1
(Дана робота є інтелектуальною власністю автора. Копіювання тексту або його частини без посилання на автора, ресурс або інші джерела переслідується законом!!!)
Нічні вогні прибережного містечка, у суміші з дощем, робили світ однією незрозумілою мозаїкою. Тільки вона її розуміла, тільки вона могла розгледіти у цьому хаосі сусідній будинок, в якому досі у декількох квартирах горіло світло, столітній дуб, біля якого стояла молода дівчина під парасолькою, напевно, чекаючи на когось. Вона бачила все, навіть своє бліде та невиразне відображення обличчя, яке викликало одну лише огиду. Це світле волосся, ці світлі очі й така ж шкіра – все це було чуже, наче не вона дивилася у вікно, а хтось зовсім інший. Таке відчуття її не покидало останній рік, відколи все змінилося.
Скільки разів вона проклинала той день, усе своє життя, але легше так і не стало. Вина була тільки її і більше нічия. Це через неї.
Біль, совість, що неочікувано прокинулась, зрадницькі сльози – все це прийшло після того зловісного дня.
Рівно рік вона мешкала в маленькій квартирі увесь час чекаючи. Чого? Вона сама не знала. Просто чекала, ховалася від світу, який завдав болю, який вона зрадила своєю боягузливістю і гордістю. А гордість – це гріх. Все ж вона не була святою. Хоча... Дитинство – це єдина пора, коли святість у ній була присутня. Але як і усе на світі, закінчилося... дитинство закінчилося.
"Як це низько, підкорятися власній тіні", – думала дівчина, але нічого низького тут не було, тому що вона була своєю тінню. Вона підкорялася собі, власному голосу.
Вона могла довго так стояти і чекати, доки в сусідньому будинку повністю згасне світло, а дівчина під старим деревом дочекається когось, тому що їй не було чого втрачати. Стрілки на годиннику давно для неї зупинились, а місяці в календарі перетворилися в один нескінченний день.
Схопивши руками краї підвіконня, вона без вагань залізла на нього. Сівши так, щоб тілу було комфортно, вона витягла з кишені старих джинсів телефон. Занадто малий ріст дозволяв це зробити. Ще рік тому, вона ніколи б цього не зробила б, ніколи не дозволила б собі робити такий необдуманий крок, який зрушив би усю її репутацію нанівець. А її вона домагалася собі цілих сім років. Але зараз у неї не було нічого, тому і турбуватися не було про що. Вже кілька місяців, як телебачення та радіо мовчало про колишню зірку.
– Хочеш поговорити? – раптом почула вона свій же голос з розмитого відображення вікна.
"Ти втрачаєш голову", – проговорив внутрішній голос.
– Так, – відповіла вона на своє ж питання.
–Тоді... відповідай на мої запитання.
Вона промовчала. Вона думала.
– Ти вважала себе колись в житті щасливою?
"Що ти робиш?" – здавалося внутрішній голос закотив очі й пішов від неї, залишивши на одинці з відображенням.
– Так.
– Коли це було?
– В дитинстві.
– А зараз ти відчуваєш щастя в серці?
– Зараз там тільки темрява і пустота.
– Чому ти була щаслива? В чому ти бачила щастя?
– Я мала батьків, подругу, кішку. Я його бачила в усьому: ранок, вечір, осінь, холод, нова книга.
– Коли ти вперше заплакала?
– Навіщо ти запитуєш?
– Просто мені цікаво, чи пам'ятаєш ти, а то я забула. Але це немає значення. Скажи, ти була впевнена у своєму щасті?
– На той час – так. Я знала, що батьки мене люблять і ніколи не залишать, подруга мене не зрадить, тому що ми з нею із одного кола. Ми з нею були тими, з кого всі знущалися і кого називали невдахами. А кішка... вона ніколи б не розповіла мої таємниці.
– Але цьому прийшов кінець?
– Так, я все втратила. В усьому винна я...
– Коли ти подорослішала?
– Коли побачила білку, – у зображенні вікна не було помітно всього того, що коїлося на зовні, але одне можна було помітити без сумніву - усмішку...
– Розкажи.
– То була осінь, – доторкнувшись до телефону, що лежав поруч, вона почала розповідати водночас повертаючись в далеке минуле. – Я не відвідувала школу, тому що хворіла другий тиждень. Батьки були у відрядженні, тому я жила сама... Я підстерігала ту білку вже давно. Вона жила в дуплі старого дуба, біля мого вікна. Щодня я чекала моменту, коли вона вилізе зі свого будиночку і я її зловлю... Та мить настала. Я зловила маленьку тваринку і стисла у руках, але відразу відпустила... – зараз, замість усмішки у вікно можна було розгледіти прозору сльозу, яка скотилася з її щоки.
– Чому ж ти її відпустила?
– Злякалася... Я злякалася, що завдала їй шкоди, що їй стало боляче. Я поставила себе на її місце. Що сталося як би мене стисли і не відпускали б. Ні... Я не хотіла бути на її місці. А скількох людей стискують так, як я її тоді? Скількох людей змушують робити те чого ви не хочуть, тому що вони потрапили в чиїсь руки, стали маріонеткою?..
– Саме тоді ти вирішила стати грінпісцем?
– Так. В ту мить я хотіла захищати усіх беззахисних, тих хто потребує допомогу. Навіть, якщо це просто тварини. Адже вони також заслуговують любов... Але зараз це...
– Хочеш повернутися в минуле?
– Воно минуло...
– Але не пам'ять про нього.
– Ні! – закричала дівчина і швидко поглянула на двері в кінці кімнати.
– Гаразд, тільки не кричи. Як забажаєш...
Запала тиша на кілька секунд.
– Хочеш, я тобі допоможу?
- Ніхто не в змозі мені допомогти, бо ніхто не знає мого болю.
– Ти помиляєшся. Я – твоя тінь. Я все знаю про твій біль.
– Так, що ж ти скажеш робити?
– Напиши йому...
– Кому?
– Ти прекрасно знаєш. – непомітно вона сама заділа одну з болючих тем минулого, яка досі не забулася.
– Як це допоможе? – дівчина зробила серйозний вираз обличчя і змінила позу в якій сиділа.
– Він зараз не той, кого ти знала в дитинстві. Зараз він для тебе незнайома людина, а незнайомцям краще всього довірити свою таємницю. Вони її не викриють, тому що вони не знають тебе, як і ти їх... До того ж, ти досі пам'ятаєш номер його квартири і поштової скриньки.
За вікном на неї дивився єдиний друг, який насправді не знав, який вона має вигляд. Лише там, за вікном, він допомагав їй насправді не розуміючи жодного її слова і потреб. Лише там... Він був лише там, був недосяжним. Він був дощем.
Нічні вогні прибережного містечка, у суміші з дощем, робили світ однією незрозумілою мозаїкою. Тільки вона її розуміла, тільки вона могла розгледіти у цьому хаосі сусідній будинок, в якому досі у декількох квартирах горіло світло, столітній дуб, біля якого стояла молода дівчина під парасолькою, напевно, чекаючи на когось. Вона бачила все, навіть своє бліде та невиразне відображення обличчя, яке викликало одну лише огиду. Це світле волосся, ці світлі очі й така ж шкіра – все це було чуже, наче не вона дивилася у вікно, а хтось зовсім інший. Таке відчуття її не покидало останній рік, відколи все змінилося.
Скільки разів вона проклинала той день, усе своє життя, але легше так і не стало. Вина була тільки її і більше нічия. Це через неї.
Біль, совість, що неочікувано прокинулась, зрадницькі сльози – все це прийшло після того зловісного дня.
Рівно рік вона мешкала в маленькій квартирі увесь час чекаючи. Чого? Вона сама не знала. Просто чекала, ховалася від світу, який завдав болю, який вона зрадила своєю боягузливістю і гордістю. А гордість – це гріх. Все ж вона не була святою. Хоча... Дитинство – це єдина пора, коли святість у ній була присутня. Але як і усе на світі, закінчилося... дитинство закінчилося.
"Як це низько, підкорятися власній тіні", – думала дівчина, але нічого низького тут не було, тому що вона була своєю тінню. Вона підкорялася собі, власному голосу.
Вона могла довго так стояти і чекати, доки в сусідньому будинку повністю згасне світло, а дівчина під старим деревом дочекається когось, тому що їй не було чого втрачати. Стрілки на годиннику давно для неї зупинились, а місяці в календарі перетворилися в один нескінченний день.
Схопивши руками краї підвіконня, вона без вагань залізла на нього. Сівши так, щоб тілу було комфортно, вона витягла з кишені старих джинсів телефон. Занадто малий ріст дозволяв це зробити. Ще рік тому, вона ніколи б цього не зробила б, ніколи не дозволила б собі робити такий необдуманий крок, який зрушив би усю її репутацію нанівець. А її вона домагалася собі цілих сім років. Але зараз у неї не було нічого, тому і турбуватися не було про що. Вже кілька місяців, як телебачення та радіо мовчало про колишню зірку.
– Хочеш поговорити? – раптом почула вона свій же голос з розмитого відображення вікна.
"Ти втрачаєш голову", – проговорив внутрішній голос.
– Так, – відповіла вона на своє ж питання.
–Тоді... відповідай на мої запитання.
Вона промовчала. Вона думала.
– Ти вважала себе колись в житті щасливою?
"Що ти робиш?" – здавалося внутрішній голос закотив очі й пішов від неї, залишивши на одинці з відображенням.
– Так.
– Коли це було?
– В дитинстві.
– А зараз ти відчуваєш щастя в серці?
– Зараз там тільки темрява і пустота.
– Чому ти була щаслива? В чому ти бачила щастя?
– Я мала батьків, подругу, кішку. Я його бачила в усьому: ранок, вечір, осінь, холод, нова книга.
– Коли ти вперше заплакала?
– Навіщо ти запитуєш?
– Просто мені цікаво, чи пам'ятаєш ти, а то я забула. Але це немає значення. Скажи, ти була впевнена у своєму щасті?
– На той час – так. Я знала, що батьки мене люблять і ніколи не залишать, подруга мене не зрадить, тому що ми з нею із одного кола. Ми з нею були тими, з кого всі знущалися і кого називали невдахами. А кішка... вона ніколи б не розповіла мої таємниці.
– Але цьому прийшов кінець?
– Так, я все втратила. В усьому винна я...
– Коли ти подорослішала?
– Коли побачила білку, – у зображенні вікна не було помітно всього того, що коїлося на зовні, але одне можна було помітити без сумніву - усмішку...
– Розкажи.
– То була осінь, – доторкнувшись до телефону, що лежав поруч, вона почала розповідати водночас повертаючись в далеке минуле. – Я не відвідувала школу, тому що хворіла другий тиждень. Батьки були у відрядженні, тому я жила сама... Я підстерігала ту білку вже давно. Вона жила в дуплі старого дуба, біля мого вікна. Щодня я чекала моменту, коли вона вилізе зі свого будиночку і я її зловлю... Та мить настала. Я зловила маленьку тваринку і стисла у руках, але відразу відпустила... – зараз, замість усмішки у вікно можна було розгледіти прозору сльозу, яка скотилася з її щоки.
– Чому ж ти її відпустила?
– Злякалася... Я злякалася, що завдала їй шкоди, що їй стало боляче. Я поставила себе на її місце. Що сталося як би мене стисли і не відпускали б. Ні... Я не хотіла бути на її місці. А скількох людей стискують так, як я її тоді? Скількох людей змушують робити те чого ви не хочуть, тому що вони потрапили в чиїсь руки, стали маріонеткою?..
– Саме тоді ти вирішила стати грінпісцем?
– Так. В ту мить я хотіла захищати усіх беззахисних, тих хто потребує допомогу. Навіть, якщо це просто тварини. Адже вони також заслуговують любов... Але зараз це...
– Хочеш повернутися в минуле?
– Воно минуло...
– Але не пам'ять про нього.
– Ні! – закричала дівчина і швидко поглянула на двері в кінці кімнати.
– Гаразд, тільки не кричи. Як забажаєш...
Запала тиша на кілька секунд.
– Хочеш, я тобі допоможу?
- Ніхто не в змозі мені допомогти, бо ніхто не знає мого болю.
– Ти помиляєшся. Я – твоя тінь. Я все знаю про твій біль.
– Так, що ж ти скажеш робити?
– Напиши йому...
– Кому?
– Ти прекрасно знаєш. – непомітно вона сама заділа одну з болючих тем минулого, яка досі не забулася.
– Як це допоможе? – дівчина зробила серйозний вираз обличчя і змінила позу в якій сиділа.
– Він зараз не той, кого ти знала в дитинстві. Зараз він для тебе незнайома людина, а незнайомцям краще всього довірити свою таємницю. Вони її не викриють, тому що вони не знають тебе, як і ти їх... До того ж, ти досі пам'ятаєш номер його квартири і поштової скриньки.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
1
Попередження краще було б кинути в анотації або окремо — в главі «Від автора» наприклад. І виділити курсивом.
Початок непоганий, але, як на мене, забагато тавтології.
Відповісти
2021-12-05 10:53:44
Подобається