Так тихо в цьому місці мабуть ніколи не було. Здавалося, час завмер в непорушному очікуванні. Нікого не було чути: коник полетів, пташок не видно – тільки двоє дівчат сиділи на траві, наче не дихаючи, і просто дивилися одна-одній в очі. Жодна не спромоглась вимовити ні слова, вони не злітали з вуст. Наче дівчата втратили дар мовлення…

Першою отямилась Аня. Вона перестала дивитися порожнім поглядом, а доторкнулася до Софії, щоб переконатися, чи це не сон. Але це справді була її «приятелька».

- Ти ж… не вона…я не можу…повірити – незрозуміло бовкнула вона.

- Новенька. Це ти – твердо промовила Софія. Де ж тільки ділась та її радість і безтурботність. Потім, відвернувшись від Ані крикнула вдалечінь:

- Зірко, як ти могла. Навіщо? Я не хотіла цього. Я просто хотіла все зрозуміти… Я… Але, тільки не вона – далі, вже спокійніше додала. – Ну, хоча б дякую, що тут немає цієї зрадниці, Юлі.

Аня, почувши ці слова, дуже здивувалася. Вона ж так само загадала зірці бажання. Але нічого розпитувати в однокласниці не хотіла. Хотілось лише піти від неї і забути про це.

Дівчата повернулися спинами і вирішили розійтись в різні боки. Аж тут земля захиталася, і вони не втримались на ногах. Через деякий час стало спокійно, наче нічого й не було і, невідомо звідки, з’явилася чарівна фея. Вона підлетіла до дівчат і сказала:

- Мене послав до вас король Старферії. Зірки виконують бажання, коли люди вірять. Але вони рідко посилають земних людей сюди – в Казкову Країну. Якщо зірка зробила так – значить це важливо для вас. Але є проблема – людям не можна довго бути тут.

Її перебила Аня:

- Зачекай, звідки ваш король знає про те, що я…ми тут. Ну, і взагалі, чому тоді зірка мене…сюди, не знаю, як сказати, закинула? Та й, взагалі, чому я маю тобі вірити? Може це…сон. Хоча навряд.

- Ха, ти мені не віриш? – зневажливо сказала фея – Ну, тоді можеш спокійно залишатися тут назавжди.

- Вибач, не ображайся на Аню, вона трохи не при собі – переможно глянула на однокласницю Софія. – Скажи, що ти мала на увазі, коли говорила про «залишайся тут назавжди». Будь ласка.

Видно це добре вплинуло на фею, бо та вже лагідніше сказала:

- Добре. Ви маєте пройти назад через той портал, яким сюди ввійшли. Це не проблема, але ключ ви маєте знайти самі. Ніхто не знає, де він. Ну, кожного разу він знаходиться в іншому місці. Але, очевидно, по дорозі ви його знайдете. Ви ж друзі. А друзі разом – це сила – після цих слів дівчата збентежено переглянулись.

- Це можна зробити, тільки до того, як сонце зайде. В цей час на Землі буде світанок. В нас все навпаки. Але…якщо ви не встигнете… ви залишитесь тут назавжди – дівчата злякано подивилися на фею. Потім, наче нічого не сталося, невимушеним голосом вона продовжила:

- До порталу вас доведе цей чарівний компас. До речі, ви бережіть його. Без нього навіть ключ не потрібен – безсилим стає – в її руці з’явився крихітний компас, не схожий на наш.

Аня, не вагаючись, блискавичним рухом схопила його, тим самим зробивши «хід конем». Вона знала, що сама не вибереться, та й географію не дуже добре знала. Після цього хитро і невинно сказала Соні:

- Ти, звісно, можеш йти сама, але компас в мене. Якщо ти пам’ятаєш – це додаток до ключа. Ой, як би нам від цих слів не було сумно, та прийдеться йти нам разом. А ти будеш говорити, куди йти.

Софія не хотіла йти з нею, та що було робити. Все-одно компас один. Інакше не вийде. Та й часу на суперечки не було. Сонце не чекає.