Сьогодні я дещо засвоїла:
1) Собака - не найприємніший і не найточніший, але найнадійніший будильник.
2) Якщо вдома є собака - зачиняйте двері до кімнати.
3) Якщо в тебе є улюбленець з шерстю - все навколо також має шерсть.
4) Якщо живеш не один - стукай перед тим як зайти куди небудь, особливо особисті кімнати чи ванну.
5) Якщо в тебе тонка нічна сорочка - потрібно купити халат, або піжаму, або нормальну нічну сорочку.
Перевірено особисто мною. На жаль.
День почався не дуже вдало: з собачої слини на лиці, собачої шерсті на постільній білизні, милом, кинутим в моє лице, криком Ронні, шаленим сміхом зрадливої сестри і червоним обличчям. Заспокоює, що хоча б не тільки моє обличчя палало. Але тепер мені буде важко дивитись Ронні в очі.
А це був лише початок дня.
- Дивись куди преш! - прорізав мої вуха вереск нашої місцевої Місс-Стервозний-Ідеал. - Моя кава повинна бути всередині мого живота, а не ззовні.
Я поглянула в її бік. Сірі очі горіли люттю, нафарбовані губи викривились через відразу до мене, золотаве волосся ніжно спадало на її витончені плечі, одна з тендітних долоньок з невимовною силою зминала стаканчик, де колись була кава, а по, колись білосніжній, блузці розтеклась темна пляма.
- Пробач, - тихо і сухо відповіла я і, розвернувшись, пішла далі, але істеричка схопила мене за лікоть і притягнула назад.
- Твої вибачення не повернуть мені мою каву та чисту блузу. Ти зараз же йдеш зі мною і купуєш мені нову каву.
- Це чому я одразу? - обурилась я на це.
- А хто? Це ж ти не дивишся куди йдеш! - просичала вона мені в обличчя.
Раптом її ж обличчя стало зляканим і вона відійшла від мене на кілька кроків. Я не могла зрозуміти, що стало причиною такої різкої зміни її настрою, доки не почула за спиною знайомий металевий голос:
- Що тут трапилось?
- Через те що вона не слідкує за тим, що відбувається навколо, я розлила свою каву, - стала виправдовуватись "постраждала".
- Ви розлили. Цим все сказано, - почула я за своєю спиною.
- Але ж це її провина! - почала істерити ця істеричка.
- Невже? Дозвольте нагадати, що будь-яку їжу потрібно вживати в їдальні, або ззовні університету. Якщо Ви не помітили, ми в коридорі, тому я можу зробити висновок, що винні тут саме Ви, Віктóріє.
- Але ж...
- Годі! Слідуйте за мною, я дам вам по чистій блузці, - він кинув на мене швидкий погляд і пішов в сторону свого кабінету. Вікторія мовчки розвернулась до мене спиною і послідувала за директором.
Стоп! Він звертався до нас обох. А мені нащо за ним йти?
Я повільно опустила погляд і побачила, що на моїй сорочці також розплилась кавова пляма. Ну, за ним, так за ним.
Ми дійшли до директорського кабінету і Віктор дістав змінний одяг для нас, ніколи не повірите звідки, з-під килима! Ну, не зовсім так. Під килимом були дверцята, як в підвал, що було дивно, адже це третій поверх і підлога не настільки товста, але це не відміняє того факту, що ничка там була. Я встигла помітити чорні штани, сорочки, туфлі, як чоловічі, так і жіночі, також там були спідниці, блузи, краватки і жилетки. Все було чорним або білим, ніяких інших кольорів не було.
- А нащо Вам стільки одягу? Та ще й підлозі, - не змогла я втриматись від питання.
- Спеціально для таких як ви двоє, - він протягнув нам по блузці і вийшов зі словами, - Переодягайтесь, не буду вам заважати. І попрошу зробити це якомога швидше.
Ми з Вікторією розійшлися по різних сторонах кабінету і в повній тиші почали переодягатись. Коли я переодяглась, мені в голову вдарила з усією своєю немалою силою моя невгамовна цікавість. Мені треба побачити ту ничку ще раз! Тому я тихенько підійшла до краю килима і потягнула його куток вгору, відчинила дверцята і почала роздивлятися таємний гардероб директора.
- Ти що робиш? - прошепотіла Вікторія, - Тобі що, проблем мало? Поверни все як було! Зараз же!
- Ні, - сказала я так само тихо, - мені треба дізнатися яка в нього глибина.
- Нащо?
- Бо маю непоборну цікавість, яка своїми габаритами задавила всі мої страхи і сумніви, - сказала я, дістаючи чоловічі сорочки.
- Якщо нас піймають за цією ганебною справою, я звинувачу у всьому тебе!
- Та будь ласка, тільки не заважай.
Я обережно дістала останню сорочку, що була в стопці з іншими, і заклякла. Вікторія також, судячи по тому, що в приміщенні не було абсолютно ніяких звуків, ми навіть затаїли дихання. На дні, під одягом, лежала зброя. Холодна зброя. Я просунула руку між іншими речами і кожен раз рука натикалась на холодний метал. Кинжали, мечі, списи, стріли та інше - все було чітко та організовано розкладено. Вони всі були з білосніжного металу, з оздобленням, надзвичайно гарні та смертельно холодні. Я стала нервово складати речі назад, стараючись викласти все так, ніби нас тут не було. Вікторія лише сиділа поруч, мовчки та непорушно.
- Вставай! Пам'ятаєш, що ми ще маємо заняття? Нумо! - я намагалася її пробудити, але вона не могла рухатись. Вітаю, Саро, вона й так боялася нового директора, тепер буде ще гірше!
- Саро, нащо йому це все? - вона почала тремтіти.
- Ніхто не казав, що це його. Воно могло лишитися від попереднього директора.
- Саро! Йому було за шістдесят! Це все точно належить новому директору і мені цікаво нащо.
- Давай тільки тихіше. І ми ж не знаємо яке в нього життя. Можливо в нього були дійсно поважні причини для того, щоб зберігати зброю в підлозі, тим більше, там же немає вогнепальної зброї. І не забудь, будь ласка, що про це розповідати не можна, нікому. Гаразд?
- Давай просто підемо подалі звідси, - прошепотіла вона підіймаючись з підлоги.
Ми вийшли в коридор, де наш директор розмовляв по телефону. Коли двері зрадливо скрипнули, він обернувся до нас і закінчив розмову.
- Так швидко? Ви мене приємно дивуєте. Тепер можете вирушати до своїх кабінетів на уроки.
- Дякуємо за блузки, ми повернемо їх пізніше! - сказала я, коли ми з Вікторією вже почали іти.
- Не варто, - відповів директор, зачиняючи двері свого кабінету.
- Як ти можеш так спокійно розмовляти з ним після такого? - прошепотіла Вікторія.
- Бо я дійсно вірю в те, що я сказала недавно, - пояснила я, - Ми ж не бачили всієї картини. Ти відчуваєш цей запах?
- Який запах?
- Як якийсь парфум, - я нахилила голову, - Це блузки. Вони так класно пахнуть! І не скажеш, що в підлозі лежали.
- Дійсно пахнуть. Дивовижно.
- Чому дивовижно? Це ж просто парфюм, хоча, дійсно дуже приємний. Запах не сильний, але відчутний, м'який.
- Я не про це, - відсахнулась та, - Я про тебе.
- Тобто?
- Я ледве свідомість не втратила, коли побачила той міні-арсенал в підлозі, а ти поводишся так, ніби ти таке бачиш кожен день, ніби це щось звичне і нормальне. І ти єдина, хто не тремтить від страху в присутності нашого директора. Як там його звуть, до речі, не пам'ятаєш?
- Віктор. Віктор Ферріс.
- Прямо як Ронні. Хоча, вони дійсно дуже схожі, - задумалась Вікторія.
- Так, дуже цікаво, - Паніка! Паніка пробрала мене з голови до ніг, - А ти знала, що в кожної людини є мінімум три близнюки? Не рідні, але схожі, надзвичайно схожі. Знаєш що це означає?
- Що?
- Що на цій планеті є ще мінімум три такі ж гарні дівчини, як ти! - я не робила їй комплімент, підмічу, це просто частина жарту.
- Що є, то є. Знаєш, а з тобою приємно спілкуватися, коли ти не зариваєш носа в книги і не ігноруєш оточуючих. Без образ.
- На правду не ображаються. Мій девіз. Я й сама розумію, що я доволі замкнута. Мені просто важко спілкуватися, коли інших не цікавить моя компанія, коли мене перебивають, не зважають на мої слова, чи суперечать з ними, коли на мене ображаються, зляться, недолюблюють, я це прекрасно знаю і відчуваю. А це стається частенько. Мені важкувато знайти приємну для себе компанію, - я посміхнулась і потиснула плечима.
- Дивно, ти здаєшся доволі милою.
- Тут мій кабінет.
Вона різко зупинилась, а через п'ятнадцять секунд врешті допетрала про що я. Вона лиш махнула рукою на прощання і пішла далі.
Я набрала повітря, а разом з ним і сміливості, і постукала в двері.
- Пробачте за спізнення. Стався нещасний випадок і я не вслідкувала за часом.
Вчителька лише злісно подивилась в мою сторону і махнула рукою в сторону мого звичного місця - поруч з Ронні.
- Що сталося? - спитав він пошепки.
- Вікторія розлила на себе і на мене каву, - так само шепочучи, відповіла я.
- А я де був, що проґавив таку подію?
- Мене це також цікавить, - злісно закінчила я розмову і обернулась до вчительки, слухаючи лекцію.
І чому всі уроки завжди тягнуться так довго?
Після уроку художньої фотографії вчитель попросив мене затриматися ненадовго. Сам вчитель був доволі молодий - років двадцять п'ять, з чорним волоссям і такими ж очима, завжди одягнений зі стилем, але був дещо запальний і нервовий.
- Ви просили мене не йти одразу, - почала я, підходячи до вчительського столу, - Вам потрібна моя допомога?
- Так. Розумієш, я хочу створити серію фотографій на одну дуже цікаву тему і мені потрібна модель. Але проблема в тому, що я вже доволі довго не можу знайти когось, хто міг би мені підійти для цієї ролі. Ти не хотіла б мені допомогти?
- Ну, я не знаю. В мене зараз не найпростіший період в житті. Мені потрібно спочатку розібратися з моїми особистими проблемами, а потім я з радістю Вам допоможу.
- Ти не розумієш! - він перейшов на крик і схопив мене за плечі, - Я працюю над цим проектом доволі довго і я не можу більше чекати. Або зараз, або ніколи, Саро. Нужбо, це твій шанс підняти свій бал, що вже зараз починає падати додолу зі швидкістю звуку.
- Це вже шантаж! Відпустіть!
Паніка! Знову ця ідіотська паніка. Його руки ціпко тримали мої плечі і я не могла втікти від цього. Він різко відкинув мене до стіни і я, невдало вдарившись об стінку, втратила свідомість. Останнім, що я побачила, був силует мого вчителя, що стояв наді мною.