форк з шаманом з подивом в очах втупилися на бійців, а другої секунди повернулися до мене.

Вочевидь, інші гобліни не стали чекати результату перемовин та спробували прокрастися до солеварні. Або (і цього також не можна виключати) це був план самого Форка: відволікти мене та несподівано накинутися зі зброєю.

Ми кілька митей дивилися один на одного, не знаючи, що робити. Першим не витримав Форк. Він вихопив сокиру і майже без замаху метнув у мене.

Кидок був невдалим. Зброя просвистіла повз правого плеча, мені навіть не треба було пригинатися. Форк тут же ринувся вперед, і зробив те так стрімко, що вистрілити з лука я просто не встигнув, не кажучи до спроби витягнути мечі. Замість того, щоб відскочити з лінії атаки, я рішуче стрибнув вперед, намагаючись збити нападника своїм тілом. Форк виявився досить спритним хлопцем і вміло ковзнув змією в сторону, при тому одночасно намагаючись штрикнути мене коротеньким мечем.

Я ледь ухилився від гострого леза та чисто випадково махнув стрілою. Вона блискавкою вирвалася з долоні, боляче обпікаючи на ній шкіру, та в наступну секунду вдарила в землю в кроці від Форка. Той хутко відскочив назад, при тому щось крикнувши шаману. Останній змахнув своєю кривою палицею та роззявив рот, явно збираючись вимовити заклинання. Навіть не знаю, як в моїх руках опинилися клинки, та яким чином я опинився біля шамана. Тільки чітко пам’ятаю, що «кішкодер» встромився в його голову, розсікаючи її до самої щелепи. А в наступну мить меч, як завжди «вп'явся» в плоть, наче голодний собака в кістку. Ні вперед, ні назад.

З-за спини з диким криком, від якого зазвичай на непідготовлену людину нападає ступор, накинувся Форк. Треба сказати, що цей гоблін виявився вельми майстерним бійцем. Його короткий меч миготів у повітрі зі швидкістю крил комахи.

Удар. Блок. Фінт. Знову удар.

Я трохи розгубився. Та до того ж, немов навмисно, заболіла поранена нога, відволікаючи від ритму битви.

Удар. Ще удар. Форк намагався знайти слабке місце в моєму захисті. Треба було якось викручуватися, інакше йому вдасться те зробити. То ж вирішив підставитися: впав на коліна, немов спіткнувся. Руки опустилися на землю і долоні відразу ж відчули холод сівєрійського снігу.

Форк люто скрикнув і замахнувся, розраховуючи розрубати мою голову. Мабуть, його дуже здивувало, що лезо меча пролетіло… крізь пустоту. Ані моєї голови, ані мене самого не виявилося на ліній атаки.

Я бачив по-дитячому здивовані очі, коли фальшіон прошивав гоблінські груди. Шкіряна куртка гучно лопнула, пропускаючи всередину гостре лезо меча. Воно входило в нього, наче ніж у масло. Але я все ж натиснув другою рукою на яблуко гарди, намагаючись загнати фальшіон якомога глибше.

Форк застогнав та почав завалюватися набік. За кілька секунд його тіло повільно звалилося на сніг, а наступної миті гаряча кров, яка хлинула з рани, почала плавити сніжний покров.

От і все! – була наступна думка. Ось і весь бій.

Я підібрав лук, витяг мечі, та лише потім подивився убік інших хлопців. А там й досі точився запеклий бій.

Стріляй, Боре! Чого чекаєш? – підстебнув я себе, але тут же зрозумів, що можу зачепити своїх. Адже і люди й гобліни занадто близько стояли один від одного.

Бігти на допомогу по пухкому снігу було важкувато, тому мені знадобилось кілька хвилин, щоб дістатися будівлі. Ледь я наблизився, як назустріч кинувся один з вояк турора. Він підстрибнув та спробував було нанести удар у голову. Проте зробив те доволі незграбно, тому мені не склало труднощів блокувати його меч саксом і контратакувати у відповідь. Фальшіон врізався в гоблінський шолом, розрубуючи його, наче той був дерев’яний. Лезо чвакнуло, трощачи череп нападника. Кістки провалилися всередину, а крізь них проступила жовто-червона каша з мізків та крові.

Я озирнувся, збираючись рухатися далі, але з'ясувалося, що битися більше ні з ким: усі нападники були перебиті.

–Гей, всі живі? – схвильовано запитав я, наближаючись до хлопців.

Почулося неструнке: «Все у порядку». Ну, слава Тенсесу! Чесно кажучи, я не очікував не чергове зіткнення… а тим більш на те, що ми переможемо турора…

–Ну й день, трясця! – втомлено промовив Ігор. Він стояв, спираючись на свій меч, та важко дихав. – Я взагалі думав, що нам зараз буде… непереливки, – і чолов’яга хитрувато хмикнув. Останнє слово він підмінив у останню мить, вочевидь до цього збираючись сказати щось міцніше.

–Що ти з ними сюсюкався? – невдоволено пробурмотів Холодок. Він кивнув на тіла Форка та шамана, які залишились лежати біля колодязя. – Їх треба було відразу відправляти до чистилища!

Я розсерджено поглянув на Холодка. Вчити він мене буде! Та хай ти скиснеш!

–Нам треба сходити до каплички, – заявив я, звертаючись до Семена. – Форк сказав…

–Форк? Ти що з ними вже встиг познайомитися? – Холодок презирливо оскалився.

–Форк сказав, що працівники солеварні… дехто з них… що вони намагалися заховатися у капличці. Може, хтось залишився живим?

Семен кивнув головою та наказав всім рухатися до церковки, що виднілась біля невеличкого гайочку. Ми ще раз оглянули місце схватки, а потім вже вирушили вперед.

Я не розраховував знайти ще когось живим. Але виключати подібного було не варто.

–Дикуни! – бурчав Холодок, який йшов слідом за мною. – Як взагалі Сарн допускає їхнє існування?

–Ми такі ж самі дикуни, – кинув я. – Вважаєш, якщо у нас одяг гарніше, то ми чимось ліпші за турора?

–Навіщо ти їх захищаєш? – обурився парубок. – Вони напали на солеварню!

–По-перше, я нікого не захищаю, а кажу про те…

Холодок мене перебив:

–Я – Захисник Ліги! – з пафосом у голосі казав хлопець. – Ти, Свєрре, може й опитний боєць… знаєш усілякі фокуси, але ти… ти не розумієш, що значить бути Захисником Ліги! Ти – типовий найманець, – прямо заявив він. А в наступну мить мені здалося, що він почав когось цитувати: – Ми одним своїм ім'ям відрізняємось від всіх інших… незаперечно… честю… і славою! Ми… не шкодуючи свого життя… обороняємо Лігу... її ідеали… і тим заслуговуємо вдячність і милість… подяку…

–Припини! – гіркнув я через плече. – Оті шукачі скарбів, тіла яких ми знайшли три дні тому… і які до речі також були Захисниками Ліги… Так от вони напали на одне з поселень турора. Мало того – вбили жінок та дітей. Вважаєш, це не дикунський вчинок? Чи Захисники Ліги завжди так вчиняють?

–Це гобліни тобі сказали? Ти відразу їм повірив?

–А навіщо їм брехати?

Холодок хмикнув, а потім не менш пафосним тоном додав:

–Ми – канійці, а не якісь гобліни!

Я зупинився та різко повернувся до хлопця. Він напружено завмер й ми застигли, міряючись поглядами. Цей Холодок мене страшенно дратував. Можливо через те, що в чомусь мав рацію… І я це розумів… десь в глибині душі… Проте інша моя частинка противилась тому.

Трохи згодом, коли я обмірковував сьогоднішній день, то з подивом виявив, що можливою причиною дратування було порівняння Холодка із Чарушею, трясця його матері! Скоріш за все він нагадував мені цього покидька…

Ні! Щось я тут накрутив, як кіт на глині! Холодок, звичайно, не схожий на Чарушу… проте деякі його думки… та ще поведінка… Все це просто наклалося поверх його справжньої натури, приховавши істину суть цього хлопця.

Але все це я зрозумів згодом. А зараз ми стояли, наче збиралися мірятися своїми качанами. Холодок демонстративно поклав руку на гарду.

–Питання в іншому, – роздратовано оскалився я, дивлячись на цей недвозначний жест. – Ми, люди, повчаємо усіх підряд: гоблінів, гіберлінгів, водяників… Навіть серед своїх племен шукаємо кому насолити. Зуреньці, сівєрійці… Сарн-зна хто ще! Всіх повчаємо, до всіх ліземо! А потім ще й самі порушуємо умови договорів! Тому, з точки зору турора, гобліни скористалися справедливим приводом для відплати…

–Що ти таке верзеш! – насунувся на мене Холодок. – Вбивати людей дикунам, по-твоєму, законно?

–Овва! Хочеш поборотися? – тепер вже я насунувся на хлопця. – Гаразд! А тепер скажи, захисник ніхазів, коли паскудять у тебе вдома, то як вчиняєш?

–Ти на чиєму боці?

–Гей, півні! – вискочив між нами Семен. Слідом за ним підбіг і Добриня. – Розійдіться! Сарном вас прошу, інакше… інакше.., – чолов’яга розсерджено штовхнув нас в різні боки.

–Просто не люблю, коли люди творять підлість! – заявив я. – А особливо, коли прикривають її бозна чім! Ловиш їх за руку, а ті… а ті у відповідь закликають до неменшої підлості, посилаючись…

–…посилаючись на «справедливу помсту»? Ти це хотів сказати? – сходив піною Холодок. – Я теж не люблю підлості! Та ще й несправедливості! А ти… ти…

–Заткніть пельки! – прогорланив Семен. – Клянусь Сарном, я вас зараз відлупцюю! Ви що ж обидва, блекоти об’їлися?

–А ти чув, що він верзе? – приндився Холодок. – Чув, кажи? Відчуття, наче плює на нас… Дикунів захищає! Вони з людей шкіру знімають, а він їхні дупи цілує!

–Заткнися! – Семен вліпив хлопцеві дзвінкого ляпасу. – Свєрр – боєць! Дрижаки не справляє! Чи ти не бачив, як він…

–Мене більше дивує, як він після цього може їх захищати? – ображено прогарчав парубок. Добриня схопив його за руку та відтягнув назад. – Вони… ваші турора… дикуни… Ди-ку-ни! Це щось вище за звичайного звіра. Ясно? До людей… до ельфів… до тих же гіберлінгів… До нас їм, як до…

–Ми не менші дикуни! – заперечив я. – Мабуть ти, друже, ще не бачив, на що здатний цивілізована людина.

–Я бачив, на що здатні дикуни! Мова не про сьогоднішні події… і не про гоблінів… Ми – люди! Ми – канійці! І принаймні володіємо Даром Тенсеса – Іскрою. Це дає нам перевагу над дикунами! Це дає нам право на...

–Іскра є у всіх! Навіть у звірів. А думати інакше, значить, пошитися в дурні. Єдине, що відрізняє нас від гоблінів, так це віра в Дар Тенсеса. Ось і все! А взагалі, якщо ти молишся іншим богам… богу… то це не дає тобі право чинить настільки... настільки...

–Отже ти вважаєш, – з таким собі підступом у голосі проговорив Холодок, – що гоблінам можна ось так запросто прийти до нас, до людей... звинуватити в крадіжці... та без усіляких доказів взяти й вбити невинних працівників солеварні, так?

–Докази? – хмикнув я. – А хіба ми не бачили з тобою ті докази у розбитих санях? Між іншим ми, люди, через золото готові глотки не тільки гоблінам, а й самим собі перегризти.

–Ну ти і сволота! – смикнувся Холодок, але Добриня знов схопив його за руку та потягнув назад.

В цю мить з-за рогу будівлі вибіг Ігор, який рушив уперед, щоб перевірити обстановку. Він відчайдушно замахав руками, наголошуючи, щоб підійшли до нього.

Коли ми наблизились до каплички, то відразу зрозуміли, що саме схвилювало ратника. Біля сходів в неприродній позі лежало розпластане тіло якоїсь жінки. Семен тихо вилаявся, а за секунду повідомив нам, що це Лада – місцева служителька Церкви Світла.

–Твою-то мати! – ощирився Добриня, втупившись у жіноче обличчя. – Ви подивиться, що вони зробили.

Ми згрудилися над тендітним дівочим тілом, одягненим в чистеньке сіре платтячко, місцями розшите символами Церкви. З правого боку воно було розірване майже до пояса, оголивши бліду шкіру. Очі Лади були виколоті. Почорніла кров засохла на її миленькому личку.

–Її вбили, щоб не змогла пошкодити своїм «чаклунством» гоблінам, – зітхнувши, промовив Семен. – Турора бояться всього, що пов'язано з магією, і особливо з магією Світла. Вони не люблять нашу церкву…

–Дикуни! – з викликом у голосі сказав Холодок. – Чи ти знову їх пожалієш? – питання стосувалося мене. – Це плювок у нашу віру! – гаряче продовжив хлопець. – Щоб ти, Свєрре, не казав, а я продовжу знищувати цих дикунів! Продовжу!

Двері каплички тоскно запищали, ми всі разом озирнулись, втупившись у бік отвору, а за секунду там показалось чиєсь замурзане обличчя.

–Ви хто такі? – голосно рявкнув Семен. – Скільки вас там?

Чолов’яга обережно вийшов на ганок та щось перелякано залепетав. Ми не стали слухати та рішуче рушили всередину каплички. Пам’ятаю, що ледь переступив поріг, як ніс тут же вловив характерний запах людських випорожнень.

Холодок утробно прогарчав, втупивши свій божевільний погляд у землю. Спогади величезної важкої хвилею вирвалися з глибин його пам'яті, змітаючи все на своєму шляху.

Вогонь… нудотний, проте водночас якийсь солодкуватий запах підсмаженого людського м'яса… волання про допомогу...

Це Ельджун.

Для когось він лише величезний край, який знаходиться в західній частині Святої Землі. Край первозданної природи… з густими лісами… багатовіковими деревами… скелястими каньйонами… гірськими повноводними річками з високими водоспадами, стрімкими потоками й тихими бухтами та озерами… глибокими печерами… таємничими руїнами давньої джунської цивілізації… Прекрасна та загадкова земля, сповнена захоплюючих та незабутніх вражень, де ти можеш зранку бродити тінистими стежками, що ховаються від сліпучого сонячного світла під завісою височезних дерев, яким щонайменше століття; а вдень вже прогулюватися уздовж низовій річки, де біля водопою натрапити на сліди гірських козлів, ланей або білохвостих оленів, що в достатку населяють ці території. Ввечері ж – затишно влаштуватися на тихій галявині, де сидячи під звуки тихого потріскування полін похідного багаття, спостерігати за зірковим небом та думати про вічне…

Але все це лише тільки для когось... не для Холодка… відтепер…

Цей край закарбувався в його пам’яті кровавими та дуже жорстокими сутичками між регулярними військами Ліги й Імперії. А ще – підступними нападами найманців Вільних торгівців, котрі не признавали ані влади Канії, ані влади Хадагана, і на яких так схожий своєю поведінкою цей новоприбулий Свєрр.

На своїй вотчині Холодка знали під ім'ям Стоїслава. Він – один із спадкоємців згасаючого древнього роду Ободрицьких, тих самих, що за часів Валірської імперії, будучи її вірними васалами, довгий період керували лютичськими землями, тими самими, які завжди першими приймали удар оркської орди.

Навесні того пам’ятного року Холодок прибув у головний військовий порт Ліги на Асее-Тепхе – центральної частини Святої Землі, за яку і точилась непримирима боротьба двох держав, та на якій стояв славнозвісний Храм Тенсеса.

Холодок спустився на поміст дерев’яної пристані разом зі своїми товаришами – такими ж молодими хлопцями, які ставили собі за мету служіння ідеалам Ліги. Всі жартували, сміялися. Всі були сповнені бажання почати свою службу… боротися із ворогом… дотримуватися військових традицій Захисників Ліги…

За кілька хвилин до загону підійшов десятник – відносно молодий чолов’яга, який все ж вже вважав себе тертим калачем. Він голосно скомандував слідувати за ним.

–І куди це нам йти? – оскалився хтось із хлопців.

–Якщо це вам щось скаже, то до Північної Парми, – і десятник оскалився у відповідь.

–Куди?

–На Ельджун, телепні!

Всі перезирнулися: на Ельджун? З якого це щастя?

–А ви думали Свята Земля це тільки Асее-Тепх? – зіщулився десятник.

–Нас просто дивує, що місце, в яке нас запрошують, – почав було приндитись Холодок, – назвали Пармою. А це, наскільки нам відомо, взагалі-то старовинне ельфійське місто.

Десятник голосно заіржав. Він плеснув себе по пузу, вкритому начищеною кольчугою, та весело спитав, що ще новобранці знають про Парму.

–Затишне старовинне містечко.., – почав перелічувати хтось із товаришів Холодка. – Тихе... чарівне… Я там був.

–А ще в Пармі виробляють сир пармезан, – додав другий парубок.

Десятник знову реготнув, кинувши якійсь жарт про сир. За хвилину чолов’яга нарешті посерйознішав та заявив, що чого-чого, а пармезану хлопцям не дадуть.

–Одне скажу точно, – казав він: – Північна Парма вас все ж вразить… Місця там просто чарівні. А ось все інше.., – і вояка закінчив речення доволі красномовним жестом. За секунду він сказав, щоб новобранці забули усе, чому їх навчали на Ратному дворі. – Все! – повторив він, зайнявши власну позу.

Ось так почався перший день служби на далекому алоді. За півтора тижня загін майже без особливих пригод дістався Північної Парми – доволі великої військової фортеці, яка розташувалася на берегу астрального моря.

Під час походу Холодок мабуть вперше у своєму житті зрозумів, наскільки гігантська ця Свята Земля, наскільки вона різноманітна, та наскільки вражаючі тут краєвиди. До того у голові міцно трималися думки, що цей алод щось на кшталт нікчемної позабутої діри, яку ще пошукати в усьому Сарнауті. І чи вартий він зусиль Ліги битися за нього до нестями? – подібне питання не раз пробігало у голові Холодка. Проте зараз, стоячи ввечері на березі мису, він навіть не переймався цим… Ельджун вразив його у самісіньке серце.

Новобранців розташували по казармах, і оттепер у них почалися звичайні будні військової служби. Взагалі-то день захисника Ліги був дуже насичений подіями. Приходилося підкорятися суворому розпорядку. Прокидалися ще до світанку, потім ситно снідали (при тому солдатам заборонялось пити вино, горілку, та навіть пиво). Після цього воїнам видавали найрізноманітніші завдання: починаючи від охорони фортеці та закінчуючи чисткою вбиралень. Комусь випадало доглядати за тваринами, когось направляли на будівельні роботи, або у поміч ковалям чи іншим ремісникам. А ось ті солдати, яким «не пощастило» отримати завдання, займалися виснажливими тренуваннями та маршируванням. До речі, це стосувалось навіть добре навчених та непогано підготовлених воїнів. Вони продовжували тримати себе у формі.

А новачків, до яких відносився Холодок зі своїми товаришами, взагалі ганяли до сьомого поту. Протягом чотирьох місяців вони щодня навчалися військовому кроку – похідному, маршовому, парадному. При тому доводилось нести на собі чималу вагу усілякого ратного спорядження. Також хлопці займалися стрільбою з лука, метанням списів, володінням мечем. Відпрацьовували стрімкі атаки, захист малою кількістю, перегуртуванням під час бою та швидким маневрам. Верхи, пішки, вдень, вночі, під дощем чи пекельним сонцем – приходилось постійно долати усілякі перешкоди при наступі чи при відступі. Показували новачкам як заміщати ті чи інші підрозділи в ході бою. Або як розсіювати ворожу бойову лінію. Інструктували та муштрували вмінню ефективно прикриватися щитом й одночасно наносити мечем колючі удари. Поясняли, як чином можна нанести противнику більш глибокі рани.

Отже, чотири місяці пролетіли, як одна година. Холодок настільки втягнувся у ритм подібного життя, що не уявляв, як може бути інакше. Пару раз йому випадало приймати участь у невеличких сутичках, правда не з імперцями, а з бандитами з порту Такалік. Але вони були не менш небезпечні.

А ось той день врізався в пам'ять хлопцям вже назавжди. Зазвичай, люди з дуже вразливими душами, в таких випадках кажуть, що вони пережили найстрашніший біль, який не передати ніяким словами. Все почалося з інспектування постів у Ненудному лісі. До речі, таку назву йому дали саме захисники Ліги, оскільки тут часто приходилось стикатися з контрабандистами, найманцями та іншими покидьками.

Повертаючись з невеличкого лісового табору, загін Холодка випадково натрапив на групу імперців. Вони застали їх зненацька, і оточивши галявину, спробували полонити. Знай тоді хлопці, що перед ними «Недоторканні», то ще сто разів подумали, чи варто нападати на них. Але молодий командир віддав інший наказ.

Подумаєш, якихось шість орків! Двадцять чоловік проти них… Ні, не просто «чоловік», а Захисників Ліги! Так що ж – невже з цією купкою вонючих орків не впораються двадцять славних воїнів? Це справа однієї хвилини!

–Вперед, хлопці, – скомандував командир. – З нами Тенсес!

Все, що запам'яталося Холодку після наказу, так це стріла, яка раптом вирвалася з кущів та влучила хлопцеві в шию. При падінні він сильно вдарився потилицею об щось тверде. Перед очима все закрутилося, тіло захлеснув пекельний жар, а потім – божевільний біль.

Ні, Холодок не кричав. Зціпивши зуби так, що ті аж-но заскрипіли, наче кам’яні брили, які терлися одна об одну, хлопець спробував було підвестись, але так і не зміг те зробити. М’язи закляло, наче скувало морозом. Спина колом, не поворухнутися.

Дивно, що стріла ніяким чином не пошкодила ані шийних хребців, ані розірвала артерії. Вона просто стирчала, прошивши м’язи зліва-направо. А Холодок лежав, дивлячись угору… крізь густі крони… на сине-сине небо…

«Що зі мною? – промайнула одна з думок. Вона була схожа на легенький вітерець, який погладжував вихрястий чуб. – Я вмер? Чому не можу поворухнутися?.. Напевно, все ж вмер…»

Вуха нічого не чули: ані войовничих криків, ані стогонів поранених, ані дзвону мечів… Нічого! А нагорі, за зеленими гілками здоровезних давніх кедрів, які, мабуть, ще бачили давній Сарнаут, майоріла та кликала до себе небесна височінь.

Чиїсь руки схопили Холодка за руки та потягнули до кущів.

–Потерпи, друже, – бубонів знайомий голос. Це був Гнат. Холодок впізнав свого товариша. – Зараз тебе заховаю, – казав той, – поки триває бійка… Потерпи, згода?

Але звідкись налетіла здоровезна темна фігура. Від удару товариш пораненого Холодка відлетів, наче пушинка. У всій муті, яка застеляла хлопцеві очі, єдине що він чітко побачив, так це потемнілу сталь довгого оркського клинка. Нападник не квапився нікого вбивати. Він поводився буцімто той кіт із мишкою.

Удар ногою у живіт був раптовий та дуже болісний. Прикро, що відповісти не можеш… Взагалі, нападати на пораненого – ганебна справа, але чекати від ворога якогось шляхетного поводження – це дурість… та юнацька наївність…

Орк було зібрався пхнути другий раз, але Холодок схопив його за ногу. Бурмило здивовано хмикнуло, а в наступну мить витягнуло маленьку кістяну дубинку й з нахабною пикою такої собі зверхності щосили врізав нею по маківці.

В очах тут же померкло. Проте Холодок не втратив свідомості. Він відчув, як по обличчю заструмували гарячі потоки крові. Перша думка була, що через цей удар, мабуть, його череп луснув, наче перестиглий гарбуз. Слава Тенсесу, що кістки виявилися доволі міцними… А, може, то орк не бив у повну силу.

Не дивлячись на поранення у шию та кров, яка застилала очі, Холодку вдалось винирнути з ватяної каламуті, в якій перебувала його свідомість. Погляд впав на спину орка, який накинувся на Гната. Він вибив меч з рук хлопця та увігнав тонке вузьке жало стилета йому в стегно. Увігнав та провернув.

Гнат закричав. Несамовито закричав. Від цього божевільного крику Холодок навіть відчув ступор.

Ні, люди так не кричать. Вони просто не можуть так кричати, – розум парубка відмовлявся сприймати дійсність. – Що там за ніхазівня відбувається? – питав він себе, почувши чергове волання.

Але все ж не дивлячись на той ступор, Холодок не злякався. Навпаки його охопило бажання кинутися на допомогу… Друга справа, що він ніяк не міг підвестись. Тіло не слухалося… взагалі не слухалося… Крім того перед очима знову замиготіло…

Орки впорались досить швидко, але вони явно не квапились йти звідси геть. Вочевидь, вирішили наостанок себе потішити.

Михайлу Довгому зрізали зі спини кілька широких шматків шкіри. А потім ними ж прив'язали пораненого хлопця до дерева, розірвали на грудях сорочку та вирізали знак своєї Триєдиної церкви. Михайло сіпнувся. Видно було, як здулися вени на його товстій шиї. А орки між тим голосно розреготалися, мовляв, ну що, допоміг тобі твій Тенсес?

Навіщо? Навіщо? Навіщо ж так? – крутилося у мізках Холодка. – От сволото дика! Щоб вам всім чорне було!

Пораненому в плече командиру відрубали обидві ноги нижче колін. Обрубки припекли факелом. Чолов’ягу спочатку було кинули стікати кров’ю, але за хвилину, помітивши, що той все ще знаходиться при свідомості, один з орків розпоров йому живіт. З розрізу виглянули кишки… всі в жовтих жирових прожилках… Орк просунув руку всередину рани… мало не по самий лікоть… і неквапливо потягнув назовні нутрощі...

А потім розум Холодка укутала рожева пелена. Густа-густа, наче якась патока… або ліпкий мед…

За тиждень Холодок отямився в лазареті Північної Парми. Йому повідомили, що він єдиний, хто залишився живим зі свого загону.

–Помститися? – перепитав сотник, ледь почув це слово від Холодка.

–Я не боягуз! – палаючи гнівом, заявив той. Хлопцеві здавалося, що зараз всі навколо тільки це про нього і думають. – Я не боягуз! Я хотів допомогти… хотів…

Душу роздирали суперечливі почуття. А думка про те, що хтось вважає, ніби він ховався у кущах, і при тому анікому не допоміг, взагалі зводила Холодка з розуму.

–Я їм… я їх… От тільки очухаюсь… тільки сила повернеться.., – бурмотів парубок у гарячковому маренні.

Як результат, Холодка визнали несповна розуму. Мало того – небезпечним для своїх же.

–Я не боягуз! – розривався хлопчина. – Чуєте?

–Знаємо, але ти, брате, не пройшов випробування Святою Землею, – спокійним тоном казав сотник. – Бачу, хлопець ти непоганий… Тому і рекомендував тебе... відправити до Сівєрії. Там Захисники Ліги теж потрібні!

–Як так? Ви… ви… ви не посмієте! – Холодок задихнувся своїми почуттями.

Але вони посміли. І відправили геть з Ельджуна… з Північної Парми… до цієї клятої Сівєрії…

16

…Серед сімох працівників солеварні, яких ми виявили у капличці, четверо були важко поранені. Вони своєчасно встигли зачинитися в будівлі, рятуючись від нападу розгніваних турора. Добре, що стіни каплички були з каменю, а двері – оббиті залізом, тому гобліни не змогли потрапити всередину. Інакше на дворі висіло б ще сім оббілених тіл.

–Скільки ви тут сидите? – запитав Ігор у балакучого працівника, того самого, що відчинив засув та пропустив нас до каплички. Тут, до речі, дійсно воняло людським гівном. І не тільки ним: біля стіни лежало два мертвяка із розпоротими черевами.

–Четверту добу, – відповідав чолов’яга. Його очі перелякано заблищали.

–А де охорона? Наскільки мені відомо, Молотови тримали найманців для захисту солеварні. Де вони всі?

Чолов’яга розвів руками, а його товариш пояснив, що ті дременули в гори, ледь помітили здоровезну армію турора.

–Вони, наче натовп мурах, – описував він напад гоблінів, – який налетів відразу з усіх боків. Це було так не очікувано…. так не очікувано.., – і чолов’яга захлинувся у власних словах.

Вочевидь, – промайнуло в моїй голові, – найманці Молотова, які були повинні охороняти поселення, виявилися не скільки хоробрими людьми, скільки тверезо мислячими. Мабуть, після недовгих розмірковувань, чи варто їм гинути за «нещасні копійки», вибрали варіант із втечею світ-за-очі. Кинули працівників… кинули і служницю Світла… Те ж мені, Захиснички Ліги… нехай і колишні… Добре, що в зимовий період на солеварні відносне затишшя і від того – небагато працівників, інакше б спостерігати нам наслідки жахливого кривавого побоїща.

Ми з Семеном удвох вийшли геть з приміщення.

–А знаєш, Свєрре, – неголосно промовив слідопит, – саме дивне, що у тому сперечанні між тобою і Холодком, ви обидва маєте рацію. Я згодний з усіма словами, як твоїми, так і його. Але, між тим, і не виправдовую ані викрадачів золота, ані гоблінів.

Я посміхнувся і зрозумів, що Семен це сприйняв за натяк на моє єхидство. Мовляв, ось який ти виявляється – і нашим, і вашим. Слідопит густо почервонів, а потім глухуватим голосом додав:

–Проте… проте ми… Я маю на увазі Захисників Ліги. Отже ми не можемо залишити напад турора без відповіді! Наша задача захищати…

–Але це призведе до нових сутичок, – заперечив я.

–І що ти тоді пропонуєш? Якщо люди не відреагують, то гобліни продовжать нападати на мирне населення!

–Я це теж розумію… як і те, що в результаті прийдеться дійсно воювати. Саме цього боїться Стрижньов.

–Ні, він просто реально оцінює наші сили та бачить, що вони нерівні! Розраховувати прийдеться лише на себе… Ехх! Був би зараз в Молотовці Єрмолай!

–Що б змінилося? Ми першими порушили умови договору… ми напали на турора та вкрали їхнє золото… І чи винні в тому купці Молотови – друге питання, проте зробленого не повернути. Не повернути! – повторив я.

Ратник розуміючи кивнув і якимось приреченим голосом промовив про глухий кут, в якому опинилися сівєрійці.

–Та і ми також! – додав він. – Сім працівників солеварні… кілька з них важко поранено… нас лише четверо…

–І? – не второпав я.

–Мова про те, що ми не зможемо ані захистити солеварню, якщо сюди прийде армія турора… ані вивезти працівників… Без саней, без солдат… без всього цього нам просто не впоратися.

–І що ти пропонуєш?

–Те, що гобліни знову прийдуть сюди можна і не сумніватися. Питання лише коли це станеться. Я бачу один вихід: відправити когось до Тура та пояснити ситуацію. Треба, щоб він мчав сюди. Знімав табір, та щодуху квапився до солеварні. Тоді у нас буде шанс якось врятувати людей.

Я відмітив, що Семен дійсно переймається долею поранених. В його голосі звучало неприховане хвилювання, але не через страх чи небезпеку за своє життя. Він реально намагався подолати проблеми.

–А якщо гобліни прийдуть сюди раніше? – запитав я.

Семен роздратовано хмикнув, але так і не відповів.

–Гаразд! – хитнув я головою. – Отже, кого пошлеш то Тура?

Слідопит підняв очі та втупився у мене. Цей погляд казав багато чого.

–Ти впевнений? – спитав я зі всією серйозністю. – Хоч дорогу назад я і пам’ятаю, але все ж не слідопит… Крім того моя рана ще толком не зажила. А це значить, що швидко дістатися табору не вийде.

–Інші не ризикнуть, – промовив Семен. – Навіть я, чого гріха таїти, не ризикну йти наодинці. А ти.., – тут ратник запнувся та приховав очі.

–Ясно… можеш нічого не поясняти.

–Ти погодишся?

–А ти мені довіряєш?

Семен стрепенувся, наче я його облаяв, та цілком серйозно сказав «Так». Ми кілька хвилин мовчали.

–Знаєш, а мене… е-е-е… мене колись теж звали… до Молотових, – скрививши пику, промовив слідопит. – Але я, як людина стороння, бачу куди більше, ніж місцеві… Куди більше!

–Я тебе не розумію.

–А що тут розуміти? Мова про причини… про внутрішні, так сказати, течії… про те, що штовхає нас до тих чи інших вчинків… Ти сам скоро помітиш, що Сівєрія – це свого роду іспит. Іспит для духу. Не всім вдається його витримати. Не всі можуть дійти до кінця… А ті хто можуть, не завжди залишаються… залишаються людяними.

Ми знову перезирнулися. Я, здається, втратив нить нашої розмови. Семен почав влазити в якісь незрозумілі хащі.

–Тебе, певно, також покличуть, – раптом завив слідопит. – Так-так! Я в цьому впевнений. Ти ж не Захисник Ліги, це помітно навіть сліпому… Холодок мав рацію: твоя поведінка подібна до поведінки найманців. Не зрозумій мене неправильно… я взагалі не хочу тебе ні повчати… ні осуджувати… Це не моя справа. Але ти відрізняєшся. От чому я кажу про те, що до Тура треба йти саме тобі.

–В чому проглядається ця різниця?

Семен знов зітхнув, але так і не відповів. Він якийсь час свердлив поглядом сніг під ногами, а потім, зіщулившись, загадково промовив:

–У кожного своя правда… Це давня істина. І що цікаво – ми намагаємося трактувати свої вчинки…

–Вибач, що робити?

–Трактувати… тобто передоповідати на свою користь… Виставити свої вчинки у ліпшому світлі. Я кажу взагалі… а не конкретно про якісь події… Ось ти, Свєрре…

–Що я?

–Та нічого! – чомусь відмахнувся Семен.

Він розвернувся, явно збираючись йти до каплички.

–Почекай! – зупинив його я. – Ось ти кажеш, що Сівєрія…що цей край схожий на іспит, так? То ж скажи, друже, чи пройшов його ти?

–Я скажу тобі чесно: мені думається, що його ніхто не може пройти! Ніхто! – Семен було рушив до дверей, але раптом різко повернув назад. – Гобліни! – голосно промовив слідопит. Я відразу і не зрозумів, до чого ця фраза. За кілька секунд Семен продовжив: – Тебе цікавить причини непорозуміння між нами, людьми, та турора? Та і взагалі з іншими народами? Хочеш, поділюся своєю правдою?

–Овва! Що ж ти такого дізнався? – спитав я, наблизившись до слідопита впритул.

Той озирнувся, чи немає сторонніх вух, та почав неголосно розповідати.

Зі слів Семена, заселення і освоєння Сівєрії ніколи не проходило гладко. З якимись народами люди домовлялися, як то з водяниками, а з якимись приходилось битися, через те і з’являлася потреба будувати «остроги» – укріплені фортеці. Клани гоблінів, патріархальні роди дикунів-людожерів з Кістянки, північна громада Білих орків, яка проживала в тундрі – з всіма ними сівєрійцям не було часу «нудьгувати». Походи, битви, перемовини, знову сутички – ось звичайна хроніка тих часів… І що цікаво, зіткнення постійно перемежовувалися з торгівлею. Люди примудрялися налагоджувати контакти з ворожими племенами та вести міну. Правда будь-який торг через незгоду в ціні частенько перетворювався на чергову сутичку.

Треба відмітити, що північні орки Сівєрії вважали себе пануючим плем’ям не тільки серед своїх одноплемінників, які проживали в Опояску, а й серед навколишніх народів – гоблінів, водяників, людожерів то що. В давні часи вони вели часті війни з ними, намагаючись підкорити іновірців. Лише поява людей остаточно зіпсувала ці плани. Відтепер приходилось «ділити панування» з доволі могутніми чужинцями.

Ясна річ, що ті ж гобліни та водяники потерпали від свавілля як з боку сівєрійців, так і з боку північних орків. Нескінчені сутички призводили до того, що їм приходилось вступати у зговір то з однією зі сторін, то з іншою. Але це не гарантувало остаточного миру, а лише на якийсь час відтерміновувало нове протистояння.

Однак на відміну від орків, люди пропонували більш спокійне існування, а також – торгівлю. Чесну чи ні – це інша справа. Отже, тому не дивно, що згодом все ж дрібні племена припали до сівєрійців, допомагаючи тим подолати агресивних Білих орків. Апофеозом війни стало будівництво Вертишського острога, який замкнув цей північний ворожий народ у тундрі, не даючи їм змоги для вторгнення в інші частини Сівєрії. А це в свою чергу відкрило людям величезні можливості для експансії алоду. То ж за якесь століття вони вже панували від Вишневих гір до Кістянки…

–Але поки не настали Чорні роки, – промовив Семен.

–І що далі?

–Чорні роки нас і підкосили. Люди, що залишилися в живих, тікали зі своїх поселень світ за очі, кидаючи скарб, залишаючи худобу, будинки… Аби подалі від смерті, подалі від жахів. Чорні роки зменшили наші сили. Дуже! Відтепер ми, люди, не та рать, яка тримала прилеглі племена під залізною п’ятою. А знаєш, як буває, коли хватку ослабляєш? Тоді собака норовить вкусити господаря.

–Господаря? – хмикнув я. – А не занадто голосно сказано?

–Гаразд, – захитав головою Семен. – Нехай не господаря, але все ж… До речі, – раптом стрепенувся чолов’яга, – вважаєш північні орки просто взяли й проковтнули свою поразку? А дзуськи! По-перше, не забувай, що вони орки, й наші народи довгі роки воювали один з одним. А по-друге, ти знаєш, що в тундрі… на березі астрального моря… воєвода Сотников мріє побудувати порт? Величезний порт-місто, щоб вільно торгувати з іншими алодами. А це значить, що ми, люди, знову поліземо в чужий город – на землі Білих орків. Як то в народі кажуть? В чужу хату в брудних чоботях не ходять. А ми – попхаємось!

–Я все ще не вловлюю сенсу твоєї розповіді. Можна трохи ясніше?

–Хм! Мені… мені давно… та й не тільки мені… здається, що бунти водяників та гоблінів – одного тіста книші, – додав слідопит. – Ці племена відчули людську слабкість й почали…

–Чекай! Ти натякаєш, що ці племена змовилися із орками та планують скинути владу канійців на цьому алоді? – я із сумнівом захитав головою. – Аж занадто складно, як для дикунів!

–При всій своїй недолугості, я теж розумію, що подібні речі занадто складні для їхнього розуму, – що саме Семен мав на увазі під фразою «подібні речі» – я не второпав. Але перепитувати не став. – Та і, наприклад, тих же орків не можна назвати хитрими створіннями. Вони прихильники прямих дій. Але якщо припустити, що за ними ще хтось стоїть, то.., – ратник хитрувато зіщулився.

–І хто стоїть? Імперія?

Семен розвів руками та якось дурнувато посміхнувся:

–Ось і вся заковика, Свєрре! Ось і вся заковика! – він сумно посміхнувся та із зарозумілим виглядом додав: – Хочемо ми цього чи ні, але те що пустує раніше чи пізніше все одно буде кимось заселене. Питання лише в тому – чи то будемо ми, чи інші народності.

Як для простого ратника, Семен занадто багато базікав про речі, котрі його не стосувалися. Мені доводилося зустрічати усіляких всезнайок, і цей слідопит явно був тієї ж породи. Можливо, його слова в чомусь і були правдою, адже він провів у Сівєрії достатньо часу, щоб зрозуміти що до чого. А, можливо, він лише передоповідав чутки…

Я не став сперечатися та спробував перевезти бесіду в інше русло. Спитав про дорогу до табору Тура, про можливі небезпеки та таке інше. Семен порадив мені йти повз русло Вертиша, мовляв, на березі є чимало зимівників, тож я зможу найти місце для ночівлі.

–Стосовно небезпеки, то єдине, що зараз може встати тобі на заваді, так це турора, – додав він згодом. – Впевнений, вони зараз нишпорять по лісах… шукають оту кляту золоту фігурку.

Подібне зауваження не додавало мені бажання відправлятися в дорогу, але якщо пустився в бійку, то нічого чуба жаліти. Тому я все ж зібрав речі, та, не чекаючи, доки стемніє, рушив до річки, а там покрокував вздовж берега.

Дякуючи милості Арга мій шлях до табору був відносно спокійним. Дорога зайняла всього дві з половиною доби. Першого дня я заночував у невеличкій хатинці, скоріш за все колишньому мисливському зимівнику. Це був добротний, хоч і покинутий, будиночок з робочою піччю та навіть запасом дров. Наступної ночі вже спати прийшлося у лісі. Добре, що не було ніякого буревію.

В Сівєрії, – міркувалося мені під час походу, – дійсно багато вільної землі. Особливо у Південному Уріччі, яке, начебто, по договору із дикунськими племенами, належало людям. Скільки не йдеш берегом, не бачиш жодного поселення, якогось дрібнісінького хутора. Лише поодинокі зимівники, як свого роду натяк на людську присутність.

Інша справа Світлолісся. Тут ледь не кожний клаптик хоч чимось, але зайнятий. І це при умові, що роздачі земельних наділів у безстрокове користування, як це робиться в Сівєрії, відсутнє. Проте люди все одно не дуже квапилися заселяти цей далекий край. Можливо, через все ті ж Чорні роки. Вірніше, через острах заразитися тією страшною хворобою.

А дивно, Боре, ти так не вважаєш? Дивно, що чорна хвороба почалася не десь на околиці Сівєрії (що цілком логічно), а в центрі алоду, в Опояску... Як же так? Звідки вона там узялася?

І тут раптом пригадалися чиїсь фрази про людей племені Зем… Здається хтось мені казав, що в Опояску за часів давнього Сарнаута проживав цей загадковий народ. Тому там так багато усіляких могильників, склепів… статуй… Оті ж Велетні, що височіють над Вертишем…

Слухай, Боре, а люди Зем, якщо я не помиляюсь, загинули ж від… від… від чорної хвороби, хай ти скиснеш! – мене аж тіпнуло.

І в цю саму мить я наштовхнувся на зарослий напівзруйнований колодязь. Це було досить неочікувано…

Цікаво, – промайнуло в голові, – кому це спало на думку виривати в глушині колодязь?

І тільки про те подумав, як очі наштовхнулися на ще одну будівлю… Вірніше, її рештки. Це був остов невеличкої дерев’яної хатинки, всередині якої вже встигла вирости пухнаста ялинка.

Псяче хутро! Так це… це загублене село! – я аж-но перелякався. Тільки-но думав про вільні землі… про відсутність поселень на березі… і тут таке!

Я обережно пробрався крізь зарослі та помітив за купкою низькорослих сосен ще два будиночки. А за ними в сизій димці виднілися наступні…

Мені стало якось моторошно. Я зупинився та оглянувся. Начебто все спокійно… не видно анічого підозрілого… Але все ж серденько було не на місці.

Забуте сівєрійське село… з чорними похиленими будиночками… з прим’ятими снігом дахами… вікнами – наче чорними дірами в черепі… А навколо ні души! Жодного сліду… Лише сліпі будинки. Все кинуто... Ані стежок, які мали б вести до хатинок, ані гавкоту собак, ані диму з труб над дахами…

Якби мені випало вирішувати де заночувати, то, клянусь, хєр би залишитися в цьому сілі. Ліпше у лісі, ніж тут. Навіть якщо буде лютувати буревій. Можливо колись тут і було багатолюдне красиве велике село з затишною церковкою на крутому зеленому бережку, яку було видно ще здалеку з рибацьких човнів, що пропливали річкою, проте зараз знаходитись тут було важко. На мене наче щось тиснуло… щось недобре… щось жахливе… захотілося тікати звідси… Тікати світ за очі, як сказав би Семен…

–То, вразно, була Погрьома-то, – припустив Тур, вислухавши мою розповідь. – Таких опустових сіл-то по Уріччю… та і нє тільки тама – сила є сильна.

Я здивувався. Взагалі-то думав, що десятник зараз почне допитувати про солеварню, просити уточнити деякі подробиці, а він пустився в розповіді про покинуті села.

Наче відчувши мої думки, Тур хитнув головою та задумливо промовив:

–Вітьс виходить, счо гобліни втьсє-таки гарко рішилися напасти-то на поселення! Хоча того наледжало малахтати-то. І хто, говориш-то, там був? Форк?

Замість слів я хитнув головою. Тур почухав кінчик свого носа та пробубнів щось незрозуміле. Мені подумалось, що судячи по характеру питання, він, напевно, знав цю особу.

Десятник подав знак продовжувати розповідь, і я доповів про план Семена, про те, що потрібно рятувати солеварників. Тур слухав мене, як здавалося, досить уважно, проте на його обличчі не відображалось жодної думки. Хлопці, що стояли біля нього, нервово теребили гарди мечів, переглядаючись один з одним. По їхній поведінці було не важко зрозуміти, що вони не дуже бажали пертися до озера, побоюючись зіткнутися із завеликим загоном турора.

Тур обтер своєю широкою долонею рот і різко підвівся.

–Дзгода! – глухо сказав він, а потім трохи відкашлявся. – От ви двоє, – він тицьнув убік ратників, – та й ти, Єгорко. Починайте-то складати речі… Скончимо нашу справу-то й гайда до Семена! Час не тьсєкає.

Під «нашою справою», як виявилося, десятник мав на увазі тигра. Кілька годин тому цю звірюгу нарешті спіймали біля Станової коси, коли хижак прийшов на водопій.

–Не будемо чекати вечора-то! – голосно промовив Тур. – Нумо, хлоптьсі, до діла!

І ми всі разом з Туром покрокували до невеличкого майданчика, на якому лежав сповитий тигр.

Чесно кажучи, я не пам’ятаю, щоб колись наживо бачив цього звіра. Величезна смугаста кішка, яка яркою плямою розтягнулася на білому снігу. Нереально величезна. В ній відчувалась стільки дикої сили, що я невільно зупинився.

В роті цього хижака виднілася товстелезна палиця, яку він намагався перекусити. Помітивши нас, звір знову спробував вирватися, але мисливці добре зналися на зв'язуванні. Стягнули мотузкою так, що важко продихнути. Відчуваючи марноту власних спроб, хижак ще більше сердився, видаючи моторошне утробне гарчання. Його хвіст шалено смикався збоку-вбік, а очі дико вирячувалися, дивлячись на людей з такою ненавистю, що в мене аж-но пробігся морозець проміж лопаток.

Неподалік від тигра сиділи Туровські пси. Вони хоч і насторожено дивилися на тварину, але зовні здавалися спокійними та нерухомими, наче якісь статуї.

Сотник взявся за рогатину, що стояла біля пенька, та рішуче підійшов до звіра. Той відразу стрепенувся, знову намагаючись вириватися.

–Чого тьсєекаєш-то? Кізяків тобі-то в штани! – крикнув сотник одному з ратників.

Тур підійшов до тигра та з силою притиснув рогатиною його голову до землі. Чолов’яга, до якого звертався десятник, витягнув широкий ніж і невпевненим кроком наблизився до хижака. Він нахилився над звіром та почав все також невпевнено колоти того в бік. Тигр рикнув, знову спробував вирватися, але мотузки щільно стягували його кінцівки, перешкоджаючи звільненню.

–Та сміливіше-то! – гаркнув Тур.

Ратник зробив кілька неглибоких проколів, я побачив, як на яскравій шерсті з'явилися темно-червоні плями крови.

Десятник глухо вилаявся та наказав комусь його замінити. Один з солдатів тут же перехопив рогатину, а Тур тим часом витягнув ножа. Він підсів прямо до голови зв’язаної тварини і, схопивши її за загривок, наніс різкий удар в горлянку. В тигрячих очах народилось стільки люті, стільки злості, що я вже було подумав, що ніякі мотузки не втримають цього звіра, що він зараз розірве їх наче тонкі нитки та потім кинеться на своїх кривдників, впиваючись зубами в їхню плоть.

Не дивлячись на небезпеку, я все ж наблизився до звіра, щоб мати змогу більш детально розгледіти ритуал. Позаду почувся голос одного з помічників Тура, який впевнено заявив, що вже час починати.

–Він уже готовий! – додав чолов’яга.

Тур нахилився та заглянув у тигрячі очі, які вже почало затягувати тьмяною поволокою смерті. Збоку здалося, наче десятник застиг, перетворився на нерухому статую.

Я раптом помітив, що до обличчя Тура потягнувся червонуватий димок. Так-так… мені зовсім те не здалося. Колір цього ледь помітного серпанку чомусь викликав неприємну відразу.

–Нумо! – роздратовано прикрикнув десятник.

До Тура підсів черговий вояка. Він розкрив гирло невеличкого мішечку та витягнув з нього прозорі, наче слюда, камінці. За мить всі вони були кинуті в калюжу крові, яка утворилася біля тигра. Кілька секунд, і кинуті камінці почервоніли. Ні, не в сенсі – забруднилися кров'ю, а стали натягуватися червоним, перетворюючись на своєрідні рубіни.

Тур підвів очі на мене та раптом наказав надати йому гілочку ялинки. Я на мить розгубився, проте не став перепитувати, а відійшов до найближчого деревця, з якого відрізав зеленувату верхівочку пишної лапи. Десятник прийняв її з моїх рук та спритно всунув у ніздрі звіра, при тому щось тихо-тихо бурмочучи йому на вухо. Все, що я зміг розчути, так це слова про удачу.

–Навіщо гілочка? – тихо запитав я у одного з ратників.

Той озирнувся та прошепотів, що запах хвої відіб’є людський.

–Це треба, щоб він нас не унюхав, – додав чолов’яга.

І раптом я почув голоси. Саме ті, що з’являються у мене під час небезпеки. А в наступну мить знову з’явився червоний серпанок, але тепер я його бачив біля групки дерев. Все навколо наче застигло: і люди в дивних позах, і собаки, які вглядалися в тушу вбитого хижака. За формою червоний туман був схожий на фігуру тигра. Він кілька секунд висів серед ялин, а потім з типовою котячою грацією рушив у ліс.

–Все! – голосно промовив Тур. Світ навколо наче стрепенувся, ожив. Час знову побіг вперед. – Відокремте-то голову і напяльте її на драшку, – наказав десятник. – Тулуб спаліть-то.

Вояки підступили до тигра та зайнялися справою. Вони все робили швидко, і ось уже на довгій ялинової жердини стирчала голова тигра, а у величезному багатті, смерділа паленою шерстю величезна туша.

Тур зібрав «рубіни» та обережно склав їх у мішечок, подалі від людських очей. Десятник обтер свою долоні холодним снігом та наблизився до мене.

–Що ти бачив-то? – запитав він.

–Про що це ти...

–Припини-то! Не потрібно гратися! Куди він пішов-то?

Я трохи зніяковів, проте вказав рукою напрям. Тур подивився на ялинки та запитав, чи озирався тигр. Я думав, він скаже «серпанок», «димок» чи «дух», але десятник сказав саме «тигр».

–Мені здається… що він дивився на нас… Щонайменше, разів зо три.

–Хвостом юш-то бив?

–Здається ні.

–А точніше-то. Так або ні?

–Ні, – захитав я головою, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

–Добре! Вітьс нам вибачив-то, – із полегшенням у голосі промовив Тур.

–Хто пробачив?

Десятник було відмахнувся і зібрався відійти, але раптом передумав та пояснив:

–Помсти-то не буде, й те добре. Помсти, – повторив Тур. – Анде, в таких-то справах не дзавши бува гладко. Ну, нітьсьово, нітьсьово…

І десятник вже більш впевненим голосом прикрикнув:

–Нумо, хлоптьсі, час приготуватися в дорогу-то.

Я стояв у такому собі ступорі. Звідки Тур міг знати, – промайнуло в голові, – що я бачив тигра? Вірніше, його дух.

–Бачив, як та звірюга дивилася на нас? – спитав хтось із ратників. – Я такої ненависті в очах не бачив… не бачив… Та ніколи не бачив!

Мені здалося, що після цієї фрази обличчя десятника начебто змарніло.

–Ненависті, – невдоволено хмикнув він. Десятник витер забруднені кров’ю руки снігом, потім знову повторив це слово, та так, наче його смакував: – Ненависті.

Окинувши всіх присутніх суворим поглядом, він подав мені знак слідувати за ним, а сам неквапливо рушив до табору…

–Мені прекрасно відомо, що ви мене ненавидите, – якось радісно посміхнувся Хмара. – Усі без винятку. Але я ж не ваша мамка. Не ваша дружина. Не ваша подружка. Мене не треба любити. Та я цього і сам не хочу.

Чолов’яга пройшовся повз новобранців. Туру здалося, що Хмара розмовляє саме з ним, а інших просто не помічає. Все, мабуть, через учорашню «сутичку», коли Тур було вже несилу терпіти, й він виговорив усе, що накипіло.

Хмара у відповідь не став ані наказувати неслухняного парубка, ані лаяти його. Він лише хитрувато хмикнув та за мить розвернувся, й пішов геть.

–От що я вам скажу, хлопці, – голосно продовжував казати Хмара. – Ви прибули сюди з різних місць: з Умойру, Форокса, Сівєрії… Але навіщо? Відповім! Щоб стати Захисниками Ліги. Лі-ги! – по складах повторив чолов’яга. Він зупинився та поглянув на своїх підлеглих. – А якщо це не так, якщо ні, якщо у вас інша мета, то повертайтесь додому! Ну так що? Ви згодні стати справжніми воїнами?

–Та-а-а-ак, – загомоніло над плацом.

–От і добре! Бо боягузам і слабакам тут не місце. Не місце! Отже, якщо ви всі залишаєтесь, то запам’ятайте назавжди: відтепер ваш загін – перший і останній рубіж, через який розіб'ються загарбницькі хвилі Імперії. Перший і останній…

–Хто «перший і останній»? – перепитав я у десятника.

Той здивовано поглянув на мене. Здавалося, наче він тільки-но прокинувся та намагається прийти до тями після важкого сну.

–Найтрудніша справа, – якимось тьмяним голосом заговорив Тур, – то є дзвитяжити самого-то себе.

До чого ця фраза – я так і не допетрав. Спочатку подумалось, наче Тура бентежать реалії похода до солеварні та можлива сутичка з турора. А потім згадалось стурбоване обличчя десятника, коли він питав про тигра. І ото речення про те, що не буває все гладко.

Взагалі, як кажуть мудрі люди: «Чужа душа, наче темний ліс». Я б ще додав: «… темний ліс уночі». Взагалі не розібратися.

Хоча, якщо бути відвертим, то наші власні душі не менші «темні сутінкові ліси» для нас самих же. Ми намагаємось у них зазирнути, але бачимо лише незрозумілі речі… Вірніше те, що не можемо пояснити собі. Тому часом і дивуємось власним вчинкам.

А може душа, це така собі трясовина?

О, Сарне, ну і дурість лізе у мою макітру! – я весело хмикнув. Вийшло трохи голосно, від чого Тур обернувся та подивився на мене з німим питанням у очах. Здається, мою посмішку він сприйняв на свою честь.

–А ти-то, Свєрре, інгосець? – раптом спитав десятник.

–А що не так?

–Та просто… просто.., – Тур окинув мене з ніг до голови, наче прицінювався. – Анде твоя поведінка… е-е-е… є подекуди дивна-то… як для мешканця Інгосу.

–А ти багато бачив інгосців? – я напружився. Невже, – думаю, – чимось себе видав? Це кляте минуле, якого я не пам’ятаю, щось частенько почало пробиватися крізь шкарлупу мого образу.

–Прямо мовлю – ні, – відповів Тур.

–Отож! А взагалі, усі ми подекуди дивні… й інгосці, і темноводинці… навіть ви – сівєрійці. Бо ми всі люди.

–Менталітет, – сказав десятник.

–Що?

Тур нічого не пояснив, лише захитав головою та знову рушив то табору…

–Який з себе канієць? – запитав Хмара.

Він того ж вечора покликав Тура до себе. Вірніше, наказав прогулятися з ним по Ратному Двору.

Почувши питання про природу канійця, хлопець відразу ж напружився: якась дивна тема для бесіди. Він вважав, що Хмара покликав його для відвертої розмови стосовно «накипілого». А тут таке…

Проте Тур помітив, що Хмара говорив цілком серйозно, без натяку на іронію, чи щось на кшталт того.

–Чесно скажу, – говорив старий вояка, продовжуючи кульгати по бруківці, – що і сам сто разів думав про те. Думав!

Обидва чоловіка перезирнулися один з одним. Хмара, як здавалося хлопцю, явно намагався «прочитати» його думки з приводу сказаних слів. А може очікував почути пряму відповідь. Але Тур все ще мовчав, даючи Хмарі змогу виговоритися.

–Інгосець, житель Умойра або твоєї Сівєрії… чи Темноводдя… Всі вони звуться канійцями, – хитрувато зіщулившись, казав він. – Проте не можна не помітити, що всі вони різні. Всі ми різні. Я кажу не про зовнішній вигляд, а про внутрішню суть… про душу… про норов… характер… Про те, як кожний з них відноситься до одних і тих же подій. Як вони ставляться до них… як дивляться на власне життя. Розумієш?

–І в чому-то рідзниця? – вирішився Тур, вирішивши підтримати тему бесіди.

–В чому?

Хлопцю здалося, що Хмара трохи розгубився. Хоча скоріш за все, він просто задумався.

–Наприклад, ставлення до влади, – зупинився чолов’яга. Він розвернувся та різко наблизився до Тура. – Вірніше, до свавілля збоку влади. Ось твій товариш Сбиня – інгосець, адже так? Наскільки я можу судити, то він доволі нетерпимий до проявів беззаконня, проте не стане піднімати галасливу бучу. Спробує домовитися про справедливі відношення, або почне тиснути… І буде тиснути, тиснути… тиснути… як той ведмідь, який схопив бичка та хоче його задрати. Як результат – або переможе він, або пересилять його.

Тур розгублено кліпав очима, дивлячись на Хмару. Чого це він раптом про таке заговорив? Чого цей вояка хоче?

–А ось темноводинці навпаки, – продовжив говорити Хмара. – Вони будуть бунтувати. І будуть яро бунтувати. До самої перемоги. Або своєї загибелі. Умойрці же – лише розведуть руками та почнуть шукати пояснення, чому так і повинно бути. Змиряться, іншими словами. А ви, сівєрійці.., – і Хмара не очікувано замовк.

–Що… ми? – напружився хлопець.

–А ви будете бурчати, мовляв, навкруги суцільна несправедливість… та таке інше… Але при тому з острахом оглядаючись назад, чи не чує хто з начальства. Так?

Тур стиснув кулаки, проте так і не наважився відповісти.

–Я подібне спостерігав не один раз, – ощирився Хмара. – А що ти так рознервувався?

–До чого взагалі «відношення до влади»? – запитав Тур. – Я… я… я можу…

–Спокійніше, хлопче. Я лише розповідаю тобі, що всі ми різні… І не тільки «по відношенню до влади». От, візьмемо, віру. Серед вас, сівєрійців, доволі багато прихильників Церкви Світла, тож всім відомо, що ви дотримуєтесь усіх встановлених нею правил, традицій та положень. Ви щиро віруючі люди, а не якісь удавальники. А візьми умойрців. Хоч серед них і багато церковників, проте, на мою думку, тих більше привертає… е-е-е… влада… Так-так, напевно влада… керування,а не питання віри… До речі, ті ж умойрці в натовпі поводяться так, що їх легко розрізнити проміж інших. Вони іноді навмисно те підкреслюють. І при тому усюди лізуть. Куди не плюнь, попадеш в умойрця! Між іншим, це спостереження підтверджують і мої друзі та знайомі. Дехто з них взагалі називає умойрців «всюдисущими». Тому, мабуть, серед них так багато усіляких начальників та торговців.

–А Сбиня? Тобто, інгосці?

–Вони… вони хоч і не цураються будь-якої роботи, та і виконують її добре, проте відносяться до неї з часткою такої собі манірності. Мовляв, бач які ми? Все вміємо, все знаємо. А інші народи – лентюхи… нездари… Ось так, друже. До речі, ельфи кличуть подібне явище менталітетом.

–Що кличуть? – зіщулився хлопець. – Як-як?

–Мен-та-лі-тет, – по складах повторив Хмара. – Важко сказати істинне значення цього слова. Скоріш, це відповідний склад розуму… свій світогляд… своє світосприйняття… Якось так.

–Отже… отже… отже, ми всі різні? – обережно спитав Тур. – І що з того?

–Що з того? – потворив питання Хмара. – Пам’ятаєш початок нашої бесіди? То ж скажи мені, хто такий канієць?

–Тобто? – розгубився парубок. – Ви натякаєте… що ми всі не канійці? А хто тоді справжні канійці? Яке їхнє світосприйняття? Який у них мента… арі… Тьху ти!

Хмара раптом розреготався.

–А ти так і не зрозумів? Канійці – це ми! – заявив він. – А особливо – Захисники Ліги… Я не хочу, щоб ти перетворювався на темноводинця або умойрця. Вони – це вони, а ти – це ти! Мені потрібно… Нам потрібно, – виправився Хмара, – щоб ти захищав усе це різноманіття поглядів, характерів, менталітетів. Адже ми не Імперія! Не Хадаган! Ми – вільні люди! – заявив старий вояка. За мить він зацитував відомий уривок із «Золотих артикулів» часів давньої Канії, написаних Венявою Відновителем – імператором валірської династії: – Ми «всі рівні з рівними, вільні з вільними, благородні з благородними». Ось так, брате!

Це буле вперше, – раптом відмітив Тур, – щоб Хмара когось назвав «братом», а не лайноїдом…

17

…Десь опівдні ми нарешті в'їхали в поселення. Судячи з того, що нас зустрічав Семен, а не турора, то нападу вочевидь ще не сталося.

–Слава Святому Тенсесу! – пробасив Тур, звертаючись до хлопців.

У відповідь почулося радісне «Навіки». Десятник зіскочив з коня та сухо спитав, чи все в порядку, чи не спостерігали лазутчики, а потім наказав показати тіла вбитих гоблінів, які були складені біля однієї з комор. Зокрема він затримався біля тіла Форка.

–Анде він-то ся і не дзмінився, – якимось глухуватим голосом промовив десятник.

–Ти його знав? – прямо спитав я.

На що Тур лише знизав плечима та рушив до поранених працівників солеварні. Трохи поспілкувавшись з ними, він попросив Семена відвести його до тіл загиблих. Але той повідомив, що вчора їх поховали згідно церковному обряду.

–Ну не лежати ж їм, як тим дикунам! Чи хай їхні тіла звір якийсь або хижий птах паскудить? – виправдовувався Семен. – Ми їх… ну… і… отаке…

Тур захитав головою, мовляв, розумію. Семен зніяковіло посміхнувся та раптом поскаржився, що земля була мерзлою.

–Ми ледь змогли в неї вгризтися, – додав він.

Розмови про похорон чомусь викликали у мене неприємне почуття якогось відторгнення. Захотілось відразу відійти… заткнути вуха та не слухати дурнуваті промови… «Вгризтись», «копали», «обмивати тіла» – ці слова неймовірно дратували.

Взагалі, я не ханжа, проте подібні теми в розмовах намагався уникати. Чесно скажу, що просто не бачу в тому чогось доцільного… А, може, справа у пережитому відчутті смерті. Так і бачу знову, як іскра мовчазно бреде по чистилищу Тенсеса серед таких же мовчазних іскор інших померлих… коли вона очікує на те, щоб служка записав твоє ім’я в свою книжицю…

Ні, ні, ні! Скоріш за все тут щось інше… От правильно ти, Боре, казав, що навіть власна душа – це темний-темний ліс.

А Семен між тим продовжував щось бурмотіти про похорон. Згідно з усталеною традицією, при вмирання канійця його тіло треба було обов’язково обмити. То ж ратник пожалівся, що це прийшлось робити льодяною водою, мовляв, пальці задубіли.

–З оббіленими було складніше, – тон Семена став ліниво буденним, наче він розповідав про якісь пустощі. – А як їх обмиєш-то? Тому ми з хлопцями вкрили їх чистим полотном, та.., – і ратник закінчив речення махом руки.

–Молитву-то читали? – сухо спитав Тур.

–Ну, а як без того! Все за звичаєм. Дочекались початку заходу сонця… Це значить щоб їхні іскри зрозуміли куди їм прямувати… А потім вже і поклали по могилах. Ігор, значить, прочитав відхідну й ми їх всіх закопали.

–До речі, – підключився до розмови Ігор, – у кожного з тих оббілених перерізане сухожилля на правій нозі. Думаю, це зробили ще при їхньому житті… щоб втекти не змогли.

–А пам’ятаєш, як було на Фороксі? – спитав Семен у Ігоря. – Під час соляного бунту? Тоді намісник алода – Іван Подвижник – так само наказав вчинити із заколотниками. Правда з них шкіру не здирали…

–Угу. Їх скинули в ущелину, – підтакнув Ігор. – Ті бідолахи так звідти і не вибралися.

Тур невдоволено гіркнув, мовляв, знайшли про що теревенити. Мене подібні розмови теж трохи обурили. Напевно, це через той буденний тон, з яким Семен з Ігорем по подібне казали.

Почувся свист. Хтось із ратників замахав нам руками.

–Що там? – спитав десятник, звертаючись до своїх помічників.

Не минуло і хвилини, як нам стало зрозумілим, що до поселення наближаються гості.

–Вірніше, гість, – виправився дозорний. – Гоблін.

–Один-то? – здивувався Тур.

Ми вийшли на пагорб біля крайньої будівлі, та помітили як збоку лісу в напрямку солеварні спокійнісінько рухалась самотня фігурка гобліна. Одна-однісінька фігура… Це не то щоб дивувало, це скоріш напружувало.

Солдати роздратовано загарчали, при тому хапаючись за зброю. Хтось кинув «Про вовка промовка», а інші роздратовано вилаялися.

–Чого він один? – повернувся до мене Ігор. – Га?

Наче я знаю відповіді!

–Хлоптьсі, нумо по містьсях-то! – наказав десятник. – А ти, Свєрре, хутчіш дза мною-то! – і він ляснув мене по плечу, закликаючи йти разом з ним до незнайомця.

Не скажу, що не здивувався цьому запрошенню. Тур міг би узяти із собою когось із своїх хлопців, але він натомість звернувся до мене. Цікаво, з яких це пір я став його помічником?

Проте не дивлячись на дивування, я рушив слідом за Туром.

Гоблін помітивши нас, змінив напрямок руху, покрокувавши назустріч. Він був трохи вищий за звичайного гобліна. І що цікаво – на мав зброї.

Я поглянув на обличчя Тура, відмічаючи приховану нервозність десятника.

–Тьсе є шаман, – сухо промовив він, звертаючись до мене.

–Ти його знаєш?

Тур зітхнув та роздратовано прошипів:

–То Маква, Ніхадзив сину.

Так сказав, наче це щось повинно було мені прояснити.

Гоблін зупинився десь в п’яти кроках від нас, підняв руку в знак привітання, та дивакувато посміхнувся, демонструючи чорні зуби. Десятник теж підняв праву руку та хитнув головою.

–А вас небагато, – заявив Маква. Він говорив доволі пристойно на відміну від того ж Форка. – Не більше двох десятків, так?.. Ми бачили сліди… то ж, Туре, не варто заперечувати…

–Ми? – перепитав десятник. – І скільки-то вас тута ховається?

–О-о-о! – знову оскалився гоблін. – Достатньо, щоб відправити вас усіх до Тенсеса… а цю вашу солеварню перетворити на купку попелу…

Овва! Ну і обмін люб'язностями! Відразу навскач… А цей Маква, бачу, розшаркуватися не збирається.

–Анде! – Тур зіщулився та чомусь покосився в мій бік, наче шукав якоїсь підтримки. – Рєчі гоп, як-то стрибнеш, інакше в противному радзі моджна радзадрати-то споднє!

Гоблін лукаво підморгнув десятнику та зайняв нахабнувату позу.

Отже, обидва співбесідника відразу примірялися силами, як то буває перед звичайною бійкою, коли спочатку намагаєшся під'юджувати супротивника, щоб той втратив контроль над собою. Думаю, слід очікувати ще на парочку «ударів».

Те, що перед нами зараз стояв лише один представник турора, могло вказувати на малу кількість гоблінів. Думаю, інакше вони б вийшли з лісу всім натовпом, щоб одним тільки видом здоровезної навали переламати волю до спротиву у свого противника. Сподіваюсь, Тур це також розумів.

Десятник демонстративно поклав руку на гарду свого меча та виставив ліву ногу вперед, мовляв, хочеш поборотися, то ж давай спробуй.

–Вважаєш, Туре, – зіщулився гоблін, – наче ми прийшли сюди солі придбати?

Питання було вимовлене з характерною погрозою. Хоч і прихованою, але погрозою.

–Ну, придбати модже і ні, – спокійним тоном проговорив Тур, – проте отримати собі на сіль – дзапросто!

Щоб не тягнути вола, я, під здивовані погляди Макви, зняв з плеча лук, витягнув зачаровану стрілу, пробурмотів закляття «Вибух» та випустив її убік невеличкого куща. Ефект був вражаючий. Навіть Тур пригнувся.

Думаю, ця демонстрація достатньо отверезила гобліна, щоб він відмовився від необміркованих вчинків. Колесо подій закрутились трошки швидше, адже мій вибух вніс відповідну частку такої собі неочікуваної каламуті. Я навіть відмітив, що і Тур розгубився, гарячково намагаючись визначити свої подальші дії.

–О! – задумливо вимовив шаман, дивлячись на яму в землі, де ще хвилину назад ріс кущик. – Тепер зрозуміло, хто той… нападник, – останнє слово Маква ледь вичавив із себе. – Отже, це ти перебив наших воїнів на річці, так?

–Скажімо так: ми всі билися з вашими воїнами, – повів я плечем, демонстративно прибираючи свій лук.

Маква не показував остраху та все ще намагався бравадитись. Але я відчув, що він почав нервувати.

–Ми... ми готові пропустити вас… до Молотовки, – казав шаман, хитрувато поглядаючи на мене. – Адже ви, вважаю, збираєтесь туди?

Повисла пауза. Вірніше, я відчув якусь недомовленість у пропозиції Макви. Він почав зазирати нам у очі, явно розраховуючи на якусь відповідь. А оскільки Тур чомусь мовчав, я взяв на себе роль перемовника.

–Щось занадто благородно, – хмикнув я. – Звідки така щедрість?

Маква на це зауваження лише розвів руками, мовляв, вам запропонували, то ж вирішуйте.

Спроба захопити солеварню, – міркував я, – де є достатньо укриття для людей – для тих, хто буде тримати оборону, ясна річ, повна дурість. Чимала кількість гоблінів загине ще на підході… А от інша справа ліс. Там турора будуть мати перевагу. А ми опинимось беззахисними.

А з іншого боку, ми не зможемо довго сидіти в облозі. Це зрозуміло навіть дитині. Та і атакувати ворога ми не в силах.

Глухий кут… при чому, як для нас, так і для турора. Думаю, і Маква це розуміє. Просто він приндиться та намагається змусити нас зробити хибний крок.

–І счо ви пропонуєте-то нам натомість? – раптом запитав Тур.

Гоблін примружився, наче той кіт, який дивиться на сонце.

–Справа у нападі на наше поселення… та викраденні Боранна, – за кілька секунд промовив він, дивлячись то на мене, то на десятника. Судячи із тону заяви, напад був другорядною річчю. Турора прийшли за золотою фігуркою. – Бажано б, щоб після вашого уходу з солеварні ми знайшли його там, – додав шаман.

–Якщо ви знайдете там Боранна, – заявив я, – то на цьому розбіжності між нашими народами тільки посиляться, адже ваші люди будуть вважати, наче працівники солеварні причетні й до нападу, і до викрадення. А це не так!

–Розбіжності? – перепитав Маква. – Ти ще скажи «непорозуміння»…

Я стримано посміхнувся та запитав:

–Ви, Макве, доволі добре розмовляєте канійською. Дозвольте поцікавитесь, звідки такі пізнання?

Гоблін, як мені здалося, напружився. Він спитав моє ім’я, а після того дещо сердито буркнув:

–Ти, Свєрре, про мої пізнання ліпше спитай у Тура. Ми з ним давні знайомці… Вважаю, йому буде що розповісти.

Десятник теж напружився. Він поглянув на мене та роздратовано позіхнув.

–Ну, гаразд, – підвів риску Маква. – Залишимо пусті балачки. Які ваші пропозиції?

–Могу відверто сказати, що ми знаємо, де може знаходитись Боранн… та ведмежі голови, – почав я. – Але скажу відразу: ніхто з присутніх не пов'язаний з викраденням та нападом. Якщо нам вдасться дістатися Молотовки, то ми повідомимо про місцезнаходження ваших речей.

По обличчю Макви важко було визначити його емоції. Він дивився на мене таким собі лінивим поглядом, яким зазвичай ситий кіт дивиться на мишку.

–І де ці річчі? – посміхнувшись і знову продемонструвавши свої чорні зуби, запитав шаман.

–Прохід до селища-то! – твердо заявив Тур.

–Гаразд, ми можемо це дозволити, але хто поручиться, що ви не збрешете? Нам потрібен… потрібен…

–Заручник? – прямо спитав я.

–Ну… скоріш… гість. Так, гість.

–Гість… ясно… У нас теж є сумніви, чи дотримаєтесь ви свого слова.

–У нашому світі слово, дане як другові, так і ворогові, цінується більше, ніж життя. За його порушення – безчестя, – без натяку на будь-який пафос, сказав Маква. – Чи правду я кажу, Туре?

–Так, – неохоче погодився десятник. Він тут же кинув мені, що шаман не піде на підлість.

–Добре, – хитнув я головою. – Це добре, що у вас, турора, подібні речі й досі у честі. Але нам, людям, мало просто слова, оскільки у моєму світі воно анічого не варте.

–Це не дивно, – посміхнувся гоблін. – І яким чином ми можемо переконати вас у своїх мирних намірах?

–Ну якщо вже міняти сліпу кобилу на носату, то давай зробимо наступним чином. Отже, якщо вам потрібен заручник… або гість… то можете взяти мене. Але ти, Маква, також будеш нашим… тобто моїм гостем на солеварні, поки я не зможу переконатися, що всі благополучно дісталися Молотовки. І якщо ваше турорське залізне слово буде порушено, то не ображайся… Твоя смерть буде доволі цікавою.

Десятник здивовано поглянув на мене. Він не знайшовся, що сказати стосовно моєї пропозиції. А я в цю мить дав собі уявного стусана, мовляв, що то за ніхазівня влізла в мою дурнувату макітру? Навіщо я взагалі визвався бути заручником?

–Отже, ти гість… і я гість, – пробурмотів Маква. – Цікаво… цікаво… Скажи мені, Свєрре, а ти розумієш, що тебе очікує в разі обману? – шаман сильно натиснув на слово «ти». – Якщо Боранна так і не знайдуть, га?

–Знайдуть, – впевнено заявив я, кидаючи погляд на Тура.

Золоту фігурку, як і голови ведмедів, ми з десятником витягнули зі сховища, та, поклавши все це до мішків, повезли із собою. Окрім нас двох ніхто більше не знав, що скарби турора знаходились на солеварні.

–Добре, – хоч Маква те і сказав, але, здається, він не особо мені вірив. При всьому тому шаман намагався цього не демонструвати явно. – У нас є ще одна умова. Будемо вважати те таким собі кроком нам на зустріч… Отже, поверніть тіла наших воїнів, які залишилися на солеварні, щоб поховати їх згідно традиції. Ми не хочемо, щоб вони перетворились на темних угрів. Не треба, щоб ночами по Уріччю бродили мерці у пошуках живих.

–Тьсе прийнятно, – після невеличкого розмірковування, погодився Тур.

–Якщо ми домовились, – продовжував Маква, – то чекайте мене вранці.

Десятник кивнув головою. Шаман же підняв руку вгору, наче вітав нас, а потім, розвернувшись на місці, потопав назад до лісу.

–Ти йому віриш? – неголосно запитав я.

–Йому-то? – Тур хмикнув носом. Замість прямої відповіді, він почав бурмотіти, що треба квапитися та готувати загін до переходу.

Ледь ми потопали до солеварні, я вирішив дізнатися про Макву, тому і спитав у десятника, звідки він знає цього шамана. Той було стиснув зуби, але все ж розповів.

–Все почалося-то чередз корову! – казав десятник. Події, про які він так неохоче говорив, сталися зимою десь п'ятнадцять років тому. У одного начебто з селян вкрали корову.

–Що значить «начебто»? – спитав я.

Тур повів плечами та додав, що так і не зрозуміло, яким чином та тварина вибралася з хліву. Може, господар забув двері зачинити, а може і дійсно гобліни вкрали. Зараз це вже було не можливо вияснити.

Отже, по свіжих слідах вартові швидко дісталися лісної галявини де виявили двох гоблінів, які розрізали тушу та збиралися відволокти м'ясо до свого поселення. Помітивши людей, дикуни все кинули й втекли від переслідувачів.

Повернувшись до Молотовки, вартові доповіли про інцидент воєводі. Той наказав зібрати загін та наздогнати викрадачів, щоб привселюдно їх покарати.

–Який воєвода? – перепитав я.

–То ють-то був Гліб Рудий… Він – троюрідний дядько-то Дем'яна Молотова, – сказав десятник. Судячи з його тону, цього воєводу він не дуже жалував.

Подальша розповідь Тура стала дещо куцою, але я все ж зміг вияснити деталі. Отже, після доповіді вартових, воєвода наказав Захисникам Ліги відправити загін до найближчого поселення турора. Вояки слухняно рушили Південним Уріччям, й діставшись гоблінів, заарештували перших ліпших їхніх мисливців. Усі спроби місцевого старости пояснити, що схоплені чоловіки не мають аніякого відношення до вбитої корови, м’яко кажучи, ігнорувались. Вірніше, зі слів Тура, який виявляється також був у цьому загоні, ратники жорстоко його побили, чим викликали сплеск відповідного протистояння. Роздратовані турора кинулися захищати старосту. Від страшної бійки врятувало тільки втручання Макви, який спробував владнати ситуацію. Він ледь зміг вмовити гоблінів не противитися людям, а тим спочатку пообіцяв видати замість вбитої корови соболині шкурки. Але командир загону уперся, мовляв, у нього наказ привести «капосних шкідників до Молотовки», щоб тих там прилюдно покарали. Маква спробував натиснути на нього, нагадавши їм про угоду, згідно якої усі подібні випадки непорозумінь вирішувалися перемовинами, а не бійкою. Командир же все одно продовжив погрожувати, якщо мисливці не підуть з солдатами. Він поводився доволі агресивно. Навіть дуже агресивно.

–Чому так? – спитав я у Тура. – Звідки подібна неприязнь?

Десятник потиснув плечами та буркнув щось на кшталт звідки, мовляв, я знаю. Мені відразу подумалося, що участь в тому давньому інциденті сприймалася Туром з якоюсь хворобливою окраскою. Здається, він взагалі намагався не згадувати ті події. Мабуть, не бачив в тому привиду для гордості. Воно і зрозуміло: то ж не якась героїчна бійка, а каральний похід... через дохлу корову.

Отже, з подальшої розповіді десятника виходило, що Маква не хотів виникненню сутички через ту вкрадену худобу. Він все ще намагався залагодити цей інцидент, пропонуючи відкуп. Але командир Захисників Ліги залишався невблаганним. Шаман зміг заспокоїти турора та заявив, що теж піде до Молотовки разом із захопленими мисливцями, щоб спробувати вирішити непорозуміння мирним способом, проте вже з воєводою.

–Непорозуміння? – хмикнув я. Здається мені тепер ясно, чому на це слово так дивно відреагував Маква. Ось тоді, п'ятнадцять років тому, дійсно було непорозуміння. А вкрадений Боранн та вбиті жителі гоблінського селища явно не підлягають подібному визначенню.

Тур зупинився та поглянув на мене. Кілька секунд десятник нервово смикав кінчик своєї борідки, а потім, потупивши погляд, глухо промовив:

–Тьсе я наврол Макву так поробити-то… Рєчів уто вшуткові, а той рімтав-то сє всерйодз.

–Ти про похід до Молотовки? – перепитав я.

–Так… Треба б було одрадити, але я помишляв-то, счо воєвода погаласує-поагласує та й вєдло брати ідз них багатий відкуп. Та й все-то!

–І чим закінчилося?

Судячи з виразу обличчя десятника, ця історія не мала позитивного результату.

Воєвода не став слухати Макву. Мало того, він наказав своїм людям схопити його, саме як підмовника, котрий підбивав турора до капостей. Шамана схопили, посадили у залізну клітку та якийсь час показували на площі. Згодом Макву повезли до Світлолісся. Деякий час тримали у підвалах Новограду.

–Де той Маква тсчє мешкав-то, нє вєдаю, – закінчив свою розповідь Тур. – Вдзагалі нє вєдаю. Мені-то відомо, натьсє він воротився сюда, до Сівєрії, рочків то п’ять тому. До рєчі, срєдь турора Маква має неабияку шану. Вони його поважають! Дужчє поважають!

–І що той Маква? Тепер вже капостить насправді? – я запитував про помсту на яку, на мою думку, цей шаман міг піти. І це цілком би його виправдовувало, адже судячи із розповіді десятника, він зазнав чимало кривди з боку як колишнього воєводи, так й інших людей.

Тур нічого не відповів. Лише міцніше стиснув зуби та рушив далі.

Я обернувся. Дивлячись на одиноку фігуру шамана, який вже досяг кромки лісу. Що не кажи, а цей гоблін сміливець. Якщо Форк взяв з собою підтримку, то Маква рушив на зустріч сам… та ще й без зброї.

–Слухай, Туре, – звернувся я до ратника, – от дивлюсь на тебе та все думаю, чому ти й досі десятник. В твоєму віці вже й пора бути сотником, – я хихикнув.

–Ти, Свєрре, дзабагато тириндіш! – огризнувся чолов’яга. – Тсьому та тьсому… Так сталося-то!

Нарешті ми дісталися будівель, де переховувались ратники. Тур наказав кільком з них вести спостереження за лісом та берегом озера, а іншим – будувати сані. Мовляв, запряжемо коней, та будемо вивозити на підводах поранених.

–А що, гобліни нас відпускають? – спитав Семен.

–Вони обітьсяють нікого не чіпати-то! – кинув Тур, перед тим чомусь поглянувши на мене.

Кілька годин ми старанно працювали. Я зізнаюсь чесно, що не є майстром у виготовленні саней, та і взагалі не дуже ладнаю із такими речами, тому по мірі своїх сил лише допомагав: тримав, пиляв та підрубував там де вкажуть. А от серед Захисників Ліги виявилось чимало моторних хлопців. Той же боязкуватий Добриня, виявляється, міг однією лише сокирою таку цяцю змайструвати, що завидки брали.

Закінчили ми, коли сонце вже давно сховалося за небокраєм, та нагору виповз пузатий місяць. Тур оглянув сані, та задоволено зацокав язиком. Після вечері та визначення черги вартування, полягали відпочивати.

Сон не йшов. Мені все згадувався той Маква та розповідь десятника. Особливо оті слова про залізну клітку… Уявляю, як почувався шаман, коли воєвода наказав його схопити та возити напоказ, як диковину тваринку.

Бачу, в Сівєрії відношення між народами ще більш складніші, ніж в тому ж Світлоліссі. Хоча, мабуть, усюди якісь непорозуміння. Просто звикаєш до одного, і через те життя сусідів здаються, м’яко кажучи – дивними.

Сівєрійці, водяники, гобліни, орки… та навіть гіберлінги в Гравстейні… Усі один одного штрикають, усі під'юджують. Одурити того ж гобліна або водяника для сівєрійця не вважається чимось поганим чи безчесним. І навпаки…

Згадалось, як ще в Молотовці я чув від місцевих жителів, як вони підсовували водяниками зіпсовані сітки, мовляв, з дикунами так і треба вчиняти. А потім інші жалілися, що чужорідне плем'я краде рибу в їхніх сітках. Або взагалі їх псують.

Ніхаз все це бодай! Як те остогиділо! – сердився я. Найприкріше зі всього того, що мені приходиться… вірніше, що мене змушують приймати одну зі сторін таких ось «відношень».

От що, Свєрре… Тьху ти! Я ж Бор, хай йому грець. От вжився в образ! Ну так от, Боре, після повернення до Молотовки, придумуй як дістатися Гравстейну. Досить вже битися за чужі інтереси.

Заснув в страшному роздратуванні. Тому, мабуть, і снилася усіляка маячня.

Піднявся дуже рано, ще до своєї черги вартувати. Небо вже посвітлішало, на сході зачервоніла тонка смужка передранішньої зорі. Я вибрався подзюрити та неочікувано наштовхнувся на задумливу фігуру Тура, який стояв опершись спиною о вкопану колоду.

–Я такодж дзостанусь на солеварні-то! – холодно промовив він.

–Як? Чому? – здивувався я.

Десятник окинув мене оком та рушив до хати, так нічого і не пояснивши.

Ледь розвиднилося, як ми почули голос Єгорки, який сидів під стріхою будівлі та дивився вдалечінь:

–Йде-то! Йде!

Через білосніжне поле, що виблискувало яркими іскорками в світлі ранішнього сонця, яке з дівочою сором’язливістю ховалося за темно-синіми хмаринками, йшла самотня постать шамана.

–Він один! – промовив чийсь здивований голос.

–Схопимо його та замкнемо в каплиці! – запропонував Добриня, виблискуючи очима.

–Та ти що! В якій каплиці! – обурився хтось із вояків. – Щоб якійсь турора оскверняв освячену землю? Та не бути такому! Ліпше вже до ополонці та…

–Андє! – гаркнув Тур. – Тихо всім-то! Натьсє квочки! Анікого ми тьсипати не будемо-то… І замикати такодж!

–То ж Маква! – наполягав Добриня. – Сам Сарн нам його в руки віддає, чому ж не скористатися?

Десятник різко розвернувся. Я вже було подумав, що він тому Добрині зараз пустить руду, але Тур встиг себе опанувати та лише роздратовано повторив, щоб всі заткнули пельки та йшли по справах. Поглянувши на мене, він подав знак йти за ним слідом.

Ми вийшли на окраїну поселення та зупинились в очікуванні шамана. Слідом за Туром рушили собаки. Вони дивились на мене з часткою ревнощів. Мабуть вважали, що в останній час я занадто багато знаходжусь біля їхнього господаря. Прийшлось навіть трохи відсторонитися.

Нарешті Маква дістався нас та зупинився прямо напроти Тура. Вони удвох мовчазно привіталися, хитнувши один одному головами та покрокували до вбитих турора.

На задньому дворі біля стіни старої хати на закривавленому сіні лежали складені рядком тіла гоблінів, а трохи осторонь хлопці поклали деякі відірвані частини – руки, голови, стопи та таке інше.

Не знаю, що зараз творилось в голові Макви, бо він стояв з абсолютно беземоційним обличчям. Його очі пробіглися по вбитим, наче по деталям якогось нецікавого пейзажу. Шаман кілька хвилин переминався з ноги на ногу, а потім обережно торкнувся рукою одного з мерців. Здається, то був Форк.

–У мене є ще одна умова, – раптом сказав Маква. Він різко повернувся до нас та похмуро додав: – На похованні повинен бути присутнім… Свєрр! Нехай він відправиться з нами до…

–Чому тьсе? – не второпав Тур, дивлячись то на мене, то на шамана.

–Бо так хоче Боранн!

–А-а-а… андє… Мене мало хвилює, тсього-то хотьсє ваш бог! Ться умова неприйнятна! – і Тур став між мною та шаманом. – Неприйнятна!

–Що ти скажеш, Свєрре? – крикнув Маква. – Чи вшануєш пам'ять убитих тобою воїнів?

Я напружився. Але не через переляк. Події закручувалися аж занадто швидко.

Прислухавшись до своїх внутрішніх голосів, я не відчув якоїсь підступної пастки збоку Макви. Але питання, чи варто мені вирушати до гоблінських поселень, залишалось відкритим.

–Отже, ваш Боранн бажає.., – заговорив я, пильно вглядаючись в очі шамана. – Бажає подивитись на того, хто здолав його воїнів… Гаразд! Я піду.

Маква, як мені здалося, залишився задоволеним моєю відповіддю. В його очах промайнула характерна іскорка. Він наблизився до мене та цілком серйозно сказав:

–Ти, на відміну від інших, – шаман ледь помітно хитнув убік Тура, – незвичайна людина. Боранн це відмітив… тому і жадає твоєї присутності на церемонії… Тебе, Свєрре, скоріш за все благословив дракон…

–Дракон? – відступив я.

–Так… благословив своїм вогненним подихом. Це стародавня магія. Я чув про подібне, коли…

Тут Маква стиснув зуби, так і не закінчивши речення. Але я зрозумів натяк. «Коли» – означало період полону в Світлоліссі.

От, цікаво, а від кого Маква міг чути про драконів? Може, від ельфів?

–Чия то магія?

–Я не відаю. Можливо наш новий Білий шаман знає, – ухилився від прямої відповіді Маква. Думається мені, якщо б десятник не стояв поряд, то гоблін би розповів куди більше.

–І де можна знайти того Білого шамана? – запитав я.

–Ти можеш зустрітися з ним на церемонії поховання.

–Добре.

Маква відступив назад, знову озирнувся на тіла вбитих турора та заявив, що наш загін може вирушати до Молотовки.

–Два дні! – додав він, демонструючи два пальці. – За два дні сюди прийдуть мої люди. Вони заберуть наших воїнів… Сподіваюсь, Туре, що твої ратники за цей час досягнуть Молотовки.

–Їм треба-то більше тьсясу, – захитав головою десятник.

–Більше часу я не маю. Два дні… та моє слово!

Тур поглянув на мене, наче чекав якихось слів. Чи то підтримки, чи то навпаки – заперечень. Але я продовжував мовчати, погоджуючись з умовами шамана. Крім того, мене більше бентежили слова про дракона.

Отже, Боре, тобі треба поговорити із Білим шаманом… Мабуть, це найголовніший шаман турора – їхній верховний жрець.

Маква підняв вгору праву руку, вказуючи на закінчення розмови. І вже за півгодини загін Захисників Ліги, завантажившись на сані та прихопивши із собою працівників солеварні, рушив додому. Тур, як і обіцяв, залишися зі мною на солеварні. А переляканого Єгорку разом із своїми собаками він передав Семену, наказавши тому пильно доглядати за ними.

Хлопчина розгублено подивився на «тятю», не наважуючись йти з іншими ратниками. Він дивився саме так, як ті люди у яких раптом відбирають щось важливе, і відбирають назавжди. Десятник гаряче обняв Єгорку і насильно відштовхнув від себе.

–Йди-но! Не рви сертьсе-то старого! – трохи роздратовано додав Тур.

Тоді до хлопця підійшов Семен, взяв його за руку і потягнув за собою. Десятник відвернувся і почав щось діловито розглядати. Але я встиг побачити, як в густу білу бороду опустилися кілька сльозинок.

Ще важче, виявилося, розлучатися із собаками. Вони сіли на задні лапи і втупилися на господаря, заглядаючи прямо йому в очі. Тур старанно відводив погляд, при цьому сердито бурчав та демонстративно гупав ногою по землі.

–Кляті створіння! Йдіть-то. Йдіть, я сказав! – він подав знак Ігорю, щоб той забрав псів.

А ті навіть не ворухнулися. Вони все намагалися зазирнути в очі господаря, а потім, буцімто по команді, повернули морди до мене. Кілька секунд ми з ними переглядалися, і собаки, понуривши свої волохаті голови, пішли слідом за Ігорем.

Мені здалося, наче Тур полегшено зітхнув. Я помітив, як він підняв очі до неба і щось пробурмотів під ніс. Потім скутими рухами осінив святим знаком загін і попрямував до мене.

Дочекавшись слушної нагоди, поки Маква знову не почав возитися біля тіл турора, десятник непомітно протягнув один з «рубінів» та порадив надягнути той на шию. Мовляв, той мені ще знадобиться. Другий такій же амулет Тур одягнув сам, заховавши його під кольчугою.

–У нашому-то світі, Свєрре, бува всіляке, – якось сумно додав Тур.

Він хотів було посміхнутися, але зрозумівши, що нічого не виходить, чомусь пішов до каплички…

18

…Вранці третього дня до солеварні припхалась сила-силенна турора. Вони заходили в поселення, розтікаючись між будинками, наче весняний розлив річки. Ми з Туром як раз сиділи біля каплиці, очікуючи на їхній прихід, але все одно той виявився доволі неочікуваним, адже гобліни з’явилися, буцімто з-під землі – раптово і дуже швидко.

Вони не чіпали нас. Та і взагалі, наче не помічали. Правда не минуло й чверті години, як невеличка купка озброєних воїнів все ж посідала недалеко від церкви, явно збираючись спостерігати за нами.

За минулі два Маква увесь час знаходився поряд з нами. Він спав (правда трохи осторонь), їв тільки своє (при тому ще й окремо), та періодично чи то молився, чи то «розмовляв із Боранном». З нами шаман майже не спілкувався. Однак я помітив інше, що він все ж уважно спостерігав як за Туром, так і за мною.

І от увечері другого дня, коли Маква вовтузився біля тіл вбитих гоблінів, вимальовуючи на них вохрою якісь знаки, я зважився на розмову. Не те, щоб мене цікавили якісь конкретні речі, просто потягнуло побазікати.

Я присів на призьбі, дочекався, поки Маква скінчить свої ритуали та м’яким тоном спитав, як, мовляв, стають шаманами.

–Це ж ремесло? – додав я, розуміючи що останньою фразою під'юджую свого співбесідника. Насправді, у мене не було наміру його ображати.

Маква неквапливо наблизився та якийсь час задумливо теребив свою кудлату борідку.

–Однієї зими, коли я був ще досить маленьким, – заговорив гоблін, – трапилось так, що мене вхопила чорна хвороба… Приходили й знахарі, й місцевий шаман, проте ніхто з них не міг анічого зробити. Всі вони вже вважали, що я не протягну і кілька днів. Але от однієї довгої зимової ночі мені привиділося… або може наснилося, що до хати прийшов якийсь незнайомець. Пам’ятаю його блискучий одяг. Він був наче сонячні промені. Аж-но очі сльозилися… І от цей незнайомець присів біля вогню та попросив, щоб я його накормив.

–І що ж ти зробив?

Маква хотів посміхнутися, але натомість ощирився.

–Мені ледь вдалось злізти з ліжка, – сказав він. – Але я все ж накормив прибульця… А вранці прокинувся, наче і не було ніякої хвороби. Звичайно, відчував слабкість, проте був здоровим.

–І що це значить?

–Той незнайомець у блискучому одязі був самим Боранном. З того дня я і віддав себе йому. Ось таке… ремесло.

Я помітив, що Маква дивиться на мене зовсім по іншому, ніж на того ж Тура, чи будь-якого іншого канійця. І було в тому погляді щось дивне… щось схоже… на повагу… Так-так. Він навіть спілкувався зі мною, як з рівним. Наче я був турора.

–Цікава історія, – м’яко посміхнувся я. – Отже ти… ти начебто бачив свого бога, так?

–Так, – погодився Маква. – Мені часто доводиться його бачити.

–Де?

–Будь-де! – розвів руками шаман. За секунду він додав, що кожного разу це відбувається по-різному. – А ось ти хоч раз бачив свого бога? Сарна?

Неочікуване питання. Мені в той момент подумалось, що шаман питав з явною шпилькою.

–Ось і вся різниця між нашими народами, – після невеличкою паузи промовив Маква. – Ваш Сарн не воліє зустрічатися із власними створіннями. А чому?

–Невже ти знаєш відповідь?

–Знаю… Бо ви для нього лише засіб для просування своїх цілей.

–Оттаке! – охнув я. Маква мені зараз нагадав зарозумілого ельфа. Навіть якось дивно, що якийсь дикун може поводитись подібно до них.

Тут же згадався Форк, який не міг зв’язати і двох слів. А тут… Ох-ох-ох, Боре. Не на того ти напав, як то кажуть.

–Думаю, що всі боги, – відповів я, – як і ваші, гоблінські, так і наші – Сарн з Ніхазом… думаю, усі вони грають у власні ігри, а що до своїх «створінь» – то їм, чесно кажучи, байдужа їхня доля. Головне, щоб виконали покладені на них… на нас завдання. Ось ти кажеш про Боранна, кажеш, наче виконуєш його волю… Скажи, а що ваш бог від мене хоче? Навіщо зве до вашого селища?

–Боранн нікому не каже своїх намірів, – хитрувато ощирився шаман. – Він лише вказує шлях.

–І ти не намагаєшся вияснити напряму цього шляху? Йдеш, нібито той слухняний віл, якого тягнуть за кільце у носі? – от зараз я навмисно почав піддражнювати Макву. Врешті-решт, чесна розмова можлива, коли з-під свого співбесідника вибиваєш зручну лаву, на яку він вмостив власну дупу.

Але Маква не повівся на мою приманку. Він хитрувато посміхнувся, кинув оком на темнувате небо, а потім сказав, що всі ми воли, яких ведуть за кільце.

–Отже, ти згоден, що Боранн також вважає тебе засобом для досягнення своїх цілей? – кивнув я головою.

–Бо ми часточки його бажань, – після невеличкої паузи відповів шаман.

–Ти кажеш, як той ельф… Мабуть, коли був у Світлоліссі, то часто мав з ними розмови?

–Мені доводилось багато з ким спілкуватися, – якось невизначено відповідав гоблін. А потім він різко повернувся до мене, та вже трохи іншим тоном додав: – Поки був «почесним гостем»…

–Так і я, здається, ваш почесний гість? Чи це не так?

–Вважаєш, я хочу помститися? – Маква заглянув мені в очі. – Думаєш, тому і вибрав тебе?

–Я лише намагаюсь зрозуміти, яку мету ти переслідуєш.

–У мене немає більшої мети, ніж добробут та щастя мого народу. І в тому я покладаюся на Боранна. Якщо він вимагає покликати ворога на церемонію поховання…

–Ворога? Все-таки я для тебе ворог. Скажи-но, Макве, а що твій Боранн каже стосовно відносин між нашими народами? Що пропонує ваш бог? Битися чи миритися?

Ось тут шаман напружився та знову втупився мені в очі, наче шукав там якісь загублені ним речі. Маква вперто мовчав, переминаючись з ноги на ногу.

–Ти ось кажеш, – почав я, – наче всі шляхи визначають боги… Так ось мене вони звуть, коли треба принести смерть. Розумієш?

–Розумію… До речі, Боранн це також розуміє.

–Тоді він, мабуть, хоче чиєїсь крові?

–Можливо, – процідив крізь зуби Маква. – Як доберемось, то ти все і побачиш…

І ось вже сьогодні вранці, коли натовп турора зайшов до солеварні, я знову згадав оце вчорашнє попередження.

Скільки себе пам’ятаю (а відлік взагалі-то ведеться з того моменту, як я очунявся в залі Клемента ді Дазірє), то постійно опинявся у якійсь халепі. Постійно приходилось битися, рятувати своє життя… При чому, що дивно… чи навіть не дивно, а як хитро задумано – це рятування було наче підлаштоване для виконання того чи іншого завдання. От погодься, Боре, що це так!

Думки раптом відкотилися до штурму Горішку. Усі події, які там відбувалися та яким я був свідком, нагадували мені риб’ячу луску. Вони щільними рядами оточували мою свідомість, формуючи настільки дивні розмірковування, що я часом не міг порозумітися із самим собою. Все, що робилось мною (та й іншими людьми) в тій клятій фортеці, було якимось нереальним. Але ж воно робилось! Воно мало місце!

Іноді мене охоплює страх… Страх від того, що я зовсім себе не знаю. Що не можу себе навіть контролювати. Чи точно то був тоді я у тому Горішку? Чи точно я все те робив? Чи реальні ті події, або може це сон?

–Ти мене чуєш? – плеча торкнулася чиясь рука.

Я виринув із роздумів та побачив Макву, який стояв поруч. Він хитнув головою та звернувся з питанням, де знаходиться фігурка золотого Боранна.

Ми з Туром перезирнулися, наче питали один одного, чи варто вже зараз розповідати, де заховали викрадені гоблінські святині. Мені подумалось, що не дивлячись на доволі прохолодне ставлення до сівєрійців, та і взагалі до людей, від Макви не віяло підлістю. Він здавався цілком чесною особою. Мабуть саме тому, я вирішився розказати про схованку біля краю озера, не очікуючи поки наш загін все ж досягне Молотовки.

–Шукати треба під тим валуном, – промовив я, тицяючи на сіру громадину, яка лежала на пагорбі.

Шаман заглянув мені в очі, а потім неквапливо рушив у вказаному напрямку. За півгодини він повернувся до поселення, несучи за спиною мішок з головами ведмедів та золотим гоблінським богом.

За цей час воїни турора спорудили полози, поклали туди вбитих, та очікували на сигнал від Макви. Той витяг з мішка фігурку Боранна, продемонстрував її гоблінам. Ті щось глухо проволали у відповідь та за кілька хвилин ми всі разом рушили геть з поселення.

Страху в мене вже не було. Вірніше, не зовсім страху, а скоріш нервозності. Раптом стало ясно та зрозуміло… Навіть, ні! Не так! Я був абсолютно впевнений, що все пройде гладко. Напевно, тому ще посприяв сьогоднішній сон… в якому до мене знову приходила Стояна.

Як і минулого разу, вона просилася погрітися біля багаття.

–Ідзі, ня бойся, – говорила друїдка. – Турора цябє нічога нє змогуць зрабіць.

–Так я і не боюся, - відповідав я дівчині, підспудно розуміючи, що це все-таки сон.

–Галовнає, каби ти нє одразу увмєшвався... нават калі увбачиш шлєм... Будзь асцярожним. Чакай нагоди.

–Що побачу? – не розчув я.

Але друїдка не пояснила свої слова. Вона лише знову додала, про обережність. А далі я не зовсім пам'ятаю. Якась сонна муть. Нічого конкретного… Підспудно знов промайнула думка: а чому друїдка почала мені снитись? До чого б це взагалі?

І ось я так йду слідом за Туром в череді турора, намагаючись порозумітись із самим собою. Ми минули Жадібні Пальці, перебралися на інший бік річки та покрокували уверх по лісистому схилу.

Навколо, можливо навіть у самому повітрі, висіла якась незрозуміла туга. Небо спохмурніло, сонце заховалось за важки темно-сині хмаринки, а десь за півгодини повалив густий вогкуватий сніг. Я було подумав про привал, але Тур, наче прочитавши мої думки, сказав, що цей снігопад ненадовго. І точно: опівдні знов засяяло сонце, а хмари збігли на схід. Проте все ж йти по свіжому снігу було важкувато. Він липнув до всього, наче був навмисно намазаний смолою.

Звернувши уздовж чергової скали, ми вийшли до так званої кам’яної річки. Так, принаймні, назвав її Тур.

Я зупинився, втупившись у широку стрічку величезних гладеньких валунів, які спускалися донизу, наче дійсно були своєрідними річними хвилями. Кожен з каменів був розміром з двох, а то й трьох добряче відгодованих бугаїв. Чесно зізнаюсь, що це була дивовижна річ. Мабуть, то відгомін далекого минулого нашого Сарнаута.

Тур обережно торкнувся моєї руки. Здається, він подавав якийсь сигнал. Вочевидь хотів сказати щось важливе, але без зайвих вух.

Я наблизився, при тому роблячи вигляд, наче розглядаю місцеві красоти, та тихо спитав, мовляв, у чому справи. Десятник виглядав стурбованим. Він кілька секунд м’явся, а потім неголосно сказав, що здогадується, куди нас ведуть насправді.

Оце «насправді» прозвучало доволі зловісно. Тур трошки нахилився в мій бік та промовив якусь нісенітницю. Я не відразу зрозумів, що він намагається сказати.

–Лимаахнгуру, – повторив чоловік.

Буцімто, це могло мені щось пояснити.

Десятник поглянув на мене якось дивно. Якихось пару секунд він теребив бороду, а потім додав, що в цю долину людей не пускають. Зазвичай.

–І що це значить? – все ще не розумів я.

–Чи повернемось ми дзвідти-то? – і Тур кривувато посміхнувся.

Перейти кам’яну річку було досить важкою справою. Того і чекай, що нога підвернеться і ти гепнешся в ущелину. Я крокував слідом за супроводжуючим нас воїном турора, обережно ступаючи по слизьким каменям. Мої думки, між тим, кружляли навколо того місця, куди вели нас гобліни. Отже виходить, що ми йшли в якісь святі землі турора, якщо я правильно розумів десятника. І це вже дійсно не могло не насторожувати… А тут ще той сон з друїдкою… та ті дивні застереження, які вона там промовляла.

От, псяче хутро!

Дочекавшись, коли мені знову вдасться поговорити з Туром наодинці, я запитав про цей Лимааа… ааа… А Ніхаз його бодай! Язика зламаєш, перш ніж те вимовиш.

Судячи з відповідей, десятник і сам толком не знав, що там знаходиться. Він розповів лише якісь чутки. Навіть, вірніше їхні уривки. Єдине, що я зрозумів безперечно – турора приносили там жертвоприношення та молилися своєму Боранну.

Наступного дня десь опівдні піднявся сильний вітер. Тиша, яка царювала у природі протягом нашого походу, раптом порушилася і застигле повітря одним лише поривом скинуло з себе апатію. Дерева затремтіли, гілки затріщали, де-ніде закрутилися вихори снігу. Ми перейшли черговий перевал і опинились на вершині пагорба, з якого відкривався вид на глибоку долину. Схили навколо неї нагадували таки собі велетенські сходинки-тераси. Не схоже, що їх зробили гобліни… Скоріш, це відгомін давніх часів. Цілком імовірно, що ці тераси були зриті тими ж джунами, чи людьми племені Зем. До речі, останні, здається, дійсно існували в цих краях, адже кажуть, що в Опояску чимало їхніх могильників.

В південному куточку цієї яйцеподібної долини виднілися якісь споруди. Мабуть, то було якесь поселення, чи щось на кшталт того. А в самій середині Лимаахнгуру я помітив неймовірно здоровезну фігуру, сколочену з товстелезних дерев’яних колод. Вона здималася вгору сажнів десь на сім-вісім, а може і більше.

Це був похоронний «ведмідь». Так шепнув мені Маква.

–Боранн прийшов за своїми «дітьми», – за мить додав він, а потім щось пробурмотів турорською.

Я зупинився. Взагалі-то, думав, що похорон буде в селищі, а ми натомість припхалися… Та Сарн його знає, куди ми припхалися! Якась долина.

Тут нас чекало чимало гоблінів. Серед розпалених вогнищ сиділо, стояло, ходило щонайменше сотні дві воїнів турора.

Нас з Туром оточили щільним кільцем (як я розумію для нашої ж безпеки) та ми всі разом спустилися вниз, до «ведмедя», в якому вже були складені тіла гоблінів. Напевно, тих самих воїнів, з якими ми билися на березі річки. Всередину дерев’яної споруди занесли Форка та його підлеглих. Потім всі відійшли кроків десь на сто, розтягнувшись у широку довгу лінію. Маква наказав вартовим відвести мене та десятника ближче до голови «ведмедя». І ледь ми відійшли, як звідкись наперед випхалася гігантська фігура. На її чималій голові виднілася дивна шапка. Мені знадобилось кілька хвилин, щоб допетрати – перед нами здоровезний одягнений звіром орк. А ота шапка, насправді, одна з повернених нами голів ведмедя. М’язисті руки незнайомця були щільно розфарбовані якимись знаками. На поясі я помітив широкий ніж, більше схожий на коротенький меч.

Білий шаман, – пригадав я слова Макви. Мабуть, це і є Білий шаман. Мені стало цікаво, то ж я було спробував наблизитись, але вартові перегородили дорогу та жестом наказали повернутися до Макви.

Орк дістався помосту і, піднявши вгору руки, щось хрипко прокричав турорською. В наступну мить він звідкись витяг золоту фігурку і повітря наче вибухнуло від дружнього хору гоблінських голосів. Від того гулу аж-но вуха позакладало.

Орк – шаман турора. Тобі не здається це дивним? – запитав я сам себе. – Як таке може бути?

Маква взяв мене за руку та потягнув за собою. Ледь ми з ним вийшли наперед, як гоблін шепнув, щоб я підпалював дерев’яну споруду, в якій лежали вбиті воїни.

–Нумо, Свєрре! – підштовхнув мене у плече Маква. – Продемонструй свої вміння.

Я витупив наперед, витягнув із сагайдака стрілу, наклав її на тятиву.

–Вогонь! – і в наступну мить на кінчику палиці розцвіла квіточка яскравого сполоху. Кілька секунд і вона швидко переросла у вогняну кульку. Тятива дзвінко тенькнула, і стріла стрімко помчала вперед. Вона з глухим звуком встромилася в одну з перекладин дерев’яного «ведмедя». Жовтогарячий язик жадібно лизнув колоду, потім зник на якусь секунду-другу, щоб потім стрімко рвонути вперед.

По рядах гоблінів пронісся подих подиву. А коли я пустив ще пару стріл, турора навіть позадкували. Кілька хвилин і перед нами повстав величезна палаюча фігура вогняного ведмедя, дим згарища від якого здіймався на неймовірну висоту.

Я глянув убік орка, який у цьому своєму «ведмежому капелюсі» виглядав одночасно і смішно, і лячно. Оточений групкою відданих воїнів, білий шаман відсунувся назад, подалі від полум’я, вглядаючись у нього осклянілими очима. Судячи з того, як орк нервово переминався з ноги на ногу, то, певно, мені все ж вдалося його вразити. Мабуть саме цього хотілося Макві.

Раптом я почув якийсь гул, який поступово почав перетворюватись на своєрідний спів. Сотні воїнів притупували ногами, глухо вигукуючи одноманітні фрази. Білий шаман підняв вгору свої розфарбовані руки та знову щось прокричав турорською. Мені в цю мить подумалось, наче орк комусь грозить, бо він так вже відчайдушно волав до небес. Мабуть, призивав самого Боранна…

Я все ще стояв та дивився на палаючу фігуру «ведмедя», при тому слухаючи монотонний спів турора. Десь здалеку линув барабанний бій. Він ставав все гучнішим, поки не витіснив собою усі звуки навколо. І в якусь мить все раптово стихло. Це було так неочікувано, що мені навіть подумалось, наче я оглух.

До нас наблизився якийсь гоблін. Він звернувся до Макви. Той уважно його вислухав, захитав головою, а потім неголосно заявив, що Білий шаман запрошує до себе. Я озирнувся та з подивом зрозумів, що ані орка, ані його охорони вже ніде не було видно.

–Запрошує? Навіщо? – розгублено пробурмотів я.

–Що «навіщо»? – Маква посміхнувся та нахилився вперед. Мені здалося, наче він був чимось задоволений.

–У чому справа?

Гоблін стримано посміхнувся та пробурмотів щось невиразне. Зі всього сказаного я зміг розпізнати лише фрази про волю Боранна.

Псяче хутро! Щось мені не дуже подобається ця ситуація.

Звідкись виринула знайома постать. То був Тур, який у порівнянні з малорослими гоблінам нагадував такого собі велетня серед діточок. Десятник спіймав мій погляд та хотів було наблизитися до нас з Маквою.

–Шаман запрошує тільки Свєрра! – бадьоро заявив гоблін.

–Счо то дза маячня? – сердито пробурчав десятник.

–Ти, Туре, можеш лише супроводити його... якщо бажаєш…

Маква повернувся до мене та спитав, чи я готовий. Шаман, мовляв, не полюбляє довго чекати.

Готовий? Навіщо така квапливість? Що той Маква задумав? Та і що Білий шаман від мене хоче? – думки застрибали переляканими зайцями. Я спробував потягнути час: почав прибирати лук, поправляти ремінь, смикати мечі. – Спокійно, Боре. Спокійно… Отже, мені пропонують зустрітися з Білим шаманом… з орком… Не знаю чому, але вся ця ситуація дурно пахне… А взагалі, чи воно мені треба? – і я прямо спитав про те у Макви.

Той аж-но рот відкрив від подиву. Гоблін кинув косий погляд на воїнів, які стояли кроках у п'яти-шести від нас, потім на Тура. За мить, Маква підхопив мене під лікоть та потягнув убік.

–Е-е-е… Що трапилося? – роздратовано спитав я, віднімаючи руку назад. Не люблю, коли хтось чіпає.

–Тобі так чи інакше прийдеться йти до шамана, – прошипів гоблін. – Я крутився, наче вуж, аби це сталося… аби ти.., – і Маква раптово осікся. Він стиснув кулаки та прошипів якусь лайку. – Справа занадто важлива, щоб… щоб.., – шаман, як мені здалося, перелякано озирнувся – чи ніхто не підслуховує.

Тур невпевнено топтався, вочевидь міркуючи, чи підійти до нас, але я жестом наказав йому залишатися на місці. Маква явно не хотів, щоб на бесіді були присутні стороні співрозмовники.

–А чого ти так розхвилювався? – спитав я у гобліна. – Боїшся, що моя відмова образить верховного жерця? Ти, до речі, лише просив повернути вкрадені святині та прийняти участь у поховані. А зараз вже кажеш про якусь «необхідність»…

Маква різко цикнув.

–Знаєш, до чого закликав Білий шаман там… на похованні вбитих воїнів? – сердито казав гоблін. – Знаєш, що він говорив? Ясна річ, що ні. Ти ж по-нашому не розумієш…

–Це правда, не розумію. І що ж хотів той орк?

–Помсти… Помсти за напад… Помсти за наругу над вірою… Він закликав до війни!

–Псяче хутро! Ти… ти… ти.., – я захлинувся емоціями. Не зміг вхопити слова за хвіст, і вони розбіглися, наче ті перелякані миші. – Ніхазів сину! Ми ж з тобою, начебто, домовились! Я повертаю вашу власність і всі заспокоюються… Всі…

–Ти так кажеш, наче то я закликав турора до…

–Та припини ти! Я не якась дурнувата дитинка. Закликав, або не закликав… Псяче хутро! – казав я, а у самого-то аж у скронях бухало від хвилювання.

–Ти даремно шкіришся, – огризнувся Маква.

–Даремно? – я напружився. – Ти ж мені казав… ти мені обіцяв…

–Я анічого тобі не казав, – холодно промовив гоблін.

–Що?

–Та заспокойся, Свєрре! Давай не так голосно! Не привертай зайвої уваги.

–Ти взагалі чув, що сам тільки-но розповідав? – вже більш спокійним, проте все ще роздратованим тоном, спитав я. – Ваш Білий шаман, ваш верховний жрець кличе турора піти війною на сівєрійців! Нехай я – ніхто, можна і обдурити… Що ти, Макве, і зробив. Але як же домовленості з Сотниковим? Ви підете на протистояння з ним? Ось так візьмете, наплюєте на все, та підете?

–Не пересмикуй! – гіркнув у відповідь Маква. – Напад на святилище перекреслив усі домовленості, усі мої намагання нарешті порозумітися з людьми… Що так дивишся? Здивований? Ну то послухай: саме я виступав за миролюбну угоду між сівєрійцями та турора. Саме я вмовив шаманів усіх кланів зустрітися з Сотниковим та погодитись на дружній договір. Але все змінилося…

–Що «все»?

–Після того, як верховним жерцем став орк…

–А хай ти скиснеш! Цікаво, а яким чином він став вашим верховним жерцем?

Маква відкрив рот, щоб відповісти, але в останню секунду передумав.

–Так і знав… відчував, що вам, гоблінам, нема віри! – сердито бурмотів я. – Що ви…

–Я… я… я також, як і ти, – схвильовано перебив мене Маква, – обурений словами Білого шамана. Його заклики до…

–Цікаво, цікаво! Отже, ти обурений!

–Як не дивно, але так… Послухай, Свєрре, давай заспокоїмось і поговоримо, як дорослі люди.

–Скажи відверто: ти ж знав, що верховний жрець і так збирався нападати? Оте викрадення Боранна лише привід. Я правий? Бачу, що правий… Ти мене навіщо сюди затягнув? Щоб показати вашу міць? Чи вбити?

–Прошу тебе припинити ці дівочки зойки! – огризнувся Маква. – Я, скажімо так, здогадувався про наміри Білого шамана, – стримано відповів гоблін. – Тому і спробував обійти його, поки не сталося реальної біди.

–Тобто? – я навіть нахилився вперед.

–Переграти. Змусити «рухатися» в необхідному мені напрямку… Зараз нема часу про це розвідати, то ж прошу тебе довіритись мені та зробити так, як я скажу.

–Отаке! Знову піти у тебе на поводу?

–Свєрре! – гоблін сердито зиркнув на мене та спробував знаками призвати до заспокоєння.

–Гаразд… я можу тебе послухати. Але не більше. То ж чого саме ти хочеш?

–Ми про це з тобою вже говорили. Я лише бажаю добробуту та щастя своєму народу, але не ціною протистояння, а…

–Припини кривлятися! – розсердився я. – Чого ти прагнеш насправді?

Маква насупився, пильно-пильно вдивляючись мені в очі. Його відповідь була стриманою, проте не позбавленою ноток все тієї ж схвильованості:

–Війна, це не вихід. Турора не повинні битися з сівєрійцями. Думаю, нас просто намагаються зіштовхнути лобами.

–Хто?

–Орки, – тихо додав Маква. – Я схильний до мирного вирішення суперечок… як і ваш воєвода… Але слово Білого шамана не можна порушити.

–От, псяче хутро! Навіщо взагалі тобі повірив? Почесний гість та таке інше. Воля Боранна…

–Так, це воля Боранна! – погодився Маква. Мені відразу здалось, буцімто він щось недоговорює. – Але не всі це бачать, – останню фразу шаман сказав з таким роздратуванням, наче чавив якогось хробака. – Не всі можуть розгледіти.

–Ти знову за свої байки!

–Не поводься, наче мала дитина! – перебив мене Маква. – Давай поговоримо відверто, – знову повторився він. – Пам’ятаєш ту розмову, мовляв, чого хоче Боранн? Як він дивиться на стосунки між нашими народами? Так ось, друже… Дозволиш називати тебе другом? Так ось, я не лукавив, коли відповідав тобі про свою миролюбність. Ти мені віриш?

Прийшлось, хоч і не охоче, але кивнути головою.

–Добре… добре… добре.., – Маква, як мені здалося, навіть зітхнув з полегшенням. – Так от слухай: як тільки увійдеш до будинку Білого шамана, то все зміниться. Повинно змінитися. Так каже мені Боранн…

–Знову Боранн! Ти взагалі впевнений, що це він хотів моєї присутності саме тут? – запитав я у Макви.

–Впевнений! Ти… та й Тур також… досі живі, що так бажає Боранн.

–А насправді? – зіщулився я.

–Так воно і є! Ти просто не розумієш, – повторив гоблін.

–От чого я дійсно не розумію, все ж яким чином орк став вашим верховним жерцем? Орк і гобліни! Якось дивно, ти так не вважаєш? Чи є щось таке, чого ти недоговорюєш?

Маква кинув косий погляд на воїнів, які стояли осторонь та спостерігали за нами. Вочевидь, гоблін хотів мені сказати щось важливе, але в останню мить передумав.

–Він із білих орків, – сухо промовив Маква. – З тих, які живуть у тундрі… Прийшов до нас не так давно.

–І відразу став верховних жерцем? – іронічно посміхнувся я.

–Майже… Його сюди направила… е-е-е… Рада наглядачів, – продовжив шаман.

–Ти ліпше скажи, яким чином орк має право ставати вашим верховним жерцем? Так і я, людина, або якийсь ельф прийде і…

Маква різко підняв руку, перериваючи мене:

–Орки – благословенний народ! З самого Ийлараа… е-е-е.., – вочевидь Маква нервувався, тому почав плутатися у словах. – З самого Зачаття саме вони стали найпершими дітьми Боранна! А потім вже з’явилися і ми… турора… Бог наказав білим оркам піклуватися за нами... захищати… навчати всьому, чому і він їх навчив.

Я раптом пригадав, що в Хадагані гоблінів вважають найнижчою ланкою їхнього суспільства. Вони навіть не входять до титульних народів Імперії, а щось на кшталт рабів при орках. Займаються всілякою важкою господарською роботою.

–…всіляко протегують нашому народові, – продовжував розповідати Маква. – Виступають заступниками як перед Боранном, так і …

–Дуже цікава історія! – перебив я. – Але мені здається, ти чогось недомовляєш.

Гоблін стримано зітхнув та раптом заявив, що я скоро сам все побачу та зрозумію.

–Ти, Свєрре, між іншим, досі живий, бо така воля нашого бога, – повторився Маква. – Білий шаман, і я в тому впевнений, зве тебе, щоб запропонувати угоду. Мовляв, стати на бік турора та піти битися проти…

–Він що, дурний? Я на подібне не погоджусь! Навіть якщо сам Боранн почне вмовляти!

–Сам ти дурний! – чомусь огризнувся Маква. – Ти просто не бачиш того, що показує мені мій бог... Ясна річ, ти відмовишся від пропозиції верховного жерця, на те він і розраховує. Тому і поверне все так, що тебе схоплять та вб’ють.

–Вб’ють? Навіть не дивлячись, що я гість? Почесний… Чи ти це забув?

–Ти дурень… почесний… якщо дійсно не розумієш, до чого все йде.

–Та припини ти ходити околотом.

–Тьху ти! – роздратовано тупнув ногою Маква. – Я тобі кажу, як уникнути великої війни між нашими народами, між сівєрійцями та гоблінам.

–А якщо мені все рівно, чи буде та війна, чи ні?

–Богам не всі рівно. І твоїм, і моїм. Та і врешті-решт, це потрібно і тобі також, якщо звісно не хочеш відправитись до вашого чистилища...

–Ти що мене лякаєш? – насунувся я, раптом згадуючи оті дивні Маквові обмовки та фразочки.

–Попереджую. Ти от недавно сам казав, що боги кличуть тебе в особливих випадках.

–Ну, я не зовсім так казав...

–Але суть така ж! Свєрре, коли ти увійдеш всередину, то зрозумієш усю небезпеку, яка нависла і над нами, і над вами, людьми… Білий шаман, між іншим, вже побачив твою міць… і він злякався… він зрозумів, кого я привів.

–Тобто «я привів»? – і тут мене наче пройняло: цей гоблін був проти «господарювання» орка серед його одноплемінників. Так-так! Ось в чому справа! – Псяче хутро! Ти... ти... це ти все підлаштував, бо тобі конче хочеться самому стати Білим шаманом... верховним жерцем усіх турора... Так?

–Так, – спокійно заявив Маква. Він навіть не намагався те приховати. – Але повторюю: все ж це потрібно не скільки мені... а скоріш всім нам. Всім нам! Заради миру. Чуєш?

–Ну ти й… лиса! – ледь стримався я, щоб не сказати більш образливе слово.

–Хай так! – кивнув головою Маква. – А знаєш, я давно переконався, що в нашому світі… як серед людей, так і серед гоблінів… чи то орків, ельфів, гіберлінгів… немає ніяких миленьких «зайчиків» і злих «вовків». Тут всі без виключення лиси та росомахи: хитрі, підлі та підступні…

Маква роздратовано хмикнув. Вочевидь, розмовляти на цю тему для нього було не дуже приємно. Він кілька секунд збирався думками, а потім знов щось пробурмотів про підступність та хитрість.

–І ти те ж лиса? Чи росомаха? – спитав я у Макви. – От, цікаво, а як ти пояснив своїм одноплемінникам мою присутність на поховані вбитих мною же воїнів турора? Що ти їм втюхав? Казки про честь та повагу до ворога?

–Втюхати! – хмикнув Маква. Йому не сподобалось це слово. – Не треба дражнити долю, Свєрре! Ти, певно, не бачиш, в якій халепі ми з тобою знаходимось. Втюхати! – сердито хмикнув шаман. – Ну і слівце знайшов…

–А ти вважаєш, наче я зараз повірю в усі твої казки? Де впевненість, що ти сам не хочеш розв’язати війну?

–Тобто?

–Що «тобто»? Я не наївне дитятко, і вже прекрасно зрозумів, куди ти мене штовхаєш. І навіщо вимагаєш зустрітися з Білим шаманом. Ти хочеш, щоб я викликав його на бій! Адже так?

–Ну… ну.., – Маква прямо-таки сторопів, почувши цю заяву.

–Та все так! І де ділися ті заяви про «благословенний народ» та «найперших дітей Боранна»?

–От не треба робити з мене якусь страшну падлюку! – образився Маква.

–Ще скажи, що серед всіх лисів-росомах ти найчесніший, – я все ніяк не міг вгамуватися. Мене, чесно кажучи, аж-но трусило від всієї цієї ситуації. – Ти хочеш змусити мене битися замість тебе! От хитра потвора!

–Так! Хочу! – кинув гоблін. – Тому що я не зможу здолати цього велетня. Ніхто з нас, турора, не зможе здолати його у двобії! Тому Боранн і послав тебе…

–Ну, гаразд. Припустимо, що я погодився. А от тепер дивись: у випадку моєї перемоги над орком… над верховним жерцем, – підкреслив я, – відкривається прямий шлях до тієї самої війни, якої ти, начебто, намагаєшся уникнути, оскільки тоді будь-хто може заявити про «людську підступність». От про що я торочу! Мовляв, спочатку вкрали золоту фігурку бога, напали на поселення, вбили жінок та дітей… а тепер ще зарізали Білого шамана! Смерть людям – от до чого потім почнуть закликати…

–Дурень! – в серцях кинув Маква.

–Так, я дурень. Дозволив заманити себе байками про драконів та давню магію. Ти взагалі сказав, наче Білий шаман може допомогти мені розібратися з власними справами, але натомість… натомість все виявилось простіше простого: один з гоблінів бажає захопити владу!

–Я тобі не брехав! – цілком серйозно сказав Маква. Він зітхнув та знову повторив: – Я не брехав!

Чекай-но, Боре! – мене наче вдарило блискавкою. – Та цей гоблін цілком щирий зі мною! Так-так! Він не лукавить! Він вірить у свою святу місію!

–Я вже відмічав, що ти, Свєрре, незвичайна людина, – кинув гоблін. – Повторюся: саме тому боги покликали тебе сюди. Пам’ятаєш, що я тобі казав? Кожен з нас служить якійсь меті. Саме ми – руки бога… богів…

Маква раптом торкнувся мого плеча, явно намагаючись розтопити лід непорозуміння. Я на якусь секунду здригнувся та трохи відступив назад. Моя частинка свідомості, яка вічно усіх підозрює, затремтіла та забубоніла, що не варто втрачати пильності.

–Чужа кров… чуже серце.., – шептав гоблін. – Серце дракона… Це… давня магія. Дуже давня.

Мене наче обухом бахнули:

–Як ти… ти… ти про те дізнався?

Маква стримано посміхнувся.

–Дізнався… бо саме я і є справжній Білий шаман, – заявив гоблін.

–А той орк?

Шаман зіщулився та досить стримано додав:

–Саме мене обрав Боранн. І тебе також, – після невеличкої паузи промовив гоблін. – Саме нам випала доля бути його руками…

–Навіщо?

–А тобі, бачу, завжди треба знати причини, – Маква на мить задумався. – А просто зробити й нічого не запитувати не можеш?

–А якщо я боюсь бути використаним заради зла? – звичайно, це була іронія. Але між тим я занадто часто був «чиїмись руками». От і зараз від мене вимагають не зовсім того, чого бажає власна душа. Мало того, ставлять в таки умови, що іншого виходу просто немає. Неможна взяти й відмовитися… бо в такому випадку я «опинюсь у чистилищі», адже так попередив Маква.

От, псяче хутро! І чому так завжди коїться?

Гоблін все ще мовчав. Я нависнув над ним, втупившись у його лису маківку. Ніздрі Макви напружувались, коли він робив вдих, а гострі кінчики вух, які нагадували скоріш котячі, ніж людські, тремтіли, буцімто листя на вітрі.

–Я багато чого почув, коли гостював у людей, – пошепки промовив гоблін. – Багато чому навчився… Чи знаєш ти, що дракони – найдавніші істоти цього світу. Я почув про них чимало легенд… Чимало… Одна з них говорить, наче вони були створені, щоб назавжди знищити наш світ… От звідки в тебе та тяга до руйнування… до смаку чужої крові… до смаку зла… Так-так, до смаку зла. Але ось яка заковика, – Маква підняв очі до мене: – богам потрібне зло… адже навіть у їх найменший благій справі неможливо без нього.

–Отже, дракони, якщо вірити твоїм словам, хотіли знищити наш світ, і не дивлячись на те вони, так би мовити, все одно робили благу справу?

Маква дивився на мене, як дивляться батьки на свої діточок: з такою собі часткою зверхності, адже їм, нібито, відомо набагато більше. А ми, діти… та і саме я – дурнуваті простаки, які мислять лише чорно-білими категоріями.

–А єдинороги? Що ти чув про них? – допитувався я.

–Кров єдинорога не дає тобі перетворитися на чудовисько, – парирував Маква все з тією ж «батьківською пихою» на своєму обличчі. – А знаєш, що мені каже Боранн? Що ти врешті-решт побачиш відповіді… але коли доберешся до земель білих орків.

–Яких земель? – не відразу допетрав я. – Ти про Долину ста озер? А що там?

–Ти хочеш забагато знати… але сам нічого не даєш натомість.

–Гаразд… гаразд, – хитнув я головою.

Маква це сприйняв як знак погодження з його планами. Він навіть зітхнув з якимось полегшенням.

Дурень, – облаяв я сам себе. – Дурень, якщо вирішився ступити на цю стежку… Ну що, Боре, готовий до випробувань? Готовий побути «руками бога»? – і з цими думками я рушив слідом за гоблінам…

19

…Темніло дуже швидко. Небо, затягнуте сірими хмаринами, похмуро озарялося відблисками від палаючої споруди. Стежка вже втретє вильнула збоку-вбік і пішла вгору. І вже за чверть години ми дісталися високого частоколу, біля воріт якого стояли вартові. У світлі смолоскипів, вони здавалися ще нижче, ніж зазвичай.

Ми пройшли всередину цього своєрідного поселення, яке, скоріш за все, було осідком Білого шамана. Хоча, судячи з охорони та укріплення, вона більше нагадувала маленьку фортецю. Маква наказав Туру залишитися на біля брами, а мені заявив, що слід почекати запрошення. Гоблін кинув косі погляди на воїнів, що стояли поруч, потім підхопив мене за лікоть та потягнув за собою, убік скелі, що розкинулася праворуч від брами. Вона здіймалася майже прямовисно, будучи своєрідним природним захистом. Поряд з нею височів плаский пагорб, на якому був вритий товстий стовп з якимись вирізаними на ньому потворними пиками. Маква озирнувся та пошепки проговорив, що Білий шаман буде мене випробовувати. Шукати слабке місце.

–Попереджаю, – додав гоблін, – він вміє це робити. Не намагайся відповідати тим же самим! Інакше попадеш в його пастку.

Маква хотів ще щось додати, але в цю мить з великого довгого будинку, зовні схожого на величезний стіг сіна, проте складений не з соломи, а критий корою, та який розташовувався прямо за пагорбом, вийшов вартовий. Він подав нам знак та ми рушили до входу.

–Будь обережним, – повторив Маква. В його очах блиснули дивні іскорки.

Всередині будинку мене чекало кілька бритоголових шаманів на чолі із зеленошкірим орком. Він сидів у центрі біля розкладеного багаття. Поряд, на невеличкій підставці, я помітив залізний шолом. Крутобока посріблена тулія, широкий хрестоподібний нанісник, кольчужна бармиця… Відразу помітно – річ не дешева. От не думав, що серед дикунів є поціновувачі добрих обладунків.

Білий шаман помітив мою цікавість шоломом. Він задоволено ощирився, демонструючи свої довгі ікла, та гаркнув або турорською, або своєю оркською мовою – Ніхаз його знає якою саме! Судячи з усього, канійською він не говорив, або не хотів говорити. Всі його фрази взявся перекладати Маква.

Орк знову кивнув головою убік шолома та затараторив (як мені подумалось) з певним викликом у голосі.

–Білий шаман… радий бачити тебе… в своєму будинку, – промовив Маква, який став між мною та орком. В очах гобліна знову промайнули ті дивакуваті іскорки.

Я не те щоб хвилювався, а скоріш трохи занервував. Чесно кажучи, повністю довіряти Макві не міг… Хробачок такої собі недовіри постійно точив свідомість, отруюючи її думками про зраду.

–Теж… зворушений… подібною честю, – старанно підбираючи кожне слово, відповів я.

–Сідай на почесне місце, – і Маква вказав прямо напроти Білого шамана.

Я присів, з цікавістю втупившись на орка. Широкі вилиці, коротка міцна шия, глибоко посаджені очі… приплюснутий ніс… товсті масні губи... Вигляд, скажу вам, дещо відразливий, але разом з тим і не позбавлений своєрідної харизми.

Орку явно не сподобався мій погляд. Він ощирився, знову демонструючи вищерблені ікла, та щось промовив турорською. Мабуть, якийсь жарт, бо інші гобліни раптом реготнули.

–Чи впізнаєш ти цей шолом? – прошептав Маква, поки Білий шаман продовжував казати жарти під загальний гомін гоблінів.

І тут мене наче ошпарило. В голові затремтіли тривожні дзвіночки. А за мить я пригадав попередження друїдки, яка наснилась минулої ночі: «Галовнає, каби ти нє одразу увмєшвався, нават калі увбачиш шлєм».

Шолом… шолом… Що то за шолом? Куди я не повинен вмішуватись?

–Він належав Єрмолаю Сотникову… сівєрійському воєводі, – додав Маква.

Отаке! І що це за хєрня? Звідки тут шолом Сотникова? І чому Маква сказав у минулому часі – «належав»?

Я не втримався та запитав у гобліна, звідки у верховного жерця ця річ. Той буркнув, що він прийшов з нею. Продемонстрував усім турора та заявив, що більше не треба дотримуватись договору з людьми.

Орк замахав руками, щось голосно питаючи у гобліна. Той уважно вислухав та повернувся до мене.

–Білий шаман питає твоє ім’я… та звідки ти прибув на нашу землю? – проговорив Маква.

–Я? Свєрр. Ти ж знаєш…

–Я лише перекладаю твої слова. Твої! – мені здалося, що Маква підморгнув. Він повернувся до орка та доповів, при чому, як мені здалося, доволі нахабним тоном.

Білий шаман нахмурився і задав ще якісь питання.

–Тебе так назвали на честь вашого великого воїна? – перекладав Маква. – Наш верховний жрець чув про Свєрра з далекого острова.

–Скажи йому, що я і є той самий Свєрр. Той самий, який нищить своїх ворогів.

Якщо вже грати, то з нахабством. Доля полюбляє сміливих, – виправдовував я себе.

Ледь Маква переклав мої слова, як в приміщенні повисла гнітюча тишина. Орк дещо напружився і довго-довго дивився мені в очі. Якийсь час він нервово барабанив пальцями по своїй колінці, а потім із роздратуванням у голосі звернувся до Макви. Той спохмурніло вислухав орка, спробував було відповісти, але його перебили. До розмови підключилися й інші шамани, які всі разом загули, наче роздратовані бджоли.

Судячи з усього, йшлося про щось важливе. І, швидше за все, воно торкалося саме мене. На жаль, я так анічого і не зрозумів з тієї тарабарщини.

Орк стиснув кулаки та невдоволено буркнув, змушуючи усіх замовкнути. Дочекавшись тиші, він почав розповідати, і ледь скінчив, як Маква повернувся до мене та неголосно додав:

–Верховний жрець питає, чи турора для тебе вороги? Або друзі?

Я помітив специфічний погляд Макви. Він наче намагався мені сказати: «Свєрре, будь обережний з відповіддю».

–Спершу треба дізнатися, – почав я, – як ваш Білий шаман ставиться до нас, до людей. Переклади йому, Макве.

–Верховний жрець вважає, що сівєрійцям зазвичай властива підступність… жадібність, дріб'язковість та заздрісність, – перекладав Маква слова орка. – Це було зайвий раз продемонстровано нападом на турорське поселення. Чи не думаєш ти, Свєрре, що той вчинок був… недружній? – на останньому слові гоблін запнувся, наче ковтав якусь гидоту.

–Недружній, – погодився я. – Проте хіба можна судити по людях лише по діях кількох йолопів? От візьміть хіба воєводу Сотникова. Він ніс мир внутрішнім народам.

Орк ледь не вскочив, почувши це ім’я.

–Верховний жрець каже, – почав перекладати Маква, – що підлішої людини він не зустрічав.

–Вважаю, ці слова були сказані необдумано. Скажімо так – під впливом якихось…

Орк лупнув себе по коліну та щось доволі голосно викрикнув. Кілька секунд він збирався думками, а потім роздратовано заговорив.

–Що ти взагалі знаєш про Сотникова? – продовжував мені перекладати Маква. – Чи тобі відомо, що саме він двадцять років тому очолював загони, які руйнували поселення та виганяли наших братів орків… наших сусідів з Юурин-лег… е-е-е… з Тигрової долини? Жінки, діти, старики… Люди тоді нікого не пожаліли.

Я ледь второпав, що мова йшла про орків, які проживали в Опояску біля Велетнів. Ясна річ, місцева історія дійсно для мене поки ще залишалася невідомою, проте життєвий досвід підказував, що вірити тільки одній стороні не варто. Під «руйнуванням поселень» могло ховатися дещо інше. Та і взагалі орки та люди в Сівєрії завжди протистояли один одному.

Білий шаман говорив доволі палко. Він навис наді мною, наче якась скала. Ще мить, і здавалось буцімто орк вчепиться мені у горлянку.

–Ну, про життя Сотникова… тим більше двадцять років тому мені мало чого відомо, – спокійним тоном сказав я. – Можливо, тоді цього потребували якісь обставини. Мені важко судити… Був би він зараз тут, то можна було б прояснити, що то…

–Тут? – перекладав Маква. – Сотников тут більше не з’явиться!

Орк тупнув ногою та схопив шолом воєводи.

–Обставини? – гоблін продовжував переклав його слова. – Знаєш, як свого часу прозивали вашого воєводу Сотникова? Це зараз його всі вважають свого роду миротворцем… а тоді він користувався дещо іншими способами для перемовин. Одного разу його люди схопили старійшину роду муркітов, поважного Тай-Гурая, та скинули його зі скали, тому що той прямо назвав Сотникова м’ясником.

–Все це лише слова! – різко перебив я потік обвинувачень. – Мені дійсно мало чого відомо про воєводу, але не думаю, що оті давні події виглядали саме так, як їх описує шановний Білий шаман! – останнє я казав, придавши голосу характерної іронії. – І по-друге, спитай звідки у нього цей шолом? Невже його подарувала «підла людина»?

В цю мить всередину ввійшов якийсь гоблін, судячи з усього один з воїнів. Він підняв руку та щось голосно промовив. Орк випростався та знаком вказав, щоб прибулець йшов геть. Кілька секунд Білий шаман задумливо дивився на мене, а потім заговорив з помітним викликом у голосі.

–Верховний жрець знову питає, ким ти вважаєш турора – ворогами або друзями? – переклав Маква.

–Скажи Білому шаману так, – начав я: – що мені шкода того, як обидва народи – люди та гобліни – поводяться між собою. Я бажав би бачити їх друзями, тому глибоко розчарований тими смертями, які трапилися в останні дні. Сподіваюсь, що після повернення Боранна та шкур ведмедів, сівєрійці та турора спробують знайти спільну мову та порозумітися один з одним.

Орк слухав уважно. Ледь я закінчив, він хитрувато посміхнувся та раптом запропонував «заради майбутнього миру» – так принаймні переклав Маква, – взяти участь у жертвопринесенні. Ця пропозиція змусила мене напружитися.

–Про що він? – глухо запитав я.

–Біля стовпа Боранна треба принести жертву, – додав Маква. – А саме – серця тих, хто спокусився на його...

–Чиї серця? – ось тут я вже почав нервувати.

–Білий шаман запрошує тебе до церемонії! – Маква торкнувся мого плеча та багатозначно подивився мені в обличчя.

Псяче хутро! – розгубився я. – І що робити?

А орк між тим накинув на себе голову ведмедя та рушив геть з будинку. Я підвівся та покрокував за ним, гарячково намагаючись скласти план своїх подальших дій.

Невже, – міркую, – мене змусять вирізати чиїсь серця? А «чиїсь» явно означає… означає… людські… Людські? – мене кинуло в жар. Перше, що подумалось – про Тура. Невже схопили саме його? Невже Білий шаман вирішив принести у жертву десятника? І буде примушувати саме мене це зробити…

А потім кажу собі: «Не верзи дурниць»! І дійсно, що я таке удумав? Ми з ним гості, а отже…

Псяче хутро! – схвильовано вилаявся я. А якщо гобліни перехопили загін, який ми відправили до Молотовки? Раптом захопили когось з хлопців Тура? Семена, або Ігоря? А може і всіх разом, га?

Назовні зібралося багато воїнів. Ми йшли крізь їх щільний натовп, а я все крутив головою, намагаючись знайти фігуру Тура. Помітив його біля скелі. Він стояв у оточені кількох вартових та дивився на пагорб з стовпом, навколо якого розклали кілька вогнищ.

Ми дісталися підніжжя, і ось тут мене очікувала несподіванка: на невеличкому майданчику зі зв’язаним руками на колінах стояли троє якихось чоловіків. І хоч вони не були мені знайомі, проте десь всередині защеміло серце. Незнайомці виглядали доволі пом’ятими, і це ще м’яко кажучи. Розбиті пики, роздерте вбрання, здоровезні садна й «красиві» синці – все це багато чого поясняло. Один з полонених, сутулуватий широкомордий мужик, вигукував якісь лайки вбік турора. Взагалі, він поводився доволі нахабно, як зазвичай поводяться люди, котрим нема чого втрачати.

Чолов’яга помітив мене та здивовано спитав, хто я такий. Вірніше, це прозвучало так:

–А ти що за хєр?

–Овва! Ну ти й нахаба! – кинув я у відповідь. Як на мене, а мужичок явно поводиться, наче якийсь шахрай та розбійник. – Як звуть-то?

–Щука, – вишкірився полонений.

–Щука? Це риба хижа… хитра… І як, скажи, вона опинилися у ворожих сітках? – перекрикуючи гул, спитав я.

Чолов’яга поглянув на своїх безвільних товаришів та з часткою суму відповів:

–Карасики затримали. Хотів їх, Ніхазових синів, врятувати, а воно вийшло інакше… як бачиш…

–Бачу, – хитнув я головою. – Мабуть, ваша риб’яча зграя приймала участь у грабуванні святилище турора, так?

–Ну-у... можна і так сказати, – повів плечами Щука. Він був щось аж занадто спокійним. Я б на його місці, мабуть, нервував куди більше.

–Тоді тебе… тобто вас трьох зараз стратять, – заявив я, уважно спостерігаючи за реакцією полонених.

–Овва! Здивував! – знову почав приндитись Щука. А ось інші двоє чоловіків перелякано перезирнулися.

Псяче хутро! Щоб воно все сксило! – але лайся чи ні, а все одно прийдеться щось робити. Не буду ж я приймати участь у вбивстві своїх одноплемінників!

Думай, Боре! Думай! Треба щось придумати! Треба!

В цю мить до мене підійшов Маква та подав якийсь знак. Мені здалось, наче він намагався щось спитати. Тим часом гобліни схопили крайнього полоненого та потягнули вгору до стовпа. Дивно, але той навіть не чинив опору. Йшов, наче теля.

–І хто вас тільки напоумив лізти до турора! – сердито прошипів я.

–Якщо допоможеш звільнитися, я тебе озолочу! – промовив Щука.

У цей час з'явився Білий шаман. Він незрозуміло яким чином опинився на вершині пагорба, біля самого стовпа. Дивлячись прямо на мене, орк витягнув свій ніж, підхопив приведеного полоненого, і легким невимушеним та доволі точним рухом враз розсік горло. Кров линула, наче назовні пробився живець. Сніг під ногами людини миттєво набрався темного кольору.

Все було так стрімко, що я навіть відреагувати не встиг. Білий шаман наказав покласти тіло на спину, потім щось прокричав у мій бік та підкликав жестом наблизитися до нього.

–Ти що з ними підв’язався? – почувся роздратований глос Щуки.

–Заткни пельку, бовдуре! – гіркнув я йому. Сам переминався з ноги на ногу, все не наважуючись на щось вирішитися.

Гобліни навколо дружно закричали. Верховний жрець нахилився та увігнав ножа прямо в груди зарізаному чолов’язі. Кілька секунд він возився з ним, крехтів та бурмотів якісь фрази. Увесь цей час мої вуха прекрасно чули, як хрустять та ламаються людські ребра. Менше хвилини і ось орк витяг якусь темну масу.

–Це що, серце? – пробурмотів Щука. – Слухай, як там тебе? Якщо витягнеш мене звідси, клянусь тобі, скажу, де лежить золото.

–Яке, Ніхаз тебе бодай, золото?

–Турорське… Вважаєш, у них була тільки фігурка ведмедя? О, друже, ми знайшли багато цікавого… Та і крім того, я знаю де можна отримати чимало грошей. Тільки витягни мене, я тебе зведу з ким треба.

–Ти ліпше скажи, який дурень тебе сюди направив? Хто наказав лізти у пащу до…

–Я тобі все розповім! Все-все-все! – затараторив Щука.

–А якщо збр-р-решеш?

–Ти завжди можеш мене прикінчити.

–А воно мені треба?

–Слухай, ну ти ж людина, чи ні? Невже даси загинути своєму одноплеміннику?

В цю мить Білий шаман наказав підвести другого чолов’ягу. Той дико заволав, почав упиратися, і, здається, обхезався... прямо у штани. У повітрі повис характерний запах лайна.

Мене хтось штовхнув у плече. Я обернувся та побачив двох турора, які сували в руки ритуальний ніж. Один з гоблінів щось крикнув та вказав рукою убік стовпа. Напевно натякав, що прийшла моя черга «вирізати серце нечестивця».

Я хитнув головою на Щуку, мовляв, займусь останнім. А сам між тим гарячково шукав вихід з даної ситуації. Різати я нікого не збирався, але і відмовка ніяк не приходила до голови.

З другим полоненим орк провозився трохи довше. Він взагалі не квапився того вбивати, явно розтягуючи «задоволення» від самого процесу. Наказав своїм помічникам міцно схопили нещасного бідолаху, а сам першою справою переламав товстезною дерев’яною палицею його голені, потім кисті рук. Згодом прийшла черга ребр. Чолов’яга несамовито кричав та спочатку навіть намагався вирватися.

Білий шаман схопив свій ніж, нахилився над тілом та дуже повільно перерізав полоненому горлянку. В наступну мить орк розірвав пальцями трахею та витяг з неї язик. Навіть не витяг, а просто вирвав його різким рухом.

Я, чесно кажучи, аж-но вкрився липким потом, уявивши себе на місці тієї нещасної людини. Всередині мене забурлили дикі пристрасті. З одного боку я розумів, що це покарання за злочин. Врешті-решт, ці злодюжки перебили і дітей, і жінок турора. То ж отримали відповідну «нагороду». Але з іншого боку – стояти та просто спостерігати за катуванням було дуже важко.

Я помітив, як скривився та відвернувся Тур. Певно, йому також не додавали радощів подібні сцени чужої смерті.

І знову мій погляд наштовхнувся на Макфу. Той пильно дивися у відповідь, явно очікуючи від мене якихось дій.

Ось орк нарешті й вирізав серце. Робив він те, наче перед ним була свиня на закланні. Хоча з нею поводились більш гуманно: штрикнули у серце, дочекались, коли тварина сконає, а потім вже оббілували. А тут…

Я стиснув кулаки та змусив себе підвести очі. Білий шаман жбурнув серце до підніжжя дерев’яного стовпу, і густий хор турора струсив повітря.

–У-у-у… а-а-а… е-е-е.., – слів не розібрати. Можливо воїни так співали, а можливо – просто висловлювали задоволення.

В цю мить схопили Щуку. Він голосно вилаявся та засукав ногами.

–Гей! Стривайте! – крикнув я до орка.

–Що трапилося? – нахилився Маква.

–Скажи, щоб ваш Білий шаман почекав. Чуєш? Переклади йому!

Гоблін напужився, але все ж звернувся до верховного жерця. Той уважно вислухав та відповів з часткою такої собі зверхності.

–Ти нарешті бажаєш сам принести жертву? – переклав питання Маква.

–Навпаки, хотів би попросити Білого шамана віддати мені цю людину, – і я тицьнув на Щуку.

–Віддати? Він осквернив наше святилище! – обурювався орк. Маква ледь встигав перекладати канійською.

–Я це розумію, проте хочу викупити життя цього полоненого. Певний, що ваші закони це не забороняють, – цього я насправді не знав, але вирішив ризикнути.

–Так, не забороняють, – підключився Маква. Він вже зрозумів, куди я хилю, тому із палкістю звернувся до турора, тим самим відрізаючи орку можливість мені відмовити.

За кілька хвилин, Білий шаман неохоче погодився.

–Добре, – переклав Маква. – Але верховний жрець каже, що життя цього чужинця коштує життям когось іншого. Кого ти можеш запропонувати, щоб викупити цю людину?

–Запропонувати? – перепитав я. – Є ще один варіант «викупу». Це поєдинок. Я виступлю на стороні чужинця, а хтось з турора виступить на вашому боці. Так і скажи Білому шаману. Подивимось, чи є тут сміливці.

До мене наблизився Тур. Він став у пару кроках позаду та, стримуючи себе, неголосно кинув:

–Ти блекоти-то об’ївся, тьсі счо?

Я проігнорував десятника та знову голосно повторив питання, чи є серед тутора сміливці. Маква переклав мої слова і навколо повисала страшенна тиша. Я навіть злякався, що оглух. По обличчях гоблінів стало ясно, що ніхто не хоче «заступитися за честь племені».

–Ну якщо немає бажаючих, – знову подав я голос, – то ви можемо призначити його за жеребом. Скажи їм, Макве.

І той, ясна річ, сказав, але, як мені і подумалось, все рівно ніхто не визвався на бій.

–Може, – кажу тоді, – верховний жрець заступитися за честь вашого племені?

Ледь Маква це промовив, як особиста охорона орка тут же стисла списи, нахиливши їх у мій бік. Білий шаман випростався та демонстративно витер свого ножа. Кілька секунд він пильно дивився на мене, а потім неквапливо рушив вниз.

–Якщо ти програєш-то, – почувся позаду шепіт Тура, – то тобі виріджуть сертьсє-то. Бач, як нас страсчав-то? Мабуть, хотчє волі лишити-то!

–Бачу… бачу… Охорона вже зараз готова кинуться та вирізати серця усім нам трьом: і тобі, і мені… і цьому бовдуру Щуці, – я хитнув головою убік полоненого.

Тур роздратовано вилаявся.

–І насчо тобі-то тоді тьсей бовдур? – кинув десятник. Я розумів, що сказано то було без злоби, адже було добре помітно – Туру ситуація зі стратою полонених дуже не подобалась. – Якщо…

–Сподіваюсь, ніяких «якщо» не станеться, і дехто дотримається слова, – шепнув я у відповідь. – Ризик є, але він того вартий… До речі, ти знаєш цього Щуку? Чи його подільників?

Десятник заперечливо мотнув головою:

–Він-то не ідз наших.

–Ото ж бо й воно. А дізнатися хочеш хто його послав?

–Дем’ян, певно-то…

В цю мить нашу розмову перервали. Орк наблизився до нас та, піднявши руку вгору, голосно сказав щось турорською.

–Верховний жрець згоден заступитися за честь нашого племені, – повідомив мене Маква, – проте… проте… проте…

Гоблін виглядав трохи розгубленим та ніяк не міг закінчити речення. Отже мені стало зрозумілим, що орк запропонував дещо таке, що не входило у плани Макви. Той стурбовано дивився на мене, потім кудись за спину, а потім глухо заявив, що Білий шаман вимагає від мене, щоб я залишив лук і сагайдак осторонь.

–Він тебе боїться, – пошепки додав гоблін. – Бачить, що ти не з лякливих… тому і боїться.

–Гаразд, я віддам цю зброю… Легко впораюсь і з мечами.

–Справа в тому, – Маква озирнувся на орка, – що ти не будеш битися з ним.

–Тобто як?

–Оскільки ти… оскільки… е-е-е…

–Та Ніхаз тебе бодай! Кажи вже!

–Оскільки ти вибрав супротивника, то і супротивник має право на вибір. Білий шаман буде битися… з Туром.

А поцілуй мене, свиня, у сраку! Як же так? – мене аж затіпало.

На плече лягла рука десятника. Я глянув на нього, збираючись щось сказати… але слова розбіглися, наче миші. Тур же хитнув головою та доволі спокійно сказав, що готовий до битви.

–Ти що, твою мати, зовсім.., – я хотів було вилаятися, але просто захлинувся емоціями.

–Я не бдздун! – вишкірився Тур. – Виклик-то приймаю!

Він тут же вийшов поперед мене та став напроти Білого шамана. Вони помірялися поглядами, а я прикинув розклад сил. Орк був на дві голови вищий, ніж десятник. Та і в плечах доволі ширший. Не знаю, який він боєць, але судячи зі шрамів на обличчі та руках – дрижаки не справляв… Хоча з іншого боку – битися зі мною засцяв!

–Оце твій Боранн… і жартує! – роздратовано кинув я Макві. Хоча він хіба винний в тому? Цей орк, Ніхазів сину, ще та хитра потвора. Курва, його мати!

Білий шаман задоволено посміхнувся та рушив кудись убік. Мабуть, пішов підготовлюватися.

Десятник обернувся та жартівливо мені підморгнув.

–Ти що? – гіркнув я. – Зараз буде гаряче…

–Анде! Стерплю-то! – махнув головою Тур. А потім пошепки нагадав мені про тигровий амулет.

–Яка з нього користь? – у серцях кинув я, роздратовано стискаючи рукоять мечів.

–Капля-то твоєї крові… й побачиш-но каристь.

Я обернувся до Макви.

–Ти пораду якусь не хочеш дати? – спитав у нього.

–А які тобі потрібні поради? – відмахнувся той та після невеличкої паузи додав, що все в руках Боранна.

До нас наблизилась охорона Білого шамана. Прийшлось мені все ж віддати їм свій лук та сагайдак, й слухняно відійти убік.

–Будь обережний, Туре! – крикнув я десятнику. Вийшло якось фальшиво… Хоча, чесно скажу, що відчував себе облитим лайном. Це ж треба, підставив під удар іншу людину, хай йому грець! – Тримайся! – додав я. – Чуєш, друже?

Тур навіть глянув у мій бік. І від цього на душі стало ще якось гірше.

В цей час гобліни принесли додаткові смолоскипи та почали готувати майданчик за пагорбом...

20

…Кров пульсувала в скроні, ніби відстукувала молотом. Повітря не вистачало катастрофічно. Я загріб жменю снігу і жадібно закинув її до рота.

Клятий Маква зі своїм клятим Боранном! – мене все ще тіпало. Треба було очікувати, що все може вивернути в несподіваний бік. – Псяче хутро!

Щука лежав на спині та судорожно намагався зітхнути. Його очі закотилися під повіки, язик випадав з рота… Мабуть, вже не довго йому залишилось. Скоро відправиться до чистилища Тенсеса.

Нести Щуку не було вже ніяких сил. Я опустився на сніг і втомлено подивився у передранішнє сірувате небо.

Тихо. Морозно. Сніг поскрипує під ногами.

Який же гарний починається ранок! Навіть і не віриться, що кілька годин тому навкруги панував суцільний жах.

Я раптом почув, що Щука бурмоче. Мабуть, хотів щось розповісти. Прийшлось нахилитися близько-близько, ледь не до самого його обличчя.

–Що-що? – спитав у чолов’яги.

Той зібрався духом та хрипко пробурмотів:

–Мав я… мав я раз дівчиноньку… чепурненьку…

–Що то за ніхазівня?

Щука хотів було посміхнутися. Але на його обличчі розтягнулася жахлива маска. Він обережно відкашлявся та неголосно затягнув:

Мав я раз дівчиноньку чепурненьку,

Любу щебетушечку рум’яненьку.

Гей-гей-га, у-ха-ха,

Дiвчино-рибчино молооо... кх-х-х…

Чолов’яга задихнувся та аж-но зайшовся у кашлі.

От, найшов час для співів! – я роздратовано тупнув ногою. – Прикро... Ох, як прикро вийшло! Навіщо я погодився на авантюру Макви? Дурень! Триклятий дурень!

Перед внутрішнім поглядом спливли уривки нічних подій. І знову моя кров забурлила гнівом.

Тур бився професійно. Його удари були чіткі, виважені. Лінія атаки вивірена, прорахована. Але і орк теж задніх не пас. Хоч і шаман, але видно, що в бійках участь приймав. Вони удвох десь хвилину примірялися силами, розвідували один одного.

Я стояв, затиснутий охороною, та нервово переминався з ноги на ногу. Маква був поряд. Він також напружено дивився на хід поєдинку. Щуку ж прив’язали до стовпа та приставили товстого вояку.

Тур різко припинив розвідку та рішуче кинувся в атаку. В якусь мить мені здалося, наче орк програє. Він почав відступати, кружляти по майданчику, уникати десятника, при тому ледь встигаючи блокувати його удари. Але ось Білий шаман відскочив убік та раптом хльостко різонув своїм довжелезним тесаком. На лобі та щоці Тура з’явилася темна смужка крові. Десятник оторопів та навіть похитнувся. Орк тут же спробував атакувати, проте наштовхнувся на жорстку відсіч.

Роздратований Тур неголосно вилаявся та змінив руку. Він зайняв дзеркальну стійку, чим помітно здивував Білого шамана.

От не думав, що десятник однаково володіє обома руками. Якщо це дійсно так, то орку буде непереливки, адже правостороння стійка більш небезпечна для правши.

Тур знову атакував. І доволі успішно. Він підловив орка на контрвипаді й підсік його, одночасно наносячи укол у груди. Однак, лезо в останню міть чомусь впилося у плече Білого шамана. Той скрикнув та відкинувся назад.

–Не опирайся! – гаркнув Тур. – Дздавайся-то! Інакше…

І десятник трохи натиснув мечем. Орк скривив пику та знову скрикнув.

От, бовдур! – розсердився я. – Курво-мати, добивай цього орка! Добивай! На хєра те благородство?

Проте Тур явно не квапився. Він важко дихав, злобно дивлячись на свого супротивника. Той впустив зброю на землю та озирнувся. Я помітив, як напружилась його охорона. Воїни прямо-таки розривалися між тим, щоб кинутися на допомогу своєму хазяїну та правилами єдиноборства, які забороняли те робити.

–Дздаєшся? – Тур навис над орком.

Той закректав та хитнув головою. Десятник різким рухом витяг меча та зробив крок назад. Він дивився на орка з часткою такої собі переваги, мовляв, ти, Білий шаману, хоч і здоровань, але у бійках у тебе досвіду замало.

І раптом спалах. Аж-но в очах потемніло. Встиг тільки помітити, як Тура огорнула дивна мерехтлива куля. Орк вскочив, наче і не був поранений. Він хутко схопив тесак та встромив його в живіт десятнику. А потім наніс ще один удар… І третім розсік Туру горлянку.

Ох! – я розгублено закліпав очима. – Що це? Як так? Ти ж, курво, здався?

Я закусив губу, аж-но до крові. Мене охопив такий ступор, буцімто тіло закувало льодом.

Очі наштовхнулися на Макву. Той розгублено дивився то на мене, то на орка, то на тіло Тура, яке розтягнулося на землі. Нога десятника тупцялася, наче шукала якусь опору.

–Псяче хутро! – я нащупав на грудях амулет… а потім зробив щось зовсім не зрозуміле. Пам’ятаю лише, як торкнувся закривавленими губами холодного каменю… а після чого мені наче в очі курка насрала: все зникло, все розтаяло… Навіть думки розчинилися.

А коли вже більш-менш отямився, то знайшов себе посеред майданчику… з мечами у руках… Навколо лежать тіла вбитих турора… сім, або вісім… То були гобліни з особистої охорони Білого шамана… А сам він припав на коліно, з подивом дивлячись на сакс, який стирчав з його грудей.

–Псяче хутро! – заволав я, трясучись від гніву. – Ти ж, курво, здався! Ти ж здався, падлюко!

–Свєрре! – волав до мене Маква. – Зупинись! Зупинись, кажу!

Але куди там: я із жахливою люттю накинувся на орка, буквально розриваючи саксом його грудну клітину. Інші гобліни не наважились навіть наблизитись до мене. Вони стояли на місцях, перелякано споглядаючи за моїми діями.

–Зупинись! Ти порушуєш умови двобою! – кричав Маква.

Він хотів схопити мене за руку, але натомість отримав по пиці й покотився по землі. За якісь півхвилини я вирвав з грудей орка його здоровезне серце та жбурнув його убік стовпа.

Звідки в мене стільки люті? Невже то дія амулета? – промайнуло в голові…

–Пити! – раптом почувся голос Щуки. Марево спогадів розсіялось, уступив своє місце навколишньому.

Щоки чолов’яги зблідли. Його поранення було дуже важким, та і крові він втратив не аби скільки. Я взяв ком снігу, розтопив його у руці та крапля за краплею, влив талу воду в перекошений рот. Щука розплющив очі та туманним поглядом втупився у небо.

Я знайшов його зі списом у боці, в калюжі крові. Вочевидь, хтось із охоронців хотів вбити полоненого, але чогось цього не закінчив.

–Що ти накоїв? – кричав мені Маква.

Поранений у стегно, він все ще намагався підвестись. Хтось з охорони Білого шамана хотів вбити гобліна, але моє втручання врятувало його.

–Накоїв? Ти що мелеш? – я грізно насунувся на Макву.

Воїни, які стояли за спиною гобліна, було зібралися битися за свого лідера, але той встиг стримати їх жестом.

–Твій проклятий орк, – казав я, тупцяючись на місці, – вдарив тишком-нишком... підло... Тур залишив йому життя, опустив зброю, а той накинувся! Чи ти сліпий?

–Я все бачив!

–Чого ж тоді питаєш, що я накоїв? Орк здався, він кинув зброю... а потім підло напав! Так що…

–Він не сказав вголос, що здається! Що бій закінчено! – заперечив Маква. – І виходить, що ти втрутився в хід поєдинку. Що ти вбив Білого шамана під час битви з іншим суперником... А потім ти ще й перебив пунай-нон – святих воїнів! Ти напав на них, коли вони хотіли тебе лише зупинити, стримати!

–Вони напали першими.

–Та що ти верзеш? Це ти кинувся на них, немов розлючений... розлючений...

–Ведмідь? – іронічно кинув я. – Боранн? Так не забувай – я рука бога! Це твої слова. Отже, виходить, що я виконав його волю.

Маква сіпнувся та голосно вилаявся.

–Ти… ти… ти.., – він різко замовк та часто задихав. – Все одно, ти не мав права нападати на Білого шамана! – згодом залізним тоном промовив гоблін. – Він не сказав вголос, що здається... і одне це переважить сто твоїх проти. Розумієш?

–Ти хотів, що б я вбив його? Я це зробив. Питання закрите!

–Ти зробив все не так, – з сумом сказав Маква. – Все навпаки... І тепер я просто не знаю, чим все закінчиться.

–Ти обіцяв мені мир між нашими народами. Краще стримай слово. Інакше я прийду і за тобою. І твій Боранн тому свідок!

–Йди геть. Забирай Щуку та йди...

Я глянув на тіло Тура. Маква прослідив мій погляд і тут же повідомив, що турора поховає десятника, як воїна.

–Ви спалите його тіло? – запитав я. – Це проти його віри!

–Вважаєш, що його іскрі є куди повертатися? – насупився гоблін. – Якщо ваш Тенсес буде милостивий до Тура, то він дасть йому нове тіло. А якщо ні... якщо гріхи переважать, то і від мертвої плоті немає ніякого толку.

–А я дивлюся, ти набив руку на наших віруваннях... І все ж, я проти спалювання на багатті. Зазвичай ми ховаємо…

–По-твоєму, краще буде, якщо турора з’їдять десятника? – перебив мене Маква. – Так-так, тобі не почулося. Тіла хоробрих воїнів у нас прийнято з'їдати.

–Псяче хутро! Та ви якісь… якісь…

–Дикуни? – тепер вже іронізував Маква. – Так і є! Ми – дикуни! У нас свої… традиції.

–Ось що, Макве, прошу... ні, я вимагаю повернути тіло Тура в Молотовку!

–Цього не буде. Йди, Свєрре. Йди з богом. Забирай свого Щуку та уходь!

–Ти обіцяв мені мир! Чуєш? Ти обіцяв, що турора не стануть йти на…

–Я все пам’ятаю.

–Поклянись! Поклянись своїм Боранном!

Маква озирнуся на воїнів за своєю спиною та промовив холодним тоном:

–Турора не підуть у землі сівєрійців.

–Гаразд! Я зараз піду… Але хочу, щоб мені повернули лук і сагайдак! І шолом Єрмолая!

Маква пильно подивився мені в очі, а за хвилину наказав гоблінам віддати спорядження. Один з воїнів простягнув сагайдак. А другий демонстративно розламав лук, порвав тятиву та кинув залишки мені до ніг. Кинув з презирством. Слідом жбурнули і шолом.

–Ідіть, – повторив Маква. – Ідіть, поки я можу на щось вплинути.

–Запам'ятай, ти обіцяв мир! – сказав я наостанок…

–Мир? – Щука розплющив очі та подивився у ранішнє небо. – Ти віриш в те? – тихим голосом спитав він.

Я не став відповідати. Думки в голові геть сплуталися з емоціями, народжуючи чудернацьких потвор. А з іншого боку, може те все ще діє той амулет?

Щука раптом спитав, звідки я.

–Що? – питання було неочікуваним.

–Тут таке небо, – голос Щуки був слабкий. Приходилось прислухатися, щоб розчути його фрази. – Я от вперше у Сівєрії.

–А ти звідки сюди прибув?

Щука скривився, так і не відповівши. Він якийсь час лежав нерухомо, а потім знову тихенько почав наспівувати.

Посилав я старостів у неділю,

Думав, погуляємо на весіллі.

Гей, гей-га, уха-ха,

Дівчино-рибчино молода.

Мали повернутися з рушниками,

Але повернулися з гарбузами.

Гей, гей-га, уха-ха,

Дівчино-рибчино молода…

–Ти, як той ранішній півень, – перебив я пораненого. – Ще сонце не стало, а ти вже кукурікаєш…

Щука обережно витер свій блідий лоб, при тому намагаючись посміхнутися. Вид у нього був ще той.

–Тобі гарбуза ніколи не давали? – раптом спитав чолов’яга. – А мені вона три рази відмовляла… Уявляєш? Три рази… А потім всунула того клятого гарбуза!

–Вона?

–Милорада, – промовив чолов’яга та важко зітхнув.

–Несмачний гарбуз-то? – пожартував я.

–Угу… несмачний… Був би я зараз тут, якби не він! – з помітним роздратуванням промовив Щука. – Дівчино-рибчино… хай ти луснеш!

–Що, був занадто багатим нареченим?

–Угу… занадто… Бідота бідотою.

–Та ну! – відмахнувся я.

–Ось тобі і «та ну».

Щука стиснув зуби та вже якимось грубішим, навіть злим голосом затягнув:

Сьому супротивився батько рідний,

Бо вона багатая, а я бідний.

Гей, гей-га, уха-ха,

Дівчино-рибчино молода.

Думав я втопитися з тої злості,

А вода холодная ломить кості.

Гей, гей-га, уха-ха,

Дівчино-рибчино молода.

–Гей, гей-га… уха-ха… дівчино-рибчино.., – Щука замовк та знову стиснув зуби. – Ніхаз, все це бодай!

«Все це», напевно, стосувалось невдалого весілля.

–Ти, до речі, – заговорив я, – обіцяв мені розповісти дещо інше. Про весілля чи залицяння з гарбузами слухати не дуже хочеться… Може вже почнеш казати про більш цікаві речі?

–Угу, почну! – хрипло відповів Щука. – А ти після цього візьмеш та і кинеш тут помирати.

–Через тебе загинула добра людина! – сердито сказав я. – Так що ти давай-но не кривляйся! Хто такий? Як сюди потрапив? Чого поліз до турора?

–Він сказав... ми пливли довго... Валір...

Подальші слова Щука ледь вимовляв. Я з чіткою ясністю розумів, що він дійсно довго вже не протягне. А до Молотовки нам ще далеко… дуже далеко… А в мене ані возу, ані коня, то ж швидко дістатися поселення не вийде.

Чи розумів те сам Щука – Ніхаз його знає. Думаю, що десь вглибині своєї свідомості, він все ж бачив правду, просто не хотів з тим змиритися. І оці його спогади про залицяння… і фраза, мовляв, ти мене тут кинеш… все те вказувала на страх залишитися на самоті перед лицем неминучої смерті.

Я обережно підняв голову Щуки і знову накапав йому талого снігу. Чолов’яга жадібно ковтав воду, притискаючи до грудей бурий від крові шматок тканини. За хвилину він віддихався та повторив:

–Ми пливли довго… Капітан... капітан сказав, що треба знайти Дем'яна... Ми й знайшли... Потім новий наказ: шукати, де гобліни ховають золото...

–Хто віддав наказ про золото? Дем’ян?

–Я виконую лише те, що каже командир… А хто від нього вимагав те зробити, я не знаю.

–Навіщо вам золото?

–Гроші потрібні... капітан сердився... бо мало грошей привезли… А золото потрібно… дуже потрібно...

–Я не все розумію з твої слів. Який капітан? Кому потрібно золото та гроші?

–Наш капітан... з «Валіра»...

–Тобто… тобто «Валір»… це назва судна?

Щука хитнув головою. Він прикрив повіки та кілька хвилин лежав мовчки.

Сонце вже визирнуло з-за ялинок, ярко освітлюючи світ навколо. Сніг іскрився, осліпляючи тисячами маленьких спалахів. Я знову прикинув, скільки ще верст до найближчих поселень сівєрійців, та і до самої Молотовки – і скажу вам може вперше у своєму житті відчув якийсь розпач… а може, пригнічення… чи щось на кшталт того. Не знаю точно, але бажання боротися кудись зникло. В тому ж Горішку, наприклад, навіть не дивлячись на усі негаразди, було лише бажання перепочити, а не те, що я відчував зараз.

Тур загинув… і так дурнувато… через своє кляте благородство… Псяче хутро! Треба було добивати орка! Я б так і зробив, а він, бач, пожалів…

–Мідний рудник, – раптом знову подав голос Щука, – не дає потрібної кількості грошей... Та й на золоту монету можна купити куди більше. Розумієш?

–Тобто? Що розумієш? – нахилився я.

–На все потрібні гроші.

–Вас відправили грабувати гоблінів… це я зрозумів… Але кому призначалося золото?

–Капітан знає... я лише дрібна сошка…

–І де той капітан? Де судно?

–В бухті… на півночі…

–А точніше?

–Я не знаю її назви… я вперше в Сівєрії…

–Ну, добре. Ти казав про мідний рудник. Він чий? Дем’яна Молотова?

–Начебто так…

Я задумався. Відразу пригадалось те сперечання на нараді між Стрижньовим та Молотовим. Як же тоді Влад казав? Щось про «мідну жилу». Начебто люди Дем’яна її знайшли та… та тишком-нишком карбували монету. Отаке!

–Слухай, – кинувся я до Щуки, – так тебе… чи вас… До речі, скільки-но вас послав капітан? Трьох? Більше? Скільки?

–Небагато, – пробубонів поранений.

–Небагато… ну-ну… Отже, ви йшли до Молотова за монетами, які він таємно карбував у горах? Так?

–Я не знаю, де він і що карбує… і чи робить те… Він лише повинен був передати гроші.

–Мідяки?

–Так.

–І чого б це він ділився своїми скарбами?

–О! Йому б ще комизитися! – нахабно посміхнувся Щука. – Відразу б отримав по рогах…

–Тобто?

Щука зітхнув та заплющив очі. Він знову якийсь час намагався віддихатися.

–Ми розділилися на три загони, – нарешті почав казати чолов’яга. – Я був з тих, кого відправили до Молотовки. Вночі забрали бочки з грошима… а потім Хрипунов сказав нам, що зараз всі воїни турора на зимовому полюванні. Що є можливість дістатися їхнього святилища та забрати золото… А його там було – хай Сарн милує!

–Отже, ви вирішили пограбувати гоблінів… і це вам запропонував Хрипунов, права рука Молотова?

–Він лише розповів… а рішення приймав командир…

–І де він дівся? Втік? Кинув вас напризволяще?

–Ми самі винні… що попалися… кх-хе-е-е, – Щука наче чимось подавився. Я помітив в куточку його губ тонку цівку крові.

–Дурні! Які ж ви дурні! А де решта? Де інші загони?

–Другий – повіз бочки з грошима на судно… А третій взагалі рушив кудись в інший бік… з самого початку… Здається, його відправили до храму, – Щука облизав сухі губи та застогнав.

–Якого храму? – насідав я.

–Не пам'ятаю... більше нічого не пам'ятаю… клянусь.., – і чолов’яга знову застогнав. Він раптом закотив очі й, здається, втратив свідомість.

Я відсів осторонь. Треба було обміркувати слова пораненого.

А цікаву історію, Боре, він тобі розповів. Ти так не вважаєш?

Що не кажи, а прийшлось погодитися із самім собою. Отже, виходить, все ж Дем’ян карбував мідну монету. Тут ні додати, ні відняти. А той корабель… «Валір»… перевозив її… А куди він її перевозив? Кому потрібні були гроші? Оце загадка…

Псяче хутро! Заплутано якось… Дуже заплутано.

Я відчував, як в голові крутиться якась важлива думка… відгадка… Але не міг вхопити її за хвіст. Ніяк не міг. Ось начебто вона і поряд… близько-близько… а в наступну секунду зникає… ховається…

Щука раптом якось натужно зітхнув. Він сильніше притиснув руку до рани, тихо скрикнувши «Юй, мамцю», і… і замовк… завмер…

Все! – із кристальною ясністю пробігло в голові. – Помер. Ось я і втратив свідка… дуже цікавого свідка…

Груди чолов’яги повільно стислися, роблячи останній видих. Його руки розслабилися і впали на сніг.

Ще якусь хвилину-другу я дивився на холонуче тіло Щуки, а потім піднявся та на негнучких втомлених від переходу ногах поплентався до Молотовки…

21

…Припорошений снігом місцями недороблений частокіл. Ось вона і Молотовка… нарешті…

Біля воріт стояла напівсонна варта. Солдати дивилися на мене, наче на якесь засніжене чудовисько. Якби не пси Тура, то мабуть вирішили, що це припхався якийсь дикун.

–Хто такий? – суворо запитав один із охоронців.

–Слава Святому Тенсесу! – вичавив я із себе. – Моє ім’я Свєрр. У мене справа до Стрижньова!

–Справа? – перепитав один з вартових.

–Так… і дуже важлива… Кличте його… і негайно…

–Гаразд! – хитнув головою чолов’яга.

Я думав він буде сперечатися. А ні! Швидко здався.

Один з вартових пішов всередину поселення, а інші вийшли та з помітною часткою побоювання втупилися в мене, немов очікуючи якогось підступу.

Скажу відразу – поки йшов сюди, намучився страшенно. Благо, що турора дійсно мене не переслідували. Мабуть все ж Маква їх переконав у тому.

В дорозі на мене мало не напала здоровезна сіра рись. Пам’ятаю, як вона злобно дивилася мені в очі, але не витримавши погляду, пішла геть. А четвертого дня я уже просто лежав в снігу. Не було ніяких сил піднятися. Чесно кажучи, мені в той час вже було все одно. Просто хотілося спати. Лежати без кінця. Нехай навіть і в глибокому холодному снігу...

Але щось гаряче змочило повіки. Я насилу їх розліпив та побачив перед собою морду величезного пса. А поруч з ним сидів другий. Гарячий язик знову облизав мої скуті морозом повіки. Другий пес підійшов ближче і з силою штовхнув мене лобом в печінку, мовляв, підводься.

–Вставати? – ледь чутно запитав я у них. – А ну його к Ніхазу!

Собаки почали по черзі штовхати мене під ребра, змушуючи піднятися. Просто неймовірним зусиллям я все ж змусив себе це зробити.

Це були собаки Тура. Я їх впізнав. Не знаю навіть, як вони опинилися тут, у лісі… що змусило їх припхатися бозна куди… І як вони взагалі на мене вийшли.

Ще три дні нескінченого переходу. З їжі якимось дивом мені вдалось натрапити на обгризене хижаками (можливо тими ж рисями) тіло оленя. Я розвів вогнище за допомогою зачарованих стріл, посмажив м'ясо (благо воно ще не зіпсувалося через морози) та жадібно накинувся його гризти. Кістки віддав псам.

Уночі ми всі втрьох тулилися один до одного, щоб якось протриматись та не замерзнути від лютого холоду. І ось нарешті, втративши облік днів, ми вийшли до частоколу.

За півгодини до воріт дістався Стрижньов. Він поглянув на псів, потім кудись убік лісу та, наблизившись майже впритул, хрипко спитав:

–Один? Ти один?

Я кивнув, дивлячись на нього спідлоба. Влад зиркнув на собак, які сиділи обіч мене, та пробубонів щось на кшталт: «Так ось вони куди поділися».

–Де Тур? – знову почав питати він. Його голос був помітно схвильованим. – Говори, що трапилося.

–Мені б перепочити… та трохи поїсти... Дуже втомився... і замерз...

–Так-так, пішли, – спохватився Стрижньов.

Далі все, як в тумані. Мене практично приволокли до хати Бажени. Допомогли роздягтися. Знахарка чимось натерла моє тіло. Стрижньов простягнув чарочку полугара, і ледве я його випив, як розум став ще більш ледачим та сонним. На всі питання відповідав невлад. А коли вже почав їсти, то сили остаточно мене залишили і свідомість повністю відключилася.

Прокинувся я тільки вранці. В хаті було порожньо. Царювала тиша. Я встав, і тут же сильно потягнувся, відчуваючи приємну млість у всьому тілі. Правда, голова чомусь гула, немов дзвін. І тут же я зрозумів, що мені просто дико хотілося жерти, і саме жерти, а не їсти. Аж-но зле ставало. Давно не відчував такого страшного голоду.

Двері рипнули і всередину увійшла мохната фігура Стрижньова. Він пробурмотів стандартне «Слава Святому Тенсесу» та, помітивши, що я вже не сплю, підійшов ближче.

–Прокинувся? – питання було скоріш риторичним. Так би мовити для зав’язки бесіди. – Зараз покличу Бажену, – продовжив казати Влад, – хай ще раз тебе огляне… Вона, до речі, каже, що оте твоє поранення ноги так загоїлося, що і не відразу помітиш шрам…

–Мені б поїсти.

Стрижньов з розумінням хитнув головою та вийшов з хати. За хвилину він повернувся разом зі знахаркою. Вона пощупала мій лоб, заглянула в очі, а вже потім почала накривати на стіл.

–Багато їсти не можна, – попередила Бажена. – А то буде зле… Я знаю, про що кажу.

Я сів на лаву, схопив ложку та накинувся на гарячу юшку. Стрижньов подав знак знахарці, вона тут же вийшла з хати, а він розташувався напроти. За мить Влад витяг з торби шолом і, поклавши його на стіл, із серйозним видом запитав:

–Звідки він у тебе взявся?

–Відняв у гоблінів… Вірніше, у вбитого мною Білого шамана.

–Що? У кого?

–У Білого шамана. У орка.

–Орка? – Стрижньов навіть розгубився. – Як він там опинився? Та ще у якості верховного жерця?

–Важке запитання... Єдине, можу лише припустити: він прийшов до турора, щоб змусити їх почати війну з нами, людьми. На церемонії похорону, він відкрито закликав до цього.

–А ти розумієш, що вбивство Білого шамана призведе до тієї самої війни?

–У мене залізне переконання, що гобліни відмовляться від ворожих намірів.

–Чому?

–Я іноді вмію бути переконливим.

–І все ж треба буде наказати хлопцям посилити пости. А самим почати підготовку до неприємностей.

–Чому це? Я ж кажу, що маю залізне...

–Чому? – перебив мене Влад. – А-а-а… а тобі відомо… кому належала ця річ? – і він знову показав на шолом.

–Звичайно… Воєводі Сотникову.

–Точно так… точно так… І яким же чином він опинився у орка? – задумливо пробубонів Стрижньов.

–Турора кажуть, буцімто орк прийшов до них вже з шоломом у руках… Проте ніхто не зміг мені пояснити, як ця річ опинилася у нього.

Влад підвівся, підійшов до невеличкої скрині, яка стояла в куточку, та, порившись в ній, витяг зсередини скрученого папірця.

–Це лист з Вертишського острогу, – заявив Стрижньов. – Я його отримав, ледь ваш загін пішов за тигром. Мені повідомляють, що воєвода так і не дістався їхнього укріплення… Так і не дістався!

–Тобто? – я навіть завмер з ложкою біля рота.

–Що тут незрозумілого? – Влад повернувся за стіл та знову сів напроти. – Наш Сотников зник… разом зі всім своїм загоном…

–Отаке! І як так могло трапитися?

Стрижньов повів плечима та важко зітхнув.

–Я ще нікому нічого не розповідав про те, – повідомив він. – Принаймні тут… в Молотовці… Написав лише у столицю.

–І що сказали звідти?

Влад якось дивно глянув на мене та раптом заявив, що як поїм, то слід йти до укріплення Захисників Ліги.

–Треба буде з деким поговорити, – якось невизначено промовив Стрижньов. Він виглядав дуже стривоженим. – Гаразд, якщо скінчив снідати, то рушаймо… Нумо, поквапся!

Прозвучало те якось підозріло. Зародилось було бажання запитати про таємничого незнайомця з яким мені треба переговорити, але Стрижньов вже нічого не слухав, заглибившись у власні думки. Тому, відставивши пусту миску та відклавши ложку, я підвівся та почав одягатися. Накинув шапку, кожух, потім взувся та ми разом з Владом потелепали геть з хати. Обличчя Стрижньова залишалось похмурим, немов важка осіння хмара. Він все ще мовчав, зрідка кидаючи погляди в мою сторону, немов засвідчуючись в тому, що я продовжую йти слідом.

Ми дісталися чергової вулички де неочікувано натрапили на Тараса Хрипунова, праву руку Дем'яна Молотова. Я його одразу впізнав. У мене склалося таке враження, ніби він нас чекав... Або, принаймні, мене... оскільки якось дивно поглядав саме в мій бік.

–Ніхазів посіпака, – пробурчав Стрижньов.

–Ну і тобі не хворіти! – кинув у відповідь Хрипунов. Він оскалився та знову поглянув на мене. – Вітаю, Свєрре… Тебе ж так кличуть?

–Чого тобі треба? – ощирився Влад.

–Від тебе – нічого. Хочу пошептатися з ним, – і Тарас вказав пальцем на мене. – Сподіваюсь, ти проти не будеш?

–З ним? – розгубився Влад. – Якого…

–Тихіше, друже! – підняв руки вгору Хрипунов. – Я нічим йому шкодити не збираюсь.

І він рішуче підійшов до мене, підхопив за лікоть та спробував відвести вбік. Я розчервонівся від раптово набіглого бажання вмазати цьому Хрипунову в лоб.

–Послухай... не гарячися. Добре? – Тарас прибрав руки та спробував посміхнутися. – Тобі, приятелю, дуже пощастило! Сам Дем’ян Молотов хоче познайомитися з тобою. Це, між іншим, в твоїх же інтересах. Розумієш?

Я покосився на Стрижньова, який нервово стискав кулаки.

–Ну то як? – запитував Хрипунов. – Коли зможеш заглянути до Молотова?

–Нащо я йому?

–Прийдеш, то дізнаєшся, – підморгнув Тарас. Він раптом витягнув з кишені кілька срібних монет і поклав мені в долоню. – А це тобі подарунок. Вип'єш за здоров'я Хазяїна.

Хрипунов не став чекати моєї відповіді, а дружню хлопнув по плечу й пішов геть. Ми з Стрижньовим якийсь час дивилися йому в спину, а потім Влад роздратовано промовив:

–Прийшли й тебе підкупати.

–І що мені робити?

Влад потис плечами та потопав далі. Я сховав гроші та рушив слідом.

За якихось півгодини ми нарешті опинилися в укріплені. На воротах я побачив Ігоря. Той зробив крок назустріч, потиснув мені руку та спитав про Тура.

–Він бився дуже… благородно, – все це, що я знайшовся відповісти.

–І хто його вбив?

–Орк…

–От, сука! – Ігор сердито вилаявся та глянув кудись вгору.

Стрижньов прикрикнув, щоб я не відволікався та ми з ним потопали до його будиночку.

–Так з ким треба поговорити? – спитав я нього.

Влад буркнув щось незрозуміле та першим увійшов всередину. Я озирнувся та увійшов слідом. Очі ще не встигли толком привикнути до напівтемряви, але побачене змусило мене остовпіти. Рука звично потяглася до зброї, але так нічого і не намацала. Мечі-то залишилися у Бажени.

На лаві біля печі сидів… Ісаєв. Так-так, то був Жуга Ісаєв. Моє серце відразу тіпнулося та перелякано заколотило. Глава Розшукового Приказу стримано посміхнувся, побачивши мене, та неквапливо та величаво підвівся.

–Не очікував, Боре? – в голосі Жуги промайнули гриві нотки. – Бачу, ти тут влаштуватися встиг… Виглядаєш, як той типовий сівєрієць! Та ти не стій стовпом. Не студи хату. Заходь та зачиняй двері, ми з тобою поговоримо по душам.

Перша думка була: «Оце попався! Як той заєць у сильця».

Ноги не слухалися. Стали немов дерев’яні. Проте я швидко себе опанував. Пройшов всередину хати, сів на лаву біля віконця. Ногу на ногу. Чекаю. Роздумую над подальшими своїми діями.

Не схоже, що Жуга прибув сюди заради мого арешту. Та і початок бесіди носить дивний окрас… Дуже дивний.

–А мені казали … ви… ти… важко поранений, – відкашлявшись промовив я. – Так, принаймні, було…

–Було, – хитнув головою Жуга. Мені здалось, він казав те з якимось натяком. – Ну що, Боре? Є що мені розповісти? – Ісаєв нахилився, заглядаючи прямо в очі.

–А що саме цікавить?

–Усе, мій друже! Усе! Від паперів Гудимира до... до походу до турора... Я так зрозумів… зі слів Влада… ти відправився до гоблінів...

–І приволік звідти шолом Сотникова, – закінчив Стрижньов.

На тлі Ісаєва він виглядав як ведмідь проти витонченого лиса. Особливо виділялись манери Влада: аж занадто вони були грубі та солдатські.

Жуга з легкою усмішкою на вустах оглянув нас двох та акуратно присів на сусідню лавку навпроти.

–Перш я хотів би отримати списки, – вже більш серйозним тоном сказав Ісаєв. – Де вони?

–Їх знищено, – заявив я.

–Що? – не повірив Ісаєв. – Ти впевнений?

–Я їх знищив, – майже по складах відповів йому. – Подалі від чужого ока.

В погляді Ісаєва все одно читалася недовіра, проте він сказав наступне:

–Це ти... необачно зробив... Дуже необачно…

–Це було необхідно зробити.

–Боюсь, це велика помилка… твоя… Ну і як же ти їх знищив?

Я відкашлявся та поглянув на Стрижньова. Тим самим хотів свого роду запитати Ісаєва, чи варто бути відвертим при чужий людині. Жуга зрозумів мене та ствердно хитнув головою, мовляв, розповідай. То ж я і розповів, як все трапилося. Від свого приїзду до Новограду до подій біля Вертишських порогів, де і спалив папери Гудимира.

Було помітно, що Ісаєва все ще терзає думка, а чи не брешу я.

–Гаразд… гаразд.., – забубонів голова Приказу. – З іншого боку… поки наші вороги вважають, що списки у тебе, то шансів вижити... то шансів вижити буде більше.

–Мені головне, щоб вони Заю не чіпали.

–Поки не турбуйся з цього приводу, – махнув рукою Ісаєв. – Ніхто твою Корчакову не зачепить.

–Сподіваюся, – буркнув я. – А то деякі хлопці з Розшукового Приказу встигли продатися тим самим заколотникам...

–Ти про Чарушу? Так, він мене дуже... розчарував... Дуже! – Ісаєв стис зуби аж-но до хрусту. Він задумливо втупився у підлогу, мені навіть здалося щось бурмотів під ніс, а потім підняв голову і рішуче сказав: – Ну добре! Вважатиму, що з паперами все ясно. – Голова Приказу піднявся і пройшовся туди-сюди. – Проте, думаю, зрозуміло, що в столиці тобі, Боре, поки не варто з’являтися… Ізбор лютує. Дуже лютує. Ну то Ніхаз з ним! Заспокоїться згодом.

Останнє було сказано без характерної впевненості Ісаєва. Скоріш, він просто мене втішав.

–Сюди, Боре, я приїхав таємно, – продовжував Жуга. – Отримав листа від Влада, прочитав та вирішив, що треба пошушукатися…

Ісаєв хитрувато підморгнув, але говорив без усілякого натяку на жарти:

–Сподіваюсь, що ви обидва будете тримати язика за зубами стосовно мого прибуття до Сівєрії.

Очі Жуги блиснули недобрими вогниками. Я вже такі бачив, коли ми сперечалися що до моєї місії у Горішку.

–Повторюю, що аніхто не повинен знати хто я такий, і тим паче про те, що ми тут будемо обговорювати. Домовилися? – Ісаєв перетворився на типову властолюбну особу. Я таких в столиці передивився з лишком.

Ми з Владом перезирнулися та разом захитали головами.

–Здається мені, хлопці, – з часткою суму в голосі продовжував казати Ісаєв, – що з падінням Горішку заколот не скінчився. В мене є причини так казати. Адже навіть у тих же дерев можуть бути задовгі корені… дуже задовгі. А що стосується заколотів – то тим паче! Ті папери багато б чого розкрили… Шкода, що Бор все ж їх знищив… Шкода.

–Ти на що натякаєш? – Влад напружився та навіть озирнувся, наче очікував позаду себе побачити якесь лихо. – Невже тут, в Сівєрії, також зріє бунт?

В моїй голові раптом закрутилася одна туманна здогадка.

–А хтось з вас чув про «Валір»? Це такий корабель, – промовив я.

Стрижньов знизав плечима, мовляв, не знає такого. А от Ісаєв зупинився та різко обернувся. Судячи з усього, ця назва була йому знайомою. Кілька секунд голова Приказу розмірковував, а потім сів на лавку й спитав, що трапилося зі мною підчас походу до турора.

–Розповідай, Боре. Все-все розповідай, – додав він.

І я почав.

Під час доповіді обличчя Стрижньова набуло дивного сірого відтінку, наче скам’яніло. Було помітно, що він страшенно гнівався. Я не відразу зрозумів причину подібної реакції, але трохи згодом, коли був час про це поміркувати наодинці, вирішив, що Влад сердився на себе. Воно і зрозуміло: він втратив контроль над захистом сівєрійців. Навіть не припускав, наскільки ситуація з турора була жахливою.

А ось Ісаєв сидів з дивакуватою посмішкою на губах, буцімто слухав жартівливі побрехеньки. Лише його очі видавали непідробний інтерес.

Ледь я скінчив, як голова Приказу хлопнув себе по коліну та вигукнув якусь фразу, і схоже – ельфійською. Чи то може так лаявся, чи то навпаки – хвалив мене. Ніхаз його розбере.

–Все ж таки, виходить, я був правий, – прогарчав Стрижньов. – Молотови карбують мідні монети!

–Скоріш за все, так, – якось невизначено промовив Ісаєв. – В мене таке відчуття, що і Молотови, і зникнення воєводи, і орк серед турора... і ті ж мідяки у бочках для «Валіра» – все це якось взаємопов’язано. До речі, стосовно цього самого «Валіра». Корабель з такою назвою належав родині Сіверських.

–А чому «належав»? – спитав я.

–Бо на початку осені він просто зник… разом з капітаном Крюковим… і всією командою.

–Зник? – перепитав Стрижньов.

–Саме так. Я бачив у Адміралтействі відповідне повідомлення… Згідно з ним вважалося, що «Валір» начебто загинув у астральному морі. Потрапив у шторм десь поблизу Нової Землі. Але тепер, бачу, що це брехня. Шкода, що той Щука не вижив… Він би багато цікавого розповів.

–Треба схопити Молотових, та арештувати.., – гаряче заговорив Стрижньов.

–Це ще зарано! – остудив порив Влада Жуга. – У нас окрім слів Бора анічого немає. А родина Молотових у столиці має чимало «прихильників». Ті гроші, які вони начебто передавали на судно, думаю призначалися для заколотників.

–Звідки такі думки? – здивувався Влад.

–Є підстави, – знову якось загадково промовив Ісаєв. – А взагалі в будь-якій справі все вирішують гроші. Навіть для бунту потрібно їх мати!

–А чому «начебто передавали на судно»? – здивувався я. – Невже немає віри моїм словам?

Ісаєв голосно розсміявся.

–Віра – річ відносна, – філософські замітив він. – Дуже відносна… Я не хочу тебе образити, але всьому вірити не можна. Як кажуть ельфи: «Книгу пишуть одні люди, а ось трактують – інші». Твоя розповідь цікава… багато чого прояснює… але важливе дещо інше.

–І що саме?

Ісаєв скривився, явно намагаючись уникнути прямої відповіді. Він кілька секунд задумливо барабанив пальцями, а потім тихенько запитав:

–Отже, кажеш, що Маква дотримається слова та не стане нападати?

–Я впевнений.

–Це добре… добре… Але все ж… Владе! – Ісаєв повернувся до Стрижньова. – Не хочу здатися тобі нахабою, але думаю, що потрібно спробувати зустрітися з Маквою… і саме тобі, поки відсутній воєвода… Треба поговорити з новим Білим шаманом.

–Я тебе зрозумів, – погодився Влад. – До речі, відсутність… вірніше – зникнення воєводи… та ще шолом, котрий якимось чином опинився в руках орка… Все це наштовхує на доволі підозрілі та недобрі умовиводи. Мені… нам, – швидко виправився Влад, – треба не тільки провести перемовини з турора, що до миру, а й відіслати загін вірних людей на пошуки Сотникова.

–Не тільки вірних, а й мовчазних, – додав Жуга.

–І мовчазних, – погодився Стрижньов. – Отже, треба їхати до Гравстейну… до гіберлінгів… а звідти…

–Відмічу, – перебив Жуга, – що ти, Владе, не повинен надовго залишати Молотовку. Розумієш? Тобі це робити не можна! Ніяк не можна. Інакше тут почнеться повний розгардіяш.

–Ясно, – відповів Влад. Він раптом нахмурився та повернувся до мене: – Ти, здається, щось казав про три загони з «Валіра», так? Два з них везли гроші та золото гоблінів… а ось третій…

–Третій рушив до храму, – сказав я. – Принаймні, мені так почулося.

–До якого храму? – розгубився Ісаєв.

–На півночі, – заговорив Влад, – в тундрі… кажуть є стародавнє кладовище народу Зем. Ось там і стоїть давній храм… некрополь… Його ще прозивають Мен-Хаттоном.

–Ніколи не чув, – замотав головою Жуга. Хоча по його погляду читалося трохи інше.

–Ходять чутки про скарби, – продовжив казати Влад, – заховані в тих краях. Але ніхто не наважується туди відправитися. Ніхто! Бо про ті місця ходять різні історії.

–Наприклад?

–Подейкують … що там чимало ожилих мерців...

Обличчя Жуги розтягнулося в іронічній посмішці.

–Ви даремно в тому сумніваєтесь, – кинув Влад. – За кожною такою історією можуть стояти цілком реальні речі. У мене ось був такий випадок, коли…

–Я не те, щоб сумніваюсь, – перебив голова Приказу, – мене скоріш дивує той відчай, який охопив команду «Валіра», якщо вони вирішилися йти до подібних місць. Отже, гроші комусь конче потрібні!

–А що до Молотових? – запитав Стрижньов.

–А що з ними?

–По-перше, як з тим карбуванням? А по-друге, коли родина Молотових дізнається про зникнення воєводи… а цього довго приховувати не вдасться… то Дем’ян…

–Просто слів Бора нам мало! – перебив Ісаєв. – Я вже це говорив. Докази! Залізні докази! От що треба!

–Але ж…

–Був би тут Щука – це одна справа. А так ми лише маємо розповідь чиєїсь розповіді.

Влад набундючився та чомусь втупився на мене.

–Тобою начебто зацікавився Дем'ян? – з явним натяком промовив він. – Хрипунов ось тільки пропонував зустрітися з купцем. То може тоді ти…

–Та ви що! – вскочив я. Мені вже було зрозуміло, на що натякає Стрижньов. – Одна справа морди бити, а інша...

–Та ти, Боре, не поспішай відмовлятися, – зупинив мене Жуга. Він зрозумів, куди хилить Стрижньов, і, судячи з усього, ухопився за цю ідею.

–Я не такий! Чуєте?

–Який це «не такий»? – нахмурився голова Приказу.

Раптом почувся скрип дверей і в щілинку отвору просунулась скуйовджена голова Єгорки.

–А Ніхаз тебе бодай! – вскочив Стрижньов. – Чого тобі?

–Я… я… спитати… про тятю… Де він?

Влад відразу охолов і опустив очі додолу.

–Вийди-но! – грубим тоном кинув він. – Поговоримо про те пізніше… Нумо!

Двері зачинилися і Стрижньов різко повернувся до мене.

–Послухай… «не такий»… Я, звичайно, не хочу тиснути, – сердито казав він, – але якби сам міг... якби був на твоєму місці… Хоча б на згадку про Тура! Га? Спробуй, прошу!

Я все ще мовчав, скрегочучи зубами. Влазити в чергову «кашу» не дуже хотілося.

–Тобі не кажуть Молотову дупу цілувати, – наполягав Стрижньов. – Достатньо найнятися, послухати про що у нього кажуть…

–Понишпорити, – підсумував я. – Ось що ви мені пропонуєте?

–Ти все ще працюєш на мене! – підключився до розмови Жуга. – То ж, друже, будь ласкавий, прислухайся до поради Влада.

–А якщо я просто не хочу?

Ісаєв випростався та доволі прохолодним тоном відповів:

–Я так розумію, ти не дуже поспішаєш повертатися до Новограду… до Заї, так?

–Тобто?

–Давай відверто. Ти – ізгой… та ще і вважаєшся заколотником… бандитом… нападником на самого Айденуса. Чи довго думаєш ховатися? Ізбор, між іншим, рве і мече. Я тобі про це вже казав… а Влад підтвердить. Що він писав тобі? – Жуга повернувся до Стрижньова. – Знайти, закувати в кайдани і повідомити самого Ізбора.

–І що заважає вам те зробити? – з викликом у голосі сказав я. – Повідомте! Закуйте у кайданки!

–Ну якщо тобі себе не шкода, подумай про Заю! – зі сталлю у голосі додав Жуга. – Вважаєш, я зможу так довго її захищати?

–Псяче хутро! Якщо хтось торкнеться її…

–Заспокойся! – обірвав мене голова Приказу. – Я лише розповідаю що до чого. Ясно? Хочеш повернутися назад? Хочеш нормального життя? То ж зроби невеличку послугу… Це і в твоїх інтересах також!

–Я не хочу влазити у ваші…

–Ти вже вліз! – раптом гаркнув Жуга. – Вже! То ж будь мужиком… та доведи почате до кінця!

–Ви мене доїте, наче ту корову. Коли це скінчиться? То одне, то інше… Я вважав, що Горішок остання справа, а тут…

–Повторюю: хочеш вернутися до Заї, хочеш, щоб вона залишилась живою, то зроби справу! – різким тоном кинув Ісаєв. А потім опанував себе, та вже м’якше додав: – Тобі лише треба покрутитися біля Молотова. Дізнатися, що у нього в голові.

І знову мене кидають бозна куди! Невже дійсно діє оте пророцтво Баришевої? Як там вона казала? Щось про мою потрібність усюди і серед усіх… Дослівно, на жаль, забулося.

Псяче ти хутро! – я підвівся та підійшов до віконця. – От вірно кажуть: комусь бздіти, а комусь нюхати. Мені щось постійно халепа дістається! Піймали на гачок, а тепер водять, наче бичка.

–І що мені казати Молотову, коли з ним зустрінусь? – кинув я, навіть не обертаючись до чоловіків. – Впевнений, що він запитає про мою участь у поході… бо твої хлопці, Владе, і тут я також впевнений, вже встигли ротяки відкрити.

–Що йому казати? – хитрувато зіщулився Ісаєв. – Розповідай, як є. Тільки без спогаду про Щуку… і звичайно, про «Валір» та ті бочки з мідяками, які везли на нього…

–А про золото?

–А що золото? Ваш загін знайшов розбиті вози з ведмежими головами та фігуркою дикунського бога. Поряд були вбиті тіла… З них ти нікого не впізнав…Та і як те міг зробити, адже сам не місцевий? А далі Тур наказав повернути гоблінам вкрадене. Ви це удвох і зробили. У турорському поселені десятник посварився з орком. Вони побилися та…

–А шолом Сотникова?

–Ніякого шолома ти не знаходив, – розвів руками голова Приказу. – Отак!..

Далі Жуга заявив, що Стрижньов повинен прилюдно мене вигнати, аби ні у кого не виникло думки про наш зговір.

–Хай той Хрипунов вважає, – продовжував казати Ісаєв, – що ти, Боре, відтепер вільний птах.

Подальшу розмову вести вже не хотілося. Я стомлено потер скроню та рішуче пішов геть, так нічого і не сказавши ані Ісаєву, ані Стрижньову. Вийшов назовні, вдихнув морозне повітря, відчуваючи, як мене починає відпускати, й неквапливо поплентався геть звідси.

Отже, шлях до Заї… до Світлолісся... до звичайного простого життя… Все це мені знову закрили! Мало того, штовхають у шию, щоб йшов іншою дорогою.

І чому я досі не збіг до Гравстейну? Клята рана… клята Молотовка! – йду ось так, лаюсь, серджуся, тупаю ногами. І раптом вухо вловило чийсь спів… Голос був явно дитячий.

–Коль схочеш повернутися додому, – вдалось розчути мені, – розлуки… о-о-о… тягар… ай-й… віддали чужому… і темрява… а-а-а… і-і-і… господар…

Я навіть озирнувся, але навколо тільки вояки, які зайняті своїми справами. Мабуть, то мені здалося. Я труснув головою, розганяючи важкі думки та потопав до брами.

–Гей-но, дядьку! – за поворотом хтось смикнув мене за рукав та потягнув убік. – А де тятя-то?

Це був Єгорка. Він допитливо заглядав у очі. Мені здалося, що він так і чекає, наче я зараз привселюдно оголошу:

–Тур затримався у дорозі. Завтра повинен дістатися Молотовки.

Але я мовчав. А хлопець все дивився на мене, і чекав.

–Послухай… послухай.., – голос скрипнув та скотився до кашлю. Відразу почало дерти у горлі. Слова ніяк не хотіли складатися у речення. І від того я відчував себе повним дурнем.

Псяче хутро! Треба було наполягти… треба було змусити десятника повертатися разом із загоном.

–Послухай... Єгорко... тятя... він… Тур... Він був хороброю людиною... Благородною.

Це все не ті слова! Якась дурниця!

–Він мужній чоловік! Якби не його допомога... якби… якби…

Єгор опустив голову. Я думав, що він зараз заплаче, але хлопець з силою закусив нижню губу.

Що ж йому сказати? Як заспокоїти? Підбадьорити? Псяче хутро! Ну і ситуація! Боре, Боре, чому ти в житті тільки не навчився, а ось зараз наче язик у дупу засунув.

–Він помер, – це все, що зміг я вичавити з себе.

–Помер? Як-то? Надзавшди?

Слова, ніби колючий їжак, застрягли в горлі. І нічого не сказати, нічого не відповісти.

–Назавжди, – глухо пробурмотів я, стискаючи зуби до жахливого хрускоту.

Єгор відступив назад, дивлячись на мене з якимось жахом у очах.

–Слухай… слухай… А то ти тільки-но співав? – запитав я, бажаючи якнайшвидше змінити тему. Зіскочити з цієї розмови. – Гарний голос…

Але хлопець мене не чув. Він повільно розвернувся і понуро потопав геть.

–Стій! Почекай! Я… я… я…

Але Єгорка навіть не обертався.

Псяче хутро! Треба випити! Інакше я зараз лусну, як риб'ячий міхур! І випити чогось міцнішого за пиво.

Я хитнув головою й рушив з цією думкою в Молотовку до корчми. В душі клекотіло так, ніби там закипала вода. Думки губилися, і від цього я ще більше злився.

Треба сказати собі чесно: в смерті Тура моєї вини достатньо. Не знаю, на що я насправді розраховував, коли погоджувався з пропозицією Макви, та що взагалі очікував отримати.

Дурня! Маячня! Щоб в тебе, Боре, п’ятки догори вивернуло! – і тут в якусь мить я раптом виявив себе стоячим прямо напроти дверей до корчми. Морозне повітря обпікало моє палаюче від сорому та роздратування обличчя.

Двері не хотіла відчинятися. Видно трохи примерзли. То ж я зі злістю їх смикнув, немов намагаючись зірвати з петель.

–Миру сій хаті! – похмуро сказав з порога.

Через напівтемряву, яка царювала всередині корчми, очі не відразу змогли розгледіти цей заклад. Прийшлось примружитися, щоб якось прискорити звикання.

На подив, тут анікого окрім корчмаря не було. Мабуть, ще занадто рано для випивки. Корчмар обернувся на мій голос. Наблизившись до нього, я спробував вичавити якусь подобу посмішки.

Тихон Корчаков, – згадалось мені. – Молодший брат Заї… Вона казала, що він, начебто, тут облаштувався.

Корчмар окинув мене професійним поглядом, явно визначаючи міру платоспроможності. Здається, він вирішив, що все нормально, тому теж спробував посміхнутися та привітатися. Посмішка, ясна річ, була абсолютно нещирою. Я тут же подумки порівняв Тихона з Заєю та не помітив анічого спільного. Навіть риси обличчя – форма носа, очей або вилиці – й ті різняться. В мене тут же спалахнула думка, що може це і не Тихон. Прийшлось прямо запитати:

–Це ти Корчаков?

–Ну я… А що?

–Та чув, наче у тебе для хороших людей є полугар непоганий.

–Є такий, – і Корчаков поставив на стійку здоровезну глиняну чарочку, з тих, що трохи краща за інші, а потім витягнув пузатий зелений штоф. Він спритно його відкупорив та налив ледь не по самі вінця. В іншу секунду Тихон звідкись витягнув миску з квашеною капустою та поставив її біля мене.

–Ну, бувай здоровий! – і я одним махом випив полугар. Закушувати його не став. Корчмар це відразу відмітив. – А що, Тихоне, скажи-но, то не твоя родичка в Новограді мешкає? Кажуть, теж трактир тримає…

Корчаков чомусь насупився.

–Так, то моя сестра, – вичавив він з себе.

–Та ти що! От не знав! А як так сталося: ти тут, в Сівєрії, а вона в столиці?

–Так вийшло… Знайшла багатенького чоловіка, та ще з трактиром... ось і мешкає в тому Новограді.

Тон у Тихона був недобрий. А погляд – хоч дірки в стіні пропалюй.

–А чого ж тебе не покликала до себе? – продовжив чіплятися я. – Невже її чоловік не дозволяє?

Тихон завмер з пляшкою в руках. Його очі блиснули холодним полум'ям. Мені здалось, наче я відчув його думки: «Та щоб я, Тихон, у когось на побігеньках був? Щоб верховодили мною, як заманеться? А дзуськи»!

–Тобі ще налити? – грубо запитав корчмар. Його ніздрі роздулися, наче міхи у коваля на кузні.

–Ні, дякую. Скільки з мене?

–П’ятак! – Тихон явно завищував ціну. І наче у своє виправдання додав: – Адже полугар відмінний… та і для хорошої людини!

Мабуть міркує щось на кшталт того, що цей незнайомець – тобто я – людина при грошах. Та і про ціну за полугар заздалегідь не питав. То ж нехай платить п’ятак. Не обідніє з того!

–Ну, тримай! – я поклав перед корчмарем одну з монет Хрипунова. – Решти не потрібно. Я до тебе ще не раз заходити буду… то ж наллєш іншим разом.

Я труснув головою, розганяючи сумні думки та рушив до виходу. Треба ще у Бажени свої речі забрати…

Обличчя корчмаря витягнулося в нахабній посмішці. Ледве цей дивний відвідувач вийшов за двері, як він обережно навшпиньках дістався до брудного маленького віконечка і довго дивився услід незнайомцю. Навіть коли той зник за будинком, Тихон все ще стояв, заглиблений у свої спогади.

Зая… І навіщо цей чолов’яга про неї нагадав? – Корчаков стиснув кулаки, ледь не до хрусту.

У нього з сестрою було важке дитинство. Особливо пам'яталося почуття голоду. Для молодого організму, мабуть, немає страшнішого випробування. А коли ти ще потім змушений жебракувати та просити скибочку запліснявілого хліба...

–Ой, які ж бідолашки! – плесне руками якась чергова тітка. І голосок в неї такий притомно-солодкий, аж-но вивертає. – Зголодніли, мабуть?

А поруч її червонощокі вгодовані діти. Пики жирні, аж лисніють.

–А візьміть-но ось скибину хлібця. Нема ще чого вам дати… більш нічого нема.

Сестра дякує, руки цілує. Дурепо!

–Може вам зробити чого? – питає у тієї тітки. – Ми все вміємо. Все можемо. Правда, Тишку?

І Тишка киває. А у самого всередині аж-но пекельний вогонь горить.

–Та не треба нічого, – відмахується тітка. – Хоча, ось би в хліві прибратися, га?

І прибираємо з сестрою, – ричить про себе Тихон. – Вона гребе, а я, шестирічний худий, що соломинка, хлопчик тягну той смердючий гній. І все за жалюгідний окраєць, який потім ще ділили на двох треба…

Звичайно, сестра віддасть більшу частинку, бо пожаліє братика, – і цей спогад ще більше обпікав свідомість Корчакова. Він не любив, щоб його жаліли… Зараз не любив. А тоді ще малий, ще дурнуватий жадібно тягнув ручки до скибочки. А Зая прошепоче, мовляв, ти їж, Тишко, їж. Втомився, мабуть? Завтра, – скаже, – я до Митрофана сходжу на сусідній хутір. У нього підроблю… То ж мабуть якось протягнемо.

Протягнемо! – корчмар скрипнув зубами. Для нього подібна праця та ті копійки, які за неї платили, були найганебнішими речами у всьому світі. Рибалки, мисливці, лісоруби, селяни – всі вони волоцюги, – запевняв сам себе Тихон. А на він людях часто казав:

–Ми, Корчакови, для подібної праці не створені!

Взагалі Тихон гнав від себе минуле життя. Гнав поганою мітлою.

–Горі воно ярким полум’ям! – шипів він, дивлячись на брудні сірі обличчя відвідувачів.

Тихон страшно ненавидів бідність. А особливо людей, які жили з його слів «паскудно». Проте дружину собі взяв з бідноти. Це щоб була слухняною. Тихон давно просік, що бідність – краще будь-якого батога. За окраєць тобі зроблять все, що не попросиш.

У Молотовці його поважали. Так він вважав. Вірніше навіть не поважають, а – бояться, бо завдяки отій корчми він багатьох сівєрійців загнав у кабалу. І тим Тихон дуже гордився.

–Люди ліниві! Не вчаться на своїх помилках! – не раз хвалився Корчаков перед своєю дружиною. – Самі у всьому винні. Лізуть в ярмо, аж-но просять його на шию одягнути!

–Ось подивися на мене. Подивися! – бравадився він. – Бач, як піднявся? Бо ми, Корчакови, не ликом шиті.

Їв Тихон тепер, як то кажуть – від пуза. Жив у достатку. Та ще і дружина дісталася поступлива. Крім того красуня. Таких тут рідко знайдеш.

–Отже, Тихон Корчаков – поважна людина у Молотовці! – заявляв він дружині. А коли та раптом починала «бузити» – відразу брався за кулаки.

Всі навколо знали, що Тихон добряче лупцює свою жінку. І робить те зі звіриною жорстокістю. Б’є ногами, руками… палками… по голові… по спині…

–Ах ти ж гниль! – кричав він у нестямі. – Скотина безрідна! – і сильно розмахнувшись, бив кулаком, цілячись у живіт.

А за пару днів приходив «миритися»: завалювався напідпитку й ліз дружині під спідницю. Зробивши свою «істинно чоловічу справу», він починав плакатися та скаржитися на свій нестерпний характер.

–Сам знаю, що сволота! Але вдіяти нічого не можу, – щиро говорив він і знову ліз під спідницю.

Правда зараз, як народилася трійня, Тихон вже трохи вгамувався.

Корчмар повернувся до стійки і налив сам собі порцію полугара.

Дивний цей незнайомець, – промайнуло у нього в голові. – І навіщо приходив? Тільки душу розбурхав, сволото! – Корчаков залпом випив чарочку, похмуро подивився на капусту і теж не став закушувати. – Закушують тільки п'яниці, – подумалося йому, – а я – Корчаков! Ми не такі!..

А десь з окраїни почувся чиїсь дитячий голос. Тихон завмер та прислухався. Здається, то була пісня. Тужлива, аж-но собаки підвивали.

Корчаков налив ще полугара, а сам між тим спробував виловити слова пісні. Він навіть підійшов до дверей і трохи їх відчинив, продовжуючи тримати чарку в своїй здоровенній руці.

Вітер на мить затих і в морозному повітрі розлилося:

Дорога вдалеч, у ведмежий край

Біжить від хати пріч.

Коль сили є, за небокрай

Іди, бо слідом рушить ніч.

Корчаков різко сплюнув і тут же знову влив в рот полугар. Остання чарка пішла насилу. Тут ще в обличчя вдарив потужний порив вітру, змушуючи прикриватися рукою. А з ним примчали слова далекої пісні:

Але коль схочеш вернуться додому,

Розлуки бо пече тягар,

Знай, край рідний віддали чужому,

І темрява там справжній господар…