Тиждень проживаючи в новому домі,ми з татом вирішили зробити ремонт. Це було моєю ідею,щоб якось себе відволікти від поганих думок і спогадів. Я вирішила почати з моєї маленької кімнати  на другому поверсі.  Стіни тут темного кольору,фарба обсохла і при дотику розсипалася в руках,вікно запилючене і покрите густою павутинною,про стелю я взагалі мовчу. Добре,що я до сих пір не розсакувала всі валізи,бо довелося б морочитися з перекладанням одягу. Із татом ми винесли всі меблі(стіл,ліжко і стару шафу,яка ж миттю розвалилася прямо в наших руках) і почали клеїти шпалери темно фіолетового кольору-мого улюбленого.Далі ми пофарбували підлогу,змінили вікно,придбали нову шафу і стіл. І ще  я привезла із собою білий м'який коврик,який постелила біля ліжка. Через пару тижнів моя кімната готова.Це дуже тішить мене, адже тепер я більш-менш почуваюсь комфортно. Але чогось в кімнаті не вистачає. Меленької вишеньки на торті. Хммм...У мене ж є фотографії моїх друзів! Чому б їх не повісити над ліжком?
Цілу ніч я робила колаж із фотографій:клеїла різних метеликів,фарбувала,придумувувала надписи,покривала блистітками,і ось мій шедевр! Повісивши його на стіну,я не могла налюбуватися ним! Ось тут ми з однокласниками на природі,тут ми вітали Ольгу з Днем народження,тут нам хлопці дарували квіти,а тут я з Віктором.
Віктор...Мені буде не вистачати його.Він,мабуть, вже дізнався де я. Не попрощавшись з ним,я полегшила нам обом життя. Мені б не вистачило сили з ним розлучитися.
Щоб сказати,що я його кохаю-не сказати. Так, він мені дуже подобається,ми часто гуляли разом,він завжди був поруч. Але назвати це чистим коханням я не можу. Скільки дівчат мріяли б опинитися на мому місці.Звісно,високой русявий хлопець з очима кольором неба,пурпурними губами й білосніжною усмішкою не одне підкорить дівоче серце. Він завжди говорив,що є в мені щось таємниче,те що він не може розгадати,що манить його. У нього ж не було ніяких загадок,він відкритий,навіть дуже. Ох,Віктор,я проста дівчина і шо ти такого побачив у  мені?З роздумами про нього я провались в сон.У цей страшний і не витерпний час.

***
-А це обов'язково?
Я не розумію,чому ми перші повинні знайомитися з сусідами?Це МИ новачки,отже,хай вони перші роблять крок на зустріч!
-Так,доню,це обов'язково!Врешті решт,це ж наші сусіди!Давай покажем,що ми бажаємо з ними дружити.
-А якщо ми не хочемо з ними дружити!
-Маріє,ти ж розумієш,що ми нікого тут не знаєм,і було б не погано обзавестися парочкою знайомих.І тим паче,тобі воно потрібно набагато більше чим мені,майже через три місяці тобі у школу,то ж сама подумай як тебе сприймуть інші,коли дізнаються,що ти без друзів-У тата  на губах заграла  посмішка і він підморгнув мені в честь своєї перемоги.
Я не суперечу-він правий,але не має ніякого бажання з кимось знайомитися,а особливо дружити!Мені одній добре!Ніхто не псує твої думки,не дає дурних порад про  життя!Сама по собі-це ж прекрасно.

-Тоді давай так,якщо ми з ними  потоваришуємо,а це мало ймовірно,то я цей місяць проведу як захочу і ти не змушуватимеш мене слухати то дурну телепередачу про космос?-Хитро посміхнувшись тепер підморгнула йому я.
-Єй леді,а ви не така безневинна овечка!
-Можливо.То ми підем у вечері?
-Так.
-Тоді я сходжу куплю щось їм,і повернусь.-Все ж не як,але ми йдемо до сусідів,отже з пустими руками йти не культурно.

***
Крамниця доволі багата своїми товарами. Чепурні книжки рівно стояли на полицях, на стінах весіли картини,спокійно поглядаючи на людей. На вітринах було багато ювелірних виробів,канцелярії,інструментів і ще багато чого іншого. Тут пахло свіжим лісом.Хоч і це крамниця,але можна було відчути спокій,з'єднатися з природою в одне ціле.

-Ви щось будете купувати?-промовив до мене голос продавця.Це був дідусь літніх вік,його м'які очі тускло дивились на мене  з-під лоба,а тонкі губи склались в тоненьку лінію.

-Оуу,так,я...я...куплю...я...-
Шо ж вибрати?Тут скільки всього!-Я куплю ось цю статуетку.-І тикнула пальцем у вовка ,що виє на місяць.
-Добре.-Продавець пожав плечами і запакував мені статуетку.
Маріє,ти не могла б вибрати щось краще?Кому сподобається статуетка?Ох,що є то є.

Розплатившись з покупкою я спокійно, із подарунком у  руках,пішла додому.Як не дивно, але в таку холодну погоду люди,майже,не зустрічались.
По дорозі я слухала музику і все думала чи довподоби буде сусідам такий вовк.Ха!Та ще повинні дякую сказати за те що взагалі щось купили.Цікаво,чи  сподобаюсь
я їм?Ну якщо ні-то й на краще.
Забігши в супермаркет я купила шоколадний  торт до чаю.Ну а що?Солодощі завжди в тему.Біля супермаркету стояла немічна жінка. Вона була закутана в тоненьку синю хустку,волосся на голові змотане в пучок,обличчя брудне,а руки тремтіли від холоду.
Я не могла дивитись на цю бідолашну і купила їй гарячий чай.І ще дала  50 долларів,щоб хоч щось купила собі з теплого одягу.
Я думала вона зрадіє,але натомість з її очей ріками потекли сльози,і вона впала на коліна,і руками схватила мою ногу.

-Дякую,дякую,тобі велике!-Ридаючи мовила бідна.-Я ніколи не забуду те що ти зробила для мене!

-Ємммм,жіночко,будь ласка,відпустіть мою ногу.

Вона піднялася і заглянула мені в очі. Чомусь від цього погляду мені стало не пособі і я  відвела погляд.
-Я благословляю тебе! Твоє серце чисте як скло,але стережись,щоб його не отруїла темрява!!!- Від таких неочікуваних слів я завмерла під подиву.- Скоро тобі доведеться зустрітися з дещо темним,дещо небезпечним.Але я бачу,бачу,що ти з цим впораєшся.Хоча  якою ціною??

Ого,вона мені долю провокує! Рік назад я сприйнала  б її за божевільну,але мій сон,що сниться мені по ночам  всерйоз змінив мої думки. Можливо вона діло говорить?Не в розумінні нічого я вирішила в неї запитати:

-А що мене чекає?

-Ооо,море сліз,дитино моя. Біль і відчай поселяться у твоєму серці,дим покриє твій розум,а очі будуть бачити,що не видно людському оку.- Трохи потримавши паузу,вона далі мовила вже лагідним голосом,-
Але на зміну зимі прийде весна. І журба твоя поступово розвіється на вітру,випробування приживуться, а в серці оживе любов.

-Що ви маєте на увазі?Я не розумію,поясніть!!!
-Настане твій час, Маріє!

Як тільки мені хотілося запитати звідки вона  знає моє ім'я,як по той бік вулиці прокричав дитячий крик :"Рятуйте!"

Як на диво від бідної жінки і сліду не залишилось. Забувши про неї я кинулась до дитини.Це виявилась білокура дівчинка восьми літ.

-Тихо,тихо не плач!Що сталося?-Намагаючись взяти  себе в руки я присіла до маленької і поклала свої руки їй на плечі.

-Мама!Де моя мама?-Мабуть вона просто заблукала. Потрібно її заспокоїти .

-Тихо,крихітко,тихо.Давай ти заспокоїшся і скажеш мені,коли останній раз бачила свою маму.- Вклаши в цю фразу якомога більше ласки я почала гладити дівчинку по голівці,цілувати щічки,гріти ручки. Здається, це її заспокоює.

-Ну все досить.Скажи мені,як тебе звуть?

-С-софія.

-Софієчка,душа моя,Розповідай,що сталось.
І дівчинка хриплим голосом почала розповідати:

-Мій кепчик злетів і полетів,а мама побігла за ним,а я з Мімі гралася,але мами довго не має!Де моя мама?-І вона знову почала плакати.

Мені ще більше стало шкода дівчинку.Що мені зробити аби вона не плакала?

-Давай разом пошукаєм твою маму?Упевнена,вона десь неподалік і теж шукає тебе.Так?-Софія кивнула головою.
Я міцно її обійняла і з очей моїх потекли невеличкі капельки.Я прекрасно розумію її біль.Мені хочеться віддати свою любов цій маленькій дівчинці,лише щоб з її милих очей ніколи не текли слізки.
Заспоківши Софію ми пішли на те місце де останній раз дівчинка була з мамою.
-Ти казала,що гралася з Мімі.Хто це?

-Мімі це наша собачка,але вона теж десь загубилась.-Трохи помовчавши, дівчинка запитала-Чому ти допомагаєш мені?
Це питання зустріло мене в ступорі .

-Є-є-є,бо...мені не хочеться,щоб ти плакала,мені жаль тебе.

-Але нас з мамою ніхто ніколи не жалів!Ми завжди з мамою були удвох.Удвох жили,гралися,їли,спали.Тато нас покинув.Але у нас не було грошей щоб розплатитися за квартиру і нас вигнав господар,через це ми сюди переїхали.Тітка Ємма-мамина сестра,вона самотня і була щасливою,що тепер не одна.

-Ми з татом теж недавно переїхали в це місто
-Справді?А чому?
-Не знаю,тато сказав,що так потрібно і все.Більше нічого не пояснює.

Софія було хотіла ще щось сказати,але ми почули скажений лай собаки.

-Це Мімі!-Дівчинка вирвалась від моєї руки і побігла до собаки. Тварина ж почала тікати від господині до великої цегляної будівлі.-Мімі,ти куди?

-Стій!-Мені нічого не залишалося,як побігти за цією прудкою дівчинкою,а бігає вона,видно,дуже швидко.
Наздогнавши Софію я підняла їх на руки.

-Ніколи не тікай від мене,бо ти можеш загубитися!
-Вибач.-Дивившись на мене вона промовила-Але ти не сказала як тебе звуть.
-Марія.А тепер стій тут,а я гляну чому Мімі так лає.І не тікай!
Софія спокійно залишилась стоять на місці,а я пішла на звук собаки.Бідна тварина гавкала без перестанку. Її роздирала злість. Що її  так розізлило?
Вона лаяла на щось,або на когось.
-Мімі!-Але вона не звертала уваги на мене,продовжуючи свій дикий спів.
Я підійшла поближче,щоб глянути на кого дереться собака і тут же в мені все похололо. Я закрила собі рот рукою,щоб не закричати.
Тут мрець! Справжнє нерухоме  тіло якоїсь жінки. Невже це...О,ні!!! Можливо ,це мама Софії!
Спокійно,Маріє,тримай себе в руках,не розводь паніки!Дихай...Ще дихай...Повільно...Так,добре.
Якщо вона гуляла з дитиною,а потім побігла в пошуках головно убору,це значить вона добровільно сюди б не прийшла. Божечки,Маріє,можливо вона ще жива!
Пересилевши себе я підійшла до тіла.І тут же відвернулась від неї.Її очі були розкритими по самі орбіти,а рот був відкритий,видно, вона кричала!Ні,вона однозначно мертва. Це я знаю точно.
Зібравшись із собою я ,врешті решт,змусила себе глянути на неї.Я легенько повернула її голову до себе і що це....О, Боги, на її шиї утворилася велика рана!Мене,наче струмом,відбило від неї.Тільки зараз я помітила,що не має крові.Видно,її убив звір.
Собака вже не лаяла,а безпомічно вила.Зателефонувавши до поліції,я озирнулася по бокам і далеко від цього місця стояв чоловік!Він був не рухомим як гора,поглядаючи на мене,він,немов,тішився всим тут дійсним. Мене охопило відчуття страху.Хто це?І чому він так дивиться?

-Маріє,ти довго?-Ой,Софія,я вже й про неї забула.Ще раз глянувши в ту сторону де стояв незнайомець,я нікого не помітила.Може в мене вже глюки?

***

У поліції я розповіа'ла про жінку і як я її знайшла,але про загадкового чоловіка вирішила промовчити.

Не довго думаючи,вони мене відпустили.На останок я вирішила запитати поліцейського,що буде з Софією.Він сказав,що скоріше за все вона буде з тіткою.Це тішить,але ніхто ніколи не зможе замінити їй мами. Вона більше ніколи не відчує дотик її ніжних рук,не загляне їй в очі,не почує материнське "Люблю".
Вийшовши з поліції тато мене вже чекав,щоб забрати додому.

-Ти як?
-Тату прошу,давай мовчки поїдем додому!
-А до сусі... Добре,їдем додому.
-Ні,ні,я в порядку,я вже забула,що ми мали знайомитися,давай не будем порушувати обіцянку.Подарунок...- І я помітила,що в руках тримаю статуетку.Я що,тримала її весь цей час?І чому я це не помічала?А куди подівся торт?
-Ось це подарунок?-спитав тато,дивлячись на статуетку.
-Вважаєш їм не сподобається?
-Ні,ні,це прекрасний подарунок,ти молодець,зайка.Додому заїдем,щоб передягнутись?

Кивнув йому у відповідь,
я глянула на статуетку.Чому,до волі не погано. Вовк благородно виє на місяць. На його морді зображено відчуття муки.Таке враження,що він втратив кохану і свій біль він виплескує  на місяць.
Ми разом прожили цей день.Разом відчули паніку, страх,любов,співчуття.
Ні,все ж таки,це прекрасний подарунок.