Рік. Цілий рік пройшов з дня викрадення, та для Єви і Анни час зупинився. Вони вже давно перестали споглядати на годинник і рахувати дні. Їм просто набридло, вони просто не бачили в цьому необхідності.
Кожен день для них став прототипом минулого. Нічого не змінювалось і від цього вже хотілося блювати.
Марія як завжди гралася з ними в свої жорстокі ігри, а диявол, як завжди просто спостерігав.
Та, одного разу сталося дещо дуже дивне. Диявол захистив дівчаток від Марії, той побив її до крові, з такою люттю і ненавистю, від чого всі здивувались. Та це було лишень раз, більше такого не повторювалось.
Марія находила нові методи катування. Наприклад вона заставляла дівчаток виривати одна одній волосся. Більше вона не бруднила руки, за неї це робили дівчатка.
Вони робили одна одній дуже боляче, і кожен раз вибачались за це. Вона примушувала їх робити такі речі, від яких нормальна людина давно би вже втратила здоровий глузд.
Одного разу Марії стало цікаво, як довго дитина може пробути під водою без повітря, і виявляється що не більше хвилини. Одного разу, їй стало цікаво, скільки дитина може прожити без води, і виявляється, що не більше ніж чотири дня, адже вже на останній день вони втрачали свідомість. Одного разу їй стало цікаво, що буде, якщо заставити їх з’їсти живого черв’яка, виявляється їх знудить і вони все те виблюють.
Марія стала для них втіленням всього гидкого і бридкого, та вона все ж не була настільки страшною, як диявол, його переплюнути вона не могла. Адже, якщо вона усвідомлювала, що робить, то диявол і гадки не мав хто він, і що він таке.
Він загубився, іноді навіть не розумів що тут робить, і хто взагалі такі Марія, Єва і Анна. Він часто приходив до дівчаток і пестив їх, а від цього було куди страшніше, аніж проста фізична біль.
Іноді, здавалося, що він взагалі забув, що він викрав дівчаток, це вже були його дівчатка, з самого початку.
— Ми ніколи не виберемося звідси, еге ж? — якось спитала Єва.
— Не знаю, але думаю, що ні. Один шанс на мільйон. Це як лотерея.
— Тоді я хочу щоб ти знала.
— Що саме?
— Те, хто я насправді. Коли мене викрав диявол я не поверталася від бабусі, у мене її немає. Як раз того дня, я втекла з дитбудинку. Подумала, що можу вже бути самостійною, і що так буде краще, аніж я просто буду жити там і вислуховувати насмішки і знущання однокласників.
— Так, ти сирота?
— Так, на мене ніхто не чекає, ніхто мене не шукає.
— Тепер в тебе є я. Я ніколи тебе не покину, повір.
Єва зронила сльозу і обійняла Анну. Вони дійсно стали сестрами.
***
Сьогодні було по-особливому спокійно. Анна цілий день читала Хемінгуея, дивуючись, як можна так гарно передавати барви життя через прості слова та речення.
Дівчина навіть не спала цілу ніч, навіть не заплющила очей, все вчитувалась в ті дивні абзаци, не маючи змоги відірватись від них.
Мама приносила дівчині склянку молока і булочку. Вона зрозуміла, що з’їсти більше, Анна просто не зможе. ЇЇ шлунок зсохся, як якесь старе дерево в саду.
Потроху, пані Ольга збільшувала порції, адже розуміла, спішити немає сенсу.
Мама сильно переживала за дочку, і пан Дмитро також. Петро взагалі не знав, як із нею поводитись, що казати, куди дивитись. Їм було незручно, адже це була вже зовсім не та Анна. Замкнута в собі Анна, Анна, яка не бажала з ким-небудь розмовляти і налагоджувати стосунки. Їй просто цього не хотілося, та вона й не була змушена цього робити.
Рідні втратили надію на те, що колись до них повернеться те світле дитя, яке колись однією своєю посмішкою могло зробити всіх щасливими. Тепер це була пустота, ніяких посмішок, ніякого щастя, тільки пітьма і біль.
Дівчина весь час проводила на горищі, і виходила звідти тільки в випадку, коли хотіла в туалет, або потрібно було їхати до психотерапевта.
Більше у дівчини не було причин покидати свою схованку.
Та одного разу, в пітьмі знайшлось те бажане світле, та надія, якої шукала Анна. Те, що не можна було назвати темним або злим, адже це було втілення теплоти і комфорту, іншими словами – спасіння.
Це було на третій тиждень після повернення з пекла.
Дівчина чекала Петра на лавці, біля університету, він повинен був відвезти її до Максима, але перед тим він заскочив до універу по справах.
Анна сиділа на лавці і дивилася на студентів, які не зводили з неї своїх здивованих поглядів. Історію, про зниклу дівчину, яка недавно знайшлась, надрукували в газеті, разом з її фото, звісно ж, і ці цікаві погляди, від яких все ніяк не могла відбитись Анна просто в’їдалися в неї, як п’явки.
Вона ніяк не реагувала, просто дістала книгу і почала читати. Її мало обходила думка інших людей. Вони не знають всієї історії, навіть меншої половини з того, що їй прийшлось пережити, тому Анна і не хвилювалась через всі ці набридливі погляди.
— Ммм, Франц Кафка, хороший вибір.
Дівчина так занурилась в інший світ, що не помітила хлопця, який сів до неї дуже близько. Дівчина аж відсахнулась від нього. За останні дні, це була дуже гарна емоція. Здивування. За останній тиждень, на лиці у дівчини не було ні суму, ні радощів, взагалі нічого, окрім пустоти.
— Денис. Всі називають просто – Ден.
Анна нічого не відповіла, вона одразу дала зрозуміти, що у неї немає ніякого бажання знайомитись із ним.
— Взагалі, мені подобається, коли мене звуть Денисом, але всі чомусь вирішили, що «Ден» - звучить значно крутіше.
Дівчина тільки сильніше розлютилась. Анна відсунулась від цього божевільного і продовжила читати «Перевтілення». Їй завжди подобались комахи, і коли вона почала читати це оповідання, їй здалось, що вони із Грегором дуже схожі. Вони обоє змінилися, і їх сім’ї ніяк не можуть сприйняти ці зміни, навіть самі вони, не можуть прийняти тих, ким стали. Дівчина просто закохалася в цю історію, адже вона була такою схожою до її власної.
— Ні, ну, якщо хочеш можеш називати мене Деном, я вже звик.
— Перестань, — крізь зуби процідила Анна, — Невже ти ще не зрозумів, що в мене немає ніякого наміру знайомитися з тобою?
— А якби ти познайомилась зі мною, зрозуміла б, що я з тих людей, що домагаються свого. Я ж не відстану.
— Що ж, якщо так хочеш… Але, повір, ти сильно пошкодуєш… Анна.
— Що ж, Анно, що ти тут робиш? На скільки я зрозумів, ти не студентка.
— Чекаю декого.
— Свого хлопця?
— Свого брата.
Анна відповідала різко і без емоцій, продовжуючи дивитися на сторінки книги. Їй не подобались чужинці, вона терпіти не могла спілкуватися з кимось, кого зовсім не знає.
— Брата, — повторив Денис. Він уважно спостерігав за дівчиною. Йому здалось наче це дуже рідкісний вид квітки, що росте десь далеко за океанами. Вона одразу здалась йому дуже особливою, чимось дуже цікавою. Можливо то були її зелені очі, які відображали стомленість жити, а може то були зажаті губи, які говорили про те, що вона стримує себе увесь час, а можливо то були її руки в подряпинах, які свідчили про те, що вона багато чого пережила, а може то був її холодний голос, який захищав її від прояви емоцій. Він не знав, що саме викликало в ньому зацікавленість до цієї дівчини, але знав точно, що вона одна з тих особливих людей, які багато чого пережили, які мають власну історію, — Які справи на сьогодні? — несподівано спитав Денис.
— Поїду до психотерапевта, а потім можливо мене запхають в лікарню для душевно хворих, буде видно…
— Ну, тоді якщо тобі сьогодні повезе, і тебе не закриють в психлікарні, зустрічаємось сьогодні на цьому ж місці в одинадцятій вечора. Буду тебе чекати, і тільки попробуй не з’явитися. Я обійду всі психлікарні в околиці, щоб знайти тебе і помогти втекти…
Анна тільки легко посміхнулась. Хлопець не встиг зловити цю емоцію, адже пішов по своїх справах. Дівчині було дуже тепло на душі, чомусь їй здалось це дуже кумедним, та все ж вона не збиралась сьогодні нікуди йти, це ж було б дуже нерозумно.
Дівчина почекала брата ще хвилин десять, а потім вони поїхали в поліцейський відділок. Їй не подобалось знаходитись там. Це місце душило її, не давало тверезо думати. Як тільки вона переступала поріг цієї будівлі одразу ж відчувала поколювання в серці і сильну пульсацію в голові. Їй дійсно було погано, та іншого вибору в неї не було, вона повинна була комусь розповісти всю історію, до кінця, інакше вона назавжди зможе попрощатися зі сном.
— У вас сьогодні гарний настрій,— зауважив Максим, споглядаючи на маленьку посмішку дівчини. Як тільки Анна це почула, одразу ж змінила емоцію. Тепер це був холод, пустота. Дівчина просто втратила контроль, а це було неприпустимо, — Що ж почнімо з того, на чому закінчили.
— Кожен день був прототипом минулого. Все повторювалось, навіть по часу все завжди збігалося. Хоча, він для нас зупинився, ми залишились все ж в тому 2011 році, дванадцяти і десятирічними дівчатками. Ми не росли, не змінювалось, не було на це потреби.
— Розкажіть будь ласка про ігри. Як це все відбувалося? Але в подробицях, якщо вам звісно не важко..
— Все в порядку. «Піймай мене» - основною метою цієї гри було зловити одну з нас. Марія дійсно ніколи не бігла за тим, кому вдалося втекти, вона дійсно давала змогу нам повернутися в реальний світ, ступити за границі цього пекла. Але так само, вона попередила, що якщо одна з нас втече, іншу – вб’ють. Ніхто з нас не наважувався тікати дальше, ніж можна було, хоча звісно спокуса була. Вона просто виводила нас надвір і відпускала. «Біжіть куди хочете, але стережіться пасток – вони на кожному кроці». І це дійсно було так. Диявол завжди ховався десь неподалік від нас, і йому завжди вдавалося зловити одну з нас, хоча ми з Євою не сильно відставали одна від одної, завжди бігли в одному напрямку. Та сил на втечу майже ніколи не було, адже нас майже ніколи не годували і не поїли. Просто не було сил з ними боротися, і коли Марія це зрозуміла, влаштовувала вже ігри не так часто, як зазвичай, їй просто набридло, наче це був якийсь телесеріал, серію якого показують вже сотий раз.
— Як часто вона влаштовувала ці ігри згодом?
— Раз або два на місяць. Колись, вони проводились майже кожного дня, але згодом Марія пересунула їх по графіку, бо їй ставало нудно.
— Добре, — Максим записав щось в блокнот і поглянув на Анну, дівчина була зовсім бліда, наче не їла пару днів, наче їй дуже погано і зараз вона втратить свідомість, — Вам погано? Думаю, було б розумно продовжити завтра.
Дівчина кивнула і вийшла з кабінету. Їй дійсно було не добре. Її нудило, це спогади, вони вириваються з душі, і від цього було надзвичайно боляче.
Петро підбіг до сестри і сам аж збліднів. Він бачив, що Анні явно було погано, а тому одразу відвіз її в лікарню. Хлопець просидів з нею пів дня, поки та спала. Лікарі сказали, що це через втому, вона мало спить і їсть, не має стільки сил, щоб пробувати жити, але чи можна взагалі назвати Аніне існування – життям?
Брат не відходив від дорогоцінної сестри ні на крок, йому було страшно залишати її саму. Хлопець і батькам не подзвонив, зовсім забув повідомити їх про такий стан сестри. Він тільки благав Бога, щоб із нею все було в порядку, ще раз втратити він її не може.
Повіки здавалися такими важкими. Відкрити очі було надто складно, та все ж Анні вдалося ця зробити.
Від запаху лікарні, дівчину ледь не знудило, очі засльозилися, а руки тряслись… Дівчина помітила знайому постать. То був Петро. Він вдивлявся в очі сестри, щоб оцінити її стан, чи може вона щось розгледіти і усвідомлювати що і до чого.
— Анно, ти як?
— Як завжди, — відповіла дівчина. В неї не було сил розмовляти, їй просто хотілося до дому, щоб сховатися в своєму секретному місці, про яке всі давно вже знають. Їй просто хотілось вилізти на горище, лягти біля вікна і спостерігати за зірками, але чи вдасться їй це зробити? Чи не замкнуть її в цьому жахливому, задушливому місці?
— Батькам я не дзвонив, знаю, тобі це не сподобалось би.
Анна тільки кивнула в знак подяки. Вона дійсно була безмежно щаслива від цього, адже ця опіка батьків їй вже набридла.
— Я хочу до дому, — ледь тихо сказала Анна, їй дійсно хотілося забратися звідси, і не повертатися більше ніколи.
— Як тільки тобі стане краще, ми поїдемо. Просто полежи ще пів годинки, домовились?
Дівчина кивнула і заплющила очі. Повіки дійсно були надто важкими. Не було сил з ними боротися.