Світанок приніс із собою світло.

Та не надію.

Усі ми були виснажені безсонною ніччю. Діти спали, притулившись до матерів. Старі мовчки сиділи на лавках. Ніхто вже не сперечався й не молився вголос.

Лише Джордж лежав біля вівтаря.

Його обличчя стало ще блідішим.

Дихав він уривчасто, ніби кожен вдих коштував йому неймовірних зусиль.

Коваль Гарольд більше не витримав.

Він був людиною прямою. Не любив загадок і завжди вважав, що будь-яку біду можна здолати, якщо знати її причину.

Він підвівся, повільно підійшов до Джорджа й присів навпочіпки.

— Досить мовчати, — сказав він, стискаючи кулаки. — Через тебе все село сидить замкнене в церкві. Якщо знаєш хоч щось — кажи.

Джордж навіть не розплющив очей.

— Я... нічого...

— Брешеш.

Гарольд схопив його за сорочку.

— Ти знаєш, що ходить надворі!

— Гарольде! — обурився священник.

— Ні, отче! Досить! Якщо він зараз помре, ми так нічого й не дізнаємося.

У церкві запанувала тиша.

Усі дивилися лише на них.

Я теж підійшов ближче.

Джордж повільно відкрив очі.

Вони вже не були сповнені жаху.

Лише втоми.

Він довго дивився кудись повз нас.

Нарешті його губи ледь ворухнулися.

— Це...

...Секаре...

Гарольд нахилився ще ближче.

— Що Секаре?

— Усе... через нього...

— Він створив це?

Джордж ледь помітно похитав головою.

— Не знаю...

Я... тільки...

...допоміг...

— Допоміг у чому?!

Та Джордж уже ніби не чув його.

Його груди кілька разів важко піднялися.

Він подивився просто на мене.

Не на Гарольда.

Саме на мене.

І прошепотів останні слова:

— Не... відкривайте... підвал...

Його голова безвольно схилилася набік.

Священник приклав два пальці до його шиї.

Минуло кілька секунд.

Він повільно перехрестився.

— Господь прийняв його душу.

У церкві запанувала така тиша, якої я не чув навіть тієї ночі.

Плювок помер.

І разом із ним померла єдина людина, яка хоч трохи розуміла, що сталося.

Минуло близько години.

Сонце вже піднялося над деревами.

Через вузькі вікна ми обережно оглянули подвір'я.

Нікого.

Лише перекинутий віз, відро біля колодязя та кілька ворон, що несподівано повернулися до села.

— Вона пішла, — тихо промовив Гарольд.

— Або чекає, — відповів Френк.

Ніхто не знав, хто з них мав рацію.

Священник запропонував чекати ще день.

Та Гарольд різко вдарив кулаком по лаві.

— Чекати чого? Поки вона повернеться? Поки всі помремо від спраги?

Він обвів поглядом чоловіків.

— Ми знаємо лише одне. Перед смертю Джордж назвав ім'я Секаре. Якщо правда десь і є, то тільки в його будинку.

— А якщо те створіння ще там? — запитав старий аптекар.

— Тоді ми хоча б дізнаємося, з чим маємо справу.

Його слова були жорстокими.

Але правильними.

Після довгої суперечки вирішили, що підуть лише четверо.

Гарольд.

Мій брат Френк.

Я.

І старий мисливець Едмунд, який знав кожну стежку в лісі.

Перед виходом священник благословив нас.

— Якщо до заходу сонця не повернетеся...

Він не закінчив.

Не було потреби.

Ми й самі розуміли, що це може бути дорога в один кінець.