І
ІІ
ІІІ
ІV
V
VI
VII
VI

Ніхто не наважувався поворухнутися.

Той моторошний звук із підвалу ще лунав у наших вухах.

Гарольд повільно простягнув руку й узяв щоденник.

Шкіряна обкладинка була холодною й вологою, ніби пролежала під дощем, хоча в будинку не було жодної краплини води.

Він обережно змахнув пил.

На першій сторінці красивим, рівним почерком було написано:

«Особистий журнал доктора Едварда Секаре. Прошу не відкривати його без моєї згоди.»

Гарольд гірко посміхнувся.

— Схоже, доктор уже не заперечуватиме.

Він перегорнув кілька сторінок.

Перші записи не здавалися дивними.

12 травня 1854 року

«Сьогодні ми з Елізою гуляли лісом. Вона знову сміялася з того, що я постійно думаю про роботу. Каже, якщо я й далі проводитиму ночі в лабораторії, то забуду, який вигляд має сонце. Напевно, вона має рацію. Її усмішка — найкращі ліки від утоми.»

Я здивовано переглянувся з Френком.

— Він любив її... — тихо промовив брат.

Я кивнув.

Не було схоже, що цей чоловік міг навмисно створити чудовисько.

Гарольд перегорнув ще кілька сторінок.

29 травня

«Еліза вже третій день гарячкує. Я перепробував усе, що знаю. Настої, кровопускання, компреси. Жодного поліпшення. Господи, тільки не забирай її...»

Ще сторінка.

31 травня

«Сьогодні о четвертій годині ранку серце Елізи зупинилося. Я не зміг її врятувати...»

У кімнаті стало тихо.

Навіть Гарольд перестав перегортати сторінки.

Перед нами вже був не дивак із пагорба.

Перед нами був чоловік, який втратив найдорожчу людину.

Френк важко зітхнув.

— Бідолаха...

Та далі почерк різко змінився.

Літери стали нерівними.

Наче рука писала в поспіху.

1 червня

«Священник приходив по тіло. Я збрехав. Сказав, що поховаю її сам. Не можу. Не віддам її землі. Не тепер...»

Гарольд мовчки переглянувся зі мною.

Тепер ми розуміли, чому в селі ніхто не бачив похорону.

2 червня

«Смерть — лише припинення роботи людського тіла. Якщо серце можна змусити битися, легені — дихати, а нерви — знову передавати імпульси, то чому людина не може повернутися?»

— Господи... — прошепотів Едмунд.

— Він збожеволів... — додав Френк.

Та Гарольд не дозволив нікому перебити читання.

5 червня

«Досліди на жабах дали дивовижний результат. Електричний струм примушує мертві лапки рухатися. Це не життя... але це вже не смерть.»

Мені стало не по собі.

Я чув про такі досліди лише від мандрівного професора, який кілька років тому гостював у нашому абатстві.

Але це були жаби.

Не люди.

7 червня

«Собаки дали кращий результат. Один прожив майже чотири хвилини після відновлення серцевої діяльності. Він не впізнав мене. Не реагував на голос. Лише дивився...»

Френк швидко підняв голову.

— Собаки...

— Що?

— Пам'ятаєш? Перед усім цим із села зникли всі собаки.

У кімнаті запанувала тиша.

Ніхто не хотів вимовляти вголос те, про що всі подумали.

Гарольд перегорнув ще кілька сторінок.

Деякі були вирвані.

Інші залиті чорнилом.

Нарешті він знайшов запис, зроблений великими, нерівними літерами.

11 червня

«Я більше не маю часу. Тіло починає змінюватися. Якщо чекатиму ще хоча б день, буде запізно. Сьогодні вночі я поверну Елізу.»

Усі мовчали.

Я чув лише власне серцебиття.

Саме тоді...

Туп...

Удар із підвалу пролунав знову.

Цього разу сильніше.

Так, ніби хтось ударив у двері всім тілом.

Ми здригнулися.

Гарольд міцніше стиснув щоденник.

— Читай далі, — тихо сказав Едмунд.

Він перегорнув наступну сторінку.

На папері були плями крові.

Деякі слова майже неможливо було розібрати.

12 червня. Близько другої години ночі.

«Вона відкрила очі...»

Нижче.

«Серце б'ється...»

Ще нижче.

«Температура підвищується...»

А останній рядок був написаний так криво, ніби доктор писав його тремтячою рукою.

«Вона не пам'ятає мене...»

Після цих слів сторінку перетинала довга кривава смуга.

Наче щоденник висмикнули з рук.

Під нею залишилися лише два ледь розбірливі слова.

«Боже... вона...»

І більше нічого.

Саме в ту мить із підвалу пролунав такий удар, що весь будинок здригнувся.

Пил посипався зі стелі.

Десь унизу скрипнули старі двері.

Ми мовчки дивилися в темний отвір сходів, що вів до підвалу.

Здавалося…

Що хтось почав повільно підніматися нагору.

© Cтанолав Калашнік,
книга «Чудне створіння доктора Секаре».
Коментарі