– Давай! Стрибай! – голос друга, відбиваючись від металевих стін занедбаного заводу, діставався моїх вух у шаленому резонансі. Я ж стояв на третьому поверсі і глядів у прірву, - у темряву, з якої цей безумець до мене кричав.

– Ти впевнений, що мене ця штука витримає?

У відповідь я почув зітхання.

– Говорив би я з тобою, якби не витримала? - він помовчав і потім викрикнув: – Знайшов би мене розвезяного по бетону – тоді я був би не певен!

Безумець! Чистої води скажена собака! Хто ще ризикне стрибнути звідси після мене? Якщо я взагалі ризикну.

Ступаю на край. Легкі похитування тіла додавали лишні удари на хвилину. Серце зараз точно розірве навпіл!

Була глупа ніч, ще й доволі хмарна. Місяць якраз ховався, і прірва вкривалася ще глибшою тінню. Тепер я не то що не бачу, куди летіти, – я не можу допетрати, чи це точно третій поверх, а не вершина Говерли.

– Впісявся! – викрикнув друг.

Ще разів зо три він повторив свій клич і вмовк.

Я ступив ще крок до прірви, та він був настільки малий, що я й не зійшов з місця.

В обличчя вдарив вітер, – холодний, зараза! Він обпікає обличчя, змушуючи мружитися і скрекотіти зубами.

Я зможу!

Я зможу!

– Ні, – видихнув і відійшов. Стіни зрадили мене і перетворили шепіт у відлуння.

– Серйозно? – дратувався друг, – я стрибнув.

– І?

– І не розбився. Просто стрибай так, щоб бути посередині цього квадрату. І попадеш якраз на центр батуту. Це круто! Давай!

Знову ступив ближче до прірви і глянув униз.

Ніби невисоко. Я й ширяв не з такої висоти.

Чому ж так тоскно?

Тілом пробігся табун мурашок і всіма силами вдарив у голову.

Що робити?

Підходити.

Потрібно стрибати.

«Глянь! Це ж не так лячно!» - переконував я себе і вдивлявся у темінь.

Голова бажала відімкнутися і перестати думати. Їй набридло чути слово «прірва» і мої намагання змусити себе це зробити. Змусити стрибнути.

– Слухай, це вже не смішно! Ми домовлялися! Спершу я – потім ти!

– Знаю! Але…

– Що «але»? Яке «але»? Я ніякого і ніяких «але» не знаю. Договір є договір. Я його виконав. Твоя черга.

Ну так… договір… Але чи варто виконувати те, що тебе вб’є. Благо, не вбило друга, а якщо вб’є мене? То на кой ляд мені здався такий договір?

Ставало холодно – я потер руками плечі, аби трохи зігрітися, та від такої замкнутої пози почувався ще більш невпевнено.

Частина ноги обвисла над прірвою. Я почувався бранцем, якого пірати змушують іти дошкою. У спину впиваються вістря мечів, над головою купа нерозбірливих, гнівних голосів. У воді акули. Очі вже бачили, як вони вилазять з металу і падають донизу, розриваючи зубами повітря і простір.

Легеням ставало все менше грудей.

Я чув шум води. Ось-ось вона поллється униз, утворюючи круговерть. Вона забере мене. Забирає!

Я вже зігнувся, щоб стрибнути, – тіло подало назад, ноги опустилися. Їх тягло донизу, вони жадали, аби я розпластався тут і не робив більше й кроку.

Чорт! Дідько! Чому я не в змозі?

Сором! Скільки раз сплигував з дерев, у озеро, над якими висять і більші скелі. А тут… сором!

– Мені тут до кінця віків чекати? Завтра школа, не тягни кота за…

Я стрибнув!

– Ну нарешті! – почувся радісний голос. Тільки от мені було геть не радісно.

Я пронизував повітря, воно піднімало моє волосся догори, туди, де я мав би залишатися й не робити цього згубного руху.

Але я стрибнув.

Тіло шукало під собою землю, бетон, – хоч щось! Нічого не було! Воно летіло вниз, набираючи швидкість.

«Я помру?» - запитав я себе у думках.

Не встиг я й подумати про смерть, як вдарився об щось пружне і злетів догори.

– Ну як!?

Я не зміг відповісти: перехоплювало подих, я боявся дихнути.

Коли я затримався у повітрі, відчулося ніжне полегшення. Рай і забуття, ніби я поза цим світом. Та не встиг ним насолодитися, як знову полетів униз.