Хоу нігга, привіт. Чесно, я навіть не знаю як починати цю історію. Навіть не знаю, чи це справді історія, чи якийсь щоденник, якщо судити по назві.
Ну мене звати... А хоча,  яке це має значення до цієї історії? Ця історія не так наповнена мною, як наповнена думками і спогадами про неї. Навіть назва цього маразму голосно кричить про це. Але я розкажу про себе. Я хлопчик. Ахах, хлопчик. Мені вісімнадцять. Моя зовнішність, як на мене, не дуже ідеальна. Я не хвалюсь кубиками на торсі і накачаними руками.
Ну моє обличчя... Головне, що подобається дівчатам - мої скроні. Очі мої блакитного кольору, подібні до кольору неба. Брови густі. Волосся руде, трохи зачесане на бік. А так... Ну я високий, але й не швабра, як кажуть в народі, частіше футболки, які замовляю в Інстаграмі, і джинси, яких в мене повна шафа. Ну і кросівки Reebok. Це мій стиль, простий і, як кажуть, - кежуал.
Характер. Здається, покладистий.
Відношення до інших? Не знаю. Я ніколи просто не звертав уваги на те, як я відношуся до інших, головне - аби моє відношення до неї було хорошим.
Ну все. Більше я про себе нічого не можу сказати. Але обіцяю, про це ви точно дізнаєтесь коли будете читати це.
Тепер перейдемо до неї. Знаю, що буду розповідати про це на інших сторінках, просто готуйтеся слухати про неї ще. Хоча буде повторюватись одне й те саме.
А вона маленького зросту, як кажуть: "дихає в шию ". Волосся русе і довге. Дуже довге. Очі такого кольору, як мед...Або ж колір кори старої сосни - темно карі. І привітні такі. В тих очах я завжди помічав якийсь вогонь - таку маленьку іскорку. Усмішка...Найгарніша усмішка яку я коли-небуть бачив. І головне її доповнення - ямочки. Сама така щоката. Ми рідко з нею бачились, але при зустрічі завжди віталися загадковими поглядами. І так уже другий рік. Хоча,  як це не дивно, мені здається, що я трохи закохався, а, може, й не трохи. Радувало мене те, що ми ще два роки точно будемо зустрічатись тими поглядами, аж доки я не закінчу цей університет. А за ці два роки могло багато що статись і я свято в це вірив.
І сталось. Спочатку тий п'яний і п'янкий  поцілунок на дискотеці. Опісля посиденьки на даху і, нарешті, ця фраза з моєї сторони "А ти будеш моєю дівчиною? ". Наче вчора пам'ятаю ту мовчанку і таке тихеньке і ніжне " так ". Саме тоді я зрозумів те, як сильно я боюся її втратити. Кажуть, закоханість триває не більше трьох місяців, а ми за два роки перевели цю закоханість в те, що ти, чи якась інша людина назве коханням.
Потім познайомився з її батьками, яким я, на диво, сподобався. Вони вже хотіли погуляти на весіллі і побачити внуків. А нам було лише по вісімнадцять.
Ми зустрічались так довго, що б здавалося з нею я міг провести ціле життя, і того - мало... Хотілось вічності... Але й не факт, бо тої б, певно, не вистачило.
Я без тями любив запах її волосся - пахло ромашкою. Тей запах заспокоював і зберігав в моїй душі радісний настрій. Діяв на мене краще болгарської валеріанки.
Любив і колір її очей - карий і такий привітний. Любив і її ямочки при усмішці. Любив і її теплі обійми. Від них тануло все і по тілу пробігали тисячі мурашок. Любив і її голос. Такий ніжний. Він кликав мене з одної кімнати моєї квартири, яку мені подарував брат, в іншу кімнату. І це було для того, щоб вона провела пальцем по моїй щоці і поцілувала. Поцілунки були довгі. Під час них я без тями любив занурити свої руки в її волосся...
Любив приносити каву їй в ліжко і першим вітати її з початком нового дня. А їй теж це подобалось. Особливо кава. А вона пила лиш латте.
Любив слухати її крики під час мого процесу протрезвіння. Вона постійно кричала що я невіглас, а потім знову обіймала мене і цілувала в щоку.
Любив і її домашній стиль. Моя картата сорочка до колін і босі ноги. І розпущене русе волосся. Яке пахне ромашкою.
Любив і лоскотати її. Вона ж кричала і довго сміялась. Потім довго ображалась. Погрожувала, що буде спати на дивані у вітальні. Але серед ночі все одно приходила до мене під теплу ковдру і шепотіла про те, що зранку чекає каву.
Але потім завал з навчанням. Дивно, я ще на першому курсі завоював авторитет у викладачів. Але на початку четвертого курсу не все так просто.
Ніколи не питайте у студентів на якому курсі найлегше. Я вам скажу відразу - не вірте нікому, головне - жага вчитися і отримувати стипендію. А не так, як я.
І почалось. Безсонні ночі за книжками і зошитами. Я справді хотів виправити оцінки. Вона знову переїхала в гуртожиток. Діло дійшло до того, що я вирішив зробити паузу. Останнє побачення і все. Місяць не бачитимемось. І я встигну переконатися в тому, що вона мене кохає. Ні, я вірив її коханню. Але просто хотілося перевірити. Попросив не писати. Її сльози стали для мене жовтневим дощем посеред літа... Спочатку відсутність її повідомлень була не така й помітна. Вона не писала, думав - образилась.Але вона не вміла ображатись. Сама ж казала, що через образи втрачаються хороші люди. Та чи в тей момент я був хорошим? Я навіть не здавався хорошим і не грав цю роль. Але потім я не витерпів і тому збиті кулаки, порвані фото і все, я видалив сторінку. 
 
ДЕНЬ  1
Моя сторінка була видалена рівно один день тому, а ніхто цього ще не помічав. Ну а кому треба? Вісімнадцятилітній хлопець, який втратив необхідну, почав курити, пити і іноді думав про суїцид. Раніше, місяць тому, я був потрібен їй, а от зараз це тяжке питання. Але мене зараз це не дуже цікавило. За останній тиждень мені здавалося що я егоїстична мразь. Ніщо мене не цікавило, пари я пропускав. І, як на мене, навіть кров в моїх венах почала не так циркулювати. Дивлячись на моє відношення до свого здоров'я, мені не потрібно було шукати пульс - відчував себе якимось героєм з фільма "Ходячі мертвяки". Схоже пиво і колеса подіяли. Як я і хотів. Ура. В список моїх бажаннь можна поставити один +.
Сьогодні в нас понеділок. Найтяжчий день студента, особливо і мене. Треба хоч раз піти на першу пару. Фізика. Фу. Перегар від вчорашнього убивав. Жаль, що тільки морально, краще б убив фізично. Так, щоб довго не мучитись. Щож, знову іду в кіоск через дорогу - купити мінералки. Єдине що рятувало мене в понеділок. Та і не тільки в понеділок; майже щодня. Страшенно тошніло. Ну а як по-іншому? Майже тиждень нормально не їсти, а пити лише пивас і запивати все мінералкою. Тому шлунок вивертав все як тільки міг, і байдуже на гастрит - скоріше помру.
Пройшовся містом. Універ мій знаходиться з самому центрі. Іти до нього недалеко - всього то 10 чи 15 хвилин. Петляти поміж будинками, а потім вийти на площу, до Міської Ради, пройтися біля закусочних і все, універ, привіт.
Заходжу і гул цього трохи хворого на голову студентства. Я не хотів в це вмішуватись - не було бажання та і голова тріщала. Іду аж на третій поверх на фізику і в цьому натовпі бачу її - таку маленьку і карооку. І без посмішки. Хочеться закричати: " Посміхнись, я ж кохаю тебе ", так не можу я це крикнути. Чи то в мені переважала моя егоїстична натура чи ще бунтував психоз. Та і не хочу я кричати це - люди ще не те подумають. Вони мають таку паскудну звичку - псувати все і майже відразу. Тому мовчки іду до кабінету. Кидаю речі за останню парту і сідаю. Навушники у вуха і знову, уже сотий раз за ці три дня, слухаю "Панда Е". Підсів на неї відразу після першого прослуховування. Отак і зараз. Все, вчорашній день пообіцяв мені сон.
Снилась якась колотнеча між мною і однією людиною. Не з моєю Малою. А з життям. Воно постійно втирало мені те, що ще є сенс жити. Заради чого? Прокинувся на перерві і перейшов до іншого кабінету - кабінету на другому поверсі, на математику. То був її кабінет і навіть тут я віднайшов запах її волосся. І знову заснув.
Отак і проспав залишок пар. Декілька раз побачив її в натовпі. Зустрівся поглядом. І все послав до чорта. Мені дико не вистачало її. Мені не вистачало її так, як небу не вистачає сонця і місяця. Не вистачало так, як наркоману героїну. Не вистачало так, як звичайній людині води і їжі. Та втім не вистачало її так, як мені цього всього космосу. А вона й була моїм космосом. Вона була моєю планетою, була Сатурном, Нептуном і Марсом. І цього переліку мало. Але на більше я не здатен. Тому залишалось зібрати речі і йти.
Я ішов повз Віденську каву. Отут ми і побачились вперше. Отут ми і пили каву перед дискотекою. Збісило. Я сам не міг себе стримати і удар. В стіну. Перший, другий, десятий. От зараз я відчув біль. Певно, уже алкогольний ефект зникав. Але зникав не тільки ефект, зникало все, навіть настрій. Уже не було ні хорошого, ні поганого - був нейтральний. Життя втрачало мої улюблені яскраві кольори і набувало чи то білого, чи то чорного. Дивно, раніше моє життя було схоже на будь-яку картину Моне - взагалі не мало чорного кольору, а зараз воно схоже на газету СССР - немає ніяких лишніх кольорів - тільки чорне і тільки біле.
Оточуючі дивились на мене з призирством, але мені від того і не холодно, і не жарко. Мені все-одно. Як давно? Та не знаю я; взагалі не слідкував за новинами місячної давнини. Моє уявлення про життя стало схожим на Київську зебру на пішохідному переході, а думки про неї змінювалися, як цифри на таблі світлофора.
Пляшка пива стояла біля мого ноутбука. А на моніторі самого Асуса була трансляція матчу Барселона - Реал. Встаю, іду на кухню і дістаю з холодильника ще одну пляшку Чернігівського. Мене вже тошніло від пива, але алкоголю поступалося місцем життя. Від нього мав би початися токсикоз. Оо, суїцид? Можна спробувати. Але сьогодні на це часу не було. Для цього багато і не треба, але якийсь настрій святковий.
Повернення в кімнату. Я явно відчував тошноту. Але наперекір цьому всьому беру і випиваю пиво. Хотів здаватися сильною людиною, яку ніщо не зупиняє. Закриваю ноутбук і лягаю спати. Думки, згиньте. Я не маю чим вас пригощати, тому ідіть, доки я вас не послав далеко.
Зустрічав ніч приблизно о першій ночі. Такий п'яний, егоїстичний і десь там в душі закоханий. А ніч теж вітала мене. Зорями, криком під під'їздом і рвотою. Фуу. Головна її частина.
ДЕНЬ 2
Цю ніч я провів досить таки романтично. З великим блакитним тазиком в обнімку. Ніч була досить довга, а ранок я зустрічав з температурою. Ура. На пари я не йду. Сьогодні я не хотів нічого робити. От тільки думки сьогодні створювали якусь незвичну атмосферу. Таку пригнічену, тиху і тільки мою. Вона придушувала все і душила навіть мою реальність залишаючи на її шиї сині сліди від своїх холодних і, в тей же час, гарячих рук.
Про що я думав? Та було про що думати. Насампепед - про неї. Найбільше мені не вистачало її поцілунків зранку. Та і життя без того було не дуже потрібне. Скоріше то було навіть не життя - існування. Та і сенсу в цьому всьому існуванні я не бачив. Навіть в перебуванні годинника на моїй руці я сенсу не бачив. Носив його для вигляду - хай думають, що я людина зайнята, яка постійно слідкує за часом. Навіть коли я стояв у великій черзі в супермаркеті, то постійно дивився на час. Чому? Не знаю, чесно.
Сторінка була видалена вже два дня, а моєї відсутності ніхто не помічав, чи, навіть, не хотів помічати. І це було вдало зроблено. Відсутність повідомлень, звінків і мене в оточуючих була феєрична. Ніхто не набридав постійним виттям, мов: " Знайдеш іншу ". Ніхто не писав повідомлень: " Ти їй не потрібний ". І ніхто не казав: " Ти слабак, я б відразу її забув ". І що я відповідав на таке? Нічого, мовчки розвертався і ішов назустріч кав'ярні. Не пити каву, а згадувати все знову і повертатися додому з синіми руками.
Я справді не міг терпіти оточення. Єдиний, хто був нормальним в цьому всьому - це вона. Більше я тут таких не помічав і не хотів. Шукати такого, як хтось не треба. Кожна людина індивідуальна і неповторна. От що я думав, коли пив пиво. Знову все однакове. Головне - стабільність.
Думки... Трохи непротрезвівша голова вимагала Анальгіну. Терпи. Я поставив себе на її місце, але так вдало, як цього хотілось, зробити не вдалось. Сказати, що я так хотів цього? Ні, просто мені була важлива її думка про мене. Її думки про мене були талісманом. Вона сама так казала. Але що вона може думати після того, що я їй сказав місяць тому? Вона мене ненавидить. Але... Схоже, я втратив своє лице і не міг відрізнити свої думки від своєї реальність. Тоді, місяць тому.  Мене навіть відмовляли відмовляли цих думок; казали, що потім буде краще, що я звикну до пустоти і все почну спочатку. Навіщо все спочатку? Навіщо там ставити крапку і знову писати все через кому. Вони ж думали що то буде нове оповідання, казали, щоб підпалив нову свічку. А я все писав з нового абзацу, чекаючи що стара парафінова свічка догорить.
А зараз дико хотілось написати їй чи подзвонити. Але ні. Хай думає, що я егоїст. Взагалі, хотів бути схожим на егоїста. Навіть твір в школі написав на тему " Як то, бути егоїстом ". Але то було в класі шостому, то було давно. Твір вийшов досить непоганий, а от вчителі на цю тему дивилися наче крісь жалюзі - через рядок.
Думав і пропустив весь день. Навіть не помітив, як в навушниках перестала грати пісня і виключився телефон. Отак пролежав цілий день із закритими очима. А потім темна кімната і дзвінок в двері.
Мене не турбувало хто це і навіщо. Відповідь на це питання ніхто б не дав. Окрім цікавості. Цікавість змусила мене піднятися з ліжка і іти по темній квартирі до вхідних дверей. Відчиняю. Подивився на картину за дверима і сам не зрозумів що сталося. За дверима стояла вона. Хотілось відразу закрити двері і піти в кімнату, а в той же момент хотілося обійняти її і відчути її дихання в шию.
- Привіт. - хотів щоб мої слова здавалися егоїстичним сарказмом.
- Чому не відповідаєш? І сторінка видалена.
Піднімаю з підлоги свій погляд і зустрічаюсь з нею очима. А її очі замучені і іскорка зникла.
- Не маю потреби відповідати. Проходь чи будеш тут стояти?
Серце моє зжалось і розкололося на тисячі частин. Вигляду я не подавав - хай думає, що в мене все добре. Вона зайшла в квартиру і пронизала мене поглядом, наче ляльку-маріонетку. А я ішов по темній квартирі.
- Ти п'яний?
Повертаю погляд на неї. Беру пляшку BlackJack і роблю кілька ковтків. В мене реально починались психи.
- Ні, зовсім ні.
Підходить і забирає пляшку.
- Не пий.
- А це чисто мої проблеми.
Знову зустріч очима.
- Пригощайся.
Я думав що вона відмовиться. Так ні ж. Робить ковток, другий. Дивиться в мої очі. Нащо їй це? І ці погляди. Та ну. Я вже не можу тримати себе в руках.
- В мене є питання.
- Чому я не відмовилась?
- Про це пізніше.
Її загадкова посмішка. В її очах враз пробігла сріблиста іскорка. Чи то мені тільки здалося.
- Яке питання? - шепоче до мене.
Мовчанка. Випиваю сам ще пів-пляшки. Щоб завтра нічого не пам'ятати. А я швидко п'янію.
- Можна тебе поцілувати? - і, не почувши відповідь, цілую її. Руки машинально почали стягувати її футболку. Поштовх. Приземлення на ліжко. Планета.
ДЕНЬ 3
Мене безмежно бісив цей ранок. Ні, навіть ніч. Третя година ночі. Час вкутку екрану мого телефону змінювався щохвилини. Через стіну було чути рок, на вулиці - сміх якоїсь п'яної компанії, а от біля мене - її дихання. Її присутність біля мене була надзвичайно незвична. Сказати що мені було добре неможливо - більше, від неї тягнуло теплом і комфортом... Він наповнював всі кутки кімнати, проходив по тілу і заставляв дихати в унісон з нею. Я зовсім не хотів спати - хотілося дивитися на неї і відчувати те, що я відчував місяць тому.
Здригнулась... Ніжно обіймаю її і вдихаю запах її волосся. Цей запах мене заспокоїв і ніби спеціально намагався закрити мені повіки. Я не хочів затримувати відчуття втоми і ішов на зустріч сну. А він уже чекав мене разом з її теплом.
Ранок. Початок третього дня видаленої сторінки. Завжди думав, що Інтернет - це просто ілюзія, яку ми вбиваємо в голову аби потім вбити свій час. І саме сьогодні я це зрозумів повністю; Інтернет ( а хоча навіщо писати це з великої; надалі писатиму з маленької ) - це те, що забирало в мене все, в тому ж числі і її тепло. Інтернет - ніщо, в порівнянні з тим, що дає нам реальність.
Я зовсім не хотів вставати з ліжка - не було бажання випускати її з обіймів. Але ж ні, встаю. Тихо, намагаюсь зовсім не подавати звуків, але бачу, що вона вже дивитьсяна мене своїми карими оченятами.
- Доброго ранку, - шепочу і, після поцілунку в щоку, біжу на кухню.
Відкриваю холодильник в надії побачити там щось нове але окрім пива нічого нового побачити не вдалось. Швитко смажу картоплю і роблю каву. Латте не було, натомість на поличці завалялись два стіка з еспрессо.
- В тебе смс! - кричить з іншої кімнати моя Мала і заходить на кухню в одній моїй рубашці. Віддає мені в руки телефон і дивиться мені в очі. Піддаюсь цьому погляду і підходжу до неї. Її волосся скручене в "дульку". Розпускаю її русе волосся. І намагаюся викликати в неї мурашки проведенням по спині своєю рукою. І справді - мурашки. Ааа, вона проводить рукою по моєму лиці і цілує. Забуваю про все. Просто хочеться знову відчути її любов ...Поколювання в спину...
Сон... То все був сон? Лежав я на ліжку і знову ця стеля. Дерев'яна стеля, до якої я так звик і яка так мене бісила. Зелені стіни мали б мене заспокоювати, так ні, навпаки - ще більше бісили. Взагалі, хотілось пофарбувати все в чорний колір і починати писати заповіт. Ні, шановний, заспокойся. Я втратив її ще місяць тому, а в кімнаті наче залишився запах її волосся. А мене від нього знобило, брав душевний параліч і кістки ломало тільки від спогаду про неї. Хотілося захворіти гайморитом і нічого не чути, відкинути проблеми назад і обмежитися собою. І ніхто б не хвилював мене і не згадував. Але, дивлячись на транскрипції мого життя, ніяка падаль чи ніяка інша глобальна проблема не відірвала б мене від спогадів про неї. Вона - це все. Це нереально-хворе відчуття, коли втратив ту, яку можна було називати космосом. І цей космос - тільки твій. Був... Але я надіявся на краще. Дитинство мало б зробити мене сильним, а я так і залишився малою і наївною дитиною, яка звикла отримувати своє. А пора уже відучитися.  Зараз я намагався створювати атмосферу з гучною назвою "все добре" і здаватися егоїстом. Але в душі жив тий маленький і хворий хлопчик, який чекав тепла, хороших слів і головне - її обіймів. Наївний хлопчик.
Хотілося знову вдягнути рожеві окуляри і дивитися на цей світ, наче тут одні метелики літають - дивитися простіше. Нажаль, замість омріяних мною рожевих, на столі лежали оптичні +1. Я справді забув сказати що маю поганий зір. Вдягаю окуляри. І все почав бачити чіткіше. І це мене безмежно бісило. Вітаю, можете обзивати мене вилупком і ботаном. Але ж я справді любив читати. До моїх улюблених належали Бредбері, Коельйо і Лондон. А з поетів я читав тільки Єсєніна. Вони наче писали з мого життя. Вам теж було цікаво ким ви були в тому житті?
Знову спогад про її карі очі, усмішку і ямочки. І далі кажіть що карий - це колір болота. Карий, шановні, - це колір кави, а в моєму випадку - без цукру. Так хочеться випити все і відразу, але страх відчути терпкий смак на язиці просто зашкалював. Отак із нею - так хотілося подивитися їй в очі, а такий страх вкотре наступити на ті ж граблі і потонути прямо там - в очах кольору кави. І це було найбільшим страхом. А страх - це стимул ставати кращим, ставати сильнішим і в крайньому випадку - ставати егоїстом. Після того, як я її зустрів, в мене з'явився страх, який був для мене стимулом - втратити її. Опісля він зник чи то я конкретно звик до втрати людей, чи то я справді став егоїстом. Скоріше, - перше.
Захотілося кави. Але я не набув естетичного вигляду людини, яка п'є каву. Я здавався злим, вибитим з колії хлопцем, якого ненавидів весь світ і який відповідав світу взаємністю.
Наступала ніч. Вона уже ходила по моїй квартирі від одного кутка в інший і заколисувала мене. Оксамитова її чорна нічна сорочка тягнулась по підлозі, наче жувальна гумка – іноді зачіплювалась за кутки дверей. Погляд її обпалював мою душу вогнем, який відразу хотілося погасити тим самим пивом. Вона вимагала поцілунку і намагалася втягнути мене в свої обійми. Я не здавався. Я всіляко намагався вивільнитися з її обіймів, які вже починали заколисувати. Я не піддавався її поцілункам – поцілункам, які витягували з тіла всю можливу енергію. Схожі на поцілунки дементорів. Я просто кричав, що я моїй дівчинці не зраджу навіть тоді, коли мені зрадить вона і вкотре зрадить весь цей світ. Сон справді пішов, а от Ніч залишилась з надією в перемогу наді мною. Отак і ходила по кімнаті, наче королева і обпалювала моє тіло сотнями поглядів. Дивна війна, хочу вам сказати. Просто намагалися підірвати авторитети один-одного пустими поглядами. Атмосфера ця розгорілася і, незадовго до півночі, Ніч отримала перемогу.
Душ. Гаряча вода змивала з мене тяжке і навіювала на сон. Кімната, в якій ліжко було застеленим тільки по великих святах уже вітала мене виключеним світлом. Банальна література, яку я читав цього вечора, набридла і я, повернувшись на бік, заснув.

ДЕНЬ 5
Сьогодні я на диво встав з правої ноги. Ні, почекайте, думки про неї мене не покидали - їх були мільярди, але сьогодні була п'ятниця і це свідчило що завтра довгоочікуваний вихідний, хоча, дивлячись на мій тиждень, робочим днем в мене був тільки понеділок. А це, уявіть, - вихідні. Коли я зможу робити все, що захочу, не боячись попастися на очі викладачам. А зараз ви всі скажете, що я безстрашна людина? Ні, насправді я боюся багатьох речей. Ну, вчителів я боявся в тей час, коли був тверезим першокурсником і таким скромним другокурсником. Зараз я їх теж боявся, але рідко від них отримував на горіхи. А про інші страхи… Звісно, я трохи боявся темряви і того, що в ній знаходиться. Боявся і висоти. Але, побувавши на даху багатоповерхівки, я почав забувати про це. Цей страх – це перше, що ми здатні бачити. Але те відчуття відкритого простору, коли ти починаєш розуміти, що все місто в тебе немов на долоні, це лише твоє, це нище тебе. Здавалось, був би вільний час і я б помчав на дах. Вільний час може і був, але я його лузав, наче бабуся соняшникове насіння біля під’їзду.
Боявся і втратити її. Цей страх, в порівнянні з попередніми, був справді глобальною проблемою. Це була "гаряча точка" моєї свідомості, на яку я давив останній місяць. Тільки при спогаді про цей страх уже починалася істерика. Фатально…Але на менші прояви психічно-закоханого підлітка годі і говорити.
СТОП. Якого підлітка? Я он вже дорослий дядько. Вісімнадцятилітній. Якому вже продають алкоголь у АТБ.
Сьогодні на пари я, звісно, не йду. Мій хороший настрій змусив мене прибрати у квартирі. Невже в мені прокинувся інстинкт " хазяїна "? Смішно. Але я почав завзято прибирати в кімнатах. Прибирав довго і виніс майже два пакета непотребу. Потім, по інерції, насмажив картоплі і ліг у ліжко. Ні, ледар, вставай. Встаю... Захотілось кави. Ні, з моїми болячками мені категорично заборонено пити каву. На столі була електронна сигарета, яку я купив місяць тому, і головне - із заправкою " латте ". Це єдине, що в цій квартирі нагадувало про каву. Втягую пар і закашлявся. Відучився, значить. Але пара, на відмінну від гіркої класичної кави без цукру, була солодка і крутилася, наче солодка вата на паличку.
Через пару хвилин подзвонила подруга Малої і попросила провести до вокзалу. Я погодився. Але, якщо чесно, я не вмів відмовляти людям. Сам не розумів чого: чи то справді я був гарно вихований, чи то все було з " жалості ". Ні, точно не з довгоочікуваного жалю.
Викидаю з шафи одяг в пошуках чогось нормального. Футболка Polo і шорти ідеально вписуються в жарку вересневу погоду. Хоча мені і зимою було не дуже холодно – міг на вулицю в одних шортах вибігти, а потім довго лежати з бронхітом.
Закриваю квартиру і спускаюся на вулицю. Вдихаю вересневе повітря. І це я захотів назвати другим диханням. Справді це надихало на нові думки, а в подальшому – на подвиги. Які? А це секрет, а, якщо по правді, то я не знаю на які, головне – захотілося. А саме бажання робить нас витривалішими в цій місії.
Через годину зустрічаю Женю .
- Привіт. - так радісно і відразу обіймає мене.
- Привіт, - забираю в нею валізу. - Пішли?
На вокзалі ми ще годину мали чекати електричку. Пішли в булочну і купили дві сосиски в тісті. Вирішили зайти за одну кав'ярню і покурити.
- Пригостиш? - питаю її і відразу отримую Winston.
Вдихаю цей дим в себе і відразу спогади. Краще вже вдихати запах її волосся. Я ніколи не бачив, щоб моя Мала курила, а потім дізнався це від її однокурсника Сергія. Намагався зробити так, щоб кинула. Вона ж казала, що Сергій просто пожартував і я їй вірив. Це, напевно, один з найгірших людських недоліків - довіряти людям, людям, яких найбільше в житті любиш і ладен віддати все, що в тебе є. І байдуже, що раніше ти так цього потребував. Чи я ладен померти за неї? Смерть - це ніщо в порівнянні з тим, що я відчував. Померти було б мало; заради неї я хотів жити. Все пішло якимись горбами з того момента, як ми зациклились на тій паузі. Добре, що не пішло наліво. Певно, далеко йти.
Покурили, купили газованої води, згадали веселе студентське життя і приїхала електричка. Вона мені махала з вікна другого вагону, а я стояв на пероні і посміхався у відповідь. Почув від прохожої старушенції, що я не романтичний хлопець. Ой, наче ви в цьому багато розумієте. Ви б краще нормально навчилися відправляти повідомлення на своїх чорно-білих Nokia2001 року випуску, а потім вже вчіть сучасну молодь правильно жити. Пора і вам звикнути, що живемо не в СССР. Хоча іноді я їх розумів. В тих часах люди уміли цінувати один-одного і навіть більше, - їх цього не вчили, це було з народження. А в нашому ХХІ столітті це вчать тільки одиниці, а на уроках етики про цей прийом забули.  Пішов додому.
Потім нестримно почало дерти в горлі і забило ніс. Вирішив трохи поспати - не вдалося. Піднялась температура. Хотів було комусь подзвонити але кому я треба? Навечір почав мучити кашель. Випив якусь таблетку і знову ліг.
А ось і вечір. Вривається в мою квартиру так тривожно і в тей же час так тихо. Навіть не відкриваючи двері. Трансвігурація з Хогворста трошки переплутала своє місце призначення…
- Вставай, - каже мені трохи захриплим тенором. А, то ти ще й накурився.
Я слухняно виконую те прохання, чи то був наказ. Сідаю на ліжко. Сідає він навпроти і дивиться в мої очі. А вони такі похмурі і без іскорки.
- А ти їй снишся... - каже він своїм голосом, який став трохи грубим від цигарок, а сам такий подертий, наче позбирав одяг в місцевих бомжів. А, чесно, якщо його вимити і одягнути нормально, то непоганий з нього парубок вийде. Схоже, він як я. Але...я їй являюсь щоночі у сні. Може то і брехня але я вірив тому хлопцю навпроти. Хлопцю з зеркала...
- Справді? - питаю його з недовірою і в очах з'являється іскорка, ну а в нього в очах зірочки.
Дивиться на мене спокійно, враз встає:
- Випий кави.
- Мені не можна. - але справді хотілось кави. Ні, ти просто підеш, а тоді я зроблю собі кави. Заварну. І без цукру.
- Нічого, випий. - наче читає мої думки.
І зникає так безслідно, як і з'явився. Незрозуміло-звідки і невідомо-куди.
Іду на кухню і роблю собі каву. Від неї б мало поперти, але навпаки - захотілось спати. Певно, це тому, що я давно не пив каву. Тепла ковдра і музика в навушниках.
" Половина моя, я дарю тебе всего себя и этой ночью мы с тобой сгорали до тла..."
ДЕНЬ 6
А день шостий почався ще з 00:32. Точніше, він плавно перейшов з вчорашньго дня. Боліло горло і кашель не те, що не давав спати - не давав дихати. Наче якийсь клубок перетискав все і легені не могли приймати повітря, більше - вони вимагали його так, як ніколи в житті.
- Може це смерть прийшла? - запитав сам у себе але виявив, що в квартирі тільки я.
Жаль, а я так надіявся. Я навіть не боявся її зустрічати. Може б і зустрів з широкими обіймами, а може б просто мовчки глянув у її бік і зітхнув. Але я не знав коли вона прийде, тому і не боявся. Хай приходить…Мені що з того?
Вперше я відчув себе цілковитим песимістом. Очі вже закривали повіки і сон здавався вуличним насильником - так хотів аби я був з ним. А я боявся. Ні, не його. Я боявся вкотре побачити її у своєму сні і знову зламатися, як сірник, якого випадково розламали навпіл. Тому і писав ці рядки. Надоїло. Хотілося увалити в стіну з усієї дурі, а я боявся розбудити сусідів і почути їх невдоволене виття в ЖЕКу. Довелося змиритися з цим, відвернутися від стіни і піддатися сну.
І знову, снилася вона. Її голос через сон пронизував мене, наче листочок на тоненький дріт. Її обійми, хоч із сна, але уже заставляли мене затамувати подих і зберегти в легенях запах її волосся. А він був такий близький, наче вона уже проходила на квадратах моєї квартири. Її гарячий подих у мою шию зігрів все моє тіло і змусив розтанути всі думки, хоча їх там було надзвичайно багато. Її руки на моїх плечах змусили подумати мене про вальс. І ще якась старушенція казала, що я не романтик? Все, починалась планета, тож пора було повертатися в реальність. А так не хотілося покидати те, що я б з радістю назвав новим життям. Але " баба з воза – кобилі легше ".
На ранок, нічого не пам'ятаючи, випив кави і дещо згадав - ямочки і кавові очі. Нічого нового. Абсолютно. Схоже, каву я випив задарма. Я не розумів чому людям так подобається кава, особливо заварна. Від неї люди шаленіють і цей вулкан емоцій. А смак. Чим людям подобається цей гіркий смак, який терпко запам'ятовується на язиці? Ні, я ж не кажу що він, тей смак, мені не подобається. Дуже подобається і не знаю чому. З нею, цією кавою, в мене дуже багато спогадів і всі зв'язані з нею. Я не пив каву досить давно, але протягом цього відрізку часу, який справді був побудовай під лінійку, я реально боявся втратити всі спогади з нею і почуття до неї. Чому під лінійку? Я, останній мною прожитий місяць, провів одноманітно - нічого не мінялося ні в моєму житті, ні в журналі класу, ні в холодильнику - окрім пива там нічого не було.
Випив каву і вирішив почитати. Та як же набридла ця банальна література. Чесно, я завжди мріяв написати щось своє - таке велике і те, що має великий сенс. Мм, знову не вдається. Я за своє життя. Воно не мало сенсу.Не мало сенсу без неї. Наші два життя, взяті в одне ціле, могли б стати чудовою сторінкою в наших часописах. А якщо нас повернути в останні роки ХІХ – початок ХХ століття, то ми б стали популярною темою для обговорень. Чи не помпезно? Я не вибачаюсь. 
Хочу сказати чесно, замість омріяною мною кави в чашці було вино, а його я випив дві чашки, а може й три - не пам'ятаю, але чорт, я швидко сп'янів. Мене понесло невідомо-куди, в якомусь тернистому напрямку - певно, шукати її. Знаєте, як мені її не вистачало? Я кричав через розетку до сусідів, а вони посилали мене в одному і тому ж самому напрямку. Якщо я не буду пам'ятати завтра нічого - скажіть мені все, що пам'ятаєте ви. Як я пив саме через неї. Бо моє кохання справді безмежне.
Кому я це намагаюся довести? Тобі, мій юний читачу. Ніколи не здійснюй одну дуже погану помилку – не закохуйся отак, прямо до втрати голови, свідомості і що там ще говорить народ.
Через годину вже п'яним телефоную в божевільню і мене пообіцяли забрати. Урааа. Чесно, завжди мріяв побувати там і от, моя мрія, привіт. Щоби точно забрали порвав ще  декілька наших фото і розбив кулаки, до крові.
Забрали.
ДЕНЬ 7
Дома я його не зустрічав. Прокинувся я на якійсь твердій кушетці, яка зовсім не була схожа на мій великий диван.


ІНТЕРЛЮДІЯ
А, знаєте, тут добре. Правда, я не розумію чому. Тут все відволікає від думок про неї. Абсолюстно все. Ні, я не хотів відволікатися від спогадів про неї. Так справді буде краще.
Доречі, ви так вдало пропустили день четвертий. А він міг би багато чого змінити в цій ситуації. Тоді я зустрівся з нею і просив пробачення. Вона пробачила і сказала що любить і ніколи не покине. Втім, ми завжди пропускаємо найважливіше в цьому житті. Ми пропускаємо більшу частину життя. Але це вже не новина.
Тепер про все це.  Дівчина з очима, кольору меду - моя, хоча про це варто було здогадатися. І я її любив, більше за своє життя, яке було в мене досить непогане. Вона і була головним героєм, я в цій історії - ніхто, повірте. А вона - легенда, історія, епоха. Лиш моя Революція. Тільки моя. Її погляд завжди ножем різав моє тіло на дві частини: одну - до смерті закохану, а другу - без міри егоїстичну.  Її обійми обпікали шкіру, немов гаряча вода в душі - якось раптово і гаряче. І головне – я чекав їх, хоча вони справді були несподівані. Але, все-одно,  я любив ці обійми. Тільки її обійми перевертали моє уявлення про світ. При її обіймах навіть злий дощ, який я спочатку не любив, здавався таким собі прохолодним душем зранку. Втілення її доброти виділялося поміж інших, адже тільки в неї могли бути такі риси характеру. А в неї були тільки хороші риси, поганих я не помічав, а вона завжди була справжня. І вона любила привертати до себе увагу - тільки мою увагу. Іншої уваги їй не потрібно. Казала, що я її Всесвіт з тисячами галактик, з тисячами зірок, з тисячами планет і, головне, з сотнями тисяч мрій. Таких світлих і чистих, як цвіт яблунь ранньою весною. Таких величних і сильних, як Римські імператори. Таких фантастичних і містичних, як книги Роулінг. Таких цікавих і незрозумілих, як пазли в коробці. Таких високих і непереможних, як гори. І таких гарних і щирих, як вона сама.
В психушку мене забрали на місяць. І тут конкретно не вистачає одного - її і її тепла. Руки мої перев'язані і всі дивляться на мене, як на звичайну людину, яку привезли сюди на швидкій заради того, аби просто напоїти таблетками. Ні, я тут аби забути все і почати нове життя. Але навіщо? Без того всього, що привело мене сюди, я – ніхто. І знову повторюю це слово. Я не боявся це визнати, але не розумів хто я насправді. Хотілося кричати, а я мовчав, як дитина. Мовчав, бо був сильним, чи мовчав, бо був слабким? Я справді не знаю, але боюся таким залишитися надовго. Тому і залишалося жити з надією, що одного дня все зміниться і я почну нове життя… не беручи до уваги наслідки старого, порватого, наче осінній плащ, який я носив два сезона...А нове б мало виглядати, як новенькі тарифні плани – є інструкція і все одно нічого нормально не зрозумієш.  Якби я залишився там, серед інших, я б покинув все, навіть світ. І ще тут, в психлікарні, все пропахло таблетками і іншими лікарняними запахами. Спочатку вони різали свідомість і паморочилося в голові. Але потім звик. Можливо, це - моє нове життя. Новий старт. Початок його не ідеальний, але жити якось потрібно. Хоча жити потрібно постійно і не заради когось, а хоча б для себе…Я тільки оце усвідомив. Початок буде точно…