Поколює. Жжеться, паскудне воно таке. Ліки в крові - аж серце скоче. Неприємно.
Сонечко ложиться приємно до лапок задніх, лоскоче постіл, гарненька така... Щось воно муркоче і лоскоче, лапками розминаючися... Гей, сонячні проміні всі в бруду золотавому, сміються. Палата пуста, чотири кута, всі зелені і мовчазливі, просторливі. На потолку лампочка - навіщо? Навіщо людям лампочки? Люди ж знають, що існують зірки? Пишуть про них книжки - вон, всілякі цейво, енціклопедії. Ну тойво, і воно. Чому б зірки не повісити до потолку? У людей зовсім немає смаку - вони люблять все електричне, не справжнє... люди і самі іноді не справжні, а тільки гей-гей, тай прикидаються людьскамі з мудрими очиськами. Дурненькі. Але всеодно люблю, навіть дурненьких. Ех-ех, бідолашні ви мої... Щоб ви без собак робили? Ну ось що? Сиділи б, дулі крутили один одному - і немає кого даже в бок пухнастий пінка завдати, болю крикнути. Ех-ех. Важко вам, люди. Чи взагалі ви щасливі, що ви такі? Чи задоволені? Чи ви взагалі хочете бути людьми? Я б не хотів... Це занадто для мене важко. Відповідальність велика... Я б не посилив таке, ні-ні... Ось чому, люди, я вас люблю. Просто за те, що у вас дуже теплі руки... гау.

Пуста палата. Пуста. Під серцем палає, поколює трошки, коли про людях думається. Неприємно. Чи то ліки? Не знаю. Але я б попередив лікаря... Доречі, а де він?

Я привстав з ліжка, трохи покрутився, покрутився. Знов ліг. Вткнувся носом в подушки, в постіл... Ні, все одно пече, тільки думаю о людях. Пече, горяче - а як про лікаря думаю то мозку надія гей-гей маленька тойво. Треба шукати. Шукати Олександра Миколайовича. Так.

Я вскочив з постіли, отряхнувся. Почухався, виїв пару блошок. Надоїдливі комахи - але без них аніяк, не смачно жити. Принюхався. У Олександра Миколайовича свій запах, я його знаю - він не такий як у теплих людей, ні. Щось таке холодне-медично лікарняне, з їдким смаком спирту і йоду, трошки зеленого кольору і смаку... А ще кумедний парфюм. Мене він так смішить - свербить в носі від кумедки. Я його бачив на витрині "Аншлагу", тут, неподалік. В цієї крамниці купляє парфум жіночка на каблах з м'ясного, тому я і нюхаюся... Кожен раз приходжу туди, щоб зайвого разу не жебрувати біля м'яса, бо я собак скромний і не позіхаючий на чужі прилавки... Так! Я можно сказати, галант. Не те щоб джентельмен або елегант, але кубітки мене звуть паном Собаковськім, тож, маю повагу до себе та до інших...
Цей парфюм, Олександра Миколайовича, тхне якимось знайомими анекдотами - чи то про зубних комах, чи то про сенс життя, чи взагалі про дзвін жіночок... Чи про котів... Ось згадати не можу. Але свербить кожен раз у мізках, що аж смішно. Але я галант, я до пана Олександра тільки з повагою - його б парфюм я б обнюхав і облизав би, і ще, можливо, погриз би, бо дуже поважаю пана лікаря. До речі, де ж він?
Я знов принюхався, але в повітрі був тільки сильний запах сонця та літка. Це приємний запах, але лікаря я не знайшов. Придеться пошукати очиськами.

Дерева шуміла за вікном.

Шепотівлива тиша.

Я обережно висунувся з палати в коридор, придивляючись. Щось пусте. Повністю пусте.

Я підійшов до вікна в коридорі, і привстав, принюхавшися. Може, пан Олександре вийшов в літко, до сонця? Але... зовні по запаху його нема. Або сонце перебиває усі смаки... Гау! Добре, піду далі.

На стінах ікони. Багато ікон. Біля ікон записка: "Дай Бог Лікарняне Здоров'ячко".
- Дякую. І вам дай Боже. - відповів я записці - Гау.
Пішов далі. Знов пусті стіни - коридор. Воно не дивно. Тхне зеленим, але не по людські - це фарба стін. Не люблю таке. Добре.
Тут годинник дивний, оброблений квітками, поряд свічки у вигляді янголів. Янголи трохи підтаяли, немов розкалилися від палкого суму. Трохе складно це все... нікого не бачу. Взагалі.

Цікаво, чому в лікарні більш нікого немає? Чому я опинився в лікарні для людей? Я чув, є лікарні для собак, ветклініки. Але я не пам'ятаю, звідки я тут... Пам'ятаю, було зле. Приліг. Устав. То була пустеля синіх мрії. Було дуже погано, так, що аж влітку холодно до горячки. Я думав, це все - моя зупинка трамваю. Не бачити мені більше жовтих кісток...
Але, звідки я тут? І хто такий цей лікар? Що він тут робить, зовсім один? Чи є у нього сім'я? Друзі? Діти? Собака? Кицька-мадама в капелюшку? Що у нього є взагалі, окрім лікарні? Окрім зелених стін, окрім ікон - окрім Бога? Невже він зовсім один тут, в чотирьох стінах? Звідки він тут?
Звідки я тут?
Чому ми тут?
Що це за місце?

Я не знаю.

Я вирішив піти в столову - там нікого не було. Я звернув до операційной - обережно відкрив двері, заглянув. Теж пусто. Пустий операційний стіл, інструменти, сонечне світло, кушетка, халати - все пусте. Чому тут не має хворих, окрім мене? Чому тут взагалі... нікого немає?

Я пішов далі коридором, куди очі бачать. Я вже не принюхуюсь, бо нічим врозумилим не тхне. Я втомився. Може піти до себе?

Під серцем закололо. Це погано. Погано... Все ж потрібно знайти лікаря... А що, якщо щось з ним сталося? А що, якщо я тут тепер зовсім один?
- Олександр Миколайович? - позвав я втишки. Ніхто не відповів. Я прислухався. Ні єдиного шагу. Шкода. Аж боляче...

В кінці коридора двері. Сбоку в ряд палати - але в палатах його немає. Я знаю. Може, в тих дверях?

Я пройшов до кінця коридору, і відчинив обережно двері... Ще один коридор. Такий же, як цей... Але може, десь там лікар?

Я невпевнено обернувся. Зайшов в другий коридор.
- Олександре Миколайовичу?
Не відгукається ніц. Але там... в кінці, ще одні двері. Може, він там...

Я підбіг, і знов відчинив двері - заглянув. Там такий же коридор - вже третій... Як же так? Чому? Там теж є двері?
- Олександре?

Подбіг до третіх дверів, відчинив. Знов коридор. Знов.
- Олександре!

Я знов біжу коридором, відчиняю двері. Знов біжу коридором, відчиняю двері. Знов біжу. Знов.

Скільки я вже біжу? Вічність? Дві вічності? Чи скільки вічностів там існує... Чи існує взагалі, вічність? Я бачу двері - двері існують. Я біжу коридором - коридор існує. Але, чи існує вічність?
Вічність...
Скільки я вже все біжу? Чому? І куди? Куди я біжу? Що в кінці мене чекає? Може, невідомість? Може, дві невідомості - чи скільки там існує невідомостів... Чи існує взагалі, невідомість? Я бачу двері - двері існують. Я біжу коридором - коридор існує. Але, чи існує невідомість?
Серце трепихається. Боляче.
Я не хочу невідомості.
Не хочу вічності.
Я хочу до лікаря.
Щоб він погладив, вилікував, крапельницю поставив, посміхнувся... бідолашний я.

Я хочу до лікаря.
- Олександре Миколайовичу!
- Так, Собако?

Я споткнувся об двері і впав, прямо біля ноги лікаря. Заскулив, бо боляче. Око покрилося ячменем, засльозилося.
- Лікарю...
- Що сталося? - лікарь трима в руці каву і канапку. Але він кладе їх на підвіконня, там де акація просунула зеленяві лапки, і бере мене на руки.
- Вам не потрібно було виходити з палати, Собако. Бачите - біду знайшли себе.
- Я не шукав біди, лікарю.
- Та я й бачу. Ви ще занадто слабкі, Собако...
- Вибачте...
- За що?
- За слабкість. Це хвороба.
- Не вибачайтеся, Собако... - сказав лікарю, вкладуюче мене на постіл в палаті, і вкриваючи ковдрою - за хвороби перед лікарем не вибачаються. Добре... Чому саме ви вийшли з палати?
- Я шукав вас, пане.
- Мене?
- Так.
- Навіщо?
- В мене щось під сердцем клокоче, колюється. Кішкою дряпоється.
- Так-так... Хм. Добре. А ви про щось думаєте, щось відчуваєте?
- Так, я думаю про людей, пане лікарю, і воно щось бісеться болем.
- Добре. Зрозумів. Зараз зробимо ін'єкцюю і крапильничку - я пообідаю біля вас, добре?
- Так, авжеж.
- Добре. Я зараз повернуся.

Лікарь-лікарь... Який же ти все ж таки абстракційний. То ти є, то тебе немає - ти мені весь час нагадуєш якесь не зняте та не побачене кіно. Чи то покусана кіноплівка, чи то розводи помаранчеві на екрані - я навіть не знаю, яке відчуття перекриває інше. Я, знав би пан лікарю, великий поціновувач кінематографу, як собако кажу - але тільки смачного, що до обіду в тарілочцю кладуть. Якщо на холсті не намальовано імпрессіонічними мазками, тоді ні-ні, ніякого весілля - сиди собі сам і кумекай. Я балакаю тільки з вишуканими штучками-жіночками. Ніякого не дозвілля, тільки кавові димні пригоди на екрану паперових зірок - на то воно і тойво, мистецтво красиве та гарнюнькене.
Ось так буває - прийдеш до кіна, заграє піяно, і відразу романтизмом  смакується: як біля дивного вікна сидиш ранком, і дивишся на всесвіт, милуєшся чорнявим харизматичним болем. А контекст то, контекст! Романтизування та ідеалізування персонажів життя, від пташки до людини - чи то не рай Божий і смачненько воно прямо до серденько? Ото ж кажу, аж слюна капає - тільки почни ти бо перераховувати цю термінологічну переченьку: інтимізація, наівізація, примітівізація, сенсозація і питаннязація життя - солодке до моїх щасливих сльозливих оченяток, аж скуляче шлуночком! Тойво так, цей я відданий поклонник пана кінематографа - я впевнений, що таке придумати міг тільки Бог, і він в тому мастер і надрозумник. Це єдине, що мене, як собаку, годує тижнями без сніданків обідув і вечерь... Єдине, без чого немає сенсу і не варта жодне піянна музика. Як собако, зізнаюся честно - пана кінематографа я поважаю і ціную, готов у коханні своєму загризти його руки а потім вилікувати, ніжно глядячі йому в очі.
То в загалі, як то сталося, з тим кіном: мене батько мій, ще живий тоді Собаковський старший, привів до кіна тай каже: ось тобі квіток на задоволення, а я піду до пані Марго побалуюся, полаємо трохи з цукерками та віршами. Ну той я пішов, а там таке поба, що я і виходити не хотів - такий мистецькі гарнюньські очі, така доля янгольська, що я аж очей опускати не всмів - лише дивився і дивився...
А тепер-то я що? Я кожну свою копієчку з кісточкой відкладу, перлинку до перлинки - і не м'ясо купувати, ні, ніяких канапків сніданків та балувань усіляких. Ні-ні! Я одразу солодке, солодесеньке - квиток до кіна, до кіна, до кіна! Аж жахом зуби скочуть і цілую лапки, аж так хочу пробратися подивитися кінокартинки. Це звісно дурь, це звісно все мотлох - і сусідка каже, і пані кішка каже, всі кого зустріну - кажуть. Але насправді, подивившись того кіна - життя інше, її-бо. Після кіна ти вже до лікаря - ніяк до халату, а як до смаку і запаху, як до музи котрої не бачиш та не розумієш. Хіба це й одне те саме, га?
- Зараз, трошки під кожою запече, зовсім трошки... ось так, добре. Добре. - лікар смастив шорстку і кожу спіртом, а після інєкції ставить крапельницю та сідає поряд, допиваючи каву і доїдаючи канапку.
- Щось сьогодні зовсім тихо, Собако - вітер не шелохне, не прошепоче піснів... - пробурмотів лікар, глядячі в вікно.
- Є трохи. Пане Миколайовичу, Олександре?
- Так, Собако?
- Що це за лікарня взагалі?
Лікар не повів навіть бровами. Сидить як птак, і сидить.
- Номер сім, а що?
- А чому ми тут зовсім одні?
Знов нічого, ані крапельки цукру.
- Не знаю, Собако.
- Ви не знаєте?
- Ні.
- А як я тут опинився? Що я тут роблю? І хто ви такий - і в чому взагалі сенс?
- Ніхто не знає, в чому сенс. Якось так живимо, як Бог дасть щастя. А воно ж, щастя, Собако - не проста річ, її бо. Іноді здається що вже не можеш, а іноді ну і той грець приходить. Якось в цьому житті так, що ніяк - ані так, ані так. Я як лікар скажу вам, поважна Собако - воно все одним, а нам потрібно іншого, більш важливішого та ціннішого. Ми дивимось в вікно і бачим літо - а чи бачить літо у відповідь нас? Чи кохає іноді те, що кохаємо ми? Чи кохає людей - поганих чи добрих, чи яких? Чи взагалі, ми їдемо вулицями, і не помічаємо вірних очей та простягнутих рук - а так хотілося б помітити, її-бо. Так хочеться бачите щось тепле, не морозне, щоб холодно не було, що б було справжнє диво і мрія повна сині та тиші. Ми занадто багато шукаємо сенсів в собі, але ніколи не помічаємо чужих сенсів - тай, ніколи і не помітимо, бо це наш особистий світ з єдиним віконцем і єдиним літом на все життя. Чи винуваті ми в тому, що ми одні? Чи ми одні в тому, що винуваті? Нехай Бог дасть здоров'ячко та щастя, а вже все інше, той таке - наживне, так казати. І питання, і навчання, і розуміння - все наживне, все наживається і проживається. Душа вона така - в тебе єдина, в мене єдина... А разом - одинокі душі, але трохи ближче, ніж на картинках в кіно.

Я подивився на лікаря. Щось боляче йому... Жалко його. Бідолашний.