Минуло декілька днів... Слова, які Астрід написала того вечора зникли разом з папірцем. Ось про що тоді казала тінь, коли просила поглянути на стіл. Але вона навіть не намагалася їх шукати, вона просто їх забула, наче то була гра... А серце? Чи могло воно забути минуле, забути те через, що колись розбивалось об скелі? Ні...

  Сьогодні був похмурий день, тому дівчина увесь час сиділа на підвіконні дивлячись в одне місце, поза вікном- на сірий парк, що з кожною миттю огортали хмари. День був сірим, життя було сірим, усе пофарбувалось в цей колір...

  "Буде дощ", – подумала вона і зістрибнула зі свого місця.

  Раптом пролунав дзвінок у двері. Астрід ні на кого не чекала цього дня, тому на всякий випадок закрила на замок двері в сусідню кімнату.

  Перш, ніж відчинити, дівчина зупинилась. Її змусив насторожитися занадто знайомий запах одеколону, що доносився зовні квартири.

– Не може бути! – вигукнула нялякано десь позаду тінь, але дівчина вже відчинила.

  Першим, що в'їлося в очі були квіти – білі троянди. Все було зрозуміло. Це він. Якщо білі- він. 

– Чого тобі? – не піднімаючи очей, запитала дівчина.

– Не скажеш навіть "привіт"? – відповів до болю знайомий чоловічий голос.

– У цьому немає потреби, – наважилась вона поглянути на нього і злісно кинула слова у повітря. Обпершись на двері, вона продовжила: – Так чому ти заявився через рік, а не через століття? Я ж знаю, ти прийшов не пробачення просити.

– Можливо спочатку запросиш мене в свій дім, а потім ми все обговоримо? – сказав він тим голосом через, який колись Астрід готова була померти. Але тільки не зараз і не в цю мить.

– Ну заходь, – відкривши повністю двері пробурмотіла дівчина.

– До речі, це тобі, – він простягнув їй букет квітів.

  "Потім викину", – подумала вона і повела чоловіка на кухню.

– А можливо нам повернутися до нього? – нагадала про себе тінь, але дівчина знову її проігнорувала.

  "А тобі потім дам прочухана..."

***

– Я тебе слухаю, – промовила Астрід, як тільки хлопець присів. Сама ж вона, не поспішала сідати думаючи, чим швидше це все скінчиться, тим краще.

– Я тут подумав, – почав він склавши руки на столі. – ...і вирішив. Як це правильно сказати...

  "Ти що, нервуєшся?" – здивувалася подумки Астрід і сама того не помітила, як посміхнулася. Але це була не та посмішка, якою колись вона зачарувати. Ні. У цій посмішці ховалося велике зло і помста.

– ... Нам потрібно помиритися, – як можна м'якіше промовив він.

– Що?! – не розуміла дівчина сенсу його слів і тому почала майже кричати. – Ти це кажеш через цілий рік? А про що ти думав, коли виставив мене на посміховисько ледве не на весь світ?! Чим ти думав, коли робив на мене ставку в покері разом зі своїми дружками? Чим думав, коли залишив мене без даху над головою? Чим?.. – вивільнившись від слів, що хотіли зірватися уст давно, Астрід поглянула на хлопця. У цьому погляді була одна лише ненависть і жодної краплі людської душі.

– На тобі також є немала частка вини, – почав хлопець, наче не помічаючи стану дівчини. – Ти була на дев'ятому місяці, коли ми розійшлися. Ти вбила нашу дитину... – Якби Астрід не знала б його, вона повірила б цим словам. Але вона знала цю брехню, знала цю маску, знала цю людину.

– Якби я залишила її, вона померла б, – дівчина ледве стримувала сльози. – Без їжі, ліків, дому... Хіба вона могла б вижити? І це – через тебе. Ти залишив мене дому, ти її залишив дому... А там вона має усе, – вказала вона пальцем в небо. – А зараз іди звідси..

– Але...

– Іди! – закричала Астрід і вказала йому на вихід. – Негайно!

***

  Відкривши тихо двері, Астрід увійшла в кімнату, яка на перший погляд, нічим не відрізнялася від будь-якою спальні за винятком своїх малих розмірів та деяких дитячих іграшок, що були розставлені біля вікна. Дівчина тихо, на носочках підійшла до ліжка де спала ще зовсім маленька дитина – її донька.

 Так. Вона йому збрехала. Рік тому, коли він зруйнував її життя, вона йому збрехала, щоб захистити маленьке життя, від свого минулого і теперішнього. Саме тоді вона відмовилась від свого колишнього життя, заради нового життя. Заради того, щоб Кейсі ніколи не дізналася, що її мати в минулому була відомою співачкою, а її псевдонім знала уся країна та за її межами.

  Зараз Астрід майже забула про все те, що колись для неї мало велике значення. Дорогі машини, вілли, щомісячні концерти- саме це відділило її від родини, якої тепер вона не має...

  Колись, в далекому дитинстві, вона просила в свого янгола- хранителя:

– Якщо в майбутньому я дуже сильно зазнаюся, захворію на зіркову хворобу, стану егоїсткою та лицеміркою... провчи мене... провчи мене янголе, кинь мене з небес на землю, так, щоб я забула про багатство і згадала про все, що маю зараз...

  Це прохання янгол здійснив, хоч це й було жорстоко... Дівчина втратила одразу все- сім'ю, друзів та кар'єру. Але окрім цього він відкрив її очі на майже нареченого, який тепер також просто минуле. 

  Все ж, в безвихідній ситуації Астрід не опинилася завдяки Роуз, яка увесь час допомагала дівчині, навіть коли та була "зіркою". 

***

  Астрід тихо прилягла на ліжко, де спала її донька і обережно обійнявши її, заснула теж...

  На дворі був глибокий вечір, глибший за будь-яке море чи океан. Він наче поглинав все навколо, забираючи усі маленькі промені світла: від старих вуличних ліхтарів, до маленьких нічних кафе. Навіть зорі на небі в цей вечір не сяяли, а місяць настільки був тонкий, що майже просвітлювався. Сьогодні вечором і усією ніччю хотіла володіти тінь. Але вона не могла потурбувати сон Астрід з Кейсі...

***

  Наступного ранку на папері були написані нові слова, які призначалися для людини, про яку зараз Астрід нічого не знала.

  "Ні, не любов це була...

  Невже тоді, багато років тому, я могла когось любити? Ні!

  Дитина... Вона ще не в змозі відрізнити любов від невідомо чого. Вона думає, що знає все, не знаючи цього великого світу.

  Тією дитиною була я..." 

  Вона писала про дитячу закоханість, а думала про справжнє кохання...