Частина перша "Операція Барбаросса" V
V
Ми все відступали, періодично відбиваючи атаки ворога. Після того, як командувач 6-ї армії СРСР потрапив у полон, командування довірили Родіону Малиновському. З Родіоном Яковичем я не був знайомий, лише пересікався.
Наша армія пробиралася до Краснограда лісами, так як йти степом і селами було надто небезпечно. Німці були позаду нас, але раптом вони збавили ходу. Ми змогли перепочити. Я, блукаючи лісом і розвідувавши місцевину, ледь не наступив на протипіхотну міну. Добре що я зміг її розгледіти. Я продовжив мандрувати і наткнувся на німецького солдата. Взяв ніж і, підійшовши тихенько, вбив його. Прийшовши до табору, я доповів командуванню щодо місцевості. Після доповіді я розповів моїм друзям про пригоду, яка зі мною сталася. Не встиг я й доказати, як мене знову покликав до себе командир. Прийшла доповідь, що німецькі війська ведуть повні бойові дії в Києві, і М. Кирпонос просить підмоги. В доповіді було вказано моє ім'я. Кирпонос просить, щоб я обов'язково приїхав їм на підмогу. Маліновський особисто розглянув це питання і дав дозвіл на мою участь в обороні Києва. Зі мною вирушило ще декілька сотень бійців і трохи танків і артилерії. Я був водночас і радісний і сумний. Радісний я був тому, що мені випала нагода захищати українську столицю. Сум на мене находив, бо мої товариші - Іван і Федько - не були зі мною. Під вечір ми вже були під Києвом. Швидко вискочивши з вагона, ми почали розвантажуватися.
20серпня передові частини 1-ї німецької танкової армії перейшли Дніпро біля Запоріжжя. Після запеклих боїв була також захоплена понтонна переправа в Дніпропетровську . Одночасно 17-ї армії вермахту вдалося форсувати Дніпро біля Кременчука й створити плацдарм на лівому березі річки до Черкас. 6-та німецька армія впритул підійшла до Києва. Таким чином, опинилися під загрозою оточення сили радянського Південно-Західного фронту, розташовані в закруті Дніпра.
Тим часом, змінивши первісне завдання, німецьке командування почало підготовку до перекидання 2-ї армії Гудеріана і 2-ї армії Вейхса зі складу групи армій «Центр» з західного (московського) напряму на південь до Києва для знищення Південно-Західного фронту. Ставка ВГК виявила поворот 2-ї танкової групи Гудеріана на південь і 19 серпня дозволила Кирпоносу відвести війська за Дніпро, організувавши оборону по його лівому березі, а на правому березі було наказано утримувати один лише Київ. (З пропозицією відвести правий фланг фронту за Дніпро, тим самим вивільнивши з резерв дві-три стрілецькі дивізії, 16 серпня виступив маршал С. М. Будьонний). Для протидії прориву противника в тил фронту з півночі по р. Десна розгорталася нова 40-ва армія у складі трьох дивізій.
В період з 24 серпня до 18 вересня йшли жорстокі бої за Київ. Всі були виснажені цією битвою, але боролися з надією виграти. Я отримав два легких поранення. Було втрачено багато солдатів, боєприпасів, а головне, сили та території. В ніч на 19 вересня радянські війська залишили Київ. Проте відвести війська в тил не вдалося. Розчленовані і позосталі без управління частини діяли розрізнено, частіше невеликими групами. 37-ма армія опинилася в двох районах: один — в 40-50 км на південний схід, другий — в 10-15 км північно-східніше від Києва. Вона змогла протриматися до 21-23 вересня. Пирятинська група з військ 5 і 21 армій трималася до 25 вересня. У районі Оржиця найдовше — до 26 вересня билися залишки 26-ї армії. Частина сил і управління 5-ї армії змушені були приєднатися до колони штабу фронту і рухалися разом з нею на Пирятин. Решта, розчленовані на дрібні групки, намагалися вирватися самостійно.
20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії. Втративши кілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в гай Шумейкове. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів. Прорватися з оточення групі не вдалося. Загинули командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, члени Військової ради армії Нікіша, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Командувач 5-ю армією Потапов був важко поранений і потрапив у полон.
Я ледве зміг вийти з оточення. Зустрівши солдат своєї армії, ми вирушили до нашого штабу, до Краснограда.
Ми все відступали, періодично відбиваючи атаки ворога. Після того, як командувач 6-ї армії СРСР потрапив у полон, командування довірили Родіону Малиновському. З Родіоном Яковичем я не був знайомий, лише пересікався.
Наша армія пробиралася до Краснограда лісами, так як йти степом і селами було надто небезпечно. Німці були позаду нас, але раптом вони збавили ходу. Ми змогли перепочити. Я, блукаючи лісом і розвідувавши місцевину, ледь не наступив на протипіхотну міну. Добре що я зміг її розгледіти. Я продовжив мандрувати і наткнувся на німецького солдата. Взяв ніж і, підійшовши тихенько, вбив його. Прийшовши до табору, я доповів командуванню щодо місцевості. Після доповіді я розповів моїм друзям про пригоду, яка зі мною сталася. Не встиг я й доказати, як мене знову покликав до себе командир. Прийшла доповідь, що німецькі війська ведуть повні бойові дії в Києві, і М. Кирпонос просить підмоги. В доповіді було вказано моє ім'я. Кирпонос просить, щоб я обов'язково приїхав їм на підмогу. Маліновський особисто розглянув це питання і дав дозвіл на мою участь в обороні Києва. Зі мною вирушило ще декілька сотень бійців і трохи танків і артилерії. Я був водночас і радісний і сумний. Радісний я був тому, що мені випала нагода захищати українську столицю. Сум на мене находив, бо мої товариші - Іван і Федько - не були зі мною. Під вечір ми вже були під Києвом. Швидко вискочивши з вагона, ми почали розвантажуватися.
20серпня передові частини 1-ї німецької танкової армії перейшли Дніпро біля Запоріжжя. Після запеклих боїв була також захоплена понтонна переправа в Дніпропетровську . Одночасно 17-ї армії вермахту вдалося форсувати Дніпро біля Кременчука й створити плацдарм на лівому березі річки до Черкас. 6-та німецька армія впритул підійшла до Києва. Таким чином, опинилися під загрозою оточення сили радянського Південно-Західного фронту, розташовані в закруті Дніпра.
Тим часом, змінивши первісне завдання, німецьке командування почало підготовку до перекидання 2-ї армії Гудеріана і 2-ї армії Вейхса зі складу групи армій «Центр» з західного (московського) напряму на південь до Києва для знищення Південно-Західного фронту. Ставка ВГК виявила поворот 2-ї танкової групи Гудеріана на південь і 19 серпня дозволила Кирпоносу відвести війська за Дніпро, організувавши оборону по його лівому березі, а на правому березі було наказано утримувати один лише Київ. (З пропозицією відвести правий фланг фронту за Дніпро, тим самим вивільнивши з резерв дві-три стрілецькі дивізії, 16 серпня виступив маршал С. М. Будьонний). Для протидії прориву противника в тил фронту з півночі по р. Десна розгорталася нова 40-ва армія у складі трьох дивізій.
В період з 24 серпня до 18 вересня йшли жорстокі бої за Київ. Всі були виснажені цією битвою, але боролися з надією виграти. Я отримав два легких поранення. Було втрачено багато солдатів, боєприпасів, а головне, сили та території. В ніч на 19 вересня радянські війська залишили Київ. Проте відвести війська в тил не вдалося. Розчленовані і позосталі без управління частини діяли розрізнено, частіше невеликими групами. 37-ма армія опинилася в двох районах: один — в 40-50 км на південний схід, другий — в 10-15 км північно-східніше від Києва. Вона змогла протриматися до 21-23 вересня. Пирятинська група з військ 5 і 21 армій трималася до 25 вересня. У районі Оржиця найдовше — до 26 вересня билися залишки 26-ї армії. Частина сил і управління 5-ї армії змушені були приєднатися до колони штабу фронту і рухалися разом з нею на Пирятин. Решта, розчленовані на дрібні групки, намагалися вирватися самостійно.
20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії. Втративши кілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в гай Шумейкове. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів. Прорватися з оточення групі не вдалося. Загинули командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, члени Військової ради армії Нікіша, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Командувач 5-ю армією Потапов був важко поранений і потрапив у полон.
Я ледве зміг вийти з оточення. Зустрівши солдат своєї армії, ми вирушили до нашого штабу, до Краснограда.
Коментарі