La canción de hombre muerto[1]
Скрипить моя гнила могила
І серце з’їли хробаки
Скажи, о смерте, панно мила
Чи вподобали душу лихварі ?
Адам Бреш (19… – 19…)

Все почалося з музики. Стукіт клавіш, тотожний краплинам осіннього дощу – мелодія, яка спромоглася збудити мерця… Безперестанку було чутно мертві ноти, які оживали в лоні чийогось талану … та змушували битися гниле серце.
Холодно.
Що то за невидимі образи, які пестять вуха своєю легкістю ?
Смердить.
Тендітні кроки, що час-від-часу переростали в моторошне «Бам», що нагадувало удар блискавки в дзвін старої Богом забутої церкви…
Вогко.
Все це змусило мене розплющити очі в сирій могилі…
Я помер ?
Якщо так… то чому я відчуваю лоскотання вітру ? Присмак прісного дощу на моїх устах ? Запах сирезної землі ? Якого чорта чую музику ?
Ніч. Дощ. Темінь.  Я лежу і милуюся шматком світу через вирите в землі вікно шириною в метр, а довжиною в два.
Намагаюся підвестися… марно, мої худі кінцівки не слухаються. Хочеться кричати – але не можу… горло наповнене слизом і чиїмись рухами… хтось мене їсть…Нехай.
Час для мене перестав існувати. Дощ коле моє кволе, смердюче тіло, а земля набуває нових запахів. Рукою намагаюся намацати своє лице – шматки моєї шкіри відпадають, мов папір, якому бракує клею, щоб втриматися на аплікації…
На щастя, немає блискавок. Боюсь блискавок і грому… Але чому мене це має зараз хвилювати ? А що взагалі має ? Чому я ожив ?
Плювати. Може я марю… а це лише сон. Зараз я прокинусь у теплому ліжку і це все виявиться звичайним сонним паралічем…. Якби я міг – реготав би.
… болять на моїх руках сухожилля… ніби шматок леза і досі там…

Наївний, молодий поет
Шукач легкої слави
Кровавий свій сонет
Лишив ти на смердючій лаві
Адам Бреш (19… – 19…)

Все почалось зі школи. У старших класах я написав свої перші рядки… вони були про мій потяг до дівчини, яка ігнорувала мою присутність… Пам’ятаю ті слова і досі: «Ох, дівко, зі мною твоя погорда гралась, але в душі твоїй чорти всі обіс…».
Коли копії цієї сатиричної лірики розійшлися школою - вона мене помітила… Так, я ще той романтик, однак окрім ляпасу від «коханої» - це дало мені поштовх написати щось ще, щось більше…
І за кілька років я мав уже все. Мої вірші розходились туманним тиражем, мені пророкували долю великого митця, називали молодим талантом своєї епохи… хтось навіть казав - «Адам Бреш продав душу Сатані, бо тільки так можна пояснити успіх цього шмаркача»…
Але мій секрет був простий – я лиш багато писав… писав і про те, що любив, і про те, що мені було гидким, і паскудив те, що боготворили інші смертні… Допоки мене не помітили…
Іноді мені і самому здавалося, що моєю рукою керує гаспид, який бажає послати від мого імені квіти зла людському роду… однак ніякого демону не було. Лише потяг творити, підбирати мертві слова, щоб ті напилися людських сподівань, зачепили смертні серця своїми гострими кутами, відпечаталися на хворих душах.

Вірші його усі ковтали
Бажа з поетиком дружить
Заради випивки гуляли
Тепер в могилі він лежить
Адам Бреш (19..- 19…)

- Час прокидатися, Адаме. Машина вже чекає – голос рівний і могутній опустився до моєї могили.
- Не… можу… - прошепотів я, а може це пролунало лиш в моїй свідомості.
- Можеш. Встань і йди.
Я, мов немовля, намагався підвестися на ноги, але натомість лише жалюгідно ворушив кінцівками…
- Заплющ очі, Адаме, і зможеш піднятися.
Я дослухався до того голосу і заплющив очі. Через мить моя шкіра відчула прохолодний вітерець. Мої легені наповнювалися повітрям, а в горлі більше нічого не ковзало.
- А тепер, Адаме, розплющ очі.
Я знову підкорився.
Мене оточували могили… переважно з дерев’яними та залізними хрестами. Були і мармурові пам’ятники, але лише на свіжих похованнях… З одного чорно-білого нагрібку на мене дивилися малі очі… Сім місяців, цього часу достатньо маленькій людині, щоб пізнати життя ?
А ще стояв Він. Невідомець, який закликав підвестися…
- Хто Ви ? – голос мій прорізав собі вихід.
Чоловік стояв до мене в профіль, однак я не міг роздивитися обличчя , на цвинтарі було темно. Його лик вкривали могильні тіні. Худий , високий. Одягнений просто - брюки , куртка як у військового льотчика і шоферський кепчик , такий образ нагадував чомусь типового таксиста із старих фільмів...
- Не повіриш , якщо скажу - посмішка ? Чи мені здалося.
- Я щойно встав з могили ... повірю у все , що завгодно... ось тільки моя свідомість кипить від безсилля це все осмислити ...
- Сьогодні гарний вечір. Легенький дощик з вітерцем , немає хоч грози... Ходімо до мого таксі.
- Вибачте ? Яке, чорт забирай, таксі ?
- Фіолетове , раритетне. Марку не скажу - бо таких зараз не випускають.
- Ви чаклун ? Біс , чи може якась примара ? Чому ви говорите з мертвими ?
- Усього потроху. Розумієш , деякі речі не можливо пояснити ... ти маєш дійти висновку сам. Навіть якщо він хибний , але це і називається особисте розуміння речей...
- Ви мене слухали взагалі ? Я з могили встав , щоб ви лекцію прочитали з філософії ? Я хочу знати відповідь .... І ця музика - мелодія , що мене збудила нікуди не зникла , а навпаки стала колупати мою душу ...якщо вона є... сильніше - звідки лунає ця бісовщина ? Чому , чому не дає мені спокою ?
- Бісовщина ? О ні , музика чарівна , палка , динамічна ... Така і серце покійника змусить танцювати.
- Смішно ...
- В мене буває гарне почуття гумору - незнайомець витримав паузу - а тепер ходімо в моє таксі , якщо хочеш з цим розібратися і знову віднайти спокій.
- Що за ультиматум ?
- Це пропозиція від якої ти не в силах відмовитись. В мене часу багато , а ось твоє тіло згниє , допоки ти будеш цапом впиратися моїм словам. Тож ходім і більше ніяких порожніх балачок. Бо я можу і без люб'язностей тебе вмовити.
Я і за життя не любив цвинтарі... стільки мертвих очей, які дивляться на тебе з хрестів і надгробків , стільки засипаних землею життів , переконань... заритих людських сподівань , шмат території окроплений плачем живих за колишніми живими. А зараз моє нутро кипіло. Не від страху... Мені було паскудно , моторошно від думки, що я теж тепер гнию. А цей незнайомець , мов тінь від вогнища свічки - я його бачу , але він не існує...він за межами мого розуміння.
Таксі виявилось дійсно фіолетовим , насиченим , мов фіалка. Але це мене зовсім не вразило. Мій "таксист " трохи хромав на ліву ногу. Ми вийшли з цвинтаря в тиші , я лиш покірно за ним слідував. Мелодію намагався ігнорувати... Що це ? Невже моє серце почало битися ?
- Який наш пункт призначення ? - з острахом я видавив із себе це свербляче питання.
- Я відвезу тебе туди , де ти маєш виконати свою обіцянку - відповів незнайомець.
Машина загуділа і тендітно покотилася дорогою. Про яку обіцянку він мені торочить ? Питати не буду , хтозна на що він здатний. Краще намагатимусь спокійно приймати цю дійсність як щось належне. Побачимо до чого це призведе , смерть точно мене не страшить.

Служитель музи
Творець, поет…
Творчих він тенет
Сконав хлопчак у тузі…
Бо сам прикликав смерть
Адам Бреш (19... – 19…)

- То ти, Адаме був поетом… - порушив тишу шофер.
- Так, я…
- Зрозуміло, ми приїхали. Ось цей багряний будинок з коричневими дверцятами з цифрою двадцять один. Успіхів!
Не встиг я щось відповісти як вже стояв на узбіччі дороги, під дощем , ковтаючи куряву фіолетового таксі.
І що за будинок… Музика, та бісова мелодія, вона лунає звідти… той чорт, чи хто він там, навмисне мене сюди привіз ?
Вибір у мене невеликий. Варто йти. Та хіба я в такому вигляді можу… хвилинку… мій одяг охайний і чистий, на руках зникли зморшки та гнилі шматки м’яса… обличчя теж в нормі.
Я живий ?
Будинок стояв на протилежному боці дороги. В калюжах блимали ліхтарі та купалося осіннє листя. Дощ…прохолодний дощ, пірнав у асфальт і бруківку тротуару.
Панував спокій. Ніхто не де не гомонів. В поодиноких вікнах будинків, що стояли фарбовані в осінні кольори, горіло світло. Будинок, куди було потрібно мені – стояв холодним і сумним.
Три поверхи, шість вікон, одні двері. Номер двадцать один… Мелодія яка звідти лунала змінилася… стала більш тендітною, тепер же вона серце змушувало не битися, а ледь трепотіти.
Треба з цим закінчувати. Я підійшов до дверей, хотів постукати, але не встиг… Вони відчинилися і звідти на мене вискочила дівчина в фіолетовій сукні з чорним довгим волоссям, сплетеним у косу, і червоними сережками, які колихалися на її тендітних вушках.
- О, це ви , ви прийшли, заходьте, швидше – вона всміхалася, але в її блакитних очах було видно хвилювання… можливо навіть страх.
- Добрий вечір... - ледь встиг видавити із себе я, перед тим як опинитися в середині будинку.
Музика більше не лунала. То ця дівчина причина мого неспокою ? В середині було світло і тепло. Наче я зайшов в інший будинок...
- Проходьте до вітальні , зараз будемо пити чай , пиріг щойно приготувався , тож поспішаймо поки не охолонув - сказала дівчина і повела мене за руку геть з вузького коридору до сусідньої кімнати, яка вочевидь і була вітальнею.
Мій ніс вловив аромат свіжої випічки...ммм... шоколад...невже це ще й бісквітний пиріг ?
- Обережно , не наступіть - попередила вона.
Я вловив поглядом стан білого кота , що хазяйновито перейшов мені дорогу і попрямував геть з кімнати у власних турботах.
- Як його звати ? - я був розгублений , кращого питання в мене не з'явилося.
- Не знаю , він був вже тут , коли я сюди приїхала.
Що ж тут відбувається ? Хто вона та звідки знала, що я прийду ?
- Так , сідайте , зараз принесу чайник.
Вона вмостила мене за круглий столик з червоною скатертиною і зникла за порогом. На столі стояли чашки, тарілки , цукор , пиріг, ваза з цукерками... В кімнаті панував спокій , однак мені було щось ніяково.
Ага, ще побачив в кутку кімнати фортепіано... Те , заради чого я сюди і прийшов...напевно... шофер казав ще про якусь обіцянку , однак моя мета - пошук спокою , через знаходження причини його порушення.
Музики більше не було – отже причину знайдено… але тепер час адаптації до несподіваних умов.
- А ось і чай – чорний з лимоном. Корисно для здоров’я.
Дівчина турботливо налила напій в чашки і сіла навпроти мене за стіл.
- Ой, забула розрізати пиріг… - вона узяла до рук ножа і мої сухожилля на руках засвербіли.
- Дозвольте я вам допоможу ? – з дівчиною точно щось коїться , бо вона застигла на кілька секунд, руки її затремтіли, погляд вп’явся в скатертину. Тож я втрутився.
- Ви такий люб’язний – вона вийшла з анабіозу і всміхнулася – але  не хвилюйтесь, я зараз сама … ось так… - її рухи були плавні і впевненні, мов вона не пиріг різала, а грала на скрипці. Дев’ять шматків.
- Цей пиріг не завеликий для нас двох ? – спробував я пожартувати…
- Ахаха, ми ще котику дамо кілька шматочків.
Нарешті ми повсідалися. Бісквітні шматочки лежали на порцеляні, а з чашок гарцювала пара. Тиша… вона свердлить мене поглядом… тиша… годинник танцює тік-так, тік-так… тиша…білий кіт повернувся і мурчить… тиша…
- Смачного… - витягнув я із свого нутра слово, бо ця тиша мене чавила.
Дівчина різко затулила руками обличчя і почала плакати… мене це збило с пантелику…я не знав як мені діяти, що на неї найшло ? Вона ж тільки-но всміхалася…
- Що з вами ? Я вас чимось образив…я.
- Я мертва ? – вона вскочила зі стільчика і, обпершись руками об стіл, поглянула на мене мокрими очима…
- Вибачте, що ?....
- Я мертва ? Скажіть мені, я померла ? – вона була на межі істерики…На її шиї з’явилася тоненька червона смужка, з якої почала сочити кров, яку вона не помічала…
- У вас кров… треба
Я вскочив, нервово схопив серветку, яка лежала на столі і притулив до її шиї, щоб спинити кров. Вона з острахом відсахнулася від мене…
- Що ви робите ?
- У вас на шиї кров… погляньте , кров… - я продемонстрував їй серветку…однак там вже нічого не було… і її шия теж в порядку – Та що тут в біса відбувається… Хто ви , звідки мене знаєте ?
- Ви не сказали, я мертва ?
- Та звідки я, чорт забирай знаю, коли нічого не розумію – я перейшов на крик, мене все це почало дратувати, я хотів скинути цю скатертину з пирогом і чаєм на підлогу, розтрощити стіл та фоно… але, вловивши погляд очей наповнений жахом, я опанував себе – сядьте, будь ласка, давайте все спочатку. Хто ви ? Ваше ім’я.
Вона покірно сіла за стіл. Її руки тремтіли, вона їх нервово заламувала.
- Невже не впізнали?…хоча так, чого б це ви мене особисто пам’ятали. Мене звати Єва Війтович. Я піаністка, мені двадцять два роки, я з міста…
- Трясця… ох же чорт…
- Що таке ? Вам зле ?
Коли я почув її ім’я, я прикусив собі губу, я відчув смак заліза у роті…відчув біль…але продовжував кусати… судомами вкрилось моє тіло… в горлі застряг величезний ком…дихати важко. Ложка в руці погнулася…Паскудство. Я знав цю дівчину…знав за життя… і останній раз я чув про неї за кілька місяців до власної смерті.
- Я знаю хто ви…
- Тепер вже так. Давайте на «ти», ми ж з вами ровесники.
- Ні, я не проте…я ... Єво, я чув про аварію, про ту катастрофу… Чорт, як же це все важко – я не міг їй сказати правду у очі, невже вона дійсно не знає ?
- Про що ти, Адаме ? Що ти хочеш мені сказати – в її очах змішались два почутті – страх і надія скували одне одного в тому погляді.
- Єво, скажи, який твій останній спогад ? Тобто, як ти сюди потрапила ?
- Значить я померла…
- Єво, скажи, чому ти так вирішила ? – я намагався не нервуватися, але ця вся ситуація мене бісила… я не розумів нічого, я просто кипів від абсурдності усього цього дійства.
- Я їхала зі Столиці додому. Потягом. Там у Києві в мене був концерт. Але коли потяг прибув на чернігівський вокзал, то все здалося мені якимось дивним. Розумієш, я задрімала, а коли прокинулась – нічого не змогла впізнати… наче і досі в сні. Вагон мій порожній. І тут підходить до мене чоловік. Він ще хромав на ліву ногу…одягнений як шовер… потім виявилося, що так і є. Він не лякав мене, навпаки, я без жодних протиріч та непокори пішла за ним до фіолетового таксі…
- Що він тобі сказав ?
- Що на мене чекає зустріч, що маю виконати обіцянку… Я навіть нічого не могла у нього спитати, моя свідомість до кінця не розуміла, що коїться, чому я не можу просто піти додому… - вона блукала поглядом по підлозі, сльозинки котилися її щокою.
- Що він тобі ще сказав, як ти тут опинилася ? – я обережно ставив питання, я мав підготувати її до тяжкої правди.
- Він сказав, що привезе мене до одного будинку, де я маю приготувати пиріг, чай і дочекатися тебе… а ще він сказав, що я можу пограти на фортепіано…
- Та хто ж цей шофер в біса такий ?
- Не знаю… Він казав, а я виконувала, ніби під якимось гіпнозом… лишень коли почала грати на фортепіано я збагнула, що щось тут не чисте… мелодія повернула мені свідомість… і мені стало страшно. Я почала думати, що це сон , але коли обпекла собі руку – збагнула, що я не сплю… Але зовсім не маю гадки, де я… Я просто хочу додому… до мами, сестри і мого собаки Денні…
- Ти намагалася вийти з цього будинку ?
- Ні… я розуміла, що нікуди піти не можу, поки не виконаю якусь обіцянку… тому почала тебе чекати і грати, бо тільки це мене трохи підтримувало… - Єва витерла серветкою очі та випила чаю. Важко зітхнула  та поглянула на мене вже більш спокійно – ти пам’ятаєш наше листування ? Так, воно було коротким, десь з десяток листів…однак…
- Так, я пам’ятаю, Єво. Ми з тобою ніколи не бачилися в живу, тож одразу не впізнав, пробач. Але я пам’ятаю… я послухав запис твого виступу… мене так вразила твоя гра… хотів висловити подяку і написав листа. Адресу дав мені один з моїх знайомих, він знав тебе. Особисто знайомитися я не хотів, а от писати я люблю… - я легенько всміхнувся – а ти мені відповіла…
- І у нас почалась розмова про те і се … - вона відповіла взаємним посміхом.
- Однак на жаль, наше листування трохи перервалося… Не подумай, мені не набридло спілкування, ні, я навпаки отримував духовну насолоду… у моїх буднях – це було хоч чимось винятковим… просто я тягнув з відповіддю, я не хотів видатись банальним, тож купу начерків я просто тобі не відправляв… а потім, якось напився і подумав, що хто ми обоє одне одному, щоб з цього щось могло перерости в… - Єва сиділа навпроти мене і спокійно дивилася, в її очах не було докору, лише сум – я не хотів, щоб ти пізнала мене справжнього, щоб ти не відвернулася від мене, бо я грішник… а ти інакша дівчина, не твоєї плоті я бажав… Господи, як це все важко – я обхопив голову рукою і істерично всміхнувся – Прости мене, Єво…
Вона обережно взяла мене за руку…чому вони теплі ?
- Не картай себе… я знайома з твоє творчістю… твої вірші вражають свідомість. Недарма ти став відомим за цей короткий час… думаю, ти перебільшуєш…
- Ні, Єво…- я забрав свою руку, бо не був достойний її жалю – я дійсно багато писав, експериментував з формами… але мені пощастило знайти мецената, який допоміг мені з першою збіркою…показав потрібним людям і бах…великі тиражі та замовлення…
- Але ж людям сподобалось , не достатньо просто надрукувати книжку…
- Так, так, людям сподобалось… а це мене сп’янило. Я почав писати більше… і більше почали друкувати… гроші, мої творіння принесли мені гроші, однак мені було байдуже… я їх почав прогулювати, у мене з’явилося багато друзів… та мені байдуже було, що всі вони лиже підлабузники…мені були потрібні живі прототипи моїх робіт. Я хотів пізнати смак і насолоди цього паскудного життя… випивка, дівчата… літературні вечори з наркотиками… мені гидко від себе ставало, однак я продовжував, бо хотів створити щось більш величне…таке, що могло б стати вічним, а не тимчасовим , хоч і прибутковим, як у ся моя клята творчість…
- Навіщо ти так, Адаме ? Життя воно в нас одне… як же родина до цього поставилась ?
- Родину і справжніх друзів я від себе відігнав … Бо став паскудним шматком плоті… свою душу я програв скорботі…
Нашу розмову перервав метелик… як комаха потрапила в будинок не відомо, однак бідолашний одразу полетів на світло гарячої лампи люстри. Він був надто високо, щоб ми могли якось його врятувати… нам лишалося лише споглядати, допоки обпалене, кволе, колись тендітне, тільце не впало на наш стіл… Метелик помер, шукаючі світла і тепла, а те світло і тепло погубило і так, в біса, коротке його життя. На засмалених крильцях виднілися поодинокі шматочки фіолетового забарвлення з червоними вкрапленнями.
- Як думаєш, він цінував життя ? – спитала дівчина.
- Він сам себе погубив… схоже, що він просто не думав про життя взагалі. Він не розумів, що жив і що помер, теж не дізнався – відповів я, пропалюючи поглядом труп крилатого відчайдухи. Але зовсім дурного…
- А ти, цінуєш життя ?
- Єво, я мертвий… кілько годин назад я гнив в могилі, допоки твоя музика мене не оживила… і ні, я плював на своє життя… я порізав собі вени, бо мені все остогидло….
- А я ? Я теж мертва…- це було навіть не питання, а її страшне усвідомлення правди.
Єва не плакала, не кричала. Більше не ламала рук. Її лице нагадувало ніщо, були і очі, й ніс, губи, однак вони не випромінювали жодної емоції... таке лице мають покійники, коли спочивають у труні під горя плач близьких своїх.
- Так, ти теж… бо… - я не знав як сказати причину її смерті… бо відчував провину…провину за те, що своє життя я згубив сам, а вона хотіла і мала право жити, однак померла не по своїй волі… що в моїй свідомості було не справедливим… і в її видко теж.
Дівчина повільно встала зі столу, підійшла до фортепіано, на якому примостився білий кіт, та взяла його на руки.  Почала пестити пухнасту морду.
- Як я померла? Ти ж знаєш правду. То скажи мені, благаю…
- Не треба мене благати… я скажу…За два місяця до своєї смерті, мені в руки потрапила газета, там була стаття із заголовком – «Страшна трагедія – потяг зійшов з рейок на шляху між Києвом і Черніговом». Я спочатку байдуже окинув поглядом заголовок, подумав, що він бездарно написаний, якимось дилетантом… далі побачив цифру – двадцять людей з тяжкими ушкодженнями і одна загибла… а потім помітив твоє ім’я – «Відома українська піаністка Єва Війтович загинула в катастрофі» - кожне слово давалося мені тяжко, очі наповнились вологою – як я потім дізнався… тобі перерізало горло, вивернуло кілька кінцівок… і… - важко мені стало дихати.
Єва стояла надалі спокійно і пестила білого кота, на мене не дивилася.
- Страшніше те, що один з пасажирів, який вижив, сказав, що ти в цей момент спала. Ти не встигла прокинутися, як вагон почало хитати у просторі і перетворювати ….
- Досить, Адаме… не треба цієї поетичності… я зрозуміла як я померла…
- Я розумію, як тобі важко зараз це все усвідомити…
- Ні. Все добре, Адаме, Справді… знаю, звучить дивно, але тепер я спокійна. Я розумію, що зі мною…
- Але ж…
- Так, я не готова помирати…Та в мене вибір невеликий, варто змиритися з власною смертю – вона посміхнулася -  на жаль, не всі можуть обирати, коли їм померти. Давай їсти пиріг… бо він охолоне, а я так старалася, наче в останній раз…
Я мовчки узяв шматок і вкусив. Мій язик відчуває смаки… за такий пиріг можна і серце, і душу продати… шоколад, бісквіт… ось це смак життя, ось чого мені не вистачає в могилі… пирога, який приготували з нотками життя..
- Смачно… Ти майстриня і в музиці і кулінарії…
- Не говори з повним ротом. Але дякую, мені приємно…
Знову запанувала тиша. Точніше, було чутно лише брязкіт ложки об порцеляну, танок годинникових стрілок та мурчання кота.
- Я звісно рада, що ми поговорили і зустрілися… однак, Адаме, а чому ти тут, що тебе привело, як ти знайшов будинок ?
- Мене теж сюди привіз шофер. Але як я і сказав, збудила мене твоя музика…Вона змусила моє гниле серце битися. Хоча я її зненавидів, бо бажав повернути спокій…однак зараз сиджу і розумію, що хочу почути твою гру.
- Ах, точно, я ж тобі обіцяла в листах…
- Обіцянка – ми вимовили це слово синхронно.
- Шофер мені теж торочив про обіцянку, і тобі теж таке сказав… То значить. Голова болить у мене, Єво… я не можу пригадати, хоча відчуваю, що щось мушу…
- Я пригадую, що в одному з листів обіцяла тобі зіграти в живу, коли ми нарешті зустрінемося…
- Так, ти сказала, що запис, то звісно добре, однак живе виконання – от що варте уваги. Запис – то лише мертве інтерпретування живого…
- Тоді не гаймо часу.
Вона тендітно чкурнула до улюбленого інструменту та зручно вмостилася. Я став поряд. Її блакитні очі, такі повинні губити хлопчачі душі ночами, а не заплющеними лежати під натиском землі і бути з’їденими хробаками.
Єва почала гру. Струнка спинна , руки легкі, однак напружені , щоб впевнено і пластично відтворити кожен звук, кожну ноту… Її пальці нагадували спритних павучків , які перестрибували із клавіші на клавішу та творили мелодію, яка здатна змусити битися серце навіть у мерця…
Я відчував життя… так… я відчував життя. Музика настільки глибоко досягала куточків моєї душі, що викликало у мене спогади мого минулого, короткого існування… Точніше ті світлі моменти і навіть просто приємні дрібниці, які і є тим буттям, сенс якого шукало не одне покоління людей. Мамин голос, запах свіжої книжки, прогулянка під дощем, обійми, улюблені фільми, музика… та мільярди шматочків різноманіття , яке ми сприймаємо як дійсність, як факт, без належного цінування…до поки не поринимо у вічний сон. Я не вірив ні в Рай, ні в Пекло, тому потрапив лише в ніщо… як той метелик, я не усвідомлював, що жив і що значить смерть…
Я згадав свою обіцянку.
Коли Єва закінчила грати, я підійшов до неї і міцно обійняв.
- Ти що, Адаме, боляче… ти легше з обіймами – але вона не злилася, навпаки, була трохи щаслива. Насолоджувалася останніми обіймами… як і я.
- Вибач, я просто не міг передати словами своє захоплення твоєю грою і тобою…
- Ти ж поет – вона сяяла – як це у тебе бракує слів ?
- Так… Що до цього, то я згадав свою обіцянку. Я обіцяв подарувати тобі свою книжку…
- Ні, не мені.
- Пробач ?
- Я теж згадала. Ти вірно кажеш, але трохи виправлю тебе. Ти обіцяв мені, що подаруєш з підписом книгу моїй сестричці Олі, вона теж любить твої вірші…
- Сумуєш за сестричкою ? – дурне питання, звісно, що так, але я не знав, що ще тут сказати. Бо книжки я не мав… а отже обіцянку з нас двох виконала лише вона… який я нікчемний…
- Так. Сумую за нею, батьками, друзями, своїм собачкою Денні… він у мене такий кумедний, любить гортати носом книжки… дивний собака… чомусь приваблюють обкладинки кольорові…а ще любить мене з сестрою зустрічати, коли ми повертаємося додому… - Знову сум охопив її обличчя – і підспівувати моєму виконанню.
- Єво, мені…
Стукіт в двері. Неочікувано. Моторошно.
- Я не хочу йти, Адаме, я боюся…
- Я теж. Але вибору немає. Я поруч – взяв Єву за руку, вона вчепилася мертвою хваткою – ходімо разом.
Я відчинив двері, на порозі стояв невідомець, наш загадковий шофер.
- Час йти. Хоч у мене вічність, але ваш час, на жаль минув. А бонус майже вичерпано – говорив спокійно, без насмішки, але його слова сприймалися як іронія… а може то було співчуття.
- Хто ви такий насправді ? – Єва боялася, але спитала.
- А ви як думаєте ?
- Диявол ? – припустив я.
- О ні – шофер всміхнувся, а може мені здалося, хоч убий, не міг роздивитися обличчя – Я просо смерть.
- Смерть ? На таксі ?
- Розумію ваше здивування. Всі уявляють мене купою кісток в чорному ганчір’і, з косою в руках… а я виявляється ношу шоферський кепчик і керую фіолетовим таксі. Смішно, правда ? Правда часто буває надто простою. О, у вас тут ще пиріг лишився… дозвольте, скуштую.
- Так… для нас його багато, не хочеться дарма лишати – не уявляю як Єві вистачає сил говорити, бо в мене пух мозок.
Просто смерть зайшов до будинку, обережно узяв шматок тортика і скуштував.  Задоволено мугикнув.
- Яка смакота… Єво, Ви просто чарівниця. Дуже, дуже смачний пиріг. Все інше з’їсть Михаїл, тож ваш пиріг не пропаде. Так, Михаїле ?
Білий кіт замуркотів у відповідь… чудернацьке ім’я для кота.
Через кілька митей ми сиділи в машині. Єва і я зайняли задні сидіння. Фіолетове таксі легенько гойдало дорогою. Шофер собі щось мугикав, ми мовчали, трималися за руки. Невинний жест близьких людських відносин.
- Зупинка.
- Чому ми зупинилися ?
- Бо ти, Адаме, маєш виконати свою обіцянку – Смерть поправив дзеркало.
- Але я не маю книжки…
- Тримай, твоя остання – «Червоне на чорному фоні» - Він протягнув мені моє друковане творіння і я не повірив очам.
- Єво, що з тобою ? – Її очі були вологі.
- Це мій будинок , Адаме, ми приїхали до мого будинку.
- Так, пані, але вам не можна бачитись з вашими родичами. Вибачте, такі правила.
- Але що я маю робити ?
- Ось ручка, Адаме, підпиши книжку і поклади в поштову скриньку. І обіцянка буде виконана. І Вас чекатиме спокій.
- І все ?
- Так, і все – підтвердив смерть.
- Тоді і ти Єво напиши щось для сестри.
Вона з вдячністю подивилася в мої очі і тендітною рукою нашкрябала на палітурці поряд з моїм підписом кілька рядочків – « Люблю тебе сестричко». І все.
Я вийшов з таксі, ковтнув свіжого повітря і поклав у поштову скриньку книжку. Обіцянку було виконано. Несподівано , повз мене чкурнув білий лабрадор і вскочив у таксі.
- Дені, хлопчику мій, мій хороший… - почув я з салону фіолетової машини, а ще радісне скавчання песика…
- Це мій подарунок, але не довго, бо нам час рушати.
- Денні, я люблю тебе, мій хлопчику… давай пограємо, давай – вона сміялася крізь сльози – принеси мені паличку, мій розумнику – вона кинула палицю, песик весело за нею побіг в кущі, але коли повернувся, то нашого таксі вже не було на горизонті…
Тільки Богу відомо скільки минуло часу, однак таксі нарешті спинилося біля мого цвинтаря.
- Час прощання. У вас кілька хвилин.
- А що мені робити ?
- Ти Адаме просто переступиш через поріг цвинтаря і автоматично опинишся в могилі. Знову спокій. А Єву я підвезу на інший цвинтар.
В такі моменти завжди бракує слів. Бо далі вже нічого не буде. Хочеться сказати все… і в той же час насолодитися мовчанням. Ми з Євою обрали другий варіант – мовчки обійняли одне одного і я закрив двері машини.
- Спочивай, Адаме, відпускаю твої гріхи. Обіцянка була виконана.
І фіолетове таксі зникло у пітьмі. Тепер я не відчував гниття, моє серце почало сповільнюватися, а очі ставали важким вантажем…Я зробив крок, як той метелик відчув світло і тепло…
[1] La canción de hombre muerto (ісп.) – пісня мерця