Львів- його рідне місто, про красу якого знають, але котру він сам не дослідив за своє недовге життя.  Можна сторіччями ходити пустими вулицями і розглядати пам'ятки, але тільки у критичний момент усвідомити наскільки не розумно відкладати бажане. Хоча це "бажане" ніколи не було пізнати глибше рідні краєвиди. Він знає дорогі і дешевші кафе, у яких можна посидіти у тематичній атмосфері, знає як пройти з однієї вулиці на іншу, він міг би приїжджому розповісти про тутешні переваги, котрими варто скористатися, але не може пригадати, щоб у нього була крихта такої цікавості до таємничих місць, як у туристів.
Макс віддав жінці свої зібрані гроші та нарешті зміг пройти на територію Підгорецького замку. Про нього писали статті та часто зверталися у розповідях екскурсоводи. Навіть обіцяли зустріч з містикою у  цій будівлі.
Замок розправив свої плечі в боки. Сходи, на котрих ступали ноги вельмож колись, багатенько вікон, котрі відкривали відвідувачам і колишнім жителям у середині вигляд на територію навіть при швидкій хотьбі. Вся краса ренесансу здійнялась з минулого, щоб постати перед відвідувачами. Не випадково у Європі це місце славиться, як "Український Версаль".
Макс не був ніколи цінителем минулого і не тягнувся, щоб торкнутися до прекрасних, але холодних стін якогось замку. Однак сьогодні він тут: вклав гроші, щоб цей замок став його на 24 години. Чи не божевілля підштовхує людей до таких зухвальств? Якщо, авжеж, не бути естетом від самого початку, в іншому разі, така швидка пристрасть до цього з'являється через схиблення.
Юнак ступає по сходах велично, уявляючи скільки людей проходило ними, не усвідомлюючи, що для когось тут проходило життя. Він йшов до тих величних стін, що розгорнулися перед ним, тримаючись за вологі, шершаві поручні.
Всередині пахло минулим. Якщо взагалі воно може пахнути, то саме у таких місцях розгортається весь істинний запах. Просторі зали, приймальні, дорогоцінні люстри, вигини і візерунки архітектури. Колись господар тут приймав гостей, а тепер гості самі можуть уявити себе господарем, котрий прогулюється по своєму володінню.
Макс підготувався як потрібно: він, для кращої атмосфери, купив канделябр і тепер мав світло від свічки. Ліхтарю краще залишатися поза цієї територією, де Макс живе інше життя. Сонце ще не спало, але по землі і предметах вже бігали тіні.
Макс відчув себе новою людиною: досі він шукав себе не там, а тепер він у тому місці, котрому належить його "я". Усмішка не сходили з лиця Макса. Захват і тривожність, - ось наповнення молодої крові.
  Він міг би зробити фото, попри заборони, знаючи що тут стоять камери, котрі псують автентичність атмосфери, але натомість Макс дістав лист паперу і олівець, креслячи нерівні, різної товщини лінії, котрі лише з далеку походили разом на те, що Макс зараз бачив на власні очі. По малюнку можна сказати, що ось тут ваза, а ось тут коридор, але звідки ці місця і якого стилю сказати було майже не можливо, якщо лише не знатись на таких речах настільки досконало, щоб визначити по ознаках не очевидних, котрі вловити може лише майстер. Макс, авжеж, намагався вловити якісь деталі, котрі вирізняють той чи інший предмет чи простір від інших, але наскільки добре це йому вдавалось?
У таких вишуканих кімнатах навіть сухе печиве видавалось сочним шматком м'яса, а намальовані ним каракулі - ескізом до майбутнього шедевру.
- Біла Пані, прийди, склади мені компанію,- веселий настрій Макса вселяв ентузіазм у таку безглузду репліку. Він згадав легенду, і хоч не вірив у такі нісенітниці, або намагався не вірити, через поширений скептицизм до цього оточення, але зараз його розбирало болюче щастя самотності. "Болючим щастям самотності"- Макс називав стан, коли він у хорошому настрої згадував про несправедливу реальність, котра вливала в будь-яку атмосферу гіркоти, від котрої зводило язик і німіло горло. Він на хвилину зловив себе на думці, що хотів би, щоб це стало правдою і його нутро стиснулось від побаченої містики.
Макс й забув, що бажання можуть бути надто сильними і постають у справжні постаті. За вікном вже стемніло, хоча було не зовсім темно, холодне небо ще давало свої залишки світла. І Макс вирішив, що саме час замінити свічку. Він дістав ще одну із сумки і як тільки запалив її, то помітив носочок блідої ноги на межі, де світло свічки закінчувалось.
Макс підняв голову і побачив силует, котрий виділявся білою одежою, але був невиразним. Він підніс свічку вище, однак контури силуету було видно лише там, де не торкалось живе світло. В душі похололо і юнак відсунувся, надіючись, що це лише гра його фантазії.
- У тебе не вийде побачити мене, якщо будеш й далі махати цією свічкою,- промовив крижаний, жіночий, мертвецький голос. Чи чув колись Макс мертвецький голос, щоб порівняти? Ні. Чи був він впевнений у вдалості цього слова до опису почутого? Так.
Він відвів канделябр у бік і тепер лише кінець світла торкався силуету, що давало змогу розгледіти незнайомку. Це була жінка у білій, пошматованій сукні, трохи брудній і пожовклій. Її волосся було колись заплетене у високу зачіску, але тепер деякі пасма випали з конструкції, а деякі просто повилазили у різні боки.
Макс хотів крикнути, але зрозумів, що йому відняло голос від оципініння.
Від неї пахло квітами, сирістю і парфюмами, котрі в'їлися у її шкіру так сильно, що навіть після смерті залишилися з нею. Ця канафонія запаху солодка до нудоти. Макс закрив рот, щоб не вдихати аромату і печиво не повернулося.
Макс мовчав, не знаючи що можна сказати: Хто ти? Сьогодні тут нікого не мало бути. Ти працівниця? Ти дух? Ти демон? Ти людина?
Все здавалось безглуздим звуком, котрий навіть не вирвався б з його горла.
- Це мій дім,- відповідаючи на всі питання, промовила жінка, показуючи на квіти у вазі. - Візьми їх у дарунок від господині цього дому, бо я не можу торкнутися їх, щоб дати тобі сама.
  У її інтонації чутний був сум і жаль. Макс піднявся і взяв квіти. На її лиці, на котре не падали тіні, було більше життя, ніж у ньому самому.
- Ви...
- Марія, - нічого окрім імені. Ні титулу, ні прізвища, лише ім'я, бо лише воно їй належало після смерті, або ж це поштовх до ближчого знайомства.
- Маріє, Ви живі? - Вона підняла на нього темні очі, наповнені достатньо живого болю від зради. Макс боявся почути відповідь. А вона мовчала. Настільки довго, що Макс звик до присутності Марії і довзолив собі розслабити голос і тіло, вирішивши, що почувши будь-яку відповідь готовий залишитися. Йому не має чого втрачати, а тому й боятися.
Помітивши легкий кивок, Макс усміхнувся.
Тільки очікуючи смерті можна тягнутися до неї. Містика здається чимось близьким і навіть потрібним для розуміння наступного етапу життя.
- Пані, розкажіть про це місце. Ви знаєте про нього найбільше.
Марія усміхнулася кутиками блідих, майже непомітних губ, і пішла вперед. Її кроки здавалися шарудінням янгольських крил. Вони не були безвучними, але водночас були настільки тихими, що Максу захотілось притулитися вухом до підлоги, щоб розчути їх краще.
Вона говорила благородно, тихо, впевнено, розповідала про своє життя тут і торкалася тем, котрі не стосувалися цього місця, але були приємними їм обом. Макс проникався її життям, його розкішшю і нещастям. У її особистості залишились лише смуток, біль та самотність, котрі так знайомі Максу, що він не намагався розгледіти у ній ще щось. Можливо, і при житті вона не була суворою чи різкою, а лише замкненою у цих стінах жінкою, котра намагалася вирватися у життя. Макс не знав якою вона була, але тепер знав, якою є. Він знав, що вона досі є.
Їх переживання й розмови перепліталися як метелики, котрі витанцьовують серед трав і здіймаються вище і вище.
Марія з вікна подивилась на сад, де колись гуляла, а зараз не могла навіть ступити. Після смерті чоловік досягнув свого: вона стала бранкою його світу.
- Твій чоловік тиран. Вбити через ревнощі, так щей так жорстоко...- Макс говорив крізь стиснуті зуби, уявляючи ту біль, що пережила неспокійна душа Марії.
- Я не можу його звинувачувати. У нас не було кохання. Він старий, а я молода. Воцлав розумів, що я захочу чогось кращого, але я не шукала іншого, я втішалась садами, чудовими квітами, котрі квітли для мене, доповнювали ці сірі стіни барвистістю. Я несла у дім букети, наказувала розставляти їх, щоб тільки додати цьому місцю свого... Але він їх знищив, як і мою молодість, не знаючи, що моя юність не схожа на його, що мої пристрасті інші,- Марія виливала своє серце і життя Максу, відчуваючи, як його молодість забирає хвороба.
- Я знайду твоє тіло і ти отримаєш спокій.
- Ні, не варто. Ти й сам у кроці від смерті, ти можеш приходити до мене, якщо залишишся на землі, але краще б віднайшов спокій...
Марія стиснула губи і закрила очі. Макс зрозумів, що вона хоче залишитися у тиші і подивився на кімнату навколо. Дивитися на нещасного привида було нестерпно. Це різало його душу, а він не міг припинити муки.
- Твою хворобу звати "відчай", - нарешті озвалась знов Марія, змушуючи Макса схилити голову і затремтіти від власної приреченості.
- Але це виліковно. - Марія повністю розвернулася до нього. Макс відчував це. - Я теж цим хворіла, тому не буду казати "живи", я скажу "люби". Залиш молодість у спокої, дай їй розквітнути.
Макс хотів заперечити, але не міг. Марія надто добре знала його горе і розуміла навіть більше, ніж він сам.
- Ти тут залишишся одна? І будеш далі страждати? - Макс здивувався наскільки його голос сів.
Марія усміхнулась і похитала головою. Вона випросталась, її стан благородно вирівнявся і щоки, якби могли, наповнились би зараз кров'ю, бо Марія підняла голову і подивилася прямо пронизливим поглядом, живим як лише до заручен. Макс побачив перед собою не привида, не знищену молодість, а розквітлу від власної впевненості жінки.
- Не обов'язково шукати мої залишки. Чи дух прив'язаний до тіла після смерті? Я піду за тобою, буду вирощувати квіти твоїми руками і буду дихати твоїм тілом. Я зустріну кохання у твоєму коханні до когось, я буду кохати, як будеш кохати ти, я буду дивитися на вибрану тобою, як будеш дивитися на неї ти.  Навіть якщо твої дні будуть однотипними, я буду жити в них, навіть якщо на місце цієї хвороби, прийде нова, котра знедолить твоє тіло, я буду з тобою до останнього подиху, я відійду від тебе, коли твій дух зійде з тебе.
Макс дивився на неї з відкритим ротом, не в змозі промовити щось у відповідь. Він лише кивнув, так різко і сильно, що хруснуло у шиї. Марія засміялась, як юна, незаміжня, щаслива дівчина.
Макс ступив за межі території, відчуваючи себе наповненим енергією. Він дихав новими легенями і тримаючи сумку новими руками. Він відчував холод на спині і усміхався цьому.
Макс пройшов повз вуличок і зайшов у барвисту крамничку, де цвіла душа Марії у кожній пелюстці. За ніч він став поетом, котрий оспівує подругу у цвітінні весни й літа.