ІНТЕРЛЮДІЯ
Такого переосмислення ніхто ніколи не чув і не бачив. Я переосмилював свої вчинки, вони кипіли у мідному тазі, а я був їх невільником. Вони закривали тверезу голову у клітку, обмеживши це ввакумом. Але я й не намагався тікати. Той примус був не таким і приємним, але в цьому була своя доля сухої виноградини. Яка засохла під палючем сонцем пустелі, але залишила в собі тей смак солодкого.
Пустеля. Я гинув в обіймах її піска, від яких щойно звільнився, хоча сам був його піщинкою. Пісок був тяжким, частіше то було схоже на " крапка - пробіл - крапка - пробіл " на екрані телефона. В більшості то збігалося до комбінації " три крапки - пробіл - дві крапки - пробіл " і я. Тими піщинками і крапками були люди. По-розумному - оточення. По-сучасному - ідіоти.
Але то все в минулому. Ми живемо в теперішньому часі. А інші часи не так важливі. Хоча для інших ще й досі все мало вирішити майбутнє. Чому саме не сьогоднішній день? Хоча я справді над цим погано задумався, що може змінити цей день саме зараз чи до кінця наступної доби, до якої трохи більше, ніж дванадцять годин? Я перебуваю невідомо-де. І навіть не знаю скільки тут я ще буду перебувати. Який в мене настрій? Як у мертвого, чесно. Нічого не відчував. Навіть відчуття голоду чи стресу. Лише різкий біль в скронях, який бив як барабанний дріб: з неперевершеним відчуттям ритму.
- Забудь про минуле, - сказав я сам собі, але ще й досі не міг отямитися. Яким воно було?
Нічого в пам’яті не пронеслося, отже життя не мало великих перспектив. Лиш декілька аркушів відривного календаря на просторій світлій кухні. До чого це? Внутрішній голос відповів “ до чаю “.
Чи я сказав правду про своє забуття? Місцево. Але я все міг відтворити зараз же. Всі спогади так і лишилися в голові такими ж сильними і непробитими.
Тим більше - я знав де я. Так, прошу привітати гучними оплесками, хоча це “ брЄд “. Говорити про це я не хотів, а якби ви попросили, то поспішаю вам повідомити – багато хочете, шановні.
ЦЕ БОЖЕВІЛЬНЯ. І я тут, уявіть. Доказ тому, що згодом всі мрії все-таки починають здійснюватись. Маю надію, що моя наступна мрія теж здійсниться. ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ДОДОМУ.
Хоча ні, не забирайте. Там – люди. Якщо їх можна так називати. Але я сумнівам, що Людина зможе колись зробити боляче. У будь-якому випадку. Чи то спеціально, чи то випадково. Якщо їх не чіпати.
Ці думки мене вражали. Вони були всього-на-всього моїми, а я був їх затятим патріотом. Вони мені подобалися. Така недооцінена філософія. Я аж посміявся. Голосно. Сам з себе. У пустій кімнаті. З білими стінами. З закритою, тепер для всіх, душею.
ДЕНЬ 1
Перше, що я почув цього дня – то це гуркіт через стіну. Як потім виявилося, що в сусідню кімнату, якщо це справді можна назвати кімнатою, заселили одного суїцидника. Вау, отака собі компанія. Таке знайоме відчуття. Але на цьому я не буду презентувати велику кількість уваги. Афішувати життя поза межами моєї камери – це напрочуд невиховано і дико. Та і взагалі, афішувати щось без дозволу не прийнято. Іноді треба навіть захистити себе від докучливих очей “ папараци “, яких ви так впевнено називали своїми друзями. Найгірша помилка за все своє життя – то є помилка в людях. Навіть якщо вона випадкова. Навіть якщо по вині інших. Навіть якщо то є не Люди. Але чи можна помилитися в людині по вині інших? Судімо логічно. Візьмімо за приклад наше знайомство з Малою. Хвилююча мить і вуаля – п’яна голова уже нічого не розуміє. А взагалі – алкоголь то є хороша штука, так само, як і цигарки. Хоча хорошого там мало, зате спокій у душі і пристрасть до нових подвигів.  Мушу відмовитися від цього, я більше не хочу цього повторювати. А якщо повторювати, то тільки з нею. Але про наше знайомство. Я не зробив помилку. І я не кажу це тому, що я самозакоханий егоїст. Тут є інша причина. Помилку тут зробила Мала, спілкуючись зі мною. Але хто саме підійшов і запросив її на повільний танець? Але й вона могла відмовити. Але не відмовила. А хто потім повів її на дах і, дивлячись на зорі, які відображувались в її очах, не зміг втриматися і торкнувся її вуст? Але й вона могла не піддатися, а вліпити голосного ляпаса і піти на низ, до інших. А хто випив більше всіх і уже не контролював своїх вчинків? Але й вона також пила. І хто тепер зможе пояснити, чи то справді була симпатія, чи незрозумілий ефект алкоголю. Помилка обох чи просто випадковість? Точно не випадковість. Випадкових зустрічей і знайомств точно не буває. Це я вам можу гарантувати на ближчі роки цього шизанутого часу. 
Шизик. В голові заклинило пластинку і лунала якась пісня, яка ломала всі стереотипи, ломала пам'ять і не залишала там нічого. Нічого, окрім неї. Це мене безмежно хвилювало. Я не знав де вона і головне - з ким.
Я заздрив. Заздрив іншим, що можуть бачити її. Вони можуть бачити її рухи, жести і головне - її медові очі. Я заздрив вітру. Навіть якщо ненавмисно, але він може обіймати її, дихати їй в шию і торкатися її плечей... Заздрив сонячним променям. Вони кожного ранку могли лоскотати її лице і першими бачити її пробудження... Нехай і будили вони без кави в ліжко. Заздрив практично всьому, бо сам не мав таких можливостей. Чи просто зараз, чи вже назавжди.
Хотілося все послати до біса, а самому йти на біс з цими листками марної писанини. Чортівні, маразму, - мені байдуже як ви хочете це назвати і чи хочете взагалі. Я ж хотів одного - вдихнути запах ромашок і подивитися на відтінок чорного чаю із чорним маленьким листочком чайного дерева всередині. Зробити чаю? Не та атмосфера. Я хотів домашньої ковдри і зручного дивану у рідних стінах.
Я не хотів їсти. Я не міг вживати їжу, яка так сильно тхнула таблетками і іншими медикаментами.
Прийшли до мене близько десятої вечора. Дали таблетки і ще якоїсь настійки від яких нестримно захотілося спати. Та і серйозних діл не було. Ні телефона, ні цигарок, нічого абсолютно.
Та і ніщо б не змушувало мене сидіти і далі на краю цього " цегляного дивану ". Та і що робити. Я ліг. Очі вимагали сну, а я опирався як тільки міг.
А по кімнаті ходив вітерець. І це заспокоювало. Холод проходив через моє тіло і викликав мурашки. Але як довго я міг це терпіти? 
Наступав вечір. І він плавно переходив в ніч. Ходили разом по камері і щось шепотіли один одному. Голосно. Правда, крім мене ніхто і не чув.
Сіли вони навпроти. В кутку. Стали закидати один-одного компліментами і хорошими враженнями. Закидалися цим всим і кайфували, наче від марихуани. Збільшували дозу. І знову сміялися.
- Замовкніть. - крикнув їм і поспіхом кинув в куток подушку.
Вони не здригнулися. Тільки здивовано подивились на мене.
- Псих, - мовила вона. І засміялась так голосно, як  тільки вміла.
Істерично ломала цю тишу , неначе ломала стержні простого сірого олівця. А він просто сидів і вдивлявся в мої порожні очі.
- Чим вона пахне? - запитав і сам задумався над цим питанням.
- Вона? - перепитав я і не задумуючись над цим питанням мовив. - Вона пахне життям. Від неї хочеться жити. Також пахне кавою. Без цукру. Чому? Та хіба ж ти зможеш на запах відчути кількість цукру в каві? Ні. Ніяк. От і я так. Відчув її на запах, а от на смак лиш потім. Але не зміг відмовитися від цього смаку. Манив і приковував до труби. Але мені це безмежно подобалось. Самомазахізм. Чи просто мазахізм. Але я ще в цьому не впевнений.
ДЕНЬ 2
- А ще пахне медом. Гречаним. Пахне свіжоскошеною травою, яку косять в середині травня чи може й раніше. Пахне  чимось таким солодким і в тей ще час терпким. Як і на смак. Як чорний шоколад. На любителя. А я ще й любитель. Не знав цього. Дивне слово?  Не думаєш про це?
- Думав. Завжди. А яка вона на дотик?
- Чому питаєш?
- Цікаво слухати...То яка?
- Це не можна відразу описати. Зрівнянь таких немає. Ніхто ще не знайшов, не відкрив. Але такого на дотик я ще ніколи не відчував. Хіба ж є щось таке, окрім неї, звіснo, щоб відразу висипало мурашками, наче після найтяжчої алергії. Але це не така алергія. Інша. Алергія страху не відчути такого більше. Від цього страху починає тіпати і в душі все німіє. А потім - спогад і ...
- Мурашки?
- Мурашки...
І він встав. Жінка лишилась сидіти в кутку. Сиділа до цього так і слухала цю історію чи то з жалем, чи то з егоїзмом.
- Йдеш? - запитав він у Ночі. - Скоро шоста ранку. Не можна щоб він бачив нас а таку пору. Пішли. Я й так затримався. Пішли...
І зникли...
Цю ніч я не спав. А на зміну нових знайомих прийшов він - Ранок. Він зайшов в камеру крізь маленьку фіранку за граткою. Зайшов, почав пускати по стіні сонячного зайчика. А мені до смерті хотілося чашечки американо. І звичної просторої кухні, в яку ось-ось зайде вона. Закрив очі і знову відкрив в надії опинитися в загаданому місці. Дива не сталось. Алло. Випустіть мене. Не треба мене сюди забирати. Прошу.
О десятій принесли якесь вариво і таблетки. Як виявилось, то був суп і заспокійливі. Не хотів їх пити і викинув через маленьку дірочку у віконній рамі. Ранок сидів на підвіконні і курив Вінстон.
- Розказуй щось, - сказав мені.
- Не хочу. Не зрозумієш. Не треба воно тобі. Не зрозумієш. Я так думаю...
- Ну як хочеш.
- Та йди ти.
І він пішов як тільки на його наручному годиннику стрілки зрушили і тікнули о 12:01. Прийшов День. Разом з ним прийшов комендант і приніс їсти. Запросив попити чаю. Я не відмовив. Ну і добре.
Він йшов попереду, а я за ним. Очевидно. Коридори тут напрочуд темні і занадто пахне надмірною кількістю вологи і таблетками. З четвертого поверху аж на перший. На ліфті. Кабінет коменданта відразу біля входу. Чесно, була ідея вибігти. Але куди? Без телефону, грошей і документів. Та і потім ще раз притягнусь сюди. Може й надовше.
- Сідай. - мовив комендант і поставив на стіл чашечки. - Чай чи кава?
- Кава...
- Цукру?
- Одна.
Закипів чайник і його виключення звучало так по-домашньому.
У кабінеті запахло кавою. На столику з'явилось печиво. Годинник над дверима пробив третю.
- Ти не псих. Псих не може визнати того, що він є психом. Ти не схожий на ту людину, яка буде щось заперечувати. На тобі навіть немає повного гардеробу лікарні. Подумаєш, кофта і штани. А де сорочка? Тобі не даром її не дали. Тебе привезли сюди за твоїм дзвінком. Навіщо?
- Саме це я заперечую. Я псих. Оскільки сам цього не визнаю. А мого протесту Ви не бачите. Це не той протест, який ви звикли бачити біля Київської ради по телеку. Скоріше такий, але він в душі. І в камері, в яку заглядають щоб дати сніданок, обід і вечерю. І забув головне - таблетки. Вони не дають нічого, ті таблетки. Просто відчуття сонливості. І все. Ті таблетки, як пусті обіцянки.
- Згодом тобі стане краще. Кого ти хочеш побачити?
- Її...
Більше нічого не питав.
Знову пусті коридори. Знову камера. Комендант закрив мене і змусив чекати ранку, думаючи, що я сам. А мене вже чекав він - Вечір.
- Привіт, - і обійняв, як рідного.
- Привіт...Чому без неї?
- Вона прийде близько 23:00. Не хоче, аби ти нас бачив разом.
- Я не проти.
Знову розмовляли про все можливе. Він питав про людські звички і погляди. Потім відокремив мене від інших. Мовляв, не такий, як інші. Отак і сиділи. Я на твердій кушетці і він на малому підвіконні. Він розказував про свої смаки, звички, манери і погляди на життя.
Згодом прийшла Ніч. Попрощалась з Вечором і сіла поряд зі мною. Спокійніша, ніж вчора.
- Вибач за вчорашні насмішки. - просила вона, поклавши свою руку на моє плече.
- Та годі. Чому руки такі холодні?
- Жовтень же. Тому і холодні.
А далі просто мовчанка і моє дихання.
- Лягай спати. Я буду поруч. До того часу, як прийде Ранок.
І я послухався. Але місяць не давав заснути бодай на хвилинку.
- Я вимкну світло. - пообіцяла вона і через декілька хвилин місяць заступили хмари.
ДЕНЬ 3
- Алло, хлопче, прокидайся. Вже день. А ти спиш. Алло.
Мене будив комендант. День сидів на краю койки, але комендант його не бачив.
- Вставай, в мене є подарунок для тебе. Вставай.
Подарунок? Це слово пробудило мене і зимового сну дикого ведмедя і заставило піднятися. День підморгнув мені і посміхнувся. Потім знову переключився на читання газети " Місто ", де вже на перших шпальтах красувалась фотографія нашого універа. Чорно-біла фотографія. Як і всі інші сторінки газети. Невже фарби не було? Світ любить різнокольорові фото. Це більше захоплює.
Комендант запросив мене у свій кабінет на каву і дав нормальний одяг.
- Я хочу дати тобі спробу прогулятись містом до вечора. Ти знаєш коли надходить вечір?
Я кивнув і побіг перевдягатись. Навіть не випивши каву. Навіть не розбудивши нею думки. Але їх не треба було будити. Я думав про неї. І хотів до неї. Але боявся. Боявся її поглядів, думок і навіть обіймів. Хоча й жити без того всього не вдавалось. Не хотів просто. Це в деякі часи замінювало кисень. Я вдихав кисень з її слів, думок і, навіть, з її тіла.
Вулиця. Прохолодний жовтневий день віщував дощ. Я хотів теплих обіймів, але, замість них, мене обіймав холодний вітер.
В кишенях своїх джинсів знайшов деякі гроші, тому викликав таксі до центру.
А центр привітався зі мною початком дощу. Чудесно. Я люблю дощ. Особливо осінній. Тому і стояв піж ним, доки всі не розійшлися. Отака картина: пуста дощова площа, а посеред неї мокрий до ниточки хлопчина, який мріє про запалення зірок.
Почало темніти. За мною прислав таксі сам комендант. Приїхав я і знову закрили мене в цій темній камері. Для вечері було вже було пізно. Але комендант приніс кілька бутерів з місцевої закусочної. Вечора я вже не зустрів. Зорі почали запалюватися раніше, ніж вчора. Тому і Ніч прийшла раніше.
- Привіт. Де ти був? Вечір не дочекався тебе. Тому пішов раніше.
- Сідай, розповім. - і почав розповідати їй про сьогоднішній день. Про дощ, похід у кав'ярню і хороші враження.
Вона переводила подих і знову вражено слухала.
- Люди такі дивні. - сказала після закінчення моєї розповіді. І я з нею погодився. - Пішли на підвіконня. Помріємо.
Була одинадцята хвилина на дванадцяту ночі. А ми сидим разом на підвіконні і дивимось на зорі.
- Ой, дивись, зірочка падає. Загадуй бажаннячко. Доки я тут. Загадала?
- Так...Загадала.
- Можна поцікавитись? Що ж саме?
- Секрет. - і посміхнулась.
Ми розмовляли переважно про сучасне. А потім знову про зорі.
- Дивись, то сузір'я Диких псів.
- Таких, як я? - і засміявся.
- Ні, ти... - і договорила лишень через хвилину.
Ці слова здалися дуже знайомили і ні трохи не образливими. Нагадували слова...Яка різниця, кого вони нагадували? Вам не байдуже? Ні...
- Що ви собою являєте? - крикнув я і ще більше почав бикувати.
- Ці слова тебе вразили? Вибач...
- Я щось запитав, як на мене...
- Вечір...Він заставляє роздумувати над своїми вчинками, проблемами, діями, думками і спогадами. Це як зйомка фільму, от тільки в його свідомості. Ти розказуєш, а він проносить ці картинки у твоєму мозку. Ти пишеш сценарій. Складаш сюжет. Чи просто береш його з власного життя.
- А ти?
- А я? Я - це те, чого ти хочеш і чого прагнеш. Те, про що думаєш і чого тобі не вистачає. Ми не матеріальні, ми лише в твоїй голові.
- А Ранок з Днем..?
- Для почуття повної ідилії. Але вони не цікавіші за чорно-білу картинку газети часів СССР.
Я задумався. Не знаю про що, але задумався. Її слова дивували мене все більше і більше. А я не подавав виду. Наче я достатньо розумний, а вона розповідає усім знайому річ; це як розповідати математику про теорему Піфагора.
- Хочу спати. - збрехав я і повернувся до стіни. - Добраніч.
- Я запалю ще більше зірок. Як ти і любиш. Добраніч. Солодких.
- Зефірних...
ДЕНЬ 4
Його в мене практично не було. Все доволі звичне і знову ті самі набридливі лиця. Окрім Вечора, звісно. Тому писати я про цей день категорично відмовляюсь.
ДЕНЬ 5
They left to me steady unbroken
You'll know I keep I wonder
You'll stay I stop of you wonder
You'll have a note your longer
Ранок прийшов саме з цією піснею.
Ну а ще з привітання комендана і таблеток. Нічого цікавого і лише одне підвищило настрій - стабільність. Отже ні хорошого, ні поганого очікувати не потрібно було.
Пісня заїлась в мозку і довго не вилазила. Певнo, знайшла там потаємну кімнату і закрилась там з проханням не стукати. Хих, прекрасно. Хоча нічого прекрасного і не помічалось. Я так думаю. Цієї доби Ранку я не бачив. Точніш саме всім звичне явлення було, а от того підлітка, який ще кілька днів тому курив отут на підвіконні Вінстон з капсулкою - ні.
День теж не приходив. Звичний обід і таблетки.
Та і Вечір не поспішав.
Прийшла тільки Ніч. І знову затяжний діалог до початку іншої доби.
- Чому ніхто не прийшов?
- Вони перестали вірити в тебе. Що ти боєць. Вони думають, що ти звичайний клапоть брудного ганчір'я, яким отут миють підлогу. Та і ти не хочеш це доводити. Навіть я починаю так думати. Ти - дурний і необачний псих. Але то лише маска? Правда?
- Не знаю. Чи маска. Чи ні. Не задавався цим питанням. Не треба воно мені. А ти що вважаєш по цьому? - питав в неї скручуючи з старої газети цигарки.
- Ти таким лиш здаєшся. Але це непогано. Ти так виглядаєш...вірним. Що таке вірність?
- Вірність, кажеш? - і підкурив. - Я не тлумачний словник і не книга з психології. Але...Вірність. Не знаю...Дурне питання. Щось схоже з фільмом " Хатіко ".
- Ти готовий чекати останнього дня тут? Аби потім вийти і відчути дрижака по спині? Готовий?
- Готовий. Заради цього можна чекати і  більше. Але на більше не вистачить. Не тому, що немає сил і втомився, а тому, що почнеться ломка, як у того бомжа від марихуани.
- Це є вірністю?
- Так...
- А хто вище? Вище в суспільстві?
- Дивне питання. Всі однакові в суспільстві. Хіба нормально буде стелити в звичайних людей доріжку урядовцям і так далі? Ні. Не задавай такого дурного. Не твоїми питаннями голова забита.
- А чим?
- Нічим...
- Як хочеш.
- Отак і хочу!
- Добраніч...
- Іди...
- Ти цього хочеш?
- Запитай краще...чого я не хочу?
Я не хотів...Бачити її лице і цей  погляд. Взагалі нічого не хотів. Окрім цигарок і кави. Окрім волі і вина. Хотів і більше. Але то було точно не можливо. Та і те було неможливо. Це як залік. Залік життя. Коли хочеться пройти до кінця, а не можеш. Все одно, втратиш темп і ритм. Не в такт буде. Про це я не хвилювався. Що я можу втратити тут, коли вже все і без того втратив. Коли втратив ту людину, яка і була всим. Дурень.  Безмежно ідіотичний дурень.
- Мені йти?
- Ні, заступи місяць і дай світла зірок.Це неохідно. Дякую.
І заснув.
ДЕНЬ 6
Мені явно не давалось заснути. Ніч уже пішла і поступово надходив світанок. Чому не хотілось спати? Не через думки. Їх не було. Голова стала чистою, наче от тільки випрані речі. Невдале порівняння?
А сонце вже почало світити у вікно і безтямно мене дратувати. Не люблю сонце.
Чого я ще не люблю? Не буду про це говорити:)
- Алло, але ж я тут навмисне. - Сказав до вікна за яким уже починався рух.
Який плюс в тому рухові? В тому, що мене там немає. Я - відірвана частина всесвіту, яка повисла в невагомості і намагається зробити щось тоді, коли вже й без того майже все втрачено. На моєму місці хтось міг би зараз бігати і намагатися все виправити, зробити життя кращим. А я? Я ввійшов у стан спокою і мені, якщо чесно, було трохи все-одно. Йшов шостий день. Уявіть собі, уже шостий, а я звик до цих стін, вікна, кушетки і цих гострих чотирьох кутків, і байдуже, що ще вчора трохи бикував. А от зараз був спокійним, більше - я ліг на підвіконня, закинув ноги на стіну і в такій позі заснув.
Нічого не снилося. Я навіть здивувався. Мені постійно щось снилось, а от саме зараз - ні. Певно, - до кращого. Сни, вони або ломають надії, або роблять ті надії, які були до цього, сильнішими, але в більшості - нездійсненними. А мені воно треба? Хай нічого не сниться.
Шепіт вітру за вікном змусив прокинутися. Спочатку то був такий милий і спокійний вітерець. А потім грізний і сильний вітер, під час якого поступово починалась злива. Ех, мене б зараз на подвір'я під той прохолодний дощовий душ. Мені мало б сподобатись.
Отак сидів і дивився на дощ. В унісон з ним відбивали ритм ще й спогади, а це мене починало дратувати. Якого чорта? Тут була така атмосфера, а спогади починають все псувати. Стоп. Чи точно все псувати? То ж моя власна історія в супроводі з дощем. Прикольно.
Обід явно запізнювався, а День явно не хотів приходити. Певно, промок до ниточки, там, на Київському шоссе, і пішов взяти парасольку. А дощ саме почав припинятись. Йшов десь в сторону Львову, залишаючи за собою доволі наркотичний запах асфальту. Були колись у Львові? Я теж не був. Але планую. Найблищим літом.
Прийшов День. Привітався зі мною за руку і сів курити цигарку. Дістав з плаща трохи вогку газету і почав читати. Дочитав.Струсив попіл на підлогу. І скинув плаща.
- Більше не побачимось.  Вечір заборонив з тобою бачитись. Сьогодні останній день. - бовкнув він.
- Та годі. Все буде добре.
Чомусь я відчував, що сумувати за ним не буду. А він попрощався зі мною сильним рукостисканням, накинув плаща і пішов.
Вже мав наступити й вечір. Але він також запізнювався. Ненавиджу запізнень. Все потрібно робити вчасно і обдумано. Отак.
За планом наступало темрява. А от і він - втомлений від міської пиляви Вечір. Замучений оточенням, а ще з легкою небритістю. Зайшов тихіше, ніж звичайно. Без привітань. Без слів.
- Здрастуй. - мовив з неохотою.
- Привіт, як кажуть. Ти заборонив з'являтись тут іншим. Чому?
- Ми не є тим, що ти бачиш. Ми - лиш твоя дурнувата уява і напрочуд божевільна ілюзія. І ми жили в цій уяві. Чи ілюзії. А ти почав змінювати обороти, звик до нас. Цим ще більше почав бути схожим на психа. Ніхто нас не бачить, тільки ти. А якби в цю кімнату хтось заглянув? Уяви картину - нічим непримітний хлопець розмовляє з незрозуміло-ким.
- Але це божевільня! І я спалився.
Він глянув на мене і посміхнувся. Хотілося вліпити йому гучного ляпаса.
- Ти спалився? Ти напився! Якщо всі будуть такі, як ти, то божевільня стане приватним будинком. Таких, як ти, - мало не кожен третій. І що? В світі припиняють існування ще більші невігласи, як ти! А ти...Ти боїшся. Цього оточення, поглядів, дотиків. Ти не хворий на голову, ти - боягуз. А мені час іти. Прощай.
І пішов. Довга хвилина самотності і от вона - Ніч.
- Ти теж будеш голову мені промивати за мою дурь?
- То доведи їм, що не боягуз. Доведи! Я вірю в тебе.
- Ти схожа...на...
- Збігів немає. То лише твоя уява. Я звикла до тебе. Але всьому свій час. Я завжди буду поряд.
- Не йди.
- Зірки?
- І це теж.
Ще говорили дуже довго. До початку сьомого дня. І вона пішла. Тому сенсу писати про сьомий день немає.
ІНТЕРЛЮДІЯ
Далі буде. Продовження є до всього. Тому ломати цей стереотип я не буду. Писати продовження - це вистояти нову частину історії. Моєї. Нашої.