1

…Молотов мені не подобався. Думаю, що він це зрозумів.

–Так звідки ти? – запитав Дем'ян, уважно розглядаючи мене. Око у нього, бачу, професійне. Дивиться наче на товар, який збирається придбати: прискіпливо, та ще з незадоволеною пикою, буцімто вже знає, що не так.

–Здалеку, – нахабно ощирившись, відповів я.

Купець склав руки на животі, намагаючись не видавати свого роздратування.

–Добре… можеш не говорити, – глухуватим тоном сказав він. – А мені, до речі, тебе нахвалювали. Кажуть, ти неабиякий боєць.

Я не відповідав, просто дивився в очі Молотову. Той спокійно витримав мій погляд та за мить додав:

–Хрипунов рекомендує тебе найняти, але…

Що саме за «але» Дем’ян не сказав. Він кинув оком на свої доглянуті нігті на витонченій долоні та якийсь час мовчав, вочевидь чекаючи на моє питання.

–Але, Свєрре, скажи-но мені, – заговорив купець, так нічого і не дочекавшись, – чому я повинен тебе наймати?

–Спитайте свого посіпаку… Це ж він запропонував.

–А ти, виходить, не хочеш?

–Мої послуги дорого коштують. Це перше. А по-друге, я кусаюсь у відповідь, бо не люблю хазяїв.

–Отаке, – роблено посміхнувся Молотов. – Чому ж тоді Стрижньов тебе вигнав? Йому, начебто, такі до вподоби.

–Саме через кошторис! – іронічно кинув я. – Грошей не вистачило.

–Хіба? А я чув, що він назвав тебе п’яничкою… бурлакою... та ще купою інших епітетів. А ще Влад казав, наче через тебе загинув Тур… бо він, буцімто, кинувся рятувати тебе від гоблінів…

–Не знав що ти, Дем’яне, віриш чуткам.

–А що не так? Що у тебе із Стрижньовим?

–У нас з ним різні погляди на життя, – я натягнуто посміхнувся.

Відразу ж пригадалась сцена, яку нам прийшлось з Владом прилюдно розіграти. Він виштовхав мене зі свого будинку та почав псячити лайливими словами. Пригадав і Тура, заявивши на очах своїх вояк, що це через мене загинув десятник. Це було дуже образливо… та ще і принизливо... А бачили б ви, як при тому на мене дивився Єгорка.

От, псяче хутро! Чому я погодився на подібне прилюдне шпетіння?

–Отже, тебе просто вигнали за постійні п’яні гульбища, – підсумував Молотов. – Та ще за боягузтво. А ти зараз приндишся переді мною, наче той фазан.

–Вважай, як хочеш, – взявся я в боки. – Взагалі, я не торгуватися сюди прийшов!

–Бачу, що з тебе ділок, як з того віника вінок. Так що ж у вас з Владом? Кажи чесно.

–Ти хіба священик, щоб я казав чесно?

–Ну ти й… зухвалець! – хмикнув Молотов. Мені раптом подумалося, що я йому імпоную і саме оцім своїм нахабством. – Зазвичай до мене приходять та відразу починають підлабузнюватися, аби продати себе по-дорожче. А ти поводишся, наче сам купувати зібрався.

–Ось така моя природа. Хочеш, бери таким яким є. А ні – то до побачення.

–Я подумаю… Може і найму… але разово…

–Як забажаєш!

Молотов зіщулився та повернувся обличчям убік вікна, втупившись на вечірній пейзаж за ним. Я теж глянув туди, відмічаючи що замість бичачого міхура в різних ажурних дерев’яних рамах стояло тонке прозоре ельфійське скло. Не шматочки слюди, не промаслене полотно, а справжнісіньке скло, при тому прозоре, а не зеленувате, чи ще якесь кольорове і через те мутне. Подібні примхи в оздоблені доволі дорого коштують. Навіть дуже дорого.

Взагалі, будинок Дем’яна відрізнявся від типових місцевих хатинок. Це була неймовірно здоровезна двохповерхова господа, складена з товстезних вікових дерев, та яку доволі густо та навіть якось крикливо прикрашало характерне для Сівєрії різьблення і перил, і стовпів, і віконних брам у вигляді вибагливого рослинного орнаменту. При вході був прибудований високий розпашний ганок, який в цих краях прозивали рундуком.

Все це знаходилось майже посередині широчезного подвір’я, на якому розташовувалась купа усіляких господарських будівель. Оточена височезним непролазним парканом, в якому була зроблена міцна брама, ця господа більше нагадувала невеличку фортецю.

І від кого, цікаво, ті Молотови тут ховалися? Невже їх оточували лихі люди? Або дикі звірі? – удивлявся, оглядаючись навколо.

–А що ти там виходив… у турора? – раптом запитав Молотов. – Кажуть, золото знайшов?

–Знайшли, – виправив я купця. – То була золота фігурка… Важила вона близько пуда.

–Близько пуда? Немало! І де ви знайшли цей скарб? – напружився Дем’ян.

–У Північному Уріччі… Ми йшли лісовою стежкою та натрапили на кілька розбитих возів, біля яких лежали мерці.

–Мерці? Ви знайшли якихось людей?

–Так.

–Вдалось їх упізнати?

–Я взагалі-то не місцевий.

–Угу… угу… А що казав Тур? Може він когось упізнав? Чи казав чиї то вози, га?

–Чиїсь, – нахабно відповів я. – Думаю, ти й сам здогадуєшся, кому вони належали.

–Аж-но цікаво! Може натякнеш?

–То може ти сам мені натякнеш?

–Хм! – Молотов підвівся та нервово облизав губи. – А-а-а… а що… а що ж ви зробили з тією золотою фігуркою?

–Віддали турора. Виявилось, що то була їхня річ.

–Віддали? Ось так взяли й просто віддали?

–Так наказав зробити Тур, – збрехав я.

–А він… а він нічого тобі не казав?

–Стосовно чого?

–Ну… ну…

–Що ти ходиш околясом? – сердитим тоном спитав у купця, при тому скорчивши невдоволену пику. – У чому справа?

–Та в тобі, Свєрре… В тобі!

–А що зі мною не так?

В цю мить вхідні двері раптово відчинилися і в кімнату ввійшла-влетіла ельфійка. Я її відразу пригадав. Це була Лаура ді Вевр. Тоді, на загальній нараді, коли вирішувалося питання з частими нападами гоблінів на людей, хтось з ратників Стрижньова говорив, наче вона коханка Молотова.

Дем'ян поглянув на жінку та знову повернувся до мене.

–От цікаво, а де ж таких, як ти роблять? – задумливо пробурмотів він.

–Роблять! – мені стало смішно. – Боюсь, тобі в тих краях не сподобалось би!

–А яких це «таких»? – грайливим тоном запитала Лаура. Моє вухо тут же вловило характерний говір, типовий для столичних ельфів.

Блакитні бабкоподібні крила подруги Молотова швидко-швидко затремтіли, видаючи в ній своєрідну нервозність.

Чесно скажу, що мені не сподобалися Лаурині очі. Вони були без райдужки. Вірніше, вона-то була, але настільки бліда, що здавалося, ніби чорні точки нереально величезних та розширених зіниць знаходилися прямо в молочно-білих очних яблуках.

–Ти звідки такий? – спитала жінка.

– Звідки? – знову я натягнув личину нахабного забіяки. ¬– Знаєш, де волам роги правлять, а козам підкови кують? Так я трохи далі… за болотом… на виступці… де гаспиди навкулачки б’ються.

Лаура застигла, дивлячись на мене, наче на жабу. Молотов раптом загигикав, бо вочевидь його розсмішила ситуація, яка на разі склалася.

–Кажуть, – заговорив купець, при тому киваючи на мене, – наче він перебив чимало турора біля Жадібних Пальців. Ти, Лауронько, мабуть чула про солеварню? – хитрувато зіщулившись, промовив Дем’ян. – Наш гість, кажуть, там добряче всипав клятим дикунам! А отже, на боягуза, він начебто, не схожий… Проте Стрижньов чомусь його вигнав. Дивно, ти так не вважаєш?

Лаура облетіла мене зі спини і наблизилась до Дем'яна. Стрижений чубчик, робив її обличчя круглим, наче тарілка, а абсолютно не моргаючий погляд, який пройшовся по мені уздовж і поперек, перетворював цю ельфійку подібною до дивного птаха. До речі, я якось у Новограді чув, що ельфи вважають, наче дійсно походять від міфічних істот – цирен, чи зирен… Або сирен.

Лаура нахилилася до вуха Молотова і щось йому тихо-тихо прошепотіла. Він кивнув ельфійці й продовжив розмову.

–Так звідки ти? – запитував він, якимось тьмяним голосом. – Як тут опинився? Давай-но вже , Свєрре, без жартів.

Я помітив, що він пильно дивиться на мій акетон, який все ж проглядався з-під розстібнутого кожушка. Думаю, вся справа у написах. Лаура, скоріш за все, встигла їх помітити, то щось і зашепотіла на вухо Дем’яну з цього приводу.

Псяче хутро! Чого я раніше не подумав про акетон та не зняв його? Він ж видасть мене з головою!

Молотов все ще чекав на відповідь. Його погляд став більш колючим, навіть недовірливим.

–Навіщо тобі взагалі знати, звідки мене принесло? – гіркнув я у відповідь. – Дивний ти взагалі чолов’яга… Спочатку кличеш, натякаєш на те, щоб я почав працювати на тебе… а потім…

–Та ти і сам дивний чолов’яга, – парирував купець. Я помітив, як тонкі білі пальці Лаури напружилися, стискаючи тканину на плечі у Дем’яна. Зіниці ельфійки розширилися і зайняли мало не третину ока. – Ну добре… Ти поки вільний, – вичавив з себе Молотов.

–Поки? – хмикнув я. – Ну, дякую, що сказав… а то і не знав, чи можна мені взагалі рухатися.

–А ви за словом у кишеню не лізете! – заявила Лаура. Її тонкий нервовий голосок явно дисонував на фоні наших з купцем басів. – Розмовляєте, наче перед вами якісь вороги!

–Лауронько, Свєрр не вважає нас за ворогів, адже так? – посміхнувся Молотов. – У нього просто зараз справи не дуже добрі! Я так розумію, що Захисники Ліги… а вірніше пан Стрижньов був незадоволений результатами його праці…

Ельфійка нічого не сказала. Вона все ще продовжувала оглядати мене, наче відшукувала якісь свої загублені речі.

–Так з ним не розрахувалися? – сухо спитала вона. – За голови тих турора?

–Схоже на те, – промовив купець.

–Так може ти це зробиш? – ельфійка ніжно погладила чолов’ягу по плечу. – Як-ніяк, а Свєрр посприяв нашій справі та прогнав клятих дикунів.

–Ти, друже, не проти, – нахилився до мене Молотов, – якщо я замість Стрижньова розрахуюсь з тобою? За гоблінів?

–Н-н-не проти, – чесно кажучи, я розгубився. Що то за гру ці двоє затіяли?

Дем’ян відкрив невеличку скриньку, яка стояла на його столі, та витяг звідти з десяток срібних монет. Він виклав їх переді мною та хитнув головою, мовляв, тримай.

–Ось так? – запитав я. – Просто взяти та йти?

–Ось так просто, – погодився Молотов. – І до речі, стосовно «йти». Знайди Хрипунова та скажи йому, щоб десь розмістив тебе. У нас, бач, у Молотовці, з гостинними дворами поганенько.

–Тобто… тобто… тобто я відтепер… е-е-е…

Дем’ян розсміявся.

–Вважайте, – промовила Лаура, – що ви поки на підхваті.

–Ну, гаразд! – Молотов знову кивнув на гроші. – Бери їх та йди відпочивати.

Я обережно згріб монети та закинув їх до своєї кишені. Дякувати не став, а лише розвернувся та вийшов геть з кімнати. Коли вибрався назовні, носом до носу стикнувся з Хрипуновим, який стояв на ганку та дивився за робітниками, які тягали важкі мішки.

–Десь переночувати? – перепитав той, дивлячись на потемніле вечірнє небо. – Так і сказав, щоб я знайшов тобі містечко?

–Угу… щось на кшталт того. Я, до речі, людина проста, тому багато не вимагаю. Тільки їжу та ліжко.

–А ти на «багато» і не розраховуй, – підморгнув Тарас. – Отже, кажеш, їжа та ліжко? – посмішка Хрипунова робила його схожим на хитрого пацюка. – Йди-но до Рути. Вона не відмовить, – і Тарас якось гидко хихикнув. – Вона нікому не відмовляє!

–Куди йти?

–Біля східних воріт знайдеш комору зі знаком Молотових під стріхою. Там господарює Рута Снігова. У неї зупинишся. Буде тобі й їжа... і ліжко... і... і щось на додаток, – Тарас знову якось дивакувато хіхікнув. – Скажеш їй, що… що.., – він зіщулився, а потім поліз кудись у кишеню. За мить витягнув звідти новенький п’ятак та кинув мені. – Віддай Руті цю монету та скажи, мовляв, я передав… аби тебе до себе підселила… А завтра вранці заходь до мене.

–Навіщо?

–Ти заходь, а тоді почуєш навіщо.

Комора, про яку казав Хрипунов, знаходилась бозна-де. Поки до неї дістався, вже і стемніло. На небо виліз щербатий місяць, який почав щедро поливати своїм холодно-білим світлом світ під собою. Звернувши на чергову засніжену вуличку, я раптом відчув знайоме почуття небезпеки. Ноги самі собою уповільнили свій хід і я різко обернувся назад. Треба сказати – вельми вчасно. З темряви вилетів камінець, який лише дивом не розбив мені голову. Він просвистів над самою макітрою. Очі встигли помітити невелику темну постать, яка кинулася назад і миттєво зникла за рогом.

Оце так! Кому я вже дорогу перейшов? – з цими думками я обережно дістався до місця засідки. Сліди тут, звичайно, були, проте зрозуміти, кому вони належали, було важко Єдине, що я зміг вияснити – це доволі невеликий розмір ноги нападника. Отже, він невисокий на зріст, а крім того – вельми спритний.

Повертатися і відслідковувати, куди незнайомець втік, було марною справою. Про всяк випадок я оглядівся, а вже потім знов рушив до східної брами.

Треба, – кажу собі, крокуючи тихою вуличкою, – Боре, гав не ловити. Схоже, на тебе чекали… і мабуть довго чекали… Правда, чомусь кинули камінь, а не, скажімо, підрізали у глухому місці… Дивно, ти так не вважаєш? Що ж то за нападник такий… боягузливий? А, може, це якийсь гоблін прокрався до поселення?

Комора, де працювала Снігова, знаходилась на невеличкий площі. Я пройшов у всередину приміщення та побачив за прилавком мініатюрну жіночку. У світлі напівживої лампади було важко визначити риси її обличчя. Але перше, що я все ж помітив, це були Рутини очі. Вірніше, навіть її погляд. І він, скажу вам, багато про що говорив.

В ньому читалася самотність, навіть якась приреченість… А ще беззахисність, приправлена такою собі формулою, типу, будь, що буде, все одно життя пропаще. Я не міг не відмітити в Руті відкарбованої глибокої печалі людини, яка втратила щось важливе. Її обличчя стягнула маска повсякденних тягот, з якими Снігова, скоріш за все, змірилася, як з неминучим злом.

На якусь мить Рута здалася мені малим дівчиськом, нездатним самостійно впоратися з життєвими труднощами, але яка має гордість не просити ні у кого про допомогу. Я навіть придумав їй своєрідний девіз: «Зроблю все сама».

–Слава Святому Тенсесу! – кинув я, підходячи притул до молодиці.

–На віки вічні! – промовила у відповідь Рута. Її голосок був тихий-тихий, наче літній вітерець. – Я вас-то слухаю.

Поклавши на прилавок монету Хрипунова, я повідомив дівчині про мету свого приходу. Потім було почав пояснювати, але Рута перервала потік моїх слів, спитавши ім’я.

–Чиє? – не второпав я.

–Ваше, пане.

–Е-е-е… Свєрр… А що?

Снігова прибрала п’ятак та сказала, що пора зачиняти комору.

–Я дживу-то недалетьсько, – додала вона, потупивши очі.

Її голос мені здався доволі приємним. Скажу більше: він навіть гармоніював з її зовнішністю. Я відзначив про себе, що, мабуть, інший голос їй не личив би.

Рута взяла лампаду, витягла здоровезний замок та ключі, й поглянула на мене. У наступну мить вона знову опустила погляд, при тому якось дивно та розгублено посміхаючись. Збоку це нагадувало сцену, на кшталт: «Так, господарю! Звичайно, господарю! Як скажете, господарю».

Ми вибралися назовні. Рута зачинила двері, почала чіпляти замок. Збоку це виглядало так, наче вона це робила вперше. Довго возилася з дужкою, намагаючись вставити її в отвір, потім також довго всовувала ключ. Мініатюрні пальчики явно не хотіли слухатися свою хазяйку. Скажу вам відверто, мені стало шкода цієї дівчини, адже ця крихітка у порівнянні зі здоровезними залізяками виглядала мурахою, яка намагається притягнути до свого мурашника непідйомну ношу. Снігова нервово смикала ключ, намагаючись попасти ним у замковий отвір, а потім провернути, аби замкнути механізм.

Рута, помітивши, що я пильно її розглядаю, нервово стислась та ще більше схилилася над засувом. .

–Дай сюди! – посміхнувся я, відбираючи у Рути ключ. Другою рукою підхопив дужку, встромив її у відповідне місце, та клац-клац-клац – і замок закусився, запираючи товстезні двері.

–Дякую-то! – тихо промовила дівчина.

Вона забрала ключ, заховала його десь у складках одягу та, втягнувши голову в плечі, хутко потопала по стежці. Я озирнувся, глянув чи все у порядку, та покрокував слідом.

У світлі факелів, які стирчали на стовпах, мені вдалось розгледіти Руту більш уважніше. Вона була невисокого зросту, відносно молода, з симпатичним личком, яке більше нагадувало милу лисячу мордочку. Темно-русяве волосся було сплетено в довгу косу. Одягнена Рута була у грубий одяг чоловічого покрою, через що здавалася такою собі мисливицею.

Дівчина жила в невеличкій старенькій хатинці, складеної зі смерекових кругляків. Вона стояла кроків десь за п’ятсот від комори, й наче вросла у землю, через ще взагалі задавалася крихітною-крихітною, навіть якоюсь дитячою. Окрім того оця типова сівєрійська манера білити стіни зовні взагалі робила будівлю непримітною на снігу. Двоспадовий дах хатинки був вкритий солом’яними сніпками, а не смерековою «драницею», як то було зроблено у інших. Ні городу, ні льоху, ні возівні. Лише похилений тин та стара яблуня під пофарбованим у блакитне віконцем.

Бідненька маленька хатинка… Таких тут небагато. Здебільшого сівєрійці жили в масивних побілених зрубах.

І все ж від будівлі Снігової віяло затишком.

Ми зайшли всередину. Тут було холодніше, ніж надворі. Та і темно, хоч в око стрель.

Рута поставила лампадку біля образу Тенсеса, а сама запалила ще чахлу свічечку, яку поставила на підвіконня. Я озирнувся, оглядаючи тісну кімнатку, частину якої займала приземиста піч. Снігова тут же кинулася до неї, аби найшвидше розвести вогонь та обігріти приміщення. Щоб не заважати дівчині, я присів на маленький переносний ослінчик, який стояв під стіною.

–Тьсі будете-то їсти? – тихо спитала Рута.

–Можна, – хитнув я головою.

В кутку, який знаходився проти печі, стояв дерев’яний мисничок для посуду, а поряд виднілися полиці для хатнього начиння. Рута кинулася до них, та почала накривати стіл. Вірніше, той заміняла скриня, яку дівчина хутко застелила старою скатертиною.

Я ще раз оглядівся: холодна глиняна підлога; стіни голі, нічим не оздоблені, з волоковими вікнами… Це тобі, Боре, не Дем’янівські палаци! Все просто… Навіть, чесно кажучи – до жалюгідного просто.

Снігова поралася доволі спритно, що вказувало на її хазяйновитість. Десь за чверть години вона запросила мене сідати до столу.

Миска з густою гуслянкою, ложка, поряд тонкий-тонкий шматочок сала (вочевидь, все що від нього залишилось), цибулина, пів запеченого та вже холодного омуля, якісь сухуваті коржики… Рута виставила мабуть все, що знайшла їстівного у хаті. Вона окинула оком стіл та почала відступати назад, при тому знову перелякано втягнувши голову в плечі. Дівчина притислася спиною до печі й стала на щось чекати.

Я було знову подумав, що Рута внутрішньо каже сама собі: «Чого ще бажаєте, господарю»? Через подібні думки раптом відчув якийсь дискомфорт. В голові навіть промайнуло: «А чи не хвора ця дівчина? Або може вона несповна розуму»?

–Сідай! – наказав я, вказуючи на стару лавку біля столу. – Сідай, кажу! А то стоїш там, як неприкаяна!

В очах Рути заграли дивні вогники. Дівчина боязко хитнула головою і наблизилась до столу. Правда не сіла, а стала біля нього, ховаючи погляд.

–Щось не так? – спитав я.

Снігова раптом нахилилася та звідкись витягла зелену пляшку полугара. Її обличчя загострилося, від чого дівчина ще більше стала схожою на лисичку.

Те, що Рута одружена, мені було ясно із самого початку. Ота блакитна стрічка на її чолі саме вказувала на заміжжя. Але я відчував, що не все так однозначно… не все так просто… І оті дивні натяки Хрипунова, і оця загадкова поведінка самої дівчини. Здається мені, минуле Рути певну відмітку в її поведінку.

От цікаво, де ж чоловік Снігової? – міркував я. – Взагалі не дуже схоже, що в хаті хоч десь була помітна чоловіча рука. Обстановка носить більше жіночий характер… Чому так? Де дівся хазяїн? – я задумливо погладив борідку.

Кривувата хатинка на окраїні поселення, нехитре оздоблення, грубуватий одяг… Ясна річ, Снігова до заможних молотівців не належала, скоріш до місцевої голоти, але в той же час вона працювала у Дем’янівській коморі, а це вказувало на неабияку довіру збоку того ж Хрипунова. Отже… отже…

І тут мене наче бахнуло по голові: «Та вона ж вдовиця, хай ти скиснеш»!

Я поглянув на понуре обличчя дівчини. Потім на чарку з полугаром. І раптом все стало на свої місця.

Те, що проблема пияцтва в Сівєрії стояла руба, було відомо ледь не у всій Лізі. Мабуть, кожний третій… а то і другий сівєрієць полюбляв прикладатися до чарки. Я навіть чув від місцевих таку приказку, мовляв, хоч пий – умреш, хоч не пий – умреш, то ж ліпше вже пити без просиху.

–І вмирати, – додавали деякі жартівники.

Отже, – зрозумів я, – чоловік Рути «мав непрохмільний кухоль», з якого пити – не перепити. Йому ті хатні справи були, м’яко кажучи, до одного місця!

Я відчепив мечі, поклав їх убік.

–Ти не проти… що мені прийдеться якийсь час у тебе пожити? – відверто запитав я у дівчини. – Якщо це тобі не до вподоби, то наполягати на своїй присутності не буду…

–Не проти, – тихо промовила Рута.

–А твій чоловік? – вирішив я провірити свою припущення. – Як він ставиться до того, що в його хаті живе чужа людина?

–Йому все одно… Вудже все одно.

І Снігова раптом відвернула обличчя убік.

Отже, я мав рацію. Чоловіка у Снігової не було… Вже не було.

Розмова між нами щось не заладилась. Я відчував себе трохи спантеличеним. Тому вирішив, що, мабуть, завтра піду до того Хрипунова та скажу, аби запропонував інший нічліг. А то щось вся ця ситуація мене починає напружувати.

–Ти не переживай! – як можна м’якіше сказав я. – Завтра з’їду від тебе. Не буду напружувати своєю присутністю…

–Не треба! – зойкнула Рута. Мені навіть здалося, що вона перелякалася.

–Ти чого?

–Не треба, пане! Не ходивим нікуди! Дсаругають ми… Душчє дсаругають. І гроші не датим!

Я ледь допетрав, що Рута каже про гроші за постій. Вочевидь, її доплачували за гостей.

–Тьсому-то не їстемо ви? – тихо запитала Рута.

–А-а-а… е-е-е…

Я оглянув вміст страв. Омуль, коржики, цибулинка... Не густо, не густо.

З цими думками підхопив чарочку, залив до рота пекучого полугару та взявся за їжу.

–Бачу, ти непогана господиня, – зробив я незграбний комплімент. Мабуть, збоку він більше походив на таке собі глузування.

Дівоче обличчя почало червоніти, буцімто стиглі ягоди горобини. Ми зустрілися один з одним поглядами. При чому Рута дивилася на мене так, немов намагаючись знайти щось конкретне. А я ж застиг з ложкою у руці, слухаючи її глибоке дихання… Слухав, немов зачарований.

–Вибач, – нарешті вдалось вичавити з себе. Напевно, я також почервонів. – Не хотів тебе образити…

Рута знову взяла пляшку і почала було наливати, але я схопив її за руку, збираючись зупинити. Пальці відчули тонкий ніжний оксамит її шкіри.

–Хмм! Досить, – тихо промовив я, хитаючи головою на полугар. – Не сильно поважаю цю справу…

Останні слова, здається, обрадували Руту. Принаймні її оченятка саме так відреагували на них. Вони хоч і здивовано округлилися, проте блиснули радісними іскорками. Її брови зігнулися в тугу дугу, а на лобику появилася хвилясті брижі. Рута все ж долила до самого вінця, а лише потім прибрала штоф. Потім вона присіла, та при тому настільки близько до мене, що я раптом відчув ледь помітний, тонкий та доволі знайомий запах. Так пахне… так пахне… так пахне жіноча суть… Хоч що б це для вас не означало, але це запах самої жінки.

Рута втупилася у мене. В її погляді вже не було тієї неприємної колючості. В ньому з’явилося дещо інше… Я помітив, як розпустилася ледь видима павутинка складочок у куточках її очей… А ще той тонкий запах… і злегка відкриті пухкі губки… і оголена шийка…

Я нервово схопив чарку і також нервово влив її вміст до рота.

Та ну його все! – промайнула шалена думка. І я вільною рукою підхопив Руту та притис до себе…

2

…Очі розплющилися, вихоплюючи тонесенькі вранішні промінчики світла, які прокрадалися крізь щілини у дверному отворі та крізь не до кінця закриті волокові віконця. Розум поспішив остаточно прокинутися, то ж думки «вскочили» зі своїх сідал, немов стривожені курки.

Де я? – промайнула перша з них. І тут же відповідь: – Ти у Рути.

Я обережно повернув голову, натикаючись очима на оголене жіноче плечико. Рука, немов володіючи власним розумом, забажала пробігтися пальцями по гарячій бархатній шкірі. Схотілося торкнутися оцього спокусливого вигину спинки… заповзти на м'який живіт...

Мене охопила неймовірна жага, оттак взяти та накинутися на це ніжне дівоче тіло. Вона набігла стрімкою гарячою хвилею, яка збивала з пантелику, та топила розум в глибинах його потаєних бажань.

Давно такого не відчував. Із Заєю було якось інакше… Взагалі інакше.

Спогади про Заю зараз здалися якимись далекими. Промайнула було думка, що я роблю щось неправильне, але вона тут же розчинилася в інших, більш приємних роздумах. А перед внутрішнім поглядом спливало оголене тіло Рути. Її тонка талія… невеличкі груди...

Я ще не придумав собі виправдання, але знав, що обов'язково це зроблю. Або спробую закинути спогади про вчорашній вечір у далеку скриню свого розуму.

Рука все ж пройшлася по спині Рути, і та одразу ж прогнулася, немов маленька кішечка. Худенька маленька кішечка… аж-но ребра стирчать… Напевно, недоїдає…

У голові прокинулися спогади про вчорашній вечір.

Все пройшло дуже стрімко... і навіть було схоже з пострілом з лука, коли тятива напружилася, тверда стріла лягла на кулак… завмерла... А пальці спустили тятиву, і стріла понеслася... Вона мчала... мчала... мчала... у солодку далечінь насолоди… Несамовито та пристрасно...

І ось зараз згадуючи те, я відчував, як десь вглибині мене наростає... набігає хвиля бажання... Вона була готова втопити мене, якщо їй не дадуть волі.

Я притиснувся до Рути усім тілом, відчуваючи як воно тремтить, наче покинутий на осінній березі листочок, якому прийшов час відправлятися до своїх опалих братів та сестер. Серце на мить завмерло, потім стрибнуло… ще раз… й часто-часто забилося в грудях.

Рута не противилася. Навіть коли я спробував обережно ввійти всередину неї… Туди… в вологу гарячу нірку…

У порівнянні з тендітною фігуркою Рути, я сам собі здавався якимось ведмедем… шатуном, який прокинувся взимку та шукає чим поласувати… Який рветься до маленького вулика за солодким медом. Ось він суне свою величезну лапу, розширюючи вічко...

Увійшов... і тут же завмер, прислухаючись до своїх відчуттів... Подався назад... І знову вперед, і знову завмер...

Все відбувалося в повній тиші. Або ж цео мої вуха заклало якоюсь дивною пробкою… Я помітив, що Рута глибоко задихала, немов їй не вистачало повітря… А у мене ж від напруження пересохло в роті. Облизування губ не допомагало… Та ще й калатання серця віддавало прямо в скроню. Що тут взагалі почуєш?

Я обережно торкнувся дівочої груді. Пальці злегка натиснули на сосок... і Рута тихо-тихо пискнула… наче маленька мишка…

Вочевидь, то була реакція на те, що я ввійшов доволі глибоко. Дівчина на якусь мить затремтіла та подалася назад.

Вона все ще лежала з заплющеними очима. А я дивився на її профіль… на отой спокусливий напіввідкритий ротик… з вологими тонкими губками… А потім почав рухатися… Спочатку повільно. А потім все більше та більше нарощуючи амплітуду та швидкість…

І тут мене раптом обволокло гарячою пеленою. Мозок втонув у в солодкій млості. Я певно осліп… але лише на якісь миті… Коли отямився, то вже не контролював власні рухи…

О, Сарне! Як же мені хотілося відчути кожну секунду цього дійства. Кожну-кожну! Я навіть теж примружив очі…

Оця тугенька податливість… і ще гаряча-гаряча вологість… отам, внизу… Від цього всього мозок наче одурів.

Я торкнувся губами Рутиного плеча, впиваючись у теплу ласкаву шкіру. Одна рука погладжувала її теплий м’якенький животик, інша вчепилася у твердий, наче шляпка цвяха, сосок… мнучи його та несамовито щипаючи…

Дівчина розслаблено попискувала, при тому починаючи подаватися прямо на мене. Вона виляла стегнами, буцімто намагалася налізти якомога глибше… Я на якусь мить завмер, а потім почав люто вганяти свого «кота» в мокру норку… якнайглибше… якнайдалі…

Я відчував, як шалено колотиться Рутино серце. Воно билося так, буцімто хотіло вирватися назовні.

Тіло дівчини раптом дрібно-дрібно затремтіло. Рута впилася руками в мої стегна… потягнулася та пискнула гучніше, ніж зазвичай…

Я знову заплющив очі. Й хоч з одного боку мені не хотілося поспішати, проте інша частинка свідомості жадібно занурювалася у процес… вірніше, у ті відчуття, яки неслися на мене величезною хвилею. Такою, що аж до морозу по шкірі… А слідом наближалась наступна хвиля...

Зуби заскреготіли, і я ледве-ледве стримався, бо раптом схотілося схопити Руту, та цього разу увійти з-з-з такою силою-ю-ю...

І здається я ввійшов. Навіть не зміг вконтролювати себе. Схопив обома руками за шию та волосся та різко подався вперед…

Тіло Рути витягнулося, як стріла. Її руки й ноги судорожно затремтіли... І в цю мить я, здається, зарикав… загарчав… Ота далека хвиля врізалася у мою свідомість, втоплюючи її у вихорі диких відчуттів.

Я завмер… витягнув назад… повністю… І знову вперед… різко… Та назад… І вперед…

Темп ріс, а з ним починала стиратися реальність. Дихання переривалося, наче від швидкого бігу. Здається, я повторно загарчав, буцімто лісний звір, який побачив здобич. Дівчинка піді мною затремтіла, наче в лихорадці… А потім різко здригнулася, завмерла… і знову здригнулася, але вже міцніше… потім ще раз… ще…

Рута ледь стримала свій крик, впившись зубами в сінну подушку. В цю мить в моїй голові наче щось вибухнуло, і я безвольно навалився на дівчину, притискаючи її до ліжка усією своєю масою. Ми так і застигли, й пролежали без руху десь з хвилину.

Трохи віддихавшись, я підвівся та потопав до невеличкої бочки. Дуже хотілося пити. Схопивши вкритий інеєм ківш, я жадібно припав до льодяної води.

Рута все ще лежала спиною до мене, закутавшись у старе покривало. Вона нічого не казала. Мовчав і я. А що взагалі казати? До розуму поверталося отверезіння, а з ним і такий собі черв’ячок, який почав точити совість думками про зраду Заї.

Я наблизився до своїх речей та почав неквапливо одягатися. Це трохи відволікло від неприємних думок.

Закінчивши збиратися та підібравши зброю, я наблизився до ліжка та неголосно спитав:

–Ти не спиш?

Дурне питання! – і я луснув себе подумки по макітрі.

Рута ледь помітно стрепенулася та обережно хитнула головою. Вона так і не повернулася до мене. Я чомусь відразу уявив себе якимось нахабним котом, який зжер хазяйську сметану, а тепер тікає, аби не отримати стусанів. Мабуть, саме таким я зараз і здаюся Руті.

Псяче хутро!

–Слухай… е-е-е.., – забелькотів я, наче козлик. – Я по справах… Але, думаю, ми ще побачимось… Чуєш?

–Угу, – тихо-тихо кинула дівчина.

–З тобою все добре?

–Все добре, – все також тихо відповіла Рута.

Я поліз до кишені, нащупав там одну з монет, яку отримав від Молотова, та поклав її на скриню, що заміняла Руті стіл. Це була своєрідна плата за нічліг. Сподіваюсь, що Снігова не сприйме її за образу.

З цими думками я рішуче вийшов назовні та потопав до будинку Хрипунова.

На дворі було морозно та напрочуд тихо. Небо червоніло в променях ранішнього сонця. І тут мене наче довбнуло: «А чого це я так рано кудись мчусь? Тарас-то, напевно, ще спить. Які ж тоді астральні бісики мене під сраку штовхали? Чого я вибіг з дому Рути, наче там була пожежа»?

Відповідь лежала на поверхні: мене гризло сумління, саме тому я інстинктивно бажав якнайшвидше втекти з хати. І намагання домовитись з собою, буцімто факт зради Заї це якась незначна, несуттєва річ, наштовхувались на глуху стіну.

Псяче хутро! Що собі, Боре, не кажи, чим себе не виправдовуй, проте ти все ж вмудрився вляпатися в лайно. Мало того, боягузливо втік, начебто тхір, який злодіював у курнику.

Зустріч з Стрижньовим була для мене зовсім несподіваною. Я, навіть, розгубився, не знаючи, як реагувати. Поруч з Владом йшло кілька знайомих мені ратників, і що цікаво, жоден з них не дивився на мене приязно. Губи у всіх стиснуті, очі нахмурені. Один навіть голосно харкнув мені під ноги.

Я завмер, дивлячись на цю процесію. Стрижньов трохи нахилив голову та пройшов повз, буцімто мимо вуличного стовпа. Ще один чолов’яга навмисно зачепив мене плечем, за що відразу ж отримав у вухо. Від удару він повалився в сніг, а інші солдати дружно кинулися до мене, явно збираючись влаштувати бійку. Влад вискочив перед ними та відгородив собою.

–Стояти! – владним тоном гаркнув він.

Ратники завмерли в безглуздих позах, сходячи слиною від великої кількості почуттів. Судячи з усього, мене зараз хотіли добряче відлупцювати. Отже, в історію, розіграну мною та Стрижньовим, вони повірили.

Не знаю, що було б далі, але з-за рогу будинку вийшов чималий натовп людей. Чоловік десь з півсотні. В основному то були жінки. Помітивши Стрижньова та його бійців, вони дружно ринулися до них, голосно обурюючись та щось вигукуючи.

–Доки-то? – вперед вискочила досить товста жінка. – Андє ви всі-то дивитесь? Те, он-на, гобліни, а відтепер-но інші...

–У чому справа? – сухо запитав Влад, обертаючись до натовпу. Розпочатий було гам, він швидко заглушив гучним криком: – По черзі! Не всі відразу! Що, питаю, сталося?

–Андє у Питової-то синок пропав-то! – взяв слово якийсь старий. Його спокійний голос охолодив натовп. Люди поступово замовкли, суворо дивлячись на Стрижньова, ніби він був причетний до зникнення дитини.

–Як так? – не зрозумів Влад.

–Ай вона-то вдзяла його ідз собою… на Вертиш-то, – продовжував старий. – Та поки полоскала дрехи-то, он-на хлопчисько гуляв обок-то. Повернулась – а нєту сина. Кликала, хледала, шукала – все марне.

–Вона одна пішла на річку?

–Та ми-то ідз нею були, – знову вискочила вперед товстуха. – Я та Любаша-то. Теш прали.

–І нічого не помітили?

–Слиш-ма, натьсє кричить, то й кинулися-то до неї. А вона руки лама-то, кричить-на дурним-то голосом. Ну й поки-то радзбраха-то у тсьому справа-то... поки допетрали-то… А потім-то теш почали-то виглядати, хледати... Андє! Марно!

–Навісчо вона його ідз собою тільки-но взяла! – промовив хтось із солдатів.

–А й куди їй-то його діти! – загорланила одна з жінок. – Останнім радзом вона-то його самого вдома лишила, так він-то трохи хату не спалив!

–Тьсє водяники-то його утягнули! Нікому більше!

–Ну й так-то! – вторив хтось із натовпу. – Минулого-то літа ідз Лопотовими такош було!

–А ну тихо! – гаркнув Стрижньов. – Коли це сталося?

–Та-й вчора… ввечері-то…

–А чого ж вчора-то і не кинулися? – обурився Влад.

–Та-й кинулися, проте вартове товариство-то нам й відворот дало! Тош, мовля, нам-то счо – вони толькі поселення охороняють, а счо до навколишніх-то дзямель, тьсє, мовля, до Дзбоїсча йдіть-то... До вас, пане голово. Й ми-то по-ранку всі сговорилися, счоб йти-то до дзахисників-то, – жінка раптом взялася за боки. – Ви-й, дзахисники-то, чи як, га?

Стрижньов стиснув кулаки та озирнувся.

–А чого відразу водяники-то? – підхопив хтось з ратників. – Може хлопець до річки поліз, поки…

–А-а-а… О-о-о… Е-е-е…

Натовп ледь не кинувся на Захисників. Усі горланять, руками махають, клянуть водяників. Мовляв, то вони підкралися до жінок та вкрали дитину. Стрижньов було запитав про сліди або інші докази, які б вказували на дикунів, але ніхто і слухати не схотів.

Влад сердито гіркнув та кинув:

–Ну і де це було? В якому місці? Треба сходити та самим подивитися…

–Ми проводимо-то... Проводимо! – заголосили баби. – Тама слідопити треба… та-й солдатів побільше-то!

–Без вас розберусь скільки та кого мені брати! – рявкнув Стрижньов.

Він махнув своїм хлопцям і вся ця галаслива процесія рушила по вулиці вбік воріт. Я ще з хвилину спостерігав за нею, а потім потопав до корчми Корчакова.

Сьогодні бійки мені вдалося уникнути, – промайнуло в голові, – а ось наступного разу… Чесно кажучи, я взагалі не розраховував на подібну реакцію Захисників Ліги. Добре, що поряд був Стрижньов, інакше прийшлось комусь зуби вибивати…

Тут же згадався вчорашній вечір, а вірніше той дивний напад, коли невідомий підстеріг мене в провулочку та жбурнув камінь, цілячись у голову. Думаю, це цілком могли бути хлопці Стрижньова… А чого б ні?

Треба, Боре, бути обережнішим.

Пройшовшись по вуличці, я незабаром опинився біля корчми. На її порозі стояв причепурений Тихон. Він похмуро дивився кудись вдалечінь, притому неголосно лаючись себе під ніс.

–Слава Святому Тенсесу! – кинув я, підходячи ближче.

Корчаков тут же бридко посміхнувся.

–О, пане Свєрре! Радий вас бачити.

Цікаво, цікаво, а звідки він знає моє ім’я? Я ж, здається, його не казав.

Наче прочитавши мої думки, Тихон хитрувато підморгнув та додав:

–Хазяїн розпитував про вас…

–Дем’ян?

–Так-так… Сказав мені, щоб я був гостинним до вас.

–Отаке! Так і сказав? – насупився я. – Звідки така увага?

–Хіба мені подібне розкажуть, – все так же хитро посміхаючись, промовив Тихон.

–А кого ти тут виглядаєш?

–Та он-на, кажуть, водяники шкоду знову роблять… Лазять по наших землях, – і корчмар знову прогарчав якусь лайку. А потім схаменувся, та більш приязним тоном додав: – Та ви, пане Свєрре, проходьте, проходьте! Не соромтеся… Прошу, – і він широко відчинив двері.

В цю мить я раптом спіймав себе на тому, що моє власне обличчя само собою скорчило гримасу зневажливості та презирства. Корчаков це явно помітив, проте свою маску показної гостинності так і не скинув.

У корчмі було душно і безлюдно. Я пройшовся до дальнього вікна та присів за більш-менш чистий стіл. Тихон заскочив слідом та квапливо почав запалювати свічки.

–Що бажаєте? – послужливо запитав він.

–Хочу поснідати… Ти ж, до речі, пам’ятаєш, про свій борг? – підморгнув я, натякаючи на те, що минулого разу не взяв решти.

Корчаков хотів було щось сказати, але вхідні двері різко відчинилися, і всередину ввалилося кілька здоровезних бородатих чоловіків. По виду незнайомці були схожі на типових лісорубів. Мабуть зібралися зранку перед походом мекнути кілька чарочок.

І точно: гості розсілися за столами та голосно зажадали випивки. Тихон щось пробурчав і зник за стійкою. А за мить звідкись вискочило два напівсонних юнака з тонкими смужечками вусиків під носами, яки кинулися до прибульців.

За хвилину повернувся і Корчаков. Він притягнув цілу гору смажених свинячих реберець з пампушками та поставив їх переді мною.

–Прямо з печі… ще гарячі, – казав Тихон про страви.

Слідом на столі з’явився пузатий запотілий штоф з характерної відміткою родини Молотових на боці. А поряд зеленувата склянка.

Корчмар тут же без запрошення сів навпроти мене. Чесно кажучи, на подібне панібратство я не очікував.

–Ну і само собою «для зігріву», – хитнув чолов’яга головою убік полугара.

–Небось, всю ніч варив! – грубо гіркнув я.

Мій погляд пробігся по реберцях та пампушках, від яких вівся запаморочливий запах часнику та якихось інших приправ. Шлунок жалісно замурчав, натякаючи на свій голод.

Корчаков посміхнувся все тією ж слизькою посмішкою і налив мені чималу чарочку полугара.

–Зазвичай, вранці подібне не вживаю, – сухо заявив я.

–Не відмовте… Це ж найліпший у Молотовці!

Лісоруби раптом голосно зареготали, заглушаючи Тихона. Той невдоволено скривився та пробубонів щось про бидло.

–Хоч би бруд з себе позішкребали! – бурчав корчмар. – Тхне, наче від чіней.

Я ледь стримався, аби не спитати, що то за «чіня», та раптом згадав, що так тут прозивали найбрудніших свиней.

–Пригощайтеся! – рот Тихона перекривила «добра посмішка».

Я взяв реберце та почав жадібно гризти м'ясо.

Смачно, хай ти скиснеш! Чи то може я такий голодний?

–З медом! – підморгнув Тихон. А потім хитрувато запитав: – А то правду кажуть, буцімто ви у Снігової…у Рутки-то зупинилися?

–Так, – хитнув я головою. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося зараз теревенити з корчмарем.

–Хек! Оттаке! – оскалився Тихон. Його обличчя розчервонілося, оченятка заблищали.

–А що не так? – спитав я, відчуваючи, що корчмар чогось недоговорює. – Дівчина, як дівчина… Працює на Дем’яна… Інтендантка, начебто!

–Ну.., – Тихон чомусь знизав плечима, а потім раптом неголосно видав: – Брудна кров… Цим все сказано.

І знову в його обличчі промайнуло презирство. З такою самою пикою він порівнював лісорубів з чінями.

Чесно кажучи, у мене раптом народилося бажання дати Тихону по зубах, та так, аби ті летіли аж-но до дверей. Ледь себе стримав.

–Її чоловік, той ще п'яничка, – почав розповідати корчмар. – Ось саме він був інтендантом у Хазяїна. Але ваду мав: пив, як то кажуть, без просиху... Навіть хазяйські речі пропивав, або закладався. Коли Дем’ян дізнався про велику нестачу, ледь шкуру з нього не спустив, – обличчя Тихона знову розпливлося в бридкій посмішці.

–А ти, бачу, свого б не упустив та шкуру з того чолов’яги точно б спустив! Не пожалів би Рутиного чоловіка. Так?

Корчмар почервонів, наче зніяковів, як та краля на оглядинах.

–Я це я, – сказав він. – А Хазяїн у нас людина норовлива… Він хотів того дурня наказати, але знайшлись люди, які заступилися, й тим врятували того бовдура... Та ще ця Рутка, дурепа, бігала до Дем'яна Милорадовича, та молила, аби чоловіка її пробачив. А десь позаминулої осені цей йолоп.., – Корчаков різко зітхнув, немов стримуючи себе, щоб не назвати чоловіка Снігової якимось більш поганим словом. Вийшло це демонстративно награно. Ну, прямо такий тобі благородний корчмар, що хай Сарн милує. – Отже, помер він. Потонув у Вертиші. А боржок залишився. Ну, Хазяїн зглянувся, – Тихон гигикнув і ляснув себе по товстому стегну, – і влаштував Снігову до комору. Хай, мовляв, відпрацьовує боржок... Добре, хату їй залишив... Отака історія!

–А чого «брудна кров»? – поцікавився я.

–А ти хіба не чув звідки вона? – корчмар непомітно для себе перейшов на «ти».

–Ну я ж не місцевий.

–Може і про Снігових взагалі не чув? Про бруднокровок? Це ж знайди!

–І що? – не второпав я.

–У Сівєрії всіх знайд знаходять «у снігу», – і Тихон розреготався. – Тому їх і звуть Сніговими. Кумекаєш?

Це, скоріш за все, був якийсь місцевий жарт, сенс якого мені не вдалося зрозуміти.

–Рутку-то, видно, також снігова баба з дідом робили! – продовжував Корчаков. – А взагалі, я чув, начебто, її привезли з одного з далеких глухих хуторів… Тож хто її та яким чином зачав, ще те питаннячко. Може по п’яні, а може бродяги між собою любилися… А то, може, лісовий космач чи ведмідь до якоїсь баби під спідницю занирнув, аби на пичку подивитися та свою пуцку побалувати, – корчмар зареготав в унісон з лісорубами, які про щось між собою перемовлялися.

Я промовчав. Лише хмурив погляд та подовжував їсти реберця. Склянка з полугаром все ще стояла осторонь, і бажання тягнутися до неї у мене й досі не виникало.

–А тобі, бачу, вона теж сподобалася? – підморгнув Корчаков. – Як на мене – то занадто худа, помацати нічого. Люблю більш соковитих... Ну, кажи, чи встиг уже свого півня запустити? Як «гніздечко»? Не занадто широке? Ще не хлюпає?

–Захлюпає… як і у тебе зараз! – вишкірився я.

Різко підвівшись, я майже без замаху заїхав корчмарю у щелепу. Від бічного удару Корчаков відлетів до стіни й миттєво затих. Бив я щосили, не стримувався. Сподіваюсь у Тихона мізки встигли струсонутися. Може відтепер порозумнішає, коли отямиться.

Лісоруби здивовано затихли та всі разом повернулись до мене.

–Писок мені його не сподобався, – кинув я, все ще скалячись. – Нахабний якийсь. Не люблю таких.

–Так-так! – кинув один з мужиків. – Гоблін-то йому й брат, а водяник – сват! Тош хай нє чувається-то!

–Правильно-то, мовиш! – кинув другий. – Бити тьсю трактирну пику-то! Ай-но бити до руденької.

Лісоруби гигикнули та зазбиралися геть. Я теж підвівся та неквапливо попрямував до виходу. З сусідньої кімнати вискочила розпатлана жінка, вочевидь дружина Тихона. Вона підбігла до нього та спробувала привести того до тями.

Я не став виправдовуватися, а рушив назовні.

Там вже достатньо розвиднилося. Сонце зависло над далекими деревами, та сліпило своїми яркими промінцями, відігріваючи іскорками на пухкому снігу.

За півгодини я дістався будинку Хрипунова, де наштовхнувся на двох вартових, які ліниво зівали біля входу.

–Ну що, Тарас ще спить, чи вже порається на городі? – пожартував я.

Чоловіки недобре покосилися.

–Тьсого тобі-то? – виступив вперед один з них.

Я пояснив, що Хрипунов вчора запрошував мене до себе.

–Чекай, – промовив чолов’яга, відправляючись усередину будинку.

Минуло кілька хвилин, поки він повернувся разом з Тарасом.

–А ти, бачу, ранній птах! – якось невдоволено кинув той. – Ну, гаразд, йдемо до Хазяїна. Він як раз знайшов тобі цікаву справу.

І ми разом попрямували до Молотова…

3

…Батько Дем’яна – Милорад Григорович – походив з відомого в Лізі купецького роду Молотових, представники якого свого часу дісталися й до Сівєрії та доволі широко розгорнули тут свої справи. Заздрісники не могли, як то кажуть, через те не кусати свої лікті, адже Молотових часто супроводжувала вдача.

Між собою купці прозивали Милорада «умойрською мордою», тим самим натякаючи на його природне скупердяйство та на чужорідне походження його родини (до речі слово «умойрнічати» на деяких алодах стало близько по розумінню до слово «обманювати, дурити»). Кажуть, свого часу навіть ходив своєрідний жарт про те, як Милорад вів свої справи. Мовляв, попросили якось у нього п’ять яблучок. Купець спустився до льоху та приніс плодів, але перш ніж їх дати, заявив, щоб йому потім повернули сім яблук з нового урожаю, та мало того – ще й залишили щось у залог.

–І що ж тобі дати? – питав прохач.

–Та хоча б два яблука залиш.

І ось той нещасний чолов’яга віддав два яблука, а потім, коли прийшов час віддавати увесь борг, почув від Милорада про те, що повертати треба сім яблук.

–Ми ж так домовлялись, хіба ні? – хитрувато питав купець. – Береш п’ять, а повертаєш сім!

–А як же ті два, що я віддав у залог?

–Вони згнили, – заявив купець, демонструючи якісь вонючі залишки. – Є бажання, то можеш їх забирати.

З таких ось угод Милорад і жив. Та багатів.

Всьому цьому «розквіту» завадив дивний нещасний випадок на одній із далеких факторій. Милорад, говорять, помер майже миттєво, привалений товстелезною сосною, яка розтрощила йому голову. Як це сталося – так і залишилось загадкою. Вважалось, що Милорад просто не почув крику застереження лісорубів. Хоча, чого приховувати, були й інші думки. Наприклад, про руку недоброзичливців. Але нічого не підтверджувалося, тому смерть Молотова, як і раніше, приписували нещасному випадку.

Аби не збанкрутувати, Дем’ян та Єгор – найстарші діти Милорада, яким на момент його загибелі було п’ятнадцять та тринадцять років відповідно, майже відразу підключилися до справ. І треба сказати, що Дем'ян на відміну від молодшого за нього Єгора, виявився більш спритним у торгівельних справах. Цьому, до речі, посприяло те, що хлопцю часто доводилось підробляти в батьківських коморах, які торгували всякою всячиною. Іноді Дем’ян навіть підміняв керуючих на далеких факторіях та солеварнях. То ж не дивно, що не минуло й року, а він вже добре орієнтувався в справах, які залишилися йому на спадок. Єгор же довгий час залишався на підхваті у старшого брата, але років п’ять потому, аби не конфліктувати у подальшому, вмовив Дем’яна погодитися на своєрідний поділ майна. Молодшому брату дісталися факторії по скупці хутра у місцевих мисливців. Справа не дуже клопітна, проте відносно прибуткова. Дем’ян не став сперечатися й відписав факторії на Єгора.

Що стосується інших своїх рідних, то Дем’ян їх теж не образив. Двох молодших сетер він посватав за багатих столичних купців, з якими мав добрі стосунки. А двох молодших братів спочатку відправив на навчання до Новограда, а потім влаштував на службу до Земського двору.

Свої молоді роки Дем'ян часто згадував зі своєрідною гордістю, мовляв, я таке пройшов, що вам і не снилося! Ті часи, звичайно, не були такими вже й благополучними. Траплялося всяке: і страшні зради, і шахрайство, навіть банкрутство, через яке ледь не довелося продавати за борги рідну домівку. Але найжахливішим з цього всього було зовсім інше, через що Дем’ян на кілька днів впав у таку чорну депресію, що люди вже подумували, ніби він накладе на себе руки. Він тільки-тільки вибрався з боргової ями, відбив своє та навіть придбав ліпше, і тут новий удар – страшна загибель його дружини з двома малими дітьми, яких зарізали невідомі злодії під час подорожи до столиці...

Ця справа взагалі була якась загадковою. Люди з того приводу різне чесали язиками, розповідаючи один одному чудернацькі історії. То, мовляв, казали, що це конкуренти постаралися. Інші базікали про боже покарання за гріхи Молотова. А то, бач, людей простих обманює, наживається на їхньому горі, як свого часу і Милорад. Треті тринділи про коханок Дем’яна. Начебто одна з них помстилася йому за зганьблення. Були й чутки про «руку шляхти». Буцімто Дем’ян поліз у державні справи, або щось на кшталт того, перейшов дорогу комусь зі столичного дворянства. Приписували напад і воєводі Сотникову. Начебто він хотів позбавитись Молотова, як своєрідного конкурента, котрий заважав йому в сівєрійських справах.

Отже, чутки плодилися, наче гриби після дощу. Проте все ж ця справа так і залишилася нерозгаданою. Бандитів так і не впіймали. А щодо Дем’яна, то він повторно не одружився, через що в поселенні закрутилися чутки про його багаточисленних любовниць, серед яких вважали й ельфійку з Дому ді Вевр – оцю саму Лауру.

Залізний характер, стоїчне ставлення до незгод, напористість – все це вивело Дем'яна до звання найвпливовішої та найбагатшої людини Сівєрії. Його слова практично ніколи не розходилися з ділом. Він був схожий на того напористого бика, якому ніщо не могло стати на заваді. Вирішив – зробив. І часто не задумувався якими засобами для того скористатися.

Дем’ян, треба сказати, вже нікому не вірив. Навіть своїм рідним братам та сестрам. Контролювати їх не намагався, лише просто заявляв про свої задуми, наче вказуючи куди рідним лізти не треба. Ліпше, – казав він, – допомагати мені… Тим паче, ви ж розумієте, кому завдячуєте своїм теперішнім станом?

Згодом у якості жесту такого собі доброзичливого ставлення до своїх рідних, він віддав їм частину власних багатств. Так би повити, підкупив.

–Навіщо ти це робиш? – запитували Молотова інші купці. – Тобі не здається, що так буде тільки гірше? До тебе постійно будуть бігати усілякі родичі та доїти, як корову. Так не можна робити! Гроші не люблять, щоб їх роздавали задарма. Тільки важка праця, ось запорука збагачення.

–Ну, принаймні, так вони (сестри та брати) хоча б не будуть красти у мене, – пояснював Дем’ян з хитруватою посмішкою.

От саме її люди боялися, наче вогню. Така посмішка обіцяла чималі неприємності тим, хто зраджував та обманював Молотова. І це безумовно знали всі. Навіть рідні йому люди. Через те його і сторонилися…

Дивлячись зараз на Дем’яна, я знову відчув зростаючу неприязнь. Не знаю чому вона з’являлася, але знаходитись поряд з цим чолов’ягою особисто мені було не приємно.

Молотов жестом запросив мене присісти на вільну лавку біля столу, на якому лежала купа якихось паперів. Хрипунова він відправив по справах, а сам підійшов до вікна, вчитуючись у якийсь лист. Я помітив на ньому печатку новоградського Міського приказу. Судячи з незадоволеного обличчя Дем’яна, в цьому папірці писали малоприємні для нього речі.

–Неприємності? – запитав я.

Молотов наче не почув моїх слів. Він ще раз пробігся по рукописних рядках, потім якось нервово скрутив лист та різким кроком рушив до свого масивного крісла.

–Як спалося? – сухо спитав Дем’ян. – На новому-то місці?

Він не жартував, як той Тихон. Взагалі вчорашній Молотов і теперішній мені здалися різними людьми. Наче і не було тієї розмови… Дем’ян дивився на мене якось роздратовано, буцімто я накоїв якихось дурощів.

–От що, Свєрре, – крізь зуби цикнув Молотов, – тебе характеризують, як людину доволі цікаву… Особливо в розв’язані деяких пікантних питань.

–Яких питань? – не розчув я. – І хто характеризує? Люди Стрижньова?

–Ти забагато питаєш, – обірвав мене Дем’ян. – Я взагалі-то вважав, що ти не базікало, – і він завмер, пильно вдивляючись мені в очі. – От вчора ти мені сподобався: нахабнуватий, грубуватий… такий, що плює на авторитети…

–Я і в пику можу плюнути, а не тільки на якісь там а-а-а… тети… Чи як там воно?

Купець кривувато хмикнув.

–Так ти, кажуть, з Інгосу, так? – кинув він. – Ніколи там не бував… Чи гарно на Інгосі?

–Гарно, – обережно кивнув я.

–Чого ж ти тоді звідти уїхав?

–Тепер ти забагато питаєш! – огризнувся я.

Молотов ощирився. Здається, така відповідь його влаштувала.

–Вчорашня наша зустріч, – говорив він, – була свого роду прелюдією...

–Чим?

Дем’ян посміхнувся та захитав головою, мовляв, ну ти і дурненький. Таких речей не розумієш.

–Я хотів подивитися на тебе, – промовив він, – та послухати думки інших...

–Інших? Ти про ельфійку? Цікаво… цікаво… І що вона про мене сказала? Як описала?

–Цікаво? – хмикнув Молотов. – Це мені було цікаво... Свєрре… Але вибач, що мені казали інші – то вони казали саме мені… Та і чужі висновки, при тому, залишаться, лише чужими. Я все одно буду дивиться та вирішувати сам.

–Судячи з усього, я тобі підійшов.

–Я б так не поспішав. Мені взагалі здалося, що ми з тобою не про все поговорили.

–А ти з усіма такий відвертий?

–Ну ти й… зухвалий… Я взагалі-то не всякому дозволяю так з собою розмовляти.

–Ну якщо ми зараз все ж так розмовляємо… і ти зовні спокійний… начебто… то, вочевидь, я тобі дуже потрібен. Правда не зовсім розумію навіщо.

–Гаразд, Свєрре, задовольню твою цікавість, – і Молотов раптом схопив якийсь здоровезний скручений сувій та розгорнув його на своєму столі. Краї паперу чолов’яга підпер книжками. – Йди-но сюди! – покликав Молотов. – Подивись!

Я наблизився та глянув на сувій. Взагалі, не дуже розбираюся в подібних речах, але схоже, що це була мапа. Добротна, гарно накреслена, з якимись написами та помітками. Можливо, до її створення приклали руку ельфи. Кажуть, вони майстри у виготовлені усіляких мап та їм подібних речей.

–Це наша Сівєрія! Ось – Малий Вертиш, – Дем’ян провів пальцем вздовж синьої стрічки. – А ось – Молотовка. Бачиш?

–У чому суть цього уроку? – прямо спитав я.

–Хм! Нетерплячий ти… Ось ця прибережна земля, – сердито мовив купець, вказуючи на ділянку на мапі, – вся під моїм промислом.

Я помітив, як в очах купця спалахнув і тут же зник дивний вогник. Щось мені підказувало, наче він зараз прикинув, скільки ж йому належить місцевих земель.

І дійсно, а скільки? Думаю, що немало! У Світлоліссі не у всякого шляхтича стільки-но буде, як у Молотова. Хазяїн же, правильно люди кажуть.

–Вже вкотре, – продовжив Дем'ян свою промову, – мої рибалки скаржаться на водяників. Ці падлюки псують їм сітки, крадуть улов. А днями три човни потопили...

Молотов стиснув кулаки та глянув у вікно. Він знову замовк, явно думаючи про щось інше. Я вирішив, що справа у змісті того столичного листа.

–І що? – запитав я у Дем’яна, намагаючись повернути чолов’ягу до конкретної розмови.

–Що? – Молотов втомлено зітхнув. – В мене вдосталь усіляких вояк… в тому числі й колишніх Захисників Ліги… Проте не можу серед них знайти того, у кого в голові були б мізки, а не капустяна розсада. Саме тому шукав таку людину… таку людину… як ти, Свєрре.

–Я? Може і в мене в голові квіточки та бджілки, га? Звідки тобі знати, яка я людина?

–Давай-но і подивимось, на що ти здатний, – кивнув Дем’ян. – Сюди, до Сівєрії, зазвичай, не приїжджають люді слабкі духом… Думаю, і ти не такий. Проте… Проте треба перевірити, – і купець подивися на мене доволі прискіпливо.

В якусь мить мені все стало зрозумілим. Молотов сприймав мене за одного з тих, хто брав участь у бунті в Горішку. Саме так. Він вочевидь вважав, що я був заколотником, який чудом втік з фортеці, та намагався десь влаштуватися… Стрижньов, у розумінні Молотова, не зміг мене розкусити. А ось він, Дем’ян, начебто зміг.

–Так що, візьмешся? – хитрувато зіщулився купець.

–Ну по-перше, я не дуже полюбляю авантюри, як здається збоку. Не треба вважати, буцімто я з тих, хто кидається з головою в окріп. А по-друге, чи не варто звернутися до Стрижньова? Врешті-решт, це його обов’язок охороняти сівєрійців від нападок дикунів – водяників чи гоблінів.

–Ой-бо! – посміхнувся Дем’ян. – Не думаю, що наш недолугий Стрижньов кинеться до мене в обійми. Ти те і сам розумієш… Між іншим, свого часу я намагався домовитися з Владом полюбовно. Навіть, попереджав, – останнє Молотов сказав з явним підтекстом. – Але він той ще горішок… Так що, Свєрре? Візьмешся, чи обхезаєшся?

Я не піддався на цю приманку, а навпаки – кинув свою:

–Така людина… могутня… владна… зі зв’язками… І при тому не може домовитись з місцевими Захисниками Ліги? Щось не віриться.

Молотов здивовано зігнув брови.

–А ти той ще лис! – якось здивовано кинув він. – Так звідки, кажеш, прибув? З Інгосу?.. А ти, друже, часом на Святій Землі не воював?

–А до чого тут це?

–Ага-а-а, – оскалився Молотов. Оцю мою відводь він явно сприйняв якось по-своєму. – Ото я дивлюсь на тебе… та все міркую…

–Що саме?

–Міркую, яка ти людина!

–І що ж «наміркував»?

–Знаєш, Свєрре, у нас тут зазвичай кажуть: «Якщо шукаєш істину, то не слухай її, а ліпше поглянь на колір її очей».

–І що це значить?

–У собак очі завжди карі… А ось у вовків – сірі… В тому і вся істина! – хитрувато посміхнувся Молотов. – Вважаєш, я не відрізняю собак від вовків? – питання було скоріш риторичним. Купець зіщулився та діловито продовжив: – Як на типового служаку… Захисника Ліги… то ти на нього схожий, як їжак на зайця! – хихикнув Молотов. – Вони, зазвичай, тупиці ще ті. Я щось починаю казати, так ці дурні аж-но до рота заглядають… А ти не такий. Полюбляєш ікла показувати. Хрипунов мав рацію, коли розповідав про те…

–Хіба «показувати ікла» погано?

–Треба розуміти на кого скалитись… Я, до речі, поки дозволяю тобі це робити, хоча і сам не розумію чому. Проте, все має свою межу. Враховуй це на майбутнє… Отже, продовжу свою думку: ти поводишся, як найманець! По твоїй поведінці помітно, що ти звідти… зі Святої Землі…

–Тобто?

–Трясця! От не треба мені мізки припорошувати! – відмахнувся Дем’ян. – Тепер зрозуміло, чого ти не зміг порозумітися з Владом.

–Так може я і тобі не підходжу? Вовки, зазвичай, у ліс постійно дивляться. І за руку цяпнути можуть.

–Оце ми й вияснимо, – підморгнув Молотов. За мить він посерйознішав та, лукаво зіщулившись, сказав: – У Сівєрії важко вести справи. Тут тобі не Світлолісся… не Умойр чи Тєнебра…

–Що ж так? Невже хтось кривдить вашого брата? – іронічно кинув я у відповідь. Та потім повторив, що мені не віриться, буцімто тут, в Сівєрії, можуть знайтися такі молодці, які ризикнуть підуть проти слова родини Молотових.

–Мова не тільки про людей, – продовжував гратися зі словами Дем’ян, – а і ті ж гобліни та водяники полюбляють пакостити. Тому і приходиться шукати тих, хто вміє з ними «домовлятися». Повторюся: ти, Свєрре, начебто з таких.

–Стрижньову, як бачиш, мої «домовляння» не зовсім сподобалися, – я спробував закинути наживку. – Хоча від нього цього варто було очікувати.

–Чого ж ти тоді взявся залагоджувати його проблеми? – запитав купець.

–Можливо тому, що дурень. А, можливо, правду захотів з'ясувати.

–І з'ясував? – сухо запитав Молотов.

–Ну як сказати? У чомусь розібрався.

Ось тут Молотов насторожився. Він нервово забарабанив по столу, а в наступну мить витер неіснуючий пил.

–От цікаво, – заговорив він глухуватим голосом, – і що ж за правду ти вияснив під час того походу до турора?

Я поліз до кишені та за мить витяг з неї мідну монетку, яку демонстративно поклав перед Молотовим.

–І що це значить? – напружився він.

–Це? – ощирився я. – Це та сама правда.

–В чому її суть?

Ми втупилися один в одного. Я не квапився відповідати. Хай, думаю, Молотов себе накрутить… Хай понервується, роздумуючи, чи знаю я про копальні та карбування мідяків.

–Ну припустимо, що ти розібрався, – заговорив Дем’ян. – А ось далі що?

–А що далі?

–Що ти з нею, тією правдою, робити будеш?

–Поки не знаю. Можливо, спробую з її допомогою змінити світ. А то бач – розвелося в Сарнауті брехні, як комарів на болоті. Люди через те страждають… Останнє доїдають…

–Хмм! А ти, виходить, з тих… з поборників правди! – роздратовано кинув купець. – Отже, очистиш ти Сарнаут від брехні… І що далі? Люди, на твою думку, заживуть, аж-но богів заздрості з’їдять? І щастя їм привалить цілий мішок? Ти вважаєш, та правда комусь потрібна?

–Можливо комусь і потрібна, – хитнув я головою, збираючись з думами. – Правда, взагалі-то, – почав я викладати свої думки, – необхідна не для якогось одномоментного щастя, а тільки лише для торжества цієї самої правди. А коли це торжество воцариться у світі, тоді вже в ньому все і зміниться. А от на краще, чи навпаки – інше питання.

–От не думав, що ти, Свєрре, не дивлячись на свій життєвий досвід, настільки наївний, – замітив мені Молотов. Він те казав явно без шпильки. Така собі констатація. – Правди чи неправди в чистому виді не існує, – продовжував казати Дем’ян. – Просто не існує! Уяви собі хазяйку, яка готує смачний сніданок. Вона кидає в киплячу воду м'ясо… чи то яловичину, або свинину… курятину… Додає моркви, або буряка… чи капусти… Сипить приправи… І ось ми маємо борщ. Або суп. Чи рибну юшку…

Я, чесно кажучи, не вловив сенсу цієї доповіді. До чого тут взагалі приготування їжі?

Молотов сердито втупився в мене. Здається, він усвідомив моє нерозуміння сказаного ним. Тому відкашлявся та заявив, що страва, яку готувала хазяйка, і є тією правдою, яку ми бачимо.

–Яку і будемо куштувати, – за пару секунд додав він. – Ти що любиш? Борщ? Юшку? До чого душа лежить?

Я розгублено знизав плечима.

–Ну це зараз не важливо, – посміхнувся Дем’ян. – Щоб ти не любив з цих страв, те і буде для тебе правдою…

–Тобто?

–Немає ніякої правди чи неправди, я тобі вже про те говорив. Є те, що нам ближче, а є те, що ми неполюбляємо. Ось і все!

–І хто ж та хазяйка, яка буде готувати нам сніданок?

–О! – Дем’ян задоволено посміхнувся. – Я чекав на це питання… і ось що тобі скажу, Свєрре: одинаки в цьому світі нічого не вирішують… То ж хазяйка – назва цілком умовна. Вона не єдиновладний господар, який вказує та командує всіма навколо! Такі люди довго не тримаються… Розумієш? Справжня хазяйка повинна вміти задовольняти смаки усіх, хто присів за її стіл. Знайти, так би мовити, золоту середину… Але в той же час «перебирання харчами» може призвести до того, що хтось залишиться голодним. Вловлюєш сенс? – Молотов підморгнув. – Отже, друже, чим більше «родина за столом», тим більше тонкощів слід дотримуватися.

–Тобто ти, виходить, і є той кухар? Та хазяйка, яка готує борщ чи юшку, так? – прямо спитав я.

–Можливо, – ухильно відповів купець. – Тільки от не думай, що роль хазяйки якась привілейована.

–Що? Яка? – недопетрав я.

–Е-е-е… вигідна… Що вона дає тобі право бути вище за інших. Готувати «правду» – дуже відповідальна справа. Мало того, вона потребує неабиякого терпіння та хитрощів. От візьми, наприклад, Сотникова.

–Місцевого воєводу? А що з ним не так?

–Та мова не про те! – відмахнувся Дем’ян. – За його столом зібрались і друзі… При чому справжні, які мають точно таку ж мету, як і він. Я кажу, наприклад, про Стрижньова… Є там і його прихильники та поціновувачі. Є підлабузники. Когось він підкупив грошима, комусь пообіцяв якісь «цікавинки». Третіх прийшлось залякувати… Четвертих – тягнути, як волів на оранку… за кільце у носі… Є і затяті вороги! Як без того? Так от, до чого все це я веду? Сотников, як ніхто в Молотовці… Та що там! У всій Сівєрії! Так от він найкращий кухар, який зміг притягнути до свого столу… до своєї правди… силу силенну людей.

–Отаке!

–Отаке! – хитнув головою Молотов. – Вважаєш, йому легко було стати воєводою, маючи за спиною купу «поціновувачів інших кухарів»?

–Мені здається… чи ти насправді ним захоплюєшся?

–Він мій супротивник, – заявив Молотов з дивакуватими дзвіночками у голосі. Вочевидь, оте моє «захоплюєшся» неприємно вкололо його самолюбство. – Скажімо так: я його саме за те і поважаю.

Мене дивувало, що Дем’ян вирішився на подібну бесіду. Я для нього був чужинцем. Навіть не так! Найманець, служка. А він душу свою вивертає незнайомцю… розповідає йому сокровенне. Чому так? Яка причина?

–Поважаєш за те, що він супротивник? – перепитав я.

–Ми з ним одного тіста книші! – Дем’ян підвівся та чомусь підійшов до вікна. – Я зараз скажу тобі відверто… бо подібного, ще нікому не казав… тому сподіваюсь, це залишиться між нами.

І не чекаючи на моє погодження, чи якісь інші слова, Молотов неголосно кинув:

–Мені подобаються сильні супротивники. І Сотников саме такий…

–А який це «такий»? В поселенні про нього кажуть по-різному. Одні хвалять, інші лають, треті…

–Який він? – Молотов навіть розвернувся. – Більшість людей мислять доволі однобоко… приземлено. Що зазвичай їм потрібно? Якесь міфічне щастя…

–Чому «міфічне»?

–Бо ніхто не знає, як воно повинно виглядати. Спитаєш прямо, почуєш таку нісенітницю, аж-но вивертає!

–Люди здебільшого жадають спокійного життя та благополуччя.

–А ще їм потрібен «чесний кухар», – розсміявся Молотов. Він ляснув себе по пузу та мить цілком серйозно сказав. – Все те хєрня, Свєрре!

–Овва! Оце заява!

–Це і є правда!

Тепер прийшла черга сміятися мені. «Правда» в устах Дем’яна прозвучала доволі двозначно. Здається, купець і сам зрозумів це. Він зіщулився та спокійно сказав:

–Сотникова тут поважають, бо він пастух, який вказує стаду на якому полі треба їсти траву. Навіть не просто пастух, а «чесний пастух»… Така його роль.

–А насправді?

–Єрмолай дуже хитра та вертка людина… Якщо треба для «приготування чергової страви», то він буде брехати, буде підкуповувати й навіть залякувати. Докори сумління при тому його мучити не стануть. Де треба – поллє медком… полестить. В іншому місці – почне переконувати. В третій ситуації – купить продажну тварюку та змусить ї працювати на «загальний котел».

–Прямо так?

–Прямо так, – погодився Молотов. – Сотников – досвідчений, злий, підступний та дуже розумний «пастух». Він живе зі свого стада, але при тому не дає іншим «пастухам» його чіпати.

Дем’ян різко замовк та повернувся за стіл. За мить він вмостився на крісло та задумливо почав погладжувати мапу Сівєрії…

4

…Сівєрія на розгорнутому сувої була схожа на якісь дивовижні розважальні малюнки. Лубки, котрі демонструють на ярмарках. І не було в них анічого того, що зазвичай лякало гостей, які приїжджали на цей алод. Нічого такого, що змушувало їх напружуватись, нервувати. І де той далекий дикий край? Якісь літерки із завиточками, блакитні смужки річечок, овали та кола, різнокольорові криві лінії… Дивишся на те з якоюсь… якоюсь… якоюсь байдужістю, чи що? Ну не може спостерігач відчути духу цього алоду! Не може він допетрати, глядячи на оці схематичні зображення гарненьких дерев чи симпатичних домиків, які скоріш за все символізували ліса та містечка, або зображення пагорбів та ще чогось на кшталт того, що тут з-за кожного кута чатує небезпека. Що тут аніякі благання, аніякі мольби та упрошування просто не виживають… Ні, не так. Вони тут не приживаються! Що їх уносить із собою заметіль, яка неочікувано налітає з-за гір… Що слова та гарячі сльози тут перетворюються на звичайний вітер, на лід та сіль… Що насправді тут цінять тільки силу духа, підкріплену сердитою лайкою.

Ось що таке Сівєрія! А мапа – це лише жалюгідні малюнки з підписами.

І от стоїть переді мною Молотов, тицяє пальцем у мапу, щось розповідає… а я розмірковую зовсім над іншим. Скільки вже тут знаходжусь? Хоча головне це не термін перебування… Ні! Насправді найцікавіше це те, чи зміг я перейнятися місцевим духом? Чи зміг вияснити що до чого? Чи навчився боротися… Ні, не з голинами турора, ні з водяниками чи орками… ні з ведмедями, рисями та іншими хижаками… А з самим собою!

Питаю про те і не можу знайти відповіді. Не можу…

–Ось два острови на плесі, – голос Молотова мляво пробивався крізь шкаралупу моєї відгородженої свідомості. Дем’ян показував пальцем на синю стрічку Вертиша. – Це Голиш і Великий сосновий, – казав купець. – Багато років мої хлопці там рибалять. А днями хтось підпалив зруби, зіпсував їхні снасті... Зараз все зруйновано. Прямих доказів немає, але знаю напевно, що, то справа рук водяників.

–Але ж той же Єрмолай Сотников, здається, домовився з цим племенем? – промовив я.

–З турора він теж домовлявся. Але ж бачиш, як воно все вивернулось?

–Я багато чого встиг побачити та почути від турора.

–Про що ти? – знову напружився Молотов.

–Та так... просто вирвалося... Що треба від мене?

–Допомогти навести лад на тих островах, – різко відповів Дем’ян. – У водяників свої угіддя, то ж нехай там і сидять… А до нас не лізуть!

–Так треба домовитися, чи як?

–Чи як… Мені все одно. Головне, аби подібного більше не траплялося, та ця частина Вертиша повернулася до своїх справжніх господарів. Розумієш?

–До Молотових? Чи до сівєрійців?

–Свєрре, припини блазнювати! – Дем’ян забарабанив пальцями по столу. – Ну то як? Візьмешся за справу? Якщо справа у грошах, то повір – я своїх не ображаю!

–Гроші – справа другорядна. Я за ними ніколи не ганявся… І тим паче, тут вони взагалі нічого не варті, – підморгнув я, знову витягаючи з кишені блискучий новісінький мідяк.

Дем’ян зіщулився, взяв монету та підкинув її в долоні.

–Повновісна… краща за інші, – неголосно сказав він. – Такій монеті й в столиці позаздрять… Гаразд! Оплата тобі буде «орликами», – сухо додав Молотов. – Сподіваюсь золоту ти, певно, більше довіришся, чи не так?

–А то! Ну, добре, спробую допомогти, – погодився я. Мені було добре зрозуміле, чого насправді хоче Молотов: заявити про себе увесь голос, та показати місцевим мешканцям, хто тут вміє вирішувати проблеми. – Але потрібен провідник та небалакливі хлопці. Я ваших місць не знаю... і взагалі…

–Все тобі буде: і провідник, і хлопці… й добра амуніція!

Молотов узяв маленькій дзвіночок, який стояв у нього на столі, та потряс ним над головою. Таку річ я колись бачив у ельфів. Її начебто застосовують, аби кликати слуг. І точно, за кілька секунд двері до кімнати відчинилися й в середину ввійшов худорлявий бородань.

–От що, Свєрре… не зрозумій неправильно, – почав казати Дем’ян, дивлячись прямо мені в очі, – але головним у загоні поки будеш не ти. Підеш під начало Конєва… Я йому поясню… пізніше… що до чого…

–Тобто, мені знов підрізають крила? – хмикнув я. – Чим же тоді, Дем’яне, ти відрізняєшся від того ж Стрижньова? Його, між іншим, м’яко кажучи, смутили мої дії… в тому поході на турора… Чи твій Конєв буде готовим до моїх «дурощів»?

–Я просто хочу почути думку інших своїх помічників, – спокійно заявив купець. – А потім подивимось…

Молотов махнув рукою, мовляв, розмова на тому закінчена, та повернувся до слуги й наказав йому відвести мене до Івана Конєва. Я ж у свою чергу попередив Молотова, що, зазвичай, погано уживаюсь з людьми. Як би потім не пошкодувати.

–Іван – мужик в міру поступливий, – промовив Дем’ян, – і взагалі непоганий. Оплату між своїми розподіляє чесно… Так, принаймні, було завжди. Ніхто ще не скаржився. А стосовно твоїх «дурощів» – мені головне, аби ти зробив справу. Інше – другорядне!

Залишалось лише розвести руками та йти за слугою. Ледь ми з ним вибралися назовні та залишилися сам на сам, я спробував його розговорити:

–Конєв і справді непогана людина?

–Непогана-то, – неохоче відповів чолов’яга. Кілька секунд він мовчав, а потім все ж додав, що Іван – внук відомого полковника Степана Конєва, який прославився під час Великого астрального походу.

–Внук? – здивувався я. Цікаво, а як така людина взагалі могла опинитися на побігеньках у Молотова? Цього вголос не сказав, а натомість запитав інше: – А що у нього за хлопці в загоні? Із Захисників Ліги?

Слуга чомусь знизав плечима та скривився так, наче проковтнув миску журавлини. Я помітив, що чолов’яга був чомусь напружений, і взагалі поводився так, наче йому доручили найнеприємнішу роботу в світі. Він характерно відкашлявся та назвав конєвців «волоцюгами і всяким набродом».

–Самі побачите-то! – додав слуга.

Ми пройшли повз обози, і незабаром підійшли до невисокої хатки. Слуга Дем’яна увійшов першим, я трохи затримався, збираючись думками, і хутко налаштовуючись, рушив слідом.

У приземистій душній кімнаті знаходилось шестеро чоловіків. Чи то через слова слуги, чи то все ж через власний досвід та проникливість, але вони мені всі не сподобалися. От буває таке, ледь глянеш на людину і відчуваєш, що перед тобою той ще вилупок. Від людського у неї залишилося тільки тіло. І от, дивлюся на цих конєвців, і бачу, наче всіх їх десь навмисно збирали.

Невелику промову слуги чоловіки прослухали в повному мовчанні. І ледь той закінчив, як один з вояків посміхнувся та піднявся.

–Те-е-е-екс! – затягнув він, дивлячись на мене. Його чорна, як смола борода, стирчала в усі сторони. Тільки-но слуга Дем’яна хотів щось додати, як той йому швидко заткнув рот: – Чєши адсєль, шавка бєзродная!

–Але... е-е-е…

–Да ти глухой! Іді да пріпаді до молатовскай тітькі! – ощирився другий конєвець. – Ми ща самі са всєм разбєрйомся, чо то за хрєн з гари.

Слуга подивився на мене з таким виглядом, наче казав: «От я вас попереджав».

–Ну чо, паря, давай-но знакоміца! – нахабно кинув чорнобородий.

Спільну мову я з ним знайшов досить швидко: розбитий писок, калюжа крові, перевернутий стіл. З іншими теж порозумівся. На що слуга, який спершу перелякано притиснувся до вхідної двері, задоволено кинув:

–Овва! А красиво-то у вас вийшло… Я шокований.

–Скажи-но Дем'яну, – промовив я, обтираючи кулак, – що після його завдання, мабуть, не всі повернуться до поселення.

Я підняв лавку, присів на краєчок та голосно і чітко звернувся до стогнучих на підлозі вояків:

–Мене звуть Свєрр! Я людина хоч і проста, проте терпіти не можу неввічливості. Тим паче від усілякого наброду! І особливо, коли цей набрід безмозкий, на кшталт вас усіх! Здається, я зрозумілими словами все пояснив?

Раптом відчинилися вхідні двері та всередину ввійшов огрядний чолов'яга середніх років. Скоріш за все то і був Іван Конєв.

–Ну-с! – він шалено закрутив очима. – І што тут за балаґан?

Слуга Дем’яна почав було пояснювати, що мене прислав Хазяїн. Але Конєв підняв руку в знак того, аби той замовк та йшов геть, а сам похмуро наблизився до мене, прошипівши крізь зуби: «Большє, шоб падобнава тут нє било»!

–Ти той Свєрр? – запитав він. – Я толька-на бил у Хазаіна… ґаваріл с нім… А ти тєм врємєнєм, виходіт, тут сваі парядкі наводіш? Ну-ну!

Конєв повернувся до хлопців і сердито кинув:

–Утірайтє соплі да сабірайтєсь. Жду всєх чєрєз час у варот. А ти, – він тицьнув мені в груди своїм товстезним кривим пальцем, – іді-ка са мной. Паґаварім па душам.

Ми вибралися назовні та відійшли до глухого куточка.

–Нє знаю… да і асоба знать нє хачу, кто ти в прошлом і какіє тєбя связивают узи с Хазяіном… Аднака прєдупрєждаю, што здєсь мойо слово – жєлєзо. Дєм’ян Мілорадовіч сказал, штоб я за табою пріглядєл… да расказал єму сваі «впєчатлєнія». Патаму, коль хочєш астатца у нєво на службє, нє ковиряй гавно палкой. Ясно?

–Більш ніж ясно! – хмикнув я.

Чесно кажучи, бажання вступати у конфлікт з Іваном у мене не було. Ліпше з ним порозумітися, ніж потім отримати каменюкою по макітрі темною ніччю в глухому лісі.

–Ва-втарих, – продовжував Конєв, – маі балбєси – парні ушлиє, бітиє. Ти би с німі лішній раз нє закусивался… Смєкаєш, пра что я? – питав чолов’яга, який наче прочитав мої думки. – У нас мєста тут глухіє, лєса безлюдниє, води глубокіє…

–Ти мене лякаєш, чи як?

–Я тєбє паясняю, с кєм прідйоцца… е-е-е… со-су-щєст-ва-вать, – по складах проговорив Конєв. – Ані моґут і убіть. А ти нє думай, што я пастаяно буду рядом с табой…

–Ну, вовків боятися, як то кажуть.., – почав я приндитися. – І по-друге, якщо вже вб'ють, то, значить, їм дістанеться моя частка нагороди.

–Ти што, дурак? – сторопів Конєв. Він здивовано посміхнувся та сплюнув на землю.

–Я прекрасно второпав усе, на що ти зараз натякав, – як можна м’якіше та доброзичливіше відповів я Івану. – Давай просто зробимо справу і на тому все. Гаразд? Порозумілися? – і я простягнув свою руку.

Іван знову сплюнув.

–Паразумєлісь! – сухо промовив він, потискаючи руку у відповідь. – А тєпєр што до самово дєла. Тєбе што-нібудь нєабхадіма?

–Добрий лук, бо мій зламався, – промовив я. – Ще з пару десятків звичайних стріл та торбинку з наконечниками.

–Будєт тєбє лук, – кинув головою Конєв. – І стрєли с наканєчнікамі… Єщо што?

–Якась порада… стосовно водяників.

Іван задумався, а за кілька секунд сказав, щоб я остерігався ворожбитів.

–Как ваякі, вадянікі нє очєнь, – розповідав чолов’яга. – С німі нє трудна справіца. А вот ворожєї – пратівнік апасний. Как увідішь – бєй такіх первим.

–Прямо так відразу і бити?

–Прямо так.

–От цікаво, і як я їх відрізню від інших?

–Атлічіш, атлічіш… нє пєрєживай.

Конєв посміхнувся та покликав мене йти за ним.

Десь за годину, маючи вже і добротний сівєрійський лук та торбу з похідним харчем, я разом із загоном вже був біля воріт молотовського подвір’я. Ми дружно вийшли на вулицю та повернули убік пристані. Дісталися до неї за якихось півгодини. Іван наказав всім чекати, а сам рушив на пошуки човнярів.

Треба відразу зазначити, що головним шляхом сполучення між тією ж Молотовкою та гіберлінгським Гравстейном були річки – обидва Вертиши. Рухатися лісовими стежками було досить небезпечно, адже приходилось проходити землі водяників, а вони поводилися не завжди «ввічливо». Отже тому водний шлях і надбав такої великої популярності, й саме через те одним з найважливіших та найшановніших родів діяльності стали річкові перевізники.

Взагалі, що стосується сучасної Сівєрії, то слід відмітити два найпотужніших та відносно великих міста на ній. Це, ясна річ, Гравстейн та Молотовка, які можна назвати свого роду центрами зосередження, як політичного життя цього алоду, так і культурного. Ну й звісно – торгівлі. Зрозуміло, що існування двох рівних по силі сторін – гіберлінгської та сівєрійської – не могло не призвести спочатку до боротьби між ними за домінування на алоді, а вже потім до своєрідного взаємопроникнення одної в іншу. І з часом відносини між гіберлінгами та сівєрійцями стали більш тісними, що в свою чергу призвело до більш широких та регулярних торгових зв’язків.

Молотовка мала більш вигідне положення, оскільки була своєрідними воротами до Світлолісся, а отже виходом до великого світу. Тому гіберлінгській діаспорі, яка оселилася в Опояску, в центрі алоду, приходилось з тим рахуватися, оскільки торговий шлях ніяк не можна було змінити, аби дістатися багатої лігійської столиці. Дика та незаселена цивілізованими народами північ була занадто небезпечна, щоб спробувати налагодити торгівлю через цю частину Сівєрії. Хоча, що цікаво, Нова Земля (декілька островів, які належали гіберлінгському племені, та які стали його новою батьківщиною) лежала прямо за астральним північним проливом. Варто було лише гіберлінгам підкорити тундру та побудувати там порт, як це б додало їм ваги та відносної незалежності у тій же торгівлі, адже тоді не було б потрібності контактувати з сівєрійцями.

У свою чергу в останніх теж була своєрідна залежність від гіберлінгів. Через люті Чорні роки сівєрійці покинули поселення в Опояску, а отже втратили можливість займатися там промислом, як то рубати та сплавляти ліс, полювати за хутром чи видобувати у копальнях мідну та залізні руди. То ж волею-неволею їм доводилося перекуповувати те у гіберлінгів, які при відсутності людей, широко розвернулися в Опояску.

Здебільшого, перевіз товарів між Гравстейном та Молотовкою відбувався в теплі періоди року – наприкінці весни, само собою влітку та на початку осені. Але бувало таке, що і взимку, в ті роки коли лід не сковував Вертиш і тим самим дозволяв судноплавство, йшла не менш жвава торгівля. Що тільки не продавалося: люди, наприклад, везли до Гравстейну борошно, або льон, чи одяг; а в свою чергу гіберлінги слали човни з канатами, або пташиним пером, звіриними шкурами. Продавалося залізо, смола, мило, мед, цвяхи, посуд… Звичайно йшла торгівля рибою. Її у Вертишу було стільки, що хай Сарн милує.

Велика частина торгівлі між гіберлінгами та сівєрійцями здійснювалася через так звані торгові дома. Звичайно, що родина Молотових вважалась найбільшим таким домом, який володів чималою часткою торгових привілеїв.

Гіберлінги, між іншим, окрім торгівлі усіляким товаром, займалися ще одним цікавим ремеслом, а саме – сплавом лісу. Ледь Великий Вертиш дозволяв почати навігацію (а це, зазвичай починалося десь повесні), як часто можна було побачити довгі колоди, які хвацькі бокораші зв’язували у широкі плоти, та які потім переганялися аж до Світлолісся. Сівєрійці, між іншим, в останні роки теж було спробували себе на цій ниві. Але сплав Малим Вертишем був доволі незручним через велику кількість порогів на цій річці та островів, які заважали цій справі. Мало того, були випадки, коли цими плотами руйнувалися пристані (навіть молотовська якось постраждала, і при тому дуже серйозно), а по-друге – траплялися нещасні випадки, коли колоди громили рибацькі човни, і рибалки тонули в глибоких та стрімких водах річки. І це вже не кажучи про купу порваних сіток та затоплених стволів, які заважали нересту риби. Тому сівєрійці з числа лісорубів більше воліли влітку відправлятися до Гравстейну та працювати на гіберлінгів, ніж те саме робити в Уріччі.

Перевіз усіляких вантажів річками здійснювався за допомогою невеликих парусно-гребних човнів з відкритим трюмом, які на гіберлінгський манер стали прозиватися йектами. Це були однощоглові суденця довжиною десь п’ять-шість сажнів. На кормі йекту стояла невеличка закрита каюта. А трюми, аби уникнути потрапляння річних хвиль (а на Великому Вертиші часом бушували жорстокі шторми) були прикриті спеціальними високими фальшбортами.

Активна торгівля та інші взаємовідносини між Молотовкою та Гравстейном призвели до ще одного вельми цікавого явища, а саме до появи дивної говірки, яка дозволяла двом народам швидко розумітися один з одним. Вона носила назву «суржик», походячи від назви суміші різних зерен з житом. Лексикон цієї говірки складався приблизно в рівній пропорції гіберлінгської та сівєрійського діалекту канійської мов. Але при тому в суржику не було того різноманіття і тих же відмінків, чи займенників, були відсутні артиклі, або ті ж прийменники. Речення були дуже спрощені. Наприклад: «Давар п’ять пунда фіскур». Тобто: «Давай п’ять пудів риби».

Крім того звуки, яких не було в рідних мовах, часто змінювалися. Наприклад у деяких словах «в» перетворювалось на «ф», «х» на «к». Той же «хліб» міг вимовлятися як «кліб». Або звуки «з» чи «ж», які у сівєрійців здебільшого промовлялися «дз» та «дж», в суржику ставали відповідно «дс» та «ш». Отже те ж слово «суржик» відтепер вимовлялося, як «суршик».

Щодо використання прийменників, то в переважній більшості випадків при складані речень користувалися гіберлінгським прийменником «пo», тобто «в», «на» і «до». І що цікаво, його пхали навіть там, де він не підходив за змістом. До речі, сівєрійці часто та густо подовжували «токати», на відміну від ти х же гіберлінгів. І фраза про закупівлю риби від сівєрійця звучала так: «Давай-то п’ять пунда фіскур». Або така: «Хвєрсу кошта-то»? («Скільки коштує-то?»)

Роди, а саме середній та жіночий, в суржику представлялися лише чоловічим. До закінчення дієслів здебільшого додавали «ум» або «ом». Деякі слова, наприклад «цей», могли вимовлятися як канійською, так і гіберлінгською – «пфетта-ер». То ж часто можна було почути, наприклад, «пфетта-ер омуль» («цей омуль»), або в іншому випадку «тсєй хунанг» («цей мед»). Займенник «я» взагалі не використовувався. Застосовували тільки «твій» та «мій».

Це все я зрозумів лише згодом. А ось коли вперше почув перемовини між людьми та гіберлінгами, стоячи в Кошлатому куті, думав, що то якийсь своєрідний жарт. Чесне слово! Наче переді мною діти, які вчаться говорити.

–Херра, сівеман! Давар купум фіскур! (Гей, сівєрієць. Давай покупай рибу!) – кричить гіберлінг з пристані.

Огрядний чолов’яга, одягнений в теплу шубу, теребить бороду та перепитує:

–Шо пфу сег’я-то? (Що ти сказав-то?)

–Мін віл пфін купум фіскур мін, – кричить у відповідь гіберлінг. Це означає: «Я хочу, аби ти купив мою рибу», хоча дослівно це звучить дещо кумедно: «Мій хоче, аби твій купував мій риба».

–Йак верзс-то? (Яка ціна-то?)

Гіберлінг називає, а вірніше навіть показує на пальцях.

–Ні-і-і, пфетта-ер м’йог дорогий, – кривить пику покупець. Тобто: «Ні, це дуже дорого». – Давай-то твій одирарі. (Давай-то дешевше.)

І починається торг. А я стою з роззявленим ротом, наче та риба, яка потрапила на берег, та слухаю оцю тарабарщину.

Ні, – думаю, – це не жарти. Це дійсно перемовини… І що цікаво – переді мною ніякі не діти, а цілком дорослі люди. І їхні розмови не менш серйозні.

Отже, звикнутися з тим мені було дещо важкувато. Знадобився певний час, аби я звикся з ситуацією.

Поки ми всі йшли до пристані, я слухав перемовини конєвців, з яких стало відомо, що до островів нас начебто відвезуть гіберлінги, а саме – сімейка Волглих. Вони вважались доволі майстерними перевізниками, а крім того мали чималу кількість човнів для того. Хлопці заявляли, що не було жодного випадку, коли б Волглі втопили вантаж чи когось з пасажирів.

К слову – в Молотовці була відносно невеличка гіберлінгська діаспора, яка перебралася сюди з Гравстейну. Вона розташувалася близько пристані, й з часом ця частина поселення стала зватися Кошлатим кутом. Прибульці набудували хатиночок, господарських комор та інших будівель, перетворивши Кут на такий собі відокремлений гіберлінгський осередок. Він мені навіть віддалено чимось нагадав гіберлінгський же квартал у столиці. Що ж до поселень сівєрійців у Гравстейні, то зі слів місцевих там їх було куди менше в порівнянні з Кошлатим кутом.

Взагалі, на пристані зараз кипіла буденна робота. Місцеві рибалки, ті що прийшли з промислу, витягали кошики з рибою. Їх тут же підхоплювали й кудись уносили. Інші йекти стояли на приколі, деякі були витягнуті на берег, очікуючи ремонту. Люди й гіберлінги, торговці та рибалки, човнярі, вояки, якісь нероби – кого тут тільки не було. Пристань нагадувала один великий мурашник. Гул, крики, метушня. От не думав, що тут так багатолюдно.

Поки Конєв десь валандався, я трохи відійшов, аби подивитися на Вертиш. Став на помості, втупившись поглядом у темну холодну воду.

Дивно, – міркувалося мені, – що в Сівєрії, у цьому вкрай холодному алоді, річки не були вкриті товстим шаром криги. Лише подекуди виднілися невеличкі крижинки, та й ті притискалися до берега, або до заростів очерету. Саме через цю дивну аномалію, перевізники та рибалки майже увесь рік проводили на воді.

Я розвернувся та побачив Конєва, який розмовляв з кількома гіберлінгами. Вони показали йому кудись убік. Іван поглянув туди та, кивнувши головою на знак подяки, рушив до групки чи то рибалок, чи то ще когось на кшталт цього. Переговоривши з ними, Конєв нарешті повернувся до своїх людей.

–Вот што, парні. Ми сєйчас нікуда нє папливйом… Нєма жєлающих ріскавать.

–То єсть? – спитав хтось праворуч мене.

–Хлопци ґаварят, што участілісь нападєнія вадяніков. Асобєно на нєбальшиє лодкі. Етіх гадйонишєй відєлі на всьом южном бєрєгу, – сказав Конєв. – Патаму сначала пайдьом вдоль рєкі. Паганяєм дікіх тварєй… А ужє возлє Пєтрова Носа вазьмйом лодкі в схованкє да аттуда папливйом до Бальшова сасновава острова.

–Тю! – хмикнув хтось за моєю спиною. – Снова валандатца по кустам? Думал папливйом сразу, а прінуждают бєгать по…

–Ну-ка, Смала, рот-то папрікрой! – гаркнув Конєв. Правда, він чомусь поглянув на мене. – Канчайтє ляси тачіть! В дарогу!

Я озирнувся до балакучого чолов’яги та впізнав у ньому того самого нахабу, який поліз у хаті розбиратися хто я такий. Його усі прозивали Смолою, скоріш за все саме через чорну-чорну скуйовджену бороду. Не треба бути мудрагелем, аби зрозуміти, що цей конєвець не сівєрієць. Особливо на те вказував характерний умойрський говір.

Смола був занадто емоційним, постійно щось коментуючи на всьому нашому шляху. Конєв кілька разів зупинявся і робив йому зауваження. А одного разу не витримав і заїхав Смолі по зубах.

–Да закрой свой паґаний чорний рот! – ощирився Конєв. – Ти нє в трактірє са сваімі сабутильнікамі. Єслі із-за тваєй балтавні.., – подальшу лайку я не став слухати. Продовжив йти за провідником – високим худим чоловіком. На відміну від Смоли, він був дуже небагатослівний та здебільшого висловлювався жестами. У загоні його прозивали Дідом.

Дійсно якийсь набрід, хай йому грець! – промайнуло в моїй голові. – Той ще непотріб!

Ми вже давно вибралися з Молотовки, повернули ближче до берега та й рухалися ледь помітною стежкою на схід. Десь вже під вечір ми дісталися невеликого затону. Зупинились на галявині, й Конєв, махаючи головою вперед, неголосно промовив:

–Вон ані, балєзниє.

Ми засіли в заростях очерету і стали спостерігати. Попереду в світлі вечірнього сонця було добре помітні чотири темнуваті фігури, яки вошкалися біля води.

Мені вже доводилося стикатися з водяниками. Це було у Світлоліссі біля Білого озера. Місцеві же, судячи з усього, особливо нічим не відрізнялися від тамтешніх. Не дивлячись на мороз, вони ходили майже голими, носячи лише коротенькі пов'язки на своїх стегнах. На їхній величезній лупатій голові стирчав високий гребінь, який нагадував риб'ячий плавець. Отже, звичайні водяники, нічого особливого…

В руках майже у кожного я помітив коротенький спис. Скоріш за все, вони його використовували для рибалки. Ці четверо дикунів ходили вздовж берега, немов щось вишукуючи. Дехто з них заходив у річку, і я, дивлячись на те, здригався, уявляючи яка там холодна вода. Бр-р-р! Аж-но мороз по шкірі!

Конєв подав сигнал всім наблизитися до нього.

–Ви двоє, – Іван вказав на когось за моєю спиною, – абайдйотє чєрєз лєс і засядєте вон в тєх зарослях. Єслі хоть одна із етіх тварюк вирвєца – бистра єйо канчайтє. Нєльзя дапустіть нікаму із дікарєй атсюда убєжать. Ясна? Ну а ми нападйом с бєрєга.

–Ані могут кінутца в воду і уплить, – промовив один з хлопців.

–Паетому заходім сразу с двох старон… і атрєзаєм ат рєчкі… Нікаво нє щадіть! – заявив Конєв.

Я був, чесно кажучи, приголомшений. В моєму розумінні «поганяти водяників» виглядало трохи інакше. Я вважав, що ми їх просто проженемо. А тут пропонували… вбити. От взяти та запросто вбити.

Ні, я не ханжа та крові не боюся, але від пропозиції Конєва явно смерділо.

Ясна річ, що моя думка тут нікого не цікавила. Та і сам Іван нікого питати не збирався. Він знову наказав двом своїм хлопцям рушити до лісу, а всім іншим скинути торби та приготувати зброю.

–Распалзаємся, – прошепотів Конєв. Він було рушив ліворуч, коли раптом різко повернувся до мене: – Ти харашо стрєляєш?

–Не скаржилися, – ухильно промовив я.

–Вот і славно! Затаішся вон там, – Іван вказав на невеличкий пагорб. – Как толька ми окажємся на мєстє, я подам тебе сігнал. Сразу стрєляй. Пападйош ілі нєт – втарой вапрос. Главноє іх скаламутіть… заставіть растеряца… А тут уж ми падаспєєм. Понял?

Я дещо розгублено хитнув головою. Конєв хлопнув мене по плечу та рушив до берега разом з кількома своїми вояками. Друга частина почала крастися з іншого боку.

Ну що ж, стріляти, так стріляти. Я накинув тятиву та відправився до засніженого пагорба. Біля його підніжжя приготував кілька звичайних стріл, на які швидко накрутив широкі листоподібні наконечники. (Чесно кажучи, стріляти зачарованими стрілами не було ніякого бажання. Думаю, слід цей козир приберегти до інших часів.) Після цього я виповз на верхівку та почав чекати на команду.

Минуло кілька хвилин, перш помітив Конєва у кущах біля берега. Той обережно визирнув та махнув три рази рукою.

Я став на коліно, випростався та прицілився. Серце на секунду завмерло, тятива торкнулася підборіддя. Я застиг, вибираючи першу жертву.

Дзин-н-нь! Стріла прошаруділа по тильній частині долоні й стрімко помчала вперед. Дві секунди й темна сутула фігура водяника звалилася на коліна. Він навіть не зрозумів, що відбувається. А я вже випустив наступну стрілу, яка встромилася дикуну трохи нижче потилиці. Його тіло по інерції рухнуло вперед. Інші водяники розгублено зупинилися, здивовано поглядаючи на впалого одноплемінника.

В цю мить з обох боків на берег з диким гиком повибігали конєвці. Рибоголові доволі швидко зреагували й було кинулися навтьоки. Я вистрілів втрете, влучивши одному з дикунів у живіт. Водяник похитнувся, зробив кілька невпевнених кроків убік води, але сил явно не вистачило, і бідолаха розтягнувся в заметі, біля маленької кривуватої ялинки.

Дикуни зупинилися, розуміючи, що оточені. Вони кинули на сніг свої коротенькі рибальські списи й почали здаватися. Конєвці хутко добігли до них, і вже за кілька секунд я побачив, як Смола радісно розмахував чиєюсь лупатою головою. Пораненого водяника, який лежав біля деревця, також не пожаліли та під дике гоготання хутко закололи.

Я підвівся, струсив з колін сніг й неквапливо рушив до місця бійки.

–Што дальшє? – збуджено танцював на місці Смола.

–Разрубайтє тєла на часті да скіньтє подальшє в рєчку! – пробурчав Іван. Він повернувся до мене і піднявши брови вгору замітив: – Какой маладєц! Гдє, ґаваріш, ваєвал?

–Я нічого тобі не казав.

–Н-да… дєйствітєльно нічєво на ґаваріл… Аднако, опит віжу, – Конєв широко посміхнувся. – На ахотніка ти точно нє пахож.

Вояки швидко розправилися з трупами, поскидали їх у Вертиш, і після цього Іван наказав ставити табір.

–До Пєтрова Носа пайдйом утрєчком, – промовив він, дивлячись у сизе вечірнє небо. – Туда полдня ходу.

Конєв поглянув на мене та раптом спитав:

–А ми с табой раньшє нє встрєчалісь?

–Я би пам’ятав, якщо б подібне траплялося.

–Ну да… ну да… Ладно, гатовтєсь к начлєґу…

5

…Іній ще зранку вкрив все навколо: і кущі, і дерева, і сухий рогіз… та навіть чоловічі бороди. Біля самої води було дуже холодно. Мороз проймав до самих кісток. От не думав, що змерзну.

День починався якось похмуро. Сонце заховалося за темними хмарами, явно не збираючись виповзати з-під своєї теплої ковдри. Я б теж не відмовився полежати десь на пічці.

Ми вийшли доволі рано. Позалазили у човни та рушили до островів. Поки гребли, то трохи зігрілися… Принаймні, я.

Десь за пару годин дісталися означеного місця, правда Конєв наказав відвернути від островів, та підгребти до заростів очерету.

–Сховаємось там! – казав нам Іван. – Та з берегу подивимось, що твориться на островах.

І ось зараз ми прокралися до невеличкого мисочку та спостерігали за водяниками, які вешталися на Великому сосновому острові.

Цієї ночі спав я доволі погано. Все через купу думок, які носилися в голові, наче шалені мухи. То міркував про одкровення Молотова, то обдумав своє майбутнє… торкався й відношень з Рутою… Хоча, які то відношення? Ти взагалі-то, Боре, що собі наміряв? Побачив чужу спідницю, заліз під неї, а тепер… Тьху ти!

Я повернувся на інший бік. Очі втупилися у темну фігуру Конєва, який примостився біля багаття. Поки хлопці облаштовували табір, я улучив хвильку та прямо запитав у нього, навіщо було вбивати водяників.

–Зачєм? – дещо здивовано перепитав він. – Слушай, Свєрр… а ти точно ґаваріл с Молотовим?

–Ти на що натякаєш?

Конєв посміхнувся та додав:

–На то і натякаю! Пустиє разґавори с дікарямі тут нє нужни. Ілі ми… ілі нашє слово… ілі жє.., – Іван різко замовк та зробив досить недвозначний жест.

Отже, – міркував я, лежачи на хворості, – Молотов намагається підпалити здоровезне вогнище… То з турора зав’язався, тепер ось з водяниками… Цікаво, до чого це потім призведе?

–Або-або? – перепитав я.

–Вот што я тєбє скажу, – нахилився вперед Конєв. – Кто сдайоца, тот пєрвим і уміраєт. Остаюца сільниє духом. Знаю адну історію… Ето нє байка. Ана праізошла на самом дєлє. Два таваріща… два салдата… билі поймани вадянікамі. Такоє тут биваєт часто.

Після цих слів про солдатів я з усією чіткістю зрозумів, що Конєв сам в минулому солдат. Може, навіть, Захисник Ліги.

–І вот, – продовжував він, – раздєлі ані етіх парнєй да кінулі в яму с лєдяной вадой. Ти кагда-нібудь сідєл в лєдяной вадє?

–Ні, – замахав я головою.

–Страшная то вєщь… Люді от таво бистра сходят с ума. Ну, слушай дальшє. Кінулі ані хлопцєв в яму. А води там в полтора роста. На нагах асоба не пастаіш. Толька плавать… А как плавать в лєдяной вадє, кагда сіли тают, как свєчка от агня? Долга на повєрхності нє удєржаца, паетому аби нє утонуть, парням пріходілось пастаянно падпригівать. Ані набіралі воздуха, дєржалісь над вадой сколько удавалось… снова шлі ка дну… снова падпригівалі, набіралі воздуха… Со врємєнєм холод і усталость взяла свайо. І одін із тєх салдат прєкратіл барьбу… і утонул… Вот так!

–А інший?

Конєв дивно хмикнув та за секунду сказав:

–А втарой прінаравілся і падлажил тєло сваєво сабрата пад ногі, і тєм самим смог пастаяно дєржать голову над вадой. Ужє нє нада било пригать… плавать… тратіть сіли… Просто стаять і дишать… і тєрпєть дікій холод… думать пра жизнь… пра пріятниє вєщі, – обличчя Конєва стало якимось сумним. – А рукі-ногі трусяца… мищци ломіт, словна іх што-то крутіт… знабіт… в галавє туман… нічєво ужє нє саабражаєш… А он всйо стоіт… боріца… І в ето врємя, слава Сарну, єво нашлі другіє салдати. Бистра витащіли із ями. Укуталі… сагрєлі…

–Ця історія дійсно мала місце? Я правильно зрозумів?

–Правільно!

–А той… інший солдат… який вижив… це був ти?

Конєв напружився:

–А што такоє?

–Щось подумалось, ти так живо розмалював усю картину… Напевно, цей випадок трапився з тобою.

–Нєт! – сердито кинув Іван.

–Слухай, ти не ображайся… До речі, а як знати, що його напарник точно втонув сам?

–Ти про што ето?

–А раптом, аби вижити, той другий чолов’яга втопив свого друга. Га?

Конєв різко випростався та втупився в мене сердитим поглядом. Мить, і точно вдарить у пику.

–Ну што? – тихим шепотом запитав нетерплячий Смола, я тут же усвідомив, що стою в очереті біля річки, а не лежу на наламаних гілках. – Долга нам тут калупатца?

Конєв навіть не обернувся, продовжуючи спостерігати за берегом далекого Соснового острова. До нього було десь близько півтораста сажнів по прямій. Зненацька нам точно туди не підплисти. Помітять відразу… Та тут ще й течія зашвидка… Все наче один до одного. Все наче проти нашого нападу.

Я напружив очі, придивляючись к протилежному пологому берегу. Сутулі блідо-блакитні фігури водяників, перев’язані лише пов'язками на худорлявих стегнах, чітко виділялися на молочно-білому снігу. Мене знову здивувало те, як вони спокійнісінько входили в крижані води Вертиша, копошилися в них, вочевидь ловлячи рибу, а потім також спокійнісінько виходили на сушу. Наче зараз на дворі літо, а не зима…

І знову подумалось, чому не замерзає Вертиш. Начебто краєм вуха чув, справа у тому, що сама земля в Сівєрії тепла… Що десь вглибині алоду поховане тіло давнього дракону, серце якого ще досі не охололо… і саме його тепло зігріває цей край…

Казочки? Згодний… цілком згодний з тим… А ось розмови про те, стосовно цього дивного феномену можуть бути причасними люди племені Зем, які колись мешкали в цих землях, виглядають більш реалістичними. Їхні магічні експерименти не могли не вплинути на природу Сівєрії. Чому б ні? Вони ж намагалися перебудувати себе, і це факт. То ж чого не припустити, що це якось виплеснулось на цей край?

Сівєрія взагалі дивний алод. Тут загадок навіть більше, ніж на Святій Землі.

І знову я втупився у фігури водяників, які вешталися на острові. Раптом відчув, що їхні лупати риб'ячі морди були мені до відрази неприємні… Мало того, я чітко зрозумів, що ці істоти водночас мене і сильно дивували, і лякали. У всьому, щоб вони зараз не робили, відчувалась чужість. Це все одно, що спостерігати за життям, скажімо, бобрів, або вовчої зграї. І начебто зрозуміло, що роблять ці тварини, чим займаються, але все одно відчуваєш певний дискомфорт.

Я нарахував на березі принаймні вісім водяників. Ще семеро лазили у воді. А трохи далі, біля товстезної самотньої сосни, яка мабуть бачила ще Катаклізм, поряд із саморобним куренем виднілось троє озброєних воїна.

І знову пригадалася вчорашня розмова з Конєвим. Ми тільки-но повечеряли та почали моститися до сну, коли я спитав у Івана, навіщо водяникам людські діти.

–Чув, що вони часто їх викрадають… Це так? – додав я.

–Дєті слабєє… і прі тому вкуснєє!

–Тобто?

–Ну ти… чудак! – Конєв труснув головою, але більше нічого не пояснив. Він з хвилину про щось думав, а потім неголосно додав: ¬ – Єдят ані дєтєй, тєпєрь ясна?

Ця заява мене спантеличила. Я навіть не знайшовся, що сказати.

–Ваабщє, – продовжив Іван трохи згодом, – водянікі очєнь любят чєловєчіну! Поетому нікто в адіночку нє ходіт чєрєз лєса в тє края… Єдінствєний относітєльно бєзопасний путь к Гравстейну – плить рєчкою. А ідті чєрєз Алєньї Мхі, мімо Крутова Рога.., – Іван не закінчив, про щось задумавшись.

Зрозумівши, що продовження вже не буде, я знову спробував розтормошити Конєва:

–Хіба Єрмолай Сотников не уклав з водяниками угоду? Взагалі… в чому причина непорозумінь між людьми та цим племенем? От водяники у Світлоліссі цілком миролюбні істоти… Навіть рибу в столицю постачають. А тут що не так?

–Ти спрашиваєш про давольна… е-е-е… сложниє вєщі. Ето тожє самоє, как дазнаваца, атчєво волкі єдят зайцєв… Так устроєн етот мір… Можєт бить, ето шутка Сарна, – зло проговорив Конєв. Він присів та сердито сказав: – Вадянікі здєсь, в Сівєріі, всєгда нє ладілі с людьми… Всєгда! Пахіщєнія для ніх што-то вродє своєобразной забави. Кагда я сюда впервиє прієхал, то услишал адну калибєльную... Єйо, ґаварят, в Сівєріі пают с давніх врємйон.

Конєв якось недобре посміхнувся. Він повернувся убік своїх хлопців та голосно крикнув:

–Ей, Дєд, ты єйо помніш, калибєльную-то? Мамка, нєбось, в дєцтвє напєвала?

І він трохи фальшивлячи затягнув:

Спі, дитинка, баю–баю,

Ніч прішла, тєбє співаю.

Мєсяц в нєбє, трєба спати,

Кола тєбя рідна мати.

Раптом з усією ясністю стало зрозумілим, що Конєв був вражений цією дитячою «лякалкою». Прибувши сюди, він напевно так само, як і я зараз, був здивований тим, що відбувалося між людьми та дикунськими племенами. А згодом, усвідомивши реальність, він перейнявся цією неприязню… пропитався нею наскрізь… Та ще ота розповідь про яму з льодяною водою… Все наклалося, змішалося та видала нагора ненависть до дикунського племені.

Дід відклав убік ніж, яким відрізав шматки в'яленого м'яса, та грубим голосом заспівав:

Спи, дитинко, баю–баю,

Ніч прийшла, тобі співаю.

Місятсь в небі, треба спати,

Коло тебе рідна мати.

Ой-но, синку, баю, баю,

Не ходи до того краю,

Де водяника-чуджинтся

Хатка сплетена з корінтся.

Іван якось роздратовано хмикнув та приглушено промовив:

–Ані, еті клятиє водянікі, в глаза тєбє смотрят, как сабакі… Нєт! Как тє жаби балотниє! Рассипаютца в завєрєніях, што нє прічасни к зладєйствам, а самі ізпадтішка... подла... так, штоб і свідєтєлєй нє било... А патом… Патом жрут тєбя! – різко вигукнув Іван. – Жрут, как… как… как какой-то скот! Я в лєсу частєнько нахаділ абгризаниє косточкі... І дєтскіє тожє.

В тишині, яка повисла таким собі невидимим тягарем, знову почувся глухий голос Діда, який продовжував наспівувати стару колискову:

Засинай, скоріше, синку,

Й не дивися крідзь шпаринку

В очерет, де тихо-тихо

На тебе чатує лихо.

Спи ш, дитино, я з тобою,

Ніч покрила дземлю млою.

Я не сплю, охороняю.

Спи, дитинко, баю, баю.

А чого я дивуюсь «непорозумінням» сівєрійців з оточуючими їх народами? – розмірковував я, слухаючи цю колискову. – Так відбувається усюди! Візьми будь-який куточок Сарнаута і ти побачиш, як товчуться між собою різні племена!

А наприклад, Боре, поглянь на ті ж відносини між Лігою та Імперією! Хіба і одну, й іншу сторони змалечку не привчають до думки, що їхні вороги живуть у протилежній державі? Ясна річ, що за сотні років співіснування, за весь цей час накопичилась сила-силенна усіляких образ. Були війни… злодійства… були й підлі напади… зрада… приниження… Та бозна ще чого! І Ліга, й Імперія – обидві сторони кидались у крайнощі в боротьбі один проти одного. Якого тільки питання не торкнись – всюди наштовхуєшся на непримириму думку опонента. То релігія, то якісь моральні переконання, то особливий погляд на облаштування тієї ж держави… Навіть торгівля й та якась спотворена, викривлена. Не було б Ельджуна з його Вільними торгівцями, не було б там вільних портів з флібустьєрами… чи піратами або каперами… то й не було найменших продаж між Лігою та Хадаганом.

Тож не дивно, що подібний стан речей відобразився на внутрішньому укладі кожної з цих держав. Візьми, наприклад, Канію. Оці заколоти в Світлоліссі… або ті ж сутички з турора та водяниками в Сівєрії… бунти на Фороксі… Все це результат ворожого ставлення до тих, хто має інший погляд.

І все одно це якось дивно. От начебто Ліга завжди славилась більш-менш толерантним ставленням до народів, які проживали під її крилом, та які, до речі, і складають ту саму Лігу. Будь то ельфи, гіберлінги, гобліни чи люди… Ніхто не притискав ані чиїхось вірувань, традицій або самобутньої культури… Начебто ніхто… Так-так, начебто! Адже, чим більше я подорожую Лігою, чим більше стикаюсь з її внутрішніми проблемами, тим ясніше стає, що оце так зване «мирне співіснування безлічі усіляких спільнот та громад», ніщо інше як пустопорожнє стрясання повітря.

Канія – це різнокольорові клаптики одної великої ковдри. Чиї то слова? Здається так говорив Бернар... або Жуга... А може це взагалі мої власні думки…

Ну, гаразд… не це зараз головне… Отже, різнокольорова ковдра. І жодний клаптик неї не хоче просто так взяти й зникнути. Всі вони навпаки намагаються висунути себе напоказ... наперед... Ось я, мовляв, який! Інгосці, сівєрійці, умойрці... Бозна хто ще...

Цей показ, ці так звані «висування», доволі гучні. Та ж Сівєрія через свого воєводу тисне на Новоград, аби вигризти собі якісь ліпші умови існування. Або візьми турора, які намагаються відтіснити сівєрійців зі своїх земель. Або ось водяники, які…

–Подивись на Голиш! – почувся чийсь шепіт ліворуч.

Я тряснув головою, відганяючи власні розмірковування, та поглянув у вказаному напрямку. На іншому острівці, меншому за Сосновий разів десь у чотири, та який розкинувся далі за течією, на березі з’явилися чотири фігури водяників. Вони вибиралися з води, витягаючи за собою невід з рибою.

–Тваю мать! – пошепки лаявся Конєв, який також дивився на дикунів на Голиші.

Я знову не міг не відмітити з якою люттю він розглядає водяників. У голові вкотре спливла та розповідь про яму з водою та двох чоловіків, яких кинули туди помирати.

–Аткуда ані там паявілісь? – сердився Конєв. У морозному повітрі звуки здавалися більш гучними, мало того – вельми швидко розносилися над водою. Сподіваюсь, що на тому березі нас все ж не чули. – А іх тут аказиваєца, как мух над гавном, – прошепотів Іван. Хлопці стримано хихикнули. – Єслі паднімєм шум, єслі папробуєм взять нахрапом… еті лупатиє жаби лєгко патопят наші лодочкі в Вєртише. І рипнуца нє успєєм. Поетому нада іх атвлєч… Нада ударіть са спіни.

–Як? – спитав я.

–Єсть адна мислішка… Ей, Смала, садісь-ка в лодку да протяні на нєй вдоль їхнєва бєрєжка… пабліжє к зараслям. Патом вибєрісь на сушу… он там… на мисочкє… і сдєлай від, будта сабрался пєрєдохнуть, абагрєтца... да паєсть… Понял?

–Е-е-е… а зачєм? – перелякано пробубонів Смола.

–Зачєм? Будєм лавіть на живца. Вадянікі, навєрняка, кинутца к тєбє. Чєво б нєт! Адінокій рибак… і нікаво штоб єму памоч… Ето льохкая дабича. А ми тєм врємєнєм папробуєм падплить с другой старани.

–А єслі нє успєєте? – Смола подивився на своїх товаришів.

–Успєєм, ти не сси! – запевнив Іван. – І давай нє тяні врємя! Пабистрєє!

Смола щось пробурчав під ніс і став перетягувати човен по снігу, направляючись до відкритого пляжу, який знаходився десь у двохстах кроках праворуч. Згодом саме звідки ми побачили, як він відплив до вказаного мисочку на Сосновому острові.

–Гатовтєсь, – дав команду Конєв. – Как толька он падайдйот вплатную к бєрєгу, сразу виходім на рєку і бистра-бистра грєбйом до западной сторони острова.

–А єслі водянікі.., – почав говорити хтось з хлопців, але Іван різко перервав його характерним жестом заткнути пельку.

Ми розподілилися по човнам, закинули в них спорядження та похідні торби, схопили весла та стали чекати на відповідну команду. Час тягнувся дуже повільно. Клятий морозець вже встиг пролізти під саме спіднє. Мої ноги задубіли, не хотіли слухатися. Я знову уявив себе в ямі з холодною водою.

Раптом водяники заворушилися і хтось в мене за спиною радісно промовив:

–Наканец-та замєтілі Смалу.

–Впєрйод! – наказав Конєв.

І ось наші човни у воді. Ми хутко позаскакували всередину них та відчайдушно погребли вбік Соснового острова. Зарості на його берегу трошки приховували наш наступ, а щодо Голиша, то тамошні водяники були занадто зайняти уловом, аби глядіти на річку.

Втриматися у човні було не так вже і просто. Я махав веслом, намагаючись підлаштуватись під свого напарника. Холодні бризки води розсіювалися білим туманом, який миттєво перетворювався на льодяну корку, яка осідала на бортах та нашому одязі білим хрустким нальотом. Нас потроху зносило убік. Доводилось постійно корегувати напрям руху. Я поглянув на інших човнярів, відмітивши, що вони випереджають нас на кілька сажнів.

Ось і прибережний очерет. Ось і корочка льоду, яка окантувала берег. Човни зашелестіли днищами, вповзаючи на суходіл. Я кинув весло, схопив лук та сагайдак, і вистрибнув назовні.

Орієнтиром нам служили остови зруйнованих рибальських хат. За якусь хвильку-другу ми пройшли маленьким сосновим гайочком та вибралися на узлісся.

Водяники скупчилися навколо самотньої фігури Смоли, який обережно відступав до свого човна. Його фігура дуже контрастувала з блідими посинілими тілами дикунів. Чолов’яга нервово тупцював майже біля самої кромки води, виставивши вперед коротенький спис.

–Свєрр, – звернувся до мене Конєв. – Стань вон там на насипі! Аттуда всйо – как ладоні.

Іван повернуся до інших своїх хлопців та наказав атакувати. Я пригнувся і помчав на пагорб, по дорозі витягуючи стрілу та насаджуючи на неї наконечник. Загін тим часом хутко розсипався по берегу й риссю рушив на водяників. Кілька секунд і я вже був на вершині. Навіть встиг вибрати першу жертву. І раптом повітря різко охололо. Дуже різко. Мене немов «ошпарило», але не кип’ятком, а якоюсь дивною морозної хвилею. Голова трохи запаморочилася, а скроні наче стисло залізним обручем.

Двоє вояків, які були попереду всіх, голосно вскрикнули. В наступну секунду я з подивом відмітив, що вони наштовхнулися та повисли… на гострих льодяних «списах», які казна-звідки з’явилися на їхньому шляху. За мить по прозорим товстелезним бурулькам, які стирчали з-під снігу, густим потоком помчала гаряча паруюча на морозі кров.

Псяче хутро! Це що за ніхазівня тут відбувається? – промайнуло в голові.

І знову скроні стиснув той дивний обруч, і ось ще одна людина насадилася на черговий крижаний «спис». Конєвці розгублено зупинилися, дивлячись на своїх убитих товаришів. Елемент раптовості атаки зник. Водяники розвернулись та кинулися на людей щільним натовпом.

Я тут же вистрілив. І зробив те не цілячись, тому не дивно, що стріла пройшла повз одного з водяників, навіть не зачепивши його.

В очах потемніло. Голову вкутав холодний морок. Перед внутрішнім поглядом закружляли якісь дивні білі мушки. Скроню стисло, та так міцно, що я ледь не звалився навзнак.

Подальші мої дій були чисто рефлекторні: я схопив зачаровану стрілу, наклав її на тятиву, та пробубонів закляття вибуху. Пальці розтиснулися… й за кілька секунд у небо піднявся густий пар, який утворився через миттєво розтанувший сніг. Наступна чарівна стріла встромилася в бліде тіло одного з водяників, яке за мить рознесло на шматки. Пам’ятаю, як доверху підлетіла голова дикуна… Вона якось неквапливо… уповільнено закрутилася дзиґою й за кілька секунд смачно ляснулася на прибережний лід.

Інші водяники перелякано розсипалися в різні боки. Конєвці теж пригальмували атаку, але швидко отямилися й кинулися в бій.

Цього разу прямо перед ними з-під снігу вирвався суцільний паркан зі здоровезних гострих бурульок. І саме в цей момент я побачив його… Це був дивного виду водяник. Він знаходився далеко в стороні від всіх своїх сородичів, десь сажнів у п’ятдесяти, біля старої сосни. Я прекрасно розгледів його потворну пику – трьохоку, з величезними риб'ячими губами. На висохле тіло цього дикуна була натягнута чи то сітка, чи то якесь дивне мереживо. В своїх зморщених руках він тримав довжелезний посох, кінець якого прикрашала чиясь невеличка потемніла від часу голова. На вигляд, здається, людська, але мене дивував її маленький… дуже маленький розмір… Наче дитячий…

Псяче хутро! Дитячий! – мене аж-но кинуло в жар. – Трясця!

Переді мною явно був той самий ворожій, про якого розповідав Конєв. «Ти його відразу впізнаєш», – так, здається, казав Іван.

–Вибух! – я продовжував стріляти, намагаючись відбитися від водяників, які тепер усім своїм кагалом кинулися на мене. Відстань між нами стрімко скорочувалася. Ще пів хвильки й прийдеться хапатися за мечі. – Вибух! Вибух!

Я боявся, що той клятий ворожій проштрикне мене своїми льодяними списами. І поки того не сталося, кинувся в атаку, намагаючись бути якомога ближче до нападників. Сподіваюсь, той чаклун не ризикне колоти мене бурульками, аби випадково не влучити у своїх одноплемінників.

Чесно кажучи, бійці з водяників дійсно виявилися ніякі. Я в лічені секунди поклав трьох з них. Наступні двоє спробували піти на хитрість, та напасти одночасно з протилежних боків, сподіваючись на мою нерозторопність. Проте це їм не допомогло. Леза клинків жадібно розрубало їхні синюваті тільця, й назовні вивалило вонючі нутрощі водяників.

Поки я бився, то краєм ока відзначив, що конєвці боягузливо кинулися навтьоки, але з-під землі вирвалося щось схоже на гігантську пазуриста лапу, і в наступну мить люди повисли на довгих льодяних піках. Здається, я залишився сам на сам з водяниками. Страху у мене не було. Голова працювала ясно та чітко. Було зрозуміло, що мені слід якось підібратися до того Ніхазова чаклуна з посохом, аби і самому не опинитися наколотим на льодяні «списи».

Фінт… удар… підсікання і знову удар… Я рухався з шаленою швидкістю, на межі своїх сил. Бив без жалю… Раптом водяники розступилися, і я опинився віч-на-віч із високим сутулим дикуном. У його жилавих лапах було затиснуте щось віддалено схоже на бердиш. Здається, цей водяник щось сказав. Принаймні оте його булькання, яке нагадувало звук киплячої в казанку води, можна було сприйняти за певну фразу. Може то він так мені погрожував, мовляв, смерть тобі, блідо-рожевий черв'як! Або: «Ну, зараз ми подивимося, як ти обхезаєшся»!

Битися з цим гігантом виявилося нескладною справою, але перемагати його я не поспішав, оскільки залишався б відкритим для чарів ворожія. А той і досі перебував поза моєю досяжністю. Проте, як би я не намагався, настав момент, і водяник звалився на сніг. Його голова покотилася убік, розбризкуючи навсібіч вонючу темну кров.

–І-і... мо-о... ля-я.., – почув я в булькотінні водяників. Вони розгублено тупцювалися, не наважуючись наблизитись до мене. – Іл-л-ляр! Іл-л-ляр! – вдалось нарешті мені щось розрізнити.

Це що, прокляття? А хай ви скиснете! – я озирнувся, намагаючись зрозуміти, хто нападе першим. Але в наступну мить дикуни кинулися бігти геть. Ворожія теж не було на місці. Швидше за все він зник у заростях очерету. Або взагалі дременув у річку.

Я швидко підібрав відкинутий в сторону лук, витягнув зачаровану стрілу і спокійнісінько почав добивати дикунів. Над снігом одна за одною пролітали «блискавки», так що рятівних заростей ніхто з них не досяг. І навіть скінчивши стріляти, я ще якийсь час стояв з луком напоготові, чекаючи раптової атаки. Зрозумівши, що того не станеться, обережно обійшовши місце бійні.

Так-так, саме бійні… Я невільно порівняв сьогоднішні події із захватом Горішку. Щось у тому було схоже. Правда там чаклуни користувались вогнем, а тут були льодяні піки. Та і бійці у фортеці були більш досвідченими. Ні рівня рибоголовим жабам.

Я наблизився до заколотих конєвців. Видовище, скажу вам, було ще тим. Деякі тіла були практично розірвані бурульками навпіл. Серед загиблих знайшовся і Конєв. Увійшовши в його спину, крижаний кіготь стирчав прямо з рота Івана, розірвавши той від вуха до вуха. А друга бурулька встромилася в праве стегно, з якого зараз періодично бризкав яскраво-червоний фонтанчик.

Я раптом згадав про Смолу. Обернувся і подивився в ту сторону, де бачив його останнього разу. На снігу, в калюжі крові, чорніла людська фігура. Про всяк випадок ще раз озирнувшись, я неквапливо попрямував до неї. І чим ближче підходив, тим яснішою ставала картина смерті.

Очі Смоли ще не встигли оскляніти від морозу. Обличчя зберегло маску такого собі здивовано-дурнуватого подиву. Швидше за все, він так до кінця і не зрозумів, що з ним трапилося, чому раптом його голова відтепер вперто дивиться в небо. Шия була перерубана професійно і, причому, з одного удару. Думаю, що це справа рук того самого сутулого гіганта-водяника з його бердишем. У нього єдиного була відповідна зброя, адже списами так не вчиниш.

Я вдруге обійшов галявину, відмічаючи, що все ж ніхто з конєвців не врятувався. Їхні тіла висіли на крижаних шипах, повільно стікаючи кров'ю. Пригадалися слова Івана про те, що бійці з водяників ніякі… І це виявилось правдою. А ось стосовно чаклуна – так він майже один перебив увесь загін озброєних чоловіків. Шкода, що ця жаба встигла втекти... Треба було в неї першою стріляти!

Мені здалося, наче десь пролунав стогін. Я прислухався, а зі мить почув ледь вловимий хрипкий подих. Він линув десь ліворуч.

Кілька секунд я оглядався, перш ніж зрозумів, що звуки чулися збоку Діда. Певно у нього єдиного ще жеврілося життя.

–Свє-е-ер... допомо-о-о… джии-и.., – вичавив з себе чолов’яга.

Судячи з усього, йому залишалось недовго, аби відправитись до чистилища Тенсеса. Я не став уходити, а витягнув сакс і одним спритним рухом перерізав чоловікові горлянку. Липка гаряча кров обпекла шкіру моєї долоні та стрімким потоком потекла додолу.

От і все! Сходили, Ніхаз вас всіх бодай, водяників поганяти! Ось і закінчився наш… ваш похід...

Згадалось раптом, як я наврочив, що не всі повернуться до Молотовки. Звичайно, коли те заявив, мав на увазі інше… Однак, доля полюбляє жартувати та вкладати у сказані вголос слова трохи інший сенс.

І раптом подумалось: «Як там казав Конєв? Хто здається, той першим помирає? Яка іронія»! – я сумно посміхнувся, хоча насправді мені було не до жартів. Просто знову згадалася розмова про яму та воду… Хто, цікаво, з нас всіх бився до кінця? Конєвці, виявляється, не прихильники хоробрості. Тікали, аж-но п’ятки заблищали!

Чесно кажучи, я не відчував до вбитих ані співчуття з приводу їхньої загибелі, ані зневаги. Й саме це мене дивувало. Здається, я все більше та більше черствію…

Я ще раз озирнувся.

Ну, що , Боре? Тут вже ловити нічого. Треба повертатися назад до Молотовки. Спершу, правда, необхідно прибрати людські тіла… Може скласти їх біля зруйнованих рибацьких хатинок? Негоже їм тут так і стирчати, як пугалам на городі. Сподіваюсь Дем’ян когось сюди пришле, аби вивезти своїх вояків та поховати біля поселення. Це було б правильним рішенням… Врешті-решт, конєвці служили йому, то ж хоча б заради поваги до них, варто зробити саме так, – розмірковував я. І вже почавши було знімати вбитих, раптом подумав, що мені також слід взяти із собою докази перемоги. Інакше Дем’ян може не повірити, що «ми ганяли водяників».

З цими думками я витяг сакс та наблизився до одного з рибоголових тіл…

7

…Обличчя Лаури ді Вевр стало блідим, немов молоко. Вона дивилася на мене так, як дивляться на звіра, який вискочив казна-звідки, та від якого взагалі не знаєш, чого очікувати. Мої «докази» ввели її в глибокий ступор. В тім, подібний же ступор спостерігався і серед інших людей, які стояли на пристані. Вони вирячили очі, дивлячись на голови водяників, якими були заповнені обидва човни. Я спокійно та дуже старанно укладав їх в кошики для риби, котрі лежали прямо на березі. І поки те робив, навколо висіло гробове мовчання.

Мене не було близько тижня. Весь цей час я неквапливо плив до Молотовки, прив’язавши поряд другий човен, та старанно виконував побажання Дем’яна, а саме – демонстрував водяникам, хто хазяїн на березі Вертиша.

–І ти все це зробив один? – питав мене розгублений Хрипунов. Він окинув поглядом кількість голів, які лежали в човнах, та присвиснув.

–Один, – кивнув я.

–І скільки-но тут?

–Близько тридцяти…

–Скільки?

–Я не рахував. До речі, ще приблизно дюжину голів прийшлось залишити на островах та вздовж берега… Тобто в тих місцях, де мені траплялися водяники.

–Залишити?

–Так. Я насаджував їх на палі, помічаючи межи, куди рибоголовим заходити не можна.

–Ти що ж… усіх водяників, яких зустрічав на дорозі.., – і Тарас провів пальцем по горлу, натякаючи на обезголовлення.

–Від мене майже ніхто не втік…

–Усіх-усіх? – перепитав Хрипунов. – Без виключення?

–А хіба не цього вимагав Молотов? Хіба не це було метою мого походу?

–Е-е-е… ну-у-у…

Сказати, що Тарас був вражений моїм вчинком, це нічого не сказати. Він озирнувся навколо, заглядаючи в розгублені обличчя своїх помічників та людей, які стовпилися на пристані. За кілька секунд Хрипунов все ж зміг себе опанувати та почав допомагати переносити заповнені головами кошики в сані, аби відвести «докази» на двір до Молотова.

Лаура теж відклигалася та подивилася на мене з таким видом, ніби я запропонував їй вийти заміж. Очі ельфійки дивно заблищали. Й це мені в ній не сподобалось. Так дивляться або хворі… або божевільні…

–Виходить, що всі-всі наші хлопці загинули? – повторив своє питання Хрипунов.

Він ще по моєму прибутті цікавився, де Конєв та його люди. Я чесно та відверто розповів. Правда ні слова не казав про їхню боягузливу втечу, бо вважав, що не варто ганьбити загін.

–Усі! Без винятку, – потворив я свою відповідь.

–А ти, виходить, єдиний хто уцілів? – знову повторився Тарас. Вочевидь, він ніяк не міг в те повірити.

–Виходить, – нахабно посміхнувся я.

–Однак ти і хват! – хмикнув чолов’яга. – То до турора пішов… тепер до водяників… І начебто в компанії, проте повертаєшся завжди один, – Хрипунов присвиснув.

Від голів водяників йшов неприємний запах тухлої риби, і це навіть не дивлячись на те, що вони кілька діб лежали на морозі.

–Тридцять три! – порахувала Лаура. Вона присіла, дивлячись на голову сутулого гіганта. – Це що, Іляр? – промовила вона вже десь чуте мною слово. Так само, здається, казали й ті дикуни, коли я вбив їхнього ватажка з бердишем. – Це ж сам Іляр, хай йому грець! Отаке!

Мені було не зрозуміло, ким був цей убитий гігант, але, судячи з усього, тут, в Молотовці, його прекрасно знали.

–Окрім цих голів… та тих, які я розвішав на палицях… було ще кілька водяників, – розповідав я. – Четверо, якщо не помиляюсь… Ми наштовхнулися на них в перший же день своєї подорожи. Конєв наказав розрубати їхні тіла та викинути в річку.

–Отже, ти їх всіх… убив? – оченятка ельфійки знову дивно блиснули.

Ми з нею примірялися поглядами. А хай ти скиснеш, – промайнуло в голові. – А ця Лаура ще та потворка! Здається, смерть їй дуже до вподоби… А ступор, скоріш за все, викликаний її хворим збудженням.

Нарешті, коли кошики з головами були завантажені на віз, ми потопали до маєтку Дем’яна. Той зустрічав нас на своєму широкому ганку. Він стояв, розставивши ноги та посмоктуючи люльку. Хрипунов витяг голову Іляра та показав її купцю. Молотов, як мені здалося, вдоволено посміхнувся та голосно промовив:

–Візьміть ці гидотні макітри, – він кивнув на голови інших водяників, – і розвісьте вздовж паркану. А потім, Тарасе, відправ на Сосновий острів людей, нехай вивезуть людські тіла і гідно їх поховають. Рибалкам оголоси, щоб відновлювали там споруди...

–Побояться помсти.

–У підмогу дай з пару десятків своїх хлопців.

Тут Молотов подивився на Лауру, немов очікуючи від неї якихось слів. І вона не забарилася.

–Нехай візьмуть із собою голову Іляра. Треба виставити її на острові, – сказала ельфійка. – Наштрикнути на найвищу палицю. Хай ті дикуни знають, що їх чекає, якщо ще раз сунуться на наші землі.

В цю мить примчав якийсь слуга та повідомив, що до Дем’яна прийшов роздратований Стрижньов.

–Ніколи мені з ним ляси точити! – посміхнувся Молотов. – Хай завтра приходить. Так йому і скажи.

–Так він-то битися почне! – перелякався чолов’яга.

–Я йому поб’юся! – відмахнувся Дем’ян. – Тарасе, піди розберися.

Хрипунов кивнув головою та рушив до воріт у супроводі своїх помічників.

Молотов наблизився до кошиків та задоволено зацокав язиком.

–Догодив? – сухим тоном спитав я.

Дем’ян посміхнувся, але не відповів. Він хитрувато зіщулився, окинувши мене оком, а потім діловито заявив, що я заслуговую на більшу нагороду, ніж він обіцяв.

–Втомився? – запитав Молотов, наблизившись до мене майже впритул. – Запрошую тебе на своєрідну учту. Не парадну, звичайно, але…

–Дякую, але я справді втомився. Хочеться поспати…

–Гаразд, – доволі швидко погодився Молотов. Вочевидь, він не дуже і хотів звати мене на свій бенкет. – Йди, відпочивай… відсипайся… Зараз повернеться Хрипунов, накажу йому видати тобі… нагороду, – на останньому слові купець розтягнувся в доволі мерзенній усмішці.

Він покликав жестом Лауру та вони разом відправились у маєток. За пару хвилин повернувся Тарас. Його роздратоване обличчя розчервонілося, наче буряк. Вочевидь, через розмову із Стрижньовим. І точно, чолов’яга наблизився до мене і сердитим голосом сказав:

–Влад готовий тебе на порох стерти! Йому вже доповіли про твої подвиги. Ото скажу ти його зачепив… Стрижньов ледь на мене з кулаками не кинувся. Вимагав тебе!

–Що ж ти йому відповів?

–Що? Що він зі своїми захисничками боїться показати ніс за межами Молотовки. Його ратники обросли жиром, як ті кнури. Тільки й думають, як дівок мацати та задарма платню отримувати.

–Так і сказав? – здивувався я.

–А що таке? Звичайно… так і сказав… Ще додав, що мені… що нам за тобою… за твоєю спиною безпечніше, ніж за спинами його захисничків! Ти, Свєрре, між іншим їхню роботу виконував… Це їм наказано наші землі охороняти. Діти в поселенні зникають, а Стрижньову від того ані холодно, ані жарко. Він як це почув, став грозить, що відправить мене до чистилища Тенсеса! – в голосі Тараса прозвучали нотки занепокоєння. – Ну то таке! – махнув він рукою, наче відганяв мух. – От що, почекай-но тут, або сходи та поїси в людній. А я зараз до Хазяїна збігаю… та потім ми разом з хлопцями тебе проведемо.

–Куди? – не второпав я.

–До Рутки… а то мало чого в дорозі трапиться…

Хрипунов вочевидь натякав на Стрижньова та його людей.

–Все гаразд, – категорично відмахнувся я. – Мені допомога не треба.

–А ти даремно відмовляєшся… Все одно, почекай тут, – і Тарас кинувся в будиночок.

Я озирнувся, глянув як витягають голови водяників з возів, та відійшов убік. Присів на лавку біля колодязя та витягнув ноги.

Чесно кажучи, мої слова про втому не були відмовкою. За цей тиждень плавання неспокійними водами Вертиша, сутичками з дикунами, ночівлею в постійній сирості – моє тіло вже жадало відпочинку. А ще – доброї та смачної їжі.

Я підняв погляд до темного неба, затягнутого важкими темними хмарами. Вони ніби заснули, адже практично не рухались, осипаючи землю повільним пухнастим сніжком. Я роззявив рота, намагаючись упіймати вологі сніжинки.

За пару хвилин повернувся Хрипунов. Він протягнув шкіряний капшук, в якому характерно задзвеніли монети. Чисто рефлекторно я його розв’язав та побавив усередині новісінькі золоті «орлики».

–Там все точно, – поспішив мене запевнити Тарас.

Ми зустрілися з ним поглядами, і Хрипунов тут же позадкував.

–Якщо буду потрібний, ти знаєш, де мене знайти, – втомлено промовив я, вирушаючи геть з молотовського двору.

На паркані вже почали розвішувати відрубані голови, що не могло не привернути уваги городян. Ледь я вибрався з воріт, як наштовхнувся на цілий натовп роззяв, які розглядали нове «оздоблення». Хтось з них голосно присвиснув та задоволено кинув, що Дем’ян молодець. Так, мовляв, з дикунами й треба вчиняти. До слуху долинули фрази якихось жінок, котрі, судячи з усього, теж були не проти, аби на зовнішніх мурах Молотовки «вивісили ще штук сто подібних-то прикрас».

Я не став слухати подальші розмови та рушив до Рути. Й тільки-но дістався сусідньої вулички, як наштовхнувся на Влада. Здається, він саме на мене тут і чатував.

–Ти що накоїв? – прошипів він, наближаючись впритул.

–А чого ти очікував, підштовхуючи мене разом з Ісаєвим в обійми Молотова? – парирував я. – Хіба не ви хотіли, аби я втерся йому в довіру?

–Втерся? – Стрижньов вилупив очі. – Та ти… та ти…

–Тихіше, Владе! – попередив я. – Навколо люди… Вони можуть почути те, чого вголос казати не варто.

Чолов’яга роздратовано фиркнув та вже більш стриманим тоном заявив, що дражніння водяників не сама ліпша ідея, щоб «втертися в довіру».

–Мені видніше, що для того треба робити, – промовив я.

–В яки ігри ти почав гратися? – напружився Стрижньов. – Не будь наївною людиною! Не тіш себе ілюзією на ім’я Дем'ян Молотов.

–Ти про що?

–Думаєш, я не знаю, як він очі людям порошити вміє? Як їх обдурює? Не треба танцювати під його дудку…

–Танцювати? Ти вважаєш, наче я якийсь дурень?

–Я просто добре знаю Молотова. Він заповзе на тебе змією, обкрутить... стисне... а потім зжере! Ти, Свєрре, стережись його. Не помітиш, як він тебе закабалить. Тут, у Молотовці, більшість людей йому так чи інакше чимось зобов’язана. І він цим користується!

–А не треба мене тим лякати...

–Я лише попереджаю. Він нав’яже тобі свої правила… а ти будеш наївно вважати, наче все ще втираєшся у довіру. А натомість Дем’ян буде тримати тебе за яйця… і не зістрибнеш… і не втечеш…

–Подивимось.

–Свєрре, я не жартую. Чуєш? Через твої ж дурості ми захлинемося хвилею, яку ти набаламутив. Нічого безслідно не проходить. Розумієш?

–Не дурний, – огризнувся я.

Стрижньов знову роздратовано хмикнув та поскаржився:

–Шкода, що зараз Сотникова немає!

–Думаєш, він би чимось допоміг?

–Ех, Свєрре, – вже більш м’якіше заговорив Влад, – ти, на жаль, не бачиш усієї картини…

–Можливо, – знизав я плечима. Лаятися не хотілося.

–Ти вибач, що я на тебе навалився, – втомлено промовив Стрижньов. – Тут ще Єгорка, Ніхазів сину...

–А що з ним?

–Та втовкмачив собі в голову, що це ти Тура... ну… ну…

–Вбив?

–Так… принаймні, він думає, що ти до того причетний! Тому хотів помститися. Я його замкнув, від гріха подалі. Трохи заспокоїться, спробую йому розповісти що до чого.

–Єгорка?

–Так… так… Розповідав, що одного разу вночі крався за тобою, збираючись каменем голову проломити.

–Каменем? Пам'ятаю, пам'ятаю… Тоді ще подумав, що то або турора, або злодій якійсь.

Стрижньов зітхнув та відступив убік, пропускаючи мене далі. Я попрощався кивком та мовчки рушив до будинку Рути.

Розмова зі Стрижневим залишила неприємний осад на душі. Влад явно вважає, що я все вчинив або навмисно (так би мовити, намагався «насолити» йому), або просто по дурості та власній наївності.

Молотов, звісно, той ще хитрий жук. Але його слабкість саме в тому, що він вважає начебто всіх можна схопити за яйця. Всіх без виключення.

Ну що ж, Боре – ось і подивимось, хто та як буде грати… Та хто кого буде згодом тримати за причинні місця.

З подобними думками я дістався кривенької Рутиної хатинки. На подив, дівчина була вдома, а не в Молотовській коморі, та поралася біля печі.

–Слава Святому Тенсесу! – голосно привітався я, входячи в хатку. Рута здригнулася і обернулася. – А смачно в тебе пахне, – додав я, відчуваючи приємний запах якоїсь їжі.

–То я-то мнишики готую, – розгублено пробурмотіла Снігова.

Я посміхнувся та сів на лавку. За мить висипав на стіл гроші, які отримав від Дем’яна, весело коментуючи свої дії:

–Прийміть, пані, за нічліг.

Брови Снігової поповзли вгору і досягли максимальної висоти.

–Тьсе... тьсе... тьсе... багато… Душчє багато!

–Це мені вирішувати, багато чи ні. Бери, Руто, поки дають… Потім такого щастя може і не трапитись.

Я взагалі-то натякав на те, що тут, в Молотовці, довго знаходитись не збираюсь. Але Рута, судячи з усього, це зрозуміла інакше. Деякий час вона розгублено дивилася то на мене, то на гроші, а потім зібралася духом і підійшла впритул.

–Счо натомість-то? – сухо запитала вона.

Я відразу докумекав, на що натякала Снігова. Холодна сталь в її погляді, стиснуті губки, нахмурений лобик… Все ясно, як день: в її очах я виглядав типовим нахабою… Навіть насильником… який притяг гроші, щоб відкупитися від власних сумлінь.

Ці думки неприємно саднули по свідомості. Всередині заскреблися кішки, викликаючи нагора увесь негатив, що накопичився за ці останні дні.

–Натомість… натомість лише їжа та дах над головою, – грубувато відповів я. Сам підвівся та чомусь почав озиратися. – Мені б це… помитися… Скажи-но ліпше, де тут мильня?

–Біля річки-то є баня... Якчо треба, моджу провести, – Рута спробувала посміхнутися, але замість того натягнула маску суму на обличчя. Її очі втупилися в «орлики», розкидані на столі. При чому в погляді явно проглядалася щось схоже на досаду та розгубленість. За мить вона тихо додала: – Я не така… Не така! – останнє вже було сказано з холодною твердістю.

–Я теж!

Рута спалахнула та глянула на мене.

–Все чесно! – промовив я. – Ні якого підступу в моїй пропозиції немає… І вибач, якщо чимось тебе образив. Не хотів того робити... Просто мені ці гроші особливо не потрібні.

Кажу те і одночасно лаю сам себе. Чого раптом виправдовуюсь, наче десь нашкодив? Ну віддав ти гроші, чого червоніти, як красна дівчина?

Так, я ніколи не ганявся за тим золотом… за грошима… Взагалі до них байдужий. Чому? Того і сам не знаю… Просто не поважаю цю річ. Знаю, що збоку подібні міркування здаються якоюсь дурістю, але все одно не можу нічого зробити з собою… А крім того… крім того…

Я випростався та вже більш спокійно заявив:

–Крім того, думаю, тобі ці гроші більш необхідні, ніж мені. Сподіваюсь, вони допоможуть вибратися з молотовської кабали.

Снігова почервоніла і різко відвернулася.

А ось тут ти, Боре, явно «стрибнув коником». Навіщо про те нагадав дівчині?

Кілька секунд вона нервово покусувала губу, стримуючи сльози, які явно душили її зсередини.

Кабала, в якій вона опинилась через свого дурнуватого чоловіка, явно її пригнічувала. Рута не бачила виходу з цієї ситуації, як тільки з дня в день, з місяця в місяць, з року в рік відпрацьовувати й відпрацьовувати чужий борг.

–Скільки ти винна? – прямо спитав я.

–Багато, – дуже тихо прошепотіла Рута.

–Більше, ніж тут? – я ткнув пальцем убік золотих монет. Снігова навіть не глянула на них.

–Той борг, наче та хитра пастка, – сказала дівчина. – Тьсім більше я намагаюсь вирватися-то… тим більше мене засмоктує…

І було в тих словах стільки болю, стільки безвиході, що в мене самого щось стислося всередині.

–Ну… ну… скільки б тут не було, – заговорив я, відчуваючи, як починає дерти в горлі від слів, – бери сміливо. Мені звіт за них не потрібен.

Рута спробувала віддихатися, заплющила очі та нарешті опанувала себе. Вона обережно взяла монети, але навіть не перерахувала їх. Лише акуратно склала назад до капшука та віднесла той у червоний кут.

Я скинув на лавку амуніцію та миролюбно спитав, чи не пригостять мене мнишиками.

–Чи ще чимось… Дуже жерти хочеться, – додав за мить, скорчивши жалісливу гримасу.

Рута хитнула головою та почала накривати на стіл.

Напруженість ситуації, яка склалася через ті кляті гроші, поступово спадала. Ми тихо перемовлялися зі Сніговою про різні дрібниці. Вірніше, більше розповідала вона, а я їв та слухав.

На відміну від Заї, Рута не була такою вже і балакучою. Манера її розмови була своєрідною: кілька хвилин мовчання, потім невеличка розповідь, і знову мовчання, і знову розповідь. Вона повідала то про якісь події в поселенні (причому більшість із сказаного второпати було важко, адже я не місцевий). Потім поскаржилася на недавню негоду. Торкалася чуток, які переказували сусіди. Через ці пустопорожні розмови світ навколо почав мені здаватися якимось напівсонним, навіть нереальним. Вже і не вірилося, що ще вчора я зчепився з трьома водяниками, та причому зовсім недалеко від Молотовки. А що вже казати про бійку на Сосновому острові! Наче було рік тому… і не зі мною…

Я дивився як спритно Рута порається біля печі, а сам жадібно сьорбав гаряченький капусняк, в якому замість свинини плавали якісь корінці та гриби. Волею-неволею знову порівнював цю дівчину із Заєю, при тому відчуваючи десь всередині неприємний біль. Приходилось посилено відганяти спогади, роздуми.

Рута (так мені здається) більш-менш звиклася з тим, що відтепер мешкає одна. А після того, як її чоловік «уславився» крадіжками у Молотова, думаю ще і кількість друзів Снігової дуже скоротилася. Тож молода (та що приховувати – і симпатична також) дівчина опинилася в своєрідному відчуженні від суспільства. До речі, через те ніхто і не намагався вдруге посвататися до неї, бо кому хочеться розділити зі Сніговою увесь негатив (а тим паче і борг Дем’яну).

Незавидна доля, – зітхнув я. – А саме образливе та принизливе в тому, що Рута несе відповідальність за дії іншої людини. Одна справа, якби вона була причетна до злодіянь свого чоловіка. Однак, поклавши руку на серце, треба сказати чесно: Рута стала жертвою… Стала тим самим деревом, в яке вдарила блискавка.

Я сидів у роздумах, шкрябаючи ложкою пусту глиняну миску. Рута обернулася та квапливо наблизилась й поставила переді мною тарілку з соленими сирними мнишиками, які густо полила сметаною. А я раптом зніяковів. Подумалось, що Снігова, мабуть, вважає, що у мене замість шлунка якийсь бездонний колодязь. Не минуло і кількох секунд, як Рута принесла недопиту пляшку полугара. Я ще більше зніяковів, коли потворно заявив, що не поважаю випивку.

Рута на мить зупинилась, а потім присіла навпроти мене. У світлі тьмяного полум’я ледь живої свічечки її обличчя ще більше почало нагадувати дитяче… Оці великі прозорі оченятка, в яких виблискує крихітний вогник… оця тонка смужка стиснутих губ… виразні чорні брови, які в сто крат посилювали емоційний стан Снігової…

В наступну секунду я усвідомив, що Рута дивиться прямо мені в очі… а її маленький ротик характерно рухається, наче вона… наче вона мені щось каже.

–Що? – не второпав я.

–Я-то питаю, тьсі нє треба добавки? – повторила дівчина.

–Ні-ні… дякую… Я вже ситий, – з цими словами поквапився відсунути недоїдені мнишики убік.

Рута почала прибирати, а я підсів до віконця та глянув крізь шпаринку назовні.

Тихо… морозно… З неба неквапливо падає сніжок… Все це наче підштовхувало свідомість налаштуватися на серйозні… глибокі розмірковування…

Я подумав про долю, про щастя… Ось тільки жалів Руту, а сам явно не усвідомлюю, що теж знаходжусь у своєрідних заручниках того, що відбувається навколо. Обставини занесли мене аж-но до Сівєрії… Вони змусили мене кинути Заю…

Ясна річ, що нам приємніше вважати, наче ми самі створюємо власну долю. Що це ми будівники свого життєвого шляху. Що саме ми керманичі на ньому. Однак у глибині душі прекрасно розуміємо, що крім власних сил та планів необхідно рахуватися з… самою долею. Так-так. У наших руках немає анічого, крім примарних сподівань… А ось вона, будучи приправленою неочікуваними обставинами, і вирішує, яким шляхом та куди нам приходиться йти…

От цікаво, а самі боги теж підкоряються долі? Чи вони є її власниками? – раптом промайнула лиха думка. Я навіть озирнуся, чи ніхто не підслуховує.

У хаті царила напівтемрява. у печі тихенько потріскували дрова. Раптом захотілося заповзти в якийсь теплий куточок, згорнутися там калачиком та подрімати.

–Е-е-е… а є що пити, окрім полугара? – спитав я.

Рута завмерла, дивлячись кудись убік. Дівчина чомусь здалася мені зовсім крихітною… беззахисною…

Я дивився на її суху підтягнуту фігурку, яку вона намагалася сховати під широким одягом… На її тонкі плечики… На ключиці, які чисто по-дівочому стирчали у прорізі широкого коміру сорочки…

Яка ж вона ще молода! Зовсім молода, – промайнула одна з думок.

У Руті було більше приємного для ока, ніж у тій же писаній красуні Лаурі ді Вевр. Вкотре переконуюсь, що ельфійки, хоч зовні й схожі на нас (або то ми схожі на них), але холодність і зарозумілість роблять їх на кшталт живих статуй.

–Є квас, – почувся розгублений голос дівчини.

–Давай, – кивнув я.

Рута принесла мені наповнений до країв ківш, і ледь я зробив кілька потужних ковтків, раптом відчуваючи дивну ватнянність у ногах.

–А він в тебе хмільний, хай йому грець! – вирвалось з мене.

Рута присіла поруч, заглядаючи мені в очі, наче кішка. Її губи стислися, і я раптом підкоряючись якомусь дивному бажанню, поцілував дівчину в шию. Вона остовпіла, а за секунду млосно видихнула.

Лівою рукою я притиснув до себе її худеньке тільце, заглядаючи прямо в очі. Друга рука опустила ківш з квасом, і шмигнула під сорочку. За мить пальці намацали затверділий сосок. Рута знову солодко видихнула і тут же вп'ялася в мої губи. В наступну секунду я відчув, як її рука розв'язує тасьми… як її м'яка маленька долонька торкається живота… як пальчики неспішно опускаються нижче... ще нижче...

Я потягнув Руту за волосся, закидаючи її голову та заглядаючи у вологі очі. Звичайно, мені не хотілось бути грубим, але пристрасть і бажання рвалися назовні, немов голодні вовки. Не думаю, що дівчині не подобалося подібна моя манера. Вона подалася, повернулася спиною. Я утробно рикнув, задираючи її сорочку. Очам постав тонкий вигнутий стан… бліда шкіра голих стегон...

В роті миттєво пересохло. Серце підстрибнуло, ледь не під саму горлянку. Я судорожно ковтнув і потягнув за волосся, притискаючи Руту до лавки…

Увійшов різко, від чого Снігова навіть тонко пискнула.

Я завмер, аби насолодитися приємною знемогою, яка охопила тіло… охопила розум…

Туга волога «нірочка» розступилася, і Рута тихо-тихо застогнала...

8

…Шість днів пролетіли, наче одна мить. Мені навіть починав подобатися подібний стан речей. Тихо, спокійно, розміряно… Сівєрія, а вірніше життя в Молотовці починало мене поступово засмоктувати. Поки не знаю, чи це добре, чи погано, але принаймні я відчував себе більш впевненішим. Хоча якийсь хробачок всередині все ж точив свідомість купою питань, а головнішим з них було – що далі? І на це у мене не було ніякої відповіді… Я просто віддався течії.

Зазвичай мій розпорядок дня надбав такої собі одноманітності. Вранці встав, поїв… То привіз та нарубав дров… То підправив двері... То законопатив щілини… Або поремонтував дах у деяких місцях… І так колупаєшся до самого вечора. А потім вечеря… Перед самим сном, скажімо так – солодкі утіхи… І знову ранок, і нові справи… І все з початку…

Рута виявилась не такою вже і мовчазною натурою. Ні, вона не базікало, як торговки зі столичного ринку. Снігова полюбляла розповідати усілякі казки, байки, місцеві легенди тощо. І саме цікаве, виявляється вона була справжньою майстринею в цій справі. Це ніяке не перебільшення. Коли Рута пускалася у розповіді, в мене народжувалося таке відчуття, наче я повертався у дитинство… Навіть не так! Наче я опинявся в тій гіберлінгській кузні братів Задерихвіст. І ось також танцює вогонь у печі… полум’я лиже наколоті мною зранку дрова… ті солодко потріскують… Все також пахне димом, а ще якимись смаколиками… А за стінами маленької Рутиної хатинки свистить морозний вітерець, підвивають собаки… А я сиджу на лавці, мружусь як ситий кіт. Рута перебирає своїми тонюсінькими мініатюрними пальчиками горох, і робить те чисто рефлекторно, буцімто заспокоюючи себе та налаштовуючи на відповідний настрій.

Історії, які розповідала Снігова, були вельми різноманітні. І про життя тварин, і про якихось чарівників… про мандруючих хитрунів або навпаки – дурнів… Були усілякі небилиці, повчальні байки, веселі бувальщини… З Рути, думаю, вийшла б непогана б мати. Я навіть уявив, як навколо неї згрудилися діточки… як вони, роззявивши рота, слухають її оповіді.

–Чому у вас з чоловіком не було дітей? – поцікавився я одного вечора.

Снігова тут же застигла, так і не закінчивши чергової казочки. Я відчув недобрий дзвіночок у себе в голові. Здається, питання було недоречним.

Рута висипала горох зі своєї долоньки, обережно її витерла та втупилася кудись убік. Я подумав, що мабуть дуже образив Снігову. Не хотів того навмисно, проте слово не горобець… Було вже збирався вибачитися, як Рута неголосно заявила, що зазвичай у знайд не народжуються діти.

–Тобто? – здивовано випростався я.

Дівчина відвернула обличчя, намагаючись не дивитись на мене прямо, та якось плутано пояснила, що усі Снігові прокляті. В їх родинах немає ані щастя, ані радощів. І гибель її чоловіка зайвий тому доказ.

–Гибель? – перепитав я. Ми взагалі не розмовляли про її колишнього чоловіка, але якщо вже про це зайшла мова, мені чомусь схотілося втамувати власну цікавість. І я прямо спитав, яким він був.

–Добрим, – пролунала дивна відповідь.

Я все гадав, це іронія, чи правда. Кілька хвилин Рута мовчала, а потім додала, що поганим свого чоловіка створила саме вона, адже він не послухав її попереджень про те, що усі Снігові приносять нещастя.

–Дурня якась! Хто тобі те втовкмачив у голову? – дивувався я.

–Так всі навколо думають-то, – зітхнувши сказала Рута.

Ми якийсь час мовчали. Я намагався зрозуміти хід думок Снігової. Намагався знайти певне підґрунтя в її розмірковуваннях.

Все більш-менш стало на місця, коли вона згодом розповіла чергову історію. Вірніше, навіть не зовсім історію… Спочатку вона була схожа на традиційну казку, де головний герой намагається знайти своє кохання… щастя… та таке інше… Але чим далі Рута її розповідала, тим яснішим ставало її ставлення до власної долі.

Події цієї історії, судячи з усього, відбувалися десь в Опояску ще до страшних Чорних років. Причому, дуже-дуже давно. У розповіді йшла мова про сватання молодого чоловіка на ім’я Храбр Болиславович до Світлолюби Сніжної. Хлопець був сином чи то багатого купця, чи то якогось шляхтича. Я не зовсім це зрозумів, а уточнювати не став. Красивий, мужній, статний – цей парубок славився на всю округу. І ось коли прийшов час Храбру одружуватись, батько послав гінців до заможних родин, в яких були вродливі дочки на виданні. І всі вони жваво кинулися на оглядини, сподіваючись на свою вдачу. Але хлопець не вибрав жодної з них, адже тієї ночі приснився йому сон, в якому він побачив дівчину неймовірної вроди.

Шкіра її тіла була білою-білою, як сам сніг. З голови незнайомки спадали чотири тугі коси, в кожній з яких було вплетено відповідне різнокольорових пасма. Одне золоте, інше – срібне, трете – палаюче червоне, а четверте – ніжно зелене. Руки, шия дівчини були витонченими, наче у ельфійки. Очі сині-сині, як холодне зимове небо. Брови чорні, буцімто намальовані сажею. Губи тонкі, червоні, а зубки білесенькі та блискучі, як сніжні верхівки гір. Щічки рожеві, немов молода зоря.

Прокинувся Храбр Болеславович вранці та розповів батьку про свій сон. Хлопець заявив, що закохався в незнайомку, і хоче одружитися саме на цій дівчині з різнокольоровими пасмами. Нікого іншого він не бажає бачити своєю дружиною.

Батько довго вмовляв сина схаменутися. Але зрозумівши марність того, розсердився та у серцях вигнав хлопця геть. Храбр Болеславович зібрався і поїхав шукати своє примарне кохання. Він довго мандрував, поки не почув від людей, що біля далекої гори в глибокому склепі живе відлюдний чарівник Вук. Про нього казали, наче він дуже могутній чарівник, який може створити будь-що і будь-кого, але натомість вимагає страшної плати – іскру, яка належить прохачеві.

Храбр Болеславович відправився в гори де зустрівся з Вуком. Він був здоровезним людиноподібним чудовиськом, у якого руки та ноги були залізні, голова – мідна, а тіло з каменю. Хлопець не злякався та розповів Вуку про свій сон, про те що дуже закохався в дівчину з різнокольоровими пасмами. Храбр попросив допомоги. Чарівник вислухав хлопця і заявив, що такої дівчини він ніколи не знайде. Але створити її було цілком можливою справою. За це Вук вимагав віддати йому іскру Храбра за рік після його одруження.

–Якщо ти погодишся, – попереджав злий чарівник, – то перетворишся на живого мерця!

Храбр Болеславович не дивлячись на те, все одно продовжив вимагати, аби Вук створив дівчину.

–Ти розумієш, що твою наречену буде чекати незавидна доля, адже вона призначена тільки тобі, тому назавжди залишиться одинокою. Назавжди!

І знову хлопець повторив, що погоджується на умови чарівника.

Тоді Вук дав йому чотири дуже важких завдання. По-перше, треба було принести шкіру білого космача, який жив у непрохідних тайгових хащах. Другим завданням було набрати цілу діжку крові ватажка велетнів-людожерів, котрі мешкали в далеких кам’яних пустках. Наступною справою був пошук у північній льодяній тундрі розквітлої отруйної гілочки білого багульника. І четверте завдання, найбільш важке – добути золоту каплю сонячного промінчика, який застиг на верхівці великої гори.

Багато років Храбр мандрував Сівєрією, намагаючись виконати всі забаганки Вука. Коли він бився з білим космачем, то втратив кість лівої руки. Під час страшної сутички з натовпом велетнів, коли хлопець намагався набрати діжку крові ватажка людожерів, він залишився без правої руки. В тундрі відморозив стопи, намагаючись розшукати розквітлу гілочку багульника. А піднявшись на верхівку найбільшої гори, де парубка чекала замерзла капля сонячного промінчика, Храбр оглух від нескінчених лютих вітрів, які вирували там, та осліп на праве око від блиску снігу.

Кожного разу повертаючись до чарівника та віддаючи йому добуті речі, він натомість отримував то нові залізні руки, то залізні ноги, а останнього разу – залізну голову зі скляними очима та мідними вухами.

Нарешті, було добуто і шкіру космача, і кров велетня, і зелену гілку багульника та краплю золотого промінчика, тож Вук заперся в глибокому сирому склепі на цілий рік. Коли той минув, чарівник вибрався назовні разом з дівчиною, у якої було волосся з різнокольоровими пасмами.

–Ось тобі дружина, – заявив Вук. – Клич її Світлолюбою Сніжною.

А потім чарівник сказав, що в жилах у дівчини тече кров людожерів, що її шкіра вироблена зі шкіри космача, що її уста сповнені отрутного соку багульника, а замість іскри в ній жевріється крапля сонячного промінчика.

Дівчина була неймовірної краси. Храбр ледь не втратив дар мови, побачивши Світлолюбу. В порівнянні з нею, він здавався старим страшним чудовиськом, адже йому вже було близько ста років. І все ж не дивлячись на те, вони одружилися, а рівно за рік, коли Світлолюба була вже при надії, явився Вук. Він вимагав іскру Храбра, як і було договорено з самого початку…

Рута на якусь хвильку замовкла, продовжуючи глядіти на язички вогню, які тупцювалися в печі. А потім холодним тоном додала, що Храбр віддав свою іскру, і його тіло було поховане в склепі Вука.

–А Світлолюба? Що сталося з нею? – поцікавився я.

Рута потупила очі й неголосно сказала, що та відправилась у непрохідні хащі, аби народити дитину.

І знову повисла пауза. Я вже було хотів спитати, хто народився, як Рута підняла погляд на мене і тихо сказала:

–В лісах і вчас дзнаходють дітей-то… хлопчиків-то… дівчаток… І хотсь люди беруть їх до себе-то, але ті приречені існувати бес материнської любові. Тьсі найди – відлучьоні створєння… яких не привічають-то до світу людей, оскільки вони несуть йому несчастя-то.

–Ти про знайд? Про Снігових? Про себе?

Рута неохоче кивнула головою.

–Дурня якась! – розсердився я. – Ти верзеш повну нісенітницю! Хто вклав її у твою голову?

Рута мовчала, нервово перебираючи горох у невеличкий мисці.

–Я, звичайно, не якийсь мудрагель, проте, вважаю, що оця твоя історія – цілковита видумка, – наполегливо почав доказувати я. А сам раптом подумав, що той Вук, про якого казала Рута, по опису більше схожий на людину племені Зем. В Опояску, начебто, дійсно були чи то їхні склепи, чи то залишки давніх поселень… Хтось мені про це вже розповідав.

–Я проклята людина! – раптом заявила Рута.

Овва! Приїхали! – я роздратовано тупнув ногою. Хотілося сказати Сніговій не зовсім приємні для неї речі, ледь стримався.

–Мені огул-то дздається, – задумливо заговорила Рута, – штоу всі ми не вольні у вибору джитьсьового шляху.

Я аж-но стрепенувся. От не очікував, що Снігова може розмірковувати про подібні речі. На вигляд проста дівчина, з простими же бажаннями… звичайними для її віку і положенню в суспільстві поглядами… І тут раптом розповідає про якийсь «життєвий шлях». Отож правильно кажуть, що не треба судити про людину по зовнішньому вигляду.

–Поясни, – попросив я.

Рута знову подивилась на піч, на тонкі язики полум’я, що лизали поліна. В її прозорих широких оченятках стрибали блискучі вогники.

–Тьсє, якбиш-то стояти подлє двєрьов, котрі дзамкнені на дзамок, – сказала дівчина. – І нема в рутьсях ані ключа… ані якогось дзнаряддя… того дже молота та дзубила, аби сламати дзамок… А ти щє й сам-то єством своїм слабкий, і не могьош виламати дзасуви… І отже мусиш-то чекати на чиюсь милість, чиюсь помошч… або на щасливий випадок, коли-то юшь-то дзабули дзамкнути двері…

–Чекай, але кому-то ключі ж достаються? – кинув я, намагаючись прибрати зайву серйозність Рути.

Дівчина ще більше нахмурило чоло та із сумом додала:

–Достаються… проте не нам ідз тобою-то… Ми могьом лишчє покірно тьсєкати, стоячи при дверях… або облидзуватись, витрашчаючись кродзь вікна-то на чуджой пір.

–І хто ж вирішує, кому давати той ключ? Чи інструмент та міцні руки? Хто вирішує, кому можна заходити, а кому облизуватись назовні?

Рута повернулася та якось дивно поглянула в мої очі. Мені здалося, що вона зараз скаже якусь колкість, або виллє усю ту «богульникову отруту», яка накопилася в її душі. Але дівчина мовчала, а її очі продовжували виблискувати вогняними сполохами.

–Але ти хіба не чувєш-то несправедливості, яка ма містьсє день-дьонській в тсьому-то світі? – згодом запитала вона.

–Відчуваю? – я зіщулився. – Ну, гаразд, якщо вже така відверта розмова, то ось що тобі скажу: я не тільки відчув, а й бачив її… несправедливість… І не раз… і не два… Але що з того? Не всі речі я можу змінити… Навіть не так! Я взагалі не особо можу вплинути на хід подій. Усі мої спроби «торжества справедливості» або закінчуються нічим, або призводять до нової несправедливості.

Рута потупила погляд та стисла свої маленькі кулачки.

–А я юшь-то уджо втомилася чекати на подвірі, – тихо промовила вона. – Втомилася успокоювати себе-то словами по якомусь примарному майбутньому щасті, ктуре впаде-то на мене, на мою-то голову, наче той град. От тьсо в мені не так? Тьсьому я не дзаслугую на… на… на.., – Рута наче вдавилася словами. Вона судорожно ковтнула та різко відвернула обличчя убік, щоб я не зміг нічого на ньому побачити. – А хочєш дзнати чому? – раптом спитала вона. – Бо я Снігова… я – кинута дитина-то Храбра та Світлолюби! Я – проклята! І всяк, хто поряд – такшє проклят.

Я рішуче встав та підійшов до Рути. Схопив її за маленькі долоні та змусив підвестись.

–Це повна нісенітниця! – гаряче повторив я. – Чуєш? Ти помиляєшся… Ти людина, як я, як твої сусіди… як всі!

–Ні… ні… Я – потвора, яку використовують-то дза вгляду наради якихось недзрозумілих... дурнуватих-то тьсілей, – гаряче відповіла Рута.

–Хто використовує? – поцікавився я. Той напрям по якому бігла наша розмова, мені не дуже імпонував. Проте десь глибоко всередині себе я відчував, що заяви Рути мали відгук у моїй душі. Можливо, просто раніше я боявся зізнатися в тому самому собі, через що намагався відчайдушно придушити подібні роздуми. А ось Снігова, вочевидь, була чесною сама із собою.

–Нє відаю-то, – знизала вона плечима. Мені раптом подумалося, що вона зараз хитрить, намагаючись приховати істину відповідь. – Мабуть найвираджно, то боги, – неголосно промовила дівчина. – Ніхадз чи-то Сарн... В’єш-то, все джиття мені мовили, счо ми єс-то діти бога Світла. Счо він створив тьсєй світ саме-то для нас, а тепераш клятий Ніхадзе то так і марить його дзнищити геть. Але... але я в те не вірю-то! – пошепки додала Рута.

–Чому? – теж пошепки запитав я.

–Бо Сарн тсьомусь-то не дав нам, Сніговим, вольностьсі. Тьсєй світ-то більш дзходжий на турму, де ми.. та й люди-то та інні створіння, надзавшди проручені виконувати… виконувати… блуднитсьтва того дже Сарна. То він наче тримає нас-то для дзадовольнення власних потребнов.

–Якіх це потреб?

–Власних, – хмикнула Рута. Її обличчя натягнула маску такої собі зверхності, яку зазвичай одягають дорослі перед дітьми, коли ті не можуть зрозуміти якихось елементарних речей.

–Що тебе навело на подібну думку?

–Счо? Та моє-то джиття!

–Отаке!

–Отаке! – з викликом повторила Рута. – Мене дзмушувають йти тим шляхом-то, яким я не хотьсю. І мувлять, счо іншава нє буде... І тебе, Свєрре-то, такаш гонять на прєдварітно обране пасовище-то, як теля... як бичка... Ми ідз тобою наче послугняне стадо, якому вказують-то де саме пастися. А пастух – Сарн, який лише-то доїть корів та часом січє їх на м’ясо!

–Ти перебільшуєш...

–Та хіба? Невшє ти не відчуваєш, що тебе-то постійно кудись гонять? Постійно накадзувають? Хіба и не бачиш-то, счо твої вчинки-то ма дзнак примусу? Тьсе не твої примхи-то! Не твої! І от тепер повєдай-то, чи справшній отетьсь міг би так вчинити-то дзе своїми дітьми? Хіба б він не дав їм-то вольностьсі та не мувив робити все самім?

–Самім? Діти зазвичай не вміють чітко оцінювати…

–Припини! – спохмурніла Рута. – Ти терадз дзахищаєш пастуха-то лише за те, счо він покадзва нам, де солодша травка.

–Ми все та усюди робимо самі. Й наші вчинки це результат власного ж вибору!

–Брехня! Я, наприклад-то, подібного.., – Рута раптом запнулась, вочевидь подавляючи бажання сказати якусь лайку. За мить вона себе опанувала та продовжила: – Я не вибирала подібного джиття... І ніколи не хотіла мати щось подібне до нього-то!

–І чого ж ти бажала? Дай-но вгадаю – щастя?

–А счо лихого в щасті-то?

–Нічого... Але яке воно? На що схоже?

–Ну, явно не на моє джиття! – іронізувала Рута. – Маю таку надію, счо ми ідз тобою-то, Свєрре, споткалися радзом, счоб допомогти один одному дзнайти вільностьсь… свободу…

–Яким чином?

–Поки не ведаю...

–Хм! А що для тебе звільнення?

–А для тебе-то? – парирувала Рута.

–Я не вважаю себе невільним. Тому і...

–Ти просто противишся той думтьсі, хоться глибоко всередині-то відчуваєш, счо я маю правду. Так лі те?

Я промовчав. Не тому, що не погоджувався, а скоріш все через те, що і досі не міг наважитися бути відвертим самим із собою.

–І як ти плануєш звільнитися? – спитав я, ледь оговтавшись від цих одкровень Снігової.

–Є радзні способи-то. Смертсь, до речі, теш один ідз них.

–Що ти верзеш? – підстрибнув я.

–А счо? Я ш бачу, счо стоїть-то ід-за тобою... Там смертсь…

–А якщо і так, то я клянусь, що тебе не скривджу! Чуєш?

Я хотів було ще щось додати, але так і не знайшов чого саме. Ми стояли якийсь час, тримаючи один одного за руки. Рута притиснулась до мене і я відчув. Як тремтить її тіло.

Решту цього вечора ми просиділи у цілковитому мовчанні…

9

…Сьогодні я не квапився підніматися з ліжка. Розтягнувся під покривалом, напівзаплющивши очі та намагаючись привести свої думки до ладу.

Рута кудись відійшла, залишивши на столі сніданок. То вже був не капусняк, а жирний наваристий борщ. Поряд лежав шмат білого сала, кілька пухких пампушок. На широкий тарілочці виднівся вчорашній печений омуль. Я втягнув носом різноманіття запахів, відчуваючи що за ніч страшенно зголоднів. Вже було хотів підводитись та одягатися, як почув, що до хати хтось наближається.

Я знав, як ходить Снігова, і вже по одних тільки кроках визначив, що це не вона. Двері рипнули й всередину ввійшла… Ні, навіть увірвалася чиясь закутана в шубу фігура.

–Слава Святому Тенсесу! – голосно прокричав незнайомець, в якому я легко впізнав Хрипунова.

–Слава! Чого ти так горланиш? – я присів, опустивши ноги на холодну земляну підлогу.

–Я від Хазяїна. Досить тобі, Свєрре, вже дурня клеїти. Справа є. Серйозна.

–Що сталося? Водяники повернулися?

Хрипунов скривив пику, намагаючись посміхнутися, але збоку здалося, наче його перекосив зубний біль. Я між тим почав неквапливо одягатися.

–Ми збираємось відправити до Гравстейну караван з товаром, – діловито заговорив Тарас. Цього разу він сказав не «Хазяїн», а «ми». Мабуть хотів продемонструвати свою значущість. – Повеземо дуже багато…

–Везіть! – перебив я Хрипунова.

Той завмер, втупившись в мене немигаючим поглядом. Видно, не очікував на такий прийом. Так з ним мало хто розмовляє. Як-ніяк найближча до Дем’яна людина, тож звик до того, що зазвичай його слухають та не перебивають.

–Хазяїн вважає, – з помітним роздратуванням в голосі заговорив Хрипунов, – що водяники збираються влаштувати каверзу на Вертиші.

Каверзу? Явно, що це слово саме Молотова, а не Тараса. Він на такі «ельфійські витребеньки» неспроможний.

–Є побоювання, – все також діловито продовжував Хрипунов, – що вони спробують помститися за вбивство своїх одноплемінників… та Іляра.

–Тю! А на що Дем’ян розраховував, коли засилав мене та Конєва «ганяти водяників»? Невже наївно вважав, наче ті боягузливо відступлять? Що не будуть мститися?

–Ти просто не знаєш Хазяїна, – якось ображено відповів Хрипунов. – Він завжди все прораховує.

–І цього разу? – іронізував я.

–Знову жартуєш?.. На каравани й раніше нападали. Але зараз… зараз… Зараз ситуація дещо складніша.

–Так нехай Молотов не поскупиться і візьме побільше охорони для свого каравану. Та і край!

Хрипунов взагалі отетеревів. Він стояв, кліпаючи очима, вдивляючись в мене, наче в якусь диковинку.

–Я щось не зовсім зрозумів, – натягнуто пробурмотів він. – Ти з нами, чи проти?

–Я цього теж не зрозумів, – ощирився я у відповідь. – Уявляєш?

–Ти даремно бавишся подібними… заявами, – після невеличкої паузи, ледь стримуючи себе, пробурмотів Тарас. – Не раджу тобі йти проти Хазяїна. Він зради не прощає.

–Зради? Так я йому не присягав… А по-друге, Тарасе, це тобі… це вам не слід бавитися зі мною.

Обличчя Хрипунова вкрилося червоними плямами.

–Ти… ви… ви взагалі якісь дивнуваті, – продовжував я, підперезуючи штани. – Обидва… Якщо вже запрошуєте приєднатися, так будьте люб’язні пояснити, ким я для вас є. Дворовий пес, який охороняє майно Хазяїна? Чи може приручений вовк, якого посилають грабувати чужу кошару? А то щось зарано стали волати про зраду!.. Скажи-но, хто взагалі буде відповідати за мої вчинки? Я сам? Чи твій Дем’ян заступиться за мене у разі… непорозумінь з іншими господарями, яким Молотов накаже перейти дорогу, га?

–Ясно, – похмуро хмикнув Тарас.

–Це тобі може і ясно, а для мене – все ще в тумані.

–По-перше, Свєрре… і сприйми це за дружню пораду… не варто комизитися, особливо коли опинишся перед Молотовим... сам на сам… Я – це не він. Кулаки за спиною ховати не стану… Ось ти зараз погиркався зі мною, і в тому твоє щастя. Я людина проста, незлоблива… Дем’ян же подібних промов не пробачає.

–Щось не помітив в ньому подібної риси характеру.

–Не обманюйся його зовнішнім виглядом. Ти просто не розумієш, яка він людина… на що він здатний… Просто не розумієш.

–А що по-друге? Чи по-третє?

–Знову їжачишся? Я прибув сюди не заради того, аби з тобою гризтися, – більш миролюбно заявив Тарас. – Твій похід до водяників довів Дем’яну, що ти людина свого слова. Сказав-зробив. Він таких поважає.

–Припини тут солов'єм розпинатися.

–Добре… От ти тільки-но казав про найм охорони, щоб супроводити караван… Так ось справа саме не в тому, чи більше її буде, чи менше… Нам потрібна людина, яка очолить цей похід. Яка сміливо продемонструє, що Вертиш безпечний.

–Для кого безпечний? Для суден Молотова? Чи взагалі для всіх?

–Ніхаз тебе дери! – набундючився Тарас. – Ти знову за своє?

Я, чесно кажучи, хотів перевірити наскільки потрібний Молотову. І судячи з того, що Тарас і досі не пішов геть, а стоїть і так би мовити вмовляє мене погодитися на службу, вказувало на серйозність намірів Дем’яна.

–Мені просто хотілося уточнити, – спокійним тоном промовив я у відповідь. – А то ти все ходиш околясом.

–От не прикидайся… Ти все зрозумів.

–Я зрозумів лише те, що Дем’ян за рахунок інших намагається виставити себе турботливим батьком… ледь не для всієї Сівєрії! Мовляв, воєвода мишей не ловить, а ось я, Молотов, піклуюся про простий народ, аби той…

–Припини блазнювати! – Тарас ледь не затрясся. – Я ще раз повторюю: Дем’ян був дуже задоволений тобою. Дуже! Він поміркував… добре поміркував… Тому і пропонує тобі очолити цей новий похід. Ти розумієш усі переваги того?

Я нарешті одягнувся, взув чоботи та мовчазною ходою наблизився до діжки з квасом. Зачерпнув ковшем напою та все також неквапливо почав його сьорбати.

–Якщо справа у грошах.., – не витримав паузи Хрипунов. Він дивився на мене невдоволеним поглядом, так і не домовивши своєї фрази, вочевидь все ще очікуючи на мою відповідь.

Я відклав ківш та присів на лаву біля віконця. Ну, Боре, починай гру. Якщо вже наживку розкидав, то пора підсікати.

–Гроші… гроші… Гаразд, назви суму, – хитнув я головою.

–Десять «орликів».

–Хм! Десять… десять…

–Це добра ціна!

–Можливо… Давай так: десять зараз… і десять після прибуття до Гравстейну, – з нахабством промовив я.

Очі Хрипунова забігали з боку в бік. Знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти – він здався. Тарас не став торгуватися, а просто мовчки витяг і поклав на стіл капшук. Він розв’язав тасьма та висипав горстку новісіньких монет.

–Десять! – сухо промовив чолов’яга.

Ну що ж, непоганий початок. До речі, цих грошей Руті вистачило б безбідно протягнути… протягнути… Та достатньо довго!

–Гроши грошима, але є ще, скажімо так – додаткове побажання, – промовив я, не піднімаючись з лави.

Хрипунов виставив вперед ліву ногу вперед, взявся в боки та сердито заявив:

–Ну, кажи.

Я посміхнувся. Хрипунов зараз виглядав, наче новоспечений Хазяїн. Мабуть спить та бачить себе у ролі Дем’яна.

–А ти готовий те виконати? – зіщулився я.

–Якщо буде в моїх силах… Кажи!

Я обвів рукою хатинку і хитрувато посміхнувся. Тарас здивовано озирнувся, подивився навколо, наче побачив усе те вперше, та нахабно спитав:

–Невже тут жити удумав?

–Мені потрібно, – майже по складах промовив я, – най з Рути прибрали борги її чоловіка. Дайте дівчині волю. Це моя обов’язкова умова!

–А маєш! – Тарас вилупив очі, вочевидь вирішивши, що я дражнюсь. – Ти це всерйоз кажеш?.. Слухай, навіщо тобі ця… бруднокровка? Нехай собі…

–Твої відмовки сприймаю, як заяву про слабкість! – ощирився я. – Отже ти не той, хто може вирішувати подібні питання.

–Е-е-е… а-а… я… я… отаке… Ніхаз все те дери! Та чим же вона тебе полонила? – нарешті опанував себе Тарас. – Невже третю цицьку відростила?

–Я ж можу і зуби вибити, – ця заява вмить охолодила Хрипунова.

Він потупив погляд та нервово закусив губу.

–І все ж, не можу не поцікавитись, – забурмотів він, – чого ти вчепився в Руту?

–А ти? Тобто, Молотов… Чого ви з неї обидва жили тягнете?

–Це наука для інших! Якщо Хазяїн буде всім прощати їхні неподобства, то…

–Ти, бачу, глухий! До чого тут Рута? Це вона поцупила Молотовські речі?

–А-а-а… зрозумів… Ти за справедливість, – зіщулився Хрипунов. – Стало шкода дівчину? Я правий?

–А якщо і так? Чи хіба Рута не людина? Я так розумію, що Молотов бажає бачити усіх сівєрійців своїми, якщо не рабами, то посіпаками! Ось і мене через тебе на те намагається підвернути!

–Ну-ну-ну, ти з такими заявами акуратніше. Будемо вважати, я нічого такого не чув… Ясно?

–Можу повторити…

–Свєрре, припини!

–Припинити що? Розмірковувати? Ти забороняєш мені мати власну думку?

–Ти мене почув! – сердито повторив Тарас. – Та яка ж муха тебе сьогодні вкусила?

В цю мить скрипнули двері й в середину забігла розрум’янена з морозу Рута. Вона різко зупинилась, наче наштовхнулася на якусь перепону, ледь помітила Хрипунова. Обличчя дівчини тут же зблідло.

–Я не до тебе! – прогарчав Тарас. Він нервово переминався з ноги на ногу, дивлячись то на Руту, то на мене. За мить він нервово кинув: – От що, Свєрре, з нами тебе ніяка собака не чіпатиме! Вони навіть на тебе і дивитися побояться…

–А на мене і без того собаки не гарчать… та й бояться дивитися, – в тон Хрипунову відповів я.

Той роздратовано сплюнув на підлогу й голосно промовив, що Молотов буде чекати мене за годину. В наступну секунду, чолов’яга різко розвернувся та рушив геть.

–Счо відбуваєця? – перелякано пробурмотіла Снігова. Вона поглянула на монети, які лежали на столі й в ту ж мить все зрозуміла. – Ти уходиш?

Я мовчки кивнув головою, задумливо втупившись у підлогу. Треба було все обміркувати. Серйозно обміркувати.

Отже, Гравстейн. З одного боку, я від самого початку збирався туди, просто доля підштовхнула в інший край… А по-друге, Молотову треба відправити караван з товаром у це місто, і він хоче аби я супроводив судна. Виходить так, що мене прямо-таки штовхають до Гравстейну… Тобто, так чи інакше доведеться туди відправлятися.

Питання друге: чи буду звідти повертатися? Можливо, що ні… Навіть, скоріш за все. Тоді, як бути з Рутою?

Стій! Ти що вже там собі надумав? – стрепенулася інша моя частинка. – А як же Зая?

Я дивився, як Снігова крутиться біля печі. Десь всередині неприємно саднуло.

Отже, Боре, треба бути чесним із собою: ти все одно не планував ані залишитися мешкати в Молотовці, ані сходитись з Рутою… От, псяче хутро! Збоку виглядає, наче я намагаюсь перед собою виправдатися…

А може і так! Ще не вистачало, щоб мене засмоктало це місце! Треба рухатися далі. Зупинятися тут не можна... Не можна! З Молотовки треба вибиратися. Кінець твого шляху, Боре, зовсім не тут… Він там... за цими маленькими віконцями...

Кажу це собі, а сам дивлюся на обличчя Рути. Воно в останній час стало якимось більш… живим… Чи що? А пам’ятаєш, якою вона була в ту першу зустріч? Забита, напружена… беземоційна… Наче тваринка, яку впіймали та посадили у клітку.

І раптом я відчув ніяковіння… Навіть стид… Очі самі почали ховати погляд.

О, Сарне, скільки ж я болю і страждань приношу людям! Що ж зі мною не так? – серджуся на самого себе та втягую голову в шию, буцімто від когось ховаюсь.

Раптом згадався Єгор. А саме ота сцена, де він все намагався дізнатися про долю Тура.

«Помер назавжди»? – це його питання, наче ніж в серце. Такого доросла людина, зазвичай, вголос не вимовляє, адже їй все ясно, все зрозуміло. А дитині що розкажеш? Як їй поясниш?

От, Ніхаз все те бодай! Треба, Боре, звідси бігти. Бігти! Бігти якнайдалі! – і я рішуче підвівся, начепив зброю й кинув через плече, навіть не дивлячись на Снігову, що йду по справах.

–Буду вечорі… Ти цей… збери мені торбинку… бо дорога далека… та й.., – я запнувся, намагаючись відшукати закінчення фрази. – І цей… гроші прибери… Вони твої.

Снігова випросталася. Її брови поповзли вгору.

–М-м-мої? – тихо перепитала вона.

Псяче хутро! Та чого я відчуваю себе якимось зрадником? – промайнуло в голові. – Може тому, що я дав надію Сніговій?.. Примарну, але все ж надію на наше сумісне майбутнє, га?

От, псяче хутро! Боре, Боре, який же ти ще дурень! – і я штовхнув стулки дверей та вийшов геть.

Назовні було відносно тихо. Ані вітерцю, ані заметілі. Сонце обережно виглядало крізь сірі смужки хмаринок.

Я звернув на головну вулицю та потопав до маєтку Молотова.

Всі наші дії схожі з камінцем, – міркувалося мені, – який кинули у воду. Він плюхнувся та підняв хвилі, які колами розбігаються в усі боки. Які баламуть озерну гладь… а отже баламутять і чужі життя… І я, вочевидь, саме цей камінчик, який хтось кидає у воду. І ось як результат – баламучу… а іноді й руйную чужі долі.

Трясця! Щось сьогодні якось невдало почався мій день… Дуже невдало! – була остання думка. Я мотнув головою, намагаючись розізнати гіркі роздуми.

Молотов, на диво, мене дійсно очікував. Ледь я з’явився на подвір’ї, як мене тут же провели до нього.

Дем’ян сидів над своєю мапою, смокчучи люльку та нервово барабанячи по столу пальцями. Я сухо привітався та наблизився до купця.

–Тарас мені каже, в тебе є якесь прохання, – Дем’ян відразу перейшов до справи.

–Це моя умова, а не прохання.

–Угу… умова… Кажи.

Я спокійно повторив, чого вимагаю стосовно Рути, на що Молотов лише криво посміхнувся.

–Розумію, – раптом заявив він. Що саме Дем’ян розмів, він не уточнив.

Ми якийсь час мовчали. Купець смолив люлькою, пускаючи вгору клуби ядучого диму.

–Раби… посіпаки… невільники.., – перелічував він.

Вочевидь, Тарас все ж розповів суть нашої з ним розмови. Ну що ж – хай так.

–Вважаєш мене чудовиськом? – раптом спитав Молотов. – Не буду віднікуватись… Часом я дійсно поводжусь, як бездушна потвора. Мене тут, ясна річ, не люблять. Навіть найближчі люди… Я тим особо не переймаюсь. Хай вважають потворою. Це, принаймні, буде чесніше, ніж корчити із себе благу людину… як той Сотников.

–А що з ним не так?

–Я тобі вже розповідав… повторювати не хочу… От що, Свєрре, ти мені подобаєшся. Не знаю чому, але подобаєшся. З тобою приємно балакати… Я навіть не боюся поділитися сокровенним.

Така заява трошки спантеличила. Але чим більше ми потім розмовляли, тим яснішим мені становилося, що Молотов мене боявся. Я його лякав… Дійсно лякав. Все через ті відрізані голови водяників…

–А якщо я комусь розповім про ці сокровенні бесіди? – прямо спитав у Молотова.

–Не розповіси, – впевнено промовив купець. І раптом додав: – Ми з тобою до речі чимось схожі. Такі ж потвори, хай йому грець!

Не скажу, що остання фраза мене не здивувала. Проте перепитувати я не став. А купець, між тим, зіщулився та продовжив просторікувати:

–Хоча знаєш, Свєрре, потвори не тільки ми з тобою… а і вся наша так звана Ліга. Вона носить типові ознаки звичайнісінької імперії. Це той же самий клятий Хадаган, з яким ми всі й боремось… Ми всі наче кривий та хворобливий його відбиток.

Я все ще мовчав. Так, принаймні, буду здаватися розумнішим… Та і з другого боку цікаво послухати оці слововиливи Молотова. Не часто випадає шанс дізнатися справжні думки чужих людей.

–Усі ті вільні народи... начебто вільні народи, – виправив себе Дем’ян, – насправді аніскільки не вільні. Їм те лише здається. Вірніше, їм хочеться так думати. Нам всім хочеться думати, що ми чимось ліпші за Хадаган… А якщо копнути глибше, Ліга – це особлива форма імперії. Ось така правда, Свєрре! Ти здивований?

–Збрехав би, якщо сказав би «ні». А ти не боїшся, що через подібні зізнання можеш потрапити.., – і я замість слів, кивнув головою убік вулиці.

–Куди? В Розшуковий Приказ? – посміхнувся Дем’ян. – Та вони давно на мене зуби точать… Думаєш, я про те не відаю? – і купець втупився в мене немигаючим поглядом.

Я напружився. Невже він про щось здогадується? Або навіть гірше – знає, хто я насправді такий.

–А якщо ти помиляєшся щодо Ліги? – обережно кинув я.

–В такому випадку, запитаю так саме: а якщо всі навкруги помиляються, стосовно мене, га? Може я лише здаюсь оточуючим бездушним чудовиськом? Як про те дізнатися?

–Уважно подивитися в очі істини? Вовчі вони чи псячі.., – іронічно промовив я. – А ліпше поглянути на твої вчинки… Та на твої… е-е-е…

–Не напружуйся, я тебе зрозумів. Отже, використовуючи твої аргументи, відповім так: нам усім треба подивитися на те, що коїться всередині Ліги. Й тоді все стане ясним, як день.

–І що стане ясно?

–Що нам, Свєрре, усім замулюють очі! Дурять!

–Яким чином?

–Розповідають солодкі байки... казочки... те, що нам хочеться чути... А самі, між тим, крутять свої хитрі справи. Змушують всіх ставати лігійськими посіпаками… рабами…

–Хто крутить-то?

Молотов раптом хмикнув та відвернувся убік. За кілька секунд, він неголосно додав:

–От скажи мені, що спільного між гіберлінгами, та, наприклад.... гоблінами Сівєрії? Вірування? Може спільна історія? Чи ось інший приклад – орки з тундри та... зуреньці. Або ельфи з Тєнебри та козлоногі сатири Темноводдя. Що між ними всіма може бути спільного? – питав Дем'ян. – А я тобі скажу: між ними усіма немає анічого спільного. І та Ліга, з ідеями якої ми усі носимось, наче з писаною торбою – хєрня собача! Ясно?

–Не зовсім, – чесно сказав я.

–Ну, сподіваюсь, згодом зрозумієш... що ми та Хадаган, наче близнюки! Ось тільки у кожного з нас свої власні миші в коморі.

А вміє цей Дем’ян мізки припорошувати.

–Слухай… ми щось заглибилися не в ті нетрі, – прямо сказав я. – Давай-но розберемося з іншим, добре? Вимагаю відвертої розмови.

–Вимагаю? – Молотов напружився.

–Гаразд… давай скажу більш м’якіше: мені хотілось би поговорити щиро, – я зробив наголос на слові «хотілось». – Отже, Хрипунов начебто стверджував, що я задовольнив твої забаганки, так? – моє питання було прямим. І справді, чого ходити околясом? Якщо вже говорити по душах, то відносно чесно, без прихованих натяків та переморгування.

–Більше ніж хотілося, – задоволено посміхнувся Дем’ян. – Ти зараз те згадав, бо хочеш домовитися про Руту?

–Я хочу поговорити про людей.

–Тобто? – не второпав Молотов. Він відклав люльку та навіть підвівся.

–Ти ось кажеш, що ми схожі… Давай придивимось. Я зазвичай намагаюсь відноситися до оточуючих з повагою… з розумінням… Бо всі ми люди, а не боги.

–Що тебе бентежить? – зіщулився Дем’ян.

–Не зовсім бентежить… Скоріш хотілось би дещо прояснити. Я, як людина стороння, стикнувся з деякими незрозумілими речами, в яких волею-неволею приймаю безпосередню участь…

–Ти де так навчився витіювато балакати? – знову посміхнувся Дем’ян. – Наче той ельф… Зазвичай, серед вашої братії таких красномовців вдень із свічкою не знайдеш. А ти, бачу, тертий калач.

–Дякую за похвалу, але все ж хочу дещо вияснити для себе. Навіщо тобі задиратися з місцевими племенами дикунів? Воєвода начебто з ними домовився… уклав угоду, то ж розумніше було б не «штовхатися» з турора чи водяниками, а намагатися змушувати їх виконувати умови цієї самої угоди.

–Воєвода! – хмикнув купець. Він відвів очі убік вікна та якось нервово зітхнув. – Воєвода може і домовився, але, як бачиш, чхали ти дикуни на цю угоду. У Сотникова тут замало сил, най грозити кулаком і тим же турора, і тим же водяникам. Треба показувати зуби, – хмуро додав Молотов, – а не панькатися з нахабними… істотами.

Останнє слово він наче вичавив з себе. Мабуть хотів сказати щось більше лайливе.

–Ну то як він повернеться, – промовив я, – слід натиснути тоді на нього. Варто вимагати, аби саме він, як призвідник домовленостей з дикунами, змушував їх до…

–Призвідник, – посміхнувся Дем’ян. – Сотников занадто повільний… та і…

Молотов осікся, і я зрозумів, що він не бажає ані тиснути на воєводу, ані домовлятися з ним.

–Гаразд… гаразд, – зіщулився я. – Що ж ти не поділив з тим Сотниковим?

Дем’ян поглянув на мене з якимось здивуванням. Здається, він не був до настільки відвертих розмов.

Та і звісно: хто я йому? Кум? Сват? Брат? Чого б це він показував свої потаємні закутки души? Я б взагалі б на його місці мене послав би до Ніхаза!

–Хочеш зрозуміти? – примружився Молотов. Здається моя заява його спантеличила і він намагався вияснити, чи не жартую я. Декілька секунд він про щось думав, а потім різко стукнув кулаком по мапі. – Поглянь сюди! Сюди-сюди, – і купець постукав пальцем прямо по центру.

Я втупився у намальовані гори, тонку блакитну стрічку Великого Вертиша, на схематичні дерева, які вочевидь позначали ліси.

–І що я повинен побачити? – без всяких натяків на єхидство запитав у Молотова.

–Що? Це моя батьківщина! Я не жартую!.. Це моя батьківщина! – повторив купець. – Дивлячись на те, що від неї залишилося, я відчуваю, як ось тут болить, – і він торкнувся своїх грудей. – Як там ниє… крутить… А от що бачиш ти? Лише мапу чужого краю, так? Не відповідай… я тебе ні в чому не осуджую… Мені ж, чесно кажучи, теж насрати на Інгос… Чи звідки ти там?

–До чого ці гучні промови?

–До чого? Бо я хочу бачити Сівєрію квітучим щасливим краєм. Це сказано не через те, що в мене чешеться язик, тому і тру його об зуби. Це щире зізнання… Я хочу бачити цей край знову багатим, людним… гордим… Тому роблю все, аби так і сталося.

–А Сотников, виходить, виступає проти того?

–Чому ж? Він теж бореться за щастя… і квітучисть, – стримано посміхнувся Молотов. – Ось тільки у нас різні погляди на те, як того добитися. Різ-ні!

–І як ти хочеш досягнути загального щастя для сівєрійців? Закабалити їх навічно?

–Закабалити? Боюсь, ти так нічого і не второпав! – роздратовано кинув Молотов.

–Та все я второпав…. Може тобі цього ніхто не каже, бо боїться, але я не з таких. Ти душиш людей! Сам кажеш про гордовитість і між тим змушуєш оточуючих плазувати перед тобою.

–Згодний, я не святий… Сто разів не святий! Скажу тобі навіть більше – я тиран! Знаєш, хто такі тирани?

Довелося зізнатися, що я не розумію сенсу цього слова. Молотов хмикнув, та додав, що зараз «тиранами» звуть «жорстоких мучителів».

–Раніше в це слово вкладався інший сенс, – говорив Дем’ян. – Так колись давним-давно звалися тих сміливців, які брали кермо влади у свої руки…

–Тобто, захоплювали владу? – іронічно спитав я.

–А хіба щось в цьому житті дається просто так? – парирував Молотов. – Тирани були тими, хто сміливо кидав виклик свавіллю шляхти, яка придушувала інших людей.

–А-а-а, ти про своє протистояння з Сотниковим! – вигукнув я. – Тобі не подобається те, як він керує справами! І ти вважаєш себе тим, хто не дасть аристократичним колам…

–…закабалити людей! – закінчив Молотов.

–Тобто, їм ти не даєш, а сам робиш теж саме, так? – розреготався я. – Мені здається ви з Сотниковим один одного варті! Хоча і постійно перебуваєте в протиборстві…

–Тобі, вочевидь, мене не зрозуміти! – зіщулився купець. – Знав би ти, Свєрре, як виглядала Молотовка років двадцять тому, то говорив би інакше.

–От не кажи тільки, що завдяки тобі вона стала процвітати! Я говорив з місцевими… Вони не вважають, що зараз жити краще!

–Будь-який шлях потребує жертовності! Одні покоління кладуть власні голови, аби їхні діти… їхні нащадки жили краще! Я хочу, аби з нами… аби з Сівєрією рахувалися ... на рівних!

–А Сотников, хіба, не хоче того ж самого?

–Хоче... але у нас з ним різні розуміння того, як повинна виглядати Сівєрія! Це по-перше! А по-друге, повір мені – Сотников такий же «жорстокий мучитель», як і я! Просто у нього більше підлабузників…

–Ми живемо у Лізі! – сказав я. – Це держава вільних рас… народів… племен… А ти хочеш створити з її частини якусь... якусь…

–Не кажи того, чого не знаєш! – сердито гаркнув Молотов. Він важко дихав, наче тільки-но переніс якийсь важкий вантаж. – Я прекрасно все бачу… і все розумію… Але інший шлях приведе нас до прірви! – купець заплющив очі. Він кілька секунд мовчав, а потім задумливо сказав, що йому часто згадуються слова одного ельфійського мудреця, який стверджував, що за часів тиранів часто внутрішнє підміняють зовнішнім блиском. – Чи згоден я з цим? Роки йдуть, і мені все частіше думається, що той ельф дивився на світ однобоко. Поглянь навколо, – продовжував Дем’ян. – Все, чим ми так любимо гордитися, було досягнуто під час правління так званої «твердої руки», хто б її не представляв – князь, воєвода, імператор, намісник, чи шукач пригод! Вони всі в тій чи іншій мірі тирани, чого тут приндитися… Я думаю… Ні, я просто впевнений, що по іншому вчиняти не можна, бо часи «вільного життя» славляться царюванням загальної безвідповідальності! А це призводить до занепаду!

Купець втомлено зітхнув та кинув, що він не сподівається на те, що я його зрозумію.

–Можливо, – ухильно відповів я. – Але бути рабом, це не моє! Люди заслуговують на вільне життя, яким би вони кривим не було… Вони заслуговують на повагу!

–Так, заслуговують… але не всі! Більшість – це стадо, якому потрібний пастух!

–Рута, це теж стадо? – нахилився я. – Чим вона завинила? Хіба це Снігова поцупила в тебе…

–Та відпущу я твою Руту! – відмахнувся Молотов. В ту ж мить він голосно заявив: – Зараз покличу Хрипунова, накажу йому піти до неї, та прямо заявити… Ти що мені не віриш? – Дем’ян випростався та задер підборіддя, наче видав виклик.

Я промовчав. Купець кілька секунд вдивлявся в моє обличчя, явно намагаючись прочитати мої емоції.

–Отже не віриш у мою щирість? – зіщулився Дем’ян. – Як тебе переконати, що всі мої вчинки не заради власної втіхи, а продиктовані потребами цього краю?

–Я взагалі мало вірю у слова. Вони – звичайний порох…

–Згоден, – хитнув головою купець. – Гаразд, поділюся дечим з тобою. Поглянь на мапу ще раз. Чого тут немає?

–Не знаю… Я чужинець, то ж не можу відразу того сказати.

–Тут, друже, немає жодного порту! Чи ти їх бачиш?

–Тобто?

–Тобто, їх тут просто немає! – Молотов звідкись витягнув смішні людиноподібні фігурки. – Ось в цьому місці стоїть наша Молотовка... Тобто тут знаходимось ми, – з цими словами чолов’яга розмістив першу фігурку на Південному Уріччі, між Соленим озером і Вертишськими порогами. – Цей огризок землі – все, що зараз залишилося людям, – говорив купець з помітною часткою образи в голосі. – Нам, сівєрійцям… Після Черних років ми втратили купу земель! Купу земель!

–Втратили? Це як? Хіба Сівєрія належить не Лізі? Хіба тут мешкають представники Імперії? – дивувався я.

–Повторюся: мова про нас, сівєрійців... Людей! Ми ось тут, – Молотов тицьнув пальцем на фігурку на мапі. – А були, практично, по всьому алоду.

Так воно що! – промайнуло у мене в голові. – Ще один плакальник по «билим врємєнам»!

–Подивись сюди, – продовжував розповідати купець. – Землі навколо Солоного озера, наприклад, належать кланам гоблінів. Правда, треба бути чесним – вони завжди належали їм... просто ми колись, так би мовити, взяли озеро з прилеглими територіями в таку собі ренту... Там взагалі складна історія! – раптом різко махнув рукою Молотов, наче відганяв набридливих мух.

Мені стало цікаво щодо цієї історії з Соленим озером та його приналежності гоблінам. Мабуть, не все так чисто в цій справі.

Молотов гладив великим пальцем чергову фігурку, дивлячись на неї з такою ненавистю, ніби вона була його особистим ворогом.

–Гобліни, мати їх драти! – прошипів купець. Він поставив фігурку біля Солоного озера. – Вони все ще тут… І баламутять воду… А з цього боку засіли водяники. Далі по річці влаштувалися гіберлінги. За ними – орки, – Молотов називав народності, розставляючи на мапі фігурку за фігуркою. – І що ти бачиш?

–Що у кожного своя ділянка землі?

–Що Вертиш, як головна дорога Сівєрії, не має єдиного хазяїна. Контроль над цим шляхом – ключ до владарювання на алоді. Розумієш?

–Розумію… але те, що ти бажаєш влади. Бажаєш одноосібно… А не розумію іншого – до чого тут порти?

Молотов посміхнувся. Вочевидь, мої слова про одно осібність його зовсім не образили.

–Вертиш – це шлях до астрального моря! Це шлях до нашої свободи. От дивись сюди, – купець ткнув пальцем у край мапи. – Долина ста озер. Суворий холодний край. Майже безлюдна земля. Але.., – Молотов хитрувато зіщулився. За кілька секунд він додав: – Але це ласий шматок. Ось би де нам поставити порт! І тоді.., – він замовк, пильно дивлячись на мене. – Тепер нарешті зрозумів у чому труднощі? – запитав Молотов мене.

–Більш-менш, – я хоч це і сказав, але насправді не зовсім допетрав.

–Ми затиснуті, немов у лещатах. Світлолісся диктує свої правила, нав'язує власні порядки, бо, звичайно ж, порти у них! Волею-неволею приходиться підкорятися, бо інакше торгівлі не буде.

–А хіба немає іншого виходу до моря, ніж пертися світ за очі? Навіщо вам порт у тундрі?

–А де ти бачиш майбутній порт? – гіркнув у відповідь купець. – У горах? Ці ніхазові гори одночасно і наша допомога... такий собі природний захист від зовнішніх ворогів... І одночасно – прокляття. В цих горах ані порту побудувати, ані дорогу прокласти. Ось таке, Свєрре, наше щастя!

–А Вертишський острог?

–Що, Вертишський острог?

–Він же належить вам? Тобто, сівєрійцям, так?

–Це лише наша спроба закріпитися хоча б за Велетнями... у Кістянці! Між іншим, в тих краях теж усілякого зброду вистачає. На північному сході ще одне плем'я орків вештається. На правому березі Вертиша – землі велетнів-людожерів! І взагалі, спробуй до тієї тундри дістатися! Кінець весни, літо, початок осені – тоді можна хоча б Вертишем проплисти, а в інші місяці – тільки пішим ходом! Та й те крізь сніг, заметілі, навали… Отаке! А тут ще той Новоград палки в колеса суне…

–Отже, Новоград вам заважає, – посміхнувся я.

–Не тільки вони… За Долину з нами борються і ті ж гіберлінги, мати їх драти!

–Гіберлінги? – уточнив я, дивлячись на малюнок невеликого будиночка біля річки. – Гравстейн?

–Гравстейн, Гравстейн, – захитав головою купець. – Ніхазів Гравстейн! Ніхазові гіберлінги! Водяники! Орки! Гобліни! Вони бачать нашу слабкість... і винен в тому клятий Сотников!

Молотов стиснув кулаки та подивився кудись вбік.

–Отже, гіберлінгам також потрібен вихід до портів, – промовив я. – Ну тут їх винити ні в чому. Їхнє положення ще гірше вашого. З усіх боків тільки чужинці: з півночі, як ти кажеш, орки, з півдня – водяники.

Раптом Молотов сипонув прокльонами. Він стиснув кулаки, намагаючись себе приборкати, а за хвильку вже більш спокійно додав:

–Єрмолайка вирішив спробувати з усіма домовитися... От начебто і не погане рішення, але не в цьому випадку. Домовлятися можна маючи міцні кулаки, най потім дати по зубах. А інакше на тебе будуть плювати. І ти це сам бачиш: турора на Соленому озері, водянки під Молотовкою…

–Ти так кажеш, наче і твоєї вини в цьому немає.

–Ти про що? – стрепенувся Молотов.

Так і хотілося сказати про ті розбиті обози, в яких ми з Туром знайшли золоту фігурку. А Дем’ян, між тим, кинувся розповідати далі.

–Єрмолай – чоловік прямий, у чомусь, навіть, наївний. Як ти, Свєрре… Він переконав Раду… хоча, давай відверто – змусив її… Так, так! Він змусив Раду піти згідно його бажанням, а саме домовитися з місцевими народами про вільний проході крізь Сівєрію. А якщо пощастить, то і про будівництво сухопутної дороги. Начебто і не погано, проте, повторюсь, на подібні кроки слід йти, маючи здоровезний кулак…

–…яким можна вибити зуби, – закінчив я.

–Кхе! – Молотов здивовано випростався. – Нам конче необхідний порт! – твердо промовив він. – Ось тут, на мисі Доброї Надії! – і знову Молотов тицьнув пальцем, вказуючи на край Сівєрії. – У минулому році я… гм… ми…У минулому році ми вже їздили домовлятися в столицю, аби нам дали дозвіл на закладку порту...

–До Новгораду? – уточнив я.

–Туди-туди, – ощирився Молотов.

–Ми, це хто?

–І я… і Сотников… Ми змогли, правда кожний по-своєму, вибити дозвіл на будівництво того порту… Це тільки початок. А до того нам «забороняли чинити свавілля», – явно когось процитував купець. – Мовляв, не на разі!

–Що ж змінилося?

–Скажімо так – гроші іноді роблять дива, – якось невизначено відповів чолов’яга. – А взагалі столиця погодилася лише тому, що бачить там, у Долині, майбутній військовий порт! При чому який вона сама і збирається контролювати. Це як з Ветишським острогом: люди там здебільшого із сівєрійців, постачання фортеці теж наше, а ось управитель – з Новограда! Умойрець, мати його так!

Молотов розвів руками та деякий час мовчки ходив туди-сюди.

–Знав би ти, як ми тоді домовлялись про те будівництво! – бурмотів купець. – Скільки з нас крові попили… Між іншим, тоді до Новограду прибули й гіберлінги з Гравстейну. Довелось ще з ними боротися… Вони своє викладають. Я – своє. А в столиці дивляться, у кого більше… Хм!

–Що більше? – не второпав я.

–Качан! – незадоволено відповів Молотов. – Воєвода, чого вже хитрити, теж допомагав… Правда, потім всю славу собі приписав.

–А мені здавалося, що у сівєрійців все ж непогані відносини з місцевими гіберлінгами. Торгівля йде через Молотівку, так? Тож начебто вони залежать від…

–Не спокушайся! Гіберлінги так само поклали око на будівництво порту в Долині. Вони до перемовин підключали і свою діаспору… Знаєш, який її вплив? Так що, як бачиш, у нас, сівєрійців, союзників майже немає! Для тих же світлолісців ми на кшталт прислуги, а для гіберлінгів – суперники. Отака у нас, насправді, Ліга. Спотворена імперія!

Я хотів посміхнутися, мовляв, конкуренція буває і серед родичів. Проте натомість моя пика скривилась так, наче я проковтнув кислицю.

–Головне, що ви начебто домовились, – обережно сказав я купцю. – А щодо Сотникова…. То, думаю, що він у чомусь має рацію. Слово, часом, ліпше за меч. Те, що він знайшов спільну мову з дикунами, вже добре. Хоча у тебе на те зовсім інший погляд!

–У всіх нас свої погляди. Ти, Свєрре, як ніхто повинен розуміти, що мир завжди носить прапори переможця, а не справедливості!

–Всі так вважають, як і ти? Чи це суто особиста думка?

–Розумні люди вчиняють розумно, а дурні сподіваються на випадок і волю долі,– ощирився купець. – Ми домовились із Новоградом. Він готується відправити на мис пару суденець з солдатами. Вони розіб’ють табір, огородять ділянку… Єрмолай, до речі, був повинен дістатися мису на початку весни. Зараз він, напевно, на підході до Вертишського острогу…

–Гаразд… Отже порт, річ необхідна, – погодився я.

–Це тільки ми та ті ж гіберлінги й розуміють. А отім гоблінам, скажу чесно, насрати! Як, між іншим, і водяникам чи оркам. Їх не цікавить ані торгівля., ані справжня незалежність від…

–І все ж, переб’ю, я не вважаю гіберлінгів поганими хлопцями. Ти і сам з ними ведеш торгівлю, тому…

–Вони хитруни! – перебив мене Молотов. – Та і взагалі, Свєрре, так би відразу знати, хто хороший, хто поганий, хто тобі друг, хто ворог! Всі ми Ніхазом мічені, так що не варто нікого недооцінювати.

–Отже я все ж був в чомусь правий. Ти через свої ревнощі та незадоволення діями Сотникова, вирішив спробувати себе у ролі нового спасителя Сівєрії. А мені відвів місце біля своєї ноги, як для того лютого пса.

–Не буду приховувати, але це чесно підмічено. Так, мені потрібні такі відчайдухи. Але це не означає, що я не знайду інших бажаючих на місце «біля ноги».

–Отже, я пес.

–Не треба комизитися, Свєрре, та сприймати дійсність спотворено… Я давно помітив, що люди – ледачі створіння. Вони не будуть піднімати щастя, навіть якщо воно буде лежати прямо перед їхнім носом. Тому мені постійно доводиться змушувати всіх нагинатися за ним... А ви натомість вважаєте, що я змушую вас плазувати перед моїм обличчям... Ось, Свєрре, звідси і ростуть ноги розмов про рабство… про примарне рабство… про яке ти, до речі, розпинався на початку нашої бесіди...

–Ти змушуєш людей нагинатися за щастям? – мені стало смішно.

–Так... це моє бачення... Ти, Свєрре, як хороший лучник добре розумієш, що значить мати зручну точку огляду. Вона дає можливість бути більш влучним... Адже так?

–Тобто, розповідь про щастя для людей... для сівєрійців… про порт... та іншу нісенітницю… ти просто називаєш зручною точкою огляду? – я хмикнув. Ну і нахабство.

–Так... і тобі раджу вважати так само. Ось що, друже, я тобі відкрився. Тому, цінуй це!.. І якщо хочеш бути частиною чогось дійсно важливого, ставай поряд зі мною. Ясно?

–У мене теж є власна точка зору... Вона відмінна від твоєї, однак я не стану перетинатися з тобою. Принаймні зараз… Що ж, поки будемо на одній стороні, а далі подивимося... І між іншим, ти обіцяв звільнити Руту від свого «щастя». Пам'ятай!

–Пам'ятаю, – насупився купець. – Я взагалі багато чого пам'ятаю...

–Що мені робити, як дістанусь Гравстейна?

–Знайдеш там мого брата. Він тобі все пояснить.

Ми з Молотовим стояли один напроти одного. Обличчя Дем’яна натягнуло непроникну маску і вже було важко зрозуміти, що коїться в його душі.

Судячи з усього наша бесіда була завершена. Тому я хитнув головою на прощання та вийшов геть на двір, де відразу зіткнувся з Хрипуновим.

–Поговорили? – спокійно спитав він. – Ти погодився на нашу пропозицію?

–Я погодився… але на пропозицію Молотова.

Тарас стримано хмикнув та сухо спитав, що мені потрібно для походу. Потім він провів мене до найманців, яким наказав підпорядковуватися мені.

Цього разу ніхто не спробував мене «пощупати». Вочевидь, це було пов’язано з походом до водяників. Голови дикунів, розвішані на паркані, думаю, отверезили багатьох.

–На час плавання, – голосно говорив Тарас, – Свєрр – ваш начальник… Так розпорядився Хазяїн!..

10

…Всю ніч бушувала заметіль. Сніг щільно вкрив все навколо шаром новісінького білесенького простирадла – і дерева, і дахи будинків, і городи, й усілякі прибудови. Щодо вулиць – так вони взагалі стали непрохідними. Багато городян з самого рання намагалися розчистити власні подвір’я. Я теж певний час чистив прохід, а вже потім, після доброго сніданку, рушив до пристані, де вже чекали завантажені судна.

Це були досить великі йекти. Гіберлінги, як мені вдалося почути, прозивали подібні кораблики карами. Вони були довші за звичайні судна разів у три. Мали високу щоглу, широкий квадратний парус, по дюжині весел з обох бортів. Кари були більш місткі, з малою осадкою. Ці суденця легко набирали швидкість, ковзаючи по поверхні води, немов гарячий ніж по маслу.

Коли нарешті всі зайшли на палуби, наш караван неквапливо відійшов від пристані та рушив Малим Вертишем. Я розмістився на носі останнього кара, дивлячись як він невимушено розсікає холодні свинцеві хвилі. Більша частина суден, які відправилися до Гравстейну, належали гіберлінгській сімейці Волглих. Якщо вірити місцевим балачкам, це були найвправніші корабельники в усій Сівєрії, які знали обидва Вертиша, як свої п’ять пальців.

Волглі розмістилися на головному судні, вміло керуючи й ним, і всім караваном. Саме ця трійця взялася прокладати маршрут, вказуючи іншим, як та де обходити мілини, підводні камені та інші перепони.

Не минуло і півгодини, як Молотовка сховалася за Гірким кутом – витягнутим лісистим мисом Південного Уріччя. Я дивився назад на поселення, доки не зникла остання будівля. Думки відкотилися назад, до вчорашнього вечора в хаті Снігової.

Я схилився над мискою з борщем, колупав ложкою гущу, намагаючись навести лад у своїх думках. Рута розташувалась навпроти, дивлячись на язичок полум’я, який гасав над тоненькою свічкою. Мені раптом здалося, що окрім цього полум’я, обличчя дівчини теж випромінювало дивне світло. Її очі засяяли ще в ту мить, ледь вона почула від Хрипунова, що Молотов прощає їй борг, який залишився від чоловіка. Мало того, Тарас поклав на стіл якийсь папірець, повідомивши, що це розписка Дем’яна, в якій він повідомляє про відсутність з його боку претензій щодо Снігової.

Рута розгублено поглянула на мене, її щічки спалахнули, руки затремтіли. Вона ніяк не могла зрозуміти того, що зараз товкмачить Хрипунов. Я прямо-таки читав по її обличчю, мовляв, що зараз коїться?

Тарас між тим залишив папірець і вийшов геть.

–Тсього… тьсого… тьсого не моджє бути-то! – ледь змогла вичавити з себе Рута. Вона закрила долонями обличчя та тихо заплакала.

Лише згодом вона змогла приборкати свої почуття і тепер ось сиділа на ослінчику, щасливо зітхаючи та розглядаючи полум’я свічки. Воно тихо пританцьовувало, затягуючи Руту в глибини особистих роздумів.

Свєрр… От було в ньому щось... щось «тепле»… щось споріднене... близьке... Ні, Рута не збиралась будувати якісь плани щодо «цього інгосця». І взагалі, спершу він доволі часто бачився їй відлюдним… похмурим... непривітним… Його обличчя носило відбиток постійного зосередження, наче він був поглинений розв’язанням якихось надзвичайно важких завдань. В очах Свєрра ховався дикий вогонь, дивитися на який у Рути не було сил. Від нього розум охоплював ступор… а в душі оселявся страх.

Проте з кожним днем Снігова починала відкривати для себе трохи інші сторони інгосця. І хоч він старанно намагався їх заховати, вони все одно пробивалися назовні, наче пагони квітів, що вкриті шаром снігу, а з його таненням – тягнулися вгору…

Рута знову кинула ледь помітний погляд на Свєрра, який задумливо застиг над мискою. Раптом схотілося чесно сказати собі: «Мій! Він мій»! Дійсно хотілося. І Рута тут же зловила себе на тому, що підсвідомо стискає кулаки, немов намагається битися з невидимим ворогом за свого Свєрра…

Свого? – дівчина навіть перелякалася. Вона завмерла, на секунду заплющила очі та спробувала віддихатися.

А посмішка у нього все ж добра, – знов думалося Руті. Вона кинула косий погляд убік Свєрра. – Як ось зараз... Її хоч і не помітно, бо вочевидь на тому позначається звичка стримувати емоції в собі, але ота тоненька сіточка зморшок навколо очей, котрі вдивляються в напівтемряву кімнати, та злегка підняті куточки губ – все це вказує на приховану доброту…

Мабуть, важко йому в житті. Майже весь час один... Як я, – Рута сумно зітхнула та потупила погляд. – Ось він піде вранці... Попливе в далеке місто… А чи повернеться звідти? Такий відчайдух, як він, завжди під прицілом долі… Вона полюбляє випробовувати подібних людей на міць. Тож, хай Сарн його береже! Чуєш, боже? – Рута подивилася убік червоного кута. – Я тебе прошу!

І тут звідкись виповз «гробачок», який уїдливо запитав: «А якщо твій Свєрр повернеться, то що ти робитимеш далі? Не знаєш? От ти дурепа! Накрутила собі дулі в голові та й радієш з того»!

Дійсно… чого це я раптом? – Рута наче злякалася своїх потаєних бажань. – Нехай просто повернеться і все... Чуєш, Сарн? Нехай просто повернеться! Живий… здоровий… Мені більшого не треба...

Рута давно звиклася з думкою, що у богів багато просити не можна. Будь то хоч Сарн, хоч Ніхаз – їм людське щастя ні до чого. У них своя Гра, свої плани. На всіх… Абсолютно на всіх. А їй-то, Руті, всього і треба – простого жіночого щастя. Якщо розсудити, то це не так вже й багато.

Давня туга знову стиснула серце своєю холодною лапою. Снігова стримала сльозу, яка так і рвалася назовні…

Ти – Снігова! А всі Снігові – прокляті люди! – дряпав душу «гробачок». – Не забувай про те! Якщо надумаєш прив’язати до себе Свєрра… він загине, як і твій колишній чоловік… І про діточок забудь! Чуєш? Забудь!

Свічка занадто швидко танула. Ще якась чверть години й в хаті зацарює темрява… і морок… І зі всіх щілин поповзуть страхи…

Сльози боляче тиснули на очі. Рута примружилася, аби нічого навколо не бачити... Як в дитинстві, коли наївно вважаєш, що коли нічого не бачиш, то нічого поганого і не відбувається.

Раптом щось шорстке і тепле торкнулося щоки. Рута здригнулася та поглянула ліворуч… на його долоню... Від неї пахло димом... і ще хвоєю...

Які ж у нього сильні та міцні пальці!

З далеких-далеких глибин пам'яті раптом спливли якісь уривки давніх спогадів. В них теж були сильні пальці, чиїсь міцні руки…

Батько! – думка промчалася в голові, наче блискава. Перед очима постало чуже чоловіче обличчя. Рута не пам'ятала батька… Пригадався тільки усміхнений рот, а ще м'яка темнувата борідка. Снігова прямо-таки відчула, як чиїсь руки торкаються її голови…як розчісують тонке волосся... Від них пахло лісом...

О, Святий Тенсесу! – Рута озирнулася, чи не стоїть ще хтось позаду, окрім інгосця. Але там була лише темрява.

Дівчина притулилася щокою до долоні Свєрра. Хвилі незрозумілого вогню тут же охопили її тіло. Знову відчулось оте дивне тепло, і знову щастя охопило ледь не кожну клітинку... Вологі губи Рути дмухнули на свічку, і кімната миттєво занурилася в ніч. А вранці інгосець пішов геть...

Кар різко закачався. Я раптом зрозумів, що все ще стою на палубі та вдивляюсь у берег, який проповзав за бортом.

Команда гіберлінгів вміло вправлялася з парусом, і судно слухняно пливло, розсікаючи цю прозору гладь, занурюючись у неї своїм широким носом. Дерев’яне днище тихенько шурхало, навіваючи різні думки. Не всі з них були приємними. Деякі нагадували болючі занози. Мабуть, причина в тому, що до мене знову вночі приходила Стояна. Вона з’явилася нізвідки… наче зіткалася з самого повітря… Дівчина попросила погрітися, присіла біля грубки, міцно притискаючи долоні до її теплої стінки. Я підвівся та підійшов ближче.

–Ти заувтра папливєш у Гравстейн, – пробурмотіла глухим голосом друїдка. – Нє зусім сприяльнає мєсца для цябє.

–Чому? – спитав я.

Друїдка довго мовчала. Вона все тиснулася до пічки, наче намагалася витягнути з неї усе тепло. А я раптом усвідомив, що сплю. Так-так, це ж був сон. Ну, звичайно сон! Бо звідки тут може з’явитися Стояна?

Дивно, що я уві сні розумів те, що знаходжусь саме уві сні… Хоча і земляна підлога, і лавка, і поверхня стола під долонею – усе здавалося цілком реальним… Варто було лише торкнутися і відразу те відчуєш.

–Виратуєшсі ад рога, а спаткаєш мєч, – у вуха линув хрипкий голос Стояни.

–Що? – я розгублено озирнувся.

Хата… піч… Стояна… ліжко, на кому тихо сопе Рута…

Сон? Чи ні? Де я, Ніхаз тебе бодай, знаходжуся?

–Спаткаєш мєч, – повторила друїдка. В наступну мить вона обняла себе за плечі та почала скаржитися на лютий холод.

Я хотів перепитати, про що вона товкмачить, але натомість знову втратив нить цього сновидіння. Буцімто провалився у темряву якогось колодязя. Скільки-но там сидів, навіть уявити не можу. Пригадую лише, що намагався вибратися на голос Стояни, який щось невиразно бурмотів.

–Та що ж відбувається? – хотів спитати у друїдки. Але слова перетворилися на маленьких їжачків, які застрягли у горлі. Замість питання назовні вирвався сухий кашель.

–У яго уже йосць тоє, што можа табє нашкодзіць, – заявила Стояна. – Толькі падарунак дапаможа виратаваца. Ня адмаувляйся ад яго...

–Подарунок? Який подарунок? Чий?

–Ня адмавляйся! – повторила друїдка. Мені здалося, що вона мене не чує.

–Ну гаразд… а чого я раптом повинен відмовлятися?

–Палічіш правільним зрабіць самє так, – якось втомлено відповіла Стояна. За мить вона знову почала бубоніти про холод.

Більше нічого з того сну я пригадати не зміг, бо ранкове пробудження, як зазвичай буває, розвіяло усе на дим.

Які роги? Чиї мечі? – питав я зараз себе, дивлячись на засніжені берега. – Цікаво, у кого це «нього» є те, що мені зашкодить? Одні загадки, їй-богу… І до речі, чого я так розхвилювався з тією Стояною? Можна подумати, що дійсно вірю у сни…

Хоча ти пам’ятаєш, Боре, як у поході разом з Туром тобі теж являлася друїдка? І теж про щось попереджала…

Я озирнувся, вдивляючись в навколишній пейзаж. Звідси, з палуби, він виглядав дуже мальовничо. Пологі лісисті береги, щільно вкутані сніжною ковдрою, величаво здіймалися вгору, буцімто своєрідні велетенські сходи. І було в тому щось чарівне… щось вабливе… Таке собі казкове зимне царство, де безроздільно панує мороз та вітер, які прикрашають світ неймовірними скульптурами зі снігу. А в далині, за сивим туманом, що оповів столітні дерева, синіли верхівки гір, які натягнули на свої маківки білі шапки густих хмар.

Сівєрія по-своєму дуже мальовничий край. Звичайно, що природа тут сувора, на відміну від того ж Світлолісся, але це анітрохи не псувало загальної картини.

Побачити б, як тут все виглядає влітку, – промайнула одна з думок. Я вдихнув на повні груди свіжого морозного повітря, та примружився. Впевнений, що в теплі місяці тут теж царює неймовірна краса.

Погляд торкнувся поверхні води, відзначаючи наскільки та прозора… навіть кришталево прозора, аж-но проглядалося дно, і можна було перерахувати всі камені на ньому.

Цікаво, – витягнула звідкись свій цікавий носик одна з думок, – а яка така нужденність вимагала від Молотова відсилати караван саме зараз? Саме взимку? Звідки така дивна квапливість?

Я подивився на пузаті мішки, ящики та кілька здоровезних бочок, які стояли посеред човна. Що ж в них таке? Невже те, що швидко псується?

І дійсно! Навіщо Дем’яну перевозити свій товар у такий несприятливий період? Невже не можна було дочекатись весни? І що взагалі в тих ящиках та бочках? – я знову поглянув на вантаж, пригадуючи як пітніли хлопці, які намагалися затягнути його на палуби.

Ввечері ми оминули Голиш, а за ним і Великий сосновий острів. На останньому виднілося кілька людських фігур, швидше за все, рибалок. Вони згрудилися на березі, проводжаючи поглядами наш караван. Після того, як почало сутеніти, кари пришвартувалися біля північного берега, де ми розбили табір. Я розставив охорону, назначив зміни караулів, та, повечерявши, приліг спати. Треба відмітити, що ця ніч минула без пригод. Хоча, якщо вже відверто, я і не очікував на напад водяників саме зараз. Якщо вони дійсно щось планували, то, думаю, те могло відбутися пізніше… Проте, звичайно, пильності все одно не варто було втрачати.

Ледь розвиднилося, як ми нашвидкуруч поснідали та знову рушили річкою. Десь за півтори години караван дістався величезного плесо, який утворився в місці зустрічі обох річок – Малого та Довгого Вертишів. Холодні води останнього, навіть для недосвідченого ока, помітно відрізнялися кольором. Криштальна прозорість Малого Вертиша сильно контрастувала зі свинцевими мутними потоками свого великого собрата.

Матроси – гіберлінги й сівєрійці – всіма силами намагалися втримати кари ближче до північного берега, де було більш затишно, аби не бути віднесеними стрімким потоком далеко на південь. Їм доводилося налягати на весла, старанно гребти проти течії. Мало того, з Довгого Вертиша тягнулися чималі горбисті крижини. При невмілому лавіруванні вони могли легко пробити борт кара, через що наш караван згаяв майже цілу годину, намагаючись подолати водне плесо.

І ось нарешті судна втягнулися у широчезне русло Довгого Вертиша та ми попливли на північний схід.

На відміну від берегів Уріччя, місцеві краєвиди дуже різнилися. Відтепер нас оточували круті кам’янисті схили, й чим далі ми пливли, тим вищими вони ставали.

Вдалині замаячила сіра громадина старої скелі, яку місцеві звали Дідом.

–Його треба проходити вдень, – сказав гіберлінг, капітан нашого кара. Він тримав стерно, спритно керуючи судном. – Небезпечне місце. Дуже…

Говорив він чисто, без акценту. Ніякого тобі суржику. Це мене в ньому здивувало, адже інші члени команди, складеної суто з гіберлінгів, тараторили лише своєю рикаючою мовою.

–А чого так? – поцікавився я, дивлячись на Діда.

–Там неймовірно сильна течія. А по-друге, посеред русла стирчить Онук – зубаста скеля… Через неї Вертиш у тому місці розділяється на дві протоки. Ліву звуть Помийницею. Вона неглибока, тому часто буває замулена та забита усіляким брудом. А то, бува, якимись залишками дерев, що залишаються після сплаву. Іноді там збираються крижини… Ми тудою не плаваємо, особливо взимку. А ось права протока – Ненаситецька. Вона хоча і широка, і дно там глибоке, проте.., – і гіберлінг роблено зітхнув. – Думаю, ти здогадався, чому вона Ненаситецька, – промовив він згодом. – Під її водами приховано чимало скель. Гостра, Буравка, Мокра Кладь… Це з найбільших. Як не знаєш, де вони, вмить можна відправитись на дно. Тут не одне судно потонуло! – капітан зіщулився та задумливо за теребив свою кудлату борідку. – А клятий Дід дивиться на все те, – продовжив розповідати він, – та посміхається…

–Чому це він посміхається?

–Будемо пропливати, подивись на того Діда. Якщо будеш уважним, то помітиш посмішку – здоровезну криву щілину, яка проходить поперек цієї скали. Наче той оскал…

–Якось ти похмуро про те кажеш, – посміхнувся я, а сам відчув як по спині пробіг недобрий холодок.

–А ось там, – розбалакався гіберлінг, вказуючи на більш пологий південно-східний берег, – Оленячі мохи. Бачиш? За ними, верст десь за п'ятнадцять, буде Крутий Ріг – вотчина водяників. Будемо пропливати, побачиш їхні поселення…

–Водяники? – перепитав я.

–Вони… вони… Це ще одна небезпека на цій річці, – гіберлінг нахмурився. – Отже, сьогодні ми ще заночуємо на березі… в Тихій гавані… а завтра будемо намагатися не втопитись…

–Я так зрозумів, що від завтра нам ані кудись причалити, ані відвернути, так?

Гіберлінг кивнув головою та задумливо подивився вдалечінь.

–Мені казали, що водяники часто нападають на каравани. Правда? – спитав я.

Капітан вчепився у кормове стерно, наче боявся його впустити, та невесело відповів:

–Зазвичай, каравани вони не чіпають. Але ми все рівно здебільшого проходимо цю ділянку річки гуртом… бо бувало водяники намагалися щось поцупити. А то і пеню за проїзд збити. Тут головне бути нахрапистим. Не боятися... У мене випадок був, поліз один водяник до бочок з рибою. Так мої хлопці його веслом огріли по макітрі та в річку скинули. Й що ти думаєш? Ніхто з його одноплемінників навіть не пискнув у відповідь. Відразу відступили… А от інша справа поодинокі кари. Для дикунів вони досить ласий шматочок. Можуть і втопити разом із командою.

–Бували випадки?

–Скоріш, чутки. Зазвичай зникнення човнів пов’язують з Дідом та підводними скелями. Але не все так просто… Мені розповідали, що якось знайшли у річці тіло сівєрійця зі зв’язаними руками та ногами.

–Водяники?

–Не виключено… Зараз ці дикуни зовсім страху не мають. Тим паче, після того, як вбили Іляра.

–А він хто?

–Хто та хто! Бандит, хай йому грець!.. Ясна річ, що для нас, а ось для водяників – він герой. Тепер головне, аби вони за нього нам голови не відтяли. Коли будемо проходити Крутий Ріг, тримайся ближче до центру човна. А то вискочить якась потвора з річки, схопить тебе за ногу та утягне на дно, – гіберлінг розсміявся, ніби його слова були таким собі добрим жартом.

Дивлячись на берег, можна було вирішити, що судна зовсім не пливуть. Наче застигли на одному місці. Якби матроси не старалися, якби не гребли, а кари все ж рухалися дуже повільно.

Погода, яка і до цього не сильно нас балувала, почала псуватися. Все частіше налітав пронизливий вітер. А, незабаром, з неба посипала дрібна снігова крупа. Видимість погіршилася, а відразу після обіду взагалі стало швидко темніти. Я навіть не встиг помітити, як важкі свинцеві хмари опустилися нижче до землі, й світ навколо занурився в своєрідні сутінки. Вітер дужчав і каравану все-таки довелося приставати на мілководді, так і не досягши Тихої гавані. Наш капітан роздратовано скаржився на негоду, стверджуючи начебто вона, що найменше, затягнеться дня на два.

–Тепер доведеться чекати слушного часу, – промовив він.

Кари нарешті пристали до берега, матроси кинули якорі, та ми почали сходити на сушу, збираючись залишитися тут на черговий нічліг.

Сніг повалив сильніше, тому прийшлось прискоритися та поспішити розставити намети й розвести багаття. Мій одяг почав змерзатися, очевидно через кляту вогкість, яка панувала навколо.

Всю ніч вирувала буря. Зовні долинало тривожне завивання вітру. Мені марилося якісь неясні картинки чи то з дитинства, чи то ще з якогось далекого періоду. Перед внутрішнім поглядом вставали широкі зелені луки, які густо засипалися снігом.

Річкові хвилі билися о берег з такою люттю, наче хотіли відламати від нього чималий шмат. Розставлені намети трусило так, наче то крадії намагалися обнести нещасну грушу. Мороз проймав ледь не до печінки. Навіть караульні не витримували та бігли зі скаргами на лютий холод, й просилися обігрітися. Вранці трохи стихло, проте не на стільки, аби можна було вирушати в плавання. Сімейка Волглих наказала всім чекати до завтра. Вони повторили слова нашого капітана про те, що попереду найважча ділянка усього шляху до Гравстейна, тому слід перепочити перед важким переходом.

Небо, як і вчора, залишалося похмурим. Темні хмари висіли над головою нерухомо, ніби були прибиті до неба. А ось Вертиш виявився спокійнішим.

Один з моїх вояків раптом почав розповідати про тундру. Виявилось, що він років п'ять тому служив у Вертишському острозі.

–Ось там на півночі бурі, так то дійсно бурі! Не те що вчорашня негода. Вітер такий шалений, – у барвах розповідав він, – що часом вириває дерева прямо з корінням. Я сам бачив, як один кедр віднесло в сторону сажнів на двадцять. Немов він був пушинкою. В таки часи не видно ані неба, ані землі. Суцільний сніговий вихор. Небо таке темне, що здається ніби тебе проковтнув велетень і ти сидиш у нього в шлунку.

Чолов’яга розсміявся, ляскаючи себе по пузу.

До вечора небо стало потихеньку розчищатися. Але разом з тим ставало морозніше. Я наказав чотирьом хлопцям принести ще дров на ніч, а сам приліг у куточку свого намету.

Вранці погода трошки покращилася. Прибережні кущі, невеликі дерева біля води, зарості очерету – все вкрилось інеєм. Краї річки прихопило тонким льодом. Промені сонця грали на ньому і здавалося, що уздовж берега розсипані діаманти. Ми склалися, завантажилися на кари й рушили далі.

Затишшя дуже швидко змінилося на вітер. Він був доволі різким, навіть рвучким. Вітрила часом так напиналися, немов у них дмухав якийсь велетень. Десь за пару годин плавання Вертиш почав робити плавний поворот на північ. Ріка поступово звужувалася і мабуть через те наче скаженіла. Здавалося, що вона кипіла, вируючи перлистою піною.

Вітер змінив напрям, прийшлося прибрати вітрила та взятися за весла.

–Навались! Гребемо! – почулося над річкою. – Тримай стерно!

Матроси дружньо ухали, налягаючи на весла. Кари вишикувались в одну лінію, прямуючи до сірої громадини Діда, який височів над Вертишем. Його вершина ховалася серед розсіяних жмутів туману, через що здавалося, наче скеля натягнула на свою макітру дивакувату шапку.

Особисто для мене Дід швидше нагадував кам'яну вежу. Раптом подумалося, що це може виявитися правдою, адже тутешні землі колись належали давнім народам. Чому не припустити, буцімто вони побудували біля Вертиша фортецю або заставу, від якої залишилися лише порослі лісом руїни.

Онук – горбистий острівець, вщент вкритий малорослими сосонками, нагадував спину такого собі здоровезного їжака. Вертиш у цьому місці роздвоювався майже навпіл.

Помийниця – протока, що омивала Онука з північного заходу, була дійсно вщент забита усіляким непотребом. З води виглядали якісь потемнілі колоди, між якими виднілися чималі криги. Вочевидь ті просто позастрягали в тій протоці, заблокувавши прохід.

Що ж до Ненаситецького рукава – той скоріш можна було порівняти з нечесаним волоссям, роль якого грали довгі пінисті смужки стрімких потоків.

Головне суденце змінило курс, рухаючись в цю протоку. Обходячи Онука, веслувальникам треба було докладати чималих зусиль, аби триматися ближче його берега, щоб не зачепитися днищем за приховані у воді скелі. Матроси вміло лавірували серед бурунів, створених підводними каменями, й робили те досить спритно та злагоджено.

–Навались! Навались! – чулися крики керманичів. – Гребемо, не спимо!

–Ввух! Вуух! Ввух! – веслувальники старалися, намагаючись подолати спротив Вертиша.

Але мене зараз турбувало дещо інше, ніж намагання матросів прикласти зусиль, аби не налетіти на підводні скелі. Я наказав солдатам пильно вдивлятися в протилежний берег, інстинктивно чекаючи появи на ньому розлючених водяників. Тут було доволі зручне місце для їхньої засідки. Протока в ширину складала десь сажнів двадцять, може трохи більше. Крім того берег був доволі високий, що дозволяло при відповідній підготовці та доброму озброєнні прицільно стріляти по пропливаючим суднам. І це вже не кажучи про можливість жбурляти по нам з требушетів кам’яними ядрами. Не знаю, чи користувалися водяники подібними пристроями, проте виключати цього, думаю, було не варто.

Сажень за сажнем кари рухалися по руслу, тримаючи встановлений лад. І, слава Сарну, поки що анічого підозрілого не траплялося.

Все почалося після фрази нашого капітана: «Начебто обійшлося». Наше судно якраз дісталося середини Онука, минаючи черговий бурун по правому борту. Я помітив, як один із охоронців на сусідньому карі чи то нібито послизнувся, чи то просто не втримався. У наступну секунду він полетів у воду, і його тіло миттю затягнуло під кіль. Тут же мою голову стягнуло вже знайомим холодним обручем. Я інстинктивно позадкував, помічаючи, як з третьої кари за борт полетіла ще одна фігура.

А потім гримнуло! Й так гучно, що здалося наче розкололася сама земля. Якісь секунди і з вод Вертиша вирвалися величезні товстелезні крижані пики, які встромилися в борт одного з суден. Мені раптом подумалося, що я дивлюсь на якусь спотворену гігантську лапу невідомого підводного хижака, котрий намагається розірвати свою жертву, аби дістатися її нутрощів. Ось він тягнеться до кара, ось він трощить його борт… на всі боки летять чималі тріски… люди на палубі перелякано озираються... дехто з них падає у крижану воду…

Все відбувалось в якомусь дивному загальмованому темпі, мало того – в не менш дивній тиші. Я стояв, наче нічого не відбувалося, та просто спостерігав за тим, як крок за кроком ростуть крижані бурульки. В мене не було ані відчуття страху, ані нервування. Я взагалі робив все так невимушено і спокійно, наче не було ніякої потреби кудись поспішати.

Судно підкинуло, а стрімкі потоки Вертиша миттєво його підхопили та почали закручувати, щоб унести за собою. І знову крижаний обруч, аж-но в очах померкло. Я почув страшний скрип і з іншого боку в те ж саме судно встромилися ще кілька гострих пик. Кожна з них була товщиною з добрячий дуб. Гігантські кігті прошили і борт, і палубу, розриваючи кар навпіл.

–Псяче ти хутро! – вирвалося само собою. Саме в цю мить час прискорився та повернувся до своєї нормальної ходи.

Очам предстала жахлива картина: нещасне судно хутко погружалося під воду. Якісь секунди, і ось на поверхні ані людей, ані гіберлінгів, ані самого кара… З води лише стирчали товстезні бурульки, на яких виднілися рештки бортів.

–Круча! – закричав хтось ліворуч від мене. – Вони на кручі! Дивиться на Діда!

Я підняв голову. Високо, на самій кромці старої скелі стояли три темні постаті.

Чаклуни, Ніхаз їх бодай! – промайнуло в голові. – Ось тобі, Боре, і требушет, хай йому грець!

–Річка! – проволали з сусіднього судна. – Дивиться!

Я різко обернувся, помічаючи як над водою одна за одною спливали гребінчасті голови водяників. І тільки-но подумалось, що їх не більше десятка, як в наступні секунди кількість дикунів різко зросла в рази. Їх не стримували ані потоки Вертиша, ані те, що ми були на суднах. Водяники напористо прямували до суден, явно збираючись вилазити на них.

–Навались! Нумо! – кричали керманичі. – Подалі від скелі! Відходимо подалі… щоб не дістали ці кляті чаклуни! Нумо!

–Вух! Вух! – веслувальники гребли з усіх сил.

Я ж було кинувся до лука, збираючись відстрілюватися. Та де там! Водяники вже чіплялись за борти, хапались за весла.

–О, Тенсесу! – почулося поряд.

Я озирнувся, натикаючись поглядом на стражника, який безвольно опустився на коліна. Його очі стали розміром ледь не з миску. Вони вилупилися на дві рибоголові фігури, які вже лізли до нас на палубу. В мене не було часу приводити чолов’ягу до тями. Я роздратовано вилаявся та в два стрибка підскочив до борта, штовхаючи плечем першого нападника. Рибоголова потвора не втрималася та полетіла вниз. Другий дикун спробував схопити мене за руки, але я увернувся. Проте все ж цупкі пальці водяника встигли вп’ятися в поділ моєї накидки. Секунда і оголене лезо сакса увійшло нападнику в горлянку.

–До зброї! Всім до зброї! – гаркнув я убік своїх вояків. – Захищати судно!

Дехто з солдатів кинувся до мене, інші до другого борта та корми. А ось той переляканий стражник забився до ящиків та бочок.

От, сука сциклива! – лаявся я. – Як все вгамується, покажу йому де раки зимують.

Нападників було, як тих мух літнього вечора. Вони відчайдушно лізли на наші судна. Дехто з них навіть примудрявся жбурнути з води коротенький спис.

Я вихопив другою рукою фальшіон та почав бій. Рубився з холодною люттю, намагаючись не допустити на палубу жодного водяника. Гіберлінги між тим все ще намагалися витягнути наше судно з пастки, налягаючи на весла. Капітан ухопився за кермо, тримаючи кар у безпечному фарватері. Поряд з ним крутився один з солдатів, який відчайдушно зіштовхував дикунів з корми.

–А-а-а! – закричав хтось не своїм голосом. – Врятуйте!

Я озирнувся. На одного з вояк насіло аж три водяники. Вони підхопили його під ноги та штовхнули у холодну воду. Тіло нещасного важко плюхнулося у Вертиш, а за мить чергова висока хвиля накрила його з головою.

–Гребемо! Не спимо! – командував капітан.

Удар. Фінт. Нирок і знову удар. Кляті дикуни лізли та лізли, наче заговорені. Я вже починав втомлюватися. А наш кар все ніяк не міг вирватися до вільної води.

Удар… тичок… тіло мішком рухнуло вниз. І знову вдар навідліг… Щось бризнуло мені в пику… щось вонюче, схоже по запаху на твань… та зіпсовану рибу… Та скільки ж вас тут! – я схопився ще з двома водяниками. Як же вони спритно примудряються вискакувати на судно!

Переляканого стражника, який було заховався під ящиками, я вже не бачив. Вочевидь, дикуни утягнули його із собою.

В якусь мить мені стало зрозумілим, що водяників на палубі вже немає. Я озирнувся навколо, знайшов очима лук та кинувся до нього.

Стріляти… стріляти… Боре, стріляти! Чуєш? – бурмотів собі під ніс. Мабуть, це вже нервове.

Вгору один за одним здіймалися водні стовпи від вибухів моїх чарівних стріл. Я навіть не цілився. Бив туди, де маячили голови водяників.

Наші судна нарешті оминули Онука та рушили далі річкою. Я пустив ще кілька стріл та нарешті дозволив собі трохи перепочити.

–Невже все? – спитав хтось позаду.

Все? Ніхаз його знає! – знизав я плечима. Вголос при тому нічого не сказав.

В роті пересохло. Слова застрягли. Ні вперед, ні назад.

–А ви… ви… ви ух-х-х! – промовив все той же чолов’яга. – Я ледь у штани не наклав. А ви як їх всіх… і оком не повели…

–Кого ми втратили? – спитав я. – Пошикуйтесь… визначтесь…

Ми недорахувалися трьох бійців. Один з них був отой балагур, який на недавньому нічлігу розповідав про бурю в тундрі. Також водяники прихопили з собою ще двох гіберлінгів-веслувальників.

–Ніколи не бачив, щоб так розривало дерево! – пробурмотів наш капітан. Він впився пальцями у стерно, дивлячись на мене переляканими очима. – Все боявся, щоб і нас так само… хм…

Чесно кажучи, я теж все очікував на появу ще одних крижаних кігтів. Але, слава Сарну, цього чомусь не сталося.

Я поглянув на свої скривавлені обдерті пальці. Вони дрібно-дрібно тремтіли, й вгамувати це не було ніяких сил. Якась дивна гаряча хвиля накрила мене з головою, мозок потонув у ватяній реальності. Щось давненько я не відчував себе в подібному стані. Раж від бою поступово відступав, серце вже не так шалено калаталось у грудях.

Відразу за Онуком Вертиш знову розширився, тож течія значно послабшала. Кари попливли швидше, стрімко віддаляючись від місця сутички.

Я нарешті оговтався та наказав поскидати у воду останки водяників. Сам же втомлено присів під навісом на кормі.

Отже, одне судно ми все ж загубили. Правда, це дуже дорого коштувало самим водяникам.

–Дивись, Свєрре! Дивись-но! – покликав мене капітан. Він вказував на північно-східний берег.

Я підвівся та поглянув туди. Сажнях десь в сімдесяти від нас за сухими заростями очерету були помітні якісь будівлі.

–Що це? Поселення водяників? – спитав я.

Відповіддю послугували фігури дикунів, які виходили до кромки води. Їх було дуже багато. Маленькі, великі… товсті та худі… Рибоголові виходили на берег, проводжуючи наш караван недобрими поглядами.

Про всяк випадок я знову потягнувся за луком, проте підспудно розуміючи, що нападу більше не буде.

–Кляті потвори! – почувся голос одного з вояків.

–Жаб'ячі вилупки! – обурено вторив йому другий чолов’яга, дивлячись на цілу армію водяників, які мовчазно згруджувалися на березі. – Такого ще ніколи не було! Я супроводжую вантажі вже не перший рік, але щоб стільки цих виблудків кинулося нападати на кари, та й ще не поодинокі – таке бачу вперше.

–Прямо війна якась, – додав перший. Він кинув на мене косий погляд, в якому добре читався недвозначний натяк.

Отже, – міркував я, – сутичка на Сосновому острові та вбивство Іляра – ось причини сьогоднішнього протистояння. Причому відкритого. Навіть тепер не знаю, на що після цього очікувати сівєрійцям. Не виключено, що водяники спробують напасти на саму Молотовку.

Нарешті ми пройшли цю ділянку Вертиша, попрямувавши його широким звивистим руслом на північ. Не дивлячись на весь драматизм ситуації, яка зараз склалася, та не дивлячись на напад, мої очі не припиняли любуватися прибережними пейзажами. Я повз власної волі захоплено відзначав місцеві красоти. Схили стали більш пологими та лісистими. Але вже за годину скелі східного берега зовсім відступили, та їхнє місце зайняли широкі долини.

Ми пливли до глибокого вечора. Пристати вирішили на західному березі, в невеличкій захищеній бухті. Правда, не всі кари змогли там пришвартуватися, дві з них відійшли сажнів десь на сто вперед.

Розбили табір, назбирали дров для вогнища, а я між тим розділив вояків на караули, розставив їх вздовж берега та назначив чергування. Спав тривожно, з клинками під боком. Свідомість періодично провалювалася в темряву. Іноді вона раптово прокидалася, я підскакував, озираючись на всі боки, і знову укладався спати.

Прокинувся від того, що хтось тряс мене за плече.

–Вже ранок, – сказав хрипкий голос.

Голова була важкою, відчувалося, що я зовсім не виспався. Крім того, ще й тіло заклякло та замерзло. Тож насилу піднявшись, я поглянув убік блідо-жовтого диску сонця та пішов вмиватися до річки.

Сьогодні Довгий Вертиш виглядав більш спокійним і не таким темним. Зачерпнувши крижаної води, я діловито бризнув їй в обличчя та протер шию. Це миттєво привело мене до тями.

Тільки тепер я помітив, що в таборі панувало дивне пожвавлення. Один з вояків кинувся до мене, квапливо докладаючи про зникнення якогось Федора.

–Як у воду канув! – обурювався він.

–Хто його бачив останнім? – випростався я.

Чолов’яга повів плечами та ми з ним хутко прямували до табору.

–Псяче хутро! – лаявся я. – А коли це помітили? Знову ніхто не знає?

Охоронці вишукувались, очікуючи на мене. Я повторив питання, та після невеликої паузи наперед вийшов якийсь товстун. Він трохи розгублено пробубонів:

–Е-е-е… мабуть я його бачив… останнім…

–Де? – насів я.

–Е-е-е… він, пригадую, збирався відійти до того каменя… подзюрити… А потім... потім… е-е-е… не пам'ятаю… Я взагалі дрімав. Не моя ж черга караулити, – виправдовувався товстун.

Сторожа кинулася в зазначеному напрямку. Кілька хвилин люди ходили вздовж берега, заглядаючи під камені, залазячи до кущів.

–Нікого! Порожньо! – чулися їхні крики. – У мене теж!

І тут:

–Є! Сюди! Хутчіш!

Вояки разом кинулися до того місця. На каменях невеличкого насипу виднілися характерні темно-бурі плями. Я пробрався крізь натовп і сів навпочіпки. Поколупав нігтем замерзлу пляму, спробував її на смак...

Солонувате… Схоже, це кров. Ось і вся розгадка…

Я підвівся та сердито сплюнув на землю. Всім стало ясно без слів, що тут трапилося вночі. Почувся невдоволений шепіт. То хтось з вояків лаявся убік водяників. Інші бубоніли про «погане місце», що не треба було тут зупинятися.

–Відпливаємо звідси… І чим швидше, тим краще, – додавали треті.

Всі мовчки розійшлися та почали збиратися. І вже за півгодини наш караван рушив до Гравстейну…

11

…Ми прибули до гіберлінгського поселення к вечору шостого дня після тієї сутички. Гравстейн зустрічав нас дуже огидною погодою. Ще з обіду піднялася заметіль, та така, що далі, ніж на три десятка сажнів нічого не можна було побачити. То ж не будь на березі освітлювальних стовпів, в залізних кошиках яких палахкотіло чимале полум’я, ми б взагалі пропливли повз поселення.

З головного судна пролунав гучний протяжний гул. То сімейка Волглих наказала трубити в довгі роги, аби повідомити місцевій стражі про наше прибуття. Кари вишукались у лінію, прямуючи до здоровезної дерев’яної пристані, яка тягнулася уздовж берега, щонайменше, на двісті сажнів. Місяцями на ній були пришвартовані різноманітні йекти, човники й інші судна, так що керманичам довелося вишукувати вільні місця, та швартуватися притиснувшись борт-о-борт у два ряди.

Сам Гравстейн знаходився на пологому східному березі широкої річкової долини. Гіберлінги побудували це містечко на кількох високих пагорбах, які знаходилися на відстані десь п’ятисот сажнів від Вертиша. У періоди весняного танення крижаного панциру, який вкривав північну частину річки, вона постійно виходила з берегів, затоплюючи усю долину. Місто на пару тижнів опинялося в своєрідному водяному полоні, перетворюючись на острови. Через ці розливи нещасна пристань зазнавала частих руйнувань. І як гіберлінги не намагалися, доводилось її постійно зміцнювати та ремонтувати.

Нарешті пришвартувалось і наше судно. Я зіскочив на поміст і озирнувся, помітивши озброєних гіберлінгів, які неквапливо наближалися до нас. Сімейка Волглих рушила їм назустріч, привітливо махаючи руками. Про що збирались переговорюватись між собою стражники та човнярі, мені було не цікаво, адже зараз більше турбували інші справи, а саме – де знайти Єгора – брата Дем’яна, якому ми привезли вантаж. Я хотів дочекатися слушної нагоди, та запитати про те у стражників, але незабаром з’явилася невеличка група людей, яка згодом представилася служками Молотова. Вони спочатку наблизилися до нас та привіталися з хлопцями, які тут же хитнули головами у мій бік, мовляв, оце наш голова. На моє питання, мовляв, де сам Єгор, служки неохоче відповіли, буцімто він відлучився по справах та виїхав з Гравстейну.

–Мені суворо наказано передати товар саме йому! – роздратовано промовив я. – Отже, поки він не явиться сюди, ніякого розвантаження!

Служки перелякано затупцювалися на місці. Ніхто з них не наважився мені заперечувати. Я між тим повернувся до своїх хлопців та наказав деяким з них залишатися на суднах і пильно охороняти молотовський скарб.

–Хоч щось з цього зникне – втоплю! – без жартів додав я, та рішуче рушив до поселення разом із залишками свого загону.

Заметіль ставала все більш лютою. Колючі сніжинки били по очах, залітали у вуха. Мороз щипав за ніс, тому ми квапилися дістатися поселення, аби знайти собі місце для відпочинку. Судячи з усього, хлопці збиралися десь погуляти, попиячити. Я чув, як вони між собою переговорювались з цього приводу. Дехто наважився спитати, мовляв, а куди прямую саме я.

–Піду прогуляюся! – була моя відповідь. Взагалі, розкривати свої плани я не збирався.

–Так ви не з нами, пане Свєрре? – здивувався один з вояків. До речі, той самий, який захищав капітана нашого судна під час нападу водяників. – Може хоча б за щасливе прибуття пропустити чарку-другу?

–Можливо… але пізніше… Де ви збираєтесь?

–Знамо де – у Менесфольге!

Я навіть зупинився та обернувся до цього вояки. Той також перелякано зупинився, і вийшло так, що ми на якийсь час залишилися з ним сам-на-сам.

Під час нашого походу я не поприятелював ані з ким з хлопців Молотова. Намагався триматися осторонь, бо вважав, що так буде легше ними командувати. Та і крім того, мій норов не славився доброзичливістю. І все ж з деякими із вояк я наладив більш-менш приязні стосунки. Принаймні ми іноді розмовляли про незначні речі. Як ось зараз.

Після плутаних пояснень, що то за Менесфольге, стало зрозумілим, що біля Гравстейну людям (та іншим народностям, які вирішились тут проживати) була відведена невеличка ділянка землі. Саме там і дозволялось чужинцям будувати хатинки, усілякі господи та щось на кшталт того. Гіберлінги прозивали те місце «Людською слобідкою», або Менесфольге. Вона знаходилась на північній окраїні поселення. Там, до речі, мешкав і Єгор Молотов.

–Менесфольге, – повторив я нове для себе слово. – Це що ж – гіберлінгська відповідь на Кошлатий кут?

Мені стало дещо смішно.

–В інші місця нам ліпше не соватися, – промовив чолов’яга.

–Чого це?

–Гіберлінги лише зовні здаються привітливими, – напівпошепки проговорив вояка. – Ці дикуни не люблять чужинців, які сують свої носи в їхні справи.

Дикуни? – сторопів я. Отже, для молотовських хлопців гіберлінги такі ж дикуни, як водяники чи місцеві гобліни.

–Ну добре, – промовив я, – побачимось пізніше. От вирішу свої справи, тоді підійду… Тим паче, що нам потрібно віддати Єгору братів вантаж.

–А ви знаєте, що ми перевозимо? – пошепки запитав чолов’яга. На якусь мить він навіть озирнувся назад.

–Зазвичай, мене це не обходить, – чесно зізнався я. – Якщо всюди, як ти сказав – пхати свій ніс, то.., – і я виразно закінчив речення недвозначним жестом.

–Та мені також не цікаво, – пробурмотів вояка.

–Та гаразд, не прикидайся! – посміхнувся я. – Кажи вже, що знаєш.

Чолов’яга озирнувся, потім глянув на своїх товаришів, які продовжували крокувати до воріт.

–Так ви дійсно не знаєте? – спитав він з явною недовірою на обличчі.

–Та кажи вже!

–Е-е-е… У бочках лежить дещо цінне. Вони такі важки… їх ледь завантажили…

–То, що вони важкі – те всі бачили. Інша справа – чому? Що там всередині?

–Отож і я це кажу…

Ми перезирнулися. Кілька секунд чолов’яга переминався з ноги на ногу, а потім все ж наважився на відвертість:

–Там гроші. Ці бочки вщент забити монетами. Тому стількома обручами постягували… аби вони не розвалилися…

–Якими монетами?

–Мідними… Новенькими мідними п’ятаками.

–Новенькими? Звідки дізнався?

–Мені один знайомець ще в Молотовці сказав. Він випадково побачив, як ті бочки заповнювали… як зміцнювали обручами…

–Хто заповнював? – не відразу допетрав я. Питання, ясна річ, було якимось дитячим. Воно викликало посмішку на обличчі у мого співбесідника.

–Хто? – повторив він за мною. – Люди Дем’яна…

«Люди Дем’яна», – ця фраза мене здивувала. Виходить, не всі найманці Молотова вважають себе «його людьми».

–А твій знайомець, – промовив я, – випадково, не той, хто зміцнював бочки додатковими обручами?

–Е-е-е… ну…

–Добре… не відповідай…

–Уявляєте, пане Свєрре, скільки ми перевозили грошей! Та я б… та ми б… О-о-о!

–Уявляю, – сухо промовив я. Іншого не знайшов, що сказати.

Вояка схопив мене за зап’ястя та зашепотів, що нам слід йти, а то інші охоронці озираються. Я розгублено покрокував вгору, повз освітлювальні стовпи.

Мідяки? Отже ми перевозили мідяки? – застрибала шалена думка. – Навіщо?

І дійсно, навіщо їх таємно тягнути… та й ще не кудись до Світлолісся… а в Гравстейн… можна сказати – в дикі хащі Сівєрії… Кому тут потрібна така купа грошей?

Єгор Молотов… Єгор Молотов.., – закрутилося в голові. – Дем’ян віддавав гроші (якщо в бочках саме вони) своєму братові. З одного боку, що тут дивного? Можливо, це якийсь борг… Або гроші потрібні ля закупівлі якогось товару…

Так… так… Це гроші на закупівлю товару! – нарешті я опанував себе. – Не треба шукати якихось підступів там, де їх немає! То ж схаменись, Боре… Та і цьому базікалі скажи, аби не тріпався.

–От що, друже, – промовив я до вояки, – ти ліпше про це нікому більше не теревень. Гроші там, чи солонина – мовчи, як риба. Ясно?

Чолов’яга закивав головою, мовляв, все зрозумів. Але, думається мені, він лукавив. Тому я знову попередив його, відговорюючи від необдуманих кроків.

–Якіх кроків? – вилупив він баньки.

–Не прикидайся! Ти все зрозумів! – сердито додав я.

Нарешті ми дісталися до високої дерев’яної брами, біля якої вартувало кілька озброєних коротенькими списами гіберлінгів. Один з них перегородив нам шлях та голосно про щось спитав. Я, зізнаюсь, що взагалі не зрозумів жодного слова.

Наперед виступив той один з вояків, який щось відповів стражникам на суржику. Гіберлінги наблизилися, пильно втупившись в нас своїми бусинками чорних очей. Здавалось, наче вони розглядають ледь не кожну деталь людських фігур.

За хвилину вони все ж відійшли вбік, пропускаючи нас всередину поселення. Хлопці поспішили вперед, а я на якусь мить затримався, а потім підійшов до одного з гіберлінгів та спитав, де мені знайти сімейку Окатих. Той не поспішав відповідати. Він взагалі поводився так, наче я – порожне місце, при тому роблячи вигляд, що анічого не зрозумів.

Я повторив питання. Стражник хмикнув та мовчки відійшов до стіни.

Такого ігнорування, зізнаюсь, я не очікував. У середині мене аж-но завирувало.

–Псяче хутро! – сердито вилаявся я.

–Гей-но! Як тебе звуть? – запитав інший гіберлінг. Говорив він з помітним акцентом, та при тому трохи загальмовано, вочевидь старанно відшукуючи канійські слова у власні пам’яті. Стражник оперся на свій спис та скинув з голови капюшон.

–Свєрр. А що?

–Ти найманець Молотова?

Спитав так, наче у чомусь підозрював. Думається мені, що він командир цього загону вартових.

–Можна і так сказати, – обережно відповів я. – А що?

–Навіщо тобі сімейка матінок Окатих? – продовжував питати охоронець, ігноруючи мої зауваження.

–Особиста справа. Ну так що, хтось підкаже, де їх знайти?

Повисла пауза. Гіберлінги певний час тихо шептались один з одним, і ось нарешті їхній командир повернувся та заявив, що один із його хлопців мене проведе.

–Скажіть яка честь випала! – не втримався я, аби не штрикнути гіберлінгів.

Один з охоронців вийшов наперед та махнув мені рукою, наказуючи слідувати за ним. Я про всяк випадок озирнувся та покрокував за цим гіберлінгом.

Сніг пустився щільною білою стіною. Дальше ніж на якихось п’ять-шість кроків майже нічого було не розгледіти. Лише якісь обриси. Тому доводилось просто слідувати за невеличкою фігуркою, яка доволі жваво рухалася по засніженій вулиці. І ось ми врешті-решт зупинилися біля приземистої хатинки.

Округлі стіни, жодного кута… Збоку дивишся наче на величезну пузату бочку… тільки з дахом, замість кришки… Саме таке порівняння раптом спало на думку.

Супроводжуючий мене гіберлінг без зайвих слів заскочив всередину будинку, а я на якусь мить сторопів, і лише потім допетрав, що ми прийшли на місце. Довелось нахилятися, аби зайти всередину помешкання та при тому не стукнутися лобом у дверні перекладини. Пара секунд і я опинився всередині гіберлінгської хатинки.

Члени сімейки Окатих, як виявилося, були доволі поважного віку, й мало того ця родина складалася не з одних лише матінок. Третьою особою їхнього «паростка» був гіберлінг чоловічої статі… Такий собі дід з кудлатою бородою, в якій проглядалося п'ять товстих кісок. Вони віялом розходилися навсібіч, перетворюючи його мордочку схожою на колесо воза зі спицями.

Окаті поважно сиділи на лавах, дивлячись на мене так, наче я лісовий звір, який випадково забрів до них у хатку. Стражник щось їм буркнув, при тому хитаючи головою в мій бік, та неквапливо рушив геть.

Дочекавшись поки ми залишимося сам-на-сам, я діловито отряхнув сніг та представився:

–Мене звуть Бором!

На гіберлінгських мордочках застигло нерозуміння. Довелося знову повторити цю фразу та натякнути, що я взагалі-то прибув з Новограду.

–Бор? – спитала одна з сестриць, та, що носила цілу купу кісок. – Який такий Бор? Чого тобі треба?

В її голосі відчувався типовий для гіберлінгів говір.

–Вам були повинні про мене повідомити, – додав я.

–А-а-а, – раптом вигукнула друга сестра. Вона смикнула головою, і вплетені у волосся бронзові кільця мелодійно задзвеніли. – Ти та людина, про яку нам писали посли Сиві…

–Так, це я!

–Щось ти запізнився. Ми чекали тебе ще… ще… ще бозна коли! – старенька підняла вказівний палець вгору.

–Шлях до вас нелегкий… та довгий… Й ще водяники балують на Вертиші.

–Ти проходь, – промовив дід. – Відігрійся, повечеряй… та відпочинь… А потім поговоримо, що до чого.

Я скинув верхній одяг та наблизився до розпаленого кам'яного вогнища, яке було розташоване посередині житла. Над ним висів глибокий закопчений котел, в якому ліниво булькала якась коричнева рідина. Присівши на лаву, я протягнув руки до полум’я, дійсно намагаючись відігрітися.

–Сподіваюсь, посли попереджали щодо моєї ситуації? – обережно спитав я.

–Ясна річ! – ощирився дід. – До речі, стража каже, що ти прибув з караваном Молотова?

–Так… Я найнявся до Дем’яна… І хочу відразу попередити, що для всіх моє нове ім’я – Свєрр.

–Зрозуміло, – дід хитнув головою та спробував підвестись. Він голосно закректав і ледве-ледве випростався, бубонячи щось своєю гіберлінгської. Мені подумалось, що він вочевидь лається. За мить дід додав, що у нього скрутило спину та важко ходити. – Вже тиждень мучуся, – казав він. – Анічого не допомагає.

Сестри дружно замахали руками. Одна з них пояснила, що дід сам відмовляється від мазі.

–Ми вже тиждень тобі товкмачимо, що потрібно натиратися! А ти все чекаєш, поки само пройде! – додала друга сестра.

–Та ти що! – дід повернувся до мене, немов очікуючи підтримки. – Поміркуй сам: оці дві відьми збирають смердючий гній мерців та роблять якусь там мазь... Бр-р-р! Гидота яка! Ті ельфи з Тєнебри хіба чого доброго порадять?

–Яких мерців? – не второпав я.

–Та тих, що в могильниках у долині лежать! – відповів старий, наче мені було відомо де це знаходиться.

–Ну тоді й не скаржся! – пробурчали сестри.

–Ви ліпше гостя погодуйте! – заявив гіберлінг.

Жінки тут же підвелися та рушили до полиць, на яких виднілися якісь кошики, глиняні горщики та інші їм подібні речі.

Я з цікавістю озирнувся, підспудно порівнюючи будиночок Окатих з помешканням послів у Новограді.

Треба сказати, що гіберлінги Гравстейна жили по своїм старим традиційним канонам. І в одязі, і облаштуванні помешкання, і в деяких інших нюансах можна було з легкістю побачити відбиток того, що у минулому цей народець займався рибальською справою. До речі, трохи згодом, коли я вештався поселенням, то майже в кожній оселі бачив цікавий, але поки не дуже зрозумілий атрибут – дерев'яну фігурку величезної риби, чимось схожою на окуня, але з великими страшними зубами. А поруч, трохи нижче неї, на двох довгих жердинах були причеплені круглі диски бойових щитів.

Взагалі, стіни своїх округлих бочкоподібних хат гіберлінги часто «прикрашали» рибальськими сітками, від яких тхнуло болотяною тванню. Зазвичай більшість гіберлінгських будинків стояли, спираючись на невисокі стовпи. Аби зайти в оселю було потрібно піднятися крутими дерев'яними сходами, які віддалено нагадували корабельний трап. Вхід зазвичай прикрашала різьблена лиштва у вигляді переплетених змій, водоростей чи інших водяних елементів. А замість дверей на товстих жердинах висіли звірині шкури, при чому дві чи три поспіль, які закривали отвір до самої підлоги. Не дивлячись на те, всередині помешкання завжди було тепло.

Я поглянув на матінок Окатих, які все ще возилися біля своїх полиць. Мій шлунок обережно квакнув, наче натякаючи на те, що вже зголоднів. Дим від вогнища звивався вгору до покатого дощаного даху тонкою білою змійкою. Я підняв голову, дивлячись на отвір, в який він йшов, і раптом зазначив, що на стінах хати немає жодного віконця. Світлом слугувало багаття та кілька масляних лампадок на стіні.

–Чого ви там тупцюєтеся? – почувся невдоволений голос діда. Він покрикував на сідуватих матінок, намагаючись їх прискорити. – Людина з дороги… втомлена… зголодніла… Дайте їй чогось гаряченького... Та еля принесіть, старі скнари!

–Еля? Та ти сам зараз весь його і всмокчеш! – сердито огризнулася одна з сестер.

–Тихо вам, ворони! А то гість точно вирішить, що ви скнари.

Я стримав посмішку та потер втомлені кісті рук, відчуваючи як починає колоти у пальцях.

–Не слухай ти цих баб, – казав гіберлінг. – Ліпше розкажи, як добрався. Що нового в світі твориться.

Я кілька секунд збирався думками, та після невеликої паузи в загальних рисах розповів про те, як ми пливли по Вертишу.

–Та ти що! – дід з силою стукнув себе по товстенькому м’ясистому стегну, ледь почув про напад на кораблі. – Зовсім водяники розперезалися! Ось так відверто нападати… такого ще тут не бувало!

В цю мить нас покликали до столу. Я глянув на його «дитячі» розміри, й про себе посміхнувся. Сісти вирішив прямо на підлогу. Для цього кинув під зад кожушок і, схрестивши ноги, опустився вниз.

А от їжі принесли доволі багато. Не уявляю, як вона вся розташувалася на тому столику. Матінки розклали по блюдах і смажене м'ясо, і ковбаси, була і риба (як без неї) – солона та печена. Принесли якісь овочі. А щодо випивки, то її було стільки, що і на сімох вистачить!

Я насамперед взяв кухоль і зробив ковток елю. І тут...

–Овва! – вирвалося само собою. – Оце так… річ! – я заглянув усередину кухля, в якому плескалося пиво насиченого мідного кольору. Воно було з доволі незвичайним, але приємним ялиновим присмаком.

–Що, друже, вперше куштуєш наш «чорний ель»? – хмикнув дід, мнучи косички на бороді.

Він сидів навпроти, тримаючи у руці свою порцію елю.

Я зробив ще один ковток, відчуваючи, як хміль миттєво пробрався аж до п'ят.

–Міцний! – заявив я, киваючи на кухоль з пивом. А за мить жадібно накинувся на м’ясо, яке так заманливо пахло, відкушуючи від нього чималий шматок.

–Зголоднів? – посміхнувся дід. Він приклався до своєї порції пива, через що на його довгих сивих вусах тут же повисла густа піна. – Ти, так думаю, вперше в Гравстейні?

–Вперше, – погодився я.

–А де ще доводилось бувати?

–Ну… так відразу і не скажу, – ухилився я від прямої відповіді.

–Отже, ти найнявся до Молотових! – підвів певну риску дід. – І які подальші плани? Що думаєш робити?

–Спочатку, оглянусь… подивлюсь, що до чого… А потім вже визначусь, – я потягнувся до кухля та допив ель. Одна з сестриць тут же наповнила його знову. – А що тут у вас взагалі відбувається? – зважився я на розмову.

–А що відбувається? – дід якось невизначено стиснув плечами. Він чомусь поглянув убік своїх сестер, які присіли на сусідню лавку та сиділи, склавши руку, наче неприкаяні. – Та різне! – додав гіберлінг. – Як у всіх!.. А що взагалі тебе цікавить?

Тепер вже стискав плечами я. Чесно кажучи, моє питання було без всякого підґрунтя. Просто хотів послухати місцеві новини, але натомість, бачу, влучив прямо у хворе місце. Принаймні відчув, що ситуація якась напружена.

Матінки довго та якось підозріло переглядалася одна з одною. Дід ховав свої оченятка, мружачись та дивлячись на язики вогню.

–У Сухий долині, – раптом заговорив він, – з’явилася нежить…

Я навіть поперхнувся. Пам'ять тут же на-гора видала давній спогад: ніч… корабель на астральному березі… та мерці, які вилазять з пробоїни в борту… Картинка була настільки реалістичною, що я відчув характерний неприємний запах м'яса, яке вже почало псуватися...

–Старійшина наказав виставити особливі охоронні стели, – продовжував казати гіберлінг, – аби мати захист від цих істот… Так, начебто, порадив ельф-чорнокнижник, якого запросили з самої Тєнебри. Його помічниця, Христина ді Дазірє, наклала на них закляття, і тепер...

–Нежить? – перебив я діда. – А звідки тут ці… ці… ці потвори?

–Розумієш, Боре? – задумливо забубонів старий гіберлінг. Я тут же його перебив, та попросив звати мене Свєрром. – гаразд… Розумієш, Свєрре, на протилежному березі Вертиша безліч стародавніх курганів… Це своєрідні поховання далеких часів… та не менш далеких народів… Сівєрійці, до речі, ту місцевість так і прозвали – Могильники. Про ці місця ходить багато різних чуток... Дуже багато! Ми вважаємо, що поява нежиті якось пов’язана з цими похованнями. Саме тому сюди й запросили одного з відомих чорнокнижників Тєнебри.

Я відсунув убік миску з кістками та зайняв зручну позу, готуючись слухати цього старого гіберлінга. Але натомість заговорили матінки Окаті. Одна з сестриць склала навхрест руки на своїх грудях та таким собі речитативом почала розповідати про давні часи:

–Ця місцевість, кажуть, у старих книжках колись звалася Херрус. Ельфійські дослідники вважають, що це легендарне потаємне місце, де ховали князів, воєначальників та іншу шляхту стародавнього народу Зем.

–Це вам розповів отой чорнокнижник? – поцікавився я.

–І він також… А здебільшого про це каже його помічниця…

–Христина, – додала друга сестра. – Вона стверджує, що кургани та могильники – це стародавнє кладовище племені Зем, про якесь колись згадували ельфійські історики. Так звана долина Херрус… з річкою Херр… Земля пращурів.

–Останній притулок колись могутніх степових владик! – додала перша сестриця.

–Чому степових? – не второпав я.

–Ельфи стверджують, що тут ще до Катаклізму… до розвалу Сарнаута… були степи, – сказав дід. – Жодних лісів!

–Жодних? – перепитав я, при тому пригадуючи, що вже чув про подібне.

–Так… тільки степи та гори! До речі, назва цієї місцевості… та і річки Херр, начебто, походять від земського слова «ґар»… е-е-е… Воно означає «плакати»… «волати»… Тут, вочевидь, відбувалися підготовка до поховання… та похорон видатних осіб людей племені Зем.

–Глибокі пізнання! – жартівливо кинув я.

Гіберлінг раптом поліз до невеличкого капшука, який висів на його поясі, та витяг звідти якусь річ.

–Це частина жіночої прикраси, – сказав дід. – Скоріш за все – намиста.

Я нахилився, аби уважніше розглянути залишки цієї прикраси. То була золота фігурка рибки, при тому вона була зроблена настільки майстерно, що в мене навіть захопило дух.

–Навіть луску видно, – додав дід, наче прочитавши мої думки. – Я знайшов цю фігурку в одній з ущелин… Ельфи кажуть, що це типова річ для епохи Зем. Вони були неабиякими умільцями у виготовлені прикрас із золота та срібла.

–І багато подібних речей тут знаходять? – поцікавився я.

–Ну, взагалі-то, ми по могильниках не лазимо, – з посмішкою додав дід. – До речі, а знаєш, чому? Чув про факторію на західному березі? Про Чорну хату?

Я знизав плечима:

–Звідки? Я ж не місцевий!

–Ну то так… Можливо, це казки… страшилки людські... Проте після того, як на нашому березі, та ще в Сухий долині, рудокопи раптом зустріли двох мерців, які вешталися лісом…

–Гаразд тобі, гостя лякати! – замахали руками сестриці.

–А хто його лякає! – з певною бравадою відповідав дід. – Ви ліпше нам елю підлийте!

По його голосу мені стало ясно, що хміль уже встиг вдарити йому в голову. Господині все ж налили ще по кухлю, і ми знову з ним випили.

–Наші рудокопи у Сухий долині, – почав повторюватися дід, – натрапили на нежить… Ти питав, як ці потвори там опинилися? А мене більше турбує інше – хто вони такі, ті мерці!

–Невже, люди племені Зем?

Дід тицьнув пальцем вгору, мовляв, я влучив у ціль.

–Я здогадуюсь, хто міг потривожити мертвих, – додав дід. – Ти, Свєрре, певно знаєш, що турбувати спокій мертвих вважається ледь не найбільшим гріхом у всіх народів! Навіть дикуни не ризикують лізти у могильники. А декому аж-но не найметься…

–Ти про кого взагалі? – спитав я.

В наступну мить дід раптом перескочив,як мені здалося, на іншу тему, заявивши, що місцевість від Гравстейну на південний схід до самого Гострого виступу належить гіберлінгам.

–Це наша земля, між іншим! – гаряче говорив він. – Ми її давно застовпили! Й взагалі, ця частина Сівєрії відтепер гіберлінгська вотчина. Нам у Новограді грамоту на те дали. Та і Єрмолай це підтверджував. А твій Молотов, сволота така, вже вкотре хоче залізти в долину...

–Навіщо? – запитав я відчуваючи, що мій язик теж починає заплітатися.

–Навіщо? Ха!

–Мовчи, старий шкарбун! – гаркнула одна з сестриць.

–А чого мовчати? – і повернувшись до мене, дід змовницьким тоном додав: – Золото! Це кляте золото у цьому винне! Братик його тому тут і крутиться. Все випитує, все виглядає... щупає…

–Братик? Єгор Молотов?

Гіберлінг кивнув головою.

–А що Єрмолай? Чи давно проходив через Гравстейн? – поцікавився я.

–Сотников? Та давненько… Коли він тут був, то стверджував, що говорив з новим вождем водяників... Як там його звали?

–Слім, – підказала сестра.

–Так-так, точно. Так ось, коли Сотников у Великому Холі, у Сторхаллі, слово тримав, то говорив, ніби зі Слімом домовився про мир. Мовляв, водяники ні до вас, людей, ні до нас, гіберлінгів, на землі лізти не будуть. До речі, ти ось кажеш про напад на річці… А нещодавно і у нас була сутичка з тими дикунами. Кілька днів тому водяники спробували вночі напасти на наше рибальське поселення, та добре, що поряд чатував сторожовий загін. Хлопці швидко з ними розібралися! Відігнали назад… Ці дикуни ані законів, ані свого слова не дотримуються! – п'яно махнувши головою, сказав дід.

–Спати йди, вояка! – гримнули сестри.

Гіберлінг піднявся на ноги та, жалісно крекчучи, слухняно поплентався до двоярусного ліжку. Сил піднятися вгору в нього не було, тому дід звалився на нижню полицю. Одна з матінок опустила завісу над ліжком та повернулася до столу.

Я подякував за смачну вечерю та відсів до вогнища, продовжуючи попивати ель. І поки сестриці прибирали зі столу, знову пройшовся до сьогоднішній бесіді. Згадалися слова діда про золото та людей Молотових, які крутилися біля нього. То до гоблінів лізли, тепер до Могильників… потім до гіберлінгських рудокопів…

А ще оці бочки з монетами, якщо звісно це не брехня, – міркував я. – Якісь незрозумілі речі тут кояться… Слухай, Боре, а пам’ятаєш Щуку? Того хлопця, який був у полоні у турора? Що він там розповідав про свій корабель «Валір» та загони найманців? Може то зовсім не люди Молотова вештаються у Сухий долині, а оці прибульці? – я задумливо примружився. – Цілком імовірно... А тут ще ця нежить… Так і напрошується висновок, що ці найманці якимось чином пробудили мертвих… Взагалі, що ж то за ніхазівня тут відбувається? – запитував я себе, при тому відчуваючи, що з кожним ковтком елю голова все важчає і мене починає тягнути у сон. – Треба буде завтра… завтра… заввв…

За цими роздумами я не помітив, як і заснув…

12

…Настирливий противний гул. Він дратував своєю монотонністю… Знаєте, як дратує постійний комариний писк над вухом? Лежиш, махаєш рукою, намагаєшся відігнати оцю дрібну комаху, але її писк стає ще більш гучним, ще більш противнішим.

От і зараз десь над вухом монотонно гуло. Дз-з-з-з… дз-з-з-з… дз-з-з-з… Ну точно так же, як у тому склепі!

Від останньої думки я навіть здригнувся, адже раптова згадка про склеп миттєво стверезила мене.

Який, к Ніхазу, склеп? Про що це я взагалі? – застрибали перелякані думки. І тут я раптом усвідомив, що лежу оточений щільною темрявою. Ніс вловив характерний запах сирості… Кілька секунд, і очам вдалось розрізнити стіни, які палахкотіли тьмяним зеленим сяйвом…

Що це за місце? – промайнуло в голові. І тут знову почувся гул. Дз-з-з-з-з-з, – звук, здається, линув від самих стін. Або від того, що було за ними.

Я лежав нерухомо в якомусь холодному незручному ліжку. А може… у склепі? – від цієї думки мені стало моторошно.

Дз-з-з-з… Дз-з-з… Дз-с-х-х…

Характер гула почав змінюватися. Я напружив слух, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Звук, здається, набував певної хрипкості. Кілька секунд, і він перетворився на… храп.

Я розплющив очі, озирнувся навколо. Голова гула, ніби порожній дзвін, залишений без «язика». У роті був противний дратівливий ялиновий присмак. Не розумію, чого вчора він мені видався таким приємним? – бурчав я, при тому визначаючи, що лежу на вузькому гіберлінгському ліжку, яке було щільно зашторене темним полотном. Поруч чулось чиєсь голосне хропіння. Згодом з’ясувалося, що звук виходив з сусідньої полиці, на який розтягнувся дід Окатий.

Отже, вже цілком зрозуміло, що я прокинувся в поганому настрої. Мене все дратувало: хропіння, незручне ліжко, важка голова… Лише той факт, що я знаходжусь у гостях, утримував мене від того, аби не почати лаятися вголос.

Відкинувши завісу, я сліз на підлогу, та деякий час намагався не рухатись, аби вгамувати розхитування власного тіла.

Псяче хутро! Навіщо вчора стільки їхнього елю вижрав? – сердився я. Від спогадів про випивку до горла підкотила нудотна грудка. Ледь втримався, аби не обблюватися.

Нарешті я все ж опанував себе та нечіткою ходою попрямував назовні, аби подихати свіжим повітрям та спробувати привести себе до ладу.

Назовні вже запалала вранішня зоря, яка розфарбувала край неба яскравими фарбами. Про вчорашню негоду нагадував лише товстий шар білого снігу. Морозне повітря холодило скроню, шум у ній почав трохи вщухати. Я вибрав місце без жовтих плям та схопив велику пригорщу свіжого снігу, аби вмитися ним. Гострі крижані голки вп'ялися в шкіру, надаючи тілу певний заряд бадьорості. Розтерши снігом своє обличчя, я повернувся до будинку та оглядівся. Матінок вдома не було. Вочевидь вони десь відійшли по власних справах. А дід же продовжував голосно хропіти, не реагуючи на мої оклики.

Я помітив на одній з полиць невеличке дзеркальце у бронзовій оправі. Воно було доволі майстерно виготовлено, що наштовхувало на думку, буцімто цей виріб справа ельфійських рук. Серед цього народу чимало майстрів у скляному ремеслі. Повз своєї волі я потягнувся та взяв дзеркальце за ажурну ручку, збираючись глянути на власне відображення. В наступну мить мене охопив дивний ступор, адже звідти на мене дивилася інша людина…

Ні! Скоріше не так… Як же це пояснити? У мене народилося таке відчуття, немов там… у відображенні… стояв хтось інший… Хтось чужий, який просто повторював мої рухи… мою міміку…

Я ледь не впустив те дзеркальце на підлогу. Відразу подумалось, що воно, вочевидь, зачароване… Ну не може бути такого, аби я не впізнавав сам себе! А тут ще до всього в голові знову запаморочилось та к горлу вкотре підстрибнула нудотна грудка. Я напружився та часто задихав, аби спробувати себе вконтролювати.

Вочевидьки, – міркувалося мені, – справа не у дзеркалі… а у тому, що я вчора добряче нахрюкався, якщо тепер не впізнаю себе у відображені! Так-так! Справа в цьому! Іншого не може бути!

Чи все ж ні? – я напружився. Щось було не так… і це мене почало лякати…

Я вдруге взяв дзеркало та знову поглянув на відображення, с жахом розуміючи, що не бачу себе там… Звідти дивилась якась… якась… якась інша людина... Я був у тому впевнений! Думаю, вона просто прикидалася мною… Копіювала до дрібної деталі!

Я торкнувся пальцем власної щоки, відчуваючи шорсткість шкіри… Теж саме зробила й та істота у дзеркалі…

Що то за ніхазівня? – промайнуло в голові. По спині пробіг неприємний холодок. – Так це я там… у дзеркалі… чи не я? – і тут мені здалося, нібито час зупинився. Вірніше, я просто припинив його відчувати. Я взагалі припинив будь-що відчувати. Взагалі! І отже зараз я стояв, тримаючи у руці дзеркало… дивлячись на нібито власне відображення і не впізнавав себе… Я взагалі вже не міг зрозуміти, хто такий, та що тут роблю. Мені здавалось, що увесь світ навколо – нереальний. Що це якійсь сон… якесь примарне відображення… картинка…

Сон? А може це дійсно так? – промайнуло в голові. – То тобі снився склеп з зеленуватими мерехтливими стінами… А тепер ось взагалі…

Я запнувся. А що саме «взагалі»? – запитав себе і раптом з усією чіткістю усвідомив, що повинен бути десь зовсім в іншому місці… Не тут... не будинку матінок Окатих… не в Гравстейні… не в Сівєрії…

А ще я був впевнений, що взагалі моє життя мало скоро закінчитися. І це ще більше мене лякало!

Обличчя у відображенні… руки... ноги… взагалі тіло… Все це було не моїм! Я навіть не знаю кому воно належало…

Свєрру? Бору? – питала моя ж власна свідомість. – Кому?

Та що ти взагалі теревениш? – обурювалася інша моя частинка. Проте свідомість з жахом сахалась у куточок, заявляючи, що вона взагалі нічого не розуміє! Що їй моторошно від того, що зараз відбувається!

Врешті-решт я навіть почав сумніватися, чи взагалі існує така людина – той самий Бор, адже мені було важко відчути, як він співвідноситься… зі мною же!

Псяче хутро! А хто я, як не Бор? – це була спроба міркувати тверезо. – Так що ж це виходить? Ти спиш та бачиш сон… про Бора? Чи про Свєрра, який зветься Бором? – я знову часто задихав, намагаючись вгамувати хвилювання. – Та Ніхаз тебе побій! – лаявся я, відчуваючи, що моє тіло все робило за мене, ніби його контролював хтось інший. А згадки про минуле миготіли, наче невпевнене полум’я свічки. Пам'ять видавала на-гора якісь картинки, про які я міг сказати лише одне: «Я не можу пояснити звідки все це знаю»!

В наступну мить мій розум усвідомив, що руки самі собою потягнулися до бритви та почали голити скроню... потім потилицю… Ще кілька хвилин і я почав заплітати залишки волосся у жорстку товсту косу, яку згодом скрутив на макітрі характерним інгоським вузлом.

Все це робилося на якомусь підсвідомому рівні. Й саме цікаве, що я був впевнений, що насправді повинен виглядати саме так! Що старий мій образ нав’язаний кимось зовні!

–Що ти з собою зробив? – почулося позаду.

Озирнувшись, я побачив при вході матінок Окатих. Вони якось неквапливо, та навіть скоріш невпевнено зайшли у будинок та тепер стояли, дивлячись на моє перетворення. Відклавши бритву та дзеркало, я привітався, відступаючи убік, у темряву. Сестриці перезирнулися одна з одною та наблизились до ледь палаючого вогнища.

–Щось ти якийсь… сам не свій! – сказала одна з жінок. – Чи все гаразд?

І що сказати у відповідь? Зізнатися в тому, що я, начебто, з’їхав з глузду? Що не впізнаю себе у відображенні?

Але натомість я лише розвів руками, одночасно розуміючи, що жінки теж чимось стурбовані. Принаймні, їхня поведінка виказувала на певну тривогу. А після того, як сестриці почали кидати у вогонь якусь суху траву та щось бубоніти, я ще більше впевнився у своїй правоті, щодо їхнього стану. Проте вирішив не демонструвати свої здогадки, очікуючи на той момент, коли гіберлінги самі розкажуть про свої турботи.

Відчуття особистої чужості поступово сходило нанівець. Я, звичайно, більше не дивився на себе у дзеркало, аби не викликати повторного приступу паніки, проте все ж і досі не міг пояснити собі, що відбувалося сьогодні вранці. Знов подумалось, що не напийся я вчора до свинячого виску, можливо, нічого цього не відбулося б.

Отже, нашвидкуруч начепивши зброю, я випростався, збираючись йти по своїх справах. Коли одна з сестриць раптом спитала, чи не хочеться мені поснідати. Чесно скажу, що від думки про їжу мене почало нудити. Прийшлось збрехати, наче я не голодний. І тут моє вухо вловило частину фрази, яку бурмотіла інша сестриця:

–...нить тримай, не відпускай, та за долею поспішай... не цурайся… темряви непроглядної…

Що це? Закляття? – промайнуло в голові.

Її сестра, та що питала про сніданок, сумно зітхнула, та, повернувшись до мене, пояснила:

–Днями, синки до нас заїжджали. Вони були у поході… далекому… Тож заглянули у гості, – жіночка зітхнула. За мить вона додала, що сини були в Гравстейні не довго, і зараз поїхали геть. – А сьогодні вночі, – продовжувала розповідати матінка Оката, – нам з сестрою сон поганий наснився. Дуже поганий! Отже, тому ми взяли у знахарки звір-трави, аби розвіяти недобрі думки…

Я хитнув головою, мовляв, розумію причину материнських тривог. Але вголос нічого не сказав.

Матінки Окаті почали жалітися, що мало бачать синів.

–Все у походах, та у походах! – казала інша сестриця. – До речі, я ще з самого початку помітила, що Франк, наш старшенький, якийсь мовчазний після тих астральних мандрів. Чула, як він Сему та Асгерду наказував зайвого не патякати… мовчати... А ось про що – незрозуміло.

Я спробував зобразити на обличчі певну стурбованість. Не знаю, навіть, чи вийшло це у мене. Зізнаюсь, що слухати про чужі проблеми мені не дуже і хотілося, проте я був у гостях, а значить повинен був поводитися чемно. Тому довелося хитати головою, мовляв, розумію, підтримую, і таке інше. А матінки продовжували жалітися:

–Вони пішли на північ… Збиралися дістатися північного берега.

–Куди? – перепитав я. – Вони що ж, у тундру попрямували?

–Так, у тундру! – хитнула головою жінка. – Там канійські військові на мисі Доброї надії укріплення побудували… або щось на кшталт порту… А наші хлопчики добрі моряки. Їх, начебто, запросили посприяти… та і взагалі.., – в чому саме «посприяти», та що таке «взагалі», матінка не пояснила.

Її сестра повідомила, що синки збиралися пізніше летіти на Нову Землю:

–До Фродді Непосиди… нашого Старійшини, – додала вона. – Але той клятий сон… Ой, чує наше серце, щось не добре сталося!

–Так порт там, у тундрі, вже побудували? – здивувався я, пригадуючи розмову з Молотовим про майбутні плани. А потім спливли розмови про те, що у тундру збирався йти Єрмолай Сотников.

Обидві жінки одночасно знизали плечами, заявляючи, що мало про те знають.

–Синки не дуже говірливі, – пожалілися вони.

Я зітхнув та додав, що матінки даремно нервують.

–Снам вірити, це як… як.., – рішуче почав я, а сам раптом згадав Стояну та її застереження.

–Ти так вважаєш? – з певною надією спитали жінки.

Мені здалося, що вони трохи повеселішали. Одна з сестер вдруге запропонувала мені сніданок. Але, вочевидь, той вираз, який відбився на моєму обличчі, їй багато чого пояснив, і вона, стримуючи посмішку, жартівливо спитала:

–Погано? Ех-ех-ех… Почекай, я зараз! – з цими словами жінка наблизилась до полиць та взяла горщик, який згодом простягнула мені. – Попий! – наказала вона.

Всередині горщику знаходилась якась темна густа рідина, від якої тхнуло чимось дуже ядряним. Але я скорився та зробив кілька невеличких ковтків. Секунда-друга і по тілу побігла дивна легкість. Не минуло і хвилини, як у голові майже пояснішало.

–Ну, а тепер сідай снідати! – сказала матінка.

За хвилину на столі з’явилася купа закусок та здоровезний кухоль з елем. Від останнього я тут же відмовився, пославшись на напружений день:

–У мене сьогодні багато справ! Треба Єгора Молотова знайти… Не знаєте, куди він виїхав з поселення?

–Та він вже повернувся! Сьогодні вранці! В оточенні купи якихось лобуряк! – кинула одна з сестер. – Ти відправляйся до Менесфольге, там його і знайдеш.

Я заугукав, а сам знову повернувся думками до укріплення на мисі Доброї Надії. Згадалось, як у Молотовці доводилось чути скарги про «негостинні берега північної частини Сівєрії».

–Взимку там сильні вітри, – казали бувалі люди, – часті тумани… холод… лід… Зберешся подзюрити, так чекай, що качан відмерзне та відвалиться. Ми як у таборі тиждень ночували, так після нас навколо стільки «жовтих гусаків» розвелося, що не у всякого доброго господаря на подвір’ї стільки птахів буде.

Хлопці, які слухали ці розповіді, заржали, немов коні у стайні.

–А влітку – спека мордує! – почав жалітися чолов’яга. – Я на Святій Землі… в джунглях Асее-Тепху не так потів, як там… у тундрі… Але і це не таке страшне, як той гнус! Його там стільки літає, що неба часом не видно. І такі кровожерливі падлюки… такі численні… що хай Сарн милує! Рота, бува, не відкриєш! – підвів риску оповідач. Після невеличкої паузи він додав, що ніколи більше б не погодився відправитися на північ.

–А що ти там робив? – спитав я.

Чолов’яга обернувся, втупившись у мене немигаючим поглядом своїх бляклих очей. Для нього я був лише перехожим, чи зівакою, який припхався на пристань та замість вирішення власних питань стоїть і підслуховує чужі розмови.

–Чого на мене вирячився, немов кізяк з пасльону? – грубо кинув він мені. Здається, я його дратував. Втупившись поглядом у мою кисть, яка лежала поверх ефесу фальшіона, чолов’яга нервово затупцювався на місці.

–Служив? – запитав я.

–Служив… А що?

–І де? У Вертишському острозі?

–І там також! – хмуро відповідав незнайомець.

На вид йому було років десь під сорок. Густа скуйовджена борода, кривий шрам під лівим оком, сплюснутий ніс (вочевидь зламаний)… кулаки, наче молоти… Міцний хлопчина!

Інші слухачі вже розбіглися, і ми залишилися з бороданем сам-на-сам. Я озирнувся та знову запитав про тундру.

–А навіщо це тобі? – чолов’яга виставив уперед ліву ногу та взявся у боки.

–Просто цікаво… Ніколи не був у подібних місцях.

–Ну, тому і не раджу туди сунутися! – все також по-солдатському грубо казав мій співбесідник.

І все ж не дивлячись на певну недоброзичливість, ми розговорилися один з одним. Мого нового знайомого звали Глібом М’ясним. Він і справді був колишнім воякою – реєстровиком, який пройшов ледь не всю Святу Землю – від джунглів Асее-Тепха, до непривітних степів Плато Коба. А потім його перекинули до Вертишського острогу.

–За що? – запитав я, хоча, чесно кажучи, відразу зрозумів, що під собою приховувало слово «перекинути» – Гліба прибрали з реєстру. І якщо це так, то він втратив певні привілеї, які надавалися ветеранам.

–За що? За норов… неспокійний…

–Хмм! Отже, через цей норов тебе закинули аж-но у Вертишський острог?.. Ясно… І що ж ти робив у тундрі? У Долині ста озер?

–А що ми всі зазвичай робимо на дикунських землях? – повів плечами Гліб. За мить він пояснив: – Намагалися привести до лігійського підданства інородців, ось чим там займалися! Але, друже, це тобі не з імперцями битися! У дикунів інші манери, вони армію на армію не збирають… та і за своїми полоненими не дуже переживають!

Судячи з усього, розмова йшла про племена північних орків. Зі слів М’ясного дикуни ніколи не здавалися, навіть коли були повністю оточені. Билися або до перемоги, або до смерті.

–Вони ліпше собі горлянку переріжуть, ніж здадуться! – додав Гліб. – Місцеві жителі доволі войовничі… та люті…. До речі, до них також не варто попадати у полон: з живого шкіру знімуть та на палях розтягнуть, на кшталт штандарта! – чолов’яга хихикнув, наче сказав якийсь дотепний жарт.

–Чого ж ти покинув ратну справу? – поцікавився я.

–Вік вже не той… та і поранення дають знати… Треба вже про інші справи думати, – розвів руками М’ясний.

–А ти ж сам-то, бачу, не місцевий, так?

–Звичайно… Але у Молотовці мені подобається! Та і на батьківщині вже ніхто не чекає…

Взагалі, щодо колишніх ветеранів, то по всій Канії таких було чимало. Деяким реєстровикам, якщо вони звісно дотягували до певного віку та були ще в змозі вести господарство, відповідно до їхніх заслуг Ліга безкоштовно надавала земельні ділянки. Не можна сказати, що вони розташовувалися на багатих землях, проте це було ліпше, ніж нічого. Ветерани намагалися оселитися поближче до заможних поселень, проте бували й такі, які воліли бути подалі від людей. Мова про того ж медовара Лютикова, який мешкав неподалік Білого озера. Звісно, чим вищим був ранг, тим відповідно і більшою була нагорода. Я чув, що, наприклад, деякі полковники ставали власниками здоровезної купи земель, ось правда десь на окраїні Ліги. Що ж до тих, кого виключали з реєстру, то їм, у ліпшому випадку, діставалася грошова нагорода. Думаю, М’ясний один з таких «щасливців», який постраждав через свій «норовливий характер». Саме тому він, певно, і залишився у Молотовці, адже для мешкання, наприклад, у Світлоліссі було потрібно куди більше коштів.

Що ж до «підкорення інородців», то ясна річ що тут не діяли звичайні військові методи, які застосовувалися під час зіткнень з тими ж імперцями. Вони разюче відрізнялися від класичних війн. До речі, якщо вже бути відвертим, то слід зазначити, що і класичні методи останнім часом піддалися перегляду, адже війна на Святій Землі внесла свої коригування у військову справу. Наприклад, кіннота в джунглях Асее-Тепха була неефективною, чого не скажеш про широкі степи Плато Коба. Але і там замість важкої кавалерії, здебільшого використовували легку та швидку кінноту. Нова формація мала назву «польовиків». Це були здебільшого списоносці. Вони атакували ворога, стрімко налітаючи на нього щільною навалою та наносячи потужного удару.

Кіннота ж імперського Хадагану дещо відрізнялася. Ворожі солдати були також озброєні й списами, але до того ще й луками. Окрім того вони використовували іншу тактику нападу: налітали з флангів, стріляли з луків й тут же відступали. І знову налітали з іншого боку, наче той невгамовний вітер.

Щодо піхоти, то громіздкі лігійські роти по півтисячі чоловік на Святій Землі згодом були зменшені до двохсот. Вони стали прозиватися компаніями. Усі вояки діставали однакової зброї – мечів та коротких луків – аби можна було атакувати ворога і здалека, і зблизька. Сутички у джунглях не дозволяли широко розвернутися. Саме через те змінилася і тактика наступу. Замість фронтальної атаки, використовувалися засідки та напади з флангів. Лігійські компанії ділилися на менші загони, які звалися почотами, та в яких налічувалося близько двадцяти чоловік, або «драбин». Це дозволяло більш ефективно використовувати роту, ставлячи кожній її частині відповідні задачі.

Що цікаво, подібні військові з'єднання все ще не могли прижитися на інших алодах Ліги, та поки використовувалися лише на Святій Землі. А у таких далеких місцях та на окраїнах Ліги, на кшталт південних частин тієї ж Сівєрії, доводилось залучати для військової справи так звані «слобідські полки», які між іншим, не мали аніякого стосунку до реєстровиків.

Я закінчив зі сніданком, подякував матінкам Окатим, та вийшов назовні. Думки про порт були, наче скалки, які застрягли під шкірою, та тепер нили, викликаючи неприємні відчуття. Саме дивне, що я не міг зрозуміти, що мене в цьому всьому турбувало та чого я так занепокоївся.

Саме про це міркувала моя свідомість, поки ноги рухалися убік Менесфольге, де розташовувався маєток Єгора Молотова.

Небо вже значно посвітлішало, але сонце все ще не могло пробратися крізь тонке сіре полотно хмар. Різкі пориви вітру підло налітали з-за кутів, різко «вдаряючи» мене по обличчю.

Нарешті я дістався Людської слобідки, яка нагадувала невеличке та дещо занедбане поселення. Незважаючи на ранній час, тут було доволі жваво. На питання, де розшукати маєток Єгора Молотова, мене раптом зголосився провести один громила.

–А сам-то ти кто такой? – допитувався він, коли ми рушили по стежці. В голосі чолов’яги відчувався типовий умойрський говір.

–Та так... пройдисвіт, – пожартував я.

Здоровань хмикнув, не зрозумівши мого гумору, і повернув за ріг. Тут стояло кілька таких же бурмил, як і він сам. Судячи з характеру їхнього одягу та озброєння стало зрозумілим, що це не якісь звичайні хлопці.

Вони прискіпливо оглянули мене, особливо роздивлялися нову зачіску. В очах незнайомців промайнув не те щоб переляк, швидше – якась настороженість.

–Ета он, чі как? – процідив крізь зуби один з цих похмурих лобуряк – низькорослий товстопузий чолов’яга з руками-рогачами.

–Пахож, – вторив другий. Він трохи нахилився вперед та спитав у мене, хто я такий.

–А самі ви хто? – кинув я, стискаючи рукою рукоять фальшіону.

Щось початок розмови мені не дуже подобався. Особливо оця фраза «Пахож»… На кого вони тут чекають? Невже на мене?.. От цікаво, навіщо я їм здався?

–Кто ми? – недобре посміхнувся чолов’яга. – Вот лічна я тот, кто тєбє сєйчас зуби виб’єт! Уразумєл?

–Тсс! – цикнув напарник, покладаючи руку на плече своєму товаришеві. – Спакойна… Спакойна… Слушай, паря, – звернувся чолов’яга до мене, – так ета ти тот пасланєц ат Дєм’яна?

–Можливо, – буркнув я.

–Аґа! Ґаварят, ти на Крутом Роґе вадянікам морди начістіл. Так? – ощирився здоровань. Інші його товариші стали навколо мене, і це не могло не напружувати. Судячи з усього, ця зустріч зараз закінчиться чиєюсь кривавою юшкою.

–Начистив, – сердито виплюнув я. – Можу і зараз начистити!

Про всяк випадок я трохи відступив назад, готуючи собі майданчик для сутички.

Раптом згадалися слова Стояни, яка щось шепотіла про меч та роги. Як воно там звучало? «Виратуєшсі ад рога… а спаткаєш мєч»… Здається так. Скоріш за все «рог», це Крутий Ріг… Думаю Стояна на це натякала, – промайнуло в голові. – А «мєч», виходить, оці незнайомці…

Псяче хутро! Що за ніхазівня тут коїться? – дратувався я, все ще стискаючи рукоять клинка. – Хто ці люди? Що їм потрібно?

У сусідній будівлі голосно рипнули двері, й на ганок вийшов довговусий безбородий чоловік, одягнений в дорогий жупан. Його погляд відразу наткнувся на наше збіговисько.

–Гей, Лешуче! – голосно крикнув незнайомець. – Що там за людина у вас?

В обличчі цього чолов’яги відразу впізнавались характерні молотовські риси. Вочевидь, це і був той самий Єгор.

Лешук – чолов’яга, який питав мене про водяників – нехотя повернувся на місці, та, аби не кричати у відповідь, повільно рушив назустріч купцеві. Кілька хвилин вони про щось тихо перемовлялися, при тому мені чомусь здалося, наче Молотов виправдовувався перед цим товстопузим нахабою. Принаймні, я відчув певну напруженість у спілкуванні між ними. Лешук з Єгором говорили хвилин п’ять, перш ніж купець вирішив наблизитись до мене. Він відразу спитав, чи я точно Свєрр, якого прислав його брат. Отримавши стверджувальну відповідь, чолов’яга, як мені здалося – якось обрадувано засмикався та шльопнув мене по плечу. Вже звертаючись до Лешука та його людей, він заявив, що вони можуть йти по своїх справах.

Я відчував себе дещо розгубленим, адже все ще не міг второпати, що відбувається. Через те тримав руку на гарді, оглядаючи оточуючих з усіх боків незнайомців. Щось підказувало мені, що всі вони найманці. Ось тільки не зрозуміло, кому служили.

Єгор втомлено потер перенісся. Той, хто його добре знав, напевно вже зрозумів би, що купець знаходився у поганому настрої. Зазвичай подібне потирання перенісся вказувало на те, що він намагається приховати ті емоції, які, на його думку, зараз могли відобразитися на обличчі, хоча насправді ж там нічого не відбивалося. Саме тому він часто починав грати роль такої собі «втомленої людини», вважаючи що таким чином зможе приховати свою розгубленість, або невпевненість.

Єгор дочекався поки Лешук зі своїми людьми піде геть, а потім різко схопив мене за рукав та потягнув за собою, бурмочучи під ніс, аби ми рухались хутчіше.

–Навіщо така гонитва? – сердито спитав я, хоча при тому слухняно покрокував за купцем.

–Ніхаз їх всіх бодай! – бурмотів Єгор. Певно він лаявся на людей Лешука. – Вони давно тебе тут чекають…

–Навіщо я їм?

–Ти їм не потрібен. Інша справа – вантаж! – кинув купець.

Ми з нім піднялися на ганок та увійшли всередину будиночка, який, вочевидь, був чимось на кшталт торгової контори.

–А що «вантаж»? – я зробив вигляд, наче не розумію натяків.

–Що та що! Ти наказав своїм людям анікого не допускати до суден, а декому дуже кортіло розвантажитися…

–Я тебе не розумію! Що за ніхазівня тут відбувається?

Молотов зачинив двері та рушив до невеличкого столу на якому лежали якісь папери. Він сів на лавку, та, закинувши ногу на ногу, неголосно заявив, що ситуація наразі не дуже весела.

–А хто тут приїхав веселитися? – огризнувся я.

–Та ти не кип’ятися, Свєрре! – махнув рукою Єгор. – Брат писав, що у тебе норов ще той… але хіба ми з тобою не на одному боці?

–Не ходи ти околясом! Що за справи тут кояться? Чого це якийсь Лешук лізе до дем’янівського вантажу?

–А ти взагалі знаєш, що там лежить? – зіщулився Єгор.

–Здогадуюсь… Так у чому справа?

Молотов нервово засмикав себе за вуса, явно намагаючись вирішити для самого себе чи варто бути відвертим зі мною. Кілька секунд і він глухувато сказав, що його родина у небезпеці.

–Всі ми у небезпеці! – додав він після невеличкої паузи. – Повір, все сталося не з нашої волі... Чи правильніше сказати: не зовсім з нашої. І я… і Дем’ян… Всі ми заплуталися… застрягли у цьому… цьому клятому болоті!

Молотов різко встав і заходив туди-сюди. Довга фігура робила його схожим на таку собі чаплю. У порівнянні з Дем'яном, він здавався набагато вищим і ширшим у кістках.

–Кас’яна, нашого молодшого брата, взяли у заручники, – якось розгублено пробурмотів Єгор.

–Хто? Лешук?

–Лешук… Лешук, – забурмотів купець. В якусь мить він різко зупинився та роздратовано випалив: – Заколотники! Бунтівники! Ось хто! – Єгор стиснув кулаки та наблизився до невеличкого віконця. – Через те, що Кас’яна схопили, нам доводиться… е-е-е... доводиться всіляко крутитися… допомагати… Забезпечувати грошима, врешті-решт!

–Які бунтівники? Ти можеш говорити більш ясно?

–Що тут незрозумілого? Чи ти хіба не чув, що сталося восени в Горішку та Новограді?

–Ти кажеш… кажеш.., – замукав я, розгубившись від почутих слів, – кажеш про заколотників?

–При них, Свєрре! Про них!

–Тут щось не так, – нахмурився я. – Ти щось недомовляєш! Чому б це Лешук ось так би взяв та захопив твого брата у заручники?

Єгор напружився та кинув на мене косий погляд.

–Псяче хутро! Так ви із самого початку з ними валандалися! – допетрав я. – А коли заколотників розбили, спробували зіскочити з гачка, так? Хотіли вийти чистенькими з цієї гри?

–Хотіли… хотіли.., – роздратовано забубонів Єгор. – Чи мало чого ми взагалі хотіли!

–Вас з Дем’яном шантажують?

–Можна і так сказати!

В цю мить позаду мене скрипнули стулки дверей. Я обернувся, наштовхнувшись поглядом на Лешука, який подав якийсь знак Молотову.

–Чого тобі? – сердито спитав купець.

–Пошєптацца нада! – нахабнувато промовив чолов’яга.

–Почекай, будь ласка, зовні! – крізь зуби процідив Єгор. Від його люб’язності повіяло морозом.

Лешук невдоволено хрюкнув, але вийшов геть.

–Бачиш, як квапляться! – гіркнув Молотов.

–І куди вони поспішають?

–Їм потрібно відвести вантаж бозна куди!

–На «Валір»? – від мого питання купець аж-но сіпнувся.

–Так тобі Дем’ян все розказав? – здивувався Єгор. Він вирішив, наче старший брат повідомив мені про всі їхні справи. – Так, їм треба ці бочки відвести на корабель… до Крюкова…

–Це хто? Капітан судна?

Молотов хитнув головою та важко зітхнув. Я помітив, як на його шиї здулися темні жили. Єгор знову присів на лаву, його погляд затуманився, наповнюючи розум спогадами.

…Був вже пізній вечір. Родина вечеряла за великим різним столом, який Єгор свого часу замовляв у відомого місцевого майстра. Він любив такі хвилини, коли всі збиралися разом, відчуваючи таке собі умиротворення та гордість через те, що його справи йдуть добре. А ще через те, що у нього стільки майбутніх нащадків, адже, мабуть, він єдиний з Молотових, у кого так багато дітей. Кожен син, кожна дочка, – міркував Єгор, – в майбутньому народять чимало онуків, а ті в свою чергу народять своїх дітей, і наша сім'я… і моя зі звучним прізвищем Молотових розростеться, зайнявши не менш поважне положення, ніж представники шляхетних родин.

Єгор це бачив так виразно, що просто увірував, як у якусь непорушну аксіому.

Але сьогодні він був дещо розсіяний. В голові чомусь панував сумбур та якась дивна розгубленість… Напередодні йому вдалось укласти пречудову угоду з одним купцем зі Світлолісся. Проте ось біда, те, що недавно здавалося таким приємним і радісним, чомусь сьогодні бачилося похмурою плямою, яка забруднила свідомість.

Чому? Що не так? – запитував сам себе Єгор, але так і не знаходив на це відповіді.

Думки закружляли у стрімкому вирі. Думалося про дітей, про сім'ю, про проблеми, про братів та сестер, які мешкали в Новограді. Потім напрям думок взагалі збився та заплутався. Все застрибало зайцями, викликаючи то одне неприємне відчуття, то інше. Єгор навіть не помітив, що сидить за столом з осклянілими очами та майже не їсть зі своєї тарілки, до речі купленої на щорічному весняному ярмарку в умойрському Хвойнику – відомому містечку, де виготовляли найліпший у Канії посуд.

Тамтешній фарфор, між іншим, – наче поясняючи комусь, подумки розповідав сам собі Єгор, – у купі з розписом у велико-постоловському стилі – це взагалі щось неймовірне… Не у всіх у столиці подібний посуд і знайдеш!.. А ось у мене з такого навіть собаки снідають!

–Тату, а якщо ти помреш? – це запитання прорвало туман міркувань. Воно ввалилося в розум, подібно каменю, який впав на дно річки.

–Що? – перепитав Єгор, піднімаючи погляд на саму молодшу дочку – Оленку.

–Тату, ти ж помреш теж? – перепитала вона.

До чого це питання? – не зрозумів чолов’яга. Він пропустив вечірню розмову, в якій, виявляється, побіжно згадали, що вчора помер Митрофан – коваль з Молотовки.

–Прийде час, – почав відповідати Єгор, – і мені доведеться піти до Храму Тенсеса. А що?Чого ти питаєш?

–Сумно буде.

–Кому сумно?

–Мені... Нам буде сумно без тебе, – відповідала дівчинка.

Чотири роки, а вона явно розумніша за своїх одноліток, – подумалось Єгору.

–Дурниці! – рішуче кинув він. – Ти все швидко забудеш, – відповів Молотов, раптом усвідомлюючи, що говорить про свої ж почуття. Адже це він забув і батька, і матір.

Коли я про них згадував останнього разу? У минулому році? У позаминулому? – згадати, ніяк не вдавалося.

–Чому забуду? – чи то злякалась, чи то обурилась Оленка. – Тату, а можна зробити так, аби не треба було вмирати?

Єгор різко встав, відчуваючи, що всередині нього завирували дивні почуття. Ще трохи, й він розплачеться.

Вся сім'я завмерла, дивлячись на батька, який стояв з густо почервонілою пикою. Його немов оскляніли, дивлячи кудись вдалечінь.

–Смерть, це ж погано? – тихо спитала дочка, схопивши батька за долоню. – Так? Так? – вона заглядала в обличчя Єгора.

Смерть, це… це… це погано, – промайнуло у нього в голові. – Смерть – це небуття. Темрява чистилища… Там немає почуттів. Немає нічого... Одні лише іскри, які чекають на повернення до Сарнауту... До життя! А чи буде те повернення, чи то може байки священиків – хтозна!..

–Куди повернення? – не розчув я.

Єгор стрепенувся, подивився то на мене, то на двері, за якими чекав Лешук, та розгублено пробубонів:

–Ти цей… Ти скажи своїм людям, аби дозволили розвантажити судна. Добре?

–Мені, чесно кажучи, байдуже! Ваші гроші, ви з ними і розбирайтеся! – відповів я. – Хочете – собі заберіть. А ні – то роздайте пройдисвітам!

–Так-так… віддати… пройдисвітам.., – продовжував бубоніти купець. – У мене… у нас нема виходу!

–Гаразд! Зараз піду на пристань та розпоряджуся, аби хлопці віддали вантаж, – я повів плечем та рушив до дверей.

–Чекай! – почулося позаду. – Ти цей… будь обережним… І головне, не кажи Лешуку, що знаєш у чому справа.

Я нічого не сказав та відчинив стулки. На дворі стояли все ті ж найманці на чолі з Лешуком, які похмуро поглядали в мій бік.

–Надєюсь, Єгор Мілорадовіч разрєшил забрать тавар? – нахабно всміхнувшись, спитав Лешук. І не чекаючи на відповідь, він подав знак своїм посіпакам слідувати за мною до порту…

13

…Повернутися до будинку матінок Окатих мені вдалося аж-но під вечір. Ледь я увійшов до них у хату, як мені повідомили про бажання місцевого старійшини зустрітися у нього вдома.

–Щось трапилося? – здивувався я.

Відповів дід. Він послався на данину ввічливості, при тому назвавши мене почесним гостем Гравстейну.

–Почесний гість? – хмикнув я. – Отаке!

–Всі знають про Тона Вітродуя, – підморгнув старий. – Тому нема чого дивуватися подібній честі з нашого, гіберлінгського, боку.

–Дякую… за улесливі слова, – стримуючи посмішку, сказав я. – Проте не варто ходити околясом… Вам потрібна допомога? – послідувало пряме питання. – Мова не особисто про вас, а про гравстейнську спільноту. Щось потрібно поселенню?

–Напевно, – ухильно відповіла одна з сестриць. – Ти сходи, сходи, на тебе чекають! – додала вона, а згодом повідомила, що Елдріхолф – будинок старійшини – знаходиться біля південно-західної стіни. – Ще одне: раджу тобі бути чемним. Це може... допомогти.

–Допомогти? У чому?

–Наші старійшини доволі… цікаві особистості…

Сказано це було з явним підґрунтям. Матінки більше нічого не пояснювали, лише повторили про обов’язковість зустрічі.

Я, чесно скажу, губися у здогадках, проте все ж рушив у вказаному напрямку. З одного боку, – розмірковував я, – зустріч зі старійшиною цілком зрозуміле явище. Певен, він вже знав хто я такий і чому прибув до Гравстейну. Але мене більше бентежила наполегливість, на яку натякала сімейка Окатих.

На вулицях поселення царювала відносна тиша. Вочевидь, з наступом темряви гіберлінги квапилися по-скоріше розбігтися по своїх хатках. Іншого пояснення у мене не було.

Вдень, коли я командував на пристані розвантаженням молотовського скарбу, була зовсім інша картина. Волохаті створіння снували туди-сюди, при тому поглядаючи на нас, як на якусь перешкоду. Був навіть випадок, коли люди Лешука зчепилися з гіберлінгами, звинувачуючи один одного у байдикуванні. Я не втручався, дивлячись на все те збоку.

Взагалі ж, якщо обговорювати Гравстейн, то я б скоріш назвав його таким собі невеличким добропорядним містечком. Тиша, спокій, неквапливість. Ясна річ, що це поселення не походило не на одно з містечок того ж Світлолісся, або сівєрійську Молотовку. Та і що до гіберлінгського кварталу – тут все-таки бачилась певна різниця. По-перше, у Гравстейні не було місця пафосу або показної розкоші. Будівлі – суцільні бочкоподібні хатиночки, які наче ховалися під такими собі дахами-шапками. Єдине, що відрізняло одну хату від іншої, так це колір, яким вони були розфарбовані. Здебільшого гіберлінги схилялися до ніжних блакитних тонів. Були, правда, і темно-червоні, й гаряче-жовті. Але це було скоріш виключення.

Ані парканів, ані городів, ані якихось знайомих оку господ я не помітив. Зате було багато ремісничих будівель, в яких кипіло буденне життя.

Головну площу Гревстейна заміняв високий овальний пагорб, на якому стирчала довжелезна жердина, де висіла вирізана з дерева фігурка, схожа на рибу. Поряд стояли три озброєних вояки. Лише згодом я дізнався, що вони були чимось на кшталт почесної варти.

Що до Елдріхолфа – будинку старійшини, то він вразив мене своїми розмірами. Навіть по людських мірках ця будівля була досить великою. Також, як і всі інші звичайні хатинки, Елдріхолф тримався над землею на невисоких товстих підпорах. Єдина відмінність, що зовнішні стовпчики були виконані у вигляді майстерно вирізаних фігурок, які немов на собі підтримували будівлю.

Я пройшовся повз них, намагаючись вгамувати свою цікавість. Ясна річ, що фігурки не були однаковими, а чергувалися одна з одною з невеличкими відмінностями. Я розбив їх на два загальних типа. Один назвав «злим орком», який стояв, скалившись на перехожих, демонструючи їм свої здоровезні гострі зуби. Він тримав у руці круглий щит, а на голові носив рогатий шолом, який додавав образу ще більшої зловісності. Відчувалося, що цей «орк» був готовий у будь-яку секунду кинутися на свого ворога.

Другий тип я назвав «бородатим гобліном», з плечей якого звисала шкіра незрозумілого звіра. Він стояв схрестивши руки на грудях, вдивляючись кудись удалечінь. Від «гобліна» теж віяло чимось неприємним… Навіть чимось поганим… недобрим…

Чесно скажу, що дуже здивувався побаченому. Хоча, якщо казати відверто, гіберлінги й досі залишалися для мене загадковим народцем. Я не був знайомий з їхніми традиціями, легендами… та і взагалі з їхньою культурою. Лише якісь уривчасті знання, котрі змішалися у голові в якусь кашу.

Покінчивши обходити будівлю по колу, я рушив до широкого «трапу», який заміняв сходи. Він був зроблений з товстих ялинкових колод, стягнутих між собою рівномірно розташованими рядами поперечних перекладин. До речі, дуже зручних, адже вони додатково слугували свого роду перепоною для ковзання на цьому «трапі» під час слизької негоди.

Праворуч і ліворуч від входу до будівлі теж стояли дерев’яні фігурки. Це були довгобороді та довговусі старці з розфарбованими у блакитне очима. Мені відразу здалося дивним, що ці фігурки, одягненні у довгі капюшони, були людьми, а не гіберлінгами. І що ще цікаве: на лобі у старців майоріло щось дуже схоже на третє око. Суворість виразів їхніх облич приправлене не менш суворим поглядом блакитних очей, певен, змушувало відвідувачів ніяковіти та губитися вже на вході.

Я теж сторопів, зупинившись біля цих фігурок. Що це, навіщо воно тут – залишалося незрозумілим. А ще мене дивувала відсутність стражників. Як же так? Невже головну будівлю міста ніхто не охороняє? – промайнуло в голові.

Відкинувши вбік шкіряні завіси, я пройшов всередину, опинившись в своєрідних сінях – напівкруглому яйцеподібному приміщені, освітленому кількома бронзовими лампадками, в яких жеврілися тоненькі вогняні язички. Прохід до головного приміщення був захований за здоровезною білосніжною шкірою якогось невідомого мені звіра.

Я на кілька секунд зупинився, аби оглядітися. З обох боків від головного входу помітив чимало різнокольорових щитів. Відразу подумалось, наче вони символізують певні родини, або щось на кшталт того, з яких складалася громада Гравстейну. Чи, можливо, вони грали роль оберегів, які повинні були захищати населення цього містечка від злого магічного впливу. Поряд з цими щитами висіла вже потемніла від часу фігурка риби. Я було потягнувся, аби торкнутися неї, як несподівано у сіні увірвалися троє озброєних гіберлінгів. Один з них щось вигукнув, але помітивши, що я анічого не зрозумів, повторив своє питання на ламаній канійській мові. Він спитав, хто я такий та чого тут вештаюсь.

–Мене кликали до себе старійшини! – спокійно заявив я. – Передайте їм, що прийшов Бо-о-о… Тьху ти» Тобто, що прийшов Свєрр від матінок Окатих.

Питавший мене гіберлінг майже миттєво зник за білою завісою, а двоє інших зайняли місця по обидва боки від входу, поклавши свої руки на ремені. Минула хвилина, коли нарешті мені дозволили пройти далі. Я опинився у величезній залі з дуже високою опуклою стелею. Тут стояв стійкий запах якихось пахощів, в котрих відчувалися легкі нотки хвої. Відразу згадався вчорашній ель та вранішнє похмілля.

Від внутрішнього оздоблення зали віяло особливою статечністю та своєрідним торжеством. Правда все це дещо розбавлялося наявністю гігантських діжок (вочевидь з елем), які стояли праворуч від входу, а ще – полками з плетеними кошиками та купою залізних котлів. Через це зала трохи нагадувала великий склад, ніж якусь будівлю для урочистих прийомів. По всьому периметру Елдріхолфу під самою стелею на товстих залізних ланцюгах висіли плоскі казанки, які грали роль світильників. Всередині них ярко палахкотіло підпалене масло. Світла було достатньо, аби преспокійно займатися вишиванням.

Прямо в центрі зали стояв величезний мідний чан з розпаленим вугіллям, яке, чесно кажучи, дуже слабко обігрівало це приміщення. Я обійшов його і опинився біля здоровезної шкури, яка була розтягнута на підлозі. Вона була майже ідентичною тій, що висіла на вході. Якщо я правильно розсудив, то розміром цей невідомий звір був з гірського троля. І це не могло не дивувати.

Я наблизився до округлого столу, за яким сиділи три сивуватих гіберлінга. Вочевидь, це і були місцеві старійшини. На відміну від новоградських послів, вони здавалися мені якимись… якимись неприступними… відлюдними… пафосними… Я навіть через те сторопів та дещо розгубився.

Як себе поводити? Як з ними розмовляти? Чого взагалі очікувати? – думки закрутилися у стрімкому вихорі, піднімаючи на-гора мою невпевненість.

У своїх церемоніальних шатах ця трійця походила на древніх божків, але що вразило найбільш, так це велика кількість золотих прикрас, які виднілися майже в кожній деталі їхнього вбрання. І саме золотих! Вони сяяли в світлі запалених вогнів, наче новісінькі начищені монети.

На голову старшого члена «паростка» був натягнутий дивакуватий шолом, котрий більше нагадував голову здоровезної кішки. Очі їй заміняли величезні ограновані смарагди. Вінчав шолом спадаючий з верхівки за спину розпушений білий кінський хвіст.

Я загнав власну розгубленість у далекий куточок свідомості, та, вже трохи опанувавши себе, привітався по давній канійській традиції – ставши на одне коліно та схиливши голову. Потім поважно та неквапливо піднявся, випростався, поклавши праву руку на гарду фальшіона, при тому зайнявши вичікувальну позу.

Кілька секунд висіла пауза. Старійшини ще раз уважно оглянули мене, а потім найстарший з «ростка» характерним владним жестом указав мені на невеличку лавку біля мідного чану. Ледь я присів, він голосно та якось бундючно вимовив:

–Вітаємо тебе, Боре, у нашому місті!

Говорив він натягнуто. Відчувалося, що канійська – не його рідна мова. Сильний гіберлінгський акцент контрастував з вимовленими фразами, змушуючи мене напружувати слух, аби зрозуміти сказане.

–Ми – родина Хуґсазіман, – продовжував казати він, – Задумливих… Ми – старійшини Гравстейну! Ми дуже раді бачити тебе у нашому місті! Слава про тебе дійшла і до нас!

Штучність почутих мною фраз збивала з пантелику. Я не відразу зрозумів, що старійшина таким чином намагається бути ввічливим. Лише згодом стало ясно, що весь цей «урочистий прийом» був організований саме через «мою славу», про яку тільки-но згадував старійшина.

–Кажуть, – заговорив не менш урочистим та бундючним тоном інший гіберлінг, – що серед людей твоє прізвисько Головоріз… Ельфи ж, начебто, звуть тебе Срібним Бором… Та про тебе вже почали складати легенди!

–Не варто вірити всім чуткам! – спокійно заявив я, намагаючись подолати розгубленість та спантеличеність від стилю такого прийому. Сподіваюсь, що через те не почервонів, як дівчина на віданні, яку нахвалюють перед батьками жениха.

–Чому «не вірити чуткам»? – зіщулився найстарший гіберлінг. Він навіть засовався на своєму стільці. – Сендіхеррар оккар Ґратхар фра Новоград тала ум пфіг і скілабодзум сінум…

–Наш гість не розуміє тебе! – перебив старійшина.

–Прош-ш-шу вибачення, – хитнув головою середній брат. Він трохи відкашлявся та повторив вже канійською: – Наші посли Ґратхар… посли Сиві з Новограду… Вони згадували про тебе в своїх скілабодззз… своїх посланнях. Вони називали тебе Льоґматр… е-е-е… Законник… Ти допоміг наш-ш-шому мандрівникові Тону… е-е-е… Вітродую… Допоміг у його бідканнях на далекому… невідомому острові.

Гіберлінгський акцент все ще перешкоджав мені зрозуміти сказані фрази. Відразу згадався Новоград та місцева гіберлінгська діаспора, яка розмовляла більш чітко та чистіше.

–Ми також чули про тебе і від інших наших братів, – додав старійшина. – І чули багато доброго… та славного.

–Дякую за теплі слова! – промовив я. Говорити намагався неквапливо, аби гіберлінги теж встигали мене розуміти. – Для воїна немає приємнішої слави, ніж та, яка випереджає його. Однак у мене є велике прохання: я тут таємно, тому не хочу, аби присутні в місті люди… та і будь-хто інший знав моє справжнє ім'я.

–Розуміємо, – хитнув головою старійшина. – До речі, Волглі розповідали про напад водяників на караван. Ти, з їхніх слів, повів себе достойно. Багато хто завдячує тобі своїм життям. І не тільки ним. Тобі вдалось зберегти молотовський вантаж.

–Зберіг, чи не зберіг, але одне судно ми все ж втратили! Декілька гіберлінгів та людей загинуло! Не всім вдалось вціліти.

–Це так, – знову кивнув головою старійшина. – І це дуже сумно… Між іншим, Боре, на твоєму судні перевозили одну дуже коштовну річ, – з цими словами він подав знак третьому мовчазному братові. Той підвівся, відійшов кудись убік та згодом повернувся з невеличким ножем. – Столичний майстер… е-е-е… Едд Шепелявий разом зі своїми з братами, – заговорив старійшина, – викував оцей незрівнянний ніж.

–Це що? Котта? – запитав я, дивлячись на матове лезо.

Мені доводилося чути про традиційні гіберлінгські ножі, які вони називали «котта». Вони не мали гарди, їхні леза були невеличкої довжини, по відношенню до рукояті… З виду зовсім непоказні, та і загалом на вигляд найпростіші та нічим не примітні ножі. Але ось легенд про них та всяких історій ходило чимало. Казали, навіть, що вони легко перерізали стальні клинки.

–Так, це котта, – старійшина чи то посміхнувся, чи то ощирився. – Але не простий… Рукоять цього ножа з кістки єдинорога. А у сплав додано метеоритне залізо!

–Красень! – вигукнув другий брат. – Справжній красень! Ножам не дають імена, ти ж, певно, це знаєш? Але у цього леза воно є, – гіберлінг хитро посміхнувся, і його очі-намистинки засвітилися лукавством.

–І яке? – запитав я, розуміючи, що від мене чекають саме цього питання.

–Законник! – вигукнув старійшина. – Льоґматр!

–Хм! Кому призначалася ця річ? – обережно спитав я.

–Нам! – зізнався гіберлінг. – Ми просили зробити його! Але… але зараз розуміємо, що є той, кому цей ніж більше підійде… Ти повинен бути його господарем!

–Я? Чому?

–Так виткано на Великому полотні! Так кажуть ті, хто тримає нить…

Вочевидь, мова йшла про жриць-провісниць майбутнього. Наскільки я знаю, це вони розбиралися в узорах Великого полотна – Тканини нашого світу. Це вони тримали Ниті.

–Отже, прийми цей ніж на знак нашої вдячності, – голосом, який заперечує будь які відмовки, заявив мені старійшина.

Я знову було хотів відмовитися, коли раптом згадав нічний візит Стояни та її слова про небезпеку «від меча» та про… «подарунок».

–Толькі він дапаможа виратаваца. Ня адмаувляйся ад яго, – так, здається, казала вона.

Псяче хутро! Що відбувається? Невже мова йшла про цей котта? Чи я просто підганяю її слова під дійсність?

–Тримай! – старійшина простягнув мені ніж.

–Дякую… дякую, але… але справа в тому, що у нас, людей, не прийнято ані дарувати ножі один одному, ані приймати їх у вигляді дарунку! Це погана прикмета!

–Аф хвер’ю? – здивувався гіберлінг. – Чому?

–За стародавнім повір'ям, ніж потрібно або виготовити, або купити… чи отримати якимсь іншим способом, ніж прийняти у дар… аби у подальшому не стати кровним ворогом тому, хто дарує... У нас так і кажуть: «Не бути на ножах».

–Хм! – старійшина здається здивувався. Проте шанування мною давніх устоїв власного народу його дещо обрадувало. Воно цілком зрозуміло, адже гіберлінги теж великі прихильники традицій. – І як же нам з тобою бути? – старійшина всунув ніж у шкіряний чохол. – Ось що, – голосно сказав він, – я призначаю за нього ціну... в одну копійку!

–Так мало? Хіба це ціна за подібну річ – за ніж, який має власне ім’я? Він може… образитись… і тоді вже не буде добре слугувати своєму господареві.

–Слова воїна! – старійшина ляснув себе по стегну. – Гаразд! Тоді признач ціну сам.

Я трохи задумався, та за кілька секунд запропонував наступне:

–Ось що: віддам за Льоґматр стільки монет, скільки виявиться їх у моєму капшуку.

–Домовились! Отже, ціна призначена!

Я зняв з пояса шкіряний мішечок і кинув його мовчазному братові. Той збирався було розв’язати тасьма, аби перерахувати гроші, але старійшина його зупинив, мовляв, ціна залишиться таємницею.

–Ти, Боре, повинен розуміти, що придбав, – сказав він мені. – Покажіть йому!

Середній брат акуратно взяв ніж, немов побоюючись порізатися, потім нахилився до столу та різким рухом до себе зняв досить солідний шматок стружки з торця дубової дошки. За секунду гіберлінг витяг звідкись мідну монету, яку поклав на стіл, і майже без видимих зусиль практично одним рухом перерізав її навпіл.

Після цієї демонстрації я прийняв ніж з рук гіберлінга та оглядів його з усіх боків, а потім обережно лизнув темну сталь.

–Він ще ніколи не був у бою! – впевнено заявив я старійшині. – Відчуваю його голод…

–Ще б пак! Звичайно, що не був! Він взагалі міг опинитися на дні річки, якби водяники захопили б судна.

Я прибрав ніж у піхви, які простягнув мовчазний брат старійшини, та заховав його за халяву свого чобота.

Кілька секунд ми всі мовчали, дивлячись один на одного. Я помітив, що старійшина після згадки про напад дикунів, спохмурнів. Він нервово постукував пальцем по поверхні столу, а потім глухуватим голосом сказав, що від цих водяників чимало шкоди.

–От якби б Бор поплив тижня два тому, – додав його брат, – то…

Гіберлінг запнувся, помітивши невдоволення старійшини. Той показав ледь помітним жестом, аби брат замовк, а сам багато значуще додав, що витканий на Ткані світу узор нікому не змінити.

–Якби та якби, – сердито бубонів він. – Ми самі винні у тому! Хіба нас не попереджали про небезпеку?

–Саме це попередження, – все ж не втримався брат, який почав сперечатися, – стало тим чинником, через який ми втратили «Древо»!

–Ми просто неправильно трактували слова вефарі… наших суджениць, – відповів старійшина. Він тут же щось додав, але вже гіберлінгською, так що я не зрозумів його подальших слів.

Чесно скажу, що я не міг второпати про що взагалі йде мова! Єдине, що було більш-менш ясно, так це те, що гіберлінги втратили щось цінне.

–Розумієш, Боре, – старійшина вочевидь вирішив все ж розповісти у чому річ, – приблизно два тижня тому з Молотовки повезли судном дещо коштовне… Звичайно, ця річ цінна саме для нас, для гіберлінгів. Іншим вона не цікава. Мова про манускрипт «Велике Древо». Певен, ти теж ніколи й не чув про нього. Так?

–Не чув, – погодився я.

Старійшина вже не виглядав бундючно-урочистим, яким був з самого початку нашої бесіди. Та і з його мови поступово зникли нотки гордовитої зверхності.

–Цю святу для нас реліквію написав сам Правша, – продовжував розповідати він. – Це наш великий мудрець… знавець традицій… нашої же історії… У тому рукописі він виклав усю хронику від початку, від найперших гіберлінгів… від Аса та Емли… до великих спустошень… Він описував і племінне об'єднання, перелічував старійшин, які керували нашим народом. Казав про давні закони… Описував війни з орками...

–Я так розумію, цей манускрипт дуже важливий для вас!.. Так що ж з ним трапилося? – ввічливим тоном спитав я.

–Під час перевезення на судно був скоєний напад. Цей рукопис був поцуплений…

–Водяниками?

–Саме так! – хитнув головою старійшина. В такт його кивку смикнувся й кінський хвіст на котячому шоломі. – Прикро те, що цим дикунам плювати на «Велике Древо»! Для них манускрипт не вартий і залізного гроша… Він їм без потреби!

–Розумію, – промовив я.

–Це практично єдина річ, якщо не брати до уваги Спис Рона, яка залишилася від нашої прабатьківщини Іси. Її везли до нас у спеціальній скриньці… Думаю, саме вона і викликала у водяників цікавість, – скрушно захитав головою старійшина. Він зітхнув та неголосно додав, що скоро свято Великого Мари. – Ми з братами думали, що зачитаємо кілька глав з життя цього славного мореплавця на загальному зборі громади. Але… але… але Ниті долі сплели інший Узор.

–А навіщо взагалі таку цінну річ перевозили до Гравстейну? Залишили б її… Де вона там зберігалася?

–У Новограді! – повідомив другий брат.

Старійшина же чи то розсміявся, чи то рикнув. Певний час він дивився кудись убік, а потім неохоче сказав:

–Все, Боре, через неправильне тлумачення передбачення! Наші суджениці сказали, що бачать, начебто манускрипт буде поцуплено… Тому після Великої наради старійшини усіх гіберлінгських громад вирішили сховати його подалі від чужих очей. Обрали нас… Обрали Гравстейн… Хоча з самого початку я пропонував відправити рукопис на Нову Землю.

–Отже, хотіли зробити як ліпше… тобто зберегти реліквію… а натомість вийшло так, що ми самі відправили «Древо» до рук… до рук.., – я збився, намагаючись підібрати відповідне слово, але в голову лізла лише брудна лайка.

–…паскудників! – закінчив замість мене середній брат. – Реліквія потрапила до рук паскудників!

–А ви не пробували відшукати той рукопис? – обережно спитав я, демонструючи співчутливість.

–Позавчора повернулися наші хлопці, – гаряче затараторив середній брат. – Вони ходили до земель водяників… ходили домовлятися… Проте, на жаль, наш-ш-штовхнулися на великій загін дикунів. Була жорстока бійка… Довелось відступити ні з чим…

–На чолі того загону водяників був сам Слім, – додав старійшина. – Це їхній вождь. Страшна особистість!

–Кажуть, на обід йому щодня приносять маленьких дітей... Мовляв, це дозволяє продовжувати життя, – все також гаряче тараторив брат.

–Дурниці! – сердито кинув старійшина. Він підняв руку на знак тиші. – Водяники, ясна річ, ті ще капосники, але не думаю, що всі ті байки, які розповідають сівєрійці, насправді мають під собою реальне підґрунтя.

–Ходили домовлятися! – неочікувано до бесіди підключився мовчазний третій гіберлінг. Він невдоволено хмикнув та рішуче сказав: – Давно пора провчити цих дикунів! Піти на Крутий Ріг, і не малою кількістю, а цілим полком! – молодший брат стиснув свої невеличкі кулачки аж-но до хрусту та роздратованим тоном додав, що варто розібрати поселення «цих голоногих жаб на дошки», – аби вони раз та назавжди запам’ятали, що...

–Заспокойся! – ощирився старійшина.

–Як тут заспокоїшся? Ми втратили «Древо Життя»! Коли про це стане відомо у всіх громадах…

Так ось воно що! – промайнуло у мене в голові. – Виявляється, старійшини нікому не повідомляли про зникнення манускрипту.

І тут же виникла інша думка: «А чому тоді про все це раптом розповідають мені»?

–Заспокойся, кажу! – повторив старійшина. Він глибоко зітхнув, наче збирався духом. Кинувши косий погляд у мій бік, гіберлінг неголосно сказав, що Ниті на Ткані світу часто переплітаються одна з одною. – Той Узор, який виходить натомість, ось що насправді важливо! Вефарі… наші суджениці кажуть, що є шанс все виправити. І в тому нам допоможе… Бор!

Заява була неочікуваною не тільки для мене. Здається, два молодших брата старійшини здивувалися цілком щиро.

–Бор? – перепитали вони майже в один голос.

–Я? – вирвалось і з мене також.

–Так! – хитнув головою старійшина. В його очах прочиталась залізна впевненість.

Ось тепер мені все стало зрозумілим: і характер прийому, і урочистість… і подарунок…

–І яким чином я можу допомогти? – стримано спитав я, відчуваючи, як глибоко в мені закипає невдоволеність.

Старійшина невизначено повів плечами, мовляв, йому невідома відповідь на моє питання, чим викликав новий порив моєї роздратованості. Не люблю, коли до мене ставляться, як до риби, котру заманюють смачною приманкою.

Після невеличкої паузи старійшина сказав, що спілкувався з місцевими жрицями. Вони начебто передбачили повернення манускрипту «прийшлою людиною, яка відправиться у похід річкою».

–Дивно! – хмикнув я. – Загалом, під таке описання підходе будь-хто… з тих же рибалок… або перевізників… Чому саме я?

–Бо всі вони, можна сказати, місцеві. А ти, Боре, прийшлий.

Я хотів заперечити, згадавши Лешука та його людей. Це також «прийшлі люди». А потім подумав, що, мабуть, старійшина таким чином дещо завуальовано натякає на те, аби я допоміг гіберлінгський громаді. Врятував їх від позору! Але «похід річкою», та ще за манускриптом, не входив у мої плани. Зовсім не входив!

Чесно скажу, що розгубився, не розуміючи, як зараз поводитися.

Старійшина хитнув головою убік круглого кошика, який стояв на невеличкій підставці, вочевидь наказуючи своїм братам принести його. Це зробив наймолодший з ростка. Коли він поставив кошик на стіл, я побачив у ньому кілька різнокольорових мотків пряжи – червоний, рудий, зелений, білий… чорний…

–Сонце сяде, місяць встане, – почулося бубоніння старійшини. – Ниті в долі заплітає…

А далі вже пішло гіберлінгською. Якесь незрозуміле бухтіння. Чи то заклинання, чи то закляття… Ніхаз його розбере! За хвилину старійшина почав виймати мотки та викладати їх на столі, при тому приговорюючи:

–Цей на вдачу… цей, аби відрізнити правду від брехні… цей для чистоти зору, нехай той оминає його усіляка омана…

Я сидів на лаві, дивлячись на ці маніпуляції та намагаючись вирішити, що мені робити, якщо старійшина вдруге почне казати про допомогу. Але натомість гіберлінг пробурмотів щось про «полотнище життя», та заявив, що я вільний.

–Тобто? – щиро здивувався я. А де прохання? Де якісь вказівки, що та як робити? Що це взагалі за вистава?

Всередину зали повернулися стражники. Я не помітив, аби їх хтось викликав, проте ці гіберлінги наблизилися до нас та застигли в очікуванні наказів.

–Ти вільний! – повторив старійшина. За мить він додав, що я вільний у своєму виборі.

–Хіба? – хмикнув я. – Якщо вірити вашим судженицям, то Узори – це наші в'язниці! Ми не можемо йти туди, куди хочемо… А значить всі ми, насправді, невільні.

–Узори, це насправді шляхи. Їх багато… і ведуть вони у різні напрями, – посміхнувся старійшина. – Проведіть нашого гостя! – звернувся він до стражників.

Я підвівся, розуміючи, що наша зустріч закінчена. Тому відкланявся та неквапливо рушив до виходу, при тому ще раз намагаючись зрозуміти для себе, як поводитися далі…

14

…Очухався я від нестерпного холоду. Відчуття було таке, ніби знаходжусь всередині крижини. Все змерзло, все заклякло… тіло ниє, голова гудить… Очі зовсім не хотіли розплющуватися. Повіки, наче зрослися. Я потягнувся рукою, аби їх розтерти, але не зміг навіть поворухнутися. І тут же знову промайнуло, а чи не дійсно моє тіло вмерзло в крижину?

Від незручної пози руки та ноги затекли. Усі м’язи та кістки нестерпно ломило. Розуміння того, що відбувається навколо дуже повільно проникало до розуму, немов краплі води, які крізь діряву стелю неквапливо падають у підставлений горщик.

Що за ніхазівня тут відбувається? – сердився я, все ще намагаючись роздерти важкі повіки. – Невже знову нахрюкався гіберлінгського елю? – спроби розбуркати себе ні до чого не призводили. Навіть не знаю, яким дивним чином я взагалі зміг привести себе до тями.

Денне світло боляче різонуло по очах. На якусь мить мені здалось, що я знову лежу на підлозі Червоної зали… на тому далекому та вже зниклому в астральному морі острові Клемента ді Дазірє… Зараз якийсь вояка почне тормошити мене за плече та вимагати, аби я біг до низу…

Чекай! Де я, Ніхаз тебе бодай, знаходжусь?

Нарешті очі припинили сльозитися та мені вдалось більш-менш оглянутися. Справа була в тому, що моє тіло лежало міцно зв'язаним по руках і ногах на дні якогось човна. Плескіт хвиль і плавне похитування вказувало на те, що цей човен плив по річці.

Сіре небо над головою... Здається, зараз ранок... Холодно… Дуже холодно… Зуби через те відбивали дріб, тіло нило...

Чому я тут? І як взагалі опинився у човні? Та ще зв’язаним? – питання сипалися, наче стиглий горіх. Я в черговий раз спробував поворухнутися, але зрозумів, що тіло сповили дуже професійно, так що зайвий раз і не смикнешся. До речі, при кожному русі в мене починала нити потилиця. Та й так добре нити, що аж череп тріщав. – Ніхазова ковінька! Та що ж це коїться?

Лежати нерухомо в скоцюрблений позі, та ще чути, як десь за вухом хлюпає вода – подібне починало дратувати. Найприкріше було те, що я зовсім нічого не пам'ятав. Спроби відновити ланцюг подій ні до чого не призводили. Я пригадував тільки те, як вийшов від старійшин. Як кілька хвилин стояв на вулиці, розмірковуючи куди піти. А потім... потім... потім…

Псяче хутро! Що, потім?

Човен різко похитнуло. Я тут же подумав, а чи не перевернеться він? Не хотілось би опинитися в крижаній воді… тим паче, зв’язаним…

Від цієї думки по спині поповз неприємний холодок. Я навіть завмер, злякавшись того, що звалюсь за борт. Знадобилось кілька хвилин, аби вгамувати свій страх.

Спокійно, Боре! Спокійно! Давай-но все обміркуємо… Гаразд? – і я заплющив очі та мірно задихав.

Отже… ременю з мечами на мені немає… Відсутній також і сагайдак з луком… Виходить, мене пограбували! – ця думка викликала неймовірну хвилю роздратування. Я з силою випростав ноги та вдарився ними по перекладині. Човен знову різко хитнувся, прийшлося завмерти, аби випадково його не перевернути.

Тихіше, Боре! – бурмотів я собі під ніс. – А то підеш каменем на дно… і доведеться вкотре вітатися зі служкою Тенсеса у його чистилищі.

Згадав! – ледь не заволав я. – Згадав, мати твою драти! Після бесіди зі старійшинами я попрямував до пристані. Якраз, пам’ятаю, піднявся пронизливий вітер та трохи запорошило… Що далі? Далі… далі… далі… е-е-е… Пройшов браму… минув стражників… потім почав спускатися до річки… Було пусто… ані гіберлінгів на шляху, ані людей… Я глянув убік та помітив невеличку білу церковицю, що стояла на пагорбі… Так… так… так… церковицю… Я ще тоді подумав, як це сівєрійцям вдалось отримати дозвіл від гіберлінгів на будівництво церкви Тенсеса… Хмм… А далі? – довелося вдруге заплющити очі.

–Відійди! – прогорланив якийсь хлопець, який тягнув на собі кошик з рибою. Я чітко пригадав цю сцену. Мені ще тоді здалось, що обличчя хлопця трохи знайоме. – Стануть ото на дорозі, ані проїхати, ані обійти! – бубонів чолов’яга. – Ти що церкви ніколи не бачив? Витріщився, як той цап на нові ворота!

Я розгублено повів плечем, сам відвернув убік, пропускаючи незнайомця. А потім... потім… потім… Псяче хутро! А потім нічого… темрява...

І що це значить? – спитав я і тут же згадав про тупий ниючий біль у потилиці. – Ніхаз тебе дери! Вони напали ззаду… вдарили по голові… Он-н-на, як вона ниє! Вочевидь, били не жаліючи. Так, щоб аж-но довго не міг отямитися… Отже, напали, відібрали зброю… вдарили по потилиці… Цікаво, а чому напали-то? На що позарилися? – стрибали думки. – І по-друге, чому зв’язали та кинули до човна, а не, скажімо, вбили та викинули у річку? Могли і просто горлянку перерізати… Що за ніхазівня відбувається?

Я тут же подумки ляснув сам себе. Питати треба інше: хто нападники?

А що тут гадати? – роздратовано пробубоніла інша частинка мене. – Звісно, це справа рук людей Лешука… Ось тільки дійсно, чому не вони мене вбили? Навіщо так ризикувати? Зв'язали, кинули в човен... Може, збиралися кудись відвезти? Тоді де весла? Їх тут немає…

Все це крутилося в голові зі швидкістю мухи, яка намагається уникнути занесеної над нею руки.

Чому, чому, чому… Суцільні «чому», – я спробував поворухнутися, сподіваючись на якесь чудо. – Бачу, хлопці Лешука ті ще падлюки! Полюбляють витончені вбивства… Схопили мене, зв’язали, пустили по Вертишу, мовляв, коли що, потрапить до рук тих же водяників, і ті мене приб’ють… При чому – винахідливо приб’ють! Історій тому ледь не цілий віз! Когось ті жаби до льодяної ями кидали! Когось поливали водою на морозі, поки не перетворювався на заморожену тушку. Іншому в горлянку воду лили, поки пузо не лускало…

Звичайно, – кажу собі, – може статися і так, що я до тих водяників і не потраплю… Але в такому випадку мене теж чекає повільна смерть. Якщо не через переохолодження, так через підводні скелі та пороги. Човен наштовхнеться на них, розіб’ється, і моє тіло опиниться на дні Вертиша, та стане кормом для раків.

Псяче хутро! – я знов смикнувся, намагаючись визволитися. Та де там!

Чекай! – мозок полоснула рятівна думка. – А як з подарунком від старійшин?

Я скрутився вужем, аби хоч якось дотягнутися до халяви… до ножа… Проте тіло не слухалося, та ще й руки оніміли. Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж мені нарешті вдалось засунути неслухняні пальці у чобіт.

Слава Сарну! Ніж на місці! – радісно забелькотів я. – Тільки як його дістати? – пальці повзли по нозі, наче черв’яки крізь грунт. Хвилина… друга... і неслухняні пальці-черв’ячки жадібно впилися у руків’я Законника.

Але дістати його було лише тільки половиною справи. Як розрізати мотузки, лежачи на спині, не маючи змоги взяти ніж нормальним хватом, та не бачачи, що власне робиш?

Нумо, Боре! Нумо, міленький! – уговорював я себе. – Якось викрутись… Чуєш?

І я старався, відчуваючи як лезо ріже пальці та зап’ястки. Отже, перша кров, яку спробував ніж, виявилася кров’ю його господаря… Сподіваюсь, це добрий знак, – міркував я, відчуваючи, як опікають шкіру гарячі струмочки.

Чесно скажу, що вже навіть зневірився у тому, що зможу звільнитися, коли раптом відчув, як ослабла мотузка. Долоні закололо тисячами дрібних голочок. Я підняв скривавлені долоні перед собою, дивлячись на глибокі порізи. Начебто, нічого загрозливого немає… А взагалі – заживе, як на собаці!

Підвівшись та трохи розп’явши затерплі члени, я розрізав мотузку на ногах та нарешті дозволив собі дещо розслабитися.

Човен плив ближче до східного берега, і плив досить стрімко. Без весел я навряд чи міг щось зробити. Залишалося тільки чекати та сподіватися на удачу. Або ж… І тут в голову прийшла одна цікава ідея: якщо б у човна було кермо, то можна було спробувати б направити його до берега… Але – де взяти це кермо? Чи що використати в якості його?

Я озирнувся: ні корчу, ні дощечки... нічого… Псяче хутро! А може спробувати виламати одну з поперечних перекладин? – це була непогана ідея. І я почав наполегливо лупити по дошці, ледь при тому знову не перевернувши човен.

Хвилин двадцять, і нарешті мені все ж вдалось відламати ту кляту перекладину. Я почав пристосовувати її до корми в якості керма. Кілька миттів і напрямок руху човна трохи змінився. Минуло ще кілька хвилин, і я вже точно відмітив, що рухаюсь під гострим кутом до східного берега.

Але не буває все гладенько! До човна звідкись почала надходити вода. Певно, я все ж десь пошкодив цільність бортової обшивки, поки відламував ту перекладину.

Швидше! Швидше! – бубонів я собі, ніби це якось могло допомогти. Натомість до човна швидше заливала вода, і він почав сповільнювати свій біг. – А щоб Ніхаз тебе замордував! – сердився я на себе, розуміючи, що мені загрожує плавання в крижаних водах Вертиша. Залишалось лише сподіватись на те, що я встигну досягнути берега.

Від напруги я вже не відчував холоду. В голові крутилася одна лише думка: дотягнути б якомога ближче, а там – спробувати вже вплав… Сподіваюсь, що не втону.

П’ять сажнів... Три... Я почав підгортати дошкою, наче веслом, і ось, нарешті, ніс човна гулко зашурхотів по кам'янистому дну. Стрибок і ноги опустили моє тіло на крижану прибережну кромку, яка, слава Сарну, не проламалася під вагою тіла. Крок, другий, третій... все навколо тріщить, скрипить... Ще крок... Ось вона земля!

Я обернувся, відмічаючи, що човен заповнився водою до країв.

Ну, слава Тенсесу! Встиг!

Піднявшись нагору, я опинився на невеличкому стрімчакові та спробував визначитися на місцевості. Проте, мені все навкруги було незнайомим.

А як воно ще могло бути? – хмикнув я. – Ти ж, друже, не тутешній…

Вдивляючись в сторону течії, я помітив вдалині, в сіруватій зимовій імлі, обриси якоїсь гори… Відразу подумалось, що на всьому шляху від Молотовки до Гравстейну була лише одна велика гора – Дід. А якщо це так, то виходить, що я не так вже і далеко від Крутого Рогу.

Однак! Скільки ж я тоді був без свідомості, якщо дістався бозна куди? Чи то справа у швидкості течії? – розмірковувалося мені. – Отже, до гіберлінгського поселення далекувато… Навіть, дуже далекувато! І я, виходить, знаходжусь на землях водяників… Причому зі зброї тільки ніж… а з припасів – Ніхазів качан! Псяче хутро! Оце встряв!

Я знову озирнувся та присів, аби відмити руки від крові. Покінчивши з тим, неспішно підвівся та побрів уздовж берега, шукаючи… А бозна, чого шукаючи! В голові ані плану, ані цілей… Суцільний сумбур!

Вже вечоріло. Мороз міцнішав, а з ним міцнішала і моя злість. Якщо доберуся до Гравстейну живим, – сердито бубонів я, – то, клянусь Ніхазом, переріжу всім тим найманцям горлянки!

Окрім злості, я ще відчував і страшенний голод. Хотілося з’їсти цілого кабана! Та ще випити чогось гаряченького... Зараз навіть від елю б не відмовився… і хай вранці знову нудить…

Я зупинився та присів на невеличкий камінь. Треба було зібратися думками; треба було, врешті-решт, опанувати себе, та вирішити, що робити далі.

І тут десь внизу почулися якісь звуки. Я на мить завмер, потім обережно виглянув з-за ялини, помічаючи, як до прибережної кромки підпливає довжелезний вузенький гостроносий човен, обтягнутий шкірою. В ньому знаходилося три водяника. Один з них хутко вискочив у воду, при тому ледь не перевернувши утле суденце. Він озирнувся та раптом пірнув у крижану воду. Від споглядання однієї лише цієї сцени мене миттєво пробрало холодом. Тут і так зуб на зуб не попадає, а цьому дикуну хоч би що!

За кілька секунд водяник виринув кроках у трьох ліворуч, задоволено фиркнув та, схопивши мотузку, почав підтягувати човен ближче до берега. Він прив’язав його до валуна, який лежав осторонь та рушив на берег. Інші два водяника почали щось вивантажувати, неголосно переговорюючись один з одним.

Я все ще чогось чекав, сидячи за ялинками. Першою думкою було піти геть, поки мене не помітили, але інша моя частинка азартно сіпнулася, немов кажучи, а чи не ризикнути мені, чи не спробувати захопити човен, аби погребти на ньому вбік Гравстейну? Чим не план? А то пішки, Боре, будеш добиратися цими непролазними лісами аж-но до весни.

Між тим водяники почали облаштовуватися на березі. Вони розвели вогнище. Судячи з усього, збиралися готувати вечерю… От не думав, що вони полюбляють смажене! Чомусь здавалось, наче водяники їдять лише сире…

Робили вони все досить повільно, явно не відчуваючи небезпеки. Ще б пак! Адже це їх земля. Тож чому турбуватися!

Один з дикунів нахилився до кошика та витяг звідти…

Мене ледь не вивернуло навиворіт від побаченого! Водяник тримав… людську руку… Я втупився очима у її бліду шкіру, на посинілі пальці… Так, це була звичайна людська рука… А за нею дикун дістав ще одну. Інший водяник приніс кілька вирізаних з кущів прямих гілок та вони всі утрьох разом почали мостити щось на кшталт навісу, аби на ньому підсмажити м'ясо.

В наступну мить (при тому навіть не думаючи підкрадатися) я рішуче рушив до майданчика з дикунами. Вочевидь, сам Сарн допомагав мені, адже водяники певний час не помічали мою фігуру. Вони кинулися до зброї лише в останній момент, коли я вже був у десяти кроках від них.

Не пам’ятаю точно, що робив, але не минуло і хвилини, як з цією трійцею було скінчено. Мій ніж, подарунок гіберлінгів, спробував чужої крові, вгамувавши свій голод. Думаю, відтепер Законник знає, як відрізнити свого господаря від чужинця.

Від тіл водяників смерділо тванню, тухлою рибою і ще якоюсь гидотою. Я прислухався до своїх відчуттів і з подивом зрозумів, що мені абсолютно байдуже, щодо вбитих дикунів. Навіть не знадобилось відшукувати якісь виправдання своїм діям.

Я наблизився до кошика та заглянув всередину нього. Як і очікувалось, там лежали рештки чийогось тіла. А у сусідньому кошику покоїлася людська голова. Я обережно витяг її звідти, подивився в обличчя вбитого, але не знайшов якихось знайомих рис.

Раптом промайнула думка про везіння. Мені часто і практично постійно супроводжувала удача. В цьому не було ніякого сумніву. І часом щастило так, як нікому іншому. Хоча, треба зізнатися собі в тому, що життя було непередбачуваним. В ньому було все – від програшів до перемог, але завжди виходило так, що я навіть померти толком не міг. Мене немов повертало сюди, в цей світ… Дивно, чи не так? Через це раптом починаєш відчувати себе... невразливим… Так, якимсь невразливим! А це притупляє почуття. Для воїна подібне неприпустимо. Треба завжди пам’ятати, що вдача – річ підступна, як будь-яка жінка.

Я поклав відрізану голову назад до кошика та після невеличких роздумів вирішив поховати вбитого у Вертиші, кинувши туди рештки його тіла. Щодо водяників, то їхні тіла заштовхав у невеличку яму та зверху закидав усіляким мотлохом. Потім повернувся до розпаленого вогнища й присів, аби трохи зігрітися.

І тут мені подумалось: «А хто, власне, такий Бор? Що він за особистість саме у моєму розумінні»?

Якщо вже чесно казати, то мені взагалі ж нічого невідомо про нього. Я живу тим, що просто звусь Бором…

Гаразд, давай розберемося! Кажеш, що тобі нічого невідомо? А як же той факт, що начебто до «створення» Бора, так би мовити, доклали руку три істоти: Свєрр, а також невідомий дракон та єдиноріг? Один, начебто, надав тіло, другий – серце, третій – свою кров. Ось і вийшов Бор.

Я раптом пригадав свої сни… чи спогади… Бозна що то воно таке! Мова про той дивний склеп, в якому щось гуло та палахкотіло зеленими вогниками… Мова про ті ж невідомі особистості, які стояли над моїм тілом та перемовлялися про його подальшу долю… А що ти скажеш про ельджунський порт Такалік? Про Сіверських, які ледь не в один голос казали про мою зраду?.. А сни про Свєрра, який лежав на березі астрального моря?

Бачиш скільки ланок тобі вдалось вже знайти! – казала мене свідомість. Інша ж її частинка противилася всьому цьому. Вона намагалася відгородитися від цих снів-спогадів, тиснучи на те, що всі вони носять відмітку нереальності.

Я роздратовано хмикнув та озирнувся. Стало так тоскно, що схотілося збігти від цих думок світ-за-очі!

Відчуваю себе, наче якась непотрібна нікому річ! – промайнуло в голові. Я поглянув убік Вертиша, а потім, укутавшись в свій подертий вологуватий кожушок, спробував змусити себе трохи подрімати.

Сподіваюсь, – була остання думка, – що більше водяників сюди не припливе.

Заснув і сам того не помітив. Пробудився лише рано вранці. На небі ще не встигла запалати зоря, як я вже заліз у човен та рушив до поселення гіберлінгів.

Скажу відверто, що гребти проти течії було дуже складно. Як я не намагався впоратись з човном водяників, але мене все одно зносило назад. Навіть не уявляю, як ці дикуни могли вправлятися з неслухняною течією Вертиша. Та до всього ж цього додавалась незручність човна. Він постійно хотів перекинути мене у воду. Здавалося, що це сама ріка не хоче мене звідси відпускати. Що вона навмисно бавиться зі мною, тягне назад, до Крутого Рогу… до водяників, хай вони скиснуть… Отже, врешті-решт втомлений та вимоклий я вирішив рушити до берега, аби перепочити там від греблі, зігрітися біля вогнища, та обміркувати, що робити далі. М’язи на руках, спині та навіть шиї гуділи, наче натягнуті канати. В скроні бухкало від напруження, а серце калатало, буцімто пробивало собі прохід назовні.

Вибравши більш-менш зручну місцину, я виліз на берег, затягнув у кущі човен, та присів на сухій купині. Думаю, за цю годину-півтори мені вдалось проплисти не більше трьох верст. Зате втомився так, наче крокував горами цілісінький день. Не скажу, що вибився з сил, але подібне заняття явно висмоктувало їх.

Наламавши гілок, я розвів вогонь у невеличкому лозі та присів поближче, аби погрітися. Погода була найприпоганішою – мало того, що морозною, так ще і досить сирою. Червоніюче небо затягнуло похмурими хмарами, над водою носився невгамовний вітерець, який змушував пригинатися зарості очерету ледь не до самої поверхні річки. Серед голих гілок гуділо так, наче там ховалися цілі рої бджіл. В обличчя іноді врізалися гоструваті льодяні сніжинки, які неприємно дряпали шкіру.

До Гравстейну пішки, – між тим розмірковував я, – днів десь… десь… А Ніхаз його взагалі знає, скільки туди доведеться йти! Якщо я дійсно недалеко від Крутого Рогу, то, виходить, що я приблизно на середині шляху між Молотовкою та Гравстейном. І в який бік мені буде легше та швидше дістатися – хрін його знає! Може правильнішим буде віддатися течії, а не боротися з нею, та поплисти до Малого Вертиша? Це, звичайно, ризик… Проте, думаю, у будь-якому випадку я ризикую.

Мій живіт зголодніло нявкнув. Я розгублено підвівся, озирнувся навколо, наче очікував побачити поряд якщо не накритий стіл, то принаймні щось схоже на їжу, але де там! Як то кажуть, дурень думкою багатіє! Саме прикре те, що у мене не було ані лука, аби вполювати якусь дичину, ані іншого приладдя… хоча б для тієї ж рибалки…

Я притушив вогонь, виліз на пагорб та знову озирнувся. Сніжні кучугури, запорошені кущі, голі дерева, які тягнуться своїми страшними руками-гілками до суворого неба…

І тут я насторожився. Мені здалось, що праворуч кроках десь у ста, може трохи більше, був невеличкий рух. Напруживши зір, я уважно почав спостерігати за лісом, аби зрозуміти, кого міг побачити.

Може, якійсь одинокий звір? – промайнула радісна думка. – Дика коза, наприклад? Або заєць? Було б непогано… Можна спробувати вполювати… Не знаю, правда, як, але варто скористатися моментом…

Я все ще стояв нерухомо, дивлячись у зазначеному напрямку. Минула хвилина і мої очі вдруге помітили рух, але трохи ліворуч, за групою густих високих ялинок. До них було приблизно півтори сотні сажнів. Аби наблизитися, мені б довелося пройти пологим лісистим яром. Тож, не гаючи часу я обережно рушив вперед, одночасно роздумуючи ще й над тим, як зробити спис з ножем замість наконечника. Це б значно допомогло би мені подовжити коло атаки. Головне, аби при тому не загубити ножа…

Йти крізь замети було трохи важкувато. І все ж я вперто рушив вперед і десь хвилин за десять нарешті непомітно дістався чергового пагорба. Трохи передихнувши, обережно виповз на валуни та глянув убік ялинок.

На галявині знаходилась зовсім не тварина, і навіть не тварини… Це були водяники. Я нарахував двонадцять дикунів, озброєних довгими списами та чимось схожим на кривуваті сокири. Всі вони вошкалися з якимись мішками та іншими пакунками. Вочевидь, – подумалось тоді мені, – це або якийсь мисливський, або сторожовий загін.

Нарешті водяники закінчили зі своїми пакунками, які поприв’язували до довгих товстих жердин. Дикуни розбилися на пари, та рушили на південь, несучи на плечах свою важкувату ношу.

Не знаю, що керувало мною, але я теж рушив за ними. Йти довелося майже до вечора, поки загін водяників не досяг якогось поселення, яке знаходилось недалеко від берега. Я прокрався до густих заростів очерету та заховався там.

Хатинки водяників мало чим відрізнялися від тих, які мені довелося бачити в Світлоліссі біля Білого озера. Вони все також нагадували величезні плетені кошики, правда знаходились на суходолі, а не над водою. До речі і життя мешканців цього поселення було цілком однотипним і передбачуваним. Не дивлячись на пізню годину, більшість водяників була зайнята побутовими справами. Деякі з них лагодили рибальські сітки, інші займалися човнами, треті – потрошили рибу. Щодо прибулої групи, то вона дуже швидко розбіглася по поселенню, перед тим склавши свій вантаж біля високої будівлі, яка вочевидь належала або старійшині, або якомусь вождю.

Сторожів я не помітив. Все здавалося цілком звичайним.

На березі між тим розвели здоровезні вогнища, які озаряли своїм полум’ям холодні свинцеві води Вертиша.

Я ще раз озирнувся, чи немає якоїсь небезпеки, та почав обережно крастися до стовпів, між якими на мотузках висіли тушки риб. Думаю, якщо кілька штук вдасться поцупити, то того ніхто не помітить. А у мене зате буде їжа…

Головне, не попастися на цьому. А то буде якось смішно, коли в чистилищі Тенсеса доведеться розповідати, що я загинув через крадіжку риби, а не як справжній воїн – у битві за правду та честь.

Поки повз, поки про це думав, у стані водяників помітилось якесь пожвавлення. Я завмер та обережно визирнув з-за рогу однієї з хатинок, помітивши, як звідкись вивели людину.

Це була жінка. Звідси важко було визначити її вік, але, думаю, їй було трохи більше за тридцять. Вона була абсолютно босою, у обірваному одязі. Волосся розплетене, навіть скуйовджене. На обличчі було легко помітити синці та подряпини. Незнайомка кульгала, підштовхувана списами у спину, рухаючись убік невеличкого майданчика біля одного з розпалених вогнищ, де вже скупчилось чимало водяників.

За хвилину з високої будівлі, яку я прийняв за дім старійшини, спустився розфарбований дикун. На його макітрі красувався величезний шолом у вигляді риб'ячої голови. Він наблизився до нещасної жінки, обійшов її з усіх боків, а потім ткнув гарпуном в стегно, немов та кухарка, що перевіряє ступінь готовності м'яса. Незнайомка зойкнула. Вона різко зігнулася та застогнала. За мить до неї кинулися кілька водяників, які практично миттєво її роздягнули догола.

Старійшина, або вождь (бозна хто він взагалі такий) голосно булькнув, вочевидь віддаючи наступний наказ, і водяники погнали нещасну списами до жердин кривого помосту… до Вертиша… Жінка спробувала відбрикнутися, за що отримала потужного удару по макітрі. Її обм’якле тіло підхопили за руки та вже насильно потягнули до води. За мить полонену з гучним сплеском скинули до Вертиша, де вже чекали інша група водяників. Вони підхопили тіло та відтягли його стовпа, що стирчав над водою. Не минуло і хвилини, як жінку прив'язали до нього, при тому так, аби голова стирчала над водою.

Незнайомка нарешті отямилася та голосно заволала. Той дивний крекіт, який почувся слідом, виявився сміхом водяників. Вони дружно закружляли навколо нещасної, а потім неквапливо рушили до берега.

Кричала жінка, певно, цілу годину, яка здавалася мені цілою вічністю. Від кожного почутого зойку, у мене по спині пробігали мурашки. Я все ще ховався за рогом крайнього будиночку, дивлячись на цю картину знущання, та не в силах зрозуміти її сенсу.

Невже все це все заради задоволення? Навіщо подібні тортури? – крутилося у голові.

Ясна річ, що я не знав, ані хто та нещасна, ані причин, з яких вона опинилася у водяників. Чи винна ця жінка у якихось злочинах проти цих дикунів, чи вона просто випадкова жертва… Але я не відшукував якихось виправдань діям водяникам. Напроти! Я відчував певну злість щодо них… А ще більшу злість відчував через те, що аніяк не міг допомогти полонянці, адже в одиночку подолати такий кагал водяників мені було не під силу. Тим паче, не маючи своєї зброї – сагайдака із зачарованими стрілами та мечів Воронів.

Жінка все ще покрикувала, через що я рефлекторно втягував у плечі свою голову, наче це могло якось допомогти мені не чути її волання та стогін. Дехто з водяників зрідка підпливав до прив'язаної та поколював її своїм гарпуном. Не знаю, може це для них було чимось на кшталт забави, може – тренуванням, але подібне не могло не викликати у мене відчуття роздратування.

Раптом подумалося, щоб сталося, якщо я опинився б на місці цієї людини? Думаю, після побаченого не варто здаватися живим цім потворам.

Крики поступово затихли. Голова нещасної опустилася на грудь. Один з водяників підплив ближче, вочевидь, аби переконатися у тому, що полонянка загинула, а потім її тіло розв’язали та витягли на поміст. Мені звідси було погано видно, однак уже за кілька секунд я зрозумів, що водяники почали знімати шкіру з мерця. Я тут же відчув, як всередині заклекотала лють. Кулаки самі собою стиснулися у кулаки, і будь зараз поряд хоч один дикун, то клянусь Сарном, я б розірвав його на шматки!

В цю мить звідкись вивели ще одну босу людину. Це був чималого зросту чоловік. Він голосно завивав, складаючи руки на грудях у мольбі про помилування. Бачити здоровенного мужика, який розтирає соплі на обличчі, було дещо неприємно. Не те, що мені не було його шкода, просто подумалось про чоловічу гідність. Якби я потравив у полон, то поводився б більш пристойно.

Старійшина з риб'ячим шоломом на голові довго оглядав полоненого. Вибачаюсь за порівняння, але мені вся ця картина нагадала типовий передсвятковий вечір в якомусь селі, коли вибирають свиню по-жирніше, аби на святковому столі була смачна свіжина. Особливе це підкреслювало оббілування першої жертви, з якої вже зняли шкіру та почали відрізати окремі частини тіла.

Полонений встав на коліна, бурмочучи слова молитви. Водяники дружно кинулися до нього, схопили за руки та потягли до води, роздягаючи на ходу. Чолов’яга навіть не намагався брикатися, як робила до цього вбита жінка. Дикуни легко затягли його до води та прив’язали до стовпа. На відміну від все тієї ж жіночки, цей нещасний промучився куди довше, волаючи від болі та холоду. Коли він нарешті затих, двоє водяників витягли його посиніле тіло на берег та кілька разів штрикнули гарпунами, перевіряючи наявність рефлексів. Чолов’яга не ворухнувся, тож дикуни спокійно приступили до чергового оббілування.

Я оглядівся та обережно рушив до кущів. У вечірній темряві, яка освітлювалася лише розпаленими на березі вогнищами, можна було не боятися бути поміченим ворогом. Проте і втрачати пильності було не варто. Тільки про те подумав, як почув крик...

Серце тьохнуло і зупинилося. Я аж підвівся, вдивляючись у далечінь, в сторону хатини старійшини. Біля входу до неї стояла величезна людиноподібна фігура. Мені знадобився час, аби зрозуміти, що це орк. Справжнісінький орк.

Він стояв у позі такого собі господаря, який вийшов на подвір’я, аби глянути що до чого. Я прослідкував його погляд та наштовхнувся на старійшину, який вибирався разом з кількома водяниками з якоїсь землянки. В цю мить крик повторився, і я зрозумів, що саме занепокоїло мене у ньому: так плачуть… діти.

Не може бути! – порачкував я. –О, Сарне! Не може того бути!

Старійшина тримав у руці якийсь предмет... Тобто, це була дитина. Голенька, зовсім-зовсім мала… від сили рочків три... Водяник міцно стискав дитину за ногу, підвісивши її догори дригом. Орк щось голосно прокричав і старійшина підняв маленьке тільце вгору. Навіть в такому тьмяному світлі я помітив, як воно посиніло від холоду. Аби стримати потік почуттів, який стрімко нахлинув на мою свідомість, розриваючи її зсередини, немов дикий вовк, я вкусив себе за долоню.

До старійшини наблизилось кілька дивно одягнених водяників. Вочевидь, це були ворожії. Від цієї здогадки на душі стало дещо лячно. Перед внутрішнім зором відразу встали картини битви на Сосновому острові: льодяні списи, мертві конєвци… калюжі крові…

Один з ворожіїв вихопив дитину та рушив з нею кудись ліворуч. Малеча тонким-тонким голосом захникала, від чого у мене всередині все стислося. Водяник між тим наблизився до вритої в землю колоди, хутко розмахнувся, і за мить тіло дитини з силою вдарилося об величезний сірий валун, який лежав поруч.

Я аж-но сіпнувся. Звук від удару був глухим… текучим… Ш-шльоп-п! І у різні боки бризнула кров.

О, Тенсесу! – через власну розгубленість я навіть закрив очі рукою, аби тільки не дивитися на… на…

Мене раптом знудило. Я зігнувся навпіл, звалившись на коліна. У скронях гупало так, що на очі насунулися темні шори.

Спокійно! Спокійно! Спокійно! – умовляючи власний розум, бурмотів я, намагаючись утриматися від того, аби не пірнув у темряву сказу.

Бубоню якісь слова, а сам бачу одну і ту ж повторювану картину: замах, удар… бризки… І тиша.

З кожним таким наступним спогадом моя лють закипала, рвалася назовні в бажанні знищити будь-кого, хто назвався б водяником. «Хвилі» ставали все потужніше, все вище. Не допомагало навіть кусання долоні… Зуби стиснули і без того порізану ножем шкіру, досягнувши кісток.

І раптом я відчув дивовижний спокій… Жахаючий спокій…

Хоч у скроні все ще калатало, я неквапливо підвівся, прекрасно розуміючи, що буду робити далі, адже на волю вибрався дракон… Той самий безжальний дракон, серце якого билося у моїх грудях…

15

…Я спокійний. Я врівноважений, – кажу це, і розумію, що не фальшивлю. Це абсолютна правда. – Я прагматичний у своїх рішеннях, – продовжую наказувати сам собі, і раптом збиваюся. – Наказувати? А, може, я просто намагаюсь себе самого ж переконати у тому? Га?

Тіло застигло, думки завмерли.

Ні! – нарешті кажу собі. – Ні! Всі виголошені фрази є цілковитою істиною. І нехай збоку здається, наче я підданий певним емоціям люті та злості, але це не так. Повторюю – я абсолютно врівноважений. Я не дозволю відволіктися на якісь... якісь… якісь... витребеньки...

Хоч, мені зараз і вдалось підібрати потрібний термін, але я добре второпав, що от саме зараз і сфальшивив.

Що це взагалі за слова? Хто змушує мене казати подібне? Навіщо взагалі я це роблю? Кого намагаюсь переконати? – питаю себе, а сам натомість продовжую шептати оці дивні словесні формули: – Я не покладатимусь на долю... на випадок… навіть на богів... Я не стану припускатися дурнуватих помилок! Тільки розрахунок... Холодний розрахунок...

Чекай! – знову зупиняє мене інша моя частинка. – А яка ціль всього цього? Що ти переслідуєш? – ці думки промайнули, наче залишки вранішнього туману, який ніс вітерець у далекі далі. Секунда-друга, і ці думки розтанули... стали неважливими...

Я спокійний... Я врівноважений... Я прагматичний у своїх рішеннях, – вкотре забубонів голос... Чийсь чужий голос.

Він належав Бору... або Свєрру... Себто мені... Начебто... Але десь у глибині душі я розумів, що ці слова каже хтось інший... Не я... Не справжній я...

І знову закрутилися черв’ячки: «Навіщо це тобі? Невже у тебе є якась справа до тих водяників? Нумо їх к Ніхазу»!

Геть! Геть! Все геть! – відчайдушно замотав я головою, роблячи черговий крок уперед.

Ніж був примотаний до долоні брудною ганчіркою. Я це зробив, аби не випустити зброю з рук у запалі бою. Від частої «роботи» лезо вже трохи затупилося… Або, мабуть, ніж вже просто з лихвою насмоктався чужої крові та «працював» з помітною лінню і байдужістю. Хоча не виключено, що він міг вже і втомитися від вбивств.

Так розмірковував я, стоячи біля чергової палаючої хатинки. Думаю, вогонь від згарища поселення був помітний на кілька верст. От цікаво, інші водяники… з інших поселень… чи кинуться вони виясняти, що тут трапилося, або ж будуть чекати на ранок? – промайнула чергова думка.

Я почувався так, наче був п’яним: мозок заполонила ейфорія, приправлена дивним піднесенням, яке періодично змінювалося на приступи неконтрольованого буйства. Ані страху, ані жалю, ані співчуття… Взагалі здавалось, наче тут, у поселені, присутній хтось інший, а не я. Що це він тут лютує, підпалює будинки, ріже водяників… А моє справжнє «я» виглядає таким собі стороннім спостерігачем. Байдужим стороннім спостерігачем.

Хати палали. Причому ярко, аж-но можна було побачити протилежний берег Вертиша… Щодо водяників, то їх у поселенні майже не залишилось. Частина дикунів розбіглася, інші були вбиті… Останній з тих, хто вирішився кинути виклик, зараз стояв напроти, вирячившись на мене своїми і без того витріщеними оченятками.

Я відчував його страх. Майже фізично відчував… Уявляю, що йому зараз вважалося! Воно і зрозуміло, адже у здоровезному полум'ї палаючого поселення, серед купи трупів, вкритий чорною смердючою кров’ю я виглядав, буцімто якийсь астральний демон, або будь-яке інше чудовисько, про яке з жахом розповідають мандрівники.

Мій супротивник ніяк не наважувався накинутися першим. Він стояв, наче закляклий, стискаючи своїми кулачками тонке древко гарпуна. Його оченятка стрибали з моєї фігури на встромлені у землю жердини, де виднілися голова старійшини та незнайомого орка. А ще він поглядав на десятки трупів… на вогонь… і знову витріщався на мене… Йому не вистачало духу, аби кинутися у бій. Думаю, він вже навіть змирився з тим, що зараз загине.

–Ой-но, синку, баю, баю, – між тим неголосно наспівував я почуту колись від конєвців колискову, поступово наближаючись до дикуна, – не ходи до того краю… де водяника-чужинця хатка сплетена з корінця…

Я йшов та сам собі дивувався. От не очікував, що здатний на подібне… Хто б міг взагалі уявити, що я вирішусь в одиночку напасти на цілий кагал водяників; що почну палити їхні домівки, вбивати всіх без розбору? Єдине, що тоді крутилося у моїх мізках, так це непереборне бажання помсти – знищувати усіх і все. Ніякого виключення! Вирізати водяників, наче болотних жаб... аби навіть духу їхнього не залишилось… Аби ці дикуни запам’ятали цю ніч назавжди! Та переказували про неї один одному пошепки, при тому лякливо озираючись назад та розмірковуючи, чи не чатує на них смерть, яка нахрипує відому дитячу колискову:

Ой-но, синку, баю, баю,

Не ходи до того краю,

Де водяника-чужинця

Хатка сплетена з корінця.

Слова цієї пісні знову і знову спливали у моєму мозку. І не було ніякої можливості вигнати їх з голови, тому залишалось лише підкорятися. Я рухався далі, продовжуючи неголосно наспівувати мотив, та з певною часткою байдужості різати горлянки.

Засинай, скоріше, синку,

Й не дивися крізь шпаринку

В очерет, де тихо-тихо

На тебе чатує лихо…

Іноді, правда, мене наче тверезіло. Я зупинявся, озирався та обережно питав себе, мовляв, що то за ніхазівня тут коїться? Ти, Боре, наче оскаженів! Заспокойся!

А ні! Дулю тобі! – лютувало моє «я». А у вухах знову та знову повторювався звук того ляпанця, з яким нещасне дитяче тільце вдарилось о каміння. Він ніяк не хотів виходити геть з моєї голови.

Ось і зараз я відчуваю його… тому наспівую, аби заглушити… та бурмочу дивні словесні формули: «Я спокійний… Я врівноважений… Моє серце навіть не тремтить… Воно б’ється впевнено…»

Стрибок. І ось я стою прямо біля водяника. Він навіть не спробував відступити. Ткнув було своїм гарпуном, але якось невміло, якось незграбно. Я легко відсунувся та зробив крок поближче. Водяник порачкував, але спіткнувся і з глухим звуком впав навзнак, прямо спиною на сніг. Я наліг зверху коліном йому на груди. Ех, – думаю, – шкода, що вбити тебе можна лише тільки раз… Я б взагалі вас всіх, водяників, і тим паче того ж старійшину, прикінчив би ще разів зо двадцять… та й різними способами… Вбив би, воскресив, і знову вбив. І так кілька разів!

Міркую над тим, уявляю, як це буде, а сам потрошу водяника, який тріпотів, наче свіже спіймана риба…

Напасти на поселення я вирішив пізно вночі. Дочекався, коли всі полягають відпочивати та обережно почав втілювати свій задум. Підкрався до одного з охоронців, який одиноко сидів на березі біля човнів. Крок вперед, ліва рука затисла йому рот, права нанесла різкий удар в шию. Було добре чутно, як луснула шкіра під лезом. Пальці обволокло неприємною на дотик липкою кров’ю. Вона не була гарячою, як людська, а напрочуд холодною… і ще смердючою…

Коли охоронець затих, я озброївся його гарпуном, та, підхопивши з одного з розведених вогнищ здоровезний факел, підійшов до найближчої хатинки. Чесно скажу, що підпалити її виявилось не такою вже і легкою справою. Знадобилось кілька хвилин, перш ніж будівля нарешті зайнялася. Потім я рушив до наступної хатки, та таким чином дуже-дуже повільно почав підпалювати поселення, обходячи його по периметру.

Коли почалась загальна метушня, мені залишалось лише виловлювати поодинці переляканих водяників, та вбивати їх наче жаб…

Тьху ти! Як згадаю як лускала під лезом їхня шкіра, як у ніс вдаряв неприємний запах їхньої плоті, то аж-но починаю нервово сіпатися.

Третій… п’ятий… восьмий… ще двоє… ще один… Я вже не помітив, коли збився з ліку.

Нарешті дійшла черга і до старійшини. Застиг його біля човнів. Певно збирався тікати. Причому не один: поряд з ним виднілася фігура орка, який, що характерно, відразу кинувся в бій. Він був без зброї. Мабуть не встиг її прихопити із собою. В очах орка не було помітно ані страху, лише невеличка частка розгубленості. Він рухався доволі спритно, намагаючись якнайшвидше покінчити зі мною. Його кулаки, здоровезні, наче моя макітра, впевнено розсікали повітря.

Атакував він швидко, без підготовки. Але я все ж виявився дещо спритнішим… Та і проти ножа не особо-то й попреш. Не врятує навіть і нагрудник… До речі, доволі цікавий… Я потім його роздивився та відмітив вітіювате клеймо. Вочевидь, цей обладунок колись належав іншому господарю… і в вочевидь, людині.

Удар. Ще удар. Третій… Четвертий… Ніж полосував чуже тіло, наче різав масло. Орк звалився на одне коліно, дивлячись на мене злим роздратованим оком. Я встиг нанести йому щонайменше з десяток ударів. Аби далі не ризикувати, останнього разу полоснув лезом по горлянці, й орк повільно завалився на сніг. Я тут же підскочив до старійшини, який чомусь все ще стояв біля човнів, та пошматував його до невпізнання. І тільки зараз раптом зрозумів, що те ж саме роблю з останнім бійцем. Кров з нього лилася, немов з кабана, бризкаючи на всі боки, та попадаючи навіть мені на обличчя.

–Ой-бо! – почулося ззаду. – Це вже звірство! Зупинись!

Я озирнувся та наткнувся поглядом на дві босоногі людські фігури, які стояли у кількох кроках позаду, дивлячись на мене з таким жахом у очах, наче побачили самого Ніхаза. Це були врятовані мною бранці, до речі стрижньовці. Вони залишилися єдиними, кого ще не встигли вбити та оббілувати.

–Відійдіть! – прогарчав я, але все ж припинив шматувати тіло водяника. – Відійдіть від мене! Йдіть, краще, пошукайте собі чоботи!

–Ти що ж робиш? – продовжував перелякано бубоніти один з чоловіків. – Ти… ти… ти ж людина, а не дикун! Навіщо ж так.., – він запнувся, явно опасаючись сказати щось таке, через що може постраждати.

–Нехай знають своє місце! – розлютився «дракон» у мені. – Люди це їм не худоба!

Чолов’яга не взявся сперечатися. Він тут же відступив назад, потупивши погляд у землю. Мабуть, я і справді виглядав страшним.

Може було не варто дозволяти собі відпускати на волю скаженого звіра, який ховався всередині, – промайнуло в голові. – Хіба ж я дійсно такий?

І тут подумалось, а чи дійсно я все це зробив з власної волі?

–А хто тебе примушував? – огризнувся «дракон».

Хто? А як же всі ті «підказки від Стояни»? Хіба вони не були свого роду вказівниками? А як бути з передбаченнями гіберлінгів? Мова про старійшин… Це ж вони щось бубоніли про водяників та мою допомогу в пошуках загублених реліквій…

Дурниці! – знову гіркнув «дракон». – Це все жалюгідні виправдання! Ти злякався того, що зараз накоїв і тепер боягузливо шукаєш відмовки…

–Замовкни! – крикнув я йому вголос, чим знову перелякав нещасних бранців.

Вони перезирнулися і дружно відступили назад.

О, Сарне! – забубонів я собі під ніс. – Треба опанувати себе… І чим раніше, тим ліпше для тебе ж, Боре, інакше звірі всередині тебе звільняться та врешті-решт зжеруть тебе же! – лепетала частинка мене, яку я прозвав в противагу «дракону» «єдинорогом». – Запам’ятай, що помста завжди породжує тільки помсту.

Діалог з самим собою перервав другий бранець, який до цього мовчав, дивлячись на мене з часткою суму.

–Оцей нагрудник, – раптом заявив він, – належав Сотникову.

–Що? – не зрозумів я, насилу повертаючись в цей світ.

–Кажу, що нагрудник… отой, що ти зняв з орка… належав Єрмолаю Сотникову…

Я повернувся убік жердин з головами старійшини та орка та поглянув на пластинчасту бригантину, яка валялась під ними.

–Повтори! – наказав я чолов’язі.

Ми зустрілися з ним поглядами. Здається, ця людина не була настільки вже і переляканою, як її товариш.

–Нагрудник належав Сотникову! – додав він.

Я спокійний. Я врівноважений. Ніщо не заважає мені йти до цілі, – вкотре повторив я знайомі фрази. Сам між тим прибрав ніж та після парочки вдихів-видихів спитав:

–Як, кажеш, тебе звати?

–Гнатом… А що? – напружився чолов’яга.

–Так ти впевнений у своїх словах? – питанням на питання відповів я.

–Там є клеймо. Я встиг його помітити… А по-друге, колись цей нагрудник лагодили, бо він був пошкоджений під час однієї з сутичок з дикунами. Якщо ти придивишся, то внизу… ліворуч… на одній з пластин… помітиш напівкруглу борозну, яку так і не змогли вирівняти…

–І звідки такі знання?

–Мій брат коваль. Саме йому дали цей нагрудник на починку.

Я хитнув головою, мовляв, вірю. Проте все ж підійшов до зрізаної з мертвого тіла орка бригантини та взяв її у руки, аби роздивитися цей обладунок більш детально.

Нагрудник був виконаний доволі майстерно. При чому навіть дитина б відмітила, що його зробила людська рука, а не дикунська. Основа бригантини, на якій були приклепані металеві пластини, складалася з добре обробленої волової шкіри. Судячи з усього, орк намагався підігнати цей нагрудник під свою міцну статуру, чим лише нашкодив цілісності обладунку. Тому не дивно, що через те він пропустив удар ножем під ребра. Думаю, дикуну просто сподобалися позолочені голівки заклепок, які кріпили пластини бригантини до шкіри.

–Так, це належало Сотникову, – підтвердив й інший бранець, який теж наблизився до мене та дивився на нагрудник. – Тільки не зрозуміло, яким чином він потрапив сюди…

–Не зрозуміло, – погодився я, одночасно згадуючи, що це вже не перша річ, яка належала Сотникову, і яка потрапила до чужих рук. – Цікаве ще те, що я його зняв з орка, а не з водяника.

–Так… цікаво, – хитнув головою чолов’яга. – До речі, ти знаєш, кого вбив? – він хитнув головою на жердину, де висіла голова старійшини. І не чекаючи на мою відповідь, заявив, що то Слім.

–Хто такий? – не допетрав я.

–Він вождь цього поганського племені! – мені здалось, що в голосі чоловіка прозвучали якісь лякливі нотки.

–Оце мені пощастило! – іронічно кинув я, поглянувши на голову водяника.

–Боюсь, що дикуни не залишать подібне без.., – чоловік запнувся, перелякавшись власним думкам.

–Можливо, – ухильно промовив я. – А можливо й інше: водяники припинять нападати на людей… та гіберлінгів… та нарешті візьмуться за розум.

Вочевидь, обидва чоловіки не розділяли моє останнє припущення. Вони перезирнулися один з одним та потупили погляд.

–Зараз бойові загони водяників розташувалися на Оленячих мохах, – заявив Гнат. – Саме там ми потрапили у засідку, коли пішли розвідати що до чого, – поясняв він, наче я того від нього вимагав. – Здається, ці дикуни готувалися до нападу… на нас… на Молотовку… І що дивне: серед їхніх бійців ми бачили кілька орків.

–Орків? – я випростався. – Щось забагато орків серед дикунських племен… То у гоблінів засідають, тепер ось серед водяників…

Ще раз оглянувши нагрудник, я різко простягнув його Гнату, заявляючи, що Єрмолай, вочевидь, віддав її не по своїй волі.

–Тобто? – спитав чолов’яга.

–А що тут не зрозумілого? – хмикнув я, проте все ж нічого не пояснивши. За мить змінив тему: – От що, хлопці, відправляйтесь до Молотовки… до Стрижньова… Віддайте цю річ та розкажіть, де її було знайдено. І взагалі, повідайте стосовно сьогоднішньої ночі. Нехай готовиться… е-е-е… до можливих сутичок з водяниками…

–А ти як?

–А у мене шлях в інший бік! Та і справи там є незакінчені, – відмахнувся я. А потім дещо роздратовано вдруге натякнув на чоботи: – Знайдіть ліпше собі щось на ноги! А то відморозите п’ятки!

–Що тут знайдеш! – відповів Гнат. – Ці водяники завше відбирають та спалюють взуття полонених, бо розуміють, що без нього ніхто не втече.

–Візьміть хоча б шкіри та принаймні обмотайте ними ноги.

Раптом почувся якийсь голосний тріск. Ми утрьох оглянулися, проте швидко усвідомили, що цей звук виходив з однієї з палаючих хатинок.

–Що будемо робити? – спитав Гнат.

Я тут же запропонував сходити до будинку старійшини, який на диво залишився неушкодженим, хоча його я теж намагався підпалити.

–Подивимось, може в його хаті будуть якісь відповіді щодо оцієї сотниковської бригантини! – додав я, рушивши першим.

Ми дісталися входу та піднялися по дерев’яній драбині. Житло що зовні, що зсередини нагадувало якийсь курник, в якому тільки яєць та курячого посліду не вистачало. До речі тут і смерділо так само. Я озирнувся, намагаючись виявити щось цікаве, але у напівтемряві, окрім Ніхаза, нічого і не побачиш.

–Он-на дивися! – прошепотів Гнат, який зайшов слідом за мною.

Він тицьнув пальцем кудись ліворуч. Мне прийшлось напружувати зір, аби розгледіти знахідку. Я зробив крок уперед, відчуваючи як під ногами трясеться підлога, та нарешті розрізнив серед якогось мотлоху невеличку скриньку. Потягнувся рукою, аби схопити її, та тут же крякнув – скриня виявилася не такою вже і легкою, як спочатку подумалось.

Ми покопирсалися серед інших речей, але більше не виявили анічого вартого уваги. Тому, підхопивши скриньку, рушили назовні.

–Здається, це належить гіберлінгам, – припустив товариш Гната. Він присів над залізною кришкою та почав щупати замок. – Ці водяники, наче ворони! Тягнуть до себе усе, що блищіть!

Я вже здогадався, що могло бути всередині цієї скрині. Вочевидь, там знаходилась ота сама книга, про яку казали старійшини Гравстейну. Схопивши здоровезний камінь, я з силою кілька разів ударив по замку. З четвертого удару дужка відірвалася. Відчинивши кришку, ми побачили доволі старий фоліант, дещо пошкоджений річною водою.

–І що це таке? – спитав Гнат.

Я не став поясняти, а, трохи погортавши сторінки, прибрав книгу назад до скрині. В усьому цьому мене дивував той факт, що гіберлінги виявилися правими, й саме мені довелося знайти їхню втрачену реліквію. Я не очікувано навіть для себе нервово розсміявся, чим викликав німі питання в очах звільнених бранців. Думаю, вони подумали, що їхній визволитель, певно, з’їхав з глузду.

Насправді ж я сміявся з тієї ситуації, яка склалася наразі. Народилося стійке відчуття, що все-все-все було наче навмисно підлаштованою. Не те, щоб я не вірив словам гіберлінгського старійшини про узори та іншу їхню релігійну хрінь. Просто не очікував, що вони дійсно справдяться…

О, боги! Виходить, що я дійсно якесь сліпе знаряддя у ваших іграх, – ось що саме змусило мене нервово хихикати… Одне лише добре, – сардонічно розміркував я, дивлячись на те, як чоловіки намагаються змайструвати собі саморобні чоботи: – оскільки мені «передбачили» знайти та доставити оцей давній фоліант гіберлінгам, то, принаймні, у найближчий час я залишусь живим. Адже, врешті-решт, хтось повинен його доставити до Гравстейну…

Виходить, Боре, ти мав рацію, коли підозріло віднісся до причин, через які твій човен постійно зносило назад! – іронізував я, присівши на скриньку. – Все через цей манускрипт! Отже, поки я його не знайшов би, поки б не відібрав у водяників, не міг би повернутися до Гравстейну! До речі, якщо слідувати цій же логіці, то дикуни не могли тебе, Боре, і вбити!

–Ну що, йдемо? – почувся позаду голос Гната. – Треба знайти човни, – додав він.

–Йдіть! – хитнув я головою. – А мені треба трошки перепочити…

–Так ти все ж не з нами? – стурбовано спитав чоловік.

–Повторюю: мій шлях лежить в іншій край. Так визначили узори…

–Хто? Що? – не второпав Гнат.

Я хихикнув та відмахнувся, мовляв, не гайте часу. Чолов’яга було хотів щось сказати, але наштовхнувшись на мій погляд, розумно промовчав. Він подав знак своєму товаришеві та вони удвох рушили до берега.

Вогонь згарища висвітлював холодні води Вертиша яркими сполохами. На цьому фоні людські фігури виглядали якимись примарами. Я сидів та з байдужістю дивився, як Гнат з товаришем спустили на воду довгий гостроносий човен та спритно забралися всередину нього. Кілька секунд і вони повеслували на південь…

Ну що ж, сподіваюсь, їх теж буде очікувати удача, – промуркотів я сам собі. Поглянувши на свої скривавлені руки, на примотаний ніж, я роздратовано тупнув ногою. Відчувати себе якоюсь тріскою в стрімкому потоці подій було дуже неприємно! На душі було гидко. І взагалі, я почувався спустошеним, вичавленим до останньої краплі. Не хотілося нікого та нічого бачити й чути. Мені знадобилось неабияке зусилля, щоб нарешті вибратися з огидної трясовини чорних думок.

Небокрай вже почав червонити. Наступав ранок, який зустрічав мене морозним вітерцем. Я піднявся та неквапливо рушив до берега, аби знайти собі більш-менш зручний човен. Слава Сарну, вибрати було з чого. Коли нарешті визначився з ним, то закинув усередину скриню, пару гарпунів та кілька в'язок в’яленої риби.

Кинувши погляд на палаюче поселення, я обережно забрався у човен та повеслував убік далекого-далекого Гравстейну…

16

…Чесно скажу, що вважав, наче шлях назад відтепер буде значено легшим. Врешті-решт, скриня із гіберлінгською книгою знайдена, тому боги повинні бути до мене прихильними та усіляко допомагати з повергненням до Гравстейну, – отак розмірковував я, рухаючись річкою. Проте гребти проти течії, як і раніше, було важкувато. Мені довелось притиснутися до протилежного берега, де сила течії була дещо слабшою. Спочатку навіть вдалось просунутися вперед версти десь на дві, коли раптом вітер поміцнішав та нагнав цілу купу крижин, які не те щоб ускладнили рух, а взагалі взяли мене у щільне коло, не даючи змоги дістатися берегів. Я опинився в щільному льодяному оточенні. Величезні крижини тиснули на човен, ледь не розчавлюючи його разом зі мною. Отже мені довелося підкоритися, аби не загинути у холодних свинцевих водах Великого Вертиша.

Течія віднесла човен доволі далеко назад. Пропливаючи повз поселення водяників, яке хоч вже і догорало, але все ще продовжувало забруднювати небо чорними хмарами диму, я так і не помітив ні на березі, ні біля зруйнованих остовів хатинок жодної живої души. Через те раптом відчув щось схоже на докори совісті. Довелося відвести очі, аби не дивитися у той бік та не відчувати гострих голок, що вп’ялися у душу.

Вирватися з льодяного оточення мені вдалось далеко після полудня. Я спробував пролавірувати серед крижин, аби підплисти хоча б до східного берега. Керувати човном було все ще незручно. Треба було постійно тримати рівновагу, аби не перевернутися до гори дригом. Навіть не уявляю, як водяники вправлялися з цими суденцями.

До речі, на Білому озері у Світлоліссі місцеві дикуни користувалися дещо простішими човнами. Вони були значно площе та приосадкуватіше, ніж сівєрійські, але через те і більш повільніші.

А тут ситуація складалась по-іншому. Каркас місцевих суденець робився з тонких дерев’яних планок, які водяники обтягували товстою звіриною шкірою. Здається, для того брали або добре оброблені боброві шкурки, або шкіру вертишської нерпи. Шви промазували жиром, аби запобігти гниттю. Борти розфарбовували у білий колір, вочевидь аби не виділятися взимку серед крижин. Іноді для збільшення рівноваги по бокам чіпляли спеціальні продовгуваті міхури.

В довжину ці човни не перевищували десяти-двонадцяти сажнів. Якщо вірити розповідям гіберлінгів, то водяники примудрялися ходити на них навіть під час сильної хвилі, й при тому доволі спритно та ще і на великі відстані. До речі, саме тому молотовці намагалися усіляко перешкоджати водяникам, аби вони не могли заплисти до Малого Вертиша.

–Налетять, як сарана! – жалілися рибалки. – Наші сітки прошерстять, улов вкрадуть та хутко зникають, наче і не було їх зовсім!

–Мало їм свого Вертиша, так ще до нас постійно лізуть! – вторили інші сівєрійці. – Треба взагалі вчиняти, як гіберлінги: ледь помітив човен водяника – тут же втопив! Не розбиратися, хто там пливе – рибалка чи злодій, а відразу пускати суденце на дно, аби бажання шкоднічати рубити упень! Щоб ці лупаті жаби сто разів подумали, перш ніж лізти у воду!

Жаби… Хмм!.. Як же я непомітно для себе теж почав називати водяників оцим образливим словом! Ти ж, Боре, завше відрізнявся від інших своєю терпимістю… А зараз сліпо повторюєш чужі фрази!

Це не добре! – невдоволено бубоніла моя совість.

І знову я загадав події цієї ночі та ті неподобства, які довелось робити. Відразу побільшало «голок», які жалили душу, наче розлючені бджоли.

Нарешті я дістався берега, правда ледве-ледве зміг вибратися на суходіл. Човен гойдало, наче хтось те робив навмисно. Та ще клятий вітерець розгулявся. За останні півгодини він перетворився на суцільну завірюху. Я схопив човен за ніс та почав затягувати в очерет. Потім прикрив ганчір’ям скриню, аби не кидалася у очі; підхопив із собою в’ялену рибу, гарпуни та рушив вперед, намагаючись знайти якесь укриття, де можна було б перечекати негоду.

Чесно скажу, що і душа, і тіло вже давно вимагали відпочинку. Поки плив серед крижин, кілька разів ловів окунів. Доводилось навмисно вмивати обличчя, аби холод відігнав сон.

Нарешті я вибрався з заростей очерету та опинився у підніжжя невеличкої скелі. Хвилин десять крутого підйому і ноги винесли мене на вузьке плато, де за густим чагарником. кроках десь у ста. виднілися чорні обвуглені колоди старої хати.

Оце мені пощастило! – промайнуло в голові. Я про всяк випадок озирнуся та покрокував крізь щільне полотно снігу, яке заліплювало очі.

Будинок, судячи з усього, намагалися підпалити дуже-дуже давно. Саме «намагалися», бо хата стояла більш-менш вцілілою, навіть дах майже не постраждав, хоч там, звичайно, і виднілися чималі діри. Правда не такі критичні, аби не можна було скористатися тимчасовим притулком. А ось двері, якщо їх так можна було назвати, висіли на чесному слові. Я спробував було їх відчинити, та вони ледве не звалилися мені на макітру. Довелося їх притримувати.

Всередині царила напівтемрява. Кілька секунд я стояв, аби дати можливість очам звикнути до обстановки. Підлога в деяких містах прогнила, тому ходити мені доводилось обережно, аби не провалитися у дірку та не зламати ноги. Я обійшов кімнатку по колу та вирішив розташуватися у дальньому кутку, біля цегляної печі. Перевіривши димохід, та вияснивши, що його стан відносно задовільний, я вирішив розвести вогнище. Для того знову вибрався назовні та півгодини збирав хмиз й гілки. Ще півгодини, й всередині запанував приємний затишок, і вуха вже з радістю прислухалися до характерного потріскування палаючих дров.

Шлунок жалісно замуркав, натякаючи на те, що готовий прийняти вже будь-яку їжу. Навіть ту в’ялену рибу, яку я прихопив у поселенні водяників, хай вона при тому і не зовсім смачно пахнула. Я відірвав кілька рибин від загальної зв’язки та жадібно накинувся на них. Не скажу, що наситився цим вечерею, проте за відсутності кращого варіанту скаржитися було б нерозумно.

Зовні між тим розлютувалося так, що аж-но було чутно, як навколо стогнуть дерева. Я закинув залишки дров та притиснувся спиною до грубки, кутаючись у кожушок. Що ж, – міркую, – не хочуть відпускати мене до Гравстейну… То крижинами відлякують, то пургу пригнали та не дають з хати носа висунути…

Пригнали… Відлякують… Не пускають… Хто, Боре? Що ти взагалі мелеш! – іронічно бурчав я, заплющуючи очі. Розум поступово здавав свої позиції, провалюючись у сон. – Схоже, ти просто перевтомився… тому несеш усіляку маячню…

Думаю про те, посміхаюсь сам собі, й потихесеньку засинаю. Коли раптом чую, що за стінами хати різко стих вітер. Відчуття, наче все зовні зупинилося… завмерло… Знаєте, як буває, коли занурюєшся у воду з головою, і всі звуки притуплюються… здаються далекими-далекими… глухуватими…

Ось і зараз я відчував щось подібне, але, що дивно, не став надавати цьому уваги. Ну як уві сні, коли розумієш що навколо якась підступна ситуація, а ти при тому робиш абсолютну дурість. А головне, мозок починає шукати виправдання подібним діям, мовляв, ти, Боре, виснажився, тому надумуєш собі усіляку хрінь.

А, може, так і є? – спробував я погодитися з умовиводами.

Раптом хтось підліз під самий бік. Штовхнув у плече, наче напрошуючись, аби його притиснули «під тепленьке крилечко». Я хотів розплющити повіки, аби глянути на гостя, але ті, наче склеїлися… Стали такими важкими, буцімто самі гори.

–Кого там Ніхаз прислав? – дещо роздратовано пробурчав я.

–Холадна, – промурчав знайомий голос. – Штосьці холадна…

–Стояна, ти?

Мовчання і довге-довге сопіння.

–Ти погрітися чи як? – крізь дрімоту запитав я.

У відповідь пролунало якесь бурмотіння. І знову мене штовхнули в плече, мовляв, пусти, будь ласочка. Я підняв руку, відчуваючи як до боку притиснулось щось невеличке.

–Як доувга ти ідзєш, – тихо сказала Стояна. Її голос був схожий на легкий порив вітру. – Вельмі довга.

Це точно був її голос. Тут і до бабки-шептухи не ходити!

Я було подумав, що дівчина каже про шлях до Гравстейну, тому почав скаржитися на перепони: на пургу, на «кляті крижини», які перегородили річку…

–До речі, ти й сама, наче крижинка, – посміхнувся я. Це була цілковита правда, бо навіть крізь кожушок відчувався дивний холодок, який виходив від друїдки.

–Як доувга ти ідзєш, – повторила Стояна.

–А є куди поспішати? – спитав я. Розум тримався з останніх сил, аби не захропіти. Слова давалися з важкістю. Мало того, вони ледь складалися у більш-менш ясні фрази. – Ось все стихне… тоді й піду…

Здається дівчина невдоволено фиркнула. Думаю, я чимось її образив… Усвідомити, що взагалі відбувається, все ще було важко. Мозок солодко позіхав, тонучи у далекій темряві дрімоти.

–Калі хочаш вярнуцца, то вярніся спочатку на рог, – сказала друїдка якимсь тьмяним, навіть байдужим голосом. І знову я відчув у ньому нотки образи. – Толькі пасля таго табє дазволяць адплиць назад.

–Про що ти кажеш? Одні якісь суцільні загадки!

–А то і кажу... Ти хіба нє бачиш? Нє адчуваєш?

–Чого саме?

Стояна зітхнула. Вона притислась щільніше, занурившись носом у кожушок, через що її голос ще більш глухим.

–Цябє викаристоуваюць!

–Ти прямо мої думки читаєш! – посміхнувся я. – Сам вже про те думаю… Єдине… єдине, що поки не розумію… хто використовує…

Триматися на грані усвідомленої розмови ставало все важче. Кілька разів, поки я казав ці фрази, встиг провалитися у сон. І лише дивовижним зусиллям волі мені вдалось «повернутися до кімнати» та закінчити речення.

–Ди нє спі ти! Чуєш? – прошепотіла Стояна ледь не на саме вухо. – У Чорнай Хацє нємагчима спаць.

–Де? У Чорній Хаті? – в’яло спитав я.

У царюючий тиші раптом почувся характерний неприємний скрип дерева. Мені тут же уявилось, що це якийсь велетень зовні намагається скрутити колоди хати, аби проникнути до кімнати. Через те у самісіньке серце заповзла змія липкого страху…

–Табє треба било б падпєрці дзвєри! – підштовхнула мене у бік Стояна. – Уставай! Давай!

Навіть не знаю яким чином мені вдалось змусити себе поворухнутися. І тільки-но я випростався та присів, як тиша перетворилася на монотонне вовче завивання. Це тоскно заскиглив вітер, який задував крізь щілини. І знову дерев’яні колоди, з яких складалася ця хата, виразно скрипнули. А потім почулося неквапливе тупотіння та похрускування снігу… Хтось явно наближався до будинку.

Я підскочив та кинувся до дверей, переляканий словами Стояни, й тут же обережно визирнув крізь шпаринку, очікуючи побачити невідомого гостя.

Нікого! Все чисто… А головне, ніякої пурги – сніг зовсім не сипав з неба… Ніякого вітерцю… Тиша та місячне сяйво…

Як так? Я ж виразно чув виття вітру! Чи це вовки підвивали? – промайнуло в голові. – Та ну! Що то за ніхазівня! – я почав себе заспокоювати. Ну, думаю, хіба мало чого могло здатися! Особливо після дрімоти…

Проте про всяк випадок щільно зачинив двері та підпер їх якоюсь дровинякою. Повернувшись до печі, присів під грубку та озирнувся, бо тільки зараз згадав про Стояну. Але, як і очікувалось, у кімнатці зовсім нікого не було. Отже мені все примарилось: і друїдка, і чиїсь кроки… і взагалі…

Я заплющив очі та знов закутався у кожушок. Дрімота на диво доволі швидко огорнула мозок, а з нею під бочок підкралася і Стояна. Вона раптом задерла акетон, пригорнувшись до мене всім тілом.

–Ой, боже ж! – сіпнувся я крізь сон. – Ти чого така холодна?

Дівочі пальці пробігли по моїх грудях… потягнулися вниз… до живота, і нижче… Чесно кажучи, не дивлячись на льодяні пальчики Стояни, мені все-таки було приємні її торкання.

–Ди нє спі ти! – якось ображено повторила друїдка.

–Чого ти хочеш? – запитав я, намагаючись не заглиблюватись у дрімотні хащі.

–Чаго?.. Ди цяпла... ласкі... Вось чаго вєльмі хочацца! – і тут дівчина припала своїми губами до моїх. – Ну што ж ти? Чаго так довга?

–Що «довго»? – не второпав я.

І знову губи відчули поцілуй. Тіло охопила знайома приємна дрож. І тут же замелькали думки, мовляв, а давно я не був з жінкою! Хоча, чого відразу давно? А Рута ж як?

Я потягнувся і обійняв худеньке тільце друїдки. Рука ковзнула під її куртку, пальці відчули тонкий оксамит її холодної шкіри… нащупали реберця… Стояна припала до мене ближче, шепочучи на вухо:

–Такий гарачий... живий...

–Стій! – я отверезів від страшної здогадки, що увірвалася в мозок. – Ти що? Мертва?

Друїдка посміхнулася та дещо грайливо спробувала вдруге поцілувати мене в губи. Я тут же відсторонився.

–Якій ти тугадум! – промовила дівчинка, важкувато зітхнувши. Вона підвелася та відійшла в сторону.

–Тобто, це правда? Ти… ти… мертва?

–Мйортвая… живая.., – Стояна якось дивно хмикнула. – Ти нє тих мєрцвяков боішся.

–Хто боїться! – насупився я.

–Нє сярдуй, добра? Я нє хацєла цябє криувдзіць... Проста… проста.., – і дівчина знову важко зітхнула. – Злавілася я… па-дурному злавілася… Думала, ти прийдзєш… а воно інакш виходзіць…

–Ти про що?

Стояна знову хмикнула та раптом додала:

–Ти нє спі, Боре! Чуєш?

–Заснеш тут з тобою! – і я… розплющив очі… та з подивом зрозумів, що вся ця розмова була сном. Мозок перелякано сіпнувся, заповнившись купою стривожених думок.

Привиділося… усе це мені привиділося… У хаті нікого не було. Я ще раз прислухався, закрутив головою. Начебто все тихо. Нічого підозрілого…

Десь зовні заскрипів сніг. Такий звук буває, коли хтось ходить по морозному насту.

Залишки сну миттю злетіли геть, а серце швидко-швидко застрибало в грудях.

До хаті дійсно хтось підійшов. Він зупинився біля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Мені навіть здалося, що невідомий гість принюхується… За кілька секунд я почув дивне гарчання… Сніг знову скрипнув, і невідомий пішов навколо будинку. Я чекав, що він наблизиться до маленького отвору законопаченого вікна та спробує зазирнути усередину. Тому безшумно підвівся та підкрався до стіни, притиснувшись до неї усім тілом.

Чорна тінь швидко промайнула у отворі й раптом чужі кроки стихли. Я навіть затримав дихання, намагаючись хоч щось почути зовні. Сам притиснув гарпун, втупившись очима убік дверей.

Минула хвилина, перш ніж я вирішився відставити дровиняку, яка підпирала вхід, та обережно визирнути з хати. На небі усіма барвами грав повний місяць. Він добре висвітлював оточуючий пейзаж, і тому я з легкістю помітив на снігу чиїсь сліди. Не треба було бути слідопитом, аби зрозуміти, що вони належали людині. Судячи з усього, незнайомець був один. Він рушив за будинок, куди вирішив прокрастися і я.

Страх розвіявся. Я доволі швидко опанував себе. Вочевидь, тому посприяло те, що гість все-таки був людиною, а не якимсь чудовиськом, як подумалось спочатку.

Я зазирнув за ріг та відмітив, що сліди уходили в ліс. Вочевидь, незнайомець покрокував далі, так і не зазирнувши всередину будівлі.

«Мабуть не ризикнув! – подумалось тоді мені. – Врешті-решт, це ж Чорна Хата… Начебто…»

І тільки після цієї думки я зрозумів, що будиночок зовні дійсно був чорного кольору, адже стіни носили сліди давньої пожежі.

Хай Сарн мене милує! Це що ж виходить? – питав я себе, озираючись навсібіч. – Невже дійсно ночую у Чорній Хаті?

В голову полізли усілякі дурнуваті історії, які довелось чути в Молотовці. Я сердито зашипів, обізвавши себе боягузливою бабою, яка слухає усіляку маячню, та повернувся назад до будинку. Проте все ж знову підпер двері товстою дровинякою та присів до ледь теплої грубки.

Зізнаюсь чесно, що вже до самого ранку не спав. Дрімота випарувалася, наче її і не було зовсім. У голові варилися усілякі дурнуваті думки, які особливо активізувалися, коли вуха відчували чиїсь кроки поза стінами. Не знаю, чи дійсно ходив хтось зовні, чи то мені просто марилося, але періодично я ловив себе на тому, що уважно прислухаюся до дрібнішого шереху. Іноді мені навіть здавалося, що зовні вештається ціла юрба якихось підозрілих людей. А, може, і не людей! Може то водяники? Чи гобліни? Або орки?

Ось і зараз нову почувся скрип насту, та я подумав, яка, мовляв, дивна хода. Дуже дивна... Некваплива… Так, мабуть, ходять п’янички, які ніяк не можуть дістатися домівки… Або…

І тут я напружився, бо наступна думка лякала своєю дикістю. А раптом, – закрутилося в голові, – це зовсім не люди… не живі істоти… Врешті-решт, ця частина Сівєрії начебто зветься Могильниками. А якщо додати до цього розповіді сімейки Окатих про мерців, то…

Я мимоволі здригнувся, відчуваючи як холодок страху заповз за комір та зашкрябався об душу. Думка про ожилих мерців, які можуть вештатися лісом, зароджувала в мені відчуття якоїсь безпорадності. Відразу згадалися недавні події на далекому таємничому острові, де в печерах та на розбитому галеоні мені доводилось битися з нежиттю.

Нумо, Боре! – спробував я себе підбадьорити та дещо присоромити, мовляв, негоже такому вояці боятися бозна чого. – Ти цей… не думай багато… а то воші заведуться! – намагався жартувати я, правда все ж нервово стискаючи древко гарпуна. Причому так міцно стискав, що пальці починали німіти.

Коли нарешті зійшло сонце, я відчув себе розбитим, і через те дуже розлюченим. Останні звуки чиєїсь ходьби стихли ще пару годин тому. Зовні начебто зацарювала суцільна тиша. Дочекавшись, поки сонячні промені заглянуть до кімнати крізь щілинки у стінах, я прибрав колоду з-під дверей та обережно вийшов на припорошений ганок.

Перше, що кинулося в очі, це були купи слідів. Отже, мені не здалося, що біля хати «гуляли» незнайомці. Вони накрутили навколо будівлі цілу стежку. Все ж дивно, що ніхто з тих гостей не став чіпати дверей, не намагався проникнути всередину хати. Й знову подумалось про мерців… та пригадались слова Стояни, що я не її повинен боятися… Вона явно натякала на когось іншого, когось такого, з ким зустрічатися було не варто…

Кілька хвилин я оглядав сліди, відмітивши, що нічні гості рушили на південь. Не схоже, що це якісь мисливці, – міркувалося мені, – або хтось на кшталт них… Це і не водяники… і не гобліни…

Я присів та поміряв долонею розміри відкарбованого на снігу сліду. Що сказати? Нічні гості певно були чималого зросту… Та і ваги в них пудів десь сім або вісім… Я повернувся на ганок, занурений у роздуми. Думки вкотре закрутилися навколо Стояни та її «попереджень». Згадалось, що вона вночі натякала на те, наче мене навмисно не відпускають звідси. Не знаю, кого вона мала на увазі, але схоже що це було правдою.

–Вярніся спочатку на рог, – говорила вона. – Толькі пасля таго табє дазволяць адплиць назад.

Ніхаз його бодай! – сердився я, не розуміючи про що йшла мова. Невже про Крутий Ріг? І що мені там робити? Що взагалі мені робити? Може, спробувати піти слідом за незнайомцями, які вешталися тут вночі? Чи повернуся до човна та вже втрете намагатися плисти до Гравстейну?

Я припинив їсти, відклав рибу та рушив до обриву, аби подивитися на стан Вертиша. Як і очікувалось чуда не сталося – по водяній гладі, як і раніше, пливли чималі крижини.

–Наче весняний льодохід! – сердито хмикнув я, повертаючись назад до хати. Отже, висновок напрошувався один: мені не залишалось анічого іншого, як рушити на південь, до речі в тому самому напрямку, куди вели сліди незнайомців.

Закінчивши снідати, я прихопив гарпуни, залишки риби та рушив уздовж лісистого кряжу. Йшов обережно, щохвилини поглядаючи навсібіч, аби не бути захопленим зненацька. Піднявшись на чергову кручу, помітив вдалині обриси Діда – той самої скелі, біля якої на наш караван накинулися водяники. Перед внутрішнім поглядом промайнули картини битви, а саме оті здоровезні льодяні кігті, що виринали з води та роздирали нещасне суденце на дрібні шматки. Я навіть затримав крок, відчувши як перехопило дихання від цих спогадів, та як затупцялося в грудях серце. Певно мені варто бути більш уважним, а то не вистачало зараз ще натрапити на тих чаклунів, які намагалися нас потопити. Не хотілося б, щоб мої кишки висіли на крижаних бурульках… чи ще десь на кшталт того…

До Діда було десь півдня ходу. Я озирнувся, відмітивши, що сліди незнайомців зникли. Вочевидь нічні гості звернули у ліс, рушивши на захід. Поміркувавши над своїми подальшими діями, я вирішив обійти Діда, але як на зло, більш-менш прохідна стежка все рівно вела мене до цієї скелі. Подальший шлях здіймався вгору. І чим далі я рухався, тим крутішим він ставав.

Десь на середині підйому мене очікував сюрприз: на невеликому майданчику я помітив одиноку фігуру водяника, який заховався в кущах та уважно спостерігав за річкою. До речі, звідси відкривався доволі мальовничий краєвид на Вертиш та його береги. Але не думаю, що цей дикун любувався ним, скоріш він був спостерігачем, який повідомляв плем’я про чужі судна та човни.

В саме цей момент я з усією чіткістю усвідомив, чому люди та місцеві водяники не можуть порозумітися один з одним. Все через різні… Ні, навіть не так! Не той термін я використав! Все через чужість світоглядів… через чужість сприйняття правил цього світу… Мало того, ці правила кожний тлумачить на власний розсуд!

І справа не тільки у відношеннях між тими ж сівєрійцями та водяниками. Інші племена та народності поводяться так само! Гобліни, орки, гіберлінги… Хто там ще? Вже всіх і не загадаю… Отже, місцеві народи, наче різнокольорові клаптики на одній суцільній ковдрі, яка зветься Сівєрією. Вони хоч і стягнуті нитками, але при тому ніяк не гармонують один з одним.

Чому так? Чому в тому ж Світлоліссі відносини між народами складаються інакше? – питав я себе, але ніяк не міг знайти відповіді.

Чесно скажу, що моє відношення до все тих же гоблінів та водяників теж стало інакшим. Ворожим. Я все частіше ловив себе на тому, що ставлюсь до них, наче до диких звірів – вовків, ведмедів чи тигрів тощо, яким не можливо нічого пояснити, від яких не варто чекати на гуманність чи співчуття. Які при найменшій нагоді накинуться на тебе, розірвуть на шматки. Вб’ють врешті решт!

Отак міркував я, коли раптом спіймав себе на тому, що крадуся до водяника, стискаючи в руці гіберлінгський подарунок. А головне, що при тому не відчував докорів сумління.

Дійсно, навіщо себе картати? Інстинкт самозбереження вимагав захищатися усіма засобами. Повір, Боре, – шептав він, – цей водяник би тебе не пошкодував, якби йому випала нагода. І твоя макітра була б гарною прикрасою в його домівці.

А Ніхаз тебе бодай! – я хоч і сердився, але добре розумів, що мій внутрішній голос мав рацію.

Підкрастися до водяника не склало труднощів. Він зреагував тільки тоді, коли моя нога оступилася, і вниз по схилу покотилися дрібні камінці. Я тут же стрілою метнувся вперед, одночасно наносячи удар ножем в район шиї. Лезо легко увійшло під кадик, і по моїй руці заструменіла холодна кров. Ми простояли нерухомо кілька секунд. Я дочекався, поки вогник життя водяника загасне остаточно та потім підтягнув його важкувате тіло до обриву, аби скинути вниз, у річку. Проте воно туди не долетіло, застрягши у вузький ущелині.

Озирнувшись, я трохи передихнув та знову покрокував вгору по кам'янистій стежці. Вже діставшись самої вершини, обійшов порослий соснами південний схил, та вийшов до невеликої улоговини. В цей час сівєрійське сонце – бліде, холодне і байдуже, й зовсім не схоже на сонце Світлолісся – гаряче й ласкаве, нарешті визирнуло з розірваних клаптичків сірих хмар, зволівши поглянути на землю, та побалувати її своїм поглядом. Сліпучі промені затанцювали на білосніжних заметах, через що на очі навернулися пекучі сльози. Довелося зупинитися та знову трохи передихнути. Оговтавшись, я став обережно пробиратися вперед, видивляючись чергових спостерігачів, які могли ховатися за кущами. Вже подолавши лісисту балку приблизно до половини, раптом відчув слабкий запах диму. Він долинав зі східного боку. Я пригнувся та заховався за ялинками. Десь хвилину-другу оглядався, перш ніж вирішив почав пробиратися в напрямку запаху.

Пара з рота виривалася густими білими клубами, осідаючи синюватим інеєм на моїй бороді та вусах. Тут, на горі, було досить холодно. Пальці на руках задубли та починали нити, вимагаючи тепла. І хоч я дмухав на них, але зігріти ніяк не вдавалось.

Крок… Зупинка… Прислухався… Потім знову крок… Ще один… Здається, вухо вловило щось схоже на розмову. Звук линув десь справа. Я різко зупинився, озирнувся та лише потім зробив черговий крок. Нога тут же загрузла в снігу, провалившись аж-но по коліно…

Ніхаз тебе бодай! Ледь вдалось вилізти.

Наступний крок і знову загруз по коліно, але цього разу лівою ногою… Я виглянув з-за кущів, обережно розсунувши руками гілки. Очі довго нишпорили по невеличкій галявині, яка нависла над крутим обривом. Тут було порожньо. Запах диму, судячи з усього тягнувся зі сходу. Звідти лунали й чужі голоси. Я рушив далі й за пару хвилин нарешті вийшов на твердий наст. І тут же за групкою сосен недалеко від краю скелі біля невеликого вогнища виявив трьох водяників.

Вони сиділи на валунах, займаючись особистими справами. Відразу стало ясно, що це ворожії, можливо навіть ті самі, які нападали на караван. До них було відносно далеко, й підкрастися непоміченим мені б не вдалось. Окрім того слід зважити й на підступний сніг. Тому якщо я раптово вискочу та спробую неочікувано напасти, то скоріш за все закінчу своє життя, повиснувши на «піках». Мені бачився один вихід з цього положення, а саме – чекати, адже бажано, щоб дикуни якось розділилися. Тоді є шанс щось придумати.

Немов читаючи мої думки, двоє водяників підвелися та вирушили вздовж краю скелі, залишивши свого товариша на самоті. Я дочекався поки їхні згорблені постаті не зникнуть за стовбурами дерев, та потім почав крастися, аби дістатися третього ворожія. Рухався, намагаючись не дивитися дикуну в спину, аби не розбудити в ньому підозрілості. Мені треба було квапитися, поки інші водяники не повернулися. Шкода, що лук та зачаровані стріли залишилися у Гравстейні… Мені б з ними було куди легше «порозумітися» з дикунами…

Ха! Це треба, як я звик до своєї зброї! Особливо до мечів… Без них, наче без рук!

Між мною та водяником було вже близько десяти кроків. Ані кущика, ані якоїсь іншої перепони… Думаю, варто би прискоритися, аби скінчити цю справу… Я продовжував дивитися дещо убік, повз водяника. Таки істоти, як цей дикун, взагалі-то, як то кажуть, спиною відчувають недобрі наміри.

Крок. Сніг тихо-тихо скрипнув. Ще крок. Я навіть дихати припинив. Моя долоня спітніла, стискаючи гарпун. Я хотів було вже кинутися, аби нанести смертельний удар, але дикун неочікувано розвернувся, втупившись у мене своїми здоровезними лупатими оченятками. Його морда зараз нагадувала пику цікавої курки, яка помітила зернятко та вирішує як його з’їсти. Я завмер, бо чесно зізнаюсь, що трохи розгубився. Ми кілька секунд дивилися один на одного… Думаю, цей ворожій теж перебував у певній прострації. І ось тут мене охопив вже знайомий азарт. Я стрибнув вперед, збираючись нанести удар, але водяник спритно відскочив убік, при тому намагаючись схопити свій кривуватий жезл.

Ми закружляли у дикому танці. Я атакував повторно. Зробив широкий випад, вганяючи вістря наконечника в район серця. Лезо з легким шипінням розпороло шкіру і ковзнуло всередину. Ударом кулака лівої руки, я звалив водяника додолу та вихопив ніж і жваво перерізав горлянку, позбавляючи тим самим можливості покликати на допомогу (або вимовити заклинання).

Тонка плівка повік опустилася вниз, закриваючи очі чаклунові. Я підхопив його тіло під пахви та посадив назад на камінь. Щоб воно не впало – підпер гарпуном. Хай збоку здається, наче тут нічого не відбулося.

Я озирнувся та швиденько попрямував до заростей, адже почув, що інші водяники повертаються назад. Вже за кілька секунд помітив, як між стовбурів дерев замиготіли їхні худорляві фігури. Нападати вирішив на останнього. Ледь він промайнув умовну лінію, я стрибнув йому на спину, але цього разу удача відвернулася від мене. Стрибок виявився дещо невдалим і ми з ним покотилися через пагорб далеко вниз, до самого обриву. Древко другого гарпуна тріснуло, я відкинув палку за непотрібністю та вихопив ножа. Вибравши момент, встиг нанести кілька ударів ним, при тому не цілячись нікуди конкретно. Головним було змусити ворога запанікувати, та не дати йому захиститися. Кров, що линула з його ран, здалася мені схожою на густий темний слиз, через який навіть злиплися пальці. Нарешті я відчув, що чаклун застиг, і тільки після того помітив, що останній мій удар прийшовся прямо йому в серце.

Третій водяник залишився десь за пагорбом. Мене врятувало від нього те, що він вочевидь не допетрав, що саме відбулося. Я вскочив на ноги та рвонув вперед, прориваючись крізь замети. Краєм ока помітив, що чаклун стояв, наче ошелешений. За мить він перелякано сіпнувся, виставивши вперед свій посох, та почав щось булькати. Певно заклинання, бо я тут же відчув, як скроню стягнув «обруч». В останню секунду моє тіло наче само собою відстрибнуло убік, і треба сказати вельми вчасно, бо з-під снігу вирвалися чотири кривих крижаних «кігтя». Один з них навіть встиг подряпати мою ногу.

Вліво, тут же вправо, знову вліво... Я нісся, наче заєць, який тікає від лисиці. Водяник розгублено водив жезлом, поступово відступаючи назад.

Стрибок вперед і тут же вліво. Знайоме вже почуття «обруча» на скронях і наступні «піки», які стрімко вискочили вгору, знову ледь-ледь не зачепивши мене.

Вперед і вправо... Не стояти на місці! Рухатися! Боре, ти чуєш?.. Вліво, вліво... Вправо і вперед… До чаклуна ще кроків десять...

Псяче ти хутро! Нумо назад! – я зупинив себе та відступив на крок. І знову вчасно: «кігті» підняли в повітря сніговий пил, закриваючи на якісь секунди мене від водяника. – От Ніхазова ковінька! – я нахилився та підскочив на місті. Шкода, що другий гарпун зламався. Він би зараз був у нагоді!

Я перестрибнув через повалене дерево та в три кроки досяг водяника. Перехопив рукою його жезл і завдав кулаком різкого удару в обличчя. Дикун похитнувся, але встояв. Свій посох не упустив, тримав міцно, використовуючи його, як перешкоду між собою та мною. Я різко розтиснув пальці, випускаючи жезл, та тут же зробив різкий крок вперед, наносячи удар ножем. Лезо вп’ялося прямо в живіт. Водяник захрипів та, намагаючись утримати рівновагу, зробив крок назад. Через це пропустив ще один удар ножем. Вочевидь, він прийшовся в печінку. Для більшої певності, я крутнув рукоять Законника. Чаклун різко зігнувся та повільно звалився на сніг. Я опустився коліном йому на груди та звичним рухом перерізав трахею, відчуваючи характерний свист повітря, яке виривалося з легенів дикуна разом, а слідом заструменіла і кров.

Ось і все! Сподіваюсь тут, на кручі, більше немає ніяких водяників.

Я піднявся, витер лезо ножа та обійшов місце сутички. Разом зі мною його вирішило оглянути своїм байдужим оком і холодне сівєрійське сонце. Воно знову визирнуло з-за хмарок, і сліпучі промені застрибали зайцями по білим заметах.

–Ну що, спостерігаєш? – сардонічно посміхаючись, крикнув я угору, звертаючись до блідого п’ятака сонця. – Будеш доповідати богам про мої успіхи, га? Спитай у них, чи мені вдалось виконати всі їхні вимоги, адже, думаю, вони саме цього і бажали, так? – я обвів ножем навколо себе.

У відповідь був різкий порив вітру. Він вдарив мене в обличчя сотнею дрібних голочок.

Ось тобі й відповідь! – хмикнув я. Мабуть все ж боги дійсно саме цього і хотіли – щоб я бився з водяниками. Напевно ці дикуни перейшли всі допустимі норми моралі, тому Сарн... а може і Ніхаз також… чи не виключено, що обидва відразу вирішили покарати недбайливе плем'я дикунів, використавши для того мене… Боги ж завжди роблять все чужими руками!

От, псяче хутро! Боюсь, якби я не став кинутим у воду камінцем, через який підніметься хвиля, котра збаламутить всю Сівєрію…

Ха! Саме смішне, що я і у Світлоліссі якраз і був подібним камінцем. Ех, Боре! Твоє бажання відсидітися через те на цьому алоді, поки у Новограді все стихне, пішло прахом! Боюсь, ти заварив тут таку кашу, що її розхльобувати доведеться не один рік! Якби через це тут не стало гірше.

Я сумно видихнув та, підібравши свої речі, рушив назад до човна…

17

…Обличчя Єгора красномовно говорило про його розгубленість. Він явно не очікував мене побачити, тим паче у нього вдома. Молотов піднявся, його очі стали розміром з мідний п'ятак.

–Ти... ти… ти.., – затрясся чолов’яга, все ще намагаючись оговтатись. Він підняв руку, наче збираючись вітатися, але в останню мить зробив нею якийсь дивакуватий жест, сенс якого став для мене загадкою.

До Гравстейну я діставався повних шість днів. Весь цей час стояла більш-менш стерпна погода, а води Вертиша були чистими – ані крижинки, ані іншої перешкоди. Я вже цьому не дивувався. Сприймав як належне.

Всі дні, поки плив у човні водяників, роздумував над тим, що сталося за останній час; над тим, що мені доводилось робити, та над тим, що доведеться, коли врешті-решт дістанусь гіберлінгського поселення. Сонце вже давно сховалося, але я не квапився причалювати, хоч вже і помітив, як з сірих сутінків спочатку невиразно, а потім вже чіткіше, проступили знайомі контури гравстейновської пристані. Отже, я плив, оглядався, вичікуючи той момент, коли на березі не буде зайвих очей. План подальших дій склався в моїй голові ще вчора. Головне було непомітно проникнути у поселення та дістатися будинку Молотова. І це, скажу вам, мені вдалось.

Єгор, як виявилось, ще не спав. Він сидів у своїй кімнаті за столом, та щось неквапливо записував у здоровезну амбарну книгу. Я з’явився перед ним, наче демон з Астралу. Молотов з переляку підскочив, а потім плюхнувся назад на лавку, розгублено потираючи потилицю. Його обличчя розпливлося в мерзенній запобігливій усмішці.

–Не чекав? – похмуро запитав я, проходячи поближче до чолов’яги, та притому щільніше притиснувши стулки дверей.

–Чесно? – купець хмикнув та замотав головою. – Так, не очікував!

–Навіть здогадуюся чому, – зло посміхнувся я.

–Ні-ні... я тут ні до чого… Ти зрозумій, що мені… що я… що… що…

–Звісно, ти тут ні до чого! – іронічно хмикнув я. – Хоча, здається мені, що саме ти розповів Лешуковові хто я такий!

–Ну... ну... ти зрозумій... У тебе діти є? – запитав Єгор хапаючись за груди.

–Знайшов чим прикриватися.

–Я не про те! Вони… тобто Лешук… е-е-е… У мене діти! Дружина... Та ще брат у заручниках... Зрозумій!

–І тому ти мене видав йому? – з робленим сумом видихнув я. – Вирішив, що ліпше пожертвувати чужою людиною, ніж своїми рідними… Так?

–А ти хіба б вчинив інакше?

–Ми з тобою щось не туди зайшли.

Після цих слів Молотов чомусь зблід, втупившись очима у ніж, який висів у мене на ремені.

–Так вийшло... я не хотів… мені довелося, – Єгор щільніше притиснув руки до своїх грудей. – А вони змовилися та вирішили, що ліпше тебе позбавитися... а то мало чого трапиться! Коли принесли твої мечі, я подумав, що у них все вийшло.

–І де моя зброя? – сухо запитав я.

–Ну… тут... у скрині... Я вирішив прибрати…

Мені раптом стало смішно. Стримуючи посмішку, я осуджуючи замотав головою та кинув щось на кшталт того, мовляв, ну ти, Єгоре, і жук!

–Витягай! – згодом додав я.

Молотов підскочив та почимчикував на своїх довгих кривих ніжках до скрині, яка стояла у куточку його кімнати. Кілька секунд він намагався відчинити замок, але тремтячі пальці не хотіли слухатися.

–Вони принесли… а я питаю, мовляв, що сталося, – розповідав Єгор. – Лешук і каже, що схопили тебе… зв'язали… і зараз відвезуть за Гравстейн… у глушину… а там покладуть до човна та втоплять у річці…

–Овва! Ось так і сказав? Зізнався?

–А що йому! Він прийшов, аби залякувати мене… Мовляв, буду дурити їх, то і сам відправлюсь риб годувати!

Нарешті замок клацнув та відчинився. Молотов скинув його на підлогу та підняв кришку.

–А я… я… я хотів тебе врятувати, між іншим! – кинув він.

–Врятувати? Це як? Побитися з найманцями? – іронізував я, наближаючись до скрині. – Чи це ти запропонував пустити човна річкою, мовляв, хай пливе до водяників, га?

–Ні! Не так! – хутко замотав головою чолов’яга. – Нічого подібного я не думав… не планував! І взагалі… Хм! Тобі взагалі пощастило!

–Ти ба! – ось тут мені дійсно стало смішно. – Нумо, розкажи!

Молотов потупив погляд та відступив до стіни.

–Лешук заявив, що втопить тебе, – глухо промовив він. – Відвезе на середину Вертиша та скине у воду… А я… а я був проти. Навіть хотів йому грошей дати…

–Чому ж не дав?

–Бо той все одно б не взяв. Він тебе злякався!

–Ну, припустимо… І як же мені, з твоїх слів, пощастило? В якому місці?

–У той вечір погода зіпсувалася. Вітер піднявся… Стало темно… як у Ніхаза в дупі! Лешук доручив справу трьом своїм бовдурам. Вони все приготували… а потім раптом… звідкись… за їхніми словами… вилізла нежить! – купець почав робити занадто довгі паузи. Вочевидь через хвилювання. – Хм! Отже ті дурні й злякалися… кинулися навтьоки… Коли повернулися – човна вже не було... Тому вирішили не шукати, бо вирішили що зв’язаним ти довго не протягнеш: або на порогах розіб'єшся, або дійсно потрапиш до лап водяників!

–Ну що ж, дійсно пощастило, дякуючи нежиті! – посміхнувся я, відстороняючи Молотова від скрині. Нахилившись над нею, я витяг завернуті у шматок тканини мечі, а слідом і ельфійський сагайдак. – Ось ви де, рідненькі!

–Ти даремно на мене сердишся! – знову затараторив купець. – Я… я ні в чому не винний!

–Не винний?

–Е-е-е… Я взагалі не думав, що до такого дійде, – явно збрехав він. – Чесно, не думав. Вони погрожували і я... і я...

–Досить мекати, наче цап! – гаркнув я у відповідь, витягаючи клинки та чіпляючи їх на ремінь. – Мечі, дивлюся, приховав. Сподобалися? Чи чекав на моє повернення?

–Е-е-е… Ну… просто так вийшло...

–Угу, вийшло! Слухай, приятелю, а чого ти не спишу таку пізню годину? Совість мучить?

Молотов озирнувся, глянув по кутках, та пошепки відповів:

–Мені сон вчора наснився… Дивний... І страшний… Аж-но досі руки тремтять!.. Сниться мені, наче налетіла зграя воронів. Розсілися вони на паркані… прямо навколо мого маєтку... Придивився, а то і не паркан зовсім. То мечі з землі стирчать. Точнісінько, як твої... Я хотів було прогнати воронів, а хтось уві сні й каже, що не можна цього робити, бо ці птахи, мовляв, прилетіли охороняти мою сім'ю. Їх проганяти ніяк не можна! Ніяк!

–Хто таке каже? – зіщулився я, дивлячись в очі купцеві.

–Не знаю... жінка якась… молода... Пам'ятаю, що поруч з нею була чи то собака... чи кішка… правда велика… Дуже велика.

–Може рись? – уточнив я.

Єгор задумався, а потім дещо розгублено продовжив:

–А за парканом… за огорожею… вовки… Багато вовків. І такі люті, такі здоровезні... З зубів кров капає... Страшно! Я вранці навіть до церкви збігав… до Віри Смирнової... Та помолився Тенсесу. Добре помолився! Й пожертву дав… Розповів Вірі про сон, а вона й каже, мовляв, що ворони завжди не до добра. Кров скоро проллється... Дуже скоро...

–Мої мечі – це Сім’я Воронів, – льодяним тоном повідомив я Молотову. – Певно, ти про це не знав… бо тоді б не чіпав чужу зброю…

Молотов зблід та ще щільніше притиснувся до стіни.

Двері до кімнати заскрипіли, відчинилися й на порозі виникли дві сіруваті фігури, в одній з який я впізнав Лешука.

–Та-а-ак-с! – розтягнуто промовив він. – Значіт правда – ти вєрнулся?

–Я ж ґаваріл! А ти мнє – паказалось, паказалось! – проговорив другий чолов’яга, той ще бурмило.

Ці двоє увійшли всередину та стали напроти, втупившись лютим поглядом у мою фігуру.

–І как ти висвободілся? – роздратовано прошипів Лешук, який демонстративно поклав руку на ефес свого клинка.

Відповісти мені не дали. Бурмило шалено витріщив очі та доволі стрімко стрибнув вперед. Такої прудкості я просто не очікував, тому пропустив його кулаки, які хвацько пробіглися по моїх ребрах, вибиваючи з нутра важкий подих. Зізнаюся чесно, що дуже розгубився. Єдине, що зміг протиставити, так це спробувати відступити та закритися від міцних ударів.

Цей чолов’яга, треба віддати йому належне, був непоганим майстром кулачного бою. Бився він вельми вміло. Кілька секунд, і я відлетів до стіни, боляче вдаряючись потилицею об колоди. Молотов же якось по-дівочі скрикнув та злякано позадкував, втискаючись у куточок.

Я стрімко піднявся, спльовуючи на підлогу згустки крові. Бурмило вигукнув щось їдке, явно намагаючись загнати шпильку.

–Ну, гаразд, приятелю! – видихнув я, витягаючи сакс та фальшіон. – А якщо так?

Чолов’яга (на мій погляд) тут же зробив суцільну дурість: кинувся вперед, вочевидь розраховуючи вибити зброю з моїх рук. Натомість отримав сакс у пузо. Фальшіон закінчив справу, нещадно кромсаючи тіло нападника. Секунда і він мішком завалився на підлогу, і до моїх чобіт потягнулися темні цівки його крові.

Лешук від несподіванки навіть крякнув. Він якось невпевнено почав витягати свого клинка, але фальшіон, який тут же встромився йому в живіт, змусив чолов’ягу зупинитися.

Мені стало в деякому сенсі навіть смішно. От не думав, що ці двоє припустяться таких дурнуватих помилок. Їм би відразу напасти та заколоти свого супротивника, а вони, якогось хріну, почали кулаками махати.

Дурні, їй-богу! – дещо роздратовано подумав я, закінчуючи справу саксом, і Лешук звалився на свого напарника.

Моє вухо вловило щось схоже на причитання. Виявляється, це Молотов став на коліна, та почав гаряче молився чи то Тенсесу, чи то Сарну… Видно, очікував, що зараз відправиться слідом за цими найманцями.

–Ну що, Єгоре? – я зробив крок у його напрямку. Купець тут же схопився та затараторив, що він ні в чому не винний. Забубонів про дітей, про брата. – Заспокойся! – різко обірвав я його. А сам тут же спіймав себе на думці, що занадто завзято поводжусь з чужими життями. За останній тиждень відправив до чистилища Тенсеса купу народу. Просто жах якийсь! Невже все це справа моїх рук? Боре, отямся! Чуєш?

–Боре, отямся! – виявляється, я сказав це вголос. – Чуєш?

–Що? – закліпав оченятками Молотов. – Що чую?

–Кажу-у-у… е-е-е… Отямся! Заспокойся! – кинув я, намагаючись розігнати в голові дурнуваті думки. – Всіх нас спіткає смерть! І взагалі, всьому приходе кінець! – почав ельфійствувати я.

–Що? – повторив Єгор. Його обличчя стала якимсь дитячим… розгубленим… переляканим… Секунда, і він зараз заридає, буцімто мале дитя.

–Псяче хутро! – вилаявся я сам на себе. – Де мешкають ці… ці… ці «вовки»? – спитав я у купця, хитаючи головою убік вбитих. – Чого вирячився, немов кизяк з пасльону? Де, кажу, ці лешуковці ховаються? Де їхній табір?

–З-з-за... з-за-а... поселенням... н-н-на північ від... від.., – Молотов ледь зміг вичавити з себе більш-менш зрозумілу фразу. – Вони… вони… у моєму маєтку… що у лісі…

–Зрозуміло… Та не бійся ти, я тебе не чіпатиму.

–Н-ні? Чому?

–Бо ти брат Дем’яна. Але повір – не варто наступного разу випробовувати моє терпіння, – я витер клинки та прибрав їх у піхви. – Взагалі, раджу частіше ходити молися, а не то гріхи до землі притиснуть.

–Що? – все з тим же дитячим виразом на обличчі перепитав купець.

І тут нарешті мені стало зрозумілим, що цей чолов’яга певно ніколи не бачив убивства. Це я вже сприймаю подібне, як таку собі даність, а він, як належить нормальній людині, відреагував відповідно ситуації – переляк, розгубленість, відчуття якоїсь дикості тощо. Уявляю тепер ким Єгор мене бачить!

Вочевидь, на моєму обличчі щось відбилося, бо Молотов припинив зацьковано дивитися з-під лоба та після кількох розмірених вдихів-видихів спробував порозумітися.

–Ти відпускаєш мене? – спитав він.

–Хіба я тебе тримав?

–Е-е-е… ні, не тримав… Ти цей… Ти не вважай мене своїм ворогом… Добре?

Я розсміявся, але Єгор це сприйняв якось напружено. До речі, він, і це було добре помітно, зовсім відрізнявся від свого старшого брата. І не стільки зовнішньо, як по складу характеру.

–Я звичайно у подібне не вірю, – заговорив купець, правда якимсь тьмяним голосом. За мить він спробував пояснити свої слова: – У ці всі казки! – але цією фразою Єгор ще більше напустив туману. Він трохи відкашлявся та продовжив: – Ти певно чув всі ті історії про смерть, яка таємно вештається Сарнаутом… Тобто його рештками… Про те, що вона має багато облич… та завжди карає... зло…

–Зло? – хмикнув я. – Тільки зло?

–Мені б того хотілося…

–Смерть не розбирає твої вчинки. Вона приходить за кожним: від немовляти до глибокого старика, від святого до демонічного…

–Так… певно так… Знаєш, мені здається, наче ти або сама смерть, або її служка... Не сприйми це за образу.

–Гаразд, вважай так, як забажаєш. Хай буде так... хай я – її служка… Між іншим нас з тобою відрізняє те, що ми по-різному бачимо цей світ. А отже і по-різному ставимось до тих чи інших подій.

–Не можу не погодитися…

Ми трохи помовчали, дивлячись один на одного.

–Так що ти будеш робити далі? – обережно спитав Єгор.

–Піду в саме лігво вовків.

–Один? – здається подібна заява перелякала Молотова.

–Бач, я завжди один. Мабуть, така моя доля…

–Але це… це самогубство! Людей Лешука там… там…

–Скільки? – льодяним тоном запитав я.

–Е-е-е… багато… Дуже багато! – купець повів плечем. Думаю, він не знав точного числа лешуковців.

–Хм! Багато… Пожалів мене? Хвилюєшся через те, що загину? – посміхнувся я, збираючись уходити геть.

–В ім'я Святого Хоса, зупинись! Чуєш, Свєрре? Зупинись! Це самогубство!

Тільки після згадки купцем одного з Великомучеників, я помітив, що на його шиї на шкіряному ремінців висить мідний привісок – коло, в якому знаходився трикутник – руна Палкого Хоса. Вочевидь, це був Покровитель Молотова, якому він, певно, молився, аби запобігти впливу пристріту чи поробленню.

–Ти ліпше накажи своїм слугам прибратися тут, – додав я, рухаючись до дверей. – Та посиль охорону, якщо така є. Особливо цієї ночі.

Останні слова напружили Молотова. Він осяяв себе святим знаменням та стиснув у долоні привісок.

Я вийшов назовні, розмірковуючи над тим, де б мені дістати лук. Було б непогано зараз мати цю зброю. Але витрачати час на її пошуки я не став, вирішивши покластися на удачу.

Отже, – закрутилися в голові думки, – лешуковці, аби не муляти нікому очі, заперлися аж-но до Ухаючого лісу, заховавшись у маєтку Молотова. Цілком розумне рішення, тим паче якщо взяти до уваги їхні справжні наміри, а саме збір та відправлення коштовностей та грошей на «Валір». Я, певно, вчинив би так саме…

Так саме? – від подібної думки мене тіпнуло. І вкотре вже подумалось про те, що я ж на справді причетний до заколотників. Шкода, що усі Сіверські загинули та нікому розповісти, що відбувалося до нападу на алод Клемента ді Дазірє. Ото було б «цікаво» почути про себе правду… Гірку правду! Що я… що я… що я… Псяче хутро! Та «що я»? Боре, припини ж ти скиглити! Припини себе осуджувати! Зараз ти на іншому боці…

На якому? – уїдливо поцікавився я сам у себе. Здається, друже, ти забув, що трапилось у башті Айденуса! Забув, навіщо дременув до Сівєрії!

Дременув? А, може, тебе сюди закинули, як той камінчик у озерну гладь?

Псяче хутро! Як остогиділо постійно намагатися порозумітися з самим собою. Часом таке відчуття, наче я це не я, а хтось інший, який заліз у це тіло та намагається перебудувати його на інший лад.

Тьху ти, ніхазівня якась!

З цими «внутрішніми сперечаннями» я не помітив, як вибрався на околицю Гравстейну. Нічне небо розчистилося та на ньому ярко засяяв холодний повний місяць. Стало ясно, майже як удень. До лісу було приблизно з версту, може трохи більше. Наскільки я вже тут орієнтувався – заміський маєток Єгора Молотова повинен був знаходитися східніше гіберлінгського поселення, десь біля гірського підніжжя.

Я рушив по неширокій утоптаній стежці, яка вела праворуч від головного шляху, що пролягав на північ, убік Велетнів. Не минуло і півгодини, як дістався узлісся та покрокував повз високі соснові стовбури, які тихесенько поскрипували від морозу. Чорні тіні, котрі вони відкидали на пухнатий сніг, здавалися загадковими істотами, які причаїлися у лісі. У голову тут же почали заповзати думки про нежить.

Ясна річ, що можна було б знову спробувати присоромити себе, як тоді у Чорній Хаті, коли мені чулися за стінами звуки чужих кроків. Сказати, мовляв, Боре, не будь боягузом! Ти впораєшся, адже колись вже мав справу з нежиттю… Сміливіше!

Псяче хутро! – лаявся я, рухаючись ледь помітною стежкою. – Все через отой давній страх, який живе в нас, у людях, з народження. Якоюсь частиною власної свідомості ми боїмося потойбічних сил, які несуть зло… які небезпечні для людини... Саме тому ми звемо їх нечистими силами. Оточена купою забобонів, вона здається нам ледь не самою жахливою річчю у всьому Сарнауті!

Десь попереду периферійним зором я раптом зазначив, як блиснуло якесь світло. Дурнуваті роздуми тут же здуло, наче вітром. Свідомість миттєво перемкнулася у режим тривоги, тіло напружилось, а очі втупились у сіру темряву, вишукуючи де саме джерело світла. Для того знадобилось лише кілька секунд. Вогник блиснув праворуч, приблизно кроках у двохста. Вочевидь це був факел у чиєїсь руці. Я відкоригував свій подальший шлях та тихесенько рушив вперед, намагаючись не шуміти й ховатися за кущами та деревами. Півгодини, і я наблизився до високого частоколу з різною брамою, крізь щілини якої і поблискували вогники.

Це, вочевидь був маєток Молотова, схожий на невеличку лісову фортецю. Проникнути всередину неї, звичайно, не було важкою справою, головне, аби у лешуковців на дворі не бігали собаки, інакше ефект несподіванки перетвориться на «здрасьтє вам», і тоді, Боре, буде тобі непереливки.

Легкий порив вітру доніс запах людського житла. Відразу ж подумалося, що десь там, за парканом, в засніженому маєтку, дрімають люди. А, може, вони про щось тихо перемовляються, згадують минулі справи. Або своїх рідних. І головне – ці люди навіть не уявляють, що багато хто з них зараз відправиться до чистилища.

Від подібної самовпевненості, я навіть внутрішньо жахнувся, вкотре зіткнувшись з власними чудовиськами, які мешкають у моїй свідомості.

–Невже тобі нікого не шкода? – запитав у самого себе. І тут же холодний голос «дракона» роздратовано просипів: – Жалість – це найперший ворог справедливості. За все треба платити!

О, Сарне! Яка дикість! Що це взагалі зі мною, га?

Тут же подумалось, що я можу відступити. Що ніхто не тягне ж мене волоком… Тому, Боре, тихесенько повертайся до поселення… і все! Що скажеш?

Довелося сердито цикнути на себе, мовляв, що за соплі? Ти наче баба якась! Взявся за справу, то ж доводь її до кінця.

Я на мить заплющив очі, збираючись духом, а потім почав шукати можливість непомітно перелізти через частокіл. Це дійсно виявилось не складно. Опинившись по той бік, я заховався за якоюсь невеличкою спорудою та оглядівся.

Витягнутий двір, ліворуч – стайня, праворуч – господарські будівлі, якісь навіси, колодязь. Сам маєток розташувався у дальньому краї, протилежному від зачиненої брами, біля якої вартували четверо чоловіків. Саме відблиски їхніх факелів та розпаленого вогнища, певно, я і помітив з лісу. Все, начебто, тихо, мирно, нічого підозрілого не помітно.

Місяць зайшов за хмару, стало темно. Люди біля вогнища перетворилися на нечіткі тіні. Здається, лешуковці випивали, пускаючи по колу зеленувату склянку чи то вина, чи то горілки. А коли один з чоловіків неголосно став наспівувати якийсь мотив, я остаточно переконався у тому, що вони на добрячому підпитку.

Нічого дивного в тому не було. Ці молодики просто розслабилися та втратили пильність, вирішивши, що тут, біля Гравстейну, нема ніякої небезпеки. І дійсно, кого тут боятися? Гіберлінгів? Чи боягуза Молотова?

Ма-аю мажі, ма-аю воли,

Ма-аю батіг черемховий,

Від него-о-оди – кожух старий,

Замість шапки – сірі хмари.

Так неголосно наспівував один з охоронців, кутаючись в опанчу. Інший його товариш тут же підхопив:

Гей, гей, я з вами,

Байдикую з бурлаками!

Гей, гей, я з вами,

Жебраками-бурлаками...

–Чуєш, там хтось є! – раптом перервав спів своїх товаришів третій вартовий, який чітко вказав у мою сторону.

Молодики завмерли, втупившись туди своїми оченятками. Я застиг, притиснувшись спиною до стіни. Навіть думки в голові завмерли, аби зайвий раз не нариватися на неприємності.

Псяче хутро! От коли б згодився лук! – сердився я, клянучи себе за дурість. Треба було все ж розшукати його, поки був у Гравстейні. – Добре, що місяць заховався… а то я б зараз був, як на долоні!

–Де саме? – почувся п’яненький голос четвертого стражника, який навіть приклав руку до лоба, наче це могло якось допомогти йому хоч щось роздивитися у темряві двору.

–Там… біля колодязя…

–Не бачу.

–Але там точно хтось є. Я… я… я відчуваю…

–Ніхаз тебе бодай! – сплюнув чолов’яга. – Накрутив собі дулю в голові! Нема там нікого!

І наче доводячи правоту своїх слів, вартовий взяв склянку та зробив з неї великий ковток. Минула хвилина, перш ніж чоловіки розслабилися та знову тихесенько заспівали. Я обережно визирнув та почав крастися з іншого боку, намагаючись не шуміти.

Випив чарку, випив другу,

Випив третю й не журюся.

На багату подивлюся,

А на бідній оженюся.

Гей, гей, я з вами…

–Та там хтось є! – казав ший це чолов’яга навіть вскочив на ноги. Він як і раніше дивився убік колодязя, від якого, до речі, я вже далеченько відповз.

Вартові підвелися. Один з них взяв факел та рушив у вказаному напрямку. За кілька секунд він наблизився до споруди, оглянувши її з усіх сторін.

–Щоб ти всрався, Семене! – крикнув він. – Нікого тут немає!

Хлопця тут же почали дражнити. А я тим часом нарешті дістався до брами, заховавшись поряд у невеличкій ніші. До майданчика з вартовими було не більше півтора десятка кроків. Здолати їх для мене не було б важкою справою, але при тому я побоювався, що охоронці встигнуть підняти крик, і тоді з маєтку могло набігти чимало озброєного люду.

Нарешті вартові посідали до вогнища та, під жартівливі зауваження, пустили по колу склянку. Співак був останнім в цій черзі. Він одним махом допив вміст пляшки та зовсім п’яним голосом затягнув своє «Гей, гей, я з вами, байдикую з бурлаками». Цей приспів, який вочевидь, дуже припав йому до души, чолов’яга повторював разів п’ять, перш ніж товариши його перебили за затягнули пісню далі:

Бідна жінка спати ляже,

З’ївши сухар, пивши воду,

А багата тобі скаже:

«Іще грошей, ще й вигоди»!

І тут вже всі разом вони затягнули приспів. Двоє вскочили та навіть почали притупувати ногами, відбиваючи у такт кожне своє «гей, гей».

Я витяг клинки та приготувався, очікуючи, коли вартові зовсім втратять увагу. Добре, що місяць все ще ховався за хмарами. Тут же подумалось, що то певно Святий Арг мені підіграє.

Пропив мажі, пропив віз,

Пропив все те, що привіз,

Від негоди кожух старий,

В борг пішов і кінь чубарий!

Гей, гей, я з вами…

Свист, а потім глухе таке «бзин-н-нь». Фальшіон зашкрябав по прихованій під кожушком кольчужці найближчого до мене вартового. Я пішов у атаку на нього зі спини, притому настільки стрімко, наскільки зміг. Вартовий розгублено випростався та застогнав, навіть не зрозумівши, що сталося. Другий удар, але вже саксом, прийшовся йому прямо під потилицю. Лезо легко прошило людську плоть, вискочивши спереду з-під щелепи, легко перерізаючи шийні повзунки.

Інші чоловіки теж не відразу зрозуміли, що коїться. А я тим часом вже встиг заколоти другого стражника, загнавши вістря фальшіону йому в правий бік. І знову справу завершив сакс, який впився своїм стальним іклом у чоловічі груди, потягнувшись до самого серця.

Пританцьовуючий співак від несподіванки різко замовк та чомусь оступився, звалившись на ліве коліно. Це дозволило мені відтяти йому голову, хоча, зізнаюсь, удар був нанесений навідліг, і я не розраховував на такий результат.

Останній четвертий бідолаха відступив назад, стиснувши руки на грудях хрест-навхрест. Він навіть не спробував захищатися, дивлячись на клинки зачарованим та водночас переляканим поглядом. Свист і лезо розрубало його від макітри до ключиці. Голова лопнула, буцімто перезрілий гарбуз.

Я завмер, прислухався до звуків навколо. Начебто нічого підозрілого. За кілька секунд озирнувся та оглянув вбитих. Четвірка вартових лежала нерухомо. Ось тільки-но вони сиділи та пили, співали пісень… а тепер, мабуть, вже стоять біля служки Тенсеса та кажуть йому свої імена, аби той заніс їх до книжки. Я все це так барвисто уявив, що навіть на якусь мить відчув, як потріскують свічки у чистилищі Тенсеса.

На мою запізнілу удачу, серед речей вбитих стражників знайшовся лук. Справжній сівєрійський лук. Я зважив його, попробував, як тягнеться тятива, а потім наблизився до будівлі маєтку. Плану подальшої атаки у мене не було. Єдине, що спадало на думки, так це підпалення даху. Думаю, якщо полум’я заполихає з кількох сторін одночасно, це призведе до паніки серед лешуковців. Вони почнуть вибігати з хати, і ось тут можна спробувати перебити їх поодинці.

Чекай! – зупинив я сам себе, згадавши про молодшого Молотова. – А якщо він у маєтку? Ти не тільки не врятуєш його, так ще і сам же вб’єш! Треба було не всіх зараз вбивати! – сердився я на свої квапливість. – Хоч би розпитав у останнього що до чого. От, Боре, ти дурень! Псяче хутро! І що робити? – питав я у власного розуму, який гарячкувато намагався знайти вихід з положення.

Заходити всередину означало ризикувати. І доволі серйозно ризикувати. По-перше, я не знав скільки людей знаходиться у маєтку. Не знав і внутрішнього облаштування кімнат. Ось де можуть відпочивати лешуковці? Де може знаходитись молодший Молотов? – питав я у себе. – А по-друге, – продовжував міркувати, оглядаючи будівлю, – куди…

Закінчити не встиг, бо раптом скрипнули вхідні двері та назовні вийшов якийсь чолов’яга. Він наблизився до сходів та витяг свого качана, аби подзюрити. Мить, і він поглянув своїми сонними оченятками убік брами… убік тіл вартових, які розтягнулися на снігу в неприродних позах… Незнайомець завмер, так і не розв’язавши тасьма на поясі. Він розгублено зробив крок назад, і лише потім помітив мене.

Шурх! – стріла-блискавка пробила тіло лешуковця наскрізь, вириваючи з його спини величезний шмат м’яса разом з легенями та серцем.

І треба ж, щоб саме зараз слідом вийшов ще один вояка, який застиг на півслові, звертаючись до свого товариша.

–С-с-с-сука! – вичав він з себе, миттєво залітаючи назад. – Нападєніє! Нападєніє! – голосно заволав чоловік.

Друга блискавка полетіла з тим же тихим противним шипінням, яке буває, коли кидаєш у воду гарячу головешку. Вона увірвалася у стулки дверей, гучно вибухнула, при тому все ж встигнувши розірвати втікачеві голову.

Псяче хутро! Хотів зробити все тихо, а тепер хрін тобі на пісній олії! – я роздратовано дав собі запотиличника, і тут же почув характерний тупіт ніг.

Скинув лук, витяг наступну чарівну стрілу, готуючись до вистрілу. Стою, чекаю. Двері, які висіли на одному чесному слові, жалісно заскрипіли та назовні хлинув потік озброєних людей. Вони ще не зорієнтувалися, звідки був напад, тому вибігали на ганок, зупиняючись та натикаючись один на одного, й крутячи головами на всі боки, наче сови.

Один… Три… Чотири.., – рахував я, натягуючи тятиву. – Вибух!

Стріла увірвалася у натовп зі страшною люттю. Тіла розірвало вщент, перетворюючи їх на суцільну криваву кашу. Та і взагалі, весь ганок розчерепило так, наче те зробив якийсь велетень з давніх казок. Від спалаху мене трохи осліпило, і я, псяче хутро, пропустив напад на себе. Він, до речі, виявився дещо незвичним. Мені, навіть, не відразу стало зрозумілим, що коїться.

Спершу почув чийсь гортанний зойк, а потім у невеличку сосонку, що росла за спиною, гупнулась блакитнувата блискавка. Дерево рознесло на друзки, а мене наче штовхнуло в спину. Я звалився на коліна та, Ніхаз його роздери, зламав лук. Він голосно тріснув, сповістивши про свої загибель.

В голові трохи запаморочилось. Тепер зрозуміло, що відчуваєш, коли в тебе жбурляють блискавки… Між іншим, і хто це зробив? – я зіщулився, намагаючись хоч щось розгледіти перед собою. За кілька секунд, нарешті, мої очі помітили лисуватого чолов’ягу, який стояв біля стайні. Здається, саме він поцілив у мене.

От, ніхазів сину! Це що ж виходить – мій нападник чаклун?

Додумати мені не дали, бо з розволочених дверей назовні ще повисипало лешуковців.

Я вскочив на ноги, відкинув лук у сторону. Фальшіон і сакс зі знайомим сталевим скрипом вилізли на світ божий… Ну що ж? Давай-но потанцюємо!

Стрибок вперед. Блок. Фінт та укол.

Один бідолаха готовий… Блок. Ще блок. Присів під ліву руку противника. Тут же випад йому в бік. Сакс смачно розпоров кожух і встромився під ребра.

Ось і другий готовий.

Тут же випад і на сніг упав третій. Я відступав, блокуючи та ухиляючись від ударів. За кілька секунд звалився четвертий, а за ним і п'ятий.

Лягай! Нумо! – мені здалось, що це хтось прокричав на саме вухо. Голоси увірвались прямо у мозок, і я інстинктивно завалився навзнак, і скажу, вчасно, бо повітря зі страшним свистом та шипінням перекреслила чергова блакитна блискавка. Вона встромилася в стіну якоїсь господи, вириваючи від неї «з м’ясом» здоровезний шмат дерева.

Чаклун! Отже сука! – я вскочив та кинувся ховатися за будівлю.

Звичайно, чому б серед лешуковців не бути чаклунові? Не все ж робити тільки кулаком та мечем. Ну , гаразд, Боре! Скажи-но тепер, як його вбити?

–За ним! Нумо, за ним! – понеслося позаду.

Слідом кинулася чиясь темна постать. Найманець ніяк не очікував, що результатом його стрибка буде встромлений в живіт фальшіон. Лезо увійшло, наче ніж у масло. Звук вийшов схожим на «бу-уль-т», буцімто меч тонув у болоті. Я відштовхнув ногою тіло, яке почало завалюватися на мене та відступив у темряву.

І знову хтось часто задихав у спину.

Блок. Фінт. Блок. Та укол прямо у горлянку. В обличчя бризнуло кров’ю… Шкіру тут же опекло…

Я зробив крок назад, ще глибше ховаючись у темряві, займаючи зручну стійку.

–Чекайте! – закричав чийсь голос. – Всі назад. Він нас по одинці переб'є, наче мух!

О, зрозуміли нарешті! – посміхнувся я.

Не минуло і кількох секунд, як загуркотіли блакитні блискавки. Вони били навмання, вочевидь, чаклунові не було мене видно, а ризикувати, наближаючись до господи, він не став. Тому і вирішив «зачистити» все та вся.

Блискавки жадібно забарабанили по землі, по предметах, засліплюючи своїми розрядами. Сніг сичав, дерев’яні перешкоди тріщали, спалахуючи холодними вогниками. Якась хвилина, і все навколо перетворилося на суцільне кипляче болото.

Я розумно заховався від випадкового розряду. А сам подумав, мовляв, ну подивимось, наскільки тебе вистачить, чаклуне!

Як і очікувалось, ця безглузда вистава скінчилася дуже швидко. Обережно виглянувши, я відмітив, що на подвір’ї біля хати залишилося четверо лешуковців та все той же лисий чаклун. Він важко дихав, оглядаючи палаючі будівлі.

–Хто це був? – почувся переляканий голос одного з вояк.

–Та Ніхаз його знає! – зло кинув другий.

–Він… він... він що ж… один? – продовжував запитувати схвильований найманець.

–Та стули ти свою пельку! Ліпше пильнуй!

–Та він здох вже! Певно.., – додав третій, дивлячись при цьому на чаклуна. – Так? Здох? Перетворився на криваву кашу?

Лисий чаклун важко дихав, вдивляючись уперед. Я бачив, як блищить від поту його чоло. А сам теж переводив дихання, завмерши й обдумуючи свої подальші дії.

Вибігати, означало б знову наразитися на потік блискавок. Думаю, чаклунові вистачить сил ще на один раз. Отже, це не вихід… Шкода, що лук зламався, а то можна було б потягатися на рівних! Псяче хутро!

–Ви… ви бачили, що він зробив… з нашими хлопцями? – ніяк не міг вгамуватися перший найманець. Він тупцювався на місці, перелякано оглядаючись навсібіч. – Жах!

–Та ти взагалі мало чого в житті бачив! – відповів другий. – Але все одно ця сука кусається добряче! Треба перевірити.

Проте бажаючих це зробити не було. Тож вони вп’ятьох певний час залишилися стояти біля маєтку, дивлячись у той бік, куди я втік.

Якщо вони вирішать наблизитися та спробують обійти господу з різних сторін, то відбитися буде, м’яко кажучи, важкувато… тим паче, що чаклун все ще при силі. А відступати мені нікуди. Я навіть не встигну перелізти через частокіл.

До всього ще додалося світло місяця, який, мати його драти, надумав вилазити з-за хмаринок. А щоб тебе щоб тебе біси замордували! – я зігнувся та поповз убік якихось кущів, чи то малини, чи то ожини.

Лешуковці нарешті розхрабрилися та покрокували вперед, при чому, як і думалось, починаючи обходити господу з флангів. Нас розділяло півтора десятка сажнів, які, я певен, вони здолають менше ніж за хвилину.

Боре, треба щось робити! – затіпало мене. Першим слід атакувати чаклуна. Це ясно, як день! Але ж він, сволото, ховається за спинами ратників.

Я витяг одну з чарівних стріл та приготувався її жбурнути.

Крок… крок… ще крок… Найближчий лешуковець досяг розбитого воза та визирнув з-за нього.

–Вибух! – рука чітко метнула стрілу вперед. Та плавно закрутилася та шльопнулася недалеко від найманця.

Коли вибухнуло, я хутко підскочив на ноги та вітром понісся в атаку, намагаючись при тому прикрити себе від чаклуна кимось з лешуковців.

Удар плечем і один з найманців відлетів убік, наче нічого не важив. Я навіть здивувався цьому факту. Лезо фальшіона встромилося у тіло другого чолов’яги. Прямо за ним стояв чаклун. Він крякнув від несподіванки, замахав руками, видно збираючись наслати блискавок, але я виявився спритнішим, встигаючи увігнати сакс йому в груди. Слідом помчав фальшіон, котрий в одну мить зніс чолов’язі пів черепа. Голова чаклуна почала завалюватися назад, повиснувши на клаптиках шкіри. Його тіло зробило кілька нечітких кроків та рухнуло в калюжу розтопленого снігу. Інші найманці вмить відступили назад.

–Де Кас’ян Молотов? – запитав я, наближаючись до переляканих вояк. – Раджу відповісти… Й щиро відповісти!

–А-а-а… він… на «Валірі», – пробелькотів один з лешуковців. – Його відвели на судно.

–Псяче хутро! І коли ви його туди затягли?

Замість відповіді один з бійців, видно вважаючи, що я втратив пильність, замахнувся мечем, різко стрибнувши вперед.

Блок… крок назад… і удар у відповідь. Сакс застряг у нападника в грудях, вчепившись у ребра. Довелося витягати «кішкодер», аби закінчити справу.

Інші два найманця знову позадкували, але зрозумівши, що бійки все одно не уникнути, що все одно їх чекає кінець, стали друг біля друга, наїжачившись клинками у мій бік. Один з чоловіків втиснув голову в плечі та почав молитися. В пам'яті у мене чітко закарбувалися його товсті дівочі губи, які скривилася в жалюгідну літеру «О». Я вагався лише секунду, ну може дві, дивлячись на лешуковців, а потім зробив рішучий крок їм назустріч…

18

–Ти де пропав? – почали питати мене матінки Окаті, але тут же замовкли, приголомшені побаченим, коли на стіл з глухим звуком гупнулася скринька, з якої я неквапливо витяг товстезну книжку. – Це… це… це ж…

–Так, це ваше «Древо», – холодно сказав я. – Те саме, яке поцупили водяники…

–Тобто? – вскочив дід. Він наблизився до столу та потягнувся ручками до давнього фоліанта.

–Боюсь, ви багато ще чого не знаєте… Кличте старійшин!

Я плюхнувся на лавку та протяжно видихнув, бо тільки зараз відчув наскільки втомився. Не тільки фізично… Мене вже навіть тіпало від власних думок, які постійно атакували свідомість.

–Хочеш поснідати? – запитала одна з матінок. І не чекаючи на згоду, вона разом з сестрою почала накривати на стіл. Дід же тим часом квапливо поспішив до будинку старійшин…

Я повернувся до Гравстейну вранці. Сонця ще не було, проте небо вже розфарбувалось у ніжні рожеві тони. Численна гіберлінгська стража скупчилась біля Північних воріт, дивлячись на дорогу та на мою фігуру, яка одиноко крокувала до поселення. Згодом я почув, що їх здивував факт нічної грози, яка ні з того, ні з сього, раптом забуяла взимку. Блискавки, якісь вибухи, світло від пожежі… Охоронці повибігали на стіни, дивлячись убік Ухаючого лісу. Повідомили про дивні події старійшин та Єгора Молотова, але той відмахнувся та порадив не лізти у чащу.

Гіберлінги впізнали мене. Я чув, як вони шепталися у спину, мовляв, так це ж Бор-Законник!

–Так-так, це він! – впевнено говорили стражники, пропускаючи мене у поселення.

Ніхто не став ні про що питати, всі розступилися, і я спокійно рушив далі. За чверть години дістався пристані, знайшов там залишену в схроні скриню, та відправився до матінок Окатих.

Все навколо здавалося мені, наче вкритим туманом. В голові панував повний сумбур. Всі дії робились якось рефлекторно, мозок навіть не вгрузав у це. Ось і зараз я колупав ложкою суп, що стояв на столі, не відчуваючи його смаку. Погляд торкнувся долоні… подряпаних пальців… В якусь мить мені здалося, що я тримаю не ложку, а стискаю руків’я сакса, який стирчить у грудях лешуковця. Марево швидко розвіялося, а ось відчуття липкості та якоїсь загидженності рук ніяк не хотіло проходити.

–Ще елю? – запропонувала одна з матінок.

Я поглянув порожній кухоль (і коли тільки встиг його випити!), відчуваючи що не маю сил навіть на те, аби відповісти. Жінка наблизилась до бочки, наточила кухоль пива та піднесла його мені. Кілька жадібних ковтків і по тілу розтеклася приємна втома.

–Ти щось якось дивно… тремтиш, – замітила друга матінка. – Не захворів часом?

Тільки тепер я помітив, що мої пальці дійсно тремтять. Та і тіло якось ломить.

Я заплющив очі, намагаючись прийти до тями. Все раптом затихло, занурилося в пітьму, серед якої почувся чийсь хрипкий голос:

–Казав же їм! Попереджав же, аби не чіпали тебе…

Я прокинувся, з подивом розуміючи, що виявляється на якусь секунду-другу провалився у сон. Сьорбнув елю, поколупав суп та відкинувся спиною на стіну. Очі знову почали злипатися, а свідомість ліниво позіхнула та… озирнулася.

Подвір’я… ніч… тиша… Місяць у небі сором’язливо прикривається хмарками, визираючи крізь щілини…

Маєток Молотова. Так, це він!

Я стояв, схилившись над тілом найманця, останнього з живих. Він скривився та голосно застогнав. Сакс, який стирчав у нього в грудях, затрясся в такт з кашлем, котрий вирвався з скривавленого рота чолов’яги.

–Я казав їм! – повторив він та раптом нервово загигикав. Його обличчя стягнула сардонічна посмішка. – У мене було відчуття, що це добром не скінчиться… тож я їх попереджав… У мене взагалі на такі речі особливий нюх…

Чолов’яга хотів посміхнутися, але натомість знов закашляв.

–Як тебе звати? – спитав я абсолютно байдужим тоном. Мені довелося трохи відступити назад, аби роздивитися чолов’ягу краще.

Товсті дівочі губи… ніс з горбинкою… обличчя витягнуте, негарне…

–Так як те звати? – повторив я питання.

Чолов’яга захрипів, пускаючи з рота бульбашки крови, та за секунду вичав з себе:

–Тихомиром…

–Отже, Тихомире, твої слова про попередження своїх товаришів, це… це просто якесь жалюгідне виправдання!

–Розумію твою іронію, – чолов’яга знову сардонічно посміхнувся. – Але це правда… Коли ми схопили тебе, то я відразу відчув, що це не к добру…

–Так ти з тих, що намагалися мене втопити у річці? – ощирився я.

–Ні, – замотав головою лешуковець. – Ні, я не такий… я взагалі був проти…

–Проти чого? Проти пограбування місцевих племен? Проти нападів на гоблінів? Проти викрадення їхнього золота? Проти того, аби не забирати Кас’яна Молотова з метою тиснення на Дем’яна, щоб той привіз вам грошенят? Чи проти злодіянь, які ви тут творили? – мене аж тіпнуло від роздратування.

–Ти не зовсім розумієш, – зіщулився чолов’яга. Він раптом закашлявся та спробував витерти долонею кров, яка виступила на його губах.

–Чого я не розумію? Твоїх… ваших жалюгідних виправдань? Знаєш, скільки людей мені казали, що я чогось не розумію? Знаєш, де зараз всі вони?

–Здогадуюсь, – видихнув Тихомир. – Але ми ніякі не бандити… не злодії…

–А хто ж ви такі?

–Ми ті, хто прагне свободи… та волі…

–Смішно! – пирхнув я. – Смішні промови! Ви, насправді, заколотники, які намагаються зруйнувати Канію! Каламутите її… змушуєте страждати… Я бився у Горішку з подібними до вас…

Тихомир заплющив очі та знову повторив, що я анічого не розумію.

–Шкода, що у мене вже немає часу об’яснитися з тобою, – додав лешуковець. Він торкнувся руків’я сакса та сумно видихнув.

–Страшно? – прямо спитав я, присаджуючись поряд.

–Ти про смерть? – Тихомир чомусь скривився. За секунду він чесно сказав: – Так… страшно…

–Не варто боятися.

–Ти так кажеш… наче сам там був…

–Можливо і був… певною мірою…

–І як там?

–Тихо… і спокійно...

Чолов’яга хмикнув та закашлявся. Я було потягнувся, щоб витягнути сакс та цим прискорити наближення смерті, аби уникнути подальших страждань Тихомира, але той зупинив мене.

–Почекай… ще трохи почекай, – забубонів він.

–Як забажаєш, – холодно кинув я, збираючись підвестись.

–Ти дивно бився, – додав чолов’яга. – І загалі… дивно рухався… рухався… е-е-е… Так люди не рухаються! Так ніхто не рухається… Тільки астральні демони… А, може, ти і є астральний демон? Га? – на обличчі у Тихомира з’явилось щось схоже на посмішку. Навіть у напівтемряві було помітно, як зблідла його шкіра. – Демон, який навчився існувати на землі… на алодах…

–Я не демон… і не біс…

–Певно, так і є… І все ж ти дуже швидкий.

–А сам ти хто?

–Я? Матрос… простий матрос… Між іншим, я і на «Валір» потрапив випадково… Ти даремно посміхаєшся. Це правда!

–Коли людина постійно каже, що говорить правду, то вона зазвичай бреше.

–Бреше? Мені залишилось недовго… думаю, що вже скоро опинюсь у чистилищі Тенсеса… тому мені немає сенсу тобі брехати…

Чолов’язі явно хотілося вимовитися. Він відчував свою скору загибель, саме тому жадав облегшити тягар, який накопився у його душі.

Тихомир старанно намагався втримати власний розум від того, аби той не скочувався у липку мертву темряву. Його фрази вже починали в чомусь плутатися, з’явилися довгенькі паузи між словами. Думаю ще хвилин з десять він протримається, але чуда зцілення чекати не варто.

–Я того дня йшов вулицею, – розповідав Тихомир, намагаючись зосередитись на оповіді. – Звичайна міська вулиця… Не знаю чому, але раптом звернув до провулку. Вийшов з-за рогу, і бачу коїться якась ніхазівня: три здоровезних пса накинулися на хлопчисько… шмаркате хлопчисько… Одна собака вчепилася йому в ногу, друга – в руку, а третя, падлюко, до шиї рветься. Я озирнувся, а навколо суцільне безлюддя… Взагалі немає нікого! Ну, що робити? Хапаю каменюку. А у самого в середині такий жар піднявся, наче там вода кипить! І руки затремтіли… Не від страху! Я тоді взагалі про таке не думав… Від гніву! Знаєш, як воно буває, коли бачиш несправедливість? Коли пече нестерпно?

Тихомир передихнув, зібрався силами та продовжив свою розповідь. Я помітив, що його погляд стає вже більш розсіяним, а значить він вже вступив до передостанньої фази, за якою вже починається безпам'ятство.

–Дві собаки відразу докумекали, що я збираюсь робити, тому кинулися навтьоки, – голос Тихомира став якимось тьмяним, безбарвним. – А третя не відпускає! Вчепилася у хлопця, наче кліщ. Я її лупцюю, а вона крутиться, намагається вивернутися… Так було, поки не влучив чоботом по ребрах. Тільки тоді вона щелепи розтиснула та дременула за своїми товаришами. Я до хлопця… Бачу, що його обличчя... його щока… вухо… все роздерте, аж-но до м’яса… Намагаюсь спитати, хто він, де його домівка, а хлопчик від переляку і язика ковтнув. Ну, думаю, що робити? Потягнув його до трактиру… Був там один… на сусідній вуличці… Приніс дитину, прошу допомогти, мовляв, рани промити… маззю намазати… Трактирник почав бурчати, хотів вигнати, довелось йому грошей дати… всіх, які знайшов у своїй кишені… до останньої монети… Тільки тоді хлопцеві допомогли. Згодом його відвели до батьків… Вони, виявляється, жили десь недалеко… А я… я.., – Тихомир різко замовк та кілька секунд мовчав. Він заплющив очі, вочевидь збираючись силами. За секунду глухо додав: – А я сиджу собі… без копійки в кишені… Сиджу та думаю, мовляв, і що мені робити? Ані грошей… ані куточку, де поїсти та поспати… Та ще й гонять в шию… дивляться недобре…

Чолов’яга раптом схопив мене за руку і я відчув наскільки гаряча його долонь.

–В тому трактирі, – вичавив Тихомир з себе, – сидів Лешук… Він спостерігав за тим, що відбувалося, а потім… потім… потім запросив мене до себе за стіл… пригостив… Сказав, що не кожний вирішиться накинутися на зграю собак…

–Натякав на те, що ти сміливець? – іронічно кинув я.

–Натякав… а потім запропонував місце на «Валірі»… Знаєш, мені тоді думалось, що Лешука послав сам Сарн, як свого роду нагороду за добру справу... Я ж матрос… колишній військовий матрос… Служив двонадцять років! А потім списали… через поранення… Я намагався десь влаштуватися… Працював то тут, то там… але якось не вдавалось… А тут знову покликали… та ще на «Валір»… Ось і подумалось, що мені, вочевидь, посміхнулася доля… або посприяв мій Покровитель – Святий Капр…

–Чи Сарн, як ти вже казав, – додав я.

–Чи Сарн, – погодився Тихомир. – Але, видно, правду кажуть, що він – ще той засранець! Нічим не ліпший від Ніхаза! Бачиш, куди мене втягнув…

–Бачу… Отже ти, наївний, чекав нагороди за врятування хлопчика, а натомість вляпався у пастку, – хмикнув я, натякаючи на заколотницькі справи.

–Ти знаєш, я не скажу, що шкодую через свою… хм-м… через те, що взявся допомагати капітану Крюкову… Майбутнє покаже, що ми не були зрадниками.

–У кожного своя правда.

–Так, своя, – сумно видихнув Тихомир. – Дивлюсь не тебе і бачу, що ти теж маєшся… на цьому світі…

–Чого так?

–Через погляд. Я такий вже не раз бачив… Це погляд людини, яка намагається вибрати з двох лих, як то кажуть, найменше. І вляпується по саму горлянку!

–Вибрати? – мені стало цікаво. – Тобто, чий бік зайняти?

–Так… саме так…

–Знаєш, мені часто довелося самому чинити страшні речі, тож казати про те, що я прихильник «меншого лиха»… або благих справ… було б лицемірством…

–А якщо б все-таки довелось вибирати?

–Ну… будь цей вибір прямо зараз… то я б не залишив шансу жодній зі сторін!

–Тобто? Ти що ж, оголосив би війну обом «лихам»?

–Так! Я це зву просто – вчинити по справедливості.

–Справделивість, як і правда, у кожного своя, – вже майже пошепки промовив Тихомир. Його голова почала хилитися до грудей. Я вже подумав, що наша розмова скінчена та знов потягнувся до сакса, коли чолов’яга раптом стрепенувся і спитав, звідки я родом.

–З Інгосу, – була чесна відповідь.

–Ніколи там не був, – дивакувато посміхнувся лешуковець. – Я взагалі багато де плавав, а ось до Інгосу ще ходити не доводилось… Там гарно?

–Гарно, – відповів я, але чолов’яга мене вже не чув. Він втупився в простір перед собою скляним поглядом та зробив останній видих…

–Де «гарно»? – почув я чужий голос. Коли розплющив оченятка, то побачив напроти діда Окатого, який тримав у руці кухоль з елем, та, гордовито взявшись у боки, посьорбував хмільний напій. На його вусах та бороді кучерявилися пінні зарості.

–Вдома, – неохоче відповів я, відчуваючи, що язик не хоче слухатися. – Де старійшини?

–Зараз прийдуть. Вони, як дізналися про твоє повернення… та про книгу… ледь на радощах не застрибали на місці, як діти на святі! – казав дід, лукаво підморгуючи своїм коричневим оком. – До речі, що до свята: старійшини наказали готувати бенкет. Та такий, що горою! І запасів, кажуть, щоб не шкодували! – проголосив гіберлінг. – Виявляється ти, Боре, відтепер наш герой! І взагалі, ще жодна людина не робила для нас настільки значної справи, як ти!

–Припини! Я не люблю підлещувань.

–А хто підлещується? – загоготав дід. – Чуєш, а як ти поцупив у водяників нашу скриньку?

–Прийшов до поселення та всіх перерізав.

Дід знову засміявся. Вочевидь, він вирішив, що я жартую.

–Перерізав? – перепитав гіберлінг, допиваючи своє пиво.

–Так… майже одним лише ножем… Законником… який подарували старійшини…

Ми втупилися один у одного. Гіберлінг хитрувато зіщулився, при тому з цікавістю оглядаючи мене з ніг до голови.

–Одним лише ножем, – майже по складах повторив він. – Це ж неможливо!

–Дивлячись, як підійти до справи, – я хотів було браво посміхнутися, але натомість натяг на обличчя зловісну маску. – Треба лише прокрастися в спляче поселення, – зі знанням справи почав розповідати я, – і повирізати водяників один за одним… Тихо… без докорів сумління… Що тут складного?

–Ти… ти… ти зараз жартуєш? – гіберлінг відсахнувся назад.

–Ні… анітрошки! Головне – пересилити самого себе… Подолати ту дивну огиду від того почуття, що дієш... е-е-е… якось не чесно... не шляхетно... Хоча яка, Ніхаз його бодай, може бути шляхетність у вбивстві, будь воно виправдане чи ні?

Дід відставив убік кухоль та поглянув на своїх сестер, які також застигли у здивованих позах.

–Ти… ти… просто п’яний! – вигукнув гіберлінг. Мені здалось, що він навіть тому зрадів. – Ти просто п’яний! Адже так? Ось тому і мелеш усіляку нісенітницю!

–Чому нісенітницю? Це правда… це дійсність… Може, я зараз і п’яний… але моя свідомість прекрасно все розуміє! Прек-рас-но! – ощирився я, потягнувшись до свого кухля. Зробивши кілька ковтків, продовжив розповідати про «пригоди» серед водяників. І робив те навмисно прискіпливо, розповідаючи усі-усі деталі тих нічних жахіть. – Коли нарешті вдається пересилити… вдається загнати свої почуття в далекий кут власної свідомості… тоді починаєш ходити з хати у хату… підпалювати будиночки та вирізати водяників, які мирно спали у своїх ліжках… Повільно, неквапливо… Усіх-усіх! Від малечі до старечі!.. Знаєш, найдовше я провозився з орком. І звідки він тільки там узявся? Потім знайшов Сліма...

Я раптом остаточно зрозумів, що язик почав заплітатися… Слова заплуталися… а світ перед очима закружляв, немов дзиґа.

Але я все-таки знову відпив пива, відчуваючи, що з кожним ковтком думки в голові починають заспокоюватися, засипати. Один ковток, другий... четвертий... шостий... Нудота відійшла. Голова прояснилася... Пішла геть і печаль, і гіркота... А на їх місце заступила порожнеча… та байдужість.

–Слухай, – звернувся я до діда, – ваш ель – прекрасний засіб від докорів сумління! До речі, а коли той бенкет почнеться? Де, взагалі, старійшини? Чого ніхто не квапиться мене вшановувати?.. Елю принесіть! Нумо! Ще елю!

–Та ти, приятелю, бачу… щось втомився! – зіщулився дід. Він подав якийсь знак своїм сестрицям, а сам встав й наблизився до мене. – Піди приляж… відпочинь… Добре?

–Ні, не добре! – гіркнув я.

І тут же притупнув ногою та неголосно затягнув:

Гей, гей, я з вами,

Байдикую з бурлаками!

Гей, гей, я з вами,

Жебраками-бурлаками...

Гіберлінг посміхнувся, але по-доброму, як те робить доросла людина, яка дивиться на дурнувату дитинку. Він взяв мене за зап'ясток та зазирнув прямо у очі.

–Ми такі, якими є, – почав ельфійствувати старий. – Добро або зло – це фарби на тканині нашого життя. Вони потрібні лише для того, аби створювати малюнок…

–Малюнок! – пирхнув я. – А кому взагалі потрібна… ця розфарбована тканина?

–Особисто я вірю в те, що ми – гіберлінги, люди, орки… ельфи та водяники… гобліни та дракони… всі ми – лише «нитки», які боги використовують у своїх справах… Сарн, Ніхаз… Нові боги, старі боги… ваші чи наші, – дід зітхнув. – Що зроблено, друже, те зроблено. Шкодувати вже запізно… і не треба…

–Подібною мораллю, – обурився я, – можна виправдати все, що забажаєш. А це… це.., – я запнувся, намагаючись при тому опанувати свої почуття, які завирували всередині, наче зимова буря. – Знаєш… мені іноді здається, наче всередині мене мешкає ще хтось... інша особистість... І головне, вона намагається одержати верх наді мною… Над справжнім мною! Вона хоче володарювати… Особисто володарювати!.. Чекай! – вскочив я, відштовхуючи гіберлінга. – А, може, і справді так є? І я зайняв її місце?

–Чиє? – не зрозумів старий.

–Ну тієї особистості?

–Тобто? Як це зайняв?

–Та нічого... Забули! Все забули! Ти мав рацію – це просто втома... Втома, – я потягнувся до кухля та допив ель, відчуваючи, як мої ноги стають абсолютно неслухняними.

Дід знову подав якийсь знак своїм сестрам. Вони наблизились та допомогли мені підвестись, аби провести до ліжка.

–Цей край… Сівєрія, – говорив гіберлінг, підтримуючи мене за руку, – це не просто якісь там дикі землі... Тут панує «голод». Розумієш, про що мова?

–Думаю, так, – погодився я, хоча насправді не зовсім визначив поняття «голоду».

–Цей алод, – продовжував дід, – пробуджує не зовсім... не зовсім добрі почуття ... Може, виною тому той факт, що тут у давні часи мешкали люди племені Зем. А вони ще ті засранці... Ось ти говориш про свої страхи; про те, що начебто втрачаєш себе. Думаю, це через твоє перебування тут, на цьому алоді... Чим далі на північ ти б просувався, тим сильнішим було б відчуття оцього розділу всередині себе.

–Чому?

–А ти хіба не знаєш, що знаходиться в тундрі?

–Ну, мені говорили про якийсь... якийсь… некрополь, – згадав я мудроване слово. – Тільки як він пов'язаний зі мною?

–Не знаю, як саме! Взагалі тобі варто це особисто з'ясувати… Але якщо надумаєш те зробити, то знай, що там, в тундрі, «голод» стане ще сильнішим. І якщо ти не візьмеш над собою гору, не подолаєш власні інстинкти, то можеш втратити себе назавжди.

Ми нарешті вже дісталися ліжка. Воно вабило мене до себе. Треба було лише прилягти ти заплющити очі, й все навколо просто зникнуло б… розтануло б, наче сніг…

І тут мені вкотре спало на думку, що я дійсно той камінець, який жбурнули у каламутні води озера, під назвою Сівєрія. Хвилі, які підняло «моє падіння», ще довго буде колами розходитися навсібіч, збаламучуючи цей алод.

Чи розуміють це ті, хто вирішив використати мене у власних цілях? Аби потім вони самі не пошкодували через те!

І вже засипаючи, я почув, як десь вдалині співають грубі чоловічі голоси. В липкій темряві затупцявся тонкий-тонкий язичок полум’я. Тіні, які він відкидав, перетворились на людиноподібні фігури, які обійнявшись, підстрибували у дивакуватому танці. Напруживши усі сили, я нарешті розрізнив слова, які поступово складалися у знайомі фрази:

Випив чарку, випив другу,

Випив третю й не журюся.

На багату подивлюся,

А на бідній оженюся.

Я наблизився до незнайомців, та обійнявшись з ними, також затягнув слова приспіву: «Гей, гей, я з вами». Десяток голосів тут же дружно завторили:

…Байдикую з бурлаками!

Гей, гей, я з вами,

Жебраками-бурлака-а-ами-и-и...