— Фі-і-іку-у-ус! — верескнула Лінка й рвучко підхопилася на ліжку. Кудлатий пес дихнув їй просто в обличчя теплим, щасливим подихом, а тоді лизнув дівчині щоку. Лінка знехотя зиркнула на годинника. Умгу, пів на десяту. Цікаво, чи собаку вже вигулювали. Можна було закластися, що ні.— Фікус, ти вже на вулиці був? — запитала вона, силкуючись намацати капці під купою газет і пожмаканим одягом. Шалений собачий танок по смугастому килимку явно свідчив, що пес прагне вийти. Лінка потягнулася й глянула у вікно. Дах костелу блищав від дощу. Вона обожнювала цей краєвид. Їй вдалося переконати маму переробити кухню на кімнату для неї. Власні п’ять із половиною метрів. Просто неймовірно, що тут помістилися ліжко, і письмовий стіл, і книжковий стелаж, і навіть невеличка шафа. Нехай собі Кай тішиться, що в нього велика кімната. Їй подобається у своїй нірці. Дощ полив дужче. «Не забути парасольку, — подумала Лінка. — Добре, що лінійка з нагоди початку навчального року розпочнеться лише об одинадцятій. Помию голову, поснідаю, принаймні нікуди не поспішатиму. Останній день розслабухи».

Позіхаючи, дівчина почалапала на кухню. На блискучій стільниці лежала записка.

Халіно!

Відведи Казика до садочка. Я не встигну. Не запізнися на лінійку. Залишаю тобі гроші на квіти. Повернуся пізно.

Мама

«Квіти приносять на закінчення року, мамо», — подумала Лінка. А тоді відчула, як лють розливається по ній аж до кінчиків ледь відстовбурчених вух. По-перше, ніяка вона не Халіна. Скільки можна просити. Досить того, що її назвали на честь прабабці, яка, мабуть, у труні перевертається, бо якби була жива, то напевно наполягла би, щоб Лінку назвали по-іншому. Юлія. Моніка. Може, Марта. Досить, що ім’я Халіна записане в усіх документах. Цікаво, як це мати примудрилася назвати їх такими лажовими іменами: Халіна й Казимеж! Добре, що їх лише двоє, бо мати негайно згадала би про когось із родичів з якоїсь провінційної діри, Стефана чи Божидара, чи ще якусь там Генрику! По-друге, мамо, це не моя дитина! Починається! Пограйся з Казиком, відведи Казика, почитай Казикові! Бідолашний Каю (бо для Лінки братик був Каєм), мама з тобою не піде, хоча це перший день у садочку після літніх канікул.

— Каю, вставай! — погукала вона, намагаючись одночасно знайти святковий одяг. Чудово. Минулорічна спідниця не бажала застібатися. Лінка попрасувала блузку, яка, на щастя, прикривала неслухняного ґудзика, позичила в мами шкарпетки тілесного кольору, вирішивши, що смугасті чи махрові рожеві аж ніяк не пасуватимуть до святкових туфель, полегшено перевела подих і подалася, нарешті, будити Кая.

Почувши, що треба йти до садочка, заспаний шестирічний хлопчик вирішив поскладати до рюкзачка всі свої машинки. Тоді заявив, що хоче одягти улюблені пляжні шорти із зеленими пальмами, а на сніданок вимагав сосиску з гірчицею. Машинки не поміщалися, тому крім рюкзака Кай узяв дві найбільші під пахву й нізащо не бажав з ними розлучитися навіть тоді, коли одягався й снідав. Під шорти натягнув товсті колготки. Гм, вигляд був доволі химерний, проте дитина здавалася задоволеною. Сосисок не було, тож малий виїв півбаночки гірчиці й закусив тістечком. Лінка не поснідала, бо в холодильнику, крім гірчиці, був хіба що початий ванільний сирок, та їй однаково нічого не хотілося. Під час канікул вона звикла спати до полудня, і її шлунок о цій порі не подавав жодних ознак життя. Крім того, протягом останніх двох місяців Лінка рідко дивилася на годинника. Зате відтепер у неї знову почнуться ранкові стреси. Намагаючись застібнути спідницю й знайти щітку для волосся, дівчина подумала, що вони вже почалися. Може, тому їй навіть сирка не хотілося. На щастя, садочок був недалеко. Зараз лише двадцять по десятій. Устигнуть.

Кай слухняно чекав біля дверей, тихіший ніж завжди, вбраний у непромокальну курточку. Лінка витягла із шафи свої чорні туфлі, але тут-таки зіштовхнулася із прикрою несподіванкою. Туфлі виявилися замалі! Спробувала ще раз, але ноги ніяк не влазили. Дівчина подумки швиденько переглянула своє взуття. Що може бути замість чорних туфель? Кросівки? Червоні високі кеди? Важкі черевики? З іншого боку, якщо вже її нога так виросла, може, підійдуть якісь мамині туфлі? О, чудові. Щоправда, підбори трохи зависокі, зате ефект класний. Лінка була висока й струнка, на шпильках виглядала, як модель. Трохи химерно, але кеди — це вже повна лажа. Узяла Кая за ручку й відчинила двері. До кишені поклала залишені мамою гроші. «Вистачить, щоб десь пообідати», — подумала Лінка.

Невеликий дощ десь на середині дороги перетворився на зливу. Кай заховався під блакитним непромокальним каптуром, проте Лінка забула парасольку, а туфлі немилосердно натирали ноги. Непомітно було, що канікули закінчилися: вулиці й досі були порожні, а машини проїжджали Маршалковською, не зупиняючись, незважаючи на вранішню годину пік. Хтось час від часу пробігав, сховавшись під парасолькою, що скидалася на мокрий від дощу великий гриб. Єдиною ознакою початку навчального року була поява пересувних яток з великими написами: «Нові та вживані підручники». Дорогою до площі Домбровського її кілька разів зупиняли якісь здоровані в спортивних костюмах, з-під каптурів пошепки пропонували купити підручники так, наче то були наркотики або зброя. Лінка раптом усвідомила, що для школи в неї ще нічого немає. На щастя, перший тиждень завжди був необтяжливим. Біля самого садочка Кай згадав, що забув удома рюкзак і почав вередувати. Дівчина вбігла до приміщення задихана й спітніла, незважаючи на зливу. Вихователька з рудим, аж червоним волоссям, кинула на неї незадоволений погляд.

— Дітей треба приводити о дев’ятій, — просичала вона. — У тебе є тапочки, Казику?
— Хлопчик поснідав? — сухо запитала рудоволоса.

— Снідав! — утрутився Казик. — У холодильнику нічого не було, зате гірчиці я з’їв майже всю банку! — похвалився малий.

Вихователька зітхнула й похитала головою, а тоді схопила Кая за руку й за мить обоє зникли за дверима з написом «Мухомори». Накульгуючи, Лінка вийшла з будинку. На годиннику була одинадцята. Дівчина намацала в кишені банкноту й помахала до таксі, яке саме проїжджало повз неї.

Приземкувата, кремово-помаранчева будівля гімназії імені Болеслава Лесьмяна виразно свідчила про те, що це не була ніяка довоєнна школа, котра могла похвалитися довгим списком славетних випускників та історією, записаною в її анналах золотими літерами, а звичайна собі двоповерхова гімназія, заснована в період запровадження освітньої реформи. Раніше тут була початкова школа, і це певним чином відчувалося й зараз: низенькі лавочки в коридорах, запах пасти для підлоги, традиційні, з неодмінними рюшечками, фіранки на вікнах. Клас «А», до якого ходила Лінка, був єдиним неспеціалізованим. Два інші гордо звалися «двомовними». Щоб туди потрапити, треба було мати середній бал не нижче 4,5 та добре скласти вступний іспит. Коли рік тому Лінка прийшла на екзамен і збагнула, що людей у залі принаймні вп’ятеро більше, ніж місць, вона не дуже сподівалася пройти за конкурсом. На свій середній бал їй довелося працювати в поті чола, і дівчина ніколи не приховувала, що на світі існують речі цікавіші, ніж навчання.

Ось чому зараз Лінка заходила до класу зі свіжопофарбованою табличкою «III А», тобто до найгіршого з-поміж третіх, а може й у всій школі. Якби не туфлі на височезних підборах, вона б, напевне, бігла, бо ж запізнилася щонайменше на десять хвилин, але відчувала, що на п’ятах у неї з’явилися пухирі, і тепер їй залишається хіба що поволеньки шкутильгати. «Савецька зараз верещатиме й хитатиме головою», — подумала дівчина. «Ну, Халіно, — пригадала вона вчительку. — Так не можна, дитино. Ми всі чекаємо, доки ти зволиш прийти. Що, по дорозі до кав’ярні заскочила?» Кожного, хто запізнювався, їхня класна керівничка закидала зливою фраз, які могли видаватися кумедними, якби не те, що густо наквацяні помадою губи вчительки рухалися дедалі швидше, бюст хвилювався, а голос злітав усе вище, так, що здавалося, ніби Савецька за мить лусне або кинеться на свою жертву й поглине її з кістками. Словом, це була справжня потвора. Халіна глибоко перевела подих, постукала й рішуче натиснула на клямку.

— Ой, про… бачте, — здивовано пробурмотіла вона. За вчительським столом замість Савецької в її вічному жакеті із трояндочками сидів… якийсь чоловік! Засмаглий, ледь сивуватий, у блакитній сорочці. Лінка вже хотіла було вийти, але побачила Наталію, Анку, Худого та інших. Її клас! Ага, Савецька, певне, як завжди хвора, а цей підстаркуватий Жан Рено прийшов на заміну. Усі дивилися на неї якось дивно. Певне, це все через туфлі. Лінка сіла на своєму місці біля Наталії й за мить почула, як та шепоче: «Твоя спідниця…» Дівчина непомітно зиркнула вниз і почервоніла. Блузка задерлася догори, відкриваючи розстібнуті ґудзик і блискавку. Швиденько обсмикнула тканину й підвела голову. Відчувала, як Рено втупився в неї поглядом.

— Хто це такий? — пошепки запитала вона в Наталії.

— Новий класний керівник, — так само пошепки відказала та. — Математик.

— А Савецька де?

— У доньки в Лондоні. Вирішила вивчити англійську й перекваліфікуватися на викладачку іноземної.

Математика звали Яцек Шрон, про що він повідомив, записавши на дошці своє ім’я та прізвище великими літерами. Під ними почав з’являтися розклад уроків. Цікаво, той, хто його складає, узагалі зважає на середньостатистичного учня? Як можна поставити в п’ятницю вісім уроків, з яких чотири останні — це фізика, хімія, біологія та математика? Зітхнувши, Лінка почала перетрушувати торбину, шукаючи, чим і на чому записати. Добре, що Наталія зглянулась на подругу й простягла їй аркуш паперу й ручку.

— Я захопила для тебе, бо знала, що ти забудеш.

Наталія завжди була підготовлена й організована. Її подруга й цілковита протилежність у всьому, навіть у зовнішності. Чорнява красуня, схожа на іспанку, із блискучими мигдалевидними нігтями. Лінці подобалася власна копиця кучерявого волосся, і те, що вона така худа й може об’їдатися солодощами, та поруч із Наталією почувалася, немов дитина.

— Коли ти повернулася? — запитала Наталія. — Я до тебе дзвонила.

— Учора ввечері. Що робитимемо, коли цей цирк закінчиться?

— Підемо до тебе, щоб ти переодягнулася, — захихотіла Наталія. — А потім до міста.

Лише тоді, коли математик закрив класний журнал і з усмішкою кінозірки попрощався з учнями, Лінка помітила незнайому дівчину, що сиділа ззаду.

— Хто це? — пошепки запитала вона.

— Новенька, — Наталія байдуже знизала плечима, наче дівчина була якоюсь комахою. — Касею звуть.

Незнайомка не усміхалася. Повільно, методично заховала свої речі до рюкзака, поставила на місце стілець і вийшла, не дивлячись ні на кого. Якась неприємна.

— Не знаю, тиха така. Ну, і в халепу відразу вскочила, бо як прийшла, то вільне місце залишилося тільки біля Трембацького.

— Вона сіла із Трембалем?

— А що їй залишалося робити?

Трембаль, широкоплечий здоровило з кулаками, мов добрячі буханці, який щодня ходив «качатися» до поблизького тренажерного залу «Зевс», явно не належав до улюбленців дівчат.

Наталія марно перетрушувала купу одягу в Лінчиній шафі, проте не могла знайти в ній нічого, що не здавалося б їй замалим, завеликим, немодним, пожмаканим чи брудним.

— Слухай, наведи тут, нарешті, лад! — гукнула вона в бік кухні. Лінка з’явилася у дверях із двома чашками в руках.

— Дай спокій, я нещодавно наводила. Через два дні знову те саме.

Поставила чашки й витягла перші-ліпші джинси, з яких вона ще не повинна була вирости. Наталія роздивлялася фотографії, приклеєні скотчем до стіни.

— Нові?

— Та-а-ак… На канікулах робила, коли повернулася з табору.

Свентокшиський міст у ранковій імлі, нечіткі контури червоних трамваїв, кольорові парасольки.

— Гарно, — похвалила Наталія. — Але погода була нікудишня, правда?

— Весь серпень лив дощ.

— Ага. А в нас була страшенна спека.

У нас, тобто в Португалії, де Наталія вже втретє проводила канікули. Із тераси чарівної вілли із власним басейном, яку винаймали її батьки, відкривався краєвид на пляж.

— Як же я тобі заздрю! Щодня пляж та й пляж, і більше нічого. У мами була депресія, бо тато обіцявся приїхати, але постійно змінював плани. Її вже зранку боліла голова, і вона навіть чути не хотіла про якісь там екскурсії. Цілими днями лежала під парасолем і дивилася на море, а вечори проводила, втупившись у телевізор, хоча португальською ні в зуб ногою. А коли батько нарешті з’явився, за три дні до нашого від’їзду до Польщі, вони просто зникли й залишили мене саму в цьому великому будинку. Та ще й Лео не приїхав.

Лео був таємним коханням Наталії. Дівчина вже втретє їхала, сподіваючись, що хлопець, якого вона обдаровувала млосними поглядами з тераси, нарешті зверне на неї увагу.

— Сама розумієш, нудьга неймовірна. А-а-а, чекай-но, я тобі дещо привезла.

Простягнула їй диск.

— Що це?

— Фадо.

— Фадо?

— Така португальська музика. Спершу я її не сприймала, але потім мені сподобалося. Дуже класна, коли тобі сумно. Це Маріза, здається, найвідоміша зірка фадо.

— Дивна назва.

— Португальською фадо означає «доля» чи щось таке.

Наталія позіхнула й потягнулася. Знову глянула на фотографії.

— Класні. Серйозно.

— Тобі справді подобаються? А я жодною не задоволена. Дивися, оця занадто темна, тут кадрування погане… не знаю. Я обожнюю фотографувати, але хотіла б навчитися робити професійні фотки, а це чисте аматорство.
— Мій двоюрідний брат ходить до приватного ліцею, до спеціалізованого мистецького класу. Чула про таке?

— Ні, але платня за навчання там, певне, захмарна.

Наталія знизала плечима.

— Не знаю, можу в нього запитати. Зараз напишу йому есемеску. А взагалі… куди ти збираєшся вступати?

— Гадки не маю. Мене однаково ніде не приймуть. Напишу іспит на десять відсотків, середній бал буде два і два…

— Дурниці!

«Добре їй говорити», — подумала Лінка. Наталія була пестункою долі, не лише вродливою, але ще й багатою. Могла обирати між престижними державними й приватними закладами. Лінка усвідомлювала, що вона матиме проблему зі вступом до якогось пристойного ліцею, а до приватного не з її статками потикатися. Спробує подати документи до ліцею імені Діккенса або до десятого. Не найкращі, проте не такі вже й погані. Може, щось і вийде.

— Зіпсувала ти мені настрій. Пішли?

— Зачекай, Адріан відписав мені, зараз я йому зателефоную.

— Він справді сказав, щоб ми прийшли? Якось воно мені ніяково, початок року й узагалі…

— Андріан пише, що все вже закінчилося, а він однаково мусить залишитися, бо домовився про якусь там зустріч. Це недалечко, побалакаєш з ним і про все дізнаєшся.

З Нового Світу звернули на Хмельну. Ліцей, до якого ходив кузен Наталії, узагалі не був схожий на навчальний заклад. На фасаді гарно відреставрованого будинку виднів напис: «XXX Приватний мистецький ліцей». Наталія штовхнула двері й дівчата почали підніматися стрімкими мармуровими сходами на останній поверх.

— На школу не схоже, — сказала Лінка.

— Там побачиш.

Ліцей знаходився на піддашші. Сонячні промені просіювалися крізь маленькі віконця в похилому дахові й відбивалися від рам, які висіли на обох стінах холу. Ліворуч були пастелі й акварельні картини. Праворуч — чорно-білі фото осіб різного віку, переодягнених у химерні історичні костюми.

— А ось і Адріан! — вигукнула Наталія.

До дівчат підійшов світловолосий хлопець у червоній сорочці й вельветовому піджаку. У руках тримав великого кошика із фруктами.

— Привіт, — озвався він, тамуючи задишку. — Я пообіцяв привезти з дачі фрукти для натюрмортів, — і показав на свій барвистий багаж, який поставив на підлогу.

— Привіт, — відповіла Наталія, водночас кивнувши на стіну. — Класні фотографії.

— Ну, гарні. Це фотографічний клас робив знімки вчителів.

— Це вчителі?

— Ага, у різних костюмах. Було жеребкування, кожен учень витягнув якогось учителя, треба було продумати грим, забезпечити одяг і підготувати все для фото. Ось тут учителька англійської в костюмі Леді Макбет. Історик у ролі Генріха VIII. Пані Марлена, яка працює на ксероксі, зіграла одну з його дружин, — засміявся Адріан.

— Нічогенькі. А які з них твої?

— Моїх тут немає. Я в художньому класі. Ось моя картина, — показав акварель. — Цей проект називається «Вулиця Хмельна». Усі малювали одне й те саме місце, але використовуючи різні техніки.

Лінка вдивлялася в картини мов зачарована.

— Ти, певне, хотіла б дізнатися дещо про школу? У нас усі предмети, як у звичайних ліцеях і крім цього ще блок мистецьких, тричі на тиждень по чотири години. Маємо малюнок, історію мистецтв, живопис і таке інше, а що у фотографів, того я достеменно не знаю… Ага, ось тут висить новий розклад, можеш подивитися, — і хлопець показав на стенд у кінці коридору.

— А платня за навчання? — наважилася поцікавитися Лінка.

— Немала. Але, здається, воно того варте. Ну, і ще можна взяти участь у конкурсі.

— У конкурсі?

— Так. Щороку оголошують конкурс у двох категоріях: фотографія й живопис. Переможця звільняють від плати за навчання. Я теж пробував, але не вдалося. Ось, дивися, тут висить оголошення.

Цьогоріч на конкурс треба було підготувати цикл із десятьох — п’ятнадцятьох фотографій. Тема: «Мої місця». Строк: до тридцятого червня наступного року. «Що ж, часу не так уже й мало», — подумала Лінка.

Вийшовши з ліцею, дівчина із сумом глянула на будинок. Дощ ущух.

— Пішли, на морозиво, я сьогодні багата, — запропонувала Наталія. — Мама підкинула грошенят з нагоди початку навчального року.

За хвилину дівчата проминули старий комісійний магазин, крамницю, де продавалися м’які іграшки, перетнули перехрестя з вулицею Братською й звернули на Грицана. Колись тут була культова будка із запіканками й круглими столиками, за якими гарячі булки з розтопленим сиром можна було споживати стоячи. Зараз барвиста вітрина спокушала безліччю ґатунків кольорового морозива, а залою походжали біляві офіціантки в зелених костюмчиках.

— Хочу тебе про дещо попрохати, — мовила Наталія, коли дівчата вже сиділи за столиком над своїми вазочками. — Підеш зі мною завтра на кастинг? Мені подзвонили з тієї агенції, куди я ходила з мамою, ну знаєш. Кастинг до якоїсь реклами, шампуню чи що… Не знаю, я й хочу піти, але самій якось лячно. Підеш? Завтра після уроків.

Минулого року Наталія вирішила спробувати себе в ролі моделі. Воно й не дивно, гріх було не використовувати таку вроду.

Проте коли до неї телефонували й повідомляли про кастинг, дівчина в останню мить відмовлялася.

— Ну, якщо це допоможе тобі цього разу не дезертирувати… Звичайно, можу розважитися.

— Добре, що ти вже вдома, — почула Лінка, щойно зачинивши за собою двері. — Сходиш до канцтоварів? Там дещо треба купити для Казика, у садочку просили, а в мене геть часу нема.

Наче на доказ власних слів, мама сиділа за кухонним столом перед екраном лептопа й одноманітно стукала по клавішах. Казик, певне, дивився мультики.

— Піду. Мені теж треба купити підручники й зошити.

— Конче сьогодні? Не можна відкласти на пізніше?

— Ну, взагалі-то ні. Школа вже почалася.

Мама зітхнула, узяла свою торбинку й простягла Лінці кілька банкнот.

— Не знаю, чи цього вистачить, — Лінка розчаровано дивилася на гроші. — Тобто, знаю, що не вистачить…

Мама підвелася, кисло глянула на комп’ютер і, зітхаючи, підійшла до шафи, а тоді вийняла зі шкатулки для коштовностей ще одну банкноту.

— І чого це ваші книжки такі дорогі? — запитала вона. — Невже обов’язково все це купувати?

— Ні, не обов’язково. Може, ти вибереш для мене предмети, які я цього року можу не вивчати?

— Даремно ти заводишся, — мама знизала плечима. — Ти могла б конспектувати. Коли я була у твоєму віці, у мене не було жодного нового підручника, самі лише вживані.

— Я теж купую вживані. Переважно.

— І такі дорогі? У них там геть дах поїхав. Ну добре, йди вже. На столі лежить список з дитячого садочка.

— Мамо…

— Ну чого тобі? Ти мені заважаєш, я ж працюю!

— Є такий ліцей… мистецький. Приватний.

— Приватний ліцей? Ти що, здуріла? А звідки в мене гроші на таке? Вчитися не хочеш та й годі! Якби ти доклала більше зусиль, не було б таких проблем! Теж іще! Школа для грошовитих ідіотів! Чортових нуворишів!

Лінка махнула рукою, узяла список і вийшла.

Коли вона повернулася за три години, мама сиділа на тому самому місці й продовжувала вистукувати по клавішах. Навіть не глянула на доньку. Останнім часом мама була якась дивна, мов чужа. Здавалося, вона взагалі не звертала на них із Каєм уваги. Весь час сиділа за лептопом, або відсутнім поглядом дивилася у вікно.

— Де Адам? — запитала Лінка.

— Досі на роботі. У них полетіла система чи ще щось таке.

— А ти що робиш?

— А що я можу робити? Ну, скажи, що я можу робити? Що б я не робила, однаково буде так само! Усе це безглуздя!

Мама втерла сльози, які зібралися в кутиках очей. Лінка боялася таких раптових, безпричинних вибухів. Вона вже й сама не знала, що краще: чи коли мама дивиться на неї, мов крізь прозору шибку, чи коли кричить. Обидві ситуації були нестерпними. Дівчина гадала, що причиною такої поведінки було мамине перепрацювання. Невже це стається з усіма дорослими? Вона вже навіть не намагалася заспокоювати маму в таких випадках, і тим більше, ні про що не питала. Декілька разів спробувала, але це завжди закінчувалося погано, тож цього разу Лінка вирішила перечекати.

II

Кастинг відбувався у великому офісному центрі на Мокотові. У білій приймальні, наче в черзі до стоматолога, сиділи, прочісуючи накладними нігтями світле волосся, худорлявіші копії співачки Доди у світлих вузьких брюках і рожевих туніках. Поруч дещо пухкіші, але такі ж самовпевнені подружки, писали есемески в мобілках. У куточках ховалися сірі мишки, а їхні матері з височенними налакованими зачісками обговорювали між собою майбутні кар’єри доньок. Наталія стиснула Лінчину руку. Дівчата підійшли до стійки, за якою сиділа адміністраторка з байдужим виразом обличчя.

— Анкета, — буркнула вона й витягла з картонної коробки два складені аркуші. — І в список записатися.

Лінка вже відкрила рота, щоб сказати, що вона прийшла тільки за компанію, але Наталія цитькнула:

— Тихо, пиши.

Зріст, вага, розмір взуття… дівчата слухняно заповнювали анкету. Коли хотіли віддати адміністраторці, та лише відмахнулася.

— Тримайте й чекайте своєї черги. Заходити по троє…

Подруги сіли на білі стільці й утупилися в зачинені двері.

За мить звідти вийшло трійко дівчат, у всіх обличчя палали, їх швиденько оточили матері й подруги, а до зали увійшли нові кандидатки на моделі. Раптом Лінка помітила якесь пожвавлення біля рецепції. Тілиста блондинка саме лаялася з байдужою адміністраторкою.

— Як це, анкет уже немає? Як це закінчилися? — розмахувала вона руками. — Та це нечуваний скандал!

— Заспокойтеся, — позіхнула адміністраторка. — Зараз роздрукую. Зачекайте хвилинку, не горить.

Біля матері-скандалістки стояв не хто інший, як… Диво-Анджела. Диво-Анджела, тобто Анджеліка Гембська, була безперечною зіркою шкільних вечорів. Вона грала в шкільному театрі, була солісткою хору, на додачу брала участь у всіх фізико-математичних олімпіадах. Та ще й очолювала шкільне самоврядування. У неї було світле пряме волосся із проділом посередині, невинні блакитні очі, ніжно-рожева шкіра й крихітний носик. Уся школа її добре знала, а в класі Анджелу просто-таки ненавиділи. Класна керівничка, Савецька, ставилася до неї особливо: «А що Анджеліка про це думає? — часто запитувала вона. — Може, Анджеліка нам скаже?»

Диво-Анджела стояла біля своєї засапаної матері й поглядала на них ледь зверхньо, мовби дивуючись, що й ті прийшли на кастинг. І тоді пролунало прізвище Наталії і ще два інші, незнайомі.

— Не панікуй, — Лінка погладила подругу по плечі. — Усе буде добре.

Наталія зникла за білими дверима.

Мама Аиджеліки всілася на звільненому місці. Зрештою, це було єдине вільне місце в приміщенні, у якому робилося дедалі тісніше.

— Іди зачешися, Анджело, — звернулася вона до доньки. — А ти хто, однокласниця? — зміряла поглядом Лінку.

— Однокласниця.

— Уперше?

— Так. Власне, я просто за компанію прийшла.

— А-а-а, за компанію, — жінка вже не виглядала такою напруженою. — Для моєї Анджеліки це не первина. Два чи й три кастинги щотижня. Ну, але хто як дбає, той так і має, я їй постійно це кажу. Вона вже й у серіалі грала, і в неї великі шанси знятися в рекламі масла. Як ходити, то дещо можна виходити, я їй постійно кажу. Ну, в Анджели всі дані, проте, — вона уважніше глянула на Лінку, — і ти могла би, дитино чогось досягти, трохи косметики, і якщо із волоссям щось придумати. Господь жінок вродливими не створив, я їй весь час кажу, хіба що косметика допоможе, хе-хе. Усе просто, я їй постійно кажу, хто мажеться, той і вигляд має.

Цей монолог, певне, тривав би ще довго, якби із зали не вийшла заплакана Наталія.

— Я так жахливо боялася. Виглядала, як повна ідіотка.

— Ходімо звідси, — мовила Лінка, проте відразу почула своє прізвище й Наталія підштовхнула її до дверей.

У великому світлому приміщенні яскраві лампи сліпили очі. Ліворуч сиділа групка людей: темноволоса, неприємна на вигляд пані середнього віку, білявка із зошитом на колінах і молодий фотограф. Лінка, Анджеліка й ще якась невисока темнокоса дівчина з великою щілиною між передніми зубами вишикувалися перед ними, наче ті їх мали розстріляти. Неприємна на вигляд пані проінструктувала дівчат, що вони мають робити.

— По черзі виходите на середину. Називаєте своє прізвище, ім’я, скільки вам років, чим цікавитеся, з якої ви агенції. Потім показуєте руки.

— Навіщо руки, це ж реклама шампуню? — пошепки запитала вона в Анджели.

— Ти-и-ихо, це завжди так.

— А тоді кажете такі слова, — продовжувала неприємна жінка. — Після шампуню «Стар» моє волосся виглядає, наче квіти.

«О Боже, — Лінка звела здивовано брови. — Що це за дурнуватий текст? Я ж у житті цього не скажу».

Першою пішла брюнетка, яка слухняно прошепелявила те, що від неї вимагали. Пані із зошитом на мить підвела голову й навіть спробувала підбадьорливо всміхнутися.

— Дякую. Будь ласка, — кивнула вона Лінці.

— Мене звати Халіна Барська, мені п’ятнадцять років. Цікавлюся фотографією… — і замовкла.

— Руки! — підказав фотограф.

— Що — руки? — не зрозуміла Лінка. — Мої руки… гм… звичайного розміру… здається… — не втрималася й вибухнула сміхом.

— Покажи руки.

Дівчина глянула на фотографа. У нього були неймовірно блакитні очі, Лінка ніколи в житті таких не бачила. Біля їх кутиків ховалися зморщечки від сміху. Засмаглий ніс. Дівчина слухняно підняла руки, а тоді покрутила ними. Не могла відвести від хлопця погляду.

— А тепер твої слова, — підказав фотограф.

Ой леле, як же це було?

Пробурмотіла тихо:

— Після шампуню «Стар» мої коси літають, як птахи.

Лінка відразу збагнула, що бовкнула щось не те, усі засміялися, навіть ця неприємна пані.

— Пробачте, — сказала Лінка, — я прийшла сюди тільки за компанію.

Дівчина не могла вгамувати сміху, тому швиденько вклонилася й зачинила за собою двері.

— Ну й облажалася! — від сміху в Лінки аж сльози виступили на очах. За мить вийшла решта дівчат. Анджеліка не приховувала обурення.

— Мамо, через неї я не могла зосередитися, вона мене відволікала.

— Так завжди буває, коли приходять непрофесіоналки, — зневажливо просичала мама Анджеліки і, смикнувши доньку за рукав, подалася з нею геть.

Наталія й Лінка спускалися сходами, умираючи від сміху. Лінка розповідала подрузі, як переплутала текст, а та їй — як без кінця повторювала: «Мене звати Наталія. Мене звати Наталія». Раптом вони почули, як хтось збігає за ними сходами.

— Перепрошую, — перед подругами стояв фотограф, який простягав Лінці візитку. — Зателефонуй мені. Така вродлива дівчина може розраховувати на кращу кар’єру, ніж зніматися в ідіотській рекламі.II

Кастинг відбувався у великому офісному центрі на Мокотові. У білій приймальні, наче в черзі до стоматолога, сиділи, прочісуючи накладними нігтями світле волосся, худорлявіші копії співачки Доди у світлих вузьких брюках і рожевих туніках. Поруч дещо пухкіші, але такі ж самовпевнені подружки, писали есемески в мобілках. У куточках ховалися сірі мишки, а їхні матері з височенними налакованими зачісками обговорювали між собою майбутні кар’єри доньок. Наталія стиснула Лінчину руку. Дівчата підійшли до стійки, за якою сиділа адміністраторка з байдужим виразом обличчя.

— Анкета, — буркнула вона й витягла з картонної коробки два складені аркуші. — І в список записатися.

Лінка вже відкрила рота, щоб сказати, що вона прийшла тільки за компанію, але Наталія цитькнула:

— Тихо, пиши.

Зріст, вага, розмір взуття… дівчата слухняно заповнювали анкету. Коли хотіли віддати адміністраторці, та лише відмахнулася.

— Тримайте й чекайте своєї черги. Заходити по троє…

Подруги сіли на білі стільці й утупилися в зачинені двері.

За мить звідти вийшло трійко дівчат, у всіх обличчя палали, їх швиденько оточили матері й подруги, а до зали увійшли нові кандидатки на моделі. Раптом Лінка помітила якесь пожвавлення біля рецепції. Тілиста блондинка саме лаялася з байдужою адміністраторкою.

— Як це, анкет уже немає? Як це закінчилися? — розмахувала вона руками. — Та це нечуваний скандал!

— Заспокойтеся, — позіхнула адміністраторка. — Зараз роздрукую. Зачекайте хвилинку, не горить.

Біля матері-скандалістки стояв не хто інший, як… Диво-Анджела. Диво-Анджела, тобто Анджеліка Гембська, була безперечною зіркою шкільних вечорів. Вона грала в шкільному театрі, була солісткою хору, на додачу брала участь у всіх фізико-математичних олімпіадах. Та ще й очолювала шкільне самоврядування. У неї було світле пряме волосся із проділом посередині, невинні блакитні очі, ніжно-рожева шкіра й крихітний носик. Уся школа її добре знала, а в класі Анджелу просто-таки ненавиділи. Класна керівничка, Савецька, ставилася до неї особливо: «А що Анджеліка про це думає? — часто запитувала вона. — Може, Анджеліка нам скаже?»

Диво-Анджела стояла біля своєї засапаної матері й поглядала на них ледь зверхньо, мовби дивуючись, що й ті прийшли на кастинг. І тоді пролунало прізвище Наталії і ще два інші, незнайомі.

— Не панікуй, — Лінка погладила подругу по плечі. — Усе буде добре.

Наталія зникла за білими дверима.

Мама Аиджеліки всілася на звільненому місці. Зрештою, це було єдине вільне місце в приміщенні, у якому робилося дедалі тісніше.

— Іди зачешися, Анджело, — звернулася вона до доньки. — А ти хто, однокласниця? — зміряла поглядом Лінку.

— Однокласниця.

— Уперше?

— Так. Власне, я просто за компанію прийшла.

— А-а-а, за компанію, — жінка вже не виглядала такою напруженою. — Для моєї Анджеліки це не первина. Два чи й три кастинги щотижня. Ну, але хто як дбає, той так і має, я їй постійно це кажу. Вона вже й у серіалі грала, і в неї великі шанси знятися в рекламі масла. Як ходити, то дещо можна виходити, я їй постійно кажу. Ну, в Анджели всі дані, проте, — вона уважніше глянула на Лінку, — і ти могла би, дитино чогось досягти, трохи косметики, і якщо із волоссям щось придумати. Господь жінок вродливими не створив, я їй весь час кажу, хіба що косметика допоможе, хе-хе. Усе просто, я їй постійно кажу, хто мажеться, той і вигляд має.

Цей монолог, певне, тривав би ще довго, якби із зали не вийшла заплакана Наталія.

— Я так жахливо боялася. Виглядала, як повна ідіотка.

— Ходімо звідси, — мовила Лінка, проте відразу почула своє прізвище й Наталія підштовхнула її до дверей.

У великому світлому приміщенні яскраві лампи сліпили очі. Ліворуч сиділа групка людей: темноволоса, неприємна на вигляд пані середнього віку, білявка із зошитом на колінах і молодий фотограф. Лінка, Анджеліка й ще якась невисока темнокоса дівчина з великою щілиною між передніми зубами вишикувалися перед ними, наче ті їх мали розстріляти. Неприємна на вигляд пані проінструктувала дівчат, що вони мають робити.

— По черзі виходите на середину. Називаєте своє прізвище, ім’я, скільки вам років, чим цікавитеся, з якої ви агенції. Потім показуєте руки.

— Навіщо руки, це ж реклама шампуню? — пошепки запитала вона в Анджели.

— Ти-и-ихо, це завжди так.

— А тоді кажете такі слова, — продовжувала неприємна жінка. — Після шампуню «Стар» моє волосся виглядає, наче квіти.

«О Боже, — Лінка звела здивовано брови. — Що це за дурнуватий текст? Я ж у житті цього не скажу».

Першою пішла брюнетка, яка слухняно прошепелявила те, що від неї вимагали. Пані із зошитом на мить підвела голову й навіть спробувала підбадьорливо всміхнутися.

— Дякую. Будь ласка, — кивнула вона Лінці.

— Мене звати Халіна Барська, мені п’ятнадцять років. Цікавлюся фотографією… — і замовкла.

— Руки! — підказав фотограф.

— Що — руки? — не зрозуміла Лінка. — Мої руки… гм… звичайного розміру… здається… — не втрималася й вибухнула сміхом.

— Покажи руки.

Дівчина глянула на фотографа. У нього були неймовірно блакитні очі, Лінка ніколи в житті таких не бачила. Біля їх кутиків ховалися зморщечки від сміху. Засмаглий ніс. Дівчина слухняно підняла руки, а тоді покрутила ними. Не могла відвести від хлопця погляду.

— А тепер твої слова, — підказав фотограф.

Ой леле, як же це було?

Пробурмотіла тихо:

— Після шампуню «Стар» мої коси літають, як птахи.

Лінка відразу збагнула, що бовкнула щось не те, усі засміялися, навіть ця неприємна пані.

— Пробачте, — сказала Лінка, — я прийшла сюди тільки за компанію.

Дівчина не могла вгамувати сміху, тому швиденько вклонилася й зачинила за собою двері.

— Ну й облажалася! — від сміху в Лінки аж сльози виступили на очах. За мить вийшла решта дівчат. Анджеліка не приховувала обурення.

— Мамо, через неї я не могла зосередитися, вона мене відволікала.

— Так завжди буває, коли приходять непрофесіоналки, — зневажливо просичала мама Анджеліки і, смикнувши доньку за рукав, подалася з нею геть.

Наталія й Лінка спускалися сходами, умираючи від сміху. Лінка розповідала подрузі, як переплутала текст, а та їй — як без кінця повторювала: «Мене звати Наталія. Мене звати Наталія». Раптом вони почули, як хтось збігає за ними сходами.

— Перепрошую, — перед подругами стояв фотограф, який простягав Лінці візитку. — Зателефонуй мені. Така вродлива дівчина може розраховувати на кращу кар’єру, ніж зніматися в ідіотській рекламі.
III

Вона довго думала, чи дзвонити до того хлопця, хоча в розмові з Наталією лише покепкувала із цієї ідеї. Їй здалося, що подрузі було прикро, бо це ж не на неї звернув увагу фотограф. Мабуть, це якась помилка. І все-таки… Віднедавна Лінка частіше роздивлялася себе в дзеркалі. Звідти на неї дивилося золотаве від сонця обличчя з явно завеликими вустами й носом. Але ж очі в неї, здається, були гарні? Зателефонувала через два тижні.

— Дівчина з косами, мов птахи? — пожартував він. — Якщо ти думаєш про кар’єру, тобі знадобиться професійна фотосесія. Узагалі-то це недешева річ… Навіть дуже. Але може, ми щось придумаємо? Що скажеш? Завтра я виїжджаю з Варшави й до кінця тижня мене не буде. Може, наступного вівторка, скажімо, об одинадцятій? Підходить?

— Підходить, — видушила Лінка.

— Приходь до студії. І принеси якісь гарненькі шмотки. Ну, розумієш, якісь легенькі плаття, те, у чому ти виглядатимеш жіночною. То що, домовилися?

***
Лінка не знала, чи розповідати про цю розмову Наталії, чи ні. Тобто, вона знала що розказати треба, але нічого не розповіла. Був четвер, залишалася п’ятниця, тоді вихідні, понеділок… Лінка дивилася на дошку, де Леон-кілер (так вона називала нового класного керівника) писав якісь формули, але зовсім не могла на них зосередитися. Думала, що одягнути на фотосесію. Вона не належала до дівчат, у чиїх шафах висять обшиті атласом вішалки, а на них — безліч сукенок. На жаль, у її гардеробі панували джинси, футболки й светри.

— Халінко, — голос Леона порушив її задуму. — Ходи-но, дорогенька, до дошки, розв’яжеш задачечку.

Леон-кілер був симпатичним, проте мав одну ваду: викладав математику, яку Халіна не розуміла ні в зуб. Він міг метушитися й витанцьовувати на тлі білих цифр, проте суті це не змінювало: математика була жахлива. Навіть тоді, коли її викладав Леон-кілер. Із задачечкою вона не впоралася. Щоправда, крейду в руки взяла, але що можна було написати, зовсім не розуміла. Леон підійшов до неї, забрав крейду з рук і зазирнув Лінці глибоко в очі.

— Ну, дорогенька, — похитав він головою. — Не забудь, що завтра контрольна.

Завтра. Ой леле, а вона ж домовилася про фотосесію.

IV

Нині дощу не було. Навпаки, здавалося, що повернулося літо, і хоча надворі був кінець вересня, небо дихало спекою. Халіна ще навіть до метро не встигла дійти, а вже спітніла мов миша. На плече закинула рюкзака, трохи задля маскування, бо ж уранці вдала, наче йде до школи, трохи із практичних міркувань. У рюкзаку була біла сукенка, що її Лінці колись подарувала тітка Флора, проте дівчина ніколи її не вбирала. Сукенка була пошита з легенького, тонкого шифону. Побачивши подарунок, Лінка пробурмотіла якісь слова вдячності, щоб тітці не було прикро, але вже тоді знала, що в житті такого не одягне. Хіба що нині. Нічого схожого на «легенькі шмотки» у неї однаково не було. Зранку дівчина натягнула звичні джинси й футболку, свій бронежилет, проте спека була така, що Лінка почала мріяти про якийсь легший варіант. Із трохи мстивим задоволенням вона думала про те, що за кілька хвилин ІІІ-а писатиме контрольну з математики. Щоправда, їй довелося раненько встати й «збиратися до школи», брязкаючи посудом і нашвидку вдягаючись, та щойно мама з Каєм та Адамом вийшли, як Лінка з полегкістю зварила собі ще одну каву й навіть передрімала кілька хвилин на дивані. Вона линяла зі школи вперше в житті, але ця нетривала радість умить перетворилася на хвилювання. Їй було ніяково. Рівно об одинадцятій Лінка увійшла до знайомого вже офісного центру.

Він стояв біля вікна й дивився на вулицю. Коли Лінка увійшла, обернувся до неї й помахав рукою, а тоді почекав, доки вона підійде.

— Переодягнися. Ванна отам.

Лінка слухняно зачинила за собою білі двері. Вмила обличчя. Холодна вода приємно остуджувала розпашіле тіло. Помітила, що шкіра на плечах почала лущитися. Незважаючи на погану погоду, їй усе-таки вдалося трохи засмагнути на Мазурах. Її шкіра поглинала сонце навіть тоді, коли його було мало. Легенько намастила плечі кремом «Нівея», який знайшла на столику. Тоді вбрала сукенку, весь час позираючи в дзеркало. Білий шифон контрастував із засмагою, а завдяки своєму бушменському волоссю дівчина виглядала дикою й оригінальною. Лінка випнула вуста й пошукала в торбинці свій улюблений безколірний блиск для губ.

— Непогано, — оцінив він. — Почекай… Ти принесла свою косметику? Якщо ні, то там дещо знайдеться, — він кивнув на косметичку, що лежала на столі. — Треба яскравіше нафарбуватися. Фотографія вимагає макіяжу.

Лінка слухняно підійшла до столу, взяла косметичку й зникла у ванній. Невже це чорна туш підкреслила глибину погляду, мов у телевізійній рекламі? Чи це олівець надав очам котячу м’якість? Лінка не була певна. Проте розуміла, що фотографія керується власними законами. У білій сукенці, яка ледь просвічувала, дівчина почувалася, мов у чужій шкірі. Це обличчя із драматично підкресленими очима теж не було її власним. Але може, воно й на краще? Зрештою, яке її справжнє обличчя? Заспане, з яким вона підхоплювалася з ліжка? Чи те, з яким Лінка теревенила з подружками, і всі дівчата скидалися одна на одну, мов сестри? А може, саме це й було її краще, вродливіше обличчя? І вже точно — набагато цікавіше. Лінка не вагалася. Випнула губи, відгорнула волосся й вийшла з ванної.

Салон уже був яскраво освітлений. Посередині стояв червоний диван. Фотограф міняв об’єктив.

— Узагалі мене Мацек звати, — представився він.

— А я Лінка.

— Лінка? — здивувався той.

— Просто Лінка.

— А й справді, — хлопець ляснув себе по лобі. — Халінка…

Уважно глянув на неї.

— У тебе гарне обличчя, — оцінив він зі знанням справи, а тоді додав, — і тіло.

Лінка зашарілася.

— Де там, не перебільшуй.

Він підвів її до зеркала. Підняв догори підборіддя й ледь схилив набік її голову.

— Глянь, — провів вказівним пальцем від лоба додолу. Потому поставив її боком і обійняв за талію. Стиснув і спустився униз, обводячи долонями стегна, коліна, литки. — Глянь, за таке дехто все б віддав, — зітхнув він.

Лінка зиркнула у вікно, боячись дивитися на фотографа. Полуденне сонце заливало вулицю. Небо було блакитне, мов навесні. Нарешті дівчина наважилася й повернула обличчя в бік Мацека. Його очі не були кольору неба, здавалися радше похмурими. Не як липнева спека, швидше, мов серпневий дощ. Їй здавалося, що ті місця, яких він торкався крізь тканину сукні, палають. Її торкався мужчина, а не хлопчисько, як той у таборі, що незграбно цілував її над озером, і якому вона потім дала неправильний номер телефону.

— Не кожна жінка може похвалитися отим чимсь, — мовив він. — Те, що викликає, ну, ти, мабуть, і сама знаєш…

— Не знаю, — прошепотіла вона. У неї запаморочилася голова.

— У тебе прекрасне тіло, цікаве обличчя, але в тобі є більше. Таємниця.

Лінці стало гаряче. Ніхто досі такого їй не казав і так на неї не дивився.

Мацек відсторонився й заходився копирсатися в камері.

— Гаразд, — почав він. — Беремося до роботи. Спершу стань тут, я зніму обличчя крупним планом. Готова?

Лінка стала біля стіни й спробувала всміхнутися.

— Заширока посмішка, — насупився Мацек. — Розтули вуста. Добре. Зволож губи. Добре. Саме так. Тепер глянь на мене, але не відвертайся… Не забувай, що ти вродлива, ти повинна спокушати… Вуста хай будуть ледь розтулені… Добре…

Фотоапарат клацав десятки знімків. Було неймовірно гаряче. Після обличчя настала черга фігури.

— Окей… Трохи підсмикни сукенку… Ще вище, не бійся… Добре… Ще трішечки… А тепер лягай на спину. Руки догори, отак.

Хлопець підійшов до Лінки й підштовхнув її в бік стіни. Дівчина зніяковіла. Ніхто досі не торкався її так, наче вона була предметом. «Все-таки він професіонал», — майнула думка.

— А тепер зніми це, — сказав він, торкнувшись пальцем сукенки.

— Не розумію, — Лінка ковтнула слину.

— Фотографуватиму тебе в самій білизні.

— Я не знала…

— Це професійна фотосесія. Ти повинна мати фотки в білизні, щоби було видно, як ти збудована.

Лінка не розуміла, що з нею відбувається, коли слухняно знімала плаття. Хлопець ледь скривився, побачивши її звичайні бавовняні трусики й ліфчик зі Снупі.

— Знаєш, що? У тій шафі є якась білизна, і ще купальники. Може, знайдеться, щось відповідніше.

Дівчина вибрала чорне бікіні. Коли знову сіла на канапі, то вся тремтіла, утупившись в об’єктив фотоапарата.

— Може, вип’єш чогось, щоб розслабитися? — запитав Мацек. — Малинове пиво? Горілка з колою?

Лінка вже хотіла сказати, що не п’є алкоголю, проте слухняно кивнула.

— Нехай буде пиво.

І справді, після кількох ковтків їй покращало, а тіло почало реагувати на Мацекові накази. Їй здавалося, що він зробив уже сотні фоток, тисячі, десятки тисяч непорушних поз, які відрізнялися заледве міліметром. Коли все закінчилося, Лінка почувалася виснаженою, ніби після двогодинного баскетбольного тренування.Мацек вимкнув фотоапарат, долив їй пива до склянки й сів поруч на канапі. Провів рукою по Лінчиному плечі.

— Ти вся тремтиш. Тобі холодно?

Погладив її по голові й накрутив на палець неслухняний кучерик. У нього були великі, теплі долоні. Лінка сама не розуміла, як це сталося: вона заплющила очі й відчула його м’які губи на своїх. Його рука пестила її спину, та коли дівчина збагнула, що долоня мандрує чимраз сміливіше під бретелькою ліфчика, то відскочила мов попечена.

— Пробач, — сказав він. — Сама бачиш, як ти впливаєш на чоловіків. Це неабиякий дар.

Глянув на годинника й підвівся з канапи.

— Одягнися. У мене зараз наступна фотосесія.

Лінка слухняно встала і, мов механічна лялька, почала натягати на себе одяг.

— Дай мені свій номер телефону. Я подзвоню, коли фотографії будуть готові.

V

Лінка собі місця не знаходила. Розіклала на столі підручника й зошита з хімії, завтра мала бути контрольна. Але ніяк не вдавалося зосередитися. Узяла з полиці книжку, але не змогла прочитати жодної сторінки. Нарешті зняла з гачка поводок.

— Ходи, Фікусе, прогуляємося.

Псові не треба було двічі повторювати. Він негайно прочумався від свого вдаваного сну, скочив з улюбленого крісла й підбіг до Лінки, метляючи хвостом.

Так звані павільйони на Маршалковській, колись головний осередок модних західних бутиків, зараз перетворилися на оазис розваг і китайського фастфуду. Дівчина проминула кілька секс-шопів і найкращий в’єтнамський бар із промовистою назвою «Кім-Сум», де Лінка полюбляла замовляти смажений рис із куркою. Зазвичай, коли вона відчувала запах смаженого рису або сайгонок, у неї починала текти слинка, проте не сьогодні. Нині в неї геть не було апетиту.

Саський сад після несподіваного повернення літньої погоди знову сповнився матерями з дітьми й бабульками в бежевих пальтечках. Лінка перетнула головну алею й вибігла на гірку, з якої взимку діти любили з’їжджати на санчатах. На щастя, на самісінькому її вершечку, біля альтанки, нікого не було. Вона ще пам’ятала короткий поцілунок. Що він означав? Сіро-блакитні очі й посмішка. Пам’ятала його руки й свій раптовий страх, коли відчула їх там, де її ніхто не торкався. А може, то був не страх? Може, тоді, коли він відсторонився від неї, вона все-таки почувалася трохи розчарованою? Зрештою, він не хотів зробити їй нічого поганого. Вона сиділа біля нього майже гола, у самому бікіні, і вони цілувалися. Лінка не знала, що про все це думати, але в одному була впевнена. Вона сумувала. Ніколи досі Лінка не закохувалася. Навіть підсміювалася з подружок, які пускали бісики до однокласників, а тоді списували цілі зошити їхніми іменами. Хлопець на озері — це була лише спроба перевірити, як воно буває.

Перевірила й не розуміла, через що здіймають стільки галасу. Їй ніколи не спадали на думку такі дурощі. Проте зараз… якщо це була закоханість, Лінка геть не була певна, що хоче цього відчуття хвилювання, непевності та якоїсь неймовірної порожнечі. Спустила пса з повідка, сіла на траві й раптом відчула, що вона така самотня, сама-самісінька на всьому білому світі, не підходить ні до кого й ні до чого. Не було навіть кому подзвонити, щоб пожалітися. І дивлячись, як її пес весело збігає униз і нюшкує в кущах, Лінка раптом розплакалася.