Айліс уважно вдивлялася в рану на стегні мула. Корка, що утворилася, виглядала добре, більше не сочилася і не приваблювала мух. Тварина сонно схилила голову в очікуванні ласки.

- Вся надія на тебе, друже, - вона простягла йому гороховий стручок - рідкісний делікатес в умовах Безкрайньої Долини і подивилася в небо. Вигляд низьких сіро-зелених хмар, непроникних для прямих сонячних променів, завжди навіював тривогу. Вони нагадували скупчення переплетених кілець гігантського зміїного тіла, і здавалося, що до них можна дотягнутися рукою, якщо піднятися кудись повище. Слабке блідо-зелене світло спотворювало все, чого торкалось. Айліс, дивлячись на свої руки, вже не могла згадати, якого насправді кольору її шкіра. На Мертвому Континенті вона в усіх була приблизно однакового болотяного відтінку.

- На світанку?

Вона чула тихі кроки Харкша, перш ніж він заговорив з нею. Старий, як і всі кмерти, ніколи не говорив багато, уміло вміщуючи увесь сенс в мінімум слів. Між собою вони найчастіше спілкувалися за допомогою жестів, дивних звуків, і навіть поглядів. Айліс вже досить долвго спостерігала за їх народом і зрештою поступово почала розуміти їхню систему знаків. Деякі з них вона вже навіть сама використовувала.

- На світанку, - підтвердила вона і перевела погляд з неба на немічне старече тіло. Харкш був майже вдвічі нижчий за неї, хоча серед своїх у молодості вважався високим. Кмерти всі були присадкуваті та жилисті, здатні долати величезні відстані без відпочинку.

Симпатичними їх було важко назвати. Їхня шкіра мала землянистий, нерівний відтінок з темно-сірими плямами, які допомагали їм маскуватися на тлі каміння та скель. Рідке волосся з народження було сивим через нестачу сонячного світла.

- Інший повинен знайти тебе, - сказав Харкш.

- Досить з мене інших. Мені набридло це замкнуте коло. До того ж я більше не можу чекати. Не можна довго залишатися на одному місці. Я користувалася гостинністю твого племені занадто довго, це може стати для вас небезпечним.

Старий видав тихий звук, схожий на щось середнє між зітханням і свистом.

- Куди ж тепер?

- Хочу відвідати старого друга. Я не бачила його вже багато років, - ухильно відповіла Айліс, дотримуючись правила, яке могло багатьом урятувати життя.

Харкш подивився на її зап'ястя. З-під рукава визирала частина мітки, що віглядала, як татуювання. Старий промовчав, але Айліс знала, про що він думає. Навчилася розуміти після кількох місяців, проведених серед кмертів.

- Я б все одно не вдалася до цієї сили, навіть якби Тарла була поруч, - сказала вона, але подумки продовжила фразу – «А, можливо, варто було б. Може, тоді Тарла б не загинула».

- Навідаєшся до неї перед тим, як полишити плем'я? - запитав Харкш, вкотре виказавши разючу кмітливість.

– Піду. Потрібно попрощатися.

Айліс закінчила возитися з мулом і пішла через табір, який став їй домівкою майже на цілий рік. Кмерти готували їжу на багаттях, вирізали луки, списи, потрошили заячі тушки, лікували хворих та поранених. Групка дітей влаштувала щось на кшталт змагань для жуків. Їхнє спілкування нагадувало обмін різноманітними звуками, що не складались в зрозумілу для освіченої людини мову. Маленька, некрасива дівчинка з дуже тонкими ніжками та ручками помітила Айліс і побігла до неї. Айліс легко підхопила дитину однією рукою і повільно попрямувала разом з нею.

- Завтра йдемо ловити рогачів, - повідомила дівчинка, дуже стараючись вимовляти слова чітко. Зазвичай у її віці кмерти ще не говорили, але Айліс займалася з деякими дітьми, яким це було цікаво.

- Ось як? Хтось із дорослих піде з вами?

– Ти! - вигукнула малеча, яка абсолютно не сумнівалася в тому, що «висока жінка» погодиться на цю маленьку пригоду.

- Вибач, Пепеш, я не зможу. Попроси Торвша, він вже достатньо дорослий, щоб супроводжувати вас.

- Не Торвш. Ти. Бласка.

- Не бласка, а будь-ласка. Але навіть якби ти вимовила це слово правильно, я би при всьому бажанні не змогла б вас супроводжувати.

Пепеш була слухняною дитиною. Вона не стала нічого питати, позбавивши Айліс від необхідності пояснювати причину, з якої вона мала залишити табір. Замість цього дівчинка, понурившись, опустила голову їй на плече, і так вони пройшли ще повз пару багать, оточених наметами, поки не досягли краю табору.

Айліс поставила Пепеш на землю.

- Мені треба де-куди сходити. Тобі зі мною не можна.

Дівчинка не стала наполягати. Хтось із дорослих покликав її, і вона, кинувши на Айліс останній короткий, але такий проникливий, погляд побігла на поклик.

Мертвий Континент здебільшого був пустим, дуже непривабливим і некомфортним середовищем для життя. Кам'янистий грунт був майже повністю непридатний для землеробства, а скелясті території таїли у собі безліч небезпечних істот, про які на інших материках навіть не чули. Не меншу загрозу несли торф'яні болота з їхніми густими тумани. Якщо довго дихати їх випарами, то можна було почати бачити усілякі дивні речі. Проте поряд з ними росла тінь-трава, насіння якої входило до складу майже всіх місцевих лікарських засобів і зіль, що готували кмерти. Айліс часто ходила по неї, адже вона була неспрятлива до газів і ядів. Таким чином вона частково могла оплатити свій борг перед племенем за притулок.

Айліс, діставшись потрібного місця, відшукала очима сухе дерево, що служило орієнтиром, і, перестрибуючи з валуна на валун, зупинилася біля невеликої гірки, викладеної з більш дрібного каміння. Усередині цієї піраміди ховався глиняний горщик. Вона сама виготовила його. Намагалася поховати Тарлу за традиціями феантрійців.

Айліс присіла на замшелий камінь навпроти могили. Різкий порив вітру сколихнув і без того розпатлане волосся, залоскотав під коміром.

- Я...

Айліс хотіла сказати щось правильне, те, що прийнято говорити у таких випадках, але слова застрягли у горлі. Вона спробувала ще раз.

- Я не знаю, Тар. Не знаю що сказати. Я не... - замість продовження в неї раптом вирвався недоречний смішок, - Просто ніяк не можу звикнути до того, що тебе більше немає. Скільки раз я вже проходила через це, думала, що звикла, що боляче, як раніше, не буде. Але є речі, до яких звикнути неможливо. Схоже, я приречена переживати це знову і знову. Тільки, чомусь, цього разу особливо тяжко.

Айліс, перервавши ненадовго свій монолог, засунула руку під куртку і дістала маленьку, тканинную іграшку у формі коника, яка вільно вміщалася на долоні. Колись у коника булі очі-гудзики, але залишилися тільки криві шви і нитки, що стирчали в різні сторони. Збоку в тканину назавжди в'їлась маленька кровава цятка, трохи зачіпаючи вишиті червоними шовковими нитками букви "С" і "П".

- Орден знову надішле когось. А потім ще. І ще. І мені потім вас усіх ховати, - приречено казала Айліс, не відводячи погляду від іграшки, - Може, мені просто перестати підкорятися їх умовам? Нехай оголосять полювання на мою голову. Яка різниця? Можна подумати, наявність ще одного ворога щось змінить.

«Орден – дуже могутній ворог, не варто його недооцінювати. Радій, що хоч хтось поки ще на твоєму боці», - дуже чітко почула вона у голові голос Тарли. Без сумніву, саме так вона б і сказала.

- А чи справді на моєму? - вкотре задалася питанням Айліс і глянула в далечінь, поверх могили, - Скоріше, це я на їхньому боці. Примусово. На моєму боці була тільки ти, - Айліс на секунду посміхнулася приємним спогадам, але лише на секунду, - Мені треба йти, Тар, - нарешті сказала вона, - Мені не хочеться залишати тебе тут одну, але вибору немає. Я вже порушила правило дев'яносто дев'яти днів, ти б це не схвалила. Насамкінець скажу ще дещо...

Фразу Айліс не закінчила. Її думку перервав шурхіт дрібного, майже як пісок, каміння, і вона миттєво схопилася на ноги. Рука інстинктивно взялася за ніж. Істота, що стежила за нею, одразу загубилась серед валунів. Айліс трохи розслабилася. Принаймні, це був не голкохід. Голкоходи ніколи не ховались, а нападали відразу як помітили жертву. Будь-які інші тварюки, що жили на Мертвому Континенті, не такі небезпечні, і їй цілком було під силу впоратися з поодинокою особиною.

Вона зробила плавний крок убік, тримаючи ніж напоготові і маючи намір обійти валун по колу. Істота теж рухалася, не даючи їй побачити себе. Тоді Айліс просто застрибнула на камінь спритно та раптово, ні на секунду не втративши рівновагу. Істота, пискнувши, повалилася на землю, а потім, швидко перебираючи кінцівками, кинулася до іншого укриття. На цей раз Айліс вистачило часу розгдивитсь його. Воно було сірим, голим, скрученим, але це абсолютно точно був кмерт. Просто дикий. Такі траплялися їй час від часу, але поблизу вона бачила його вперше. Дикими кмерти ставали, коли їхні племена розорялися раптовою навалою голкоходів. Більшість гинули, інші розбігалися хто куди і вчилися виживати самотужки. Згодом вони ставали більше схожими на звірів через свою звичку переміщатися на чотирьох кінцівках. Так їм було зручніше залишатися непоміченими.

Айліс сховала ножа і показала порожні долоні. Кмерт боязко визирнув з-за валуна, очі його пробіглися по всій фігурі жінки. Швидше за все його початковою метою був раптовий напад і вбивство (серед диких канібалізм був звичайною справою), але зараз, ймовірно, відчув, що його сил може виявитися замало. У безбарвних зіницях дикуна метався сумнів, однак, голод все ще підштовхував його до відчайдушних дій.

Айліс вирішила допомогти йому впоратися з його дилемою, і плавним рухом засунула руку в маленьку набедрену сумку. Потім так само плавно дістала звідти кілька горохових стручків, призначених для мула, і кинула їх кмерту. Той сіпнувся, втиснув голову в шию, але, побачивши стручки, помітно підбадьорився, схопив їх і запхав собі в рота, навіть не очистивши від піску.

Айліс знову полізла в сумку і дістала ще кілька штук, але кидати не поспішала. Кмерт стежив за стручками в її руці, як собака стежить за кісткою, що лишилась в тарілці хазяїна.

На Мертвому Континенті існувало правило. Щоб щось отримати, треба щось дати натомість. Проста доброчесність тут не виживала. Навіть такі далекі від цивілізованого світу, як цей дикун, знали про це. Зрозуміло, йому нічого було дати Айліс, але плата не завжди має бути матеріальною.

В очах Кмерта промайнула якась думка, після чого він остаточно залишив своє укриття і повільно поповз у напрямку до скель. Айліс пішла за ним. Якийсь час вони підіймалися по схилу. Кмерт періодично завмирав, дивився в різні боки і, переконавшись, що небезпеки немає, продовжував рух. Таким чином вони подолали приблизно дві з половиною версти, поки в один момент дикун не завмер остаточно, втиснувшись у землю край обриву.

Айліс обережно наблизилася до нього, зігнувши ноги в колінах, і глянула вниз. Коли вона побачила, що там, першим інстинктивним бажанням було лягти на землю і відповзти назад.

Голкохід.

Істота в три людські зрости з шістьма схожими на голки кінцівками повільно рухалася вниз по висохлому ще в долюдську епоху каньйону. Сам тулуб чудовиська був невеликим і, чомусь, дуже сильно нагадувало напівзгнилий, покритий брудом людський скелет – верхню його частину. Тільки голова була ніби вросла в шию, а нижня щелепа то опускалася, то піднімалася за рахунок перетинчастих лицьових зв'язок. Більш детально розгледіти це огидне створіння у Айліс не було можливості. Зараз воно здавалося неквапливим, але варто йому відчути присутність здобичі, ці викривлені ходулі могли переставлятися з такою швидкістю, що жертва не встигла б навіть збагнути, в який бік їй бігти. А потім її проткнула б одна із цих смертоносних голок.

Ось такою була плата голодного кмертам за горохові стручки. І варто відзначити, що плата досить гідна. Тепер Айліс знатиме про можливу небезпеку у відносній близькості до табору. Швидше за все, цей голкохід тут не один. Каньйон різко завертав на схід, і там, за поворотом, цілком могли бродити ще кілька особин.

Руки Айліс раптом торкнувся кмерт. Він вимагав плату прямо зараз, щоб потім негайно забратися в безпечніше місце. Айліс видала йому гарну жменю стручків і трохи залишила собі, щоб було чим підбадьорювати мула. Проте, кмерт розсудив, що такий обмін недостатній. Він мав намір отримати все, що є, до останнього стручка і знову вчепився в руку, наполягаючи на своєму і втупившись в Айліс диким, агресивним поглядом.

Їй не сподобалась його нахабність, і вільною рукою вона знов вихопила ножа. Кмерт відпустив її і неохоче відповз назад, скалячи жовті зуби. Голою ступнею він випадково зачепив якийсь дрібний камінь, і той покотився вниз по крутому схилу, підстрибуючи і вдаряючись об інші камені.

І Кмерт, і Айліс відразу притиснулися до землі і завмерли, прислухаючись до кожного шурхіту. Поки що було тихо, і дикун, ще раз оскалившись, поповз назад тією ж дорогою, якою вони прийшли.

А Айліс, почекавши ще якийсь час, підповзла до краю прірви і глянула вниз. Голкохід, що лише хвилину тому знаходився біля протилежної стіни каньйону, зараз стояв просто під нею і повільно крутив головою. Його нижня щелепа то опускалася, то піднімалася.

Варто було повернутися до табору та попередити Харкша.