Передмова
Багато часу минуло, як закінчилася (або ні) та історія. Старий дід Мохоніс доживав віку в обдертій халупі посеред болота. Чому його так звали? Цього не знав ніхто. Навіть сам Мохоніс. А от таємницю свого проживання між ряскою та жабами, дідуган беріг у собі й нікому не розповідав. Давнє болото було підступним – не одна душа загубилася посеред його володінь, але тільки не Мохонісова, бо знав він те жабуриння як свої п'ять пальців. Вивчав його не один десяток років, обходив усі невидимі стежки. Хата була захована у найнебезпечнішому місці болота. Зимою там було тепло, бо старе трухляве дерево він обставив ззовні очеретом і обвішав зсередини хутрами. Мохоніс мав невеличку цегляну пічку, яку щороку старанно обмазував червоною глиною і здавалося, що вогонь горить не тільки всередині. Самотньо йому жилося, але він мав втіху з того, що ніхто не міг прийти до нього небезпечним болотом, жодна душа не зуміла б потривожити його або вигнати з дому. Ростив Мохоніс рис у мокрій багнюці, збирав ягоди з колючих кущів та плоди з високих дерев. А ще доглядав рідкісні фіалки, що мали золото-срібне оцвіття. По всьому болоту були розставлені капкани у які потрапляли ондатри – торгував дід шкірами, які приносив у найближчі села. Вимінював їх на різні крупи, хліб, м'ясо. А ще знав Мохоніс як пройти болотом до прилеглої річки, там він ставив сіті на рибу, яку потім в'ялив та солив на зиму. Але дід був розумний і добрий, він ніколи не рибалив у нерест, не ламав задарма ще соковитих гілок, не руйнував домівок ондатр. Старий Мохоніс не любив говорити. Вічно мовчав про своє. Хоча іноді, коли зима затягувалася, він кутав дерева, аби ті не позамерзали й міг розповісти їм свій секрет. Вони розуміюче кивали, шуміли у відповідь. І ставало тоді Мохонісу на душі легше, і хотів він співати пісень, танцювати танці. Чи то від спогадів, що гріли душу, а може від того, що міг він хоч комусь виговоритися.
Одного літнього дня прямував Мохоніс до села, аби обміняти шкіри на будівельні матеріали – хата за багато років стала просідати й потрібно її було лагодити. І перейшовши річище, побачив двох замурзаних дітей, які старанно намагалися спіймати рибину.
- А чиї ви будете?- шершаво запитав Мохоніс.
Дівчинка підняла свої блакитні очі. Вона роздивлялася старого, його довгу і мов зелену бороду, сиве волосся. Дитя заклякло! З-під солом'яного капелюха і кудлатих брів виглядали каламутні очі, вони було хотіли її настрашити, але промінці доброти, які вистрибували у зіницях завадили. Дівчинка промовчала, повернулася і міцно взяла за руку братика.
- О! Мохонісе, ти хутра приніс? То добре, місяць тебе не бачили,- з-за спини забряжчала стара, на вигляд, жінка.
- Так, Ружо, прийшов…. А що то за діти?- тикнув пальцем Мохоніс.
- Оті мовчазні?,- перепитала жінка, на ім'я Ружа,- та з'явилися вони тут на ранок тижня зо два, все ходять понад ставом мовчки, навіть між собою не говорять. Та багаття вечорами палять, прання вивісити не можна на ніч.
- А де ж вони ночують?- блиснув з-під очеретяного капелюха дід?
- А… Отам… Під, під містком,- якось вже злякано відповіла Ружа.
- Діти? Під містком!?- з чималим натиском перепитав Мохоніс.
- Ну а як ви думали? Кому тут треба чужі діти? Ще й дивні якісь,- виправдовуючись зацокотіла жінка,- он у мене самої аж п'ятеро… А куди, кому потрібні ці двоє?
Мохоніс, вже не слухаючи того, йшов у село аби обміняти свої хутра на провізію і будівельні матеріали. А коли вертався назад, пішов до дітей, узяв їх за руки й сказав:
- Ходімо, я маю для вас прихисток.
Чомусь повірили ті пташенята діду в полотняній свиті й очеретяних черевиках. Пішли разом з ним болотом і нічого не казали йому дорогою, хоча Мохоніс ні про що і не питав. Привівши дітей до хатини, приказав їм ходити тільки в огородженій місцині. Розтопив пічку, нагрів води умив сестричку з братом. Мохоніс мав у скрині стареньку одежину в яку одягнув дітей. Довго дивився на те, як вони жадібно їдять їжу, це його журило. Але була і крапля радості, що принаймні ці діти більше не будуть голодувати.
- Я старий дід Мохоніс,- невпевнено обізвався він,- живу тут на болоті вже багато років і знаю всі стежки, але ви, дітки, не гуляйте самі, бо можете потрапити у в'язь або капкан,- він замовк, а по хвильці мовив,- ви якщо мене розумієте, то хоч закивайте.
Вони синхронно закивали, впиваючись пальцями у хліб, неначе його скоро мають забрати.
- От і добре,- усміхнувся Мохоніс,- я вже давно так багато не говорив… З людьми. Ну, мабуть, лягаймо спати.
Діти слухняно підвелися і стали йти до своїх нових ліжок, все так само тримаючи хліб. Мабуть, за останній час, вони вперше так солодко та сито спали, як і Мохоніс не міг заснути. Він слухав шум дерев за вікном, і здається розумів їхню розмову. І аби хтось міг запитати у зігнутої сливи чи плодючої черешні про старого болотяного діда, вони б не розповіли незнайомцю ні про каламутні очі, ні про присипану мохом бороду або сиве волосся, не відповіли б непроханому гостю. Бо гарно дбав Мохоніс про дерева, слідкував за болотом і хаткою, що була захована у найнебезпечнішому місці.
Одного літнього дня прямував Мохоніс до села, аби обміняти шкіри на будівельні матеріали – хата за багато років стала просідати й потрібно її було лагодити. І перейшовши річище, побачив двох замурзаних дітей, які старанно намагалися спіймати рибину.
- А чиї ви будете?- шершаво запитав Мохоніс.
Дівчинка підняла свої блакитні очі. Вона роздивлялася старого, його довгу і мов зелену бороду, сиве волосся. Дитя заклякло! З-під солом'яного капелюха і кудлатих брів виглядали каламутні очі, вони було хотіли її настрашити, але промінці доброти, які вистрибували у зіницях завадили. Дівчинка промовчала, повернулася і міцно взяла за руку братика.
- О! Мохонісе, ти хутра приніс? То добре, місяць тебе не бачили,- з-за спини забряжчала стара, на вигляд, жінка.
- Так, Ружо, прийшов…. А що то за діти?- тикнув пальцем Мохоніс.
- Оті мовчазні?,- перепитала жінка, на ім'я Ружа,- та з'явилися вони тут на ранок тижня зо два, все ходять понад ставом мовчки, навіть між собою не говорять. Та багаття вечорами палять, прання вивісити не можна на ніч.
- А де ж вони ночують?- блиснув з-під очеретяного капелюха дід?
- А… Отам… Під, під містком,- якось вже злякано відповіла Ружа.
- Діти? Під містком!?- з чималим натиском перепитав Мохоніс.
- Ну а як ви думали? Кому тут треба чужі діти? Ще й дивні якісь,- виправдовуючись зацокотіла жінка,- он у мене самої аж п'ятеро… А куди, кому потрібні ці двоє?
Мохоніс, вже не слухаючи того, йшов у село аби обміняти свої хутра на провізію і будівельні матеріали. А коли вертався назад, пішов до дітей, узяв їх за руки й сказав:
- Ходімо, я маю для вас прихисток.
Чомусь повірили ті пташенята діду в полотняній свиті й очеретяних черевиках. Пішли разом з ним болотом і нічого не казали йому дорогою, хоча Мохоніс ні про що і не питав. Привівши дітей до хатини, приказав їм ходити тільки в огородженій місцині. Розтопив пічку, нагрів води умив сестричку з братом. Мохоніс мав у скрині стареньку одежину в яку одягнув дітей. Довго дивився на те, як вони жадібно їдять їжу, це його журило. Але була і крапля радості, що принаймні ці діти більше не будуть голодувати.
- Я старий дід Мохоніс,- невпевнено обізвався він,- живу тут на болоті вже багато років і знаю всі стежки, але ви, дітки, не гуляйте самі, бо можете потрапити у в'язь або капкан,- він замовк, а по хвильці мовив,- ви якщо мене розумієте, то хоч закивайте.
Вони синхронно закивали, впиваючись пальцями у хліб, неначе його скоро мають забрати.
- От і добре,- усміхнувся Мохоніс,- я вже давно так багато не говорив… З людьми. Ну, мабуть, лягаймо спати.
Діти слухняно підвелися і стали йти до своїх нових ліжок, все так само тримаючи хліб. Мабуть, за останній час, вони вперше так солодко та сито спали, як і Мохоніс не міг заснути. Він слухав шум дерев за вікном, і здається розумів їхню розмову. І аби хтось міг запитати у зігнутої сливи чи плодючої черешні про старого болотяного діда, вони б не розповіли незнайомцю ні про каламутні очі, ні про присипану мохом бороду або сиве волосся, не відповіли б непроханому гостю. Бо гарно дбав Мохоніс про дерева, слідкував за болотом і хаткою, що була захована у найнебезпечнішому місці.
Коментарі