Андрій сидів у задушливій кімнаті, втупившись у мерехтливий екран телефону. Десятки пропущених викликів та повідомлень від рідних та знайомих безпорадно висіли непрочитаними. Він бачив їхні стривожені іконки, але не мав сил відкрити жодне. Кожне сповіщення здавалося йому черговою голкою, що встромляється у вже й так розтерзане серце.
Звістка про смерть Богдана обрушилася на нього раптово, мов той потяг у нічній темряві. Спочатку він не повірив. «Якась жахлива помилка», – шепотів він, судорожно гортаючи стрічку новин в інтернеті, шукаючи спростування. Але кожна нова публікація, кожне співчутливе повідомлення лише підтверджували страшну реальність. Його зухвалий, завжди усміхнений Богдан… мертвий.
Його охопила лють, сліпа й безжальна. На кого? На безглуздий випадок? На долю? Чи на Таню, чиї ім’я тепер нерозривно асоціювалося з цією трагедією? Спогади про їхні останні розмови, про сварки через їх одержимість блогом, тепер здавалися пророчими, сповненими зловісного передчуття.
Свєта не знаходила собі місця, адже дзвінки та повідомлення до Андрія залишалися без відповіді. Спочатку вона списувала це на його образу через зірвану зустріч у школі – того дня їй не вдалося прийти, бо потрібно було приділити увагу маминій родичці. Але час спливав, шкільні будні знову чекали на порозі, а від Андрія так і не надходило жодної звістки.
Наступного дня дівчина час від часу озиралася і вдивлялася в постаті перехожих. Вона до останнього сподівалася побачити Андрія і зустріти його на своєму шляху. Думки про Андрія не полишали її. Вона знову і знову перебирала в пам'яті їхні останні розмови, намагаючись зрозуміти причину його мовчання. Невже її випадкова відсутність у школі справді могла так його образити?
Зайшовши до класу, Гончарук присіла за пусту парту і відчула себе ще більш одиноко. Її однокласники готувалися до уроку і не звертали увагу на повернення Свєти, проте один хлопець все-таки намагався підколоти її і надавати на рану, яка тільки недавно почала загоюватися:
– Ти диви: Ютуб-зірка повернулася. Цікаво, скільки тобі відвалили за той «шедевр»?
Свєта зціпила зуби, намагаючись не реагувати на його безтактність. Вона відчула, як стара рана знову починає нити. На щастя, Микола, не отримавши бажаної реакції, швидко втратив інтерес і переключився на розмову з сусідом по парті.
Проте тривога всередині Свєти лише зростала. Відсутність Андрія відчувалася особливо гостро. Зазвичай його місце поруч було зайняте, а сьогодні порожня парта кричала про його відсутність. Нерішуче вона обвела поглядом клас, шукаючи хоч когось, хто міг би пролити світло на його зникнення.
Її погляд зупинився на Оксані, старості класу, яка щось жваво обговорювала з подругою. Набравшись сміливості, Свєта підійшла до їхньої парти.
– Оксано, привіт. Ти не знаєш, чому Андрія сьогодні немає? – тихо запитала вона.
Обличчя Оксани вмить стало серйозним. Вона перезирнулася з подругою, і Свєта відчула тривожне передчуття.
– Свєто… ти хіба не чула? – співчутливо промовила Оксана, її голос звучав приглушено. – У Андрія… у нього брат помер. Старший.
Слова Оксани впали на Свєту, мов грім серед ясного неба. Кров відхлинула від обличчя, а в грудях похололо. Богдан… Той самий Богдан, якого згадував Андрій.
– Помер? Як? – ледь вимовила Свєта, відчуваючи, як у горлі пересохло.
– Кажуть, нещасний випадок, – втрутилася подруга Оксани, Настя. – На залізниці… жах якийсь.
Свєта відступила назад, відчуваючи, як світ навколо неї починає хитатися. Усі її образи, усе непорозуміння з Андрієм здалися миттєво такими дріб'язковими та нікчемними перед обличчям цієї страшної трагедії. Тепер стало зрозуміло його мовчання, його відсутність. Він не образився. Він переживав непоправну втрату.
Її серце наповнилося болем та співчуттям. Вона згадала його розповіді про брата, про їхню міцну дружбу в минулому. Як же він зараз страждає…
Весь день для Свєти минув у якомусь тумані. Уроки здавалися тягучими й беззмістовними, слова вчителів долітали до неї, мов далекий шум. Вона не могла зосередитися ні на чому, крім думки про Андрія. Уява малювала його згорьоване обличчя, його самотність у цей важкий час. Їй хотілося опинитися поруч, обійняти, просто мовчки посидіти поряд, але вона не знала, де він зараз і як до нього дістатися.
Після уроків Свєта не пішла одразу додому. Вона безцільно бродила шкільним подвір'ям, спостерігаючи за гамірними групами учнів, які розходилися. У кожному знайомому обличчі вона шукала хоч якусь звістку про Андрія, але марно.
Зрештою, Свєта наважилася написати коротке повідомлення: «Андрію, я дізналася. Мені дуже шкода. Тримайся, будь ласка. Я поруч, якщо щось знадобиться». Відправивши повідомлення, вона відчула лише легке полегшення, але тривога за нього не зникла.
***
З кімнати Таня виходила рідко, пропускаючи прийоми їжі. Повітря у спальні дівчини було спертим, а вже за кілька метрів відчувалися важкі флюїди депресії, напруги та розпачу, що її огортали. Дівчина не розуміла коли зароджується новий день і коли настає темна ніч через те, що штори в її спальні закривали вид на вулицю.
Дівчина лежала, згорнувшись калачиком і дивилася очима в стіну. Їй не хотілося лазити в телефоні і спілкуватися зі знайомими та підписниками. Вона знала, що скоро Богдан навіки буде переданий холодній землі і ніколи не побачить успіху їх блогу.
Таня знову повернулася до спогадів, які переслідували її з того самого часу, коли вона повернулася із залізничної станції. Вона пам’ятала їх останній діалог, як Богдан стверджував, що все цілком безпечно і немає через що переживати.
Гіркі сльози покотилися по обличчю дівчини, вона хотіла вити і рвати на собі волосся від болю та побаченої жахливої картини на вокзалі, від допитів поліцейських та осуду близьких.
Таня хотіла комусь виговоритися і поридати на плечі. Вона підвелася і поглянула в мініатюрне дзеркальце, яке лежало на столі. Припухле обличчя, червоні очі, сопливий нещасний погляд – нічого особливо.
Холодний погляд у дзеркалі відштовхнув Таню ще сильніше. «Кому потрібна така?» – промайнуло в голові. Але потреба виговоритися, поділитися тим жахом, що роз'їдав зсередини, була сильнішою за замкненість.
Нетвердими кроками дівчина вийшла з кімнати. У вітальні панувала тиша, лише ледь чутно потріскував старий годинник на стіні. Мама, напевно, знову на кухні, намагається чимось її нагодувати, хоча знає, що марно.
Саме до кухні й попрямувала Таня. Побачивши її на порозі, мати відірвалася від приготування якоїсь страви, і її обличчя спотворила тривога.
– Таня, – тихо проговорила вона, боячись порушити крихку тишу її мовчання.
Дівчина мовчала, підійшла ближче і просто впала на плече матері. Ридання, які вона так довго стримувала, нарешті вирвалися назовні, супроводжуючись схлипуванням та незв'язними словами. Мати міцно обійняла її, гладячи по спині, і мовчки чекала, поки цей потік болю трохи вщухне.
Крізь сльози Таня почала розповідати про той жахливий день на вокзалі, про крики, кров, про бездиханне тіло Богдана. Розповідала про холодність поліцейських, про співчутливі, але такі болючі погляди знайомих, про шепіт за спиною. Кожне слово давалося їй важко, ніби виривало шматок душі, але водночас приносило ледь помітне полегшення.
Мати слухала мовчки, час від часу ніжно стискаючи її руку. Вона не перебивала, не давала порад, просто була поруч, приймаючи весь біль своєї дитини. Коли Таня нарешті виплакала все, що накопичилося, у кухні запанувала тиша, вже не така гнітюча, як раніше.
– Таню, це ми недогледіли, це повністю наша винна з татом. Ми могли направити, підказати вчасно, щоб ви не наробили дурниць. Ти ж розумієш, що ти могла опинитися на місці свого друга. Бажання прославитися завело вас в таке болото, яке затягувало дуже швидко.
– Ма, я намагалася переконати і відговорити його, але мої аргументи були занадто слабкими.
– Сонечко, не муч себе цими думками, – лагідно сказала мати, обіймаючи її міцніше. – Ти не несеш відповідальності за рішення Богдана. Ти ж хотіла як краще, намагалася його вберегти. Цього достатньо.
Таня знову відчула сльози на очах, але цього разу вони були не такими пекучими. Слова матері стали невеликою розрадою у її безмежному горі. Вона розуміла, що звинувачувати себе – це руйнувати себе ще більше, але біль втрати був таким сильним, що раціональні думки часто відступали на другий план.
– А що буде з блогом? – знову запитала Таня, її голос тремтів. – Усі наші плани, уся наша праця…
– Ти вирішиш, коли будеш готова, – повторила мати, ніжно погладжуючи її по спині. – Зараз головне – це ти. Твоє здоров'я, твій спокій. Блог почекає. Якщо ти захочеш його закрити – це буде твоє рішення. Якщо захочеш продовжити – ми тебе підтримаємо. Але не зараз, Таню. Не зараз.
Материнська підтримка була тією ниточкою, яка утримувала Таню на поверхні відчаю. Вона відчувала, що не самотня у своєму горі, що є людина, яка розуміє її біль і готова бути поруч.
Мати полегшено зітхнула, коли побачила, що їй трохи вдалося достукатися до власної доньки.
– Ходімо, я тобі чаю з медом зроблю. Він тебе заспокоїть. А потім ти трохи поспиш. Я не можу бачити, як ти руйнуєш себе. Ти і Руслана – це найцінніше, що є у моєму житті. Я не переживу, якщо втрачу тебе.
Таня кивнула і вперше за довгі дні відчула слабке бажання подбати про себе. Материнська турбота, її прості, але такі важливі слова підтримки, почали розтоплювати кригу навколо її зраненого серця.