То був день, коли Анна подумала про власну смерть.

Смерть.

Це таке страшне слово, самі букви звучать наче вирок.

Анна подумала в той момент, що вмерти буде значно простіше, ніж переживати ці дні знову і знову.

Дівчина готова була зламатися, здатися.

— Що ти думаєш про Смерть? — спитала Анна в Єви.

— Ні. Ти не зробиш цього, Анно. Ми повинні жити. Що би не сталося, ми повинні все витримати. Доказати, що ми значно сильніші, ніж здається.

— Це неможливо. Ми ніколи не виберемося звідси. Ти не розумієш. Ми застрягли тут навічно.

— Нічого вічного не буває, Анно. Все врешті-решт рушиться, ламається, просто потрібно чекати. Зовсім скоро, ми будемо вільними, просто вір…

Єва не вірила власним словам. Вона знала, що вони ніколи не виберуться звідси, але вона не могла дозволити Анні так вчинити. Не могла дивитись на те, як Анна ламається на маленькі кусочки.

***

Виявляється Денис вчиться на журналіста. Це й не дивно, адже він досить розумний і добре обізнаний в цій галузі. Ще, виявилось, що від Анни він живе зовсім неподалік, в маленькій квартирці яку ділить із другом – Артемом. Хлопці переїхали туди, ще на першому курсі, і для них та квартирка стала справжнім домом. Хлопець ніколи не брав грошей у батьків на навчання чи на житло або проживання. Йому вдалось отримати стипендію, а ще він пише статті в інтернеті і від цього має немалий дохід. На прожиття йому вистачає. Анну вважала Дениса дуже хороши хлопцем, дивовижним.

Квартирка дійсно була дуже маленькою. Кухня і вітальня були одним цілим, і дві маленькі кімнатки, в одній з яких жив Денис.

Артем виявився дуже хороши хлопцем. У нього було риже волосся, і напевне тому, Денис з ним подружився, адже йому дуже подобались люди з таким кольором волосся. Він носив квадратні окуляри і футболки з малюнками бетмена чи супермена. По словам Дениса, Артем полюбляв комікси, а сам вчився на архітектурному. Він дуже гарно малював, і добре розбирався в техніці. Він не дуже комунікабельний, адже коли Анна з ним познайомилась то почула тільки: «Привіт. Артем, дуже приємно познайомитись». Він дійсно був не з тих хто багато говорить, але це й не потрібно було у його справі, тому і не було з цим проблем .

Кімната Дениса дійсно вразила Анну. То була така собі майстерня творчих задумок. На стінах висіли різні вирізки з газети. В кутку на шафці розмістилося багато книжок, на столі був творчий безлад – листки з різними статтями, які написав хлопець, блокнот, де він записував деякі свої ідеї щодо нових тем чи ще чогось. Його ліжко було досить великим, не зважаючи на те, що кімната була дуже маленькою. На тумбочці було багато маленьких свічок. Він любив створювати таку атмосферу, по його словам писати ставало значно легше.

Дівчина сиділа на ліжку і чекала, доки Денис принесе чай.

Анні дійсно хотілося дізнатися про Дениса трішки більше. Їй було цікаво, як він творить, як пише.

Хлопець увійшов в кімнату і дівчина одразу вловила запах м’яти. То був чай. Кінчики її губ при піднялись в посмішці. Той запах заворожував, відкидав кудись в інший світ, то було задоволення.

— Ти подумала щодо наступної мрії?

— Так. Я хочу витворяти безумні речі. Хочу відчувати той адреналін, який оповив мене, коли ми стрибали з моста.

— Хороша мрія. Я складу план. Готуйся до безумства.

— Буду чекати з нетерпінням.

Коли закохані допили чай, лягли в ліжко, включили спокійну музику і просто говорили про всілякі дрібнички, пов’язані із життям, зі світами.

Денис мав змогу вдихати той солодкий запах, який належав Анні, а тому на душі було дуже спокійно. То був прекрасний момент, то були відчуття, заради яких вартувало жити.

***

Денис як раз чекав Анну біля її дому. То була глибока ніч. Дівчина завжди намагалась не показуватись батькам на очі, адже спілкуватись із ними було ще дуже важко і пояснювати куди вона ходить ось уже третій тиждень підряд їй не хотілося, тому дівчина просто чекала ночі, щоб втекти.

Анна підбігла до хлопця і сильно обійняла його. В своїй схованці вона не могла перестати думати про нього і про Єву. Дівчина боялася, що поки з Денисом, це означає зраду Єві. Від цього було дуже боляче. Дуже. Дихати було важко, але не дихати – було неможливо, тому приходилось відчувати ту страшенну біль.

Як тільки Анна побачила хлопця, обійняла, думки кудись відлетіли. Їх не було. Вони не тероризували її свідомість, не нагадували про себе.

— Вгадай, що ми йдемо зараз робити!?

— Не маю ніякого уявлення, ти ж ненормальний, вгадати про що ти зараз думаєш – просто неможливо.

— Добре, тоді це залишиться сюрпризом.

Закохані йшли вулицями і насолоджувались осіннім, нічним повітрям. То був прекрасний момент, один із багатьох. Поганих спогадів з Денисом у неї не було. І напевне, ніколи і не буде. Це ж Денис, це ж той дивовижний хлопець.

Хлопець зупинився біля якоїсь височенної , старої будівлі і загадково посміхнувся.

— Що? Куди ми прийшли?

— Побачиш.

Хлопець скинув рюкзак і поспішив дістати з нього ключ від замка.

Він тихо і обережно відчинив величезні залізні двері і все, що могла розгледіти Анна – то тільки пустота.

В приміщенні було дуже темно і досить холодно.

Анна невпевнено зробила пару кроків назустріч невідомому. Цікавість почала брати верх. Страху не було. Її вже напевне нічого не могло налякати.

— Обережно, — сказав хлопець і вхопив її за руку, ведучи в правильний напрямок.

— Що ти задумав?

— Терпіння, Анно, терпіння.

Дівчина тільки фиркнула. Хлопець йшов тихо і дуже обережно. Нарешті, Денис підійшов до стіни і увімкнув світло. Від раптового спалаху світла, в очах Анни все потемніло, та згодом зір відновився і дівчина побачила величезний басейн.

— Я колись ходила на плавання, але не певна, що зможу проплисти зараз.

— Все ти зможеш.

— Звідки у тебе ключі?

— Друг дав. Його тато тут сторож. Тому викрасти ключі було не великою проблемою.

— Ти ненормальний.

— Мені більше подобається слово «креативний».

Денис почав знімати з себе одяг. Згодом він залишився в одній нижній білизні.

— Тут холодно, — зауважила Анна.

— Вода тепла. Обіцяю все буде добре, тільки поводься трохи тихіше, інакше нас зловлять ще перед тим, як ти стрибнеш звідти.

Денис кивнув у бік невеликої платформи, яка була прикріплена до драбини. Від рівня води і до платформи було десь чотири метра. Не надто високо, як раз для безпечного стрибка.

— Ніколи. Я ж розіб’юсь.

— Не розіб’єшся, обіцяю.

Анна з підозрами глянула на Дениса, але очі хлопця випромінювали таку чисту чесність, що не повірити йому було просто неможливо.

Дівчина роздяглась і намочила ноги. Вода дійсно була теплою. Хлопець давно вже плавав і насолоджувався цим, та Анні все ж прийшлось добре все обдумати, щоб наважитись на таке безумство.

Анна нарешті вже залізла в басейн і тільки інколи споглядала на ту платформу, з якої їй згодом прийдеться стрибнути. Кожен раз, як їй на очі попадалась та платформі серце підскакувало швидше.

— Давай. Думаю, ти готова.

— Не думаю, що люди можуть бути готовими до такого, але ж ти не відчепишся, правда?

Хлопець кивнув і Анна тільки важко вдихнула.

Їй було страшно, але не настільки, щоб втікати звідси, не настільки, щоб хотіти вибратись звідси якнайшвидше. То просто було переживання.

Анна піднімалась по драбині і увесь час дивилась вниз. Висота. В голові запаморочилось, а дихати ставало все важче, та дівчина не зупинялась, навіть навпаки, старалась якомога швидше дібратися до тієї платформи і пригнути, щоб не переживати це відчуття знову і знову.

Дівчина встала на платформу глянула на Дениса, який стояв біля басейну і закрила очі. Чомусь вона уявила Єву. Ту маленьку світловолосу дівчинку. Вона їй посміхалась, від чого груди стислись до нестерпного болю. Було занадто важко, занадто неможливо.

— Єво, це для тебе.

Дівчина зробила крок в повітря і відчула як падає. Відчуття смерті вона вже не боялась, ні вона знала, що заслужила цього, їй навіть хотілося, щоб вода все ж таки розбила її на маленькі кусочки, після чого, ніхто б не зміг їх зібрати назад в єдине ціле.

Та все було гаразд. Вона дихала. Жила.

Денис стрибнув у воду, підплив до Анни і поцілував її. Він пишався нею. Пишався тим, що вона зробила це сама, без нього, що вона пересилила себе.

— Ти дивовижна, — промовив хлопець, погладжуючи мокре волосся Анни. Боже, йому не хотілось відпускати її. Ніколи. Без неї, він не зможе дихати. Жити.

— Ні. Це ти дивовижний, — відповіла Анна.

Закохані почули якийсь звук. То був сторож. Денис і Анна швидко почали вилазити з води і підбирати свої речі. Одягатися часу не було, тому вони мокрі і голі вибігли на вулицю, доки не добігли до парку, що був поблизу басейну. Там вони одяглися і дійшли висновку, що було б добре піти до Дениса до дому і висушити волосся.

Так вони і зробили. До дому Анна повернулась близько п’ятої ранку.

***

Дівчину розбудив голос мами. Дівчина вже і не пам’ятала, коли останній раз бачила її чи чула. Батьки не давали на неї, а тому майже і не бачили.

— Анно, пора їхати у поліцейський відділок.

— Мамо, — з просоння почала говорити Анна.

— Що, люба? — у жінки одразу загорілися очі. Нарешті вона почула це слово – «мама».

— Мені важко. Можеш полежати зі мною трохи? Тільки п’ять хвилиночок.

Жінка, навіть не думаючи і повністю забувши про візит до психотерапевта, лягла біля дочки і обійняла її. Захищала своє дитя від поганих снів, які не давали тій спати ось уже восьмий тиждень.

Жінка так і заснула біля своєї донечки. Вони спали ще десь із годину, а коли прокинулись вирішили піти на кухню і попити чай. Анні було вже значно легше спілкуватися з мамою. І заслуга цього був Денис. Він вчив її любити заново, вчив знову жити.

Ввечері, коли з роботи приїхав Дмитро, а Петро з університету, чоловіки застали дуже неочікувану картину. Пані Ольга разом з Анною пекли торт. Очі батька і сина загорілися. Анна – вона повертається. Та їхня маленька донечка, яка раділа життю щохвилини. Так, це вона.

Після вечері, Анни знову повернулася в свою схованку. Їй не вірилось, що вона зробила це, те, що завжди собі обіцяла не робити – вона починала нове життя. Образ Єви розмивався щохвилини. Ті контури були вже не такі чіткі, були вже не такі знайомі як раніше. Анна забувала Єву, і від цього ставало погано, нестерпно боляче.

***

То був вечір п’ятниці. Анна, як завжди втекла з дому по привичній схемі. Ще ні разу її не ловили – і це було просто шикарно. Менше, чого їй хотілося, це щоб батьки спитали куди вона тікає і навіщо, а ще гірше посадили під домашній арешт.

Та дівчина була певна, що батьки ніколи не дізнаються, ні, вони навіть уявити собі не можуть, що вона зустріла дивовижну людину, яка вчить її наново жити.

Денис був схвильований. Говорив незрозумілі речі так ще й дуже тихо.

— Щось трапилось? — спитала Анна, — Ти якийсь дуже схвильований.

— Твої шрами. Я переживаю через це. Ти ж коли-небудь зможеш розповісти мені все, так?

— Це… Це дуже важко…. Не те щоб я не хотіла, я просто не можу…

— Вчора, коли ти оголилася, я бачив всі твої шрами, всі. Скажи, з тобою не гарно поводяться вдома? Я маю на увазі домашнє насильство…

— Ні. Ден, я не хочу про це говорити. Будь ласка, тільки не зараз. Тільки не тоді, коли я щаслива…

— Добре. Я буду чекати.

Анна зовсім забула за свої шрами, за відпечатки тих жахливих днів, що переживала дівчина останні п’ять років. Вона так погрузилася в любов до Дениса, що зовсім забула за те, ким є і ким має залишатися завжди.

Та їй не хотілося саме зараз повертатися до страждань. Ще трішки побуде щасливою, а потім повернеться до пітьми, до болі.

— Ну, то що? Які плани на сьогодні? — спитала Анна.

— Як завжди, грандіозні. Просто довірся мені…

Анна кивнула і пішла за хлопцем.

Закохані йшли вулицями, насолоджуючись освітленням повного місяця. Хлопець вів дівчину до річки. Він уже встиг підготувати все необхідне для гарного вечора.

Грубе покривало, щоб не замерзнути, термос із кавою і смачне печиво. Навколо покривала були маленькі свічки, які давали світло в такий темний день. Анні здалось, що ті свічки, наче Денис – вони освітлюють шлях в пітьмі, так як і хлопець, освітлює шлях в такому темному житті дівчини.

— В мене з’явилась нова мрія.

— Яка?

— Щоб ти завжди був зі мною, — дівчина зазирнула хлопцю в очі. Там був подив. Він не розумів,— Будь ласка, не йди від мене…

— Обіцяю.

Хлопець поцілував дівчину в чоло і обійняв. То був чудовий час. Час без турбот і проблем. Час, яким насолоджувались двоє молодих людей. Час, коли зовсім не слідкують за стрілками годинника. Щасливий час.

Анні так не вистачало спокою, сильного плеча, на яке можна було б опертися і любові весь цей час, але зараз всього було достатньо, адже в неї був Денис.

То й що, що він нічого не знає про неї, то й що, що він не знає, що вона пережила? То й що? Зараз вони щасливі, а це головніше, ніж якесь там минуле, яке не можна змінити, в яке неможливо вернутися і повиправляти помилки, все що залишалось дівчині – це жити теперішнім, не думаючи про минуле чи майбутнє. Їй і не потрібно було, адже в неї є він – той дивовижний хлопець на ім’я Денис.

— Ще якісь мрії?

— Так. Я хочу кимось стати. Кимось, хто би щось творив і йому це подобалось би. Хочу малювати. Тоді, коли ти привів мене до тієї стіни, я відчула, наче це я повинна робити, наче я повинна творити.

— Це прекрасно.

— Що саме?

— Те, що ти чогось хочеш. Коли я тебе зустрів, ти ледь жила, зараз ти хочеш дихати, я бачу. Відчайдушно хочеш жити на повну. Це прекрасно.

— Якби не ти, я б все ж залишалась на тому горищі. Ти – моє спасіння.

Денис обійняв її ще сильніше. Боже, чому коли вони прощаються, йому все важче і важче стає дихати? Чому без неї він не може жити? Чому він не може приклеїти її до себе і ніколи не відпускати? Чому він такий безпорадний? Боже, та він готовий задушити її в обіймах, лиш би вона залишалася з ним хоча б на малесеньку вічність.

Закохані лежали так до ранку. Їм вдалось вловити той момент сходу сонця. Той момент, коли день тільки починався, той момент, коли все навколо оживало.

Дівчина вернулась до дому і одразу заснула. Вона дійсно відчувала якусь втомленість, але то було прекрасне відчуття, наче вона робила щось, від чого можна було втомитися. Їй дійсно хотілося чимось займатися, а не просто існувати, їй справді хотілося почати жити.

***

То була, напевне, найкраща новина за останній час для пані Ольги. Анна захотіла чимось займатися. Малювати. Писати картини. Творити. Жити.

Пані Ольга дійсно була щаслива. То було наче, перші кроки маленької дитини. Дуже хвилююче і страшно від того, що падіння неминучі. Та, все ж вона думала тільки про хороше, про те, що в її дочки все вийде.

Жінка насолоджувалась тим, коли дивилась на свою прекрасну донечку, яка стільки всього пережила. Вона обожнювала дивитися, як Анна їсть, читає, чи то просто спить. То було для неї найпрекраснішими речами в світі. Невже можливо когось настільки любити? Невже існує така божевільна любов? Так. Кожна мама таке відчуває, і кожен батько.

Анна, як раз снідала. Настрій в неї був хороший, схвильований, адже матір повідомила її, що сьогодні розпочнуться уроки з малювання в художній школі, в яку її записала пані Ольга. Анні було надзвичайно страшно, але в гарному розумінні, то було хвилювання, від якого Анні ставало добре.

Головне робити те що ти хочеш, тоді і жити стане легше.

Анна це знала, як ніхто інший, адже Денис завжди це повторював. Цей хлопець був молодим, але вже міг повчати жити старших за нього людей. Він дійсно вмів жити на повну. Дійсно вмів отримувати задоволення від цього.

Дівчина з’їла чай з круасаном і поспішила на перше заняття. То було щось прекрасне. Люди, які сиділи за партами, такі ж недосвідчені і розгублені, гарне освітлення, приємний запах квітів і те відчуття чогось нового, чогось, що повністю змінить твоє життя.

В клас ввійшла вчителька. Їй було приблизно під сорок. Граціозна, холодна жінка. Це було видно одразу з першого погляду. Від неї аж віяло холодом, але це і була її ізюминка. Це і було її особливістю, адже попри весь її холод, вона вміла створювати красу. Про це учні дізналися, коли пані Наталя показала їм свої роботи. Яскраві картини наповнені життям і світлом. Це було дивно, адже їх намалювала ця, на перший погляд сіра і похмура жінка. То була лиш маска. По-справді, пані Наталя була такою як Денис. Вона вміла жити, і вчила робити це інших. Анна одразу зрозуміла, що вони з цією жінкою точно спрацюються. В дівчини було гарне передчуття.

Після уроків Анна зустрілася з Денисом. Їй не вистачало його. Вона хотіла проводити з ним кожну секунду свого життя, кожен момент. То було кохання. Безумне, але прекрасне кохання. То було життя.

— Анно, ти можеш виконати одне моє прохання?

— Яке?

— Можеш, піти зі мною в дуже особливе для мене місце?

— Звісно. Що це за місце?

— Побачиш.

Ден взяв дівчину за руку і повів кудись край за очі. Та, Анні було все одно, хоч на край світу, головне що Денис поряд з нею.

То був цвинтар. Страшне місце. Анні не подобалися такі місця. Їй ставало моторошно, від однієї тільки думки.Та дівчина не розкрила своїх почуттів. То було особливе місце для хлопця, вона не могла так підставити коханого, вона повинна була витримати це, просто пройти це випробування і забути за нього. Просто зробити це заради Дениса.

Хлопець зупинився біля могили одного хлопця. Йому було років двадцять п’ять. Молодий. Денис поклав одну квітку на могилу, яку тримав ще від зустрічі із Анною, і просто дивився на лице того хлопця, чиє тіло гниє під землею, на якій стоїть Денис. Анна тільки спостерігала. Не сказала ні слова. Чекала пояснень, або просто чекала, поки хлопець буде готовий піти.

— Це мій старший брат. Він загинув два роки назад в автокатастрофі. Це було…

— Важко, — дівчина обійняла хлопця і по шкірі поповзли мурахи. Їй знайоме це відчуття. Відчуття неминучості. Всі ми колись тай помираємо. Але це вже немає ніякого значення, боляче стає від цього близьким, адже їм потрібно продовжувати жити не звертаючи уваги, що тебе уже в цьому житті не буде. Це дійсно… Важко. Забути важко. Прийняти важко, і Анна розуміла це, як ніхто інший.

Закохані сиділи на лаві, неподалік від університету, де навчався Денис. Вони мовчали. Слів просто бракувало. Та їм і не потрібно було говорити. Не було потреби. Вони розуміли одне одного і без цих дурних слів. Дівчина схилила голову на плече хлопця і просто насолоджувалась тим, що він в неї є. Він живий, дихає, сидить поряд із нею, і тримає її за руку. То було щастя. То був момент, коли дійсно більше нічого не треба.

Хлопець думав про те, як йому повезло зустріти Анну. Ту дивовижну дівчину, яка більше схожа на загадку, аніж на людину. Боже, він відчував таку легкість поряд із цією дівчиною, наче міг просто полетіти в небо як та повітряна куля.

Вони просто знайшли одне одного. Просто були разом.

***

Надія Кравець, як раз закінчила зі збором потрібної їй інформації. Ця сімнадцятирічна дівчина, яку викрали п’ять років назад все не виходила жінці з голови. Все що їй залишалося, це розібратися в цій справі. Просто оприлюднити все те, що приховує поліція і психотерапевти. Що ж такого відбулося, що інформація повністю засекречена? То була цікавість, яку жінка не змогла придушити. Вона ніколи не могла зробити цього, якщо її вже щось зачепило, вона так просто від цього не відмовиться. Вона не з таких людей. Надія завжди домагається свого.

Жінка їхала в поліцейський відділок, щоб зібрати хоча б якусь інформацію, хоча б крихти.

Надія бігала від одного кабінету в інший. Її каблуки були не зовсім доречні в цій справі. Біль в ногах зовсім скоро дала про себе знати. Але то було того варте. Адже одна рибка, все ж попалась на її приманку. І то був молодий психотерапевт – Максим.

Чоловік, помітивши таку красиву жінку в поліцейському відділку, яка наклеює лейкопластир на ноги, не міг не підійти і спитати чи потрібна їй допомога.

Жінка знала, як виглядає психотерапевт Анни з новин. Показували, як деякі журналісти хотіли взяти в нього інтерв’ю, але він категорично відмовляв.

Головним козирем Надії, було те що, вона знала хто такий Максим, а чоловік навіть не догадувався чим займається жінка.

— Вам потрібна допомога?

— Так, будь ласка, можете допомогти наклеїти?

Жінка включила свою привабливість, і почала обробляти цього молодого чоловіка. Це виявилось зовсім не складно.

Надія категорично не приймала відмови чоловіка від чашечки кави за допомогу, а тому малознайомі люди вже сиділи в якомусь кафе, очікуючи на своє замовлення.

Жінка порилась в сумочці і поспішила ввімкнути диктофон, хтозна що їй вдасться вияснити, вона повинна бути напоготові.

— Мені здається я вас вже десь бачила.

— Можливо чули про Анну Вишневську? Дівчину, яку викрали п’ять років назад. Я її психотерапевт. Нещодавно навіть по телебаченню показували.

— Точно. Це ж ви! До речі, що там із цією справою, як дівчина?

— Набагато краще. Пройшло немало часу з дня її втечі. Вона адаптується, звикає до нового життя.

— Мені її шкода. Напевне, їй було важко.

— Ще б пак! Знали би ви, що з нею творили всі ці роки.

— Що? — жінка видавила із себе подив і жаль. Їй було все одно насправді, все що їй було потрібно – матеріал, а для цього зіграти роль безневинної овечки було простіше простого.

— Вибачте, я щось зовсім розійшовся. Я не маю права про це говорити. Я відійду на хвилинку.

Чоловік підвівся і поспішив у вбиральню. То було хвилювання. Ще б пак! Зустріти таку красиву жінку.

Надія не гаяла часу. Швидко знайшла записничок Максима в його портфелі, який він залишив на столі. Жінка швидко сфотографувала пару сторінок і поставила все на місце. Краще не видавати себе. Буде робити все поступово. Просто потрібно зблизитись із цим чоловіком на пару днів. Це було не так вже і важко. Надія знала ціну своєї краси, і вміло використовувала це.

***

То був світлий день, яскравий. В принципі, всі дні із Денисом були насичені і веселі.

Хлопець повів дівчину кататися на роликах. Анна падала багато разів, але кожного разу підводилась. Це було наче життя. Ти йдеш-йдеш, але згодом спотикаєшся і падаєш, і в цей самий момент ти маєш знайти в собі сили підвестися і йти дальше. Анна знала, що так воно і є. Життя просте, то люди його ускладнюють. Вони самі собі будують перешкоди.

То були щасливі моменти, які карбуються в пам’яті назавжди. Навіть якби захотів стерти їх, ти не зможеш, такі моменти найкраще впиваються в твою голову, і можливо – це і є складність життя. Пам’ятати.

— Ну, що? Тобі сподобалось?

— Це було весело. Досить дивовижно, як раз твій стандарт.

— Що робитимемо далі?

— Це!

Дівчина кивнула в бік величезної повітряної кулі. Сьогодні був ярмарок, і в парку було багато народу, різних атракціонів і розваг. Сьогодні дійсно був день веселощів.

Хлопець кивнув і закохані пішли в бік тієї кулі.

Вони зайшли всередину і зовсім скоро почали підлітати вверх, до небес. В голові крутилося, як тільки хтось намагався подивитися вниз. Цього і не потрібно було, адже вивчати хмари, в яких літали закохані, було значно цікавіше. То було дійсно щось дивовижне, те, що змушує тебе сміятися і відчувати те, про що раніше і подумати не міг. Кохання.

Їх стосунки були настільки легкими, що зараз вони летіли в небеса. Їм це вдалось. Їм єдиним.

***

То був день, коли Анна зрозуміла, що малювання то частина її життя. Дівчина закохалася в цю справу. То було так дивовижно, так хвилююче. Кожного разу, як тільки Анна брала в руки олівець чи то пензель, серце починало битися частіше. То дійсно була справа, яка їй подобалась, то дійсно було те, заради чого варто жити.

Перша її картина була поганою. Дійсно поганою. Дівчина тільки вчилася і те, що вона жахливо малювала дивним не було. Помилятися – нормально, це як раз те, чого її навчив Денис, всі ми помиляємось, це життя, до нього немає інструкції.

Пані Наталя вчила не малювати, жінка вчила творити, виражати себе, свої емоції. Це і подобалось Анні. Їй подобалась пані Наталя, вона знала, що в цій жінці щось є. Щось таке, що змушує тебе дивитися на неї, не відриваючи свого погляду. То була наче магія…

Руда розуміла, що їй потрібно вчитися. Здати екзамени, поступати в університет. Вона все це прекрасно розуміла, тільки от страх був куди сильнішим. Страх невизначеності. Вона боялася, що зробить щось не так, боялася помилитися.

Пані Ольга найняла для дівчини репетиторів. Анна дійсно швидко вловлювала всю інформацію, пережовувала її і ковтала. Дівчина дійсно багато вчилась, інколи вона навіть забувала про зустрічі з Деном.

Анна вирішила жити. Не думати про минуле, не переживати через помилки і просто жити. Так її вчив Денис, тому так вона й чинила – жила.

***

В кабінеті Надія Кравець продивлялася інформацію, яку їй вдалось дістати. То дійсно був матеріал, хоча б щось, хоча б ті самі крихти, від яких вже можна відштовхуватись, щоб зробити неперевершений репортаж, який ще не бачила Україна. Її плани були грандіозні, вона не спала сутками, але вивчала все дуже обережно і уважно, вона не могла помилитися, тільки не в цій справі.

Марія Теранова – упізнана Анною.

Єва Дорошенка – упізнана.

Владислав Куртяк – упізнаний. Реакція дуже нестримана. Шок.

Білий міні-вен – машина викрадача. Школа. Закінчення занять. Свідок – Христина Семенюк.

Ліс. Дерев’яна хатина. Клітка. Знайомство з Євою.

Холод. Голод.

Ніяких фізичних знущань з боку Владислава. Вів себе досить спокійно.

Диявол – кличка Владислава.

Марія – його права рука.

Жінка з’їхала з розуму і почала знущатися над дівчатками.

Гра «Піймай мене»

Гра «Я ніколи не…»

Знущання, тілесні побої.

Сфотографувати більше сторінок не вдалося, але це і так вже був хороший матеріал. Та Надії цього було мало. Їй потрібен був кінець….

***

То була ніч. Анна лежала в ліжку Дениса і вдихала його запах, наче то було щось прекрасне. Запах м’яти. Вона обожнювала його і могла дихати ним увесь час. Хлопець в свою чергу погладжував Анну, її шрами на руках, цілував її і просто обіймав.

— Я хочу тобі розповісти свою історію, — раптом сказала Анна.

— Якщо ти готова…

— Не готова, але мені здається, так буде правильно. Я зараз роблю найжахливішу помилку в своєму житті, розповідаючи тобі про всі ці жахіття, можливо, ти більше ніколи не захочеш мене бачити, але я… Я не можу обманювати тебе вічно, немає сил…

— Я вислухаю, Анно…

— Я знаю, ти триматимешся до кінця… Кінець, боже, він такий…

— Не розповідай, якщо не хочеш, я не змушую.

— Це сталося п’ять років назад. Мене викрав один чоловік. Відвіз в ліс, де була його хатина і просто замкнув на п’ять років. Цей ліс увібрав у себе все можливе зло, хатина здавалась мені пеклом, а викрадач – дияволом. Я до тепер не знаю його справжнього ім’я, і це напевне на краще, — Денис слухав дуже уважно. Він відчував, що дівчині було складно говорити. Майже після кожного речення вона робила паузу. Згадувала всі події, намагалася розставити все в хронологічному порядку, ковтала ком, що застрягав в горлі щохвилини. Їй дійсно було важко, але хлопець розумів – це нормально, — Серед того зла, я помітила янгола. Справжнього янгола, розумієш? Її звало – Єва. То була прекрасна дівчинка. Вона була молодшою за мене на два роки, але поводила себе так, наче прожила вже немало років, і знає все-все. То була безстрашна дівчинка. Дівчинка, яка могла пожертвувати собою, тільки щоб мені не робили боляче…

Анна зупинилась. На очах виступили сльози. Згадувати про того янгола було так нестерпно боляче. Наче хтось просто тикав в груди голкою. То дійсно було важко… Важко було розповідати це вже вдруге.

— Та в клітці була не тільки Єва. Там ще була жінка. Доросла. Їй було десь тридцять років, і вона не витримала. Здалась, а тому з’їхала з розуму. Вона стала правою рукою диявола. Вона просто знущалась з нас, наче ми були простими брудними, непотрібними ганчірками. Наче ми були сміттям. Вона била нас, обливала кип’ятком, змушувала грати в ігри по її правилам, і взагалі, просто потроху вбивала нас щодня…

Дівчина говорила тихо і дуже повільно. Їй скрутило живіт і сильно заболіла голова. Їй захотілося вертати, та вона все тримала в собі. Терпіла.

— Думаю, на сьогодні вистачить, — сказав Денис, стримуючи сльози. Він не міг заплакати при Анні, не міг показати своїх слабостей, тому виглядав дуже серйозним.

— Не знаю, чи наважусь знову почати…

— Розкажеш, коли прийде час… він ще не прийшов.

По-справді, хлопець так не вважав. Він сам боявся почути продовження, боявся що не витримає. Боже, тільки як він уявляв все те, про що йому розповідала Анна, йому хотілось плакати. Він не з тих сентиментальних хлопців, але таке не залишить байдужим нікого.

Дівчина заснула в обіймах коханого. Її щоки горіли від гарячих сліз, а серце ледь билося. Воно слабке. Дівчині самій було дивно від того, як воно ще не зупинилося, чому? Може, так було би краще?

***

В кабінеті повисла тиша. Знову вона. Це та річ, що роз’їдає тебе з середини, душить.

Максим сидів непорушно так, наче час просто зупинився. Щойно він почув те, чого не очікував, те, що не міг переварити, а тому і мовчав, не знаючи що відповісти.

То був кінець. Дівчина розповіла, що сталося. Та легше від того їй не стало. Ніколи не стане. Це тягар, який їй прийдеться носити з собою все життя. І вона прийняла це.

— Це кінець. Я більше не прийду. Ось така моя історія.

Анині очі були ледь червоні. Вона плакала. Голос тремтів. Серце ледь билося.

Дівчина підвелася, ще раз глянула на Максима, і вийшла з кабінету. То дійсно був кінець.