— Прокинулася, — почувся хвилюючий голос Сальвадора. Серед приглушеного світла показалися жовто-помаранчеві очі та котячі вуха циннамонового забарвлення. Сальвадор поставив маленький канделябр на широкий розкішний комод і застрибнув на стілець, який розташовувався поруч біля ложа. — Як ви почуваєтеся, міс?
— Де я?
— Удома в пана Доктріана. Це він урятував вас. Ні, не вставайте, — різко затараторив Сальвадор, помітивши спробу постраждалої встати, і жестом вказав, щоб дівчина лягла назад. — Вам прописаний спокій. Тож, прошу, дотримуйтесь інструкцій господаря, — гігантські, бурштинові очі спалахнули блискавкою зі спогадів, і дівчина скривилася через головний біль. — Щось не так? Що з вами?
— Голова... Болить.
— Ох, ох, — неспокійно простогнав Сальвадор. Заметушившись на місці, він схопився лапками за вовняні пухкі щоки. — Я зараз же покличу господаря, — зістрибнувши зі стільця на килим, котячий силует зник за дверима. Постраждала задумалася. Вона спробувала згадати те, що сталося кількома годинами раніше. У спогадах виразно долинав шум дощу, сльота і моторошна вогкість під ногами. Те, як дощ обливав її з голови до ніг. Вона тікала. Бігла щодуху, але коли втечу було здійснено... Тут то все й обірвалося. Згадався холодний дотик і заспокійливий голос, що зігрівав зсередини. Але очі... Жахливі, але такі стурбовані, дивилися немов у душу, поки вона стікала кров'ю в руках Доктріана. Вона довірила життя чудовиську, який по суті не повинен мати людських рис. Але як так можливо? Безликий врятував їй життя? Скрипнули мостини і на порозі стояв Доктріан.
— Добрий вечір, — тихо, майже пошепки, привітався він. Пройшовши плавним кроком, він сів на стілець і почав стежити за реакцією пацієнтки. — Як ваше самопочуття? Мені Сальвадор повідомив, що вам стало зле.
— Я.... — дівчина намагалася сфокусувати погляд, але нічого не виходило. — Я... Так, голова просто розколюється... — вона заплющила очі й сильніше втиснулася в подушку.
— Може нудота? Слабкість чи сонливість присутня?
Заспокійливий голос чувся луною, протискуючись крізь неприємний дзвін у вухах.
— Води...
— Я зрозумів. Сальвадоре! Теплої води і сироватку від болю!
— Буде зроблено, хазяїне!
— Випийте, — Доктріан підставив склянку і сухі тонкі губи насторожено пригорнулися до води. Приємна волога поширилася по сухому горлу. — До дна, — підсумував він, і склянка спорожніла.
— Дякую, — низьким голосом подякувала юна леді й розвернула голову в бік вікна. Запаморочення припинилося, а біль почав потроху відступати. — Навіщо ви мене врятували?
— Я лікар і це моя робота. І зараз вам потрібен спокій, — такий спокійний, але водночас суворий голос лікаря немов притягував і просив звернути на нього увагу.
— Я не хочу спати, — дівчина все ж таки наважилася знову подивитися на Доктріана.
— Сальвадоре! Принеси снодійного і простеж, щоб міс Перрайн заснула.
— Одну хвилину, хазяїне!
— Як ви... — очі місс Перрайн розплющилися в подиві.
— Поговоримо вранці, — турботливо промовив Доктріан, крокуючи геть за двері. — На добраніч, міс Перрайн.
— Ах, ви прокинулися, — різко пролунало над головою. Від несподіванки здригнувшись, місс Перрайн скрикнула. Вона ошелешеними очима глянула на Сальвадора, який левітував над нею в абрикосовому костюмі. — Як ваше самопочуття?
— Бувало й краще, — стримано зронила міс Перрайн. — Мені хотілося б дізнатися, де зараз... — вона зам'ялася від думки, що забула ім'я безликого.
— Хазяїне? Він залишив будинок і повернеться до пізнього сніданку. А поки що вам варто прийняти ванну.
— Я дуже вдячна вам за допомогу, але мені потрібно піти. Де мої речі?
— Вам варто прийняти ванну. Так велів, хазяїне, — наполягав на своєму Сальвадор, і схопився передніми лапками за кінець крохмального коміра, довгої сорочки, в яку була одягнена міс Перрайн.
— Гей! А ну відпустіть мене! Та як ви смієте! — вона почала чинити опір, але Сальвадор не став довго няньчитися і, відкривши дверцята ванної кімнати, перемістився до великої неглибокої цинкової ванни. — Стійте! Гаразд, добре! Ваша взяла! Далі я й сама можу впоратися, — процідила крізь зуби міс Перрайн, коли зрозуміла, що Сальвадору не було тягарем роздягнути її.
— Тоді піду принесу гарячої води, — і Сальвадор немов розплився в повітрі. Поки знайшовся час, місс Перрайн швидко оголилася і, залишивши на кахлі сорочку, торкнулася пальцями водяної гладі.
— Х-холодна, — незадоволено поморщившись, вона обхопила себе руками, коли почула позаду дверний скрип.
— Прокинулися б ви ще годину тому і встигли б, коли вода була ще гарячою, — докоряючи, вимовив Сальвадор і підлетів до води, підливши окропу. Міс Перрайн зніяковіло прикрилася руками від котячих очей. — Можете приступати до процедур, а я поки що займуся іншими справами.
— Дякую, Сальвадоре, — у ніжних блакитних очах вбачалося смирення і прийняття доброзичливості лакея (6). Той лише у відповідь вклонився і залишив ванну кімнату.
— Хазяїне? — з-за дверей спальні, яка слугувала житлом для слуг, визирнув Сальвадор у костюмі та зі свічником у лапі. — Ще навіть не розвиднілося, — він помітив у руках лікаря тростину і рукав плаща. — Уже йдете?
— Не можу заснути. Піду подихаю свіжим повітрям, — яскраво-золотисті очі Доктріана промайнули у вогнику палаючого ліхтаря і зникли в темряві, ставши спускатися сходами донизу. — Коли міс Перрайн прийде до тями, потурбуйся про неї і не випускай з дому.
— Так, але... — Сальвадор поспішив за господарем униз. — Коли мені вас очікувати?
— До пізнього сніданку. Мені треба вирішити одну справу, — надівши плащ, Доктріан кінчиком тростини, де був дзьоб крука, вихопив з вішалки свій циліндр і прикрив лисину. — Покладаюся на тебе, Сальвадоре.
— Звичайно, - він слухняно кивнув головою. — Буду на вас чекати, господарю.
— Що нового цього разу обговорюють, юначе? — Доктріан непомітно підкрався до хлопчика, одягненого в безпритульний одяг. Хлопчик здригнувся, але не став показувати, що виявився наляканим.
— А ви купіть газету і дізнаєтеся, сер, — він простягнув Доктріану надрукований чорнилом, складений папір.
— Твоя взяла, — лікар опустив руку у свою застебнуту на ґудзик кишеню штанів і дістав один срібник. Клацнувши пальцями, монета полетіла прямо в долоні хлопчика, і він віддав Доктріану газету. Відійшовши вбік, щоб дізнатися про перші новини, Док залишив висіти тростину на правому лікті, а сам взявся вивчати інформацію.
Обійшовши кілька наступних кварталів, кількість перехожих украй зменшилася, як і транспорту загалом. Доктріан уповільнив хід. Повітря різко змінилося зі свіжого і легкого, на запах крові, втрати і відчаю.
— П'ятнадцять срібняків за одного! Забирай розкуповуй! — голос належав купцеві, який продавав людські життя. Жадібність тут також була постійним гостем. Місце це звалося загубленим ринком або провулком заборонених товарів, де як давно вже ніхто не знає такого слова, як «надія». - П'ятнадцять срібників за одного! — знову почувся голос того самого купця. Доктріан відгукнувся на поклик. — А, милостивий пане, — огрядний чоловік розплився в мерзенній усмішці. — Бажаєте придбати кого-небудь?
— Мені б тільки дізнатися, кому належить це, — Доктріан простягнув цінникову бирку, де було написано: «Сільвіана Перрайн. Одинадцятий день, першого місяця Сатуса, тисяча сьомого року народження».
— Так тут же все вже вказано, пане.
— Хто власник? — з натиском уточнив Доктріан.
— А, так це вам треба до Шмофеля, пане. Він о-о-о-о-там, — вказав пальцем купець по інший бік провулка. Доктріан обернувся і, пройшовши трохи вперед, опинився поруч із повненьким чоловіком у бакенбардах (11).
— Доброго вам дня, пане, — Шмофель шанобливо вклонився.
— Вам що-небудь відомо про це? — Доктріан не став затягувати з люб'язностями і простягнув цінник.
— Оце так справи, — взявши папірець, пробухтів Шмофель і «заграв» вусами.
— Щось не так? — занепокоївся Доктріан.
— Товар, який ми зараз із вами обговорюємо, пане, є... — Шмофель злегка зам'явся. — Недійсним.
— Недійсним? — засумнівався Доктріан.
— Загубленим, пане, — нервово вимовив Шмофель, озираючись на всі боки. — Проходимка втекла тільки вчора, і я збирався звернутися до гільдії, щоб...
— Не потрібно гільдії, — перебивши, з натиском прорік Доктріан. — Я прийшов до вас, щоб розплатитися. Скільки я повинен?
Шмофель прозрів.
— Ем... П-почекайте. Я не розумію...
— За скільки ви зазвичай продаєте? За п'ятнадцять? Тридцять? А може п'ятдесят срібняків? Я заплачу стільки, скільки буде потрібно, — Доктріан дістав із внутрішньої кишені плаща мішечок із монетами, ставши тримати навпроти очей Шмофеля. Той, побачивши гроші, нервово задер вусами. У його очах почали літати іскри. Угода має відбутися.
— Шістдесят, — обережно вимовив Шмофель.
— Я даю вам сотню. І жодного слова більше про зникнення, і ніякої гільдії, — Доктріан кинув скупому Шмофелю мішечок із серябряниками.
— Звісно, звісно, —,синхронно закивав купець, спіймавши гроші й попутно розглядаючи кожну монетку. — Я буду ним, як риба, пане.
— Чудово, — Доктріан випростався і задоволено примружив очі. — Приємно мати з вами справу. Всього доброго, — він припустив лінії головного убору і вирушив, якомога швидше, геть із похмурого місця.
4. Панталони - довгі, широкі труси, які обтягували ногу до щиколотки або навіть коліна. Вони зазвичай виготовлені з льону, бавовни або вовни і носяться під штанами.
5. Кахель - плоский керамічний матеріал, що використовується для покриття підлоги, стін або інших поверхонь у ванній кімнаті, кухні або інших місцях із високою вологістю.
6. Лакей - слуга, який працює в будинку знатних городян.
7. Гільдія - організація, місцеві правопорядки, що стежать за порядком у місті.
8. Вартові-будильники - це люди, які займалися тим, що будили городян, яким потрібно було, вранці, йти на роботу. Будили вони виключно тих, хто їм за це платив.
9. Бакалійник - торговець, який продає різноманітні товари першої необхідності, як-от борошно, цукор, олія, сіль, чай, кава, спеції, консерви, сири, ковбаси та інші продукти, які не швидко псуються.
10. Омнібус - популярний вид громадського транспорту. Омнібуси були двоповерховими або одноповерховими і зазвичай мали відкритий верхній ярус і закриту нижню частину.
11. Бакенбарди - типовий елемент чоловічої моди, що полягає в нарощуванні волосся на бічних частинах обличчя від вух до підборіддя.