– Агов, Дев’ятнайцятий! – викрикнув хтось із–за хащів, та ніхто йому не відповів, лишень хлопець що майстрував свій пліт біля берега злегка обернувся, але не звернув уваги, він знав що це його гукають, але відповідати йому не хотілося.

– Агов, ти шо, мене не чуєш? – продовжував хтось кричати.

Хлопець відклав свої саморобні інструменти та встав, на його грудях був номер дев’ятнадцять, його ноги трохи оніміли і йому знадобилося кілька секунд аби нормально випрямитись. На вигляд йому було років під двадцять п’ять, максимум двадцять сім, майже два метри ростом, смуглява шкіра яка передалась йому від батька, що був уродженцем Бразилії, короткі кучері кольору каштану та голубі очі, тутешні жителі дивувались його зовнішньому вигляду, а особливо його фігурі, адже цей хлопець був вищий аніж будь–хто на острові, але водночас був худорлявішим аніж інші. Тим часом з хащів вийшов чоловік, що так завзято шукає того дев’ятнадцятого. На вигляд цьому чоловіку було років за тридцять, з густим але коротким темним волоссям, ростом під метр вісімдесят п’ять, і з тілом як у Аполлона, і це не лише він мав такий вигляд, усі мешканці цього острова виглядали ідеально, усі були приблизно однакового віку, і тільки одна деталь їх кардинально відрізняє один від одного, у кожного з них на грудях був номер, у того чоловіка що вийшов з хащів, на грудях був номер тринадцять.

– Ти шо, зовсім оглух? – продовжував чоловік з номером тринадцять.

– Я тебе чую. – крізь зуби відповів хлопець.

– То чого ти не відповіси мені?

– Бо я не Дев’ятнадцятий, у мене є ім’я.

– Шо воно взагалі таке, то твоє ім’я? Де ти його си знайшов, в кролячій норі викопав?

– Ні, це так мене звуть, Габріель, усіх людей якось звуть, кожна людина при народженні отримує якесь ім’я, і так її називають аж до смерті. Ти розумієш мене хоч трохи?

– Я і думки не маю про шо то ти таке торочиш. Розказуєш про якісь імена, міста, машини. Нашо узагалі якось називати людину по інакшому, якшо вона вже має свого номера на груді, то є дурня якась, так же заплутатисі можна.

– Слухай, я не маю часу аби пояснювати тобі це все знову. Чого ти взагалі приперся? – трохи спокійніше продовжив хлопець.

– Дев’ятнайцятий, ти мені подобаєш, тому я прийшов до тебе. В нас си була рада, ми рішили не пхатись у твої діли і дозволити тобі робити усьо шо ти хочеш, ну то усьо в думках нашого здоровля, розумієш, ти ж бо якийсь дивак, ти не такий як ми, ніхто і думки не гадає того шо ти говориш…

– Давай ближче до справи, і не називай мене так, мене звуть Габріель Вієра.

– То як мені на тебе казати? – запитав Тринадцятий.

– Називай мене просто Габріель.

Тринадцятий на мить замовк, намагаючись прокрутити в своїй голові це складне слово, його карі очі зажмурились, він наче намагався в умі вивести куб з десятизначного числа.

– Габірель. – повільно промовив Тринадцятий.

– Ні! – викрикнув Габріель.

– Як то нє, ти ж ам сказав шоб я так до тебе казав.

– Не так! Не Габірель, а Габріель. Габ-рі-ель.

– То я так і кажу на тебе, Габірель.

– А, нехай так, це все рівно краще, аніж Дев’ятнадцятий.

– Габірель. – повільно промовив Тринадцятий та зробив паузу аби побачити як на це відреагує його співрозмовник, зрозумівши що той мовчить, він продовжив. – То ти ж рішив кудись плисти, та?

– Так, чорт забирай, я вирішив плисти звідси, подалі від вас і від цього проклятого острова.

– Не треба того робити, то є марне діло. – майже шепотом, оглядаючись аби їх ніхто не почув, сказав Тринадцятий.

– А ну тепер давай детальніше з цього місця. – насторожено сказав Габріель.

– Колись давно, багато сотнів років назад, коли ще сонце не світило так сильно, на нашій землі появився хлопець, він був похожий на тебе, мав такий самий номер дев’ятнайцять на своїх грудях, тоже говорив про якісь дивацькі речі яких ми не знали. Він, так само як і ти хотів кудись дітись з сього острова, ми хотіли його спинити, але він змайстрував собі якусь штукенцію і ранив нею Четвертого, тому ми рішили і тобі не мішати.

– Але чому ти тут? Чому ти вирішив не прислухатись до рішення ради, і допомагати мені? – з деяким здивуванням запитував Габріель.

– Тому шо ти мені ся подобаєш, Габірель, ти розказуєш багато цікавих штук, всі шо тут є, і я, ми тебе не розумієм, але я думаю, шо ти б міг навчити шось нас, шось таке, чого ми не вмієм, і я не хочу шоб ти скінчив так, як той другий Дев’ятнайцятий.

– А що з ним трапилося? Він відплив з острова?

– Він змайстрував собі якусь плавучу штуку, чи шось таке, і поплив гет, його не було пару тижнів, ми вже рішили що він вмер, але ж ось сталась дививна, з того боку острова хтось побачив шось гет дивне у воді, і коли воно приблизилось, ми пізнали її, то була плавуча штука Дев’ятнайцятого. Він висадився на берег і був дуже злий, він казав що не хотів сюда вертатись, і що він не знає як він сюда вернувся. Через пару днів він знов поплив, і знов, через пару тижнів він приплив до другого боку острова. І так йшло два місяци, він плив на захід, і вертався зі сходу, він плив на півноч, а вертався з півдня.

– Але це неможливо! – вирвалось у Габріеля.

– Він тоже так казав, але то є так, усе шо є на тому світі, то наш острів, і безкінечна вода. Я не знаю відки ти прийшов, але по воді ти точно туди не добереш.

– А як звідси вибрався той Дев’ятнайцятий, його ж немає на острові.

– То є не зовсім так, коли він знову си вернувся на острів, ми почуяли шо з ним щось не то, він вже не пакував свої речі в дорогу як всі минулі рази, він просто тікав від усіх, сидів сам, аж поки під час полювання на дичину, в глибині острова ми не найшли його. Він висів на мотузці перев’язаній по шиї. В нього не було дихання, не було стуків серця, душа його покинула, і ми рішили поховати його під тим деревом.

Габріель мовчки дивився на Тринадцятого та не міг повірити що це все відбувається насправді, що він дійсно знаходиться тут, на якомусь таємничому острові, де у всіх на грудях є номер, де люди не знають як вони тут опинились, вони просто живуть собі вже цілу вічність і ніхто з них не пам’ятає з чого все почалось. А тепер ще і виявляється що вибратись звідси неможливо. В голові у Габріеля не було вільного місця для того, аби повірити в це, адже ще зовсім недавно він жив своєму місті, ходив на роботу, планував своє весілля, а тепер, навколо нього це божевілля.

– Це не може бути правдою. – промовив Габріель та взявся витягувати свій пліт на воду.

– Спинися, ти не відаєш шо робиш, ти ж вернешся сюда.

– Тринадцятий, ти класний пацан, але я повинен це зробити, якщо все що ти сказав є правдою, я не повірю в це, поки сам не переконаюсь.

Тринадцятий дивився на Габріеля незрозумілим поглядом, адже він усе йому пояснив, сказав те, що йому заборонили казати, а він все рівно його не послухав.

– Стій! – крикнув Тринадцятий.

– Я не залишусь тут. – відповів Габріель.

– Ти мене не поняв, в тебе мало їжі, ти вмреш з голоду, і ти ше води собі мало взяв.

Габріель глянув на свій провіант, їжі тут було на декілька днів, а якщо Тринадцятий був правий, і плисти навколо цього світу декілька тижнів, то він просто помре з голоду десь посеред океану, і хвилі носитимуть його мертве тіло аж до того дня поки його пліт не приб’є до берега цього острова.

– Ти правий, Тринадцятий, їжі в мене недостатньо, де мені дістати більше?

Тринадцятий глянув на Габріеля, трішки подумав, що було помітно по його обличчю, та відповів.

– Знаю я одне місце, де можна дістати тобі істи і пити.

– І що це за місцина?

– Пішли зі мнов, я тобі покажу.

Колись, давно, вони хотіли зупинити того Дев’ятнадцятого від його бажання покинути цей острів, але в них це не вдалося. Габріель спочатку подумав, що це пастка, що їхня рада навмисно відправила Тринадцятого, щоб той вмовив Габріеля повернутись на острів, та все ж таки, втрачати йому було нічого, та і слова Тринадцятого здавались йому правдивими, тож він вирішив погодитись.

– То куди ти мене ведеш? – запитав Габріель у Тринадцятого.

– То є місце, про яке ніхто не знає.

– Ти можеш розповісти детальніше?

– Мені не можна таке росказувати, за те мене можуть запхати в клітку.

– В клітку? – здивовано запитав Габріель.

– Та, в нас є клітка, для тих хто нарушає правила.

Габріелю це аж ніяк не сподобалось, якщо в них є клітка, куди запроторюють порушників, то можливо саме туди його і ведуть. Він зупинився, спробував прикинути скільки вони вже пройшли, і чи встигне він повернитись до свого саморобного плоту.

– Чого ти сі спинив? – запитав Тринадцятий.

– Я нікуди не піду, поки ти мені все не поясниш.

– Пойми мене, я не можу такого нікому росказувати.

– Тоді я повертаюсь до свого плоту.

Габріель поволі почав іти в зворотному напрямку, він навмисне не квапився, аби Тринадцятий бачив як він іде, і щоб його замучило сумління, і це спрацювало.

– Стій! – крикнув Тринадцятий. – Я всьо тобі роскажу, але якщо ти мене видась, то мені стане тяжко.

– Гаразд, я даю слово, що я нікому нічого не розповім. – відповів Габріель.

– Значить всьо було так, коли той Дев’ятнайцятий вмер, ми зібрались на раду, Первий рішив що нам треба головного, який би рішав що і як хто має робити, бо інакше, якщо ше хтось сі з’явить на острові, ше зліший ніж Дев’ятнайцятий, то нас можуть повбивати. Ніхто не хотів ставати головним, нікому не було до того діла, і Первий сказав шо він буде головним, і всі ся погодили. Після того житіє на острові потроху начало ся міняти, в нас тут завжди є шо їсти і пити, і ніколи такого не бувало шоб ми голодали, але Первий сказав шо треба робити запаси, бо якшо всі звірі вимруть то ми помрем всі з голоду, ніхто не понімав нашо ті запаси, але так як Первий був головний, всі його ся послухали. Я сі спитав його, де ми будемо ті запаси складати? Він мені повів шо він їх сам буде ховати, шоб ніхто не знав де воно є, і шоб ніхто не схотів їх вкрасти. Я си не понімав його, нашо комусь тут шось красти, але так як він був головний, я робив як всі, і носив запаси йому. І так вже багато років, кожен місяць ми несем йому запаси, і віддаємо йому, і ніхто не знає де то всьо лежить.

– А ти, як я розуміє знаєш.– сказава Габріель.

– Я знаю, я не хотів то знати, то було случайно, я охотився на дичину, і пішов дальше ніж ми обично ходимо, я дойшов аж до могили Дев’ятнайцятого, я не був там вже сотні років, бо в нас тут ніхто туда не ходе, всі ся боять шо він появиться там знов, і я тоже сі бояв того, і тому дуже злякався коли побачив шо біля його могили хтось ходе. Я вже хотів бігти назад і кричати, але я си пригледів, і побачив шо то є Первий, шо то він там стоїть і шось копає. Під тим самим деревом де лежить Дев’ятнайцятий, Первий ховає наші запаси. І коли я поняв, шо то там лежать наші запаси, я си подумав, а чого Первий сюда прийшов, ми будем віддаввати часть добичі аже через пів місцяця, тому я тихенько почав підсуватись до нього, і ввидів шо він сам і їсь ті запаси, але я нікому того не казав, бо мені би ніхто не повірив, і більше я сам тоже туда не ходив, бо якщо мене Первий там побачить, то закине в клітку.

– Що то за клітка така, і чого ви її так боїтесь? – запитав Габріель.

– Про таке тоже нам не можна говорити, але я ітак багацько тобі сказав, то розкажу і про клітку тоже. Далеко в лісі, є глибока печера, ніхто туда не ходить, бо тяжко дуже туда зайти, і якщо впадеш туда, то вже сі не вибериш. Ту печеру найшов Первий, він привів нас туда, і показав її, він зробив клітку, і повісив її над печерою, він сказав нам, шо якшо хтось нарушить правила, його запхнуть в ту клітку, і пустять в печеру на багато років аж поки той хто в клітці не шчезне зовсім і не лишаться там самі його кості.

Габріелю все більше не подобався цей план, обікрасти найжорстокішого мешканця цього острова, який може запросто засунути його в цю клітку і залишити там помирати.

– Когось вже там закривали?

– Тіко одного, дуже дуже давно, але я но хочу про то говорити, бо то є дуже тяжко для мене. – на очах у Тринадцятого виступила сльоза, схоже що в цій клітці помер хтось дуже близький для нього, Габріель помітив цей сум, і вирішив змінити тему.

– То ти хочеш пограбувати склад Першого?

– Та, а чом би й нє. – з обличчям людини якій вже нічого втрачати відповідав Тринадцятий.

– Гаразд, я згодний.

Дорога до цього дерева виявилась довгою, Габріель провів на цьому острові близько тижня, і йому здавалося що він геть невеликий, що його за годину можна обійти навкруги, але виявилось що лише для того аби дійти до центру острова, потрібно майже три години. Сонце вже давно зайшло за полудень, а отже вони повернуться до його плоту під вечір, це був не дуже хороший варіант, адже відправлятись у плавання посеред ночі небезпечно, але з іншого боку, залишатись на острові після пограбування ще небезпечніше.

Хащі острова нагадували Габріелю джунглі, хоч він там і ніколи не був, але це перша асоціація яка в нього виникла, тут майже не було стежок, і деякі відрізки шляху давались йому дуже важко, адже не було ніякого мачете чи ще чогось, аби прорубувати собі шлях, і коли здавалось що йти вже немає сили, Тринадцятий раптом зупинився, присів до землі, та подав знак Габріелю щоб той мовчав і також присів на землю.

– Ми на місці? – шепотом запитав Габріель.

– Та, то є он під тим деревом. – Тринадцятий показав на галявину, посеред якої височіло прекрасне і пишне дерево, Габріель не міг повірити своїм очам, воно було осипане рожевим цвітом і здавалося вистою завбільшки з сотню метрів.

Тринадцятий поволі почав просуватись уперед, оглядаючись та прислухаючись чи нікого немає поряд. Переконавшись що усе чисто, він подав знак Габріелю щоб той виходив з кущів.

– Габірель, давай скорше, сюда може прийти Первий.

Тринадцятий підбіг до дерева та почав відкидати кимсь навмисно розкладене гілля, під цим гіллям і ховався склад Першого. Габріель знав що тут також похований Дев’ятнадцятий, він поглядом шукав могилу, або бодай шось схоже на могилу, якийсь пам’ятний хрест, зірку, чи камінь, бодай щось щоб означало що тут похована людина, але на галявині не було жодного сліду.

– А де могила Дев’ятнадцятого? – запитав Габріель, поволі витягуючи запаси з схованки.

– Осьо тут і є. – відповів Тринадцятий.

– Осьо тут, це де? Тут, в цій ямі з їжею?

– Нє, а може і та, ніхто того не знає.

– Як це ніхто не знає, ви його просто тут закопали і забули про нього? – трохи здивовано запитував Габріель.

– Нє, ми не забули, ми просто не говорим про то. Всьо, Габірель, в нас нема часу, давай скорше то всьо бери і біжимо до твої плавучої штуки.

Тринадцятий на швидкоруч накидав гілля назад на сховок та побіг в напрямку берега, Габріель біг за ним, але думки його були геть далеко, він не міг збагнути як тут усе влаштовано, нащо їм лідер який їм погрожує, чому їм так байдуже до людини яка тут похована, і що найголовніше, чому Тринадцятий йому допомагає, адже в нього ідеальне життя, він, як собі уявляв Габріель, може жити тут вічно, для чого він ризикує усім заради незнайомця.

Починало вже сутеніти, а вони все бігли тримаючи в руках і на спині запаси їжі та води, через додаткову вагу, Габріель швидко втомився, і вирішив зупинитись для того щоб перепочити.

– Чого ти сі спинив, нам треба бігти! – кричав на нього Тринадцятий.

– Я не можу бігти, я втомлений, мені потрібно перепочити, або бодай іти трохи повільніше. – задихавшись відповідав Габріель.

– Нам ше половина зосталась, давай вставай Габірель. – продовжував Тринадцятий.

– Зачекай, дай мені декілька хвилин. – відповідав Габріель, він вже почав шкодувати що погодився на цей план, він так втомився, що був готовий померти прямо тут, але раптом, в нього з’явилось друге дихання, спровоковане тим що його можуть вбити.

– Вони там, швидше, ловіть їх! – кричав хтось в глибині лісу, це був Перший, разом з іншими жителями, невідомо що він їм розповів, але судячи з криків, вони були розлючені. Тринадцятий розумів що він тепер теж в небезпеці, він взяв в вільну руку корзину яку ніс Габріель, аби полегшити його тягар, допоміг йому підійнятись, та побіг прокладаючи шлях Габріелю. Вони бігли що було сил, принаймні що було сил у Габріеля, адже Тринадцятий здавалося зовсім не втомлюється. Крики розлючених мешканців наближались все ближче, хтось вже кричав «Я їх бачу», «Ось вони», Габріель біг що було в нього сили, в його очах вже почало темніти і він вже майже не бачив попереду себе Тринадцятого, як раптом, десь попереду почало пробиватись світло, тикий приємний голубий колір океану додав йому сил, ще зовсім трішки залишилось, і він покине це острів. Габріель зробив останній ривок та вибіг на берег, Тринадцятий прибіг раніше, і вже погрузив усі продукти на пліт, він навіть здогадався відв’язати його від берега, що неабияк здивувало Габріеля.

– Давай скорше, залазь на свою штуку і пливи, поки вони тебе не піймали.

Мешканці от–от схоплять їх, їхні крики були вже зовсім близько. Вони кричали «В клітку Дев’ятнадцятого», «В могилу Дев’ятнадцятого». Габріель не відчував своїх ніг, його руки трусились, він вхопився за весло і почав відштовхуватись від берега,

– А як же ти, Тринадцятий, вони запхнуть тебе в клітку?

– Зі мной все буде добре, я сі якось розберусь. – спокійно відповідав Тринадцятий.

Габріель вже відплив на декілька метрів, як раптом з лісу вибігли мешканці, вони побачили Тринадцятого, і це їх ще більше розлютило.

– З ними Тринадцятий, не дайте їм втікти, вони двоє мають бути покарані! – кричав Перший.

Тринадцятого охопила паніка, він не знав що йому робити, куди йому бігти, де він може заховатись на цьому острові.

– Швидше, Тринадцятий, стрибай на пліт, інакше вони вб’ють тебе! – кричав Габріель, він вже відплив метрів на десять, і рухався далі, але дуже повільно, аби Тринадцятий ще міг до нього дістатись.

Тринадцятий поглянув на Габріеля, поглянув на розлючений натовп з номерами на грудях, що біжить в його сторону, і побачив, що попереду всіх біжить Шістнадцятий, тримаючи в руках палицю, обличчя його було червоне від гніву, Тринадцятий усе своє життя вважав його своїм найкращим другом, але якщо він хоче його смерті, значить йому нічого втрачати, і він кинувся в воду до Габріеля. Пройшовши декілька метрів, він почав тонути, адже як виявилось потім, мешканці острова не вміють плавати. Габріель кинув йому весло, щоб він за нього вхопився, але нічого не вийшло, Тринадцятий пішов на дно. Довго не думаючи, Габріель кинувся рятувати свого друга, він пірнув у воду, вхопив Тринадцятого, підняв його на верх та закинув на пліт, потім повернувся назад і дістав з води весло та почав вилазити на пліт, щось гупнуло по воді поряд нього, він повернувся назад і побачив як мешканці кидають в них каменюками, Тринадцятий прийшовши до тями та опанувавши себе допоміг Габріелю вибратись на борт.

– Хапай весло і греби! – крикнув Габріель, але у відповідь отримав лише незрозумілий погляд. – Гаразд, я буду гребти, а ти спробуй якось відбити ці каміння, щоб вони не пошкодили наш пліт.

Габріель вже і забув що був втомлений до смерті, він вхопився за весла та пачав гребти, каміння билося об їх пліт, билось об воду, декілька раз вони навіть потрапили у Габріеля, але серйозних ушкоджень їм не вдалося нанести. Відпливши на безпечну відстань, Габріель впав на свій пліт, і відчув як кожен його м’яз несамовито болить.

– Шо ми тепер будем робити? – запитав Тринадцятий.

– Спочатку, ми відпочинимо. – відповів Габріель, заплющив очі, та заснув.

***

– Тобі кави зробити? – крикнула з кухні Вікторія.

– Так, мабуть. – відповів Габріель, він щойно прокинувся, його спальня здавалась такою дивною, наче він не бачив її цілий тиждень. В його голові все ще сиділи Тринадцятий, дивний острів та все інше, але прокинувшись у своєму зручному ліжку, він зрозумів що це все був дуже дивний і довгий сон.

– З тобою все гаразд, ти якийсь збентежений? – запитала Вікторія зайшовши в кімнату тримаючи в руках запашну каву.

– Мені такий дивний сон наснився, такий реальний що аж моторошно. – відповідав Габріель.

– Не переймайся, це просто сон. – відповіла Вікторія та пішла на кухню готувати сніданок.

Габріель сів на край свого ліжка та почав роздивлятись усе довкола, в голові перегукувались між собою спогади з його сну, і чим більше спогадів виринало на поверхню, тим важче йому було змиритись з думкою що це все було лише плодом його уяви.

– І що ж тобі снилося, любий? – крикнула з кухні Вікторія, вона готувала мабуть сніданок, Габріель не бачив чим вона там займається, просто кричав їй у відповідь.

– Я опинився на якомусь острові, це був дуже дивний острів, там у всіх був номер на грудях, і навіть у мене.

– І який номер в тебе був?

– Дев’ятнадцятий.

– Дев’ятнадцятий? Може це твоє улюблене число?

– Ні, це не моє улюблене число, я взагалі не знаю чому в мене був такий номер, може він просто був ніким не зайнятий, я не знаю.

– Ну і що трапилося далі?

– Ну, одним словом, я забажав звідти вибратись, побудував собі якийсь пліт, але виявилось що цей острів єдиний клаптик суші на планеті, і куди не пливи, все рівно повернешся назад.

– Ну і як ти вибрався?

– Я не вибрався, я заснув на плоту, і прокинувся тут, вдома.

– А як ти потрапив на цей острів?

– Та ніяк, просто прокинувся там і все.

– Як це, просто прокинувся на острові? Щось же мусило бути перед тим, як ти там опинився.

Раптом Габріель почав перебирати в своїй пам’яті події задом на перед, в намаганнях зрозуміти в який момент він опинився на острові, і він згадав що його життя обірвалось не в момент коли він ліг спати, ні, усе обірвалось серед цілком реального дня. Габріель згадав що він сидів у гаражі, і лагодив свою машину, він її купив у якогось дивного стариганя, який володів нею понад тридцять років, але так і жодного разу не заводив, і коли Габріель почав розбирати салон, на землю випала якась дуже дивна штука, схожа на куб, навіть на кубик-рубік, адже на кожній стороні було по дев’ять квадратів, вони були наче кнопки, які виринали із середини куба і які хотілося натиснути, і ще, і він точно пам’ятає що там не вистачало одного квадрата, він точно пам’ятає що не хотів його брати цей куб своїми брудними від масла руками, адже він виглядав наче чисте і прозоре срібло, але поряд не було рушника, тому він все таки вирішив акуратно його підняти з землі, Габріель нахилився, його рука вже торкнулась цієї штуки, і він відчув як один маленький квадрат ковзає всередину, і саме в цей момент усе зникло, саме в цей момент він опинився на острові.

– Я згадав. – повільно, перебираючи картинки із свої голови, говорив Габріель. – Перед тим як потрапити на острів, мені снилось що я лагодив свою машину.

– То ти заснув у гаражі? – запитала Вікторія увійшовши в кімнату.

– Я не знаю, я не впевнений, може це також було частиною сну.

– А цей куб, звідки він взявся в твоєму гаражі?

– Та я не знаю, випав з машини?

– Якась маячня. Звідки він в машині міг взятись? – з посмішкою запитувала Вікторія.

– Та я не знаю, це якийсь найдивніший сон в історії. – відповідав Габріель. Він встав з ліжка та почав одягатись, раптом його веселий вираз лиця зник, він обернувся до Вікторії, вона як завжди сяяла своєю красою, її коротке золотаве волосся сяяло на фоні світла з вікна, за яким не було нічого окрім світла.

– Але я не розповідав тобі про куб. – трохи налякано і здивовано відповів Габріель, він відчув що тут щось не чисто, за вікном не було нічого окрім білого світла, Вікторія почала наближатись до нього, і в її очах можна було побачити когось іншого.

– Де цей куб? – погрозливо запитала вона. Габріель відчув як його тіло прикувало до ліжка, і він не може поворухнутися.

– Я не знаю, він мабуть десь у гаражі. – налякано відповідав він.

– Я запитую тебе ще раз, де мій куб? – її голос змінився, тепер він вже не був таким ніжним як завжди, ні, тепер це був не її голос, він був гучним і твердим, голос, який своєю величчю заповнював усю кімнату.

– Я не знаю. Я справді не знаю. – кричав Габріель.

– Віддай мені мій куб! – її голос почав проникати в нього в середину, він відчув як вона перетворилась на щось таке, чого не існує насправді, на щось величне і могутнє яке поглинає його і водночас заповнює його із середини. Він намагався знову сказати їй, що він не знає де цей куб, але в нього нічого не виходило, усе його тіло, усі м’язи завмерли і він не міг вичавити із себе жодного звуку, а вона усе більше кричала на нього та поглинала його, Габріель намагався прокинутись але нічого не відбувалось. Раптом вона зупинилась, увесь морок зник, Вікторія набула свого звичайного вигляду, вона повільно нахилилась до нього та промовила.

– Якщо не повернеш мені мій куб, я тебе знищу.