У країні війна…
Чоловіки залишають домівки і беруть зброю…
Стріляють, боронять, вмирають…
А він іще тут…
Він ще лежить у неї під вухом
«Тук-тук, тук-тук», - шепоче їй його серце і вона напивається цього тукання усим своїм єством, доки ще може.
У країні війна…
Люди, тікаючи від смерті, натрапляють на смерть іншу:
Не у своєму будинку, не у власному дворі –
В евакуаційних автобусах, машинах, на вулицях, названих чиїмись, не їхніми, іменами.
А він іще тут…
Він зараз голосно дихає у передвір’ї сну і його груди високо здіймаються, підіймаючи і її волосся, і вона, притулена до нього клубочком, насичується тим диханням, вивчає найменші порухи його грудей, поки ще може…
У країні війна…
Дітей і людей, старих, молодих, немічних ховають, палять, тримають у підвалах, в задухах, у муках, без їжі і повітря…
А він іще тут…
Він тримає її кришталево-вразливе плече своєю міцною великою, на противагу їй, рукою, уві сні притискаючи її ближче, і тоді повітря стає теплим, наче влітку.
Вона кутається у нього, наче в ковдру, і вбирає у себе все тепло його шкіри, проймається ним до кісток, вибирає його тепло із повітря і тулить, наче власну дитину, до їх обох, доки ще може…
У країні війна…
А він тут,
Він спить,
Місяць сповзає йому по обличчю, де вона не бачить нічого, крім миру та спокою.
Зорі стережуть його сон і голосно дзвенять на кожного, хто набереться зухвалості розвіяти тишу його власної безтурботності, навіть на неї, коли вона хоче відігнати світло місяця з його обличчя, щоби той його не збудив.
Вранці у новинах скажуть:
«У країні війна…»
Повідомлять: «Зруйновано…, вбито…, збито…»
Але зараз він тут і ,доки він спить, заколисаний спокоєм, вона все питається його серця, що «тукає» їй під вухом:
«А скажи мені, мій єдиний Господечку, чи будемо в парі?»