Мене звати Роман. Ще з народження я не маю батька, а мама зовсім не піклується про мене. В школі я навчаюся погано, часто пропускаю уроки і майже не роблю домашні завдання. Але це не по моїй волі. Зі мною ніхто не спілкується тому, що в мене погана сім'я. Ще з дитинства я не відчував справжньої любові. Та одного разу у наший клас прийшла дівчина, яка кардинально змінила моє життя.
Мені тоді було 14 років. Першого вересня наший класний керівник ввійшов у клас і оповістив про нову ученицю. Після цього в кабінет зайшла красива темноволоса, кароока невисока дівчина.
- Всім привіт. Мене звати Марія. Мені 14 років. Я переїхала у ваше містечко до своєї бабусі. - несміливо сказала вона.
Потім наший учитель почав всіх пересаджувати, а Марію посадив до мене. Ми познайомилися. Вона виявилася ніжною, доброю і тендітною дівчиною. Як дізнався я потім, її виховували в дуже багатій і знатній родині. На щастя Марія була не такою, як мої однокласники. Їй було байдуже на моє сімейне становище і мої недоліки. Вона знайшла в мені щось таке, чого ще ніхто не знаходив, навіть я сам. Скільки б мої однокласники не розповідали їй про мене різні нісенітниці, дівчина ніколи їм не вірила. На відміну від мене, з Марією    дружили всі наші    однокласники. Всі хлопці і я теж були в захваті від  неї. .  Проте майже всі наші однокласниці  обговорювали і заздрили їй, хоча і товаришували з нею, і здавалися справжніми подругами.
Ми багато спілкувалися і здавалося ніби ми не просто друзі. Я став сміливіший і почав опиратися волі матері. Можливо це не дуже добре, але в моєму випадку це єдиний вихід. Я став частіше ходити до школи і виглядав набагато краще.
Проте одного разу сталося велике горе. Марія потрапила під колеса мікроавтобуса. Їй дивом вдалося вижити. Через 6 місяців, у квітні, вона повернулася до нас. Але не така як була. Тепер вона пересувалася на інвалідному візку. В перший день її повернення, від неї майже всі відвернулися. Залишилися тільки я і її найкраща подруга Таня. Я весь час був біля неї, допомагав їй в усьому і захищав від насмішок безсердечних однокласників.
Так минали роки. Ми випустилися з школи, але я так і не покидав Марію. Ми навчалися в одному університеті, на одній кафедрі.
Одного дня вона мені задала дивне питання.
- Чому ти весь час піклуєшся про мене? Чому ти не відвернувся від мене ще тоді 4 роки тому?!
- Знаєш, із самого дитинства я задавав собі питання "Що таке любов?". Коли ти з'явилася в моєму житті, я зміг відповісти на це питання. Ти подарувала мені ту турботу, яку мені не дала мати; ти дала мені підтримку, яку я так довго чекав від друзі, які так і не з'явилися в моєму житті;  я довіряв тобі так, як не довіряв самому собі; ти та людина, яку я ніколи не покину, щоб не сталося.
Після моїх слів Марія заплакала.
Через 5 місяців ми зіграли весілля.
Через 2 роки Марії пощастило потрапити на лікування до одного дуже відомого лікаря. Через рік вони могла спокійно ходити по кімнаті. А ще через 3 роки ми разом вчили ходити нашу доньку Яну.
Коли ми прийшли на зустріч однокласників - всі були здивовані, побачивши Марію без інвалідного візка. Всі вибачалися за те, що відвернувся і знущалися з неї.
Минуло багато років. Я, старий сивий дід, сидів на лавці, чикаючи Марію і нашу внучку біля дитячого садка. І раптом біля мене сіла дівчина, років 18, вся в сльозах.
- Чого ти плачеш? Я можу чимось допомогти?
- А ви знаєте що таке любов?
- Нуу.. це така річ, яку не можна побачити чи почути, але можна відчути серцем. Якщо ти по-справжньому кохаєш, серце підкаже, що робити.
- А у вас є справжнє кохання?
- Так.
Я повернувся в сторону, де йшли мої найрідніші і покинув дівчину із своїми думками.
                             Кінець