А я все печуся
Не як пиріг, не як зацукроване яблуко
А як грішниця об котел зі смолою
Печуся…
Об твої губи…
Я все чую
Я чую, як летять пташки у вирій,
Хлюпочучи по небу своїми крилами-веслами
І я чую, як твій голос, схожий на голос змія,
сміється з мене, коли ти кажеш правду…
Правду…
Сміється…
А чи ж сміються над правдою?
Я торкаюся всього:
Твого чола, твоїх рук, безодні твого тіла
І геть не торкаюся душі…
Нишпорю в закутках твого серця і виймаю назад пусті пальці,
Чорні, як вугілля, під тим таки смоляним котлом.
Але вони, твої руки,
Вони простягають мені яблуко,
Червоне, блискуче, як хвіст комети, що от-от впаде додолу
і випалить все живе.
Твої зуби, білі людські кістки, у посмішці дивляться на мене
і я беру те проклятуще яблуко
Завжди беру
Щоразу
І щоразу сподіваюся, що воно не буде таким терпким.
Терпкість.
Надміра солодкості, яка її знищує.
Надміра – це завжди гріх.
Я геть розтікаюся по тобі, розчиняюся у смолі
І знаю…
Знаю…
Знаю: ти – мій гріх, ти – мій котел,
з якого я не в силі виборсатися.
І я печуся, грішниця,
Щораз об твої губи…