Габріель стояв біля вікна та не міг повірити своїм очам, він не міг зрозуміти, що це усе таке. Чому усі будівлі золотавого кольору а небо осяяне зорями і водночас сонячним світлом, хоча ніде і не видно було сонця. Він приглядівся, і зрозумів що під будівлею знаходиться якась площа, але під цією площею не було землі, ні, там були інші будинки, дороги, магістралі, інші площі, і як би він не вглядався униз, він не міг побачити звідки усе починається. Він глянув на горизонт, і там теж нічого путнього не було, у самій далеченні будинки просто зливалися в одну золотаву лінію. Здавалося, що всі ці будівлі можуть дістатись хмар, але жодної хмаринки не було на небі. Раптом зазвучала сирена і звідусіль, мов мурахи, почали вилазити люди, і не тільки люди. В принципі усі створіння, хто б вони не були, нагадували людей, але у них були якісь відмінності, були такі в яких шкіра була яскраво–голубого кольору, або з металевими руками чи ще якісь інші дикі відмінності, але в загальній перспективі, вони всі нагадували людей.

Приглядівшись, Габріель побачив, що вони тримають в руках якусь посудину, схожу на звичайну металеву тарілку, але кожен із цих людей, у своїй тарілці ніс щось дивне, розміром з кулак, в пластиковому пакету, щось пласке і схоже на деталь від конструктора, воно було наче багатогранне але мало три невеликі вирізи всередину, схоже за будовою на листок якоїсь рослини, і всі ці деталі були різних кольорів, найчастіше йому траплялись фіолетові, жовті та зелені.

Якийсь гул привернув увагу Габріеля, схоже ще хтось був в іншій кімнаті, бо було чути як хтось переставляє і соває меблі та великі речі, а цей звук був схожий на звук пилососа. Гул наближався до нього все виразніше і до кімнати увійшов, чи точніше заїхав, якийсь робот, точніше заїхала, бо з форми цього робота можна було зробити висновок що це жіночого роду механізм. Замість ніг у неї була якась штука якою власне і здійснювалось прибирання, були у цієї, так би мовити «роботихи» і руки, такі як і у людей, з ліктями і п’ятьма пальцями, а от голова була схожа на м’яч для американського футболу, ще й з двома антенами по боках. Побачивши Габріеля, робот-жінка раптом притихла, точніше перестала пилососити.

– Доброго ранку пане Габріель, подати вам сніданок і каву? – жіночим голосом запитала робот.

– Так, буду вдячний. – відповідав Габріель, не розуміючи звідки вона знає його ім’я.

Робот в мить поїхала і вже через хвилину повернулась тримаючи на руках тацю з їжею, кавою та дивними приборами, які Габріель не знав як застосовувати, він показав пальцем на щось та запитав у робота – Що це?

– Це каліотор. – відповіла вона.

– А це, що? – знову запитав Габріель показуючи на іншу невідому для нього штукенцію.

– Це трип. – знову відповіла робот.

– Ага, дякую. – відповів Габріель, він хотів запитати «Як цим усім користуватись?», але вирішив що це буде вже аж надто дивно, але коли робот пішла, він зрозумів, що це був просто робот, і для роботів навряд чи є різниця між дивним і нормальним, і він не знає чи є в них відчуття та емоції. Дивлячись на цю тацю, Габріель згадав як сильно він зголоднів, не знаючи як користуватись цими приборами у цьому світі, він таки вирішив робити так, як він звик до цього на землі, взяв якусь штуку, яка мала заглибину, та почав користуватись нею як ложкою, «Добре хоч кава тут у чашках» подумав він, хоч на смак вона більше нагадувала землю розведену з водою, ще і холодна. Не встиг він насолодитись цим дивним сніданком, як його трапезу перервав ще один гість.

До його кімнати увійшов дуже дивний чоловік, ростом він був під два метри, а може й вище. Фігура у нього була, наче великий трикутник, але в лише в профіль. Тобто якщо дивитись на нього в анфас, він виглядав як квадрат. Коротенькі ноги і тулуб завширшки і заввишки із метр, а якщо дивитись в профіль, то його живіт був надзвичайно великим, а от в районі грудей він був дуже худий, одним словом, виглядав він дуже дивно, як квадрат у анфас, і як трикутник у профіль.

– Доброго ранку, вітаю в нашому Між Світовому Континенталі, ми раді що ви обрали наш готель. – сказав цей дивний чоловік. Габріель глянув на нього, намагаючись зрозуміти що той має на увазі.

– Доброго ранку. – повільно промовив Габріель.

– Ми не часто приймаємо таких шанованих гостей, пане Габріель, це найкращий наш номер, можливо вам потрібно щось? – знову запитав той гидкий чоловік, схоже він тут був за адміністратора, або щось таке.

– Усе добре, дякую. – повільно промовляючи кожне слово відповідав Габріель.

– То звідки ви до нас прибули, пане Габріель? – знову запитав адміністратор.

– Я? Я родом із землі, а мій друг, ну…

– Із землі? – здивовано перебив його адміністратор, його обличчя набуло виразу невимовного внутрішнього дисонансу, так, наче Габріель промовив якесь слово, яке не можна вимовляти.

– Так, із землі. Тієї що із С137. – трохи спокійніше відповів Габріель, він повільно і чітко відповідав, бажаючи аби це слово «земля» засіло у вухах адміністратора.

– Але це неможливо. – продовжив адміністратор. – Земля закрита для подорожей уже багато століть. Останній мандрівник який туди відправлявся, так і не повернувся, координати землі були виключенні з усіх ключ-карт.

Адміністратор говорив так напружено і здивовано, що Габріелю стало трохи не по собі і він бува подумав «раптом вони тут вороже ставляться до землян?».

Товстий трикутний чоловік повільно підійшов до Габріеля дивлячись йому у вічі та намагаючись зрозуміти чи той не бреше, і повільно промовляючи кожне слово, запитав у Габріеля.

– Як ви сюди потрапили?