Цієї ночі я знову прокинулась в холодному поту.Вже два тижні не дає спокою один і той самий сон!Що він означає?Ось прекрасний літній день,я стою на дорозі напроти свого дому,сонце приємним дотиком зігріває мої плечі.Із  дому виходить мій тато.Його сліпуча посмішка широко грає на губах.Але нізвідки здійнявся сильний вітер,чорною плямою на небі простелилися грізні хмари,а із сторони лісу протяглося вовче: "Ауууу".На дім налетіла велика зграя чорних воронів і їхній крик пробуджував у мені якусь тривогу.Все тіло моє оніміло,а сердце боляче калатало у вухах.Я перевожу погляд на батька,а його світла шкіра змінилася на синьо-сірий колір,вени на обличчі розбухли чорними нитками,а очі наповнились червоною пеленою крові.Хоч він і стояв від мене де його майже не чути,але я відчула з його губ тихій шепіт: "Допоможи"
Я миттю кидаюсь бігти до нього,але ця дорога така довга,і наче вона все збільшується і здається безкінечною.Але я повинна!Повинна встигнути до тата. Будь-якою ціною!!!
Так тяжко бігти.Ноги ниють від болі.Але я намагаюсь не звертати уваги.Щоб не трапилося-я добіжу! .Ще трохи....Мить...Але....Але коли я добігаю і простягую до нього руку,він немов розвивається на вітру,а небо освітлюється болючою полосою!Я стою,не можу промовити ні слова!
На цьому сон закінчується.Точніше, я прокидаюсь.Мої легені палають пекельним полум'ям,голова страшенно пронизується шматком болі,шум у вухах ніяк не припиняється!Я не хочу спати!!!Я більше не можу бачити ці трагічні картинки.Коли це закінчиться????
Я довго лежу,а моє тіло поступово приходить в норму!Мені лише 17, а почуваюсь немічною тіткою,яка самотня й безробітня доживає довгі дні.Чому це зі мною??Що це таке?Я не хочу,не можу,не буду ще раз переживати всі ці відчуття!!!Єх,якби ж було так легко!

Годинник показує четверту годину ночі.Скоро потрібно збиратися.Чесно кажучи,я не хочу переїзджати,а особливо в іншу країну,де все чуже,всі люди,живучи там-чужі.І  нікому не буде діла хто ти. А якщо я переїду в Канаду і забуду свій справжній дім?Забуду,що я народилася і зросла тут- в Україні! Я забуду всі щасливі моменти свого дитинства,своїх друзів,рідних...Єхх,чому так тяжко?Можливо,було б легше якби з нами була мама. Вона давно загинула в автокатастрофі ,коли я була ще маленькою. Я її зовсім не пам'ятаю. Бабуся говорила,що я дуже схожа не неї.Теж саме каштанове пряме волосясся,серібряні сяйвом очі,пухлі губи.Але ростом мама була невеличкою,а я ж навпаки ростом пішла у тата-1.63. Але по словам інших характер в мене зовсім інакший. Мама була не посидючєю і прудкою, завжди потрапляла в неприємності.Мене ж в дитинстві можна було покинути самою на довгий час і  я б  спокійно собі гралася іграшками.
Тато дуже кохав маму.У нього до сих пір є скринька їхніх "таємничих любовних подвигів".Як же мені цікаво що там!Які речі до цього часу поєднують їхні серця?Що ж то за символи чистого кохання?Мабуть колись дізнаюсь.
Скільки б я не випитувала у тата як вони познайомились,як закохались один в одного він ні грама не хоче мені казати Відмовляється,що настане час і я все дізнаюсь.Пфф-ф-ф.
Чомусь мені так соромно,що не пам'ятаю своєї рідної мами.Тато говорив,що вона мене з рук не відпускала,завжди була поруч.А я навіть запаху її не можу згадати!Не пам'ятаю її ніжних рук,очей сповнені любові.Нічого!!!

                  ***
-Ти ідеш?-тато кличе мене в літак.
Не промовляючи і слова я дивлюсь йому в очі,наповнені сльозами."Чому ми повинні їхати?"-ця думка не виходила з моєї голови,але я так і не наважившись промовити її,мовчи іду до літака.
Весь політ татко хотів мене розвеселити,але чомусь мені зовсім не весело.Весь політ я думала,що буде далі,аналізувала свої дії в майбутньому,як я буду знайомитись з новими людьми.І через це моє серце наповнилось чорною тугою.

            ***
Ми вже прилетіли,через зміну клімату в мене розболілась голова.Канада нас зустріла дощем.Такий собі початок.Навіть у машині я просто мовчала.А що казати?Всі слова мої вичерпались.Не було нікого...Тільки я одна.Я просто пуста,як ця капелька,що повільно сповзає по вікну машини.

Я помітила як ми вже минули дерев'яну табличку : "Вітаємо у Wolf-fols"Місто зустріло нас не густим туманом,але це не завадило нам заблукати.

-Ох,в перший же день заблукали-тато бурбонів собі під ніс.А мені всеодно....
Він зупинив машину і вийшов,щоб запитати дорогу.Поки йому пояснювали як доїхати і не заблукати в такий туман я дивилася у вікно.Через легку ковдру туману я недалеко помітила тіла людей.Скоріше за все це були чоловіки,але чому вони без футболки?Навіть у машині я відчувала прохолоду весняного повітря,а їм наче байдуже до цього.Вони були задалеко щоб побачити мене,але один повернув голову у мій бік,і я відчувала його погляд на собі.Не знаю як це пояснити,але я впевнена,що він дивився прямо не мене!І що він бачив чітко моє обличчя,навіть в такий туман.
Тато голосно захлопнув дверцята машини,що я злякалася.

-Ти чого?-запитав він.
Я повернула голову де тільки що стояли чоловіки,але на подив,їх більше не було.

-Нічого.Все добре.Довго ще їхати?
-Ну-у-у,ми зробили добрий круг,так що потерпи,ще трішки і ми будем вдома.

Дім.Що воно означає тепер для мене?Адже домом всі ці роки були не тут,а на рідній землі.Мої друзі,моє навчання,Віктор....Все залишилося там!Що ж,від долі не втечеш,якщо потрібно,я прийму все це.І це моя нова сторінка мого життя!