Тук! Тук! Бум! То м'яч стукав по волейбольному майданчику, вибиваючи ламаний ритм у руках хлопця. Його скуйовджене волосся невизначеного кольору треба було б підстригти.

Я поправила лямку ранця і обережно визирнула з кута будинку, намагаючись зробити усе, щоб мене не помітили. І ні, не хлопець. Він навпаки, буде радий зустрічі зі мною. Я боялася таких людей, як старі бабці, що сидять на лавках під під'їздами і обговорюють усіх і кожного, починаючи від дуркуватих слухів і закінчуючи одягом «жертви». Спекотний літній день був сліпучо-білим, жарким і сухим, аж потрісканим. Хотілося води та морозива.

Сіра майка прилипла до спини підлітка, губи потріскалися. Він закинув м'яч у кільце, але не розрахував удар. Ззаду розбилося вікно.

- Твої ж.. обценьки.

Він зазирнув у розбите вікно, вишукуючи свою власність. Я вийшла на світ білий, вельми роздратована, між іншим.

- Слухай сюди, недоношений шматок рукоспинченка! Ти або граєш як нормальна людина, або не граєш взагалі! Це мій м'яч! І потім мені голову відірвуть, а не тобі! Ти мене взагалі чуєш, Бен?

- Та чую, чую. Я що, винний? Ну не розрахував силу, ну з ким не буває? Будеш?- він смішно кліпаючи сірими очиськами простягнув мені пачку цигарок.

Я скривилася. Не люблю палити.

- Краще звалимо звідси, поки не засік хто.

- У тебе що, ще є підвали, де ніхто нас не зловив, Відьмо?

- Авжеж. Я, хоч і не дуже гарно вчуся, гарно вмію знаходити непогані печерки.

Раптом хлопець виструнчився і підняв два пальці. Я зрозуміла цей умовний знак, отже і зреагувала миттєво. Бен підсадив мене, а я залізла на найближче дерево і завмерла. Мій друг кинувся до підвалу, але не встиг. З-за кута вийшов найогидніший у всесвіті чоловік. Сторож був товстий, дужий і бив як кінь копитом. Кажуть, до того він намагався потрапити у боксерний клуб, але не зміг. А ще він був злий. Дуууже злий, що наштовхнуло мене на думку, що зараз Бен відкупитися цигарками не зможе. Він задкував до виходу з дворика, даючи мені шанс втекти. Я покосилася на гілку. Стара гілка старого дерева у старому дворику старого міста грозилася затріщати і обвалитися під моєю вагою. Отжеш. Я завмерла. Ну давай, Бен, давай! Ще пару кроків! Ще трошечки!

Ще..

Гілка зламалася. Я скрикнула, впала вниз і забила коліно, що відповіло нестерпним болем. Ранець сповз на потилицю. Як завжди, мені не пощастило. Сторож біг на мене, трясучи своїми складками, а я намагалася вилізти з-під гілки. Ще трошки! Звиваючись мов хробак, я вилізла з пастки і побігла геть, намагаючись не відволікатися на біль в коліні і невидиму руку, що стискала горло. Я пару раз спотикалася, пару раз падала, але не зупинялася ні на мить. Аж до того, як чиїсь теплі руки вхопили мої плечі і втримали на місці.

- Ем, Ем, не смикайся. Та годі вже, Ем!

Я перестала вириватися і впершись руками в коліна намагалася віддихатися.

- Агов, інопланетяни! Мене пождіть! Слухай, Ем, ти чого така захекана?

Я розігнулася і потерла лікоть. Звідси до найближчої «бази» кілька хвилин ходу.

- Денні..

- Не називай мене так!

- .. може ти підеш, купиш оселедця і коли, а ми тебе в базі почекаємо?

Ден скривився. У нашій невеликій компанії він був наймолодший та найбільш дивакуватий. Хоча його повне ім'я Денис, усі кличуть його саме Ден. Певно тому, що «шизофріник Ден» звучить краще, ніж «шизофріник Денис».

Далі йду я. Дивакувата Ем. Чому саме «дивакувата»? А тому, що з цими двома дурнями зв'язуватися ніхто, кажу ще раз, ніхто не хоче.

І найдоросліший серед нас Бен. «Ненормальний Бен». Скажіть, правда звучить? Мій милий, любий Бен може зробити все, починаючи зі звичайного в 16 років паління, до мілких крадіжок. Доречі, його майже не ловили. Майже. Лише пару раз у бібліотеці. І кожного разу він кліпав сірими очиськами і вдавав невинне ягня. Він соловейком заливався про любов до знань, про голод, холод і ще купу речей, які у голові і не втримаєш. Його не любили. Із батьком п'яницею, а матір'ю невідомо-ким, він часто ходив із синцями, не стриженним волоссям і носив батькові речі. Та я цінувала у ньому безмежну доброту і те, що у найгіршій ситуації він не кине. Як шкода, що люди судять дітей по вчинках батьків.

- У тебе ще лишилися сірники?

- Нащо? У тебе запальничка є, Бен.

- Не знаю. Просто...

Ми ще трошки пройшлися у тиші.

- Батько сильно лютуватиме?

- Мій? - я глянула на коліно. - Ні. Роздерте коліно у чотирнадцять, це краще ніж розбитий ніс на весіллі. Ти як?

- Тобто?

- Втік як?

- Він за тобою побіг. Вирішив, що лежача жертва краща ніж стояча.

- І впустив обох зайців.

Бен присвітив ліхтариком і завдоволено кивнув. Невеличке сире приміщення із купою проводів під стелею, калюжами на підлозі і сірими стінами не привітно постало у світі ліхтарика. Та коли хлопець зістрибнув униз, а його пальці забруднилися чимось середнім між багном і пилом, він здивовано глянув на мене.

- Тут? Хіба іншого підвалу не було?

Я зтянула ранець, вийняла пакет і вмостилася на підлозі, витягнувши ноги у червоних кедах.

- Скажи, де б ти зупинився? У сухому місці, чи не так? А подумай, нас будуть тут шукати? Ні.

- Добре, а Денні нас як знайде?

- Чоловічки приведуть.

Ми зареготали і трохи заспокоїлися. Бен запалив ще одну цигарку і загасив ліхтар. Червона цятка спалахувала і гасла у темряві.

Я справді обрала погане місце. Сире. Тут не вийде поспати. Хоча... Я витягла ще три сільпошних пакета і витягнулася на підлозі. За Дена я не хвилювалася. Він знайде нас. Як? Не знаю. Але знайде.

А вогник цигарки то спалахував, то гаснув, навіюючи сон.

***

- Труууп! Я ж кажу, вона вмерла!

- Ден, вона спить.

- А я кажу труп! А давай - тут він зробив паузу для посилення ефекту- закопаємо!

Я підскочила так, наче мене вдарило струмом. Воно й не дивно: шизік Ден рік тому закопав кошеня, мотивуючи це тим, що у пухнастого вселився диявол. Тепер Граф живе у сусідньому від мене під'їзді.

- Не треба нікого закопувати!

Ці двоє остолопів зареготали. Я сиділа на підлозі, заспанна, втомлена і знервована. Бена я не боюся, а Ден може і бензин попити, і марганцівку у чай сипнути.

Мені простягнули Пепсі. У скляній банці, холодну і закорковану, що вельми радувало. А далі була дуже цікава... вистава.

Головні діячі:
Пляшки пива. Дві штуки.
Пляшка Пепсі. Одна штука.
Оселедець у банці, маринований. Одна штука.
Виделки. Три штуки.
Тарілки. Три штуки.
Я.
Бен.
Ден.
І його історії.

Я, Бен: Ми слухаємо.

Ден: Невже? Що, справді-справді

Роздали оселедця.

Ден: Отже, прошу вимкнути мобільні телефони і... не пам'ятаю як там далі... і нехай почнеться вистава! Сьогодні в програмі: Неймовірна історія Дена! Тільки сьогодні і тільки зараз!

Бен: Ну давай вже!

Ден: Отже, як я знайшов остолопа і дивачку у підвалі?

Я засопіла невдоволено, Бен пирснув.

Ден: Мене привели чоловічки! Так, мої любі чоловічки! А за ними полював лев! Поки я ловив Курика і Галю, це мої таргани, я прибіг до вас. А потім...

І все в такому дусі. Ден мастак придумувати історії, а чоловічки стали відомою нашій компанії традицією. Я насправді щиро рада, що цей недоумок має своїх тарганів у голові. Так наші посиденьки проходять веселіше.

Ми допили пиво і Пепсі, доїли оселедця, Бен випалив ще дві цигарки. Я уявила, як ми виглядаємо: дівчина чотирнадцяти років у футболці і шортах кольору хакі, із розпатланим рудим волоссям і зеленими очима, п'є Пепсі. Хлопець шістнадцяти років у сірому розтягнутому одязі, із сірими очима і приблизно сірим кольором волосся п'є пиво. І дванадцяти річний пацан дудлить пиво з пляшки, ледь не проливаючи його на червону футболку і сині шорти.

- Відьмо, може ти заспіваєш?

Я скривилася. Ні, проспівати пару куплетів я можу, але у мене нема бажання рятувати від серцевого нападу якусь бабцю, що просто буде проходити повз.

- Це обов'язково?

- Авжеж, Відьмо!

Я зітхнула. І не знайшла нічого краще, аніж заспівати народну «Цвіте терен».

- Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.

А я, молода дівчина,
Та й горя зазнала,
Вечероньки не доїла,
Нічки не доспала.

Ой візьму я кріселечко,
Сяду край віконця,
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.

Хоч дрімайте, не дрімайте –
Не будете спати,
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.

Нехай іде, нехай іде,
Нехай не вернеться,
Нехай йому молодому
Щастя усміхнеться.

А я молода дівчина,
Не буду я спати,
Буду його виглядати,
День і ніч чекати.

Я замовкла. Бен схилив голову, Ден колупав пальцем підлогу.

- А ти ще часто співатимеш народні, га?

- А я відьма, мені можна.

У мене полетів камінець, від якого я легко ухилилася. Ден злісно шкірився на мене.

- А чи не багато ти собі дозволяєш, рудокоса?

- А чи не довго ти прожив, півнику недощипаний?

На тому і закінчилися наші посиденьки. Ні, це була не сварка. Це скоріше якась традиція.

Я втомлено чвалала додому. Сонце припікало і змушувало мружитися. Так пройшов ще один день мого життя.