Моє статеве життя почалося в 14років. У мене був постійний партнер, старший за мене на 12років. Він втішав мене ( не лише в ліжку) після моїх скандалів з матір’ю. Насправді я дуже чутливо сприймала все сказане нею і вирила що все точно так і є як вона каже. Лиш в дорослому житті я дізналася, що так батьки нас карають за свої нереалізовані ідеали й мрії.
Мій партнер щиро мене кохав і вірив мене. Завжди казав, що я можу стати ким тільки захочу. Уже в 16ть я завагітніла. Причому то було двічі, але кожного разу ставався викидень. Я переживала сильну емоційну травму, яку мені не було з ким споділити. Папаша на той час чотири роки як був мертвий після раку прямої кишки, а матері я не могла це сказати бо та мабуть вбила б мене після цього. Тож я переживала весь спектр емоцій в одиночку. Лиш він був поруч і все розумів.
Не один раз він пропонував мені втекти з дому і переїхати до нього жити, але я кожного разу відмовляла. Не могла полишити спроб налагодити стосунки з мамою. Це було для мене важливо і він погодився зі мною. Тоді я була ще так невинна і не розуміла що ніколи не доб’юся її признання і одобрення. Це наче горохом об стінку. Стільки спроб я загубила в намаганнях досягти порозуміння а їй наче то не було потрібно. Я досі не знаю що вона тоді відчувала. І коли й хотіла відновити втрачений час то не показувала цього ніяк. А ще я задумувалася, а чи були взагалі в нас ці дружні стосунки матері з дитиною,чи то була моя ілюзія ідеальної сім’ї?
Вона не помітила змін в мені, коли я зустріла свого судженого і не відчула мою скорботу коли я втратила діток. Це були її внуки, але вона скоріше б завела мене на аборт або виставила за двері, чим визнала їх. Я була щаслива з ним, але постійний страх за майбутнє затьмарював мою радість від розділеною любові.
Ми планували розписатися на моє вісімнадцятиріччя і тоді я познайомлю його зі своєю мамою. Та все вийшло інакше ніж планувалося.