– Й таким чином ми хочемо запобігти масового забруднення навколишнього середовища – жіночий голос різко перервався. У офісі ввімкнули світло, а люди, що сиділи  за столом, стоячи аплодували високій жінці. Ні, це не був її справжній зріст. Створити такий ефект допомагали чорні підбори, які ідеально пасували до її темної сукні, що трималась на двох бретельках, залишаючи оголеними лише плечі та ключиці. Щоб їх прикрити, у жінки був білий піджак. ЇЇ темно-карі очі оглядали людей, що, явно були їй чужими. Багряні губи згиналися у щиру посмішку, після чого панна схилила голову в якості подяки за такі щирі брава.
– Що ж, думаю, ваш проект, Панно Панцир, буде схвалено. Я підпишу документ про співпрацю наших компаній. – сказав директор компанії, що слухали жінку. Після цих слів у неї на обличчі з’явилась на багато щиріша посмішка.
– Дякую! – вигукнула вона та, повторно вклонившись, побігла до виходу з тої кімнати, натомість на її місце встала вже директорка її компанії. Кароока красуня востаннє подивилась на тих людей та зачинила двері.
– Анно! – хтось схопив жінку за плечі, – це було неперевершено!
– Інно, та я ж нічого такого не зробила, – скромно відповіла Панцир, - це моя робота.
– Знаю, знаю. Але вони погодилися на проект. Ти згадай як тебе директриса лякала: «Вони – вища ліга. До них «достукуються» одиниці. І бе, і ме…» - кривлялась Інна. Анна почала сміятися з її слів, а подруга лиш широко всміхнулась.
– Досить вже. – Панцир витерла сльозинку, що з’явилась у неї на обличчі через пародію колеги. – Краще піду вже додому, а то на дворі скоро стемніє.
– Біжи, Черепашко, а то вночі можлива непогода. – Інна склала руки на грудях. Після її слів Анна, злегка сміючись, обійняла подругу та побігла до машини.
Дорога вже вкривалась снігом. Сніжинки кружляли у повітрі, зачаровуючи своїми танцями пішоходів. Водіям це не дуже подобалося, але, як-не-як, головне, що якийсь різдвяний настрій. Анна вже давно була вдома та, сидячи  у піжамі, попивала гаряче какао, дивлячись фільм «Незабутнє Різдво». Але ж, по закону, усе прекрасне не може тривати вічно. Її «кайф» перервав стукіт у двері. Дівчина ліниво піднялась з дивану та пошкандибала до вхідних дверей, у які вже почали ломитися сильніше.
– Та йду я, йду! Не виламуйте мені дверей! – кричала Анна. Підійшовши до великих сірих дверей, вона одразу відчинила їх. Перед нею стояв молодий симпатичний листоноша. Побачивши дівчину, що змахувала на малого незадоволеного ельфа він всміхнувся. Анна подивилась на радісне обличчя юнака та скривилась ще більше. Той, в свою чергу, почав усміхатися щиріше. Дівчина нехотячи посміхнулась і зачинила перед хлопцем двері. Почавши відходити, до неї знову постукали. Закотивши очі, вона їх знову відчинила.
– Слухай, хлопче, за гарні оченята грошей не дають, – з порогу почала вона. Хлопець на секунду зробив вигляд, що нічого не втямив, але довго стримувати сміх не зміг.
– Кажи що тобі треба і вимітайся з моєї хати. – вже з ноткою роздратованості почала говорити дівчина.
– Добре, добре, пробачте, – хлопчина випрямився та постарався зробити серйозне лице, що у нього не виходило. На його обличчі все ще була широка посмішка. – Анна Панцир? – нарешті спитався той.
– Я.
– Прекрасно. Вам лист з Іспанії. – хлопчина почав шарпати свою торбу через плече. По хвилині він витягнув жовтуватий конверт та віддав його Анні. – Гарного вечора! – побажав хлопчина та скочив в свою автівку. Анна зачинила двері.
– Іспанія? – спитала вона себе. Сівши на диван, дівчина з поспіхом його відкрила та почала читати зміст.
Люба Анно!
До тебе пише твоя abuela. Я сумую за тобою. Цього року хочу побачити тебе у себе вдома на Navidad. Квиток на літак також у sobres. Твоє завдання взяти з собою лиш необхідні речі та хороший настрій.

Con amor abuela
Після прочитання, Анна взяла у руки смартфон та записала у нотатках слова, що були написані іспанською, а біля них їхній переклад:
Abuela – бабуся
Navidad – Різдво
Sobres – Конверт
Con amor – з любов’ю
Подивившись на слова, Анна посміхнулась на подивилась на вже витягнутий білет. Дата завтрашня. Година нічна. 02:00. Зараз 23.48. Настав час згадати, як це за годину встигнути все…
Перенесемося у теперішній час. Іспанія. 10.16. Великий Мадридський аеропорт. Анна швендялась по ньому в пошуках своєї бабусі. В один момент поміж натовпу людей вона побачила знайому сивину. Її ноги самі пішли до старшої жіночки. Та, натомість, побачивши Анну, швидко підбігла до неї.
– Мi nieta! – крикнула вона, вже обіймаючи дівчину.
– Abuela! – крикнула вона у відповідь, також обіймаючи свою бабусю.
Oh, ¿entonces también aprendiste español? ¿Puedo hablar contigo ahora? (Ох, так ти ще й іспанську підівчила? Я вже можу спокійно з тобою говорити?)  –після її слів Анна помітно скривилась. На її обличчі з’явилась ніякова усмішка. Єдине, що вона могла сказати це: «Si, si, abuela (так, так, бабусю) ». Її родичка зрозуміла її.
Зрозуміло все, онучко, – сказала старша Пані, – їдьмо додому, по дорозі розкажеш усе, що у тебе трапилось цікавого за останні кілька років. – «абуела» обійняла свою онучку та обоє пішли до її авто.

У бабусі Анни був свій малий особнячок, схожий до тих, яких ми звикли бачити у американських фільмах. Анна вже розклала свої речі у невеличкій кімнаті на 2-му поверсі. Сховавши свою майже пусту валізу під ліжко, дівчина лягла на нього, але не на довго.
– Anna, ven aquí! (Анно, ходи сюди!) – з кухні на 1-му поверсі крикнула бабуся. Сама Анна зрозуміла лиш своє ім’я у реченні, тому, піднявшись з ліжка, пішла у сторону бабусиного голосу. Вже будучи на низу, вона побачила свою старшу родичку на малій драбині. Вона прикрашала ялинку. Біля неї стояв вродливий чоловік. Високий, засмаглий, з малою колючою бородою та стрижкою, яку Анна завжди називала «їжачком». На ньому була біла сорочка, облягаюча його накачене тіло та чорні класичні штани, що підкреслювали образ. Він мило посміхався до бабусі, щось мило кажучи їй іспанською. У Анни все у голові перевернулося, а на обличчі з’явилась закохана посмішка. Вона почала підходити до своєї «абуели» та подивилась чоловікові в очі. Вони були темно-карого кольору, схожі на її.
– Ох, Анно, ти вже тут. – бабуся замітила свою онучку та спустилася з драбини. Той красень обережно підтримував її, щоб вона не спіткнулась. – Це мій сусід Серхіо. Він мені зазвичай допомагає по домашніх справах і є моєю іспанською родиною. – Анна кивнула бабусі.
– Señora María, ¿esta es tu nieta? (Пані Маріє, це ваша онучка?) – у відповідь на це бабуся лиш кивнула, а чоловік перевів погляд на карооку. – Мi nombre Sergio Fernández. Y ¿cómo estás? (Мене звуть Серхіо Фернандес. А вас як?) – Анна швидко набрала у перекладачі «Мене звуть Анна Панцир. Приємно познайомитися» та показала чоловікові. Він широко всміхнувся. – Y yo, Señora Anna Caparazón (І мені, Пані Анна Панцир). – Анна помітно почервоніла.
Eso es todo, querida, ahora decoremos más la habitación. (Все, кохані, тепер прикрашаймо кімнату далі) – втрутилась бабуся та дала Анні у руки невеличку коробку. У ній було лише дві іграшки. Дівчина витягнула першу. Це була статуетка у формі хлопчика, який випорожнюється. Кароока почала сміятися. Бабуся подивилась на неї.
Це Ель Каганер – почала пояснювати вона. – Деякі стверджують, що хлопчик, яки гадить, символічно удобрює землю. Інші кажуть, що він призначений як лукавий коментар з соціальних і політичних питань.
Це звучало, ніби ти це тільки но прочитала. – висловилась Анна. Бабуся показала їй телефон. Вони двоє почали сміятися. Авжеж, Пані Марія знала про це, але не пожартувати тоді, коли це можливо, вона не могла. Анна поставила «серуна» на невеличкий камін та витягнула з коробки другу іграшку. Це було поліно з дерев'яними ніжками та намальованою мордочкою.
А це різдвяне поліно Тіо Де Надаль. – Пані Марія поставила його також на камін. Анна кивнула та побігла на кухню. По її обличчю було видно, що у неї з’явилося щось на подобі ідеї. Бабуся щось пробурмотала собі під носа, проводжаючи онучку поглядом, після чого пішла до Серхіо, який наряджав ялинку.
Дівчина вже активно куховарила на кухні. Вже був готовий борщ та вушка. Вона радісно робила салат «олів’є». У той момент на кухню зайшла бабуся. Вона ніжно посміхнулася на вид онучки.
– Бачу, ти вирішила надати іспанському Різдву трошки української нотки? – спитала вона.
– Авжеж. А чому б і ні? Думаю, Серхіо сподобається. Я  ж не на стільки погана кухарка. – Анна трошки посміялась та продовжила нарізати картоплю.
– Я ж нічого не кажу, але, думаю, на олів’є ми і зупинимось. – після цих слів бабуся відкрила холодильник та почала витягувати деякі вже готові страви. Витягнувши вже все, що потрібно, вона закрила холодильник та почала показувати пальцем кожну зі страв.
– Це Твердий Туррон – іспанське солодке на стіл. Мед, цукор, білки та смажені горіхи. А це – бабуся показала пальцем на схожу страву, – М’який Туррон. Те ж що і твердий, тільки горіхи перемелені. – Анна зробила серйозне лице, ніби вона критик. – І останнє приготоване мною – Мазапанес. Сухе молоко, яєчний жовток, цукор та мигдаль. Як бачиш, складників мало, а смакота на увесь вечір. – пояснила Марія, - Тепер бери всі страви, що тут є, та неси на стіл. Зараз ще приїде Серхіо з індичкою. – Анна подавилась слюнею.
– Як це індичку? – налякалась дівчина. «Абуела» почала сміятися.
– Заспокойся, не живу. Індичка – це обов’язкова страва. Серхіо вміє її гарно зготувати. – на лиці кароокої було видно полегшення. Вона кивнула бабусі та вони разом почали носити страви на столу.
Пізніше прийшов Серхіо з головною стравою. Індичка запахла на увесь дім. Анні кортіло спробувати цей шедевр якнайшвидше.
Нарешті, помолившись, вони сіли за стіл. Всі страви були неперевершені, а Пан Фернандес хвалив борщ майже кожних кілька секунд. Наївшись, Серхіо подивився на годиннк, а потім на своїх подруг, після чого широко всміхнувся та вибіг з кімнати. Пані Марія та Анна перезирнулися та вирішили включити телевізор на музичному каналі. Іспанські «колядки» грали не дуже голосно, щоб онучка з бабусею могли собі спокійно поговорити. Пройшло трошки часу. У кімнату швидко забігає Серхіо з гітарою в руках.
– ¡Hagamos nuestra fiesta aquí! ¡Hoy es Navidad, necesitas divertirte! (Зробімо тут свою вечірку! Сьогодні Різдво, потрібно веселитись!) – після цих слів він почав грати на гітарі та співати  пісню: «Maria, Mi vida, Mi amor». Ми з бабусею почали сміятися, а музикант запросив нас на танець. Бабуся підспівувала під акорди, а я лиш розуміла приспів та також крутилася разом з ними. Це було незабутнє Різдво. Незабутня Іспанія. А для Анни був ще й незабутній Серхіо…