Весна здіймає свої груди, дихає через ніздрі гір і знов впадає в сон у полях. Йде помірно, сонливо, знедолено, як побита бранка. Їй потрібен час, щоб прибратись, відновитись і знов втішити людей та істот, повернути їх до свого лона.
Пори року. Так наче їх багато. Але це єдина дівчина, а пізніше жінка, котра проживає своє життя рік за роком, як петлю. Чи її прокляли, чи вона вже такою родилась, але мусить красуватись перед світом, палко танцювати, а потім в'янути й вмирати. Взимку пора року не спить, вона вмирає. Під холодною труною чекає свого відродження — і нарешті Весна. Той її образ, коли виходить із пут безсилля та загоює рани, знов наповнює кольором тіло, прикрашає свій стан та проживає дитинство та молодість.
На три місяці її звати Весна. І вона з гідністю бере це ім'я до нового коронування свого періоду безнадійного життя.
Весна спускається на землю і притинається до дворів, намагається струсити з себе сніги, котрий для неї, як порох землі, що сипиться на мерця. Вона дивиться на вишукану шляпку, прикрашену штучними квітами. Головний убір надягнений на чорну голівоньку Настусі, що красується перед вікном, котре служить їй за дзеркало.
Весна оглядує її босі ноги, щіпає їх своїми ще мертвецькими руками, але Настуся не зважає. Її гріє краса очей, що лине з самої душі. Така тепла, як сонечко, що ще не поспішає зігріти Весну крізь важкі хмаринки.
Втомлена Весна сідає на ослін біля хати, а Настуся не помічає її. Дівчина вже щось повторює під ніс, виграваючи лицем, як акторка. Співає:
  "...Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє..."* (Уривок з вірша Олександра Олеся "Чари ночі")
Весна горить від невдоволення. Який бенкет? Яка ще мить? Її тіло знедолене, а думки ще непереповнені натхнення. Їй не вистачає енергії творити, а ця дівчина біля свого вікна вже творить їй музику... Весна заздрісно гримнула хвірткою і втекла.
Набралася сил, стала натхненням для всіх. Красуння, вплітає у волоссячко квіти, дарує цвіт деревам і танцює під кожним деревцем, щоб надихнути на новий аромат, на новий екстаз почуттів серед світу.
Одна дівчинка, ось друга- старша, а ось третя- зовсім мала і всі з вінком на голові. Пишні та такі, що кажуть все про своїх володарок: ось ніжна й тонка, як тополя, у неї вінок з чіткими рисами, як і вона сама. А ось маленька сестра зі стрічками у вінку, котрі хвильками спускаються до самих плечі, де кінчається заплетене волоссячко.
Весна йде звідки вони вертають і бачить Настусю, котра плете з її квітів вінки. Просміхається і знов щось наспівує:
Весна запашна,
Вродлива, кохана,
Розквітла в барвистім вбрані.
Ніжнішої діви нема на Землі.
Закоханий погляд пронизує ґрунт,
Важкий і холодний,
Пригнічений сноведінням зими...(Авторський вірш "Істинна весни")
  Настуся плете з лагідністю, проводить пальцями по стебельцям. Весна зашарілась і сідає поруч, спостерігаючи за дійством і слухаючи пісню далі.
З її квіточок таку красу! Вони й самі по собі гарні, але людські руки хочуть вносити зміни як їм хочеться.
Весна днем за днем спостерігала як тішиться ця дівчина. Коли змінила ім'я своє на Літо, Настусю Весна забула. Купа інших справ, своє життя, невгамовний темп палкого періоду свого буття.
Та пройшов знов рік її існування. А також рік життя Настусі.
Весною вони знов зустрілись. Весна заплющила очі та слухала джерельце, що співало їй нову пісню, доки Настуся вмивала у холодній воді своє личко.
- Людське життя таке коротке... А я живу, доки світ стоїть. Ти мене не чуєш, але достатньо пообіцяти тобі і це збудеться навіть без твоєї згоди. А обіцяю я тобі Весну. Дарую тобі цей період свого життя... В інші не погляну ні на твої радощі, ні на твої страждання, а весною обдарую всіма благодаттями. - Торжествено промовила Весна і засміялась дзвінким співом пташок.
Настуся оглянулась довкола, виглядаючи хор пташок, та вони злетіли, відносячи весняний спів до хмар.
***
Юрба молоді регоче, пихаючи одне одного до самого краю берега. Весна тільки розплющила повіки і лід ще є, але тане, прозоріє.
Один з хлопців випхав Настусю до льоду і всі перестали штовхатись, вирішивши, що вмовляти кожного марна трата часу. Сашко сам обрав їм сміливу героїню. Настуся невпевнено поглянула на друзів і відмовилась від цієї небезпечної затії. Але через довгі вмовляння, схожі на тиск, що штовхає до річки гірше рук, вивели Настусю майже до середини.
Настуся ковзає ногами, стараючись зберігати рівновагу і молиться губами про життя.
Крихкий лід дряпає по серцю звуком хрусту. Настуся проходить більшу половину, але далі не здатна йти. Ноги не дають, німіють. Якщо щось станеться ось тут, то більше у неї не буде життя, а ця смерть стражденна й дурна.
Весна тим часом тає сніги. Побачивши Настусю, вона кинулась до вод і щіпала її спину морозом, щоб скоріше відвести її до берегу. Настуся й сама вже хотіла звільнитися від страху перед рікою, що може її взяти у полон і замурдувати.
Весна схвильовано взиває до вітрів. Вона штовхає дівчину й не дає льоду зовсім розтанути. Неначе Весна змінила ім'я, відступила, дала владу Зимі.
Настуся не отримала на березі похвали, лише сміх та байдужість. Вона дивно переглянулась із Сашко, це змусило їх двох посміхнутися втішливо. Весна не знає людських почуттів, але цей погляд знайомий їй. Коли холод проходить розпалюється бажання, а у людей воно інше, ніж у світі природи. Наче люд теж її частина, але відірвані від неї. Кохають. Дивляться так довго, як не дивилась би ніодна істота.
Весна задрижала у листі дерев, з яких посипався ще не розтанувший сніг, і застонала вітром від туги.
- Не цей парубок тобі потрібен. Дивись на нього, дивись близенько. Він тебе у цю халепу втянув...
Та нашіптувані думки Настуся відганяє і далі йому посміхається.
Нічого робити Весні. Вона дала обіцянку і її здійснення не залежить від рішень дівчини. Весна дозволила Настусі вийти заміж у найкращу із своїх погод. Хоч мусила вийти восени, але склалось, що Сашкові закортіло справити весілля якнайшвидше. Живіт Настусі ріс і прискорював творенню сім'ї.
Весна спостерігала за прощанням нареченої, за сльозами. Не ловила Настуся поглядів Сашка, як раніше, а коли і дивилась, то лише з болем і жалем до себе. Весна залишалась спостерігачем, а тому лише вкладала у її волосся пелюстки вже відцвітаючих вишень та яблунь.
  Настуся роздратовано зтрясе їх з себе і знов погляне на родичів, що регочуть та спонукають молодих до поцілунків.
- Краще б я крізь лід провалилась...- зітхає Настуся, коли залишається одна серед ночі. Весна журиться, чуючи таке, обіймає вітром за плечі та кидає сльози з хмар. Ті сльози теплі, щоб втішити Настусю. І їй це вдається: дівчина плаче, не боячись, що хтось побачить.
***
Настуся сидить на осліні та бавить на руках дитину. Цього разу вона тішить двір колисковою... Але такою журливою, що серце обливається кров'ю, стискає її корінням та душить горло. Вона дитину до грудей, а воно плаче, вона його покладе- вередує, хоче до рук.
- Що тобі, донечку? Що тобі треба? - стоне від жалю до себе матір.
- Та їй пісня твоя болить, бо тобі вона теж душу крає,- каже Весна, знаючи, що ті слова лиш сама чує.
Але Настуся продовжила, звертаючись вже до Весни, наче знає, що та її чує:
- Ти наче богиня кохання, ти зачинаєш усе, все від тебе починається, молю, дай крихти тієї любові, поверни крихту того кохання!
Настуся вбивається молитвами, молить всіх, молить і Бога, а дитина горло рве разом з матір'ю: чує її біль. Весна не взмозі витримати страждання дівчини — відводить очі та йде духом у сади.
Роки йдуть, донечка росте, народжуються нові діти, а Настуся посміхається лише їм у відповідь, більше нічому їй посміхатися. Торкається сплетених вінків і кладе їх на голівоньку двом донькам. Сини теж підростають, жадають радості в очах матері, але вона гладить їх голови і тільки згадує щось очима, наче не тут, далеко.
Весна віддає найкраще на весні, теж хоче побачити її посмішку, але Настуся посміхається криво, наче гілля дерева, якому судилось рости у низ, але він лине кінчиком догори.
Взяла Настуся з собою старшу доньку до ринку. Йдуть та розмовляють, а інколи мовчать та дивляться довкола на сусідські доми та двори. Погода тепла, забубнівіли бурульки на деревах, але ще немає цвіту, немає тієї краси, лише народження чогось невідомого.
- Мамо,- починає донька, бачачи, що Настуся розслабилась від легкого вітру і аромату, що ось-ось з'явиться повсюду, але ще не заполонив повітря,- ти любиш весну?
- Весну...- Настуся не відповідає одразу. Це тривожить Весну, вона теж зупиняє свій хід і чекає відповіді допитливіше, ніж донька. Нарешті продовження:- Всі важливі події у моєму житті траплялись весною. Мого життя наче й немає без весни, все завдячую тільки їй.
Весна запишалась, посміхнулась і розлилася теплом у руках Настусі.
- Ти доросла, тому я можу бути з тобою відвертою. Сказавши, що не люблю весну я кажу, що не люблю і своє життя. І я скажу, що ненавиджу її... Така невизначена, холодна, її примушують блестіти на сонці, вливатися теплими сльозами, щоб навіть вони були приємні. Так чекають її початку! Для мене весна була радісна лише у роки моєї молодості. Правильно кажуть, що ця пора року належить юності... У душі сумніви й страх, але така радість, таке цвітіння, котре нестримує ніякий сум, ніякі сльози! Та навіть сльози стають лікуючими,- кажучи це Настуся, наче повернулась у молодість: говорила жваво, нестримно стискаючи сорочку на грудях. Так вільно, як Весна каже обіцянки...
Донька мовчить. Вона чує біль матері і не можу зарадити.
Настуся поглянула в самі очі Весни з нестримним благанням.
- Я твій образ дівоцтва і життя!
Весна здригнулась, її очі розширились, а у груди вдарили слова, як камінням.
- Чи бачиш ти мене? Чи чуєш?!- Весна трясла її за плечі, але Настуся цього не відчуває. Вона далі йде з донькою до ринку, а Весна їй далі кричить у спину, здіймає пил вітрами, але не отримує відповіді.
Її життя зосередилось лише на весні. А разом із найкращими моментами і найсумніші. Чи не гра це вищих сил з життям людини, котра хотіла лише молодість залишити у молодості, а потім продовжити жити так, як живуть інші? Та її час зупинився весною.