До будинку подруги дворами пройтися всього лише хвилин десять швидким кроком. Міським транспортом виходить так само, тому вибір очевидний. Тим паче, що день продовжує радувати чудовою погодою без вітру та похмурого неба. Вже вечоріє, а тому не так уже й тепло, але залишки сонячних променів виблискують золотом на гілках. Під кросівками шарудить килим з листочків, що вже опали. Благодать.
Лише одне трохи занепокоїло мене. Час від часу здавалося, що шелест листя роздвоюється. Наче хтось іде позаду в тому ж темпі, що і я, але обертаючись, я так нікого і не побачила.
Подруга на порозі підстрибує від нетерпіння. Гості от-от мають прийти, а я виявляється мала їй допомагати підготуватися. Ну гаразд, займаю місце на кухні, поки Іруся наводить марафет у ванній кімнаті.
Наче доросла жінка, а поводиться, як підліток.
Невдовзі лунає дзвінок. Прийшли перші гості. Подруга ще не готова, а тому йду відчиняти я. Як на зло, перші двоє - чоловіки. Не знайомі мені та між собою. Першим прийшов Петро - невисокий та кремезний з густим, але майже повністю сивим волоссям, а другим Боря - вищий та з пивним животиком брюнет.
Почуваюся дуже ніяково й мовчу, як води у рот набрала. Погана з мене вийшла господиня.
Втім невдовзі з'явилася Ірина та виправила атмосферу. На ній яскравий, я б навіть сказала хижий, макіяж й така ж сама сукня. Подруга дуже красива у ній. Звісно чоловіки негайно почали полювання за її прихильністю.
Дуже скоро до нас доєдналися ще гості. Це вже наші спільні знайомі: Вадим з Аллою та Катруся з Олексієм.
Вечір у розпалі. Підігріті парочки починають танцювати повільні танці. Ірка дивиться на мене з жалем. Я знаю, що вона планувала одного з двох нових знайомих для мене. Але навіть після того, як вона віддала перевагу Борі, Петро і не думав відступатися.
А я тихенько радію. Кавалер на сьогоднішній та й на всі подальші вечори мені не потрібен. Самій якось спокійніше. Розійшлися близько опівночі. Ірка наказала Петрові мене провести, але чоловік мав такий нещасний вигляд при цьому, що, щойно ми опинилися на вулиці, я відправила його на всі чотири боки.
- Мені до дому "тільки що не видно". Швидко доберуся, - очистила його совість.
- Тоді до побачення, - чоловік усміхається, цілує мою руку та миттєво зникає у пітьмі.
Звісно, я сказала, що сама доберуся, але через двори йти назад лячно. Та не піду ж я слідком за всіма на зупинку. Підняла комірець куртки повище не стільки від холоду, скільки прикриваючись від можливих негараздів та побігла додому.
О такій годині світло у вікнах будинків майже не горить, тож темно, хоч в око стрель. Як на зло, знову чую шелех за своєю спиною та весь час озираюся.
В одному з дворів біля багаття, що майже згасло, сидять троє. Вони голосно розмовляють. Й по голосам чутно, що вони добре на підпитку. Вдаючи тінь, а не людину, намагаюся пройти повз непоміченою, але в мене не виходить.
- Гей, красуне, йди сюди, - вигукує один, коли я вже майже пройшла той двір.
Не зупиняюся, але через деякий час розвертаю голову, щоб переконатися, що нікому з них не спало на думку мене наздогнати, і нікого не бачу. Вся трійця щезла без сліду. Жар у невисокому мангалі є, а людей біля нього немає.
Це налякало навіть більше ніж можливість нападу п'яниць. Забувши про все, чкурнула додому.
До тями прийшла тільки коли зачинила двері квартири. Серце калатало у вухах, в очах паморочилося. Ніяк не вдавалося вирівняти дихання.
- Ти чого така наче від смерті тікаєш? - прошепотіла заспана мама, що вийшла на шум в коридор.
- Ой, мам, може й від смерті, - зітхнула я, нарешті приборкавши переляканий організм, й зрозуміла, що натомість налякала маму. - Все гаразд, не переймайся. Мабуть просто привиділося.
Поцілувала неньку та відправила її спати.
Щойно прикрила очі, як знову настав ранок. Цього разу будильник виконав свою функцію в повному обсязі та розбудив усіх, окрім мене.
Попереду було ще два робочі дні, а вчорашнє свято - лише маленький острівець посеред робочого тижня.
Ранок проходив за звичайним сценарієм й десь на підході до школи я таки примудрилася прокинутися. І якраз вчасно, щоб побачити як у шкільний двір заїхав чорний позашляховик.
Іноді батьки підвозять своїх нащадків до самого входу у школу, мабуть бояться, щоб дитина не втекла. Але це заборонено правилами школи, тому я пришвидшилася, щоб повідомити недбалому батькові чи матері про це.
Автівка була повернута до мене пасажирським сидінням та закривала огляд на вхід, тому я лише встигла помітити як у дверях промайнула чоловіча статура.
Коли зайшла в хол, застала там лише білого, як крейда, охоронця.
- Той чоловік заїхав на територію школи, - спробувала поскаржитися на порушника, але охоронець лише мотнув головою:
- Така людина...
Обурена таким беззаконням, поспішила до кабінету директорки школи. Що ж це коїться? Виходить, закон не однаковий для всіх? Стороннє авто на території школи, а охоронцеві байдуже.
У приймальні порожньо, тому суну одразу до кабінету керівництва й завмираю на порозі. Замість Лариси Вікторівни у кріслі директорки сидить... Трохи придивившись, я впізнаю руду шевелюру, високе чоло та тонкий ніс. Той нахаба з парку!
- Що ви тут робите? - обурено вигукую. - Негайно залиште кабінет директора!
- Чому б це? - він не піднімає погляду від паперів на столі та ще й щось шкрябає у них.
- Як це чому? Ви незаконно увірвалися до чужого...
- Ліліє Петрівно, що ви тут робите? Чого ви кричите? - позаду мене з'являється секретарка.
Я різко розвернулася та вже готова була обуритися й на неї: де її носить та чому вона не зачиняє директорський кабінет? А також продемонструвати, до чого призвела її недбалість. Але секретарка випередила мої слова, спритно оминула та зацвірінькала:
- Володимире Ігнатовичу, пробачте будь ласка. Я лише на хвилинку відлучилася.
- Нічого, - хмикнув той, а потім продовжив баритоном, що наче туман проникав у кожну шпарину заскорублої душі. - Така реакція очікувана. Все ж зміни відбулися дуже несподівано. Зберіть, будь ласка, колектив в актовому залі, щоб таких непорозумінь більше не траплялося.
А я все стояла в проході спиною до директорського кабінету й розуміла, що вскочила по самісінькі вуха. Й чого я полізла зі своїм почуттям справедливості? Самі неприємності від нього. Зрозуміло ж, що ніхто не сів би за диркторський стіл, не маючи такого права.
Секретарка миттєво випарувалася. Ніколи раніше не помічала за нею такого завзяття на роботі. Невже новий директор такий страшний й рубає голови без суду та слідства. Тоді, напевно, у мене все зовсім погано. В будь-якому разі він визнав, що я мала право на таку реакцію, а стояти спиною до людини не ввічливо.
- Пробачте, - повільно розвернулася до Володимира Ігнатовича. - Я зробила завчасні висновки.
- Не варто, - чоловік навіть поглядом мене не водостоїв. - Чекаю на вашу присутність на зібранні за десять хвилин.
Я кивнула, хоч він цього і не побачив, та вийшла з кабінету.
- Не зачиняйте двері, - зупинив мій рух директор, хоч я готова присягнутися, що він не міг бачити його.
Цього разу навіть кивати не стала, просто чкурнула до свого класу.
Кілька моїх восьмикласників вже було на місці. Розказала їм, що можливо початок уроку трохи затримається. Хтозна, скільки часу новий директор буде доносити до нас своє бачення розвитку навчального закладу.
Зняла верхній одяг та залишила сумку в своїй шухляді. Нагадала учням, щоб не лишали кабінет відчиненим без нагляду, взяла записник, про всяк випадок, та пішла на збори.
Дорогою привіталася з кількома колегами, що невдоволено обговорювали несподівані вранішні збори. Жалілися на те, що вони шкодять навчальному процесу та з самого ранку відволікають вчителів та учнів від навчання. Причину зборів не обговорювали. Кісточки директорові у коридорі ніхто перемивати не буде. Це станеться пізніше у закритому кабінеті за чашкою чаю і тільки в приватній розмові.