Пролог 1

Чоловік їхав трасою на шаленій швидкості і входив у круті повороти, покладаючись лише на везіння. Він вкотре впіймав Бога за бороду і відчував, що скидає зі хвоста нав’язливих переслідувачів. В думках було лише бажання знайти якусь глуху, сільську дорогу і зникнути з радарів людей, які не розуміли його способу життя. Вкотре обіцяв собі, що покине брудні справи, але, скоріш за все, брехав від переляку. Перед ним вигулькнув ще один загрозливий поворот, який в очах втікача виглядав рятівним. Водій звично вивернув кермо, щоб виписати автомобілем дугу, але цього разу борода Бога вислизнула з рук. Машина втрапила в яму, звідти її викинуло на узбіччя і там іржавий анфас «бляшанки» зустрівся з рекламною опорою. Чоловік відчув зіткнення, встиг зрозуміти що вилітає з лобового скла, а потім настала суцільна темінь. Темінь у якій він чув дитячий плач, відчував страх та просив про шанс спокутувати провину. Шанс на Білий Світ.

Пролог 2

Над завжди темною вулицею Білий Світ несподівано спалахнуло сяйво. Заявивши про себе на все небо, воно вмить звузилося до маленької цяточки і, залишивши по собі смужку, впало на землю.

У цю незвично тиху ніч на диво всі спали. Лише найкрихітніша жителька цієї вулиці сиділа на ґанку домівки і розглядала зорі. Вона бачила згадане сяйво та його шлях на землю, тому поспіхом заплющила очі. Їй не боліло від яскравого світла, просто подумала, що це впала зірка і, як дитина, – щиро та самовіддано загадала бажання. Коли дівчинка знову поглянула на небо, те повело себе так, ніби нічого не сталося. Вело себе так і все навкруги – від цвіркунів, які продовжували співати нічні пісні, - до літніх дерев, листя яких поколихував вітер. Загадкова жителька зрозуміла натяк природи, поспішно допила чай, ще раз зиркнула на небо і з веселим серцем пішла спати.

Дещо пізніше вона побачить дивний сон. Там буде старий фургон та чарівник з розбитим лицем. Він здійснить бажання усіх навколо, але замість подяки отримає прокльони. Люди будуть нещасними та злими, хоч матимуть все про що бажали. І можна було б трактувати цей сон на різний лад, але кожен неодмінно втрапив би в молоко. Бо намагаючись розгадати таємниці чужого життя ми неодмінно спотикаємось об власні.

День перший

Зазвичай ранок на вулиці Білий Світ починався не з першими півнями, а з першої розбитої тарілки у домі Галериста і Художниці. Процес биття тарілок був не просто способом виразу емоцій чи відбиттям темпераменту когось із членів цієї сім’ї, а символізував перехід їхніх стосунків від романтики до пошуку, а згодом – поневірянь.

Коли криками було висказано те, чого не могли вмістити в себе помірні звукові вібрації, коли приховані мотиви були озвучені, а втаємничені претензії розсекречені – коли обидва встигли надоказувати, насваритися та наобіцяти, а потім розчаруватися, у домі цієї сім’ї запала тиша. Тарілки перестали битися, а коханці увійшли в стан мовчазного існування, який вбивав людську сутність сильніше, ніж будь-яка сварка. Їхній контакт зводився до єдиного зрозумілого витрачання часу - процесу прийому їжі – й те, швидше за звичкою, ніж за бажанням.

Чоловік з синцями під очима - чи то від недосипання чи то від проблем зі здоров’ям – сидів зараз за столом, пив чай і бездумно дивився в обрану навмання точку на стіні. Жінка з більш здоровим виглядом, але теж без особливої живості в очах доїдала бутерброд.

Впоравшись з нашаруванням ковбаси, сиру та підсмаженого хліба, Художниця дістала з висувної шухляди столу припасений стос світлин і кинула на стіл, втрапивши однією з фотографій в недоїдену яєчню Галериста – більше випадково, ніж спеціально.

Чоловік неохоче перевів погляд на тарілку і побачив там застиглі зображення двох незнайомих йому людей. Очі, губи, ніс, брови - усі ці окремі частини обличчя він звичайно знав і кожного дня бачив у дзеркалі. Головне, чого не міг сприйняти мозок, - ці двоє людей усміхалися. Галерист витяг фотографію з яєчні, витер жовток з обрисів своєї застиглої молодої версії, і спробував згадати момент, коли ці двоє ще не забули найпростіші людські почуття.

В голові випірнули живі спогади, які вже мали давно померти. Обидва лежали на дивані, безкінечно розмовляли про якісь неважливі теми – лишень щоб розмовляти, і, незалежно від суті вимовлених слів, ловили в очах один одного обожнювання.

Вперше за тривалий час його душа, без допомоги наркотичних речовин, відчула трохи ширший спектр емоцій, ніж депресія та розчарування. Галеристу захотілося продовжити цей ефект. Несподівано він зловив себе на думці, що хоче поцілувати дружину – ніби між ними не було цієї багаторічної ворожнечі.

Галерист перевів погляд на Художницю, і помітив, що її обличчя стало жорсткішим, як для жінки якій він колись освідчився в коханні. Мініатюрні риси губилися серед глибоких зморшок. Блакитні очі та біле волосся, які раніше втрачали крижані якості, коли вона усміхалася - тепер лишень безугавно холодили все навколо. Вона залишалася такою ж тендітною, але рухи стали занадто важкими. Це була втомлена людина, яка тяготилася безглуздістю власного існування і не розуміла нащо взагалі їй подарували можливість ці рухи робити.

Галерист знав, хто був причиною цих контрастних змін. Вперше за останній час він захотів говорити, ба більше – знайшов в собі сили, щоб запевняти. Чоловік вичавив з себе коротку фразу, яка у атмосфері лункої тиші здалась кожному з них розкати грому:

- Я обіцяю тобі що зіскочу.

Художниця подивилася співмешканцю в очі, спробувала переварити озвучену інформацію: зрозуміти нащо ця людина вимовляє такі слова; а потім видала з себе лише скептичне посмикування кутиком губ, яке можна було розтлумачити словами: «Ми обидва знаємо, що цього не буде».

Галерист, заслуговував на це посмикування, але все ж зневіра дружини обпекла йому душу. Він не пускав слова на вітер, як робив зазвичай. Мав план виходу з цієї затяжної кризи. Вперше за багато місяців працював над своїм життям. І життя вперше підкинуло йому замість риби вудку, вудку якою збирався навудити для родини надію на забуте - колись звичне, щасливе існування. Він мав на завтра важливу зустріч. Але сьогодні мовчав, бо як не хотів вимовити обнадійливі речення, вирішив, що невпевнений, лякливий птах гарної звістки може полетіти в більш теплі краї. Як робив це зазвичай.

Чоловік встав з-за столу, висохлими, кістлявими пальцями взяв з тумбочки ключі від автівки і пішов до виходу. Завагавшись, він зупинився біля дверей, а потім наостанок прихопив фотографію з недоїденої яєчні. Бо ті дурні усмішки з-під жовтка все не виходили йому з голови.

Вулиця Білий Світ почула гучне грюкання вхідними дверима і вже не так виразно – дрібне, швидке, нетерпляче тупотіння Галериста у бік автівки.

Від цих звуків (більше від грюкання дверима, ніж від тупотіння) прокинувся сусід Галериста та Художниці - Лихвар. Він завжди мав чуткий сон, але останнім часом став геть нервовим. Причина нервовості полягала у дурнуватому псі, який поступово переформатував будні чоловіка з категорії «бентежні» до «нестерпні». Цього прогресу створіння добивалося два тижні, а свій старт взяло святково. У день коли Лихвар дав кредит сусідові - Лісничому.

Усі в місті знали, що за Лихварем водиться дурна слава здирника. Знав це і Лісничий. Але для декого, зокрема й Лісничого, Лихвар з його підступними умовами, залишався «останньою фінансовою надією».

Постукавши в усі двері, закидавши соцмережі проханнями, навіть безрезультатно звернувшись до бандитів з місткими багажниками і нічними поїздками у заміський ліс, Лісничий зіткнувся з проблемою вибору – втратити зір або закинути на шию єдину вільну боргову мотузку. Але вибору насправді не було. Бо світ складався для Лісничого з не завжди рівного ряду сосен, ранкового проміння та полохливого бігу зайця. Гроші, навіть з великими відсотками, маленькими термінами і голодними штрафними санкціями Лихваря, здавалися чимось доволі незначним і далеким – таким чого не вартують сьогоднішні зелені пейзажі. Пейзажі, які дедалі більше втрачали чіткість і натякали, що сигнал з очного яблука до мозку невдовзі й зовсім пропаде – як за неоплачене першого числа кабельне телебачення.

Тож зрештою фінансові документи були підписані. На обличчі кредитного верховода вигулькнула потішена усмішка, яка оголила жовтуваті зуби. Так виглядав його пік ейфорії. Але короткочасний. Опісля цих декількох секунд відвертості, Лихвар раптово втратив до клієнта інтерес. Тимчасово, поки букви і цифри у фінансовому документі не дадуть права вимагати гроші назад. З процентами.

Візитер дякував, отримуючи у відповідь роздратоване кивання головою і квапливе підштовхування до дверей. Зрештою люди зі спільним фінансовим інтересом, але з різними фінансовими цілями розпрощалися, балакливий клієнт поніс щасливу звістку додому, а Лихвар помітив поряд з собою псину.

Ця псина йому дуже не подобалася. Йому не подобалася не тільки її оголена паща і здичавілі очі, а й думка, що цього собаку він, здається, знав. Руде хутро та характерна біла цятка між брів краще за будь-який фоторобот видавали в цій істоті давнього кривдника. Настільки давнього, що жодний собака стільки не прожив би.

Лихвар згадав болі, страх та повчальні сльози. А також склад з якого ще дитиною крав шкіряні гаманці. Хлопець завис на сітчастій огорожі з повною торбою поцупленого добра, бо в неї вчепилася собака. Він не хотів відпускати нажиток і бив пса ногою по морді, аж поки той не заскавулів і на мить не розімкнув пащу. Малий перекинув вкрадену здобич, але одразу ж відчув силу укусу на своїй нозі. Тварина почала вгризатися в кінцівку, неначе отримала недоїдок зі святкового столу. Лихвар кричав, просив про допомогу, але напарники тяжіли якомога швидше заховати контури рідних тіл серед дерев, а потім зникнути у найближчому заблукалому тролейбусі. Пес гриз ногу хлопчака, доки його не зняли з паркану охоронці.

З того часу він мав періодичні болі у ображеній долею гомілці, вгамувати які не могли жодні пігулки. А також науку – що кожен крадій завжди поплатиться за злочин. Але з авторською поправкою - якщо буде красти необачно.

Зараз же цей пес знову випірнув у його житті, ніби всіх цих років не було. І він знову прийшов провчити дитину. Якщо б Лихвар вірив у Бога, то подумав, що це покарання за гріхи. Але знав, що єдину владу над цим світом мають гроші. І за них можна купити навіть Бога.

Чоловік намацав позаду себе ручку дверей і різко захряснув дерев’яну перепону перед самим носом собаки. Вийти з контори наважився вже пізньої ночі. Випірнув з-за дверей, підтюпцем пробігся під будівлею і вже відчув зародки перемоги. Але виявилося, що ворог нікуди не зник.

Єдина людина на цьому задушливому відрізку простору відчула, що повторна поява тварини - не збіг обставин. Вона прийшла до нього надовго. Лихвар дивився в очі створіння з минулого і розумів, що те має до нього претензії родом з сьогодення. Тварина тримала зуби при собі, але з поглядом пастуха, який ні за що не відпустить барана зі стада, - давала зрозуміти, що з цього моменту чоловік знаходиться під її контролем.

Пес повторював цей ритуал нагнітання страху кожного дня. Серед десятка відвідувачів та працівників кредитної лавки собака шукав саме Лихваря. Чергував біля дому, справно проводжав на роботу, перукарню, магазин. Не давав ні секунди подумати про щось крім чотирьох лап, настовбурчених вух та рику. Кожна спроба втекти на таксі, автобусі чи загубитися в натовпі - провалювалася, бо куди б чоловік не йшов, тварина завжди чекала у кінцевій точці призначення. Переслідувач не мав за мету пошкодити плоть, він хотів проникнути глибше. Крізь фізичну оболонку зі шкіри, м’язів та вен хотів дістатися його душі. І для цього мав єдиний дієвий інструмент – страх.

Таким доведеним до виснаження Лихвар був і у цей ранок, коли прокинувся від грюкання дверима сусідом. Втім сьогодні у розплющених очах серед палітри тривоги, роздратованості та втоми знайшла місце надія. Це була надія людини, яка божеволіла і хапалася за останній шанс на порятунок. Всередині чоловіка жеврів життєдайний струмочок, шлях до якого він киркою (точніше лопатою), до мозолів на руках прорубав крізь скелю (точніше крізь ґрунтовий покров на своїй земельній ділянці). Похилена людина виглядала у власних очах зітканим з м’язів титаном, якого намагалися зламати непереборні обставини, але він вперто продовжував боротьбу за світло і тримав на собі крихку світову рівновагу. Джерелом такого піднесення була думка - на собацюру вже чекав заготований сюрприз.

Ця аналогія з титаном (а більше думка про те, що для запеклого ворога сьогодні заготований «сюрприз») вдихнули в Лихваря додаткові сили і він різко підвівся. Різке підведення стало помилкою, у спині щось стрельнуло, а оскільки стрільбища поряд не було, виходило що спину потягнули. Ця прикрість надламала гіпотезу про титанічну будову його тіла, але не зломила віру в стальний дух.

Лихвар крізь біль і сльози (сльози йому ввижалися, бо так виглядало більш стражденно) підійшов до холодильника і відчинив заржавілі двері. На нього повіяло запахом несвіжих продуктів, до якого він вже звик, і запахом свіжого м’яса, який вважався запахом марнотратства, але зараз міг дати йому дещо більше, ніж гроші – можливість їх безперешкодно заробляти.

Чоловік взяв соковитий шмат яловичини, підняв над собою, і задивився як стікає кров. Це видалося йому іронічним - часткою забитої до смерті тварини він простилає шлях до смерті ще одної. Лихвар побачив тут навіть дещо більше – символізм. Символізм, який потребував завершення. Він поставив скривавлену тарілку назад до холодильника, де вона вкупі з іншими ароматами буде й надалі створювати неповторний коктейль, і поніс стейк через кімнату, залишаючи на підлозі краплі крові.

Була тут ще одна паралель, яку Лихвар втім не помітив. Запах крові вбитої тварини збудив у ньому інстинкти тварини. Але у своїй уяві він твариною не був, не був вже й титаном. Бо відчував себе ковбоєм. Під уявну музику з присмаком інтриги, яка супроводжує усі ковбойські перестрілки у фільмах про Дикий Захід, чоловік вийшов на ґанок. Десь мав проспівати півень, а жителі лякливо сховатися по домівках. На передньому плані могло прокласти свій шлях перекотиполе.

Ковбой зустрівся очима з запеклим ворогом, який тижнями нещадно спустошував каравани. Вперше за останній час радів, що бачить перед собою це моторошне створіння. Бо через хвилину з нестримним страхом буде покінчено. Шмат м’яса в його уяві був револьвером, який мав блискавично вистрелити, щойно випаде вдала нагода. У собаки були оскалена паща і застережне ричання.

Уявний годинник на уявній церкві повільно пробив чіткими ритмічними ударами восьму ранку і дав відмашку на кроваву розправу обом учасникам дуелі.

Тварина почала поволі наближатися до Лихваря. Страх поволі почав закрадатися у тіло чоловіка. Собака робив крок за кроком, впевнено ступаючи на розпалений північним сонцем асфальт, та відчував у собі перевагу над хирлявою людиною. Впевненість була у кожному русі, погляді та на підсвідомості. Пса не могло зупинити ніщо на світі, окрім нього самого. Він підступав все ближче і ближче, суперник пітнів все дужче і дужче. Вітер зніс ковбойського капелюха з голови чоловіка, і лисина, увінчана залишками волосся по боках, блиснула сонячним зайчиком у око собаці. Тварина тряхнула головою і ковбой зрозумів, що час оголяти револьвери. Він підняв над собою шмат м’яса й до цього контрольований розумом собака, спустився на дещо нижчий рівень організації поведінки живих організмів – інстинктивний.

Щойно ніс волохатого та голодного ворога вловив запах крові, ним почав заправляти не мозок, а шлунок. Паща рясно заплила слиною. Лихвар відчув владу і рушив назустріч. Чоловік наближався, а собака з кожним кроком ставав все далі від первісного бажання розправи. Відстань між запеклими ворогами відмірялася десятком метрів і ковбой зупинився. Пес почав трястися і, за секунду до його стрибка, м’ясо з рук чоловіка полетіло на купу листя поряд. Голодна тварина плигнула по їжу і разом зі зграєю відумерлих часток дерева провалилася у яму. Лихвар вистрелив з револьвера і потрапив в ціль.

Собака безпорадно борсався, але відучувалася потреба у контрольному пострілі. Ковбой насунув на яму решітку з наспіх сколочених дерев’яних брусів і небо для хутряного переслідувача розбилося на маленькі квадратики. Пес гучно заскавулів і всередині кредитного верховода зародилося сильне почуття. Нарешті це був не страх. Титан, ковбой та частка тварини в ньому відчули небесне піднесення.

Але тріумфатор насолоджувався цими емоціями недовго. Тихе небесне сопрано заглушили розкати гучного торохтіння, схожі на звуки несинхронного оркестру. На вулиці стрімко розгортався новий сюжет.

Ранкову ідилію мешканців довколишніх будинків зіпсував старенький фургон, який мав проблеми не лише з зовнішнім виглядом, але й з усім начинням, яке якось та й трималося купи і поки не встигло відпасти. На останньому видиху тарадайка зупинилася навпроти домівки Лихваря і той зрозумів, що отримав нове випробування.

Вікна машини були затоновані, а з салону не чулося жодного звуку. Здавалося що автівка приїхала сама. Але сучасні технології не вписувалися у технічні характеристики цієї ретро-розвалюхи, тож невдовзі двері фургону розчахнулися і з нього неквапливо вийшов чоловік – на вигляд з такою ж нелегкою долею як і його бляшанка.

На ньому були дорогі туфлі та підігнаний крамарем коричневий твідовий костюм. Це вбрання, яке колись свідчило про високий статус власника та дарувало вільний пропуск до будь-якого товариства, нині робило з нього безхатька. Один з рукавів піджака був надірваний, підошва туфель тяжіла почати окреме життя, а на штанях прихистилися свіжі сліди крові, землі та трави – немов на них випасали підстрелену корову. З численного набору побіжних аксесуарів можна було виокремити його обличчя, яке видавало сліди неодноразової бійки та падінь. У деталях - він мав зламаний ніс, зчесане підборіддя, вздовж однієї з брів простягалася запечена смужка крові. Все це доповнював бруд, який був не тільки на обличчі, а й гарніром – на руках та шиї, й, здавалося, під шкірою, в очних яблуках, черепній коробці й мізках чоловіка.

Проте такий вигляд самого Незнайомця не обтяжував. Він зиркнув у бокове дзеркало автівки, механічно підправив комір на колись білосніжній сорочці, дістав з внутрішньої кишені піджака гребінець і провів ним по вже і так ідеально зачесаному волоссі. Єдиному елементу, який майже не містив в собі сліди зіткнень з суворим середовищем. Окрім невеличкої виголеної смужки від скроні до вуха, яка, якщо б не сліди від рани, могла зійти за втілену стилістом забаганку.

Опісля вправлянь зі своєю зовнішністю, Незнайомець дістав з багажника фургону стіл та стілець. Ці вправи далися йому з важкістю, він взявся за ребра і, трохи переваривши приступи болю, перетащив дерев’яні пожитки на центр дороги. Останнім предметом з його набору обладунків стала розкладна рекламна табличка. Чоловік поставив її біля столу і, роздобутою з кишені піджака крейдою, вивів слова, які сповіщали про мету приїзду: «Виконую будь-яке бажання. Роблю людей щасливими». Потім, подумавши, він стер початковий продукт мислення і написав більш приземлене: «Вирішу будь-яку проблему», наостанок додав коротку частку, яку так люблять рекламні вивіски: «24 на 7». Коли підготовчі роботи було завершено, Незнайомець всівся за стіл і просканував поглядом вікна домівок навколо.

Для поодиноких мешканців цієї вулиці поява нових обличь на їхніх просторах була чимось чужим. З колись десятків заселених домівок зараз мали господарів лише чотири. Типовою повсякденністю виглядали забиті дошками вікна, облущена фарба, поржавілі паркани та порожні будки собак, а передісторією такого гепі-енду - пожежі, самогубства, сварки та нескінченна спраглість до буйства.

Один за одним, ніби сповіщені невидимим сарафанним радіо, збентежені жителі ще неспорожнілих домівок почали визиркувати з-за вікон. Звиклі до одноманітності очі пожадливо вдовольняли інтерес. Їм було цікаво все – хто це, нащо тут і як швидко поїде. Вікна лише одного будинку залишалися порожніми – сім’ї Тренера місцевої футбольної команди. Бо на кухні гучно грало радіо і увагу цієї купки людей описана вистава привернути ще не встигла.

Тренер вмикав радіо, коли хотів дізнатися результати футбольних матчів. Він не стільки чекав цифр та ранжування у турнірній таблиці, скільки коментарів ведучого. Його рот виливав тягкий, цукристий мед, коли мова заходила про команду Тренера, і зелений, густий слиз коли побічним фрагментом монологу ставали суперники. Звичайно це було не співпадіння. У своїй уяві футбольний керманич давав гроші не продажному журналістові, а психотерапевту. Щоразу збільшуючи частоту сеансів. Спочатку ранішній, потім денний, а згодом і цілодобовий потік гіпнозу. Сьогодні кухню Тренера наповнював мед, на відрізку словесної конструкції: «такого розквіту спортивної геніальності наше місто ще не бачило», чоловік заплющив очі і відчув екстаз. Гроші витрачалися не дарма.

Але занурення у ілюзорний світ перервала дружина. Лікарка гучно чхнула і Тренер перевів на неї застережливий погляд. Цей застережливий погляд вона бачила вже мільйони разів і зараз не хотіла відповідати на нього словами, жестами чи будь-чим іншим, тому швидко опустила очі і продовжила їсти салат.

Чоловік наколов на виделку шмат ковбаси, занурив її у свій здоровезний рот і, дожувавши, все ж почав діалог, який завжди закінчувався роздратуванням обох його учасників:

- Кохана, може все-таки візьмеш сьогодні лікарняний?

Вилиці дружини напружилися. Вони настільки часто напружувалися, що їхні м’язи були найнатренерованішими м’язами у світі. Серед людей, які мали звичку приховано дратуватися.

Після того як ці вилиці напружувалися, зазвичай розпочинався словесний двобій, де у 100% випадків перемагала дружина, бо все що міг зробити чоловік у фінальному раунді обміну логічними конструкціями – напружити грубо витесане обличчя і просвердлити поглядом. Цей прийом діяв на суперників, гравців, брехливих продавців у магазині, будь-якого іншого адресата і вселяв у них страх – не перед величчю особистості, а перед силою. Проте ці загрозливі маніпуляції не діяли на дружину, бо жінка знала – що його показова суворість ніколи не переважить справжнє кохання до неї. І вона цим користувалася.

Але розпочинати словесну дуель зараз вона не хотіла, нехай і знала, що кінець-кінцем переможе. Їй просто хотілося занурити в себе сніданок і скоріше поїхати на матч. Тож, зібравши по закутках душі крихти люб’язності, жінка відповіла настільки приязно, наскільки могла це зробити, не маючи в запасі акторської освіти:

- Любий, я вже казала тобі, що все гаразд. І зрештою, хто в нашій сім’ї… - вона хотіла сказати «хто в нашій сім’ї лікар», але впевненість у тому, що може без вагань вимовити це слово похитнулася. Наспіх спробувала підібрати інше формулювання і закінчила свій словесний супротив більш розмито. - Хто в нашій сім’ї носить медичний халат?

Жінка натягнуто усміхнулася і Тренер побачив, що його періодично повторювані надокучливі спроби майже вивели її з рівноваги. Крізь награну маску стриманості, проривалося роздратування і лють.

Хоч вона й злилася, чоловік відчував на душі тепло. Замість того, щоб продовжувати цей безглуздий діалог, він нахилився до неї і поцілував у лоба. Потім поправив на голові свою затягану багряну кепку з логотипом команди (яку не знімав ніколи – у спеку, мороз, під час сну чи навіть коли приймав душ), наколов ще один шмат ковбаси і жадібно занурив у рота.

Тренер зупинив цю розмову не тільки через безмежне кохання, а й тому що знав - наскільки б довгою і переконливою не була їхня суперечка, право вирішувати все одно залишиться за ним. Бо саме він заправляв «сімейною кухнею» і вдало застосовував «фірмові рецепти». І поки норовлива дружина наминала усе, що він готує, її буйний та спраглий до свободи розум, не дивлячись на підвішеного язика, залишатимуться у його владі. І поки вона дратується, але їсть, чоловік буде терпеливим, між ними не буде запеклих сварок, непорозумінь та інших речей, які залишають тріщини на подружніх відносинах. Вони будуть міцно пов’язані щастям.

Але «фірмові рецепти» та зовнішня злагода у стосунках цих двох з’явилися не одразу. Бо спочатку було слово, і слово було з Тренером, і слово було Любов. Кохання чоловіка було не просто глибоким, воно корінилося у самій його суті, без нього він не існував як людина, відчував себе пустим і взагалі марно народженим. У коханні було життя і життя було світлом Тренера. Він розумів, що Бог подарував йому надто щедрий подарунок і його слід тримати у міцній хватці – звісно якщо не хочеш втратити.

Тож від самого початку їхні стосунки розвивалися за сценарієм найчуттєвішого романтичного фільму, але фільму який глядач поставив на перемотку, а потім викинув пульт через вікно у проїжджаючий на шаленій швидкості повз спорткар. Першим міцним захватом з боку Тренера стало весілля. Після декількох місяців відносин вони побралися. Так само швидко в них з’явилася перша дитина. Після першої, без пауз, - друга, потім, за інерцією, - третя. Тренер не хотів лишати думкам дружини свіжого повітря. Шлюб та діти були робочим планом, втім команда-суперник мала й свої заготовки на гру. Після серії поступок бажанням чоловіка, Лікарка вирішила і сама трохи покермувати власним життям.

Коли зайшла мова про четверту дитину, жінка різко відмовила, чимдуж повернулася на роботу до лікарні і днями, а згодом ночами, почала пропадати серед білих одежин, крапельниць та медичних карток, пожадливо насолоджуючись смаком нових декорацій. Вона забула про дні народження, ювілеї, спільні вечері, розмови про неважливу буденність, інші дрібні сімейні приємності. Лікарка відчувала що непробачно змарнувала тони годин у чотирьох домашніх стінах і настав час спокутувати гріхи.

Ревнощі Тренера після років тихого, наперед прогнозованого побуту, почали розбурхуватися знову. У домі оселився запах диму від частих сварок, з’ясування відносин, криків, але ці емоційні танці біля вогнища не допомагали.

Лікарка лише глибше заходила у глухий агресивний опір, небезпідставно відчуваючи, що її знову намагаються посадити на ланцюг. Тренер розумів, що тактика виснажливого нападу «лише пришвидшує втрату переваги на полі», і ось тоді у голову прийшла думка про «фірмові рецепти», а його жінка почала несподівано хворіти.

Хвороби одна за одною, а інколи цілим кублом, заводилися у її організмі. Жоден з лікарів, та найголовніше вона сама - не знали звідкіля ті беруться і куди зникають. Аналізи кожного разу показували щось нове, ніби медики дивилися не на результати роботи дорогих приладів, а у дитячий калейдоскоп. Здатність організму нормально працювати ставала все примарнішою. План працював, з «домашнього тирана» він почав перетворюватися на турботливого чоловіка, який годинами проводив у лікарні і піклувався про дружину. Жінка описувала йому все нові симптоми, коханий кожного разу широко відкривав очі від здивування, а наодинці записував у блокнот наслідки своїх хімічних вправлянь. Випадіння волосся, потріскані губи, неконтрольовані висипи на обличчі, розхитана травна система – все це лягало задоволеним почерком на папір.

До будь-якої суміші овочів, спецій, круп, м’яса чи риби, Тренер додавав пікантних прянощів з пігулок у розтертому вигляді. За роки експериментів він став непоганим фармацевтом і міг витворяти зі здоров’ям коханої все що заманеться.

Лікарка все більше часу проводила у власній палаті, ніж у палатах пацієнтів, і згодом їй довелося звільнитися. Чоловік відчував себе геніальним полководцем, армія якого не зазнала жодної втрати і здобула тріумфальну перемогу.

Але потім він зробив помилку. Поклався на здоровий глузд жінки та свою совість і перестав використовувати «рецепти». Коли справи зі здоров’ям почали покращуватися, дружина з новим завзяттям взялася до практики. Тренер ще декілька разів доводив її організм до межі, аж поки прогнози не залишили коханій на життя декілька місяців. Наполеону довелося відступити від планів захоплення нових володінь і підгодовувати схему тотального звільнення вже завойованих територій.

Незабаром Лікарка одужала. За наполяганням чоловіка отримала роботу під боком - у футбольній команді. Їй була не до душі розмірена практика спортивного лікаря, хотілося шаленого темпу лікарні. Потрібен був масштаб, вона все ще бажала наковтатися роботи сповна, пити в три горла. Але компромісний варіант поки влаштовував. Хотілося дізнатися на що здатен підірваний організм.

Пристрасті у сім’ї вщухли, втім лише на деякий час. Бо у команді з’явився новий масажист. Тренер бачив у цьому підтягнутому молодикові з обкладинки журналу загрозу для кордонів рідного королівства, яке засадничо трималося на двох китах: «сталості» та «контролі», і ревнощі почали закипати. Чоловік знову затіяв скандали, пропонував жінці альтернативні варіанти - роботу в напівзруйнованому морзі або у якійсь віддаленій, глухій амбулаторії, де вона була б сама собі начальницею, підлеглою і пацієнткою, але Лікарка цього ентузіазму не поділяла. Тоді в затуманеному розумі монарха знову з’явилися «фірмові рецепти», але з меншими дозами – такими, щоб відібрати в дружини сили на походеньки. Походеньки, які існували лише у хворій уяві людини з короною на голові.

Саме такий салат за «фірмовим рецептом» зараз наминала королівна. По обіді, у самий розквіт добових сил, його склад викличе в неї легке запаморочення та нудоту. Ще декілька годин сторонні інгредієнти турбуватимуть її, нагадуючи про минуле та безпорадність, а потім відпустять – ніби нічого й не бувало. Жінка вкотре натрапить на думку, що вона лікарка, яка не може вилікувати саму себе, і на душі коханого стане тепліше. Ворогиня самопроголошеної диктатури стане ближчою на крок до того, щоб ухвалити єдине правильне рішення – зламатися і заточити себе у вічній темноті однієї з башт чарівного замку. З драконом, але без вікон, довгих кіс і бажання отримувати порятунок від будь-якого принца.

Єдиною тривогою Тренера лишалася коробка з надписом «спортивний інвентар», в якій під горою футбольного мотлоху він зберігав приправи для власних «фірмових рецептів». З цією коробкою треба було щось робити, але що робити чоловік поки не знав.

Геніальний стратег потягнувся до тарілки, щоб наколоти ще один шматок смаженої ковбаси і зіштовхнувся виделками з сином. Обидва пересміхнулися, а потім розійшлися по різних кутах цієї м’ясної поляни, знайшовши кожен окрему здобич для своїх пожадливих шлунків.

Здорове, молоде тіло старшого сина потребувало якомога більше енергії, бо сьогодні у його хазяїна мав відбутися важливий матч.

Скаути вже точили щурині пащі, щоб битися за «світле майбутнє» цього хлопця у Вищій Лізі (а ще більше - за свої гонорари), й лише чекали вирішальної жирної крапки у сумнівах спортивних директорів, тренерів та соковитих на гроші господарів клубів. Цією жирною крапкою були трофеї і найсоковитіший з них – Кубок першості, який Чемпіон мав намір сьогодні вигризти – незважаючи що і як би сильно не довелося гризти. Хлопець зловив у очах батька іскру, можливо любов, але любов до чого, юнак розпізнати не міг – до сина чи до успіху, який він приносить команді.

- Ну що, Чемпіоне, сьогодні твій зірковий час? – запитав Тренер з грайливою інтонацією.

Хлопець кивнув головою і насилу усміхнувся, бажаючи приховати роздратування від того, що батько називає його цим прізвиськом.

Ніяких сумнівів щодо справжнього об’єкту любові батька не мав молодший син Тренера - Пухлик. Він прекрасно знав, що татова любов розповсюджується лише на тих, хто вміє грати у футбол. Знав, бо не мав ні здібностей до футболу, ні татової любові. І перебивався тільки тим, що ненавидів брата.

Єдиний хто за цим столом не мав жодних побічних думок - це Крихітка. Але вона була ще дитиною.

Коли останній шмат ковбаси був перемелений зубами цього сімейства і доправлений стравоходом у обійми шлункового соку, язик і голосові зв’язки Тренера оголосили, що час збиратися у путь.

Тарілки відправилися у мийку, останній бутерброд з сиром - у рот молодшого сина, а спортивні сумки - у руки старшого. Потім люд висипався на вулицю.

Чемпіон почав наспіх зачиняти двері, але рутинна справа переросла у довге та дратівливе копошіння. Вогонь закриття Олімпіади естафетою перейшов до батька. Потім свою дистанцію невдало пробігла мати, Пухлик і навіть Крихітка, але шмат дерева, не зважаючи на залізне серце, не хотів відпускати від себе шкіряних друзів.

Годинник на руці Тренера торохкотів занадто швидко, і сімейний консиліум, де головою і єдиним учасником був Тренер, – ухвалив залишити меншого брата вдома. Секретар засідання – Лікарка – внесла правку з голосу. Вдома також залишалася його сестра - бо під час гри за нею не було кому слідкувати.

Пухлик дивився на сповнене глузливості обличчя Чемпіона і розумів, що без нього поломка замка не обійшлася. Але молодшенький залишався на диво спокійним. Він зімкнув зуби, показово взяв ключі від дому, а потім байдуже спровадив автівку поглядом, допоки вона не зникла за поворотом. Потім на його обличчі з’явилася широка та трохи схиблена усмішка.

Хлопець насолоджувався хижими думками. Він робив це без страху, бо право чути промовлені внутрішнім голосом речення давалося тільки йому.

Але через декілька секунд все ж закляк. Його погукнув невідомий голос. Коли перша хвиля жаху спала і парубчак зрозумів, що звук лунає ззовні, він знайшов в собі мужність повернути голову і вперше серед метушні сьогоднішнього ранку всерйоз звернув увагу на дивака посеред дороги.

- Бачу день пішов не за планом?

Пухлик кивнув і перевів погляд на рекламну табличку.

- Але, мабуть, в цьому і цікавість життя, так? – продовжував Незнайомець.

- У чому?

- У тому що будь-якої миті може трапитися щось несподіване.

Хлопець залишив репліку без відповіді, бо не зовсім розділяв слова чоловіка, який зовні нагадував йому безхатька. Натомість вказав на табличку і запитав про більш цікаві речі:

- А що значить «Вирішу будь-яку проблему»?

Питання брата Крихітці були нецікаві. Вона відкрила пачку з пластівцями, яку заготувала для стадіону, і наминала їх, продукуючи легкий дратівливий хрускіт назовні і оманливе відчуття ситості всередині. Пильно роздивлялася чоловіка, який викликав зародки споминів, а потім перевела погляд на старий фургон. Дівчинка мала б впустити упаковку з наїдком від подиву, але все ж втримала. Подив Крихітки був викликаний тим, що вона впізнала спочатку фургон, а потім людину за столом, які ще декілька годин тому відігравали головні ролі у її сні. Дитина мала б радіти, що нічне бажання незабаром стане реальністю, але переймалася іншим. Вона пам’ятала, що на брудного героя та його побитий фургон чекає поганий кінець, на них будуть точити зуби всі, кому вони намагалися допомогти. Їй гостро закортіло врятувати Незнайомця від проблем, але треба було придумати як.

Дівчинка випірнула зі своїх думок і слух вихопив невгавну розмову брата та загадкового брудного чоловіка:

- То ви написали ось це все на табличці, щоб просто привернути увагу?

- І так, і ні.

Пухлик звів у подиві брови, показуючи що не розуміє відповіді.

- Я написав це для привернення уваги, але дійсно можу тобі допомогти.

Хлопець мав одну гостро-болісну проблему, яка не давала йому спати, їсти та загалом - нормально жити. Тож йому було цікаво.

- І як саме ви це зробите?

- Ти можеш розповісти мені, що тебе турбує, а я… це певним чином виконаю.

- «Певним чином» це як?

- Про це не думай, головне чіткіше сформулюй бажання.

Парубчак дивився на Незнайомця з легкою недовірою, намагався оцінити наскільки серйозно той говорить. Його проблема була делікатною, горлати про неї на всю вулицю він не хотів. Вона вимагала розмови пошепки і на відстані, що вимірялася декількома десятками сантиметрів. А ще – поряд стояла сестра.

- Стій тут, нікуди не йди. Я зараз повернусь, зрозуміла?

Крихітка кивнула, і її брат обережно, озираючись по сторонах, підійшов до безхатька. Зблизька він краще розгледів чоловіка і дещо надихнувся, бо його понівечене обличчя і розідраний одяг робили з нього людину, яка не мала звичок чіплятися за планки моралі і навряд чи взагалі за щось трималася у цьому житті.

- А які саме прохання ви виконуєте?

- Асортимент великий. З чого вибрати є.

Пухлика зігрів зміст цієї лаконічної відповіді. На його обличчі знову виблиснула усмішка з присмаком божевілля.

- Ви беретеся навіть за… - хлопець зупинився, щоб підшукати вдалий відповідник для кінцівки, а потім продовжив, - брудні завдання?

Незнайомець насторожився. Йому не подобалося до чого хилиться розмова.

- Що ти маєш на увазі?

- Мені цікаво чи вмієте ви бити людей? Або лякати заточкою з арматури?

- Сумніваюся, що це принесе комусь користь.

Після цих слів обличчя безхатька перекосило. Він рефлекторно приклав одну з рук до скроні, так, як це роблять люди до яких напрошується у гості приступ мігрені.

Пухлику дивний чоловік подобався все більше. Хлопець дивився на корчі і розумів, що брудне, побите ще й з проблемами в голові тіло ідеально підходило для припасених задумів. Розкривати свої карти повністю перед найманцем підліток поки не хотів, але взяв його жирним шрифтом на замітку. Прибулець міг бути дуже і дуже корисною дійовою особою.

Поки Пухлик думав, у розмові вигулькнув третій голос:

- Мій брат хоче, щоб наша команда сьогодні виграла.

Хлопець не помітив як поряд з ними з’явилася сестра. Подумки промотав усе про що говорив з волоцюгою і зловив себе на думці, що бовкнув зайвого, але в деталях був обережний.

- Я ж сказав тобі чекати на мене там! Чого ти сюди прийшла!?

Дівчинка винувато опустила очі і ледь чутно відповіла:

- Мені теж захотілося побалакати.

Пухлик зрозумів, що переборщив з емоціями і притлумив бажання до злоби. Сестра була маленька, наївна, а ще – вона його любила і він не міг не любити її у відповідь.

- Вас дійсно цікавить виграш футбольної команди?

Хлопчина перевів погляд на безхатька, який трохи опанував свій розкат болі, але все ще говорив мружачись. Переварив отриману порцію слів і, намагаючись оволодіти собою, закрив очі. У голові почали вибухати смислові снаряди, розсипаючись різними видами інтерпретацій про те, якби він хотів щоб ця довбана команда програла, а надто брат з цим пихатим рильцем. Але парубчак стримав внутрішній потік емоцій і для прикриття розродився лише одним словом:

- Типу.

- О, то ви фанат?

Треба було щось відповідати, але усередині закипало. Пухлик не любив згадки про футбол, свого брата, тим паче коли це все поєднувалося. Хлопець відчув, що цей діалог не осилить, а потім згадав про ще одну – набагато важливішу річ, ніж ці теревені. І йому немов стрельнуло в зад. Він глянув на годинник і зрозумів, що запізнюється.

З барабанного дробу брата пальцем по склу циферблата, Крихітка зрозуміла, що спілкування стрімко йде до завершення. Тому коли той без жодного прощального слова розвернувся, щоб йти додому, вона швидко поставила на стіл Незнайомця пачку з пластівцями і попрямувала за родичем.

На півшляху хлопчак зупинився, відчуваючи, що доволі різко обірвав розмову, ще раз показав безхатьку на годинник, даючи знати що дуже квапиться, і з полегшеною совістю пішов дивитися матч.

Пухлик ніколи не дивився футбол, тому коли увімкнув телевізор на каналі, де транслювався матч, сестра здивувалася. Він поспіхом насипав у глибоку тарілку горішків і сів поряд з нею на диван, передчуваючи події, які б згодом бажав назвати незабутніми.

З динаміків стрімко, мов вода з горла потопельника, виплеснувся знайомий голос коментатора. Цей голос бризками розлетівся по усій залі і Пухлику захотілося зробити генеральне прибирання. Спортивний базікало завжди надміру нахвалював його брата, неначе потай мріяв запросити на побачення: «9-ий номер те, 9-ий номер се». Пухлик зазвичай перекривляв чванька, але зараз розродився тільки гримасою, бо не мав достатньо творчої злоби для чогось більшого за художньою формою. Він був у передчутті шоу, шоу, де його братець буде головним героєм, втім на якого не посипляться звичні слава та гроші, а якого накриє безпросвітний купол забуття. Сьогодні і Чемпіон і коментатор сидітимуть з нехарактерним виразом обличчя, який виражатиме лише одну емоцію – розчарування.

Пухлик у натхненні взяв пульт і зробив голосніше. На екрані з’явилося декілька десятків комашок у спортивній формі, кожна з яких мала прізвище та вболівальника на трибуні. Комашки звичним методом з підкидання монетки розіграли ворота та м’яч і після свистка арбітра гра почалася.

Коментатор вистрілював завчену інформацію про футболістів, травми, найближчі трансфери та інші довідкові пасажі, які у хвилини нудьги на полі мали хоч якось приковувати увагу до трансляції. Трибуни запалилися криками, хтось дістав провокаційний плакат з нецензурним випадом у бік суперників. Поліція та стюарди почали звичні рольові пестощі під назвою «спіймай-дожени» і поки вся ця катавасія захопила увагу «ультрас» (найвідданіших вболівальників, які у пориві пристрасті роблять татуювання з символікою команди, зривають голос, скандуючи кричалки, та після кожного матчу вирушають у кулачний тур околицями міста), команда Чемпіона засадила м`ячем у перекладину.

Шкіряний сенс цієї гри високо злетів, здавалося сів на літак та відправився у відпустку, подалі від цих вічних ударів ногами, буднів у сітках з десятками таких же як він, запахів спітнілих пахв вболівальників, які щоразу бажають забрати додому сувенір і ризикують честю та тимчасово - свободою. Але навіть ображений життям спортивний снаряд все одно має коритися законам фізики, тому, обважнілий земними проблемами та обов’язками, м’яч знову повернувся на поле і після удару головою захисника відправився у контратаку.

Тепер протистояння загострилося на лівому фланзі. Саме на цьому боці поля минулої гри один з підопічних команди Тренера зробив ефектний підкат супернику і без фолу зупинив перспективний напад. Опісля на душі вболівальників залишився приємний спогад, а на обличчі зеленгоспа застигла вічна сльоза. Побачивши глибокий рів землі замість шовковистої трави від згаданого підкату, він вкотре заприсягнувся, що кине цю невдячну справу та повернеться в ландшафтний дизайн, де можна творити мистецтво без загрози винищення мускулистими варварами.

Тимчасом контратака захлинулася і команди вирішили влаштувати десятихвилинку безладної біганини, під час якої незрозуміло хто нападає, хто обороняється та взагалі - чи на полі футбол. Але м’яч нарешті дістався до Чемпіона. Він пробігає по славнозвісному лівому флангу майже до кінця поля і подає навісом у штрафний майданчик. З кавали футболістів у цьому зеленому прямокутнику, хтось падає, хтось кудись і нащось біжить, ще декілька роблять натяк на стрибок, але скільки б зараз не застигло на полі акробатичних фігур, м’яч дістається найкращому – привілейованому левові, єдиному хто має дозвіл грати руками. Воротар вистрибує вище всіх і забирає круглий чорно-білий предмет в обійми молодого тіла.

Голкіпер миттю орієнтується у змагальній обстановці і стрімко переводить гру на іншу половину всіяного травою покриття. М’яч летить дугою нападнику, який саме намагається відірватися від захисників, що засумували від пасивної роботи. Атакувальник приймає м’яч на груди і одним рухом перекидає вперед, залишаючи переслідувачів з думками про гостру перспективу зміни місця роботи.

Тренер на кромці стискає кулаки від злоби, бо хоч захисники намагаються вкусити цього швидкого юнака, він все одно виходить з воротарем один на один. Хлопець обводить воротника, б’є, але суддя на полі дає запізнілий свисток і матч зупиняється.

Так заявляє про себе невидимий, проте найпотужніший гравець сьогоднішнього матчу – гроші. Якщо Тренер бешкетував і приплачував коментатору, то хазяїн клубу будував більш серйозну партію – його паперові заохочення перетікали суддям.

Боковий лайнцмен вирішив відпрацювати свою поїздку на чорноморські курорти і стрімко здійняв прапорець – офсайд. Трибуни вперше виражають невдоволення та тривожно гудуть. Хтось звично посилає суддю на три букви, більш виховані - «на мило».

Хоч гол для команди суперника обламується, Пухлик все одно усміхнений, бо починає помічати дивну поведінку брата. Чемпіон бігає полем, але вже накульгуючи. Козир Пухлика починає заявляти про себе.

Гравці обстукуються м`ячем і Чемпіон знову керує спортивною виставою. На мить він охоплює поглядом поле перед собою, думає як розвити напад і віддає дуже ризикований розрізний пас. Дуже ризиковано і дуже невдало, бо передачу перехоплює захисник і закидає снаряд на протилежний фланг, де якраз почав набирати швидкість його колега, щоб розпочати власну атаку. Дивне накульгування помічає вже не тільки Пухлик, а і коментатор, бо Чемпіон – один з найшвидших футболістів турніру – не може вчасно повернутись у захист. Він раз-по-раз ходить полем навшпиньках, підстрибує, буксує - так ніби перестав контролювати ноги і хоче привести їх до тями.

«Дивна поведінка 9-ого номера, вочевидь він отримав якусь травму. Так, у 9-ого номера якісь непереливки з лівою… Ні, з правою… Ні, напевно, одразу з обома ногами. Дивна ситуація, може травма, але робити зараз припущення – це пальцем в небо».

Доки Чемпіон намагався повернутися до захисту, його команда встигла відбитися і до нього несподівано дійшов пас. Він не зміг як слід обробити передачу, м’яч вдарився об ногу, як об дошку, і відлетів вбік. Чемпіон знову болісно кривиться і накульгує, але просто так віддавати контроль над поєдинком не збирається. Встигає до неслухняного шкірянця перший і прокиданням між ноги, залишає у дурнях півзахисника суперників. Опісля розганяється, показуючи неймовірні швидкісні таланти, обводить ще одного гравця і б`є по воротах з дуже смачної позиції.

Коментатор попутно виказує емоції, за які його так ненавидить Пухлик:

- Так, за це його і любить наше місто! Цей хлопець вміє створювати видовищну гру!

Коли репліка добігає кінця, м’яч торкається бутси Чемпіона і гармата, постріл з якої раніше стовідсотково б завершився голом, зараз зрадливо гатить вище воріт – кудись на верхні яруси трибун. У цьому «кудись» спортивний снаряд знаходить або голову жінки, яка саме вирішила підфарбувати губи, або руку чоловіка, який наближався губами до свіжого пінистого бокалу пива. Світ поки цього не знає.

«Непогані шанси. Все що можу сказати. Були непогані шанси. Але все ж… вище воріт» - повідомляє коментатор з рубки стадіону. «А і так, бідоласі на трибуні пива сьогодні вже не дістанеться. 9-ий номер комусь заборгував тридцятку».

Поки бідолаха витирає липку від хмільного питва куртку і проклинає Чемпіона та загалом увесь цей дебільний футбол, воротар отримав з-за поля новий м’яч і ввів його в гру.

Чемпіон знову тримається за ногу, біжить і ніби як пританцьовує. Це бачить Тренер і підкликає гравця до бокової лінії.

«І поки команда захищається, на інший частині поля відбувається розмова батька з сином. Хто не знає… Так, це родичі» - вставляє свої 5 копійок коментатор, цікавлячись футбольною санта-барбарою більше, ніж місцем, де розгортається атака.

Тимчасом Команда Тренера отримує удар здалеку по воротах, але голкіпер рятує гру і переводить м’яч на кутовий.

«9-ий номер про щось сперечається з Тренером, він показує на ноги… Так, здається у нього травма. І що це буде? Заміна? Заміна у першому таймі? Так, життя інколи викидає…»

Коментатор вмить перериває хід думок і сповіщає:

«Ні, все гаразд. 9-ий номер отримує настанови від Тренера, показує що може продовжувати і повертається в гру».

Пухлик сидить на дивані, усміхається та ледь тихо промовляє:

- Це ми ще подивимося.

«Над кутовими цим хлопцям звичайно ще треба попрацювати» - не вгаває п’єса з монологів коментатора. «А на полі в нас 30 хвилина матчу, що ж…»

Воротар зараз не слухає коментатора, і не тільки тому, що не має телевізора поряд, а й тому що зайнятий грою. Він вибиває м’яч подалі, за нього у верховій боротьбі змагаються двоє блондинів, які у вільний від роботи час називають себе плеймейкерами, і після їхньої невеличкої зустрічі тілами у повітрі, круглий предмет потрапляє до ще одного блондина, який замість того, щоб називати себе плеймейкером - просто віддає гарні паси.

«9-ий номер знову отримує хорошу передачу. Він прориває оборону, саджає на п’яту точку одного із захисників, потім переводить у таку ж позицію й захисника цього захисника…»

Трибуни затамовують подих і стає зрозумілим, що ні одна душа (якщо вона справді має душу) на стадіоні сьогодні не буде жалітися, що витратила гроші на вітер.

«З вбивчої позиції м’яч залітає у ворота! Так!!! Перший гол!!! Бравоооо!!! Воротар - без шансів!!!»

Камера вихоплює задоволене обличчя Чемпіона, той радісно знімає з себе футболку і починає махати нею до трибун. Далі відбувається звичний святковий обряд, з дотриманням усіх правил: на хлопця, який забив гол навалюються інші хлопці, які гол не забили, але якось та й допомогли його забити; потім на цей другий шар люду, навалюється третій – хлопці, які не забили гол, які навіть не допомогли його забити, але дуже хотіли. Незмінну позицію у цьому нашаруванні людей завжди займає воротар. Він там відсутній. Він, як і завжди, самотньо радіє на іншій стороні поля, трохи скидаючись на божевільного, бо кричить невідомо до кого і чомусь розмахує кулаками.

Після цих святкувань гра поновлюється. Чемпіон все ще шкутильгає, але шкутильгати з забитим м`ячем значно легше, ніж без нього. Принаймні так здається Пухлику, який від злості почав азартніше наминати солоні горішки, від яких його згодом висипе на обличчі.

Більш поблажливий організм має коментатор, якого не висипає ніколи і ні від чого. Він сам любить висипати. Тому висипає слова з рота:

«9-ий номер переходить у оборону, бо розгортається дуже жвава атака супротивника. Він стелиться у підкаті і чисто забирає м’яч. Віддає навісну передачу на правий фланг. Там на неї вже чекає колега. Гравець трохи сповільнює розвиток подій, даючи партерам переміститися на кращі позиції. Цим користується 9-ий номер, виривається з-під опіки захисника, отримує у стіночку пас від партнера по команді. Неймовірна швидкість! 9-ий номер обходить оборону і знов опиняється віч-на-віч з воротарем».

На мить звук з динаміків зник. Не чутно ні трибун, ні голосу коментатора. Але лише на мить. Потім з апаратури посипалися крики, свист та інший гул, який зазвичай називають радісним. Доєднався до нього і коментатор:

«Тааак!!! Це другий гол. М’яч проходить між ногами воротаря і, здається мені, 9-ий номер вирішив сьогодні познущатися з суперників!»

Цього разу Чемпіон не повторює звичне загравання з трибунами, а біжить до лави запасних. Він падає в обійми тата, камера вихоплює щасливі обличчя, і Пухлика починає заливати лють.

Під кінець першого тайму вже другий боковий суддя відпрацьовує хабарі - фіксує ще один офсайд з боку суперників, головний суддя роздає на всі боки жовті картки, а брат Пухлика забиває третій м’яч. Вболівальники ображеної сторони шоковані таким футболом, з трибун летять помади, ключі, ручки, серветки (усе що є в сумках дружин, подружок та просто зброєносиць чоловічого корпусу фанатів). Усередині Пухлика закипає суп з печінки, серця та інших нутрощів – які вже можна подавати на стіл канібалам.

Коментатор вирішує додати до цієї страви спецій і махом відкриває шухляду з прянощами:

«Здається результат гри вже передбачений. Команда гостей йде у роздягальну у очевидно деморалізованому стані!».

Перший тайм скінчився. Пухлик продовжував приголомшено дивився на екран телевізора - скоріше фоново власним думкам, ніж намагаючись зрозуміти зміст рухливої картинки. Все що відбувалося у перерві йому було не цікаво. Він знав, що для людей на стадіоні – це час купити пива і сходити в туалет, для гравців – послухати настанови тренерів у роздягальні (в одній - крики, а у іншій - стриману похвалу), а для самого ж Пухлика це був час на роздуми – що робити далі з цим клятим фіналом, де його брат, попри дбайливо змащені пекучим гелем устілки бутс, схоже таки стане тріумфатором.

Поки хлопець думав, на випещений газон висипалися аферисти (навіть не чекаючи поки футболісти підуть з поля, ба більше - пихато розштовхуючи їх на своєму шляху). Ці аферисти називають себе по-різному: то спонсорами, то меценатами, то небесними світилами - без яких звичайно не відбувся б жоден матч (і невідомо чи трималася взагалі планета Земля купи). Отримавши у руки (з брудними нігтями) 15 хвилин перерви між таймами, ці аферисти завжди починають щось розігрувати - то автомобіль, то квартиру чи взагалі увесь під’їзд – неодмінно щось дуже астрономічне за масштабами – дорожче, ніж запальничка на касі супермаркету. І ось тут заспані відвідувачі стадіону (не фанати – відвідувачі стадіону) при вигляді шари (і подарованих на роботі білетів на всю родину замість зарплати) прокидаються після 45-хвилинного летаргічного сну, в який їх ввело бездумне буцанням м’яча. Вони (в залежності від особи мовника) починають сварити дітей за те що ті не можуть знайти квитки, дружин – бо ті витерли цими квитками брудні сидіння, чоловіків – бо скрутили ті квитки у дудочку під лушпиння або заляпали пивом. І ось, нарешті, коли справа з квитками вирішена, – очі цих людей завмирають, бо починає крутитися барабан.

З того барабана дістають папірець і згодом з тим же пивним бокалом (який ще декілька секунд назад сварив) та з дудочкою під лушпиння (який ще не встиг насварити) вибігає середньостатистичний житель міста зі своїми урбаністичними проблемами (кредитами, комуналками, вчергове відкладеними планами на море), а сьогодні просто щасливчик. Він з усією радістю дякує всім за виграш, від матері до президента, від бригадира до майстера Йоди, навіть іноді пускає сльозу і задоволено повертається на трибуну з ощасливленим сертифікатом на путівку в космос, з курсом виплавки злитків із золота чи документами на апартаменти у Бора-Бора. Він йде повз ці трибуни і очі людей, які наче і раді за нього, але хотіли б зараз радіти за себе. Йому ніяково, але більше святково. Він сідає на те саме місце, де ще декілька хвилин назад був без ванни діамантів, мільйона під подушкою чи виду на зірки з панорамного вікна готелю, і вже якийсь інший, вже думками десь ніби і тут, але ні.

І навіть тим хто програв, хочеться вірити що так воно і є. Уся ця історія з виграшем - правда. Бо світло повинно бути, хоча б як орієнтир. Але потім, коли вся піна прихованого гніву та відвертої радості на трибунах осяде, розпочнеться другий тайм. Частина азартних шукачів фортуни піде, а частина за інерцією або через інертність буде дивитися на суміш спортивних переміщень по полю, яких вони не розуміють. Щасливчик звичайно буде сидіти на місці – обов’язково. Бо так прописано в контракті. Або обговорено на кухні. За таким само щасливим збігом обставин, потім виявиться, що цей середньостатистичний житель міста є чиїмось родичем (як і ми всі з вами) і не завжди дуже далеким. І можливо родичем якихось меценатів, спонсорів або небесних світил. Або ні.

Але Пухлику зараз ці сюжети у чиїхось далеких життях були нецікаві. Йому навіть не цікаво було, що спонсором цього матчу з чудернацьким конкурсами виступав неабихто і навіть не далекий абихто, а людина що жила поряд – Лихвар. Бо у Пухлика були свої змагання, зі своїми чудернацькими конкурсами, і йому слід було розібратися зі своєю коровою, перш ніж цікавитися хто там і навіщо доїть чужу.

Невдовзі по завершенню першого тайму (усвідомивши програш стратегії з устілками) хлопець підхопився з крісла і відійшов подалі від сестри та телевізора, не бажаючи видавати перед ними роздратування. Його збуджений мозок перестрибав з однієї думки на іншу в пошуках варіантів виходу з цієї невдалої битви, допоки очі не висмикнули за вікном фігуру волоцюги. Парубчаку здалося, що втрачає глузд. Хотів опиратися наївним думкам, спертися об якусь раціональність, але заздрість під’їдала душу і часу на нудне критичне мислення не було.

Поки сестра у захваті від перемоги зачудовано стрибала на дивані, брат тихо вишмигнув на вулицю і, озираючись, мов шпигун на ворожій території, крадькома підбіг до безхатька.

- Вітаю вас з перемог… - почав Незнайомець, але співрозмовник скривився, немов хтось почав дряпати нігтями по склу.

- Не треба, не треба зараз про це, - випалив хлопець нервово.

Обидва замовкли. Пухлик почав вагатися у агресивних намірах, гострота розуму поверталася. Він раптом відчув себе бовдуром і потрапив під хвилю з дошкульних думок: «Що я в біса тут роблю? Стою посеред дороги перед якимось обірванцем і, як у казках Діснея, хочу загадати бажання».

Хлопець поволі відступав від столу, розуміючи, що треба отямитись. Придумати щось більш реальне, ніж ця магія з Хогвартсу, з рук схудлого і облізлого Хагріда. Імпульсивні думки почали програвати бійку за мозок підлітка, але віддалено, раптово, з вікна домівки, з домашнього телеящику, - почувся голос того довбаного коментатора. Він знову був аж надто життєрадісний і аж надто розливався у компліментах 9-ому номеру. Вже називав його «стовідсотковим гравцем сезону», «легендою міста», але найбридотніше, чого не зміг витримати Пухлик, – «головною гордістю батька».

Вмить усі думки з конструктивними, але такими стратегічними і такими далекими планами, цими вивіреними теоріями та іншими формами організації майбутнього, які лишень відтягували у часі тотальну розправу з Чемпіоном, – вивітрилися з голови.

Парубчак вхопився за слова на табличці: «Вирішу будь-яку проблему» і зробив зручний для себе висновок, що цей безхатько точно не чарівник, але його проблему осилити може. Нехай там буде імпровізована битка, кастет чи лезо від бритви - на таке ця хирлява фігура здатна.

Пухлик припав до столу Незнайомця, в нього почалася агонія. Обличчя почервоніло, рухи стали смикані, а мова збивалася. Вимовивши кілька слів, хлопець почав задихатися від емоцій:

- Мій брат… Щоб більше не грав… Скільки треба грошей?.. Я все заплачу… Нехай лиш більше не грає… Негайно! Чуєш?

Парубчак нишпорив по кишенях, але без результату, зрештою зрозумів, що не має при собі ні копійки на кілерський аванс. Незнайомець хотів вставити слово, але юний замовник кримінальних послуг знову жадібно вирвав головну балакливу роль, полоскав по колу позбавлені спільного змісту фрази, поки нарешті не розродився закінченою думкою:

- Я хочу, щоб мій брат більше ніколи не грав у футбол.

Подумав, а потім додав репліку з дорослим присмаком:

- Гроші не питання.

Під час цієї розмови Крихітка помітила, що Пухлик зник. З цікавості відправилася шукати його надвір. Відкрила вхідні двері і одразу ж зловила на собі переляканий погляд родича.

Хлопець гостро усвідомив, що втнув дуже погану штуку. Він десятки разів бачив по телевізору фотографії дітей, яких викрадали такі дивні безхатьки як цей. Пухлика обійняв страх за сестру й підліток інстинктивно відступив від столу. Декілька разів розгублено перевів погляд з Крихітки на Незнайомця, не знаючи як краще вчинити, а потім побіг додому. Бо за всіх часів втеча від проблема завжди була найлегшим варіантом.

Закривши за собою двері, парубчак опустився навколішки біля сестри, зустрівся очима і тихо сказав:

- Слухай.

Зробив паузу, роздумуючи над словами.

- Ніколи не підходь до нього. Чуєш? Ні до кого хто хоч крапельку схожий на нього.

Крихітка кивнула, але брат не зупинявся:

- Такі люди дуже небезпечні! В них біда з головою. Вони можуть викрасти тебе і…

Пухлик вирішив, що подробиці, якими розродився його мозок, ще рано розповідати дитині, тому нашвидкуруч придумав інше закінчення:

- Якщо вони викрадуть тебе - ми ніколи більше не побачимось. А я цього аж ніяк не хочу.

Він отримав ще один ствердний кивок від сестри, взяв її за руку і повів до телевізора додивлятися матч.

Суперники вже розпочали боротьбу. Чемпіон був у нових бутсах і відчував себе помітно легше. Пухлик потягнувся по горішки, щоб заїсти прикру новину, але пальці лише безрезультатно обмацали стінки порожньої посудини. Стало гидотно. Стресу другого тайму хлопець міг не витримати.

Команда Тренера вирішала грати у захисті, без стрімких, ризикованих атак. Тобто перейшла у фазу, коли стає нудно всім: від футболістів до вболівальників, електриків, поліцейських собак та пожежників.

Але будь-який задум ідеально лягає на кострубаті ландшафти реальності лише в голові комбінатора. Бо життя має звичку вносити правки, без зайвих порад повертаючи цікавість не тільки матчу, а й людському існуванню загалом. Одна осічка - і м’яч у команди суперників, команди, яка мала протилежні плани на другий тайм. Вона мала ризикувати, нав’язувати атакувальну гру, домінувати на кожному клаптику поля, навіть у зоні лавки запасних (як втілити останній пункт ніхто не знав, але й не перепитував, бо, вочевидь, тренер сказав це у запалі).

Низкою дрібних пасів ворожі Тренеру футболісти розгорнули наступальний штаб на правому фланзі. Бомбардир на швидкості оббіг захист і зробив простріл у штрафну. Простріл мав замкнути півзахисник, який втім зробив лише половину роботи. Другу половину роботи полінився виконувати сам м’яч, бо не захотів змінювати траєкторію і гепнувся у штангу, залишивши по собі гострий момент і тремор футбольних воріт.

Впродовж наступних 15 хвилин команди обмінялися ще декількома ударами. Хтось бив ногою, хтось головою, один з гравців випадково переправив м’яч рукою - і отримав жовту картку. Загалом гра скидалася на тяганину, у людей з’явився вільний час, щоб зробити селфі. Але на 71-й хвилині поєдинку почалося цікаве. Замість селфі слід було робити відео.

Чемпіон на хиткій межі штрафного майданчика у жорсткому підкаті збив нападника, але суддя епізод проігнорував. Ні картки, ні штрафного, про пенальті - не заїкатися. Трибуни відчули душок нечесного футболу і на поле знов посипалися побутові предмети, з ними - лайливі слова. Ультраси запалили димові шашки. Матч призупинили, поліція кийками, адміністративними штрафами та кайданками спробувала вгамувати вболівальників. Через 10 хвилин гру продовжили.

9-ий номер після низки пасів колег по команді отримав м`яча, позбувся опіки захисників і вже без непотрібної кульгавості почав набирати швидкість. У ногах була бажана легкість, у книзі рекордів Гінеса переписувалися граничні показники з переміщення фізичних тіл у просторі. Чемпіон демонстрував талант, додатково відчував себе гепардом. Перед ним залишалася лише безпорадна газель-воротар, яку він мав намір зжерти.

Але раптом гравець поринув у невагомість. Спершу здалося, що шалені числа швидкості на спідометрі випадково перенесли його у космос, він опинився на якійсь далекій планеті з незрозумілими законами, мовою та звичаями. Але це марення тривало лише мить. Потім хлопець відчув твердість рідної землі.

Коли подумки очуняв, дійсність виявилася прозаїчнішою: від удару захисника по ногах Чемпіон підлетів у повітря, а потім шандарахнувся на газон.

Біль від контакту з землею очуняв пізніше. Спочатку запульсував на обличчі, потім у грудях, майже без часових затримок - у ногах. Звук, який вимкнувся на секунду, знову залунав так само голосно і чітко. Глядачі повставали з місць, бо хотілося відбити вартість квитків сповна. Кричали, тупотіли, свистіли, матюкалися – робили усе, що могли дозволити собі лише на стадіоні.

Суддя одразу дав свисток, але Чемпіону це не зарадило. Йому здавалося, що ноги переламані вщент, кар’єра з усіма амбіціями, грошима та обкладинками на журналах - пішла собаці під хвіст, юнак у екіпіровці футбольного гравця, як з нею, так і без, став нікому непотрібний. Звичайно цього всього не було. Щойно хвиля шоку відкотилася з берегів підбитої психіки Чемпіона, хлопця огорнула нова – хвиля безжалісного та сліпого гніву. 9-ий номер встав і стрімко побіг до кривдника, який за інерцією намагався пояснити арбітру, що зіграв чисто і червона картка – це занадто. Але рефері дістав прямокутний предмет кольору гніву бика і призначив пенальті. З різницею у 10 хвилин, підігнаний жагою до грошей, суддя ухвалив два різних рішення у однакових ситуаціях.

Чемпіон розвернув до себе сперечальника і без жодних розмов вгатив кулаком по пиці. Вдарений порушник затяжів в обійми ґрунтового покрову та трави, у момент падіння на його обличчі застигла дитяча здивованість. Він не розумів нащо тут знаходиться, серед усього цього гомоніння, дорослих емоцій та непотрібних перемог. Коли тіло відчуло зіткнення з розміченим білою фарбою клаптиком землі, Чемпіон сів на партнера по спарингу і почав добивати. Бив, як вибивають на вулицях багатоповерхівок запилені килими. З однією поправкою - замість пилу з противника бризкав томат. Третьої позитивної групи.

Суддя бігав навкруги і свистів, як потяг, боючись підступитися, встряти у сутичку та отримати й собі по мармизі. Десь поряд вибухнула ще одна бійка між футболістами, потім ще одна і все перетворилося у кроваве місиво. До розбірок підключилися гравці з лави запасних, касири, вболівальники, ті ж пожежники, електрики та поліцейські собаки – усі хто тоді знаходився на стадіоні. Згодом преса напише що це був «наймасовіший спалах насильства за всю історію міста». До епіцентру приїжджало все більше й більше екіпажів поліції, зав’язувалися нові бійки, з новими учасниками. Потім нащось прибув спецпідрозділ, який виглядав зі своїми автомати радше безпорадно, ніж загрозливо, бо не мав дозволу стріляти у натовп. Згодом більшість побитих та втомлених учасників бійки, втративши цікавість до цього роду заняття, розбрілася вулицями сама собою. Решта - поїхала на машинах: непритомні - на каретах швидкої, а буйні - на колісницях стражів порядку.

Згодом міська влада отримає звіти з лікарень та поліцейських відділень про кількість постраждалих, і футбольний комітет покарає штрафами винних (і невинних також – бо треба буде проявити усі масштаби суворості на публіку). Але справжню суворість місцева політична верхівка проявить дещо пізніше – коли отримає чек від директора стадіону з розмірами збитків. Влада раптом гостро усвідомить «усю жахливість ситуації», «глибину деградування суспільних відносин» та «неприпустимість неспортивної поведінки», а футбольний комітет призначить по-справжньому суворе покарання для команди Тренера – технічну поразку 3:0. Бо йтиметься вже не про чиїсь чужі зламані носи та ребра, а про найсвятіше – бюджет, з якого можна розвивати футбольну молодь, будувати спортивні об’єкти, розширяти географію впливу здорового способу життя, з кожним днем робити націю сильнішою, а також під прикриттям гучних намірів тихо розподіляти гроші побічними темними струмочками.

Усіх цих наслідків бійки, а тим паче озвучених бюрократичних формулювань, Пухлик ще не застав, бо поки знаходився у минулому, де на екрані телевізора руйнівні спецефекти сутички тільки починали набирати обрисів та масштабів. Вболівальники перелазили огорожу і разом з гравцями лави запасних висипалися на поле.

Пухлик усміхнувся, а потім перевів погляд у вікно. Побачив там джерело назрілих негараздів. Незнайомець так само сидів посеред вулиці за столом і дивився хлопцю в очі, але здавалося - хотів залізти до душі. Навколо Пухлика закружляли маленькі гидотні пики, які були уявним відображенням совісті, і низькими дратівливими голосами почали звинувачувати його у всіх земних гріхах.

Парубчак відмахнувся руками від привидів, підійшов до вікна і засмикнув штору. Він позбувся пекельного погляду та дратівливих голів як зовнішніх непотрібних декорацій, але докори сумління, які були причиною їх появи, пропалювали хлопця зсередини. Принаймні вважали, що пропалюють, на думку Пухлика - лише зігрівали.