— Проклята паморозь, — неголосно вилаявшись, чоловік зістрибнув із передка кінного екіпажу, і, залишивши вуздечку, підійшов і відчинив дверцята карети. — Ми на місці, пане.
— Можеш не чекати на мене, — промовив він, помітивши те, як кучер почав обмотувати вуздечку навколо невеликого стовпа у формі грифона. — Я, мабуть, тут трохи затримаюся. На сьогодні ти вільний, Едгарде.
— Як скажете, містере Ренард, — кучер став назад намотувати на руку мотузку.
— Ось, візьми, — пан дістав із кишені сріблясто-чорного плаща невеличкий клаптик паперу і простягнув Едгарду. — Ця розписка про твою зарплату за цей місяць.
Не доматавши до кінця вуздечку, кучер узяв іншою, захованою в рукавичці без пальців, рукою папірець і мигцем прочитавши про написане, подякував пану.
— Завжди радий вам служити.
— До завтра, Едґарде, — містер Ренард припустив поля циліндра і, не відриваючи яскраво-жовтого погляду від кучера, провів того, доки екіпаж не пустився геть.
— Вдалого вам вечора! — шльопнувши поводами, Едґард, не обертаючись, підняв праву руку, попрощавшись із паном. Хмикнувши собі під невидимий ніс, містер Ренард уперся в тростину і зробив крок на зустріч до будівлі. Увійшовши всередину, першими, кого він помітив, виявилися кілька потужних, безликих охоронців у червоних костюмах, які зі строгими обличчями спостерігали за обстановкою в приміщенні.
— Містере Ренард, — відгукнувся один з охоронців. — Раді знову вас бачити.
— Ласкаво просимо, — відгукнувся інший. — Прошу, колюча, ріжуча або вогнепальна зброя.
— Будь ласка, — пан віддав свою тростину другому охоронцеві і скинув із себе плащ, віддавши в руки першому. — Бережіть їх.
— Звичайно, гарного вам вечора.
— Здрастуй, Сезаре, — він привітався з котячим барменом, сівши на один зі стільців. — Бачу сьогодні обстановка як і завжди.
— А, містер-р Р-Ренард, — сірий денді-кіт із пов'язкою на оці, глянув жовтим оком на давно впізнаваного гостя. — Вир-рішили сьогодні знову нас пр-ровідати? — Сезар протирав сухим рушником склянку. — Вам як завжди?
— Мабуть, сьогодні я не відмовлюся від скляночки бурбона, — Ренард втомлено видихнув, знявши і залишивши циліндр поруч із собою. Він обхопив і припустив правою долонею вилиці свого обличчя.
— Як скажете, — закінчивши протирати склянку, Сезар залишив посудину навпроти містера Ренарда і наповнив її наполовину якісним віскі, підкинувши кілька шматочків льоду.
— Ну й деньок, — неголосно пробурмотів він, взявшись за напій і смакуючи перші ковтки терпкого алкоголю з нотками цитруса.
— Док! — почулося з боку Ренарда. До нього швидкою ходою підійшов високий юнак у випрасуваному костюмі та сріблястій перуці: біла сорочка, синій візерунчастий жилет, заправлена шийна хустка, панталони та лаковані туфлі. Він бадьоро штовхнув старого доброго друга в спину, через що той ледве не вдавився власним же напоєм. — Якими долями тебе знову до нас занесло?
— Жульєн, — Доктріан проковтнув залишки бурбона в роті. — І я радий тебе бачити.
Побачивши згаслі очі друга, вузькі плечі Жульєна поникли, і він сів поруч із Доктріаном.
— З голосу так і не скажеш, — очі точно кольору сапфірів намагалися розгледіти на обличчі Дока те, через яку причину він сьогодні й прибув до нього. — Ну-бо, Сезаре, налий-но і мені стаканчик.
— Добр-ре, хазяїне.
— Розповідай. Або ми можемо піднятися нагору. Там якраз зараз Аделін возиться з паперами.
— Аделін, — вона відірвалася від паперів і підняла рубіново-червоні очі в бік двох безликих джентльменів, що зайшли. — Ми до тебе, — Жульєн перевів погляд із сестри на Доктріана, що стояв поруч.
— Містер Ренард, — пишне червоно-руде волосся Аделін завзято пожвавилося. Вона підвелася зі столу й обійшовши його, підійшла до чоловіків. — Що вас до нас привело?
— Прийшов розвіяти нудьгу, міс Клутьє. Ви прекрасні як завжди, — Док зробив короткий ковток зі своєї склянки.
— Взагалі-то наш друг просто не хоче нам розповідати про те, що він укотре потрапив у неприємну обставину, — Жульєн єхидно звузив сині очі.
— Хто б казав, — Аделін пирхнула і не надто вишкірила зуби в бік брата. — Ти зі своїм характером авантюриста і сам любиш потрапляти в халепи, дорогий брате. То що трапилося? — вона насторожено подивилася в сумний вираз обличчя Доктріана, який дивився у свою склянку і танучі шматочки льоду, подібні до його настрою.
— Мене знову, його величність, покликала до себе на аудієнцію, — неголосно вимовив він, піднявши очі й подивившись на Аделін. Вона ж нервово совалася на місці і схрестила руки на грудях. — І здається все куди серйозніше, ніж я міг собі припускати.
— Так для чого тебе покликали? — Жульєн не відривав погляду від друга.
— Король запропонував мені співпрацювати з Франком Ліфевром, — ім'я Доктріан ненависно проскреготав крізь зуби, і стиснувши склянку з напоєм, він зробив новий ковток, намагаючись загасити іскру гніву, яка спалахнула.
— Зачекай... — Жульєн моргнув кілька разів. — Це той самий? Той, з яким ти вчився в академії?
— Так, — Доктріан сильніше стиснув свою склянку і скельце вкрилося першими тріщинами. Від побаченої помаранчевої пелени, що повільно застилала яскраво-золотаві очі лікаря, Аделін напружилася і, підійшовши до Дока, поклала руку йому на плече.
— Док, ти не зобов'язаний з ним співпрацювати, якщо сам того не бажаєш.
— Так, Аделін слушно каже, — піддатливо підмітив Жульєн.
— Справа не тільки в мені, — Доктріан окинув поглядом друзів. — Тут здається намічається щось більш серйозне. Адже тільки, якщо я стану співпрацювати з Франком, то тільки так його величність прийме мою розробку повною мірою.
— Ти зараз говориш про свій препарат, який затупляє нашу потребу в людській крові? — вирішив уточнити Жульєн.
— Саме, — Док кивнув. — Цей препарат дуже важливий для мене. Для вас усіх. Але я не збираюся співпрацювати зі змією Ліфевром.
«Та щоб ти провалився», — подумки вилаявшись, Доктріан стиснув у правій руці тростину. Як раптом... Стався різкий ударний поштовх у потилицю. Зовні почулося гучне іржання коней під шумом пострілів і незадоволена лайка візника, який намагається зупинити карету. Раптова стрілянина затихла і лише луною долинала з іншої вулиці, куди й звернув інший екіпаж, очевидно, за тим, хто за кимось ганявся. Брязкіт цокотом копит вщух і транспорт зупинився. Доктріану знадобилося небагато часу, щоб переварити те, що сталося.
— Що сталося? — забувши про дощ, він неспокійно виринув назовні без головного убору, верхнього одягу і тростини.
— Хтось у нас врізався, пане, і поїхав в інший бік, — кучер, чоловік середніх років у чорному верхньому одязі, ходив навкруги й оцінював збитки карети. — Ще й... — він траурним, сірим поглядом кивнув у бік лежачого силуету під палаючим ліхтарем. Тьмяне світло відбивалося в калюжі води і крові. — Хлопчисько постраждав.
Доктріан спалахнув немов сірник і підбіг до тіла. Він кинув озлоблений погляд у бік злочинців, які втекли, але не були засуджені: бурштиново-жовті очі змінилися помаранчевою жахливою люттю.
— Швидко підготуйте екіпаж.
— Т-так точно.
Доктріан повернувся до смертного юнака, злегка піднявши і піднісши голову до себе. Аж раптом із голови спав козирок і пасма сального, каштанового волосся розсипалися по землі. Здивувавшись, Доктріан торкнувся дівочої щоки і прибрав одне з намоклих локонів. Він спробував без ушкоджень і болю повернути тіло навзнак, як тут почув жіночий голосок.
— Боляче, — прошипіла дівчина, спонтанно прочинивши повіки, а потім назад закривши.
— Мовна реакція присутня, — ствердно прорік Доктріан. — Уже добре. Ви можете поворухнутися? — але поранена не відповіла. Занепокоївшись, Док нетерпляче звернувся до візника, який зачаївся за кіньми. — Я бачу, з екіпажем усе добре. — здригнувшись, слуга виглянув і ствердно кивнув головою.
— Так, пане.
— Чудово, — Доктріан дбайливо взяв на руки постраждалу і широким кроком пустився до карети. — Тоді гони швидше за вітер.
— Пане, ми прибули, — почулося зовні зі слів кучера. Вибравшись із карети, Доктріан без зволікань пустився до будинку. Двері відчинилися і з проходу визирнули циннамонові, котячі вуха.
— Господарю, ви, нарешті, повернулися, — промурлив кіт, стоячи на задніх лапах. Він був одягнений в абрикосовий, візерунчастий жилет і білу сорочку. — Велика Йан-ре, що з вами?! І хто ця юна особа?
— Розберися, — Доктріан кивнув у бік кучера, натякаючи про оплату. Він негайно зайшов у будинок. Ухилившись від ніг господаря, кіт ненароком намагався усвідомити всю ситуацію, що відбувається. — Сальвадоре, швидше! Забери мої речі й негайно за мною!
Сплативши срібняками (3), за проїзд і забравши речі з карети, Сальвадор, левітуючи в повітрі, прямо поспішив назад до будинку. Зачинивши двері, він кинувся слідом за господарем.
1. Собор «Сакрального Двулока» — місце, куди жителі можуть зайти і помолитися своїм богам: богині життя - Йан-ре і богу смерті - Ман-ре. Сама віра зветься «Ре-вера» або ще її називають «Віра «Ре»».
2. Дюсстарт — країна, що складається з таких місць, як: столиці Креймут, села Зліфії, міста Нівінг, Фловорд, Глюакрон і півострів Ланей.
3. Срібник — грошова валюта всього Дюсстарта, Лейхела і Ланея.