Від автора – Мої історії пов’язані між собою, а ця є стартом і запуском, який може відповісти на питання «Чому так?». Звідки зʼявилося це питання? Поясню.
Я пишу про переродження/реінкарнацію декількох душ. Одній з них кожне життя доводиться страждати від насильства/бідності/фізичного недугу/самотності/ невдачі. Все, що тримає її у житті – кохання. І не просто кохання, а кохання до конкретної, іншої людини, з якою їх щось повʼязувало у минулих життях. І завжди інша людина – протилежність. Успішна/здорова/весела/у центрі уваги та з феноменальною вдачею. Чому так склалося? Бо ж перша душа мала місію – здійснити великі діяння для людства та перейти на новий рівень загробного життя – Вознесіння. А друга душа була простим голодранцем без життєвої цілі. А тоді все змінилося.
***
У підвальному приміщенні одного старого радянського дому знаходилася не менш стара бібліотека. Запилені стелажі тримали у собі пошарпані книги. Сюди ледь потрапляло свіже, вуличне повітря. Пахло пилом, який вкривав невеликі білі статуї та верхні полиці; трохи сирістю і квітами, що приносив до кабінету бібліотекар – чоловік похилого віку у жилеті з великими коричневими ґудзиками.
Маша, учениця одинадцятого класу, стала часто навідуватися до цього закладу – фізика сама себе не вивчить. Можливо, прочитавши пояснюючи підручники різних авторів, вона зможе краще розуміти матеріал і більш вдало вирішувати задачі на уроках. Усе ж навчання давалося дівчині складно. А стимул до отримання високих оцінок таки зʼявився. І звали його Рома. Та це не важливо.
Серед втративших колір обкладинок, схожих між собою книг, у самій віддаленій шафі привабила погляд і здалася не підходящою загальній атмосфері – як потрібні предмети в компʼютерних іграх – одна золотисто-зелена обкладинка. Раніше її тут точно не було.
Маша одразу потягнулася до яскравої деталі серед однотонної бібліотеки. Написана книга була дивним шрифтом, ще і наче від руки. Отже це все ж почерк когось, хто власноруч написав цілу книгу. Невже зараз хтось так робить? Навіть сторінки пахли новим папером та чорнилами. Назви чи підпису можливого автора вона не мала.
Дівчина, трохи погортавши незвичну книгу, вирішила взяти її із собою. Більш детально ознайомитися. Та за робочим столом бібліотекаря не виявилося. Вона чекала його пів години. Чоловіка не було навіть близько дому. Тоді старшокласниця знайшла чистий аркуш та ручку, написала назви книг, які взяла та додала: «також я беру книгу без назви, така зелена обкладинка, за тиждень поверну. Марія Мірошникова» та поставила підпис. Не поцупила і уже добре.
Вдома вона, не пообідавши, взялася за вивчення дивної книги – в ній були історії, схожі на казки. «Казка про Пугача, Видру та щурів», «Історія про старого шахіста та юного учня», «Про короля та голодранця», «Про чаклуна» та інші. Раніше таких оповідок Марії ніде чути не доводилося, проте вони здавалися знайомими. Дивне відчуття. Наче дежавю чи щось подібне.
Історії не виходили з голови і дівчина постійно про них роздумувала.
Книгу Марія так і не повернула – бібліотекар про неї не запитував. Виходить таки поцупила. Але це теж не важливо.
***
Про короля та голодранця. З книги, написаної Смертю
Юний правитель інкогніто прогулювався вулицями свого міста. Обличчя та постать були заховані під плащем. Охорона, теж не виділяючись у натовпі, слідувала за своїм володарем. Вірні воїни, які віддадуть життя за нього. Бо він давав людям надію та щасливе життя. Народжений під трьома веселками, коли дощу не було декілька днів : «Добре знамення» – пояснював учений маг королівства : «Дитина має у собі щось не з цього світу та, освоївши свою силу, принесе людям щасливе життя». А про його удачу та талан створювали легенди. Його називали божественним створінням.
Не дивно, що навчений наукам, він багато на чому знався. Ще з ранніх літ стратегічно планував кожен крок. Чудово грав у шахи та обігравав бувалих шахістів. Разом з батьком вислуховував народ та, аналізуючи потреби, шукав і знаходив рішення.
Вже скоро економічний розвиток країни вийшов на новий рівень. А після трагічної втрати батьків, зайнявши престол, новий король став улюбленцем народа. Про нього писали казки, оди, балади. Його зображали на картинах з різноманітними сюжетами перемог над усілякими міфічними істотами. Завжди він виділявся своїм світлом, на фоні більш темних фарб.
Була одна історія, яка послугувала поштовхом до створення цього народного мистецтва.
Якось молодий, тоді ще принц, зустрів старезного мага із сусіднього королівства. Той маг був радником при королеві – Жанні Фаласієвні третій. Маг сам навідався до замку принца і просив батьків відправити їх дитину з собою для навчання того новим знанням та освоєнням магії на практиці. Без навчання хлопець просто не зміг би розкрити свою силу. Наставнику ж при королівстві поки не вдавалося відкрити потенційну магію принца. Можливо, вік дитини ще був не підходящий, а може чогось не вистачало. Наприклад умінь самого мага. Не відомо. Але Королева з Королем були категорично проти відпускати малого сина занадто далеко з не приємним незнайомим чоловіком.
Маг покинув королівство, та ніяк не міг забути те відчуття, що мав поряд з хлопцем. Щось живе, пульсуюче, справжнє, істинне – це Щось було у тому малому, зовні не виразному, хлопчаку. Щось, чим маг ніколи не володів. Але володіти хотів.
Ця ідея не покидала радника і він підмовив свою королеву-вдову просити руку принца. Не дивлячись на не підходящій вік для цього, радник знайшов привід – розширення земель та обʼєднання королівств і воєнної сили. Таким чином принц був би завжди під наглядом та впливом мага.
Жанна Фаласієвна третя в усьому дослухалася до старого чоловіка. Разом вони відправилися з пропозицією. Та батьки хлопця були непохитні – холодно прийняли королеву з її візитом та відмовили.
І як би маг не наполягав та не пояснював усі привілегії для королівства – це не діяло на батьків. Їх дитя – не розмінна монета. Тим паче, не дивлячись на родючі землі королеви, вони не потребують їх багатств. Завдяки покращенню власної економіки їх держава процвітала.
Інші аргументи радника теж не викликали відгуку. У кінець втомлені король та королева попросили непроханих гостей покинути їх замок. Недалекоглядність мага, який не врахував любов батьків до сина, призвела до програшу. Але наступного разу маг буде розумнішим. Він прорахує кожен крок.
Згодом батьки принца померли при загадкових обставинах. Не обійшлося в цій смерті без темної магії. Та це все, що вдалося вияснити. Так принц став королем.
Хоч король був розумний не по роках і приносив королівству тільки процвітання – йому не вистачало життєвого досвіду. І король залишився один. Без батьків, наставників, та вчителів. Хоча останніх продовжували шукати та підбирати, от тільки ті відмовлялися.
Хто б не почав братися навчати – помирали або зникали. Ширилася чутка про прокляття, яке залишив по собі ображений відмовою, старий маг. Та це усього лиш чутка.
Але саме вона породила більшість існуючих легенд – юний принц, у світлій постаті, з незмінним виразом обличчя гордо відмовляє. Та старезний чаклун, у темній постаті, не приймає відмову, кривлячи неприємну гримасу.
Життя ж короля поки було, можна сказати, розміреним. Ніяких битв з драконами, поєдинків з темними чаклунами та війн через нього одного. Лише правління та тренування. Навчання у даний момент ішло повільно, так як юнак не міг знайти собі нових вчителів чи магів на заміну попередніх.
Воїни короля не вірили у легенди, вони вірили тільки у силу та розум короля. Якщо треба – він зуміє повести армію та отримати перемогу. Та, будучи розумним, король не планував війн і володів умінням дипломатичного вирішення проблеми. Якщо ж країну треба буде захистити – король дасть раду армії. Це і підкорювало воїнів у ньому.
Юний правитель гуляв вулицями свого міста запевняючись, що жителям живеться добре. Прилавки заповнювалися свіжою їжею та якісними товарами. Торгівля була налагоджена. Вистачало як товару, так і охочих покупців.
Будувалися школи для дівчат такого ж рівня, як і для хлопців. Саме це і підвищило економіку – заохочення жінок до роботи і покращення їхнього образу життя.
Коли більша частина жіночої половини почала працювати, то економіка стрімко пішла у гору. Чоловіки розвантажили себе від постійної напруги і могли присвятити час родині та дітям.
Застарілі устрої було складно вивести лише на початку. Тепер же кожен вважав це нормою суспільства, хоча від ідеї, до їі встановлення як норми пройшло десять років. Принцу було усього шість, коли він запропонував батьку своє бачення їх держави.
Замислившись про інститути для жінок, король не помітив, як майже пройшов усю торгівельну площу.
Аж коли, між ярмарок і провулків, побачив сидячого під потріскавшоюся стіною, чоловіка. Той був такий обдертий і брудний, що дивитися страшно. Але біля голодранця не було кружки чи миски для монет.
Він не жебрак. Тоді чому ж просто сидить тут, де хтось точно міг би кинути монету?
Короля це здивувало. Звідки в його країні могла взятися така бідність? Може він просто божевільний і йому потрібна допомога?
Усі мали можливість працювати, а заробіток не міг бути нижчим встановленого мінімуму. Усі бездомні отримали кімнати у спеціальних невеликих спільних будинках та отримали, хто хотів, роботу.
Хто за станом здоровʼя вже не міг працювати все рівно були нагодовані та одягнені.
Що ж робить цей чоловік у такому жахливому вигляді серед площі? Король просто не міг пройти повз, не дізнавшись, у чому справа.
Стриманим кроком, щоб раптом не злякати, юнак у плащі підійшов до чоловіка.
Привітався, та сидячий не реагував на того, хто перетнув кордон його простору. Чоловік був тверезий та у своїй свідомості – він уважно спостерігав за плинністю хмар на світло-блакитному небі.
Зрозумівши, що голодранцю бесіда не цікава, король вирішив представитися власним імʼям та наказати говорити.
– Перед тобою твій король – Олександр-Вільгельм перший, нове світло королівства та благословіння цих земель, підведися та вклонися своєму королю! – Суворо наказав король, хоча він не бажав бути грубим.
Голодранець уважно подивився на юнака, Олександр підкреслив глибину карих очей чоловіка. У них був розум, але більше нічого.
– Якщо я не привітаю короля належним чином, мене покарають? – хворим голосом запитав чоловік.
– Так, думаю, це можна влаштувати, якщо не проявиш повагу.
– Тоді я згоден на покарання. Я готовий померти, – останні слова не були наповнені болем чи азартом. Не було в них нот виклику чи докоро. У словах взагалі нічого не було. Говоривший всередині уже був мертвий.
– Я не розумію, – тихо промовив король.
– Це добре, – відповів чоловік.
Чоловік знову повернув погляд до хмарного неба. Він втратив цікавість навідь до Самого Короля. Чи було таке, щоб королі ось так просто бесіду з простими людьми починали? Та навіть статус не додав цьому чоловіку інтересу.
А король не міг зрушити з місця. З дитинства він сприймав інформацію, як нову задачу, у якій треба знайти рішення. А поки воно не буде вірним, нічого іншого робити не міг. От і зараз справа голодранця стала такою задачею. Задачею, де усі данні - невідомі.
– Що тебе, простого мужика, змушує відмовляти мені, твоєму великому Королю? Я можу обсипати тебе золотом. Дати стільки їжі, скільки ти не зʼїси. Або на довічно увʼязнити. Будеш замкнутий у темниці і більше не побачиш хмар та неба. Вирішуй сам, – твердо говорив король.
А у відповідь тиша. І тоді король зрозумів.
– Ти саме цього і прагнеш. Покарання, вірно?
Чоловік у лахмітті посміхнувся та одразу це приховав.
– Тоді я не покараю тебе, поки ти не даси відповідь, – ось і рішення, переможно подумав юнак.
Тепер голодранцю не було сенсу мовчати. Хоча і говорити сенсу теж не зʼявилося. Просто король, всього на одну мить, здався йому симпатичним співрозмовником.
– У мене є золото, тому твоє золото, – він звертався до короля без поваги, – мені нідочого. У мене є велика садиба. У мене досить запасів їжі та дорогого вина. Одяг з шовку та з хутра. Та у моєму будинку відсутній затишок, і не важливо, які вишукані меблі його заповнюють. Я купував ліжка, та не міг купити сон. Їжа для мене давно втратила смак, а вино не пʼянить. Моя ванна обставлена пахощами, але я не мився декілька місяців. А усе золото, яке я маю, не дає мені іншого, окрім ще більшого спустошення. Я не відчуваю нічого, і моє єдине бажання – смерть. Але мені не вистачає сил накласти на себе руки. Я думав, що помру від спраги, та в останній момент, коли смерть була близькою – я випив воду з криниці. Я думав померти голодною смертю, та сьогодні їв черствий хліб з он тієї помийки. Тоді я подумав, що краще померти від холоду. Та нині тепла пора. Мені боляче жити пусте життя, я мертвий всередині, а тіло живе. – Брудний чоловік уважно слідкував за королем. Він розказав про себе, тепер той мав покарати його за попередню неповагу. Але король не поспішав з цим.
– Тепер я зрозумів. – У короля була сила підняти з колін цілу державу, але допомогти одному, конкретному чоловіку він не міг. Не знав, як. Невже король не такий уже і особливий? Невже він теж проста людина, а не Сонце цих земель? Можливо, спустошення чоловіка заразне, і варто по скоріше його облишити?
Чоловік же надіявся на омріяне покарання. Мабуть, він бажав покарання смертю. Та його вже давно відмінили у цих краях. Король думав, що убити людину просто тому, що вона цього просить – програти. Не вирішити цю не легку задачу. А король не міг облишити не вирішену справу. А що, якщо….
– Слухай, чоловіче, твоє покарання за неповагу буде таким – ти будеш жити. Це наказ короля. И ти будеш не просто жити, ти будеш жити заради мене! Я, твій король, Олександр Вільгельм перший, наказую тобі жити лише заради мене одного! Посвяти своє життя мені! Таке твоє покарання.
Округлені очі натовпу, який давно зібрався спостерігати за нахабним жебраком та Королем, були направлені в сторону обірванця. Чоловік же, зрозумівши сказане, підвівся та низько вклонився Олександру Вільгельму. В його очах під час озвучення наказу зʼявилася іскра. Жити заради себе не мало сенсу. Своє життя втратило смак. Жити заради іншого – а це уже цікаво.
***
Королівство гуляло свято осіннього врожаю. Був пишний карнавал та святковий ярмарок. Королівська варта розігнала натовп та дала дорогу королю. Слідом ішов Віктор – радник короля і його права рука. Найвідданіший та найвірніший слуга.
Станний, привабливий і досить молодий чоловік. Жінки казали, він виявився гарніший самого короля, коли змив бруд та одяг чисті вбрання.
Щоправда і король не відставав у своїй вроді та привабливості. Він виріс, набрався мужності.
З того дня, коли Віктор став слугою короля, святкували уже третє осіннє гуляння.
Час королю дружину підбирати.
***
Віктор потурбувався про найкращих серед наречених. Та король не поспішав з вибором.
– Ось ця – донька королівського скульптора, її врода – витвір мистецтв. У вас будуть гарні діти, – представляв портрети кандидаток Віктор.
– Ні. Я не хочу одружуватися на ній.
–Добре, тоді ця, – донька Парафіна, того самого заможного торговця. Не дивуйтеся її формі очей – її діда ще дитиною навернули у нашу релігію, коли викупили на рабському базарі. Та зараз багатших купців з рідкісними товарами годі і шукати. А розум цієї дівчини буде достойною рівнею навіть вам, Мій король. Вона б стало чудовою королевою. І ми б покращили звʼязки з далекими країнами її народу.
– Я не хочу брати і її в дружини.
– Тоді ось ця, здається, Софія. Вона з придворного роду. Поєднує неземну красу та роз… – Віктор не встиг закінчити представлення наступної міледі, король його перервав.
– Звільни мене від цього. Ти чудово знаєш – на жодній із цих жінок я не одружусь. Моє серце належить іншій людині.
– Назвіть імʼя і цю людину приведуть до вас. Не має на світі жінки, яка б відмовилася вийти заміж за короля.
–Віктор, ти занадто розумний та чудово знаєш цю людину. Краще за будь кого. Тому тобі відомо, чому це не можливо, – король весь час дивився у карі очі свого радника, але перший не витримав і опустив свої сіро-зелені, здається, злегка почервонівши. – Я іду у свої покої. Надто погано себе почуваю.
Віктор залишився в просторій залі наодинці. Не рахуючи звичайно німої варти, що охороняла короля і королівство, та слуг, які запалювали свічки.
«Ви праві, мій милий Король, я чудово знаю, кого Ви кохаєте насправді. Я зрозумів це ще коли Ви самі не здогадувалися про власні почуття. Мені вистачило Ваших червоніючих щік у присутності цієї людини. Вашого гучного серцебиття, Вашої схвильованості перед зустріччю з цією людиною. Я чудово знаю, хто ця людина.
Я живу заради Вас, як я можу не знати про Ваші почуття. Але весь цей час я вивчав вашу історію – маг, який хотів Вас ще дитиною забрати до себе під приводом навчання, смерть батьків після їхньої відмови Жанні третій, відмова у навчанні Вас всіма вчителями і смерть наших магів. Усюди була присутня Його темна магія. Того радника. Ні, він не маг. Він чаклун. Досить хитрий, старий і темний. Йому потрібні Ви, мій милий король. І він шукатиме Ваші інші слабкі місця. А кохання – найслабкіше місце людини.»
***
В перший рік життя Віктора при королі, той не часто заводив з ним розмови. Шукав учителів, магів та наставників, служив честю та правдою, але король здавався чоловіку самозакоханим та занадто самовпевненим. На самому початку. Та далі все змінювалося.
Король запропонував Віктору стати його вчителем, бо колишній голодранець мав хорошу освіту за спиною. Та Віктор не ризикував своїм існуванням і можливим впливом так званого прокляття. Тоді король сказав, що сам стане вчителем для голодранця. Навчить того гри у шахи та битві на мечах. Що правда, Олександр слабо володів зброєю. Воєнною стратегією - так. А от зброєю погано. Нікому було навчати. Пропозиція короля допомогла формально обійти прокляття та дозволила Вікторові навчати короля поєдинкам на мечах. А король навчав Віктора обіцяним шахам. Це було сильне місце короля, та як виявилося слабке Віктора. Король обігрував того в щент.
За грою вони вели бесіди та король міг розмірковувати над задачами, які постійно ставив перед ним навчений філософії Віктор.
– Якщо ви станете перед вибором, врятувати дружину або дитину (тільки одного, то кого ви врятуєте, Ваша Величність?
– А я кохаю дружину?
– Життя без неї не уявляєте. Так само, як і без дитини.
– Тоді мені доведеться страждати, кого б я не врятував. Дурна задача, не хочу її вирішувати. Тим паче у житті немає ситуації, де постає такий жорстокий вибір.
– Відповідаєш, як дитина.
– Де знову твоя повага до моєї величності?
***
– Тримай меч рівно, впевнено. Дивися противнику в очі. Тільки в очі. Не на меч, кажу тобі. Так, бий. Чим впевненіший погляд, тим складніше твоєму супернику. Бий. Ось так. Не опускай очі.
«Звук удару мечів»
– Чорт, знову програв. У мене все виходить, окрім бою з тобою. Чому?
– Раніше я багато тренувався. У мене більше досвіду. Продовжуємо навчання, – Віктор направив руку короля своєю, та показав, як робити замах.
– У тебе завжди теплі руки, – прокоментував Олександр.
***
– Тобі необхідне навчання у мага. Твої сили досі не розкрилися. Я не розумію, чому.
– Мені вистачає свого розуму.
– Але у пророцтві написано, що лише за допомогою древньої магії ти зможеш виконати свою ціль у цьому світі.
– Я і так не погано справляюся.
– Ти знову говориш не як мудрий король, а як дитина.
***
– Я дізнався дещо від магів, – доклав Віктор після прибуття з тривалої мандрівки у сусідні королівства, – деякі маги розкрили свої сили раніше, ніж отримали навчання, це ставалося в екстремальних ситуаціях, коли ті були переповнені емоціями. Будемо лякати тебе, ваша королівська дупа.
– Просив же так не називати мене, хочеш покарання?
– Тільки від твоєї руки.
***
– Чому ти втратив бажання до життя? – запитав король теплим вечором при заході сонця. Вони вечеряли разом на терасі.
– У мене не було цілі. Але зараз зʼявилася.
– А тепер я – твоя ціль?
Віктор всміхнувся. Самовпевнений, розбещений король. Від нього пахне бузком та сонцем, що сідає за горизонт. Тепер так тепло, а вино, що випив Віктор вперше за роки, спʼянило чоловіка. Король здався симпатичним, не таким як завжди – гарним по-королівськи, а симпатичним по-іншому. Бажання розкласти його на терасі та ніжити поцілунками шию пульсувало теплом у середині. Віктор зарікся пити у присутності короля. Той був ще надто молодий для багатьох речей.
***
На подвір’ї король та тепер уже радник знову тренувалися битві на мечах. За три роки, які чоловік навчав короля, той вже змужнішав.ʼ
Весь час Віктору вдавалося перемагати над Олександром саме через вік та досвід. Та юнак ріс і добре навчався – настав той день, коли меч короля опинився біля шиї Віктора. А сам король переможно сів зверху лежачого радника. Залита адреналіном перемоги кров у венах Олександра розігрівала тіло молодика. Груди швидко підіймалися та опускалися.
– Я переміг тебе. Нарешті наші сили рівні, – зіниці обох чоловіків були надто розширені після битви. Віктор не зводив свого погляду з короля, як і король. Скільки тривала така близькість? Дихання Віктора уже прийшло у норму, а от король продовжував, як наче тільки зупинився від бігу, глибоко дихати.
– Ти почав відчувати смак життя? – не одразу, але Віктор дійсно зміг побороти свою душевну хворобу, коли знайшов життєву ціль. А потім і зміг згадати солодкість смаку життя, коли знову почав відчувати. Спочатку щось легке і тепле, що поступово розходилося організмом, заповнюючи і гріючи кожну холодну частину. Потім більш гаряче і сильніше. І на цьому все. Далі він піти не міг, знаючи про всі ризики та перешкоди.
– Почав, мій королю, – на це Олександр, вирішивши щось для себе, нахилився, досі тримаючи меч біля шиї чоловіка, губами відчув дихання чоловіка – не треба, – здогадавшись про намір, попросив радник, але ніяких дій не прийняв, – не робіть цього.
У цей момент над ними почувся нестерпний гуркіт чогось не з їхнього світу. Віктор відреагував миттєво – швидко піднявся, відібравши меч у короля, та накривши його собою, роздивлявся по сторонах. Хлопець дихав у шию, лоскочучи цим диханням тонку шкіру. Це було складно витримати.
Почала збігатися охорона, закриваючи руками, не звиклі до такого шуму, вуха.
– Що це в біса таке?! – кричали вони, розбігаючись по периметру і роздивляючись усе довкола на вияв чогось надприродного.
– Що це .. таке? – тихо шепотів, придавлений вагою Віктора, король.
– Схоже на грім! Чи не десант часом думають висадити, ваше превосходительство?
– Що? - не зміг зрозуміти чужі для нього слова король.
– Я сам поняття не маю, що щойно сказав, – думки Віктора плуталися, а усе довкола плило. У повітрі відчулася концентрація темної магії. Чаклун дає про себе знати. Цей шум і легка втрата здорового глузду – його рук справа. От тільки Що це в біса, було!?
Ввечері, за спільним столом – король любив вечеряти разом з радником – вони говорили про денні події. Відповідь так і не була знайдена. Але короля більше цікавило інше – він хотів продовжити, що почав на подвір’ї. Та радник, відчувши намір короля – зрозумів по очах, румʼяних щоках та різких рухах рук – вирішив не ставити Олександра в незручне становище його зізнанням і вийшов із-за столу під вигадкою нагальною справою.
І так він продовжував робити, поки король не здогадався – Віктор не бажає цієї розмови, розуміючи її природу. Хлопець не розумів причин, але сам факт незацікавленості розумів. Тому покинув спроби. Але легше від цього йому не ставало. З кожним днем Олександер Вільгельм перший почував себе усе гірше. Віктор йому сподобався ще з перших днів. Гарний, розумний, але недосяжний. Тим паче чоловік. Чим довше король думав про нову людину, тим довше думки не покидали голову. Віктор був усюди. У снах, у реальності, у думках. З ним було добре. З ним було правильно. Юне, недосвідчене серце швидко заповнила жага до пізнання любові.
***
– …ти занадто розумний та чудово знаєш цю людину. Краще за будь кого. Тому тобі відомо, чому це не можливо. – Пішовши у свої покої після пустого обговорення не цікавих йому наречених, на ранок він їх так і не покинув. Слуги, що приходили зранку допомагати королю з купанням та одягом, знайшли того без свідомості. Надто гарячим. У короля був сильний жар.
Вже якийсь час його стан погіршувався. Йому було погано, коли поряд був Віктор. І ставало ще гірше за його відсутності.
Його долали почуття без відповіді. А сила, що була у ньому, стала діяти проти носія і переросла вже у фізичний недуг, який і призвів до нинішнього стану короля.
Лікарі, викликані у цю ж мить до покоїв, розводили руками, бо ніхто про справжні причини хвороби не знав. Тому найкращі лікарі нічим цій хворобі зарадити не могли.
Пройшов день, за ним і ніч. А королю не ставало краще. Віктор не відходив від його ліжка.
Колись король був чоловіку просто королем. Тоді, за наказом, став сенсом життя . А тепер життя Олександра стало по-справжньому цінним для Віктора. Але, тільки знаходячись поряд, чоловік не міг зарадити. Король помирав. Його спалювало щось із середини.
Віктор не міг більше за цим спостерігати.
Він знову викликав королівського лікаря, того, кому міг довіряти найбільше і зізнався, що організм хлопця слабшав уже давно. І що причина цьому – кохання. Але що робити далі він не знав. Лікар спитав, чи може та людина, яку покохав король, відповісти йому, і не за наказом, чи за золото, а з власної волі. Інакше туга вбʼє короля.
Почуття, які хлопець не міг випустити, обвивали його сили, як колючі вʼюнки. Він не міг дати волі ні магії, ні коханню. Це все і забирало життя короля. Такою була відповідь мудрого лікаря. Хтось має вивільнити накопичену енергію. І зробити це треба якнайшвидше. Інакше вона задушить носія.
Віктор пообіцяв, що та людина з власної волі зможе допомогти. Тепер вона готова на це. Але це має бути страшна таємниця. Жодна людина не має дізнатися, що стало причиною хвороби та хто зміг вилікувати короля.
Віктор повернувся до покоїв Олександра. Попросив варту та слуг покинути їх. Сів поряд на ліжко. На невелику тканину він вилив розчин з маленької пляшечки у срібному орнаменті, що дав йому лікар. Тепер короля можна було привести в почуття, знаючи, що він не сконає від цього. Тканину він підніс до носа хлопця. Від першого вдиху той прийшов до себе та закашлявся. Віктор заспокоїв, трохи втратившого відчуття реальності, короля.
– Мій король, – обійняв він Олександра і пригорнув до себе, – тепер я з тобою і так буде завжди. Я буду не тільки твоїм радником. Тепер я весь твій. Якщо я не помиляюся і саме цього ти бажаєш.
Спочатку хлопець був нерухомий в обіймах, та чим більше він приходив до тями, тим краще розумів, що відбувається і що щойно йому сказав Віктор. Тіло бив озноб і накривав жар. З цим треба було щось робити. Надто сильно короля переповнювали почуття. Додалися ще нестерпні відчуття внизу живота, що не полишали, а все сильніше привертали увагу.
– Що з моїм тілом? – з хрипцею у голосі говорив король. Нижче поясу ставало все нестерпніше.
– Хіба ти не знаєш? – стурбовано запитав радник.
– Таке іноді було зранку. Я думав, що це якась ранкова особливість. Після холодного миття це проходило. Але зараз … я більше не можу це терпіти. Зроби щось, якщо ти знаєш, як цього позбутися.
– Твої батьки тобі зовсім нічого не розповідали? А вчителі? – неочікувана ситуація почала по-справжньому хвилювати Віктора. Він не був готовий до такого різкого повороту і швидкого настання цього моменту. Тобто, він думав іноді про короля в цьому плані, але не дозволяв навіть подумки заходити далеко. А тепер король, який, здається, дійсно зовсім не розуміє, що відбувається, просить про допомогу. Жах.
– Що мали розказати мої батьки? Чи вчителі?
– Про першу шлюбну ніч та таке інше. Невже ти не від кого не чув про це?
– У мене давно немає батьків і вчителів. Тільки ти навчаєш бойовим мистецтвам та іншим наукам. Ти – мій учитель. Розкажи ти. Я правда більше не можу.
– Господи, рятуй, – благав Віктор не наважуючись на дію. Було страшно робити щось з королем, коли той зовсім не усвідомлював свій поклик, – я дуже боюся зробити тобі щось не те.
– То ти знаєш, що треба робити?– з благанням запитав Олександр.
– Знаю, – гучно видихнув радник.
– Тоді зроби хоч щось. Я так більше не можу.
– Тобі зараз погано і у тебе досі жар. І ще тобі не завадить поїсти і прийняти ванну. Переодягтися…
Та король не слухав. Колись, ще коли був принцом, він бачив, як слуги торкалися губами один одного. Це називалося поцілунком, це він точно знав. І це те, чого він точно хотів у цей момент. Хлопець обвів руками шию молодому чоловіку та торкнувся губами його. Віктор замовк. А король продовжував спроби поцілунку і нарешті йому вдалося. На губах відчувався присмак свіжої води, яку нещодавно пив, прийшовши до тями, хлопець. Губи сплелися у солодкому поцілунку, який почав поглиблювати Віктор. А далі, зрозумівши, що король дійсно у надто збудженому стані, Віктор опустив руку і просунув під пояс шовкових штанів. Король застогнав – цей стогін поширився кімнатою, долетівши до тераси і за межі. Король стогнав, не стримуючи себе, поки його тіло не перейняв приємний і надто відчутний спазм. Тоді королю стало краще.
Тепла ванна та чиста одежа. Довгоочікувана розмова з радником. Взаємні почуття. Перша ніч, яку вони провели, як одне ціле. А далі, після цього у Олександрі щось змінилося. Взагалі-то змінилося усе. Він відчув свою силу.
***
Лікар тримав таємницю. Але тільки не прислуга. Вона не бажала зла королю. Та простий народ не навчений тримати язик за зубами. Так чутки про недуг короля і швидке зцілення поширилися містами королівства. І вийшли за його межі. Дійшовши до вух темного чаклуна.
– … і тоді його стогін чули усі. Якась наложниця допомогла королю тієї ночі. Мабуть, її таємно привів його радник – Віктор. Тепер, кожної ночі він приходить до покоїв короля, та якимось таємним маршрутом приводить ту наложницю, от тільки її ніхто не бачив. Мабуть, дівча приглянулося королю і вони бояться розголосу стосовно її особистості раніше, ніж оголосять про весілля. – Докладав чаклуну один із найманих інформаторів, що уважно збирав чутки та плітки, які стосувалися короля, аналізуючи інформацію і залишав тільки дійсно більш правдиву, та відкидав домальовані фантазії людей.
– Наложниця, кажеш, яку ніхто не бачив та яку приводить до покоїв Сам королівський радник. Дивно усе. У тому королівстві немає гарему і наложниць. Ті люди одразу одружуються. І хоч у короля свої привілегії, він би не став просто таємно з кимось зустрічатися без офіційного статусу. Щось не те з тими стосунками. Або … то як ти кажеш, виглядає радник короля? – Запитав розлючений новиною чаклун. Ні, король має Належати Лише Йому. І вся його сила, яку він так даремно витрачає на когось стороннього. Пора покласти цьому край!
Недарма цей збирач інформації вважався кращім серед своїх «колег». У його розпорядку було досить золота, яке виділив йому темний маг. Інформатор найняв одну дівчину і допоміг влаштуватися до королівського замку слугою. Та швиденько, будучі ласою до грошей і хитрою від природи, змогла стати прибиральницею королівських покоїв і одного разу, сховавшись за широкими шторами, прослідкувала за тим, що відбувається у покоях короля ночами. Не було жодної наложниці. Був лише королівський радник – Віктор.
***
Чаклун не полишав ідею заволодіти королем. Це він наслав на замок закляття гучного звуку, щоб відволікти охорону та, під метушню, дати можливість його найманцю випустити на територію замку маленького павучка. Той був зачаклований та, пробравшись до королівських покоїв, покусував короля, вбрискуючи отруту, яка послаблювала організм. Щоб усе було непомітно і не викликало б підозр, знадобився б рік. Цим чаклун хотів наслати важку хворобу, яку б тільки він зміг би вилікувати під власним наглядом та контролем. Але хто ж знав, що організм короля ослабне самостійно завдяки, як тепер відомо магу, почуттям.
Павук зник, перетворившись на темний димок,
Почуття короля – як це на руку чаклуну. Ось воно – слабке місце. Не треба отрута, не потрібні плани. Король сам дав спосіб як краще ним заволодіти.
Далі, знаючи на кого полювати, у час, коли король відправився навідати армію, а радник лишився на королівстві, чаклун зумів виманити радника з замку. Написав листа від імені короля та зачаклував, щоб виглядало, наче написано рукою самого Олександра. У листі писав, як сумує без свого коханого та просить про таємну зустріч в околицях.
Чаклуну вдалося одурманити радника і вже під ранок той був у темниці замку Жанни третьої, яка зовсім не підозрювала про темні справи, лишаючись під впливом свого слуги.
Далі було не важко виманити ще зовсім молодого короля, який прожив усього девʼятнадцять років та не міг, вперше кохаючи, відмовитися від свого коханого у силу розуму. Так він потрапив у пастку.
Нарешті темний чаклун заволодів Олександром. А король зовсім не міг тому протидіяти. Інакше б Віктора просто вбили. Та і як міг протидіяти молодий хлопець, якому невідомий власний потенціал, справжньому досвідченому чаклуну, який давно ходить цим світом.
***
Роки перетворювалися на плинність. Вони під чарами. Пройшло десять років чи сто?
Король уже втратив рахунок часу, знаходячись у полоні темного чаклуна. Так само, як і Віктор. Вони бачилися всього раз на місяць. Інакше король би не ділився своєю силою з чаклуном. Проти волі вона не підвладна нікому. Тому королю доводилося дозволяти володіти собою. Лише б з Віктором було усе добре.
І поки темний чаклун володів королем – темні часи володіли над світлими. Країною короля ширилися сварки, які переростали у бійки. Люди грабували один одного та королівський замок, не залишаючи нічого у ньому. Держава занепадала. Люди жили у мирі поки було на кого надіятися. Вони вміли довіряти королю свої життя, та не навчені були самостійності та самодостатності. Покластися на короля легко. Покластися на себе? Ні, вони не здатні.
Далі прийшла війна. Слабке королівство без короля швидко захопили, та армія не здавала позиції. Почалися криваві битви. Горіли села. Вмирали, колись щасливі, люди. Усі проклинали короля та його грішне кохання. Тепер усі знали – король пожертвував ними заради свого щастя та втік з радником, забувши про свій народ. Тепер кохання між чоловіками стало під забороною і каралося страшною карою, бо вважалося, що таке кохання несе у собі тільки щось прокляте та темне.
За війною прийшов голод. Привівши за собою Мор. Страшні хвороби винищували цілі міста. Вже не війна випалювала села. Тепер палили заражені міста разом з мертвими тілами та ще живими людьми інші люди. Аби вижити.
Була тут і Смерть. Звичайно була. Як без смерті у ці часи. Вона є завжди. Та зараз її було найбільше. Вона бачила усе своїми очима. Вона досі памʼятає кожного, кого забрала. Усі душі, що давно перероджені та живуть інші життя, колись ішли поряд з нею, проклинаючи короля. Того, хто змусив їх пережити все це.
Смерть забирала кожну із душ мовчки. Не було сенсу щось пояснювати. Все рівно вони усе забудуть у нових життях. От тільки вона не забуде про короля.
Цю історію теж написала смерть. Точніше, один із янголів смерті. Єдиний свідомий свідок. Її звуть Морта. Вона чудово знала душу короля. Так душі виконують важливі місії для людей, без втручання вищих сил. Ділі душа мала вознестися та стати кимось з янголів Смерті або Життя, чи Створення. Та зовнішні фактори, на які ніхто з янголів не мав впливу, зробили свою справу.
***
Король був знесилений. Темний чаклун останнім часом був ненаситний, намагаючись забрати якнайбільше енергії з короля. Він більше не міг так існувати. Не міг дозволяти чаклуну витрачати силу короля. Вона не для нього. Ця сила – дар людству. Вища мета.
Якось, серед ночі, він зміг поцупити у надто самовпевненого і досі недалекоглядного чаклуна ключі та кинджал, і пробрався до темниць.
Королева не знала про полоненого, тому і охорону туди не поставила. На відміну від охорони самого замку та усіх входів і виходів.
Король розумів – їм не вибратися.
Він відчинив вʼязницю і обійняв зовсім слабкого Віктора – тепер він виглядав гірше ніж тоді, на площі.
– Я кохаю тебе.
Король плакав, а Віктор тихо його заспокоював. «Ще не все втрачено». Та король знав – для нього втрачено все.
– Знаєш, я зміг вирішити ту задачу. Памʼятаєш? В умові їх троє, врятувати можна лише одного. Тобто залишаються двоє. Я знайшов рішення. Пробач мені за це…
Віктор уже не розумів, про що каже король. Він відчув теплі губи Олександра, проте вони були вкриті тріщинами.
– Я не зміг виконати свою місію, та я знаю, що зможеш ти. Моя остання воля – не віддати повний контроль над собою чаклуну. Врятувати свою силу. Вона – частина мене. Вважай, що це – моя дитина. Памʼятаєш, ти мав жити лише заради мене. А тепер ти маєш померти заради мене. Ти погоджуєшся?
– Так, – Віктор думав, що він усе зрозумів. Та насправді помилився з висновком. – Я готовий померти, – чоловік думав, що таким чином дасть втекти королю. Він цього хотів. Не Віктор, Король мав жити. От тільки сам король знав, як буде краще.
Він поцілував Віктора з усією ніжністю і коханням, яке мав, а тоді встромив кинджал тому у серце, і у цей момент усю свою енергію, до останньої краплини, влив у душу Віктора.
– Що ..ти … зроб ..ив?
У задачі їх троє. Залишитися мають двоє. Та чому король має обирати між коханням та силою? Він врятує обох. Окрім себе. Король зробив вибір. Король віддав не тільки свою силу. Сила повʼязана з душею, тому Олександр віддав свою душу. Та сплелася з душею його коханого та вільно покинула стіни темниці. Він їх врятував.
***
На підлозі лежало два тіла. Бездиханне та окривавлена – Віктора. Тепер його душа в іншому світі. Вона усе забуде та переродиться кимось могутнім та таланним.
Інше тіло – короля. У ньому уже не було його сили. Не було і, колись могутньої, душі. Але він усе ще дихав. У ньому залишилося кохання. Лише воно тримало короля на ногах. Та усіх інших людей.
***
Смерть запамʼятала цю історію, та несла її крізь віки,
щоб розказати тим, кому вона належала увесь час.
Кохання короля змогло дати людям трохи сил до життя та відновлення після страшних сотень років занепаду. І як би люди його не забороняли, як би його не ділили, воно завжди однаково сильне та незламне.
***
Смерть не знайшла душу короля. Вона була втрачена. Єдине, що тоді смерть не помітила – маленька краплина світла. Наче вогник світлячка. Це усе, що залишилося від живого та могутнього короля. І це щось змогло дати йому нове життя.
Кожного разу, у кожному наступному житті, проклятий людьми, король перероджувався та був змушений страждати. І єдине, що давало жагу до життя, єдине, що дозволяло королю виживати та іти далі – кохання.
Нова душа була слабкою. Людина, народжена з цією душею, була невдахою.
Кволою, недужою, ледь існуючою. Але сотні років це кохання жило і рухалося далі у пошуку своєї другої половинки.
І зрештою знайшло.
Кінець.