Були часи, коли у далекому-предалекому краю, назву котрого дати геть ніхто не може, жила собі Праматір Земля. Вона була така стара-престазерна, що ніхто вже й не міг сказати точно,скільки ж минуло їй літ; казали, ніби то вона має у своєму запасі надпотужні сили.

Мала  Праматір Земля безліч синів та доньок, що вже й ліку їм не було. Кожного любила і плекала по-своєму, і важко було одповісти, хто ходив у неї в любимчиках. Найстаршою із них була Росія - здорова, пещена дівка. Шкіра в неї була біла як сніг, щоки багряним рум'янцем горіли, а очі синявою виблискували. Ходить така горда з носом, повсякчас піднятим догори, мовби весь світ їй винен!

Не любили її брати і сестри, адже натуру вона мала злодійкувату, образливу і мстиву. Щоправда, вміла вона була часом брати на себе чиюсь роботу, і, на превеликий подив, виконувала, та потім могла цим ще й неабияк попрікнути - мовляв, я ж тобі зробила те й те, невже ти мені поскупишся? Тож оминали всі її переважно стороною.

Мало хто про це здогадувався, та всією душею палко ненавиділа вона одну зі своїх наймолодших сестер, юну Україну. Україна ж душею була скромна і загалом говорила рідко, а проте коси її золоті і очі волошкові казали за неї усе. Не будем лукавити - мала вона дар, котрим не кожен з її сородичів міг похвалитися: вміла вона палко співати. І в хвилини тії, коли проривалася-таки її лунка пісня на волю, навіть солов'ї вмовкали, адже розуміли пречудово: ні, не зрівнятися ніколи їм талантом, з цією юною дівчиною!

До слова, скажемо прямо, що Україна до нестями любила сестру свою старшу, Росію, і вважала її найголовнішою своєю захисницею, а про відверту ненависть останньої й гадки не мала: адже Росія завжди була така тепло-улеслива з нею! Сестри й брати явно розуміли, наскільки ж огорнута пеленою омани їхня меншенька сестричка, а проте ніколи їй не перечили: мовляв, підросте, сама зрозуміє.

... Якось, як минуло Україні літ п'ятнадцять, вирішила зробити їй Праматір Земля особливий подарунок - піднесла вона донечці молодшій велетенську скриню, дорогоцінним камінням оздоблену. Із завмерлим серденьком відкрила ту скриню юна Україна - і виявила в скрині тій меч блискучо одполірований, зі сталі найхолоднішої змайстрований. Ручка ж його шкірою щонайцупкішою обшита була, ну а держак - рубінами і смарагдами оздоблений.

- Запам'ятай, донечко: це - Меч Світла і Правди, - урочисто мовила Праматір Земля. - Ще нема у світі зброї, котра змогла би його удари знести. Тож пообіцяй мені берегти його, наче ока твого зіницю, і ніколи нікому навіть не позичати.

- Обіцяю! - щиро вигукнула простодушна Україна. Та навіть не знала вона, що розмову її з матір'ю підслухала зла Росія, і кров'ю налилися її очиська від гніву та заздрості. "Звідки така честь цьому дівчиську? Теж мені, особлива! Адже всі чудово знають, що найголовніші багатства світу сього мають дістатися лише мені!" Тож зародився в голові її план підступно-хитрий. Якось, як не було удома матері, запросила Росія наївну сестричку свою Україну прогулятися чистим полем. Йшли вони собі, про те та се балакали, аж раптом видає Росія річ несподівану і дивну:

- Україно-Україночко, а подаруй-но мені свій Меч Правди. Ти ж знаєш відмінно, що я - сестра твоя улюблена і не скривджу тебе ніколи, а завжди вірно захищатиму й любитиму, тож Меч твій мені лише в цьому допоможе.

Тяжко замислилася Україна: не хотілося їй порушити дану матері обіцянку. Та любила вона щиро Росію, попри те, що та давно кривою доріжкою вешталася, тож сказала:

- Звісно, подарую. І вручила вона їй Меч свій, явно при цьому вогників лукавих в сестриних очиськах не побачивши.

.... - Ой, лихо ж ти велике накоїла, сестро! - розпачливо скрикнула Грузія, коли розповіла їй про приключення своє Україна. Між сестрами не було в літах різниці великої, тож часто вони ділилися найсокровеннішим. - Горе тобі принесе Росія, отримавши зброю світу найпотужнішу. Ти не дивись, що лащиться вона до тебе повсякчас: душею жорстока вона і облудна. Поглянь-но на це, - показала вона на колись личко вродливе своє, тепер геть шрамами понівечене. - Гадаєш, звідкіля воно? Це з Росією ми колись посварилися кріпко, тож в пориві гніву отаку-от красу вона мені подарувала. Тож тримайся подалі од лисиці цієї хитрої, добряче вона тобі накапостить...

А Росія і справді часу не гаяла і узялася до діла. Шляхами нечесними вивідала вона про те, що біля річки верба росте: а се ж була верба не проста. Як знайшли колись давно, коли ще створювався світ, крихітну Україну ще в колисці, то завважили, що в руці немовля стискає мішечок з насінням якимсь. Узяла Праматір Земля з того мішечка одне зернятко, посадила його від річки оддалік та й закляття могутнє наклала: мовляв, із зерня цього виросте велика ставна верба, разом з якою розвиватиметься і мала Україна. А як захоче хто вербі шкоду завдати, то цим ізранить і серце Українине, і будуть життєві сили поступово покидати її. Отож з малих літ виплекала Україна те деревце, і виросло воно в вербу з косами довгими, розкішними, наче в живої дівчини. Росла вона коло річки вже стільки часу, і досі ще жодні несприятливості її не похитнули.

Та зараз взялася до діла Росія. Кілька її ударів мечем - і пожовкла чорна кора, густі зелені коси обвисли, гіллячки обсохли і до неба потягнулися, ніби заголосили. А десь за багато миль занеждужалося Україні: з дівчини молодої та юної обернулася вона враз на бабцю стару, кістляву. І заплакала гіркими сльозами Україна:

- Ой, що ж це сталося зі мною?

- Та казала ж я тобі, - бундючно мовила Грузія, - то все Росії капості... Ну, та ти не плач не журися, допоможу я тобі. Чувала я, що зникла кудись Росія загадково, а куди- таїна. Ну, та хіба не допоможе нам відшукати її наша дружба? Нині ж вирушимо на пошуки, але не удвох. Когось би ще треба з собою прихопити.

Помізкували трохи сестри, та й порішили з собою взяти Польщу - дівку мудру, розважливу, по житті відмінницю та Білорусь - хоч духом слабку, однак друга вірного. Прихопили вони із собою усі пожитки та й вирушили в дальню даль.

Ішли спершу вони лісом дрімучим три дні й три ночі; аж якось спинилися під тінистим деревом перепочити. Раптом бачать - під корінням дерева застрягло білченя маленьке, уже напівмертве, бідолашне. Першою ж спам'яталася Україна: шкода стало їй звіринку, і звільнила вона білченя. У ту ж мить щезла мала вивірка, а на її місці постала кумедна бабуся.

- Ох, думала вже, що тут і загину! - заквохтала вона. - Вешталося тут якесь дівчисько, то воно ледь й зі мною не покінчило. А тобі, - звернулася вона до України, - твоя доброта ще не раз в нагоді стане. Ти не дивися, що лицем ти стала бридка: вдача і душа твої нікуди не зникли. Тож хочу я тобі за доброту віддячити уклінно. - І дала вона Україні маленький золотий медальйончик. - В цьому медальйоні зберігається найголовніший скарб твій, що допоможе тобі у боротьбі проти ворога заклятого, а який саме - ніхто не відає. Це дізнаєшся тільки ти, коли ж сама його і відкриєш.

- Ой, бабусю, не потрібно мені давати таку коштовну річ! Я і сама б з сестрами якось упоралася... - розгублено забелькотіла Україна.

Та бабця лиш пальцем на неї посварилася:

- Бери-бери! Я, як ти ще не здогадалася, добра чарівниця, і просто так дарами не розкидаюся. Кажу ж бо, мало однієї сили людської, потрібна ще часом і чар дрібка. Та пам'ятай: відкрити-бо медальйон ти зможеш лише раз.

Подякували їй сестри та й далі рушили. І вже скоро прийшли вони до селища маленького та й на нічліг вирішили зупинитися. Добрі люди прихистили їх і розповіли оповідку, нібито десь неподалік є печера, у якій зла чаклунка проживає, та настільки могутня, що ніхто не здатен її побороти. Збагнули сестри - ось вони і знайшли Росію. І вже наступного дня підійшли вони до гір скелястих, на які простим смертним не забратися нізащо. Та не розгубилися дівчата: назбирали вони у лісі неподалік чимало хмизу, з якого Польща скрутила мотуззя чіпке. Цим мотуззям вони вгору і забралися - і справді, постали перед печерою великою. Раптом стіни печери затремтіли, земля задвигтіла і пролетів світом крик громоподібний:

- Хто насмілився спокій мій потурбувати?!

І з'явилася перед сестрами зла Росія у подобі жахаючій: поділ сукні чорної шовкової важко додолу спадає, за спиною плащ лискучий розвивається. На голові діадема виблискує, коси на вітрі, немов вогонь, горять, а в очах черепи виблискують. В одній руці вона скіпетр стискає, а в іншій - Правди Меч, так необачно Україною подарований.

І пролунав враз регіт її розкотистий:

- Ну, і хто тепер посміє поборотися зі мною, Царицею Світу! Скоро усіх я вас понищу, надто ви мені нелюбі стали! Та спершу - погляд її зупинився на Україні - тебе! Ти так легковажно віддала мені цей дар безцінний, котрий тепер зробить мене непереможною!

І з словами цими змахнула вона плащем своїм і тричі ним обгорнулася; а як розгорнувся плащ її, постала перед ними дракониця велетенська - шкіра луската, непробивна; очі як у кота, жовті; ікла гострі, білосніжні, а крила, господи ж, які крила велетенські - так і змете когось!І зігнулася рептилія ся в стрибку потужному, і кинулася на сестер.

Та вони духу войовничого не втратили - кинджали вихопили й нумо звіра бити-колотити! Та що були їхні удари проти диявольської сили сьої рептилії? Вона то пазурями когось ухопить і на каменюччя гостре жбурне; то підкине когось у повітря і падінням милується; то мечем до крові ударить; а то раз на Україну на кинулася та як дихнула на неї полум'ям із пащеки своєї, то обхопили ті руку бідолашної жертви, і спалили ту руку дотла. А як з однією рукою боротися?

- Ну, - регоче Росія, - зараз однією бідою менше стане! Надто вже гидка ти була мені усі ці роки!

І замахнулася вона лапою з пазуриськами своїми, готуючися смертельний удар нанести, та раптом крик відчайдушний почула:

- Росіє, не смій!

Обернулися дівчата здивовано - хто ж це їм на поміч підоспів? А то Америка, старша сестричка їхня після Росії. Усі її любила, бо мудра вона була, розважлива і практична, а Росія завжди ненавиділа і боялася.Тож затремтіла вона спершу, та потім зареготала розкотисто:

- І що ж ти тепер мені укоїш, га? Зараз ти дізнаєшся, як воно - бути сильнішою з найсильніших!

Та не спинили ці погрози Америку: дістала вона лук свій зі стрілами срібними і нумо стріляти у ворога! Спершу таки завдала вона сестрі своїй нелюбій кілька поранень серйозних, та вже скоро скінчилися стріли, і настала черга Росії - схопила вона сестру пазуриськами, і так уже й збирається до пащеки її запхати, аби проковтнути, а в лапі все меч чарівний стискає.

В цей час опам'яталася Україна: падоньку, та що ж їй робити? Польща і Грузія непритомні лежать, Білорусь кров'ю стікає... Ні, не перемогти їм могутню Росію! Та зненацька згадала дівчина про дарунок, доброю феєю дарований - схопила вона медальйон та й відкрила його.

І в ту ж мить ніби час завмер, бо прокотилася світом лунка пісня солов'їна: линула вона голосом гарним та чистим, немовби кришталь гірський, як хвилі води річкової. Затрусилася од того Росія і впустила Америку; і тієї ж миті кудись щезла потворна дракониця, а на її місці враз опинилася виснажена непритомна дівчина.

Та не побачила цього вже Україна, бо поступилася враз і стрімко полетіла зі скель додолу... 

Очуняла вона за декілька годин. Кілька секунд не змогла втямити, що ж сталося; підійшла вона до калюжі невеликої - і вразилася: зникла її личина бридкої старої, замість неї постала проста дівчина - та вже ж геть не схожа на істинну Україну: не було ні кіс золотих, ні очей синіх. Геть змінилося обличчя, ніби й не її. Голова - і та гола, незахищена, ніби у немовляти. А ще...не було однієї руки.

Зажурилася Україна: що ж тепер їй робити? Спробувала вона сестер погукати, та не відповіла жодна. Що ж, доведеться самій додому вертатися.

Йшла вона довго-довго, зрідка ягодами та горіхами харчуючись; за час подорожі своєї ослабла, змарніла, як скелет, висохла. Так минуло дев'ять днів та дев'ять ночей скитань; на десятий день дісталася вона таки дому рідного, і, знесилена, упала на порозі.

А в той час вирішила вийти надвір красуня Італія: відчиняє вона двері, аж бач - на порозі наче злидарка якась лежить. Не впізнала Італія сестру, та шкода їй стало бідолашну; підвела вона її, завела в дім, привела до тями, дала поїсти й попити. Україна ж була така виснажена, що й двох слів зв'язати не могла, але, на щастя, виявилася вдома Грузія. Вийшла вона в сіни, побачила приблудлу і не впізнала її спершу, та потім запримітила, що бракує однієї руки тій, і вигукнула:

- Та це ж сестричка Україна!

Витріщилася Італія на "гостю", ніби очам своїм не вірила:

- Бути не може! Ану ж, заспівай.

І заспівала своєї пісні ніжної Україна, і одразу впізнали її чистий голосок сестри. Зраділи вони, кинулись її цілувати та й обіймати, бо ж думали, що сліду вже й її на світі не стало; і Україна плакала, і обіймала їх, от лишень журно їй було через личину нову свою,  і поділилася вона про це з сестрами:

- Ніяк не второпаю - що зі мною стало?

- Певне, - мовила Грузія, - потрохи зійшли з тебе чари, Росією накладені, та не аж зовсім. Аби повернути тобі личину колишню, слід вербу твою вилікувати; мо', тоді й чари геть зникнуть.

Тож поспішили дівчата до верби і бачуть - стоїть вона скоцюрблена, кіс позбавлена майже, і немовби плаче. Як же зарадити їй? Та тут сяйнула Україні думка знов-таки заспівати їй: і щойно вона завела свою мелодію, то і верба підняла віти, зазеленіла вся, і власниця її на виду змінилася: враз відросли її коси, і очі заголубіли, і рука втрачена відросла. Знавіснілі од щастя сестри повернулися додому і бачать: стоїть на ганку Америка,у руці Меч Правди стискає, а коло ніг її зігнулась скоцюрблена Росія, і вигляд в неї, немов у кошеняти забитого.

- Ну що ж, - мовить Америка, - надійшов твій час. Надто довго кпила ти з нас, своїх молодших сестер, надто палко прагнула світової влади. От і надійшов час розплати твій, адже зло завше буває покаране. І я вимагаю, аби урочисто провела тебе в путь вічну Україна, сестра, чиєю довірою ти так облудно скористалася. - І вона простягнула Україні меч. - Ну ж бо, сестричко.

Глянула Україна на нещасну Росію та й збагнула, що не зможе її убити: настільки чисто-кришталеву совість вона мала, подібно до її голосу, що просто не могла упасти настільки низько. Отож відмовилася. Замислилася Америка та й мовить: 

- Що ж, право маєш цілковите. Та я не можу залишити її в живих, адже тоді вона накоїть іще більше лиха. Тож виконати цей обов'язок доветься мені. - І замахнулася вона мечем, і вдарила Росію, і остання враз перетворилася на сяйво золотаве, що враз спалахнуло і зникло. А Америка простягнула Україні меч та й мовила:

- Візьми його, він по правді тобі належить. Хоч і зробить він тебе непереможною, та не цілковито, адже гублять завжди людину її пиха і заздрість. Отож будь мудрою, стався до всіх з добром і ніколи не чини несправедливо.

І прийняла Україна цей дар, і присягнула вона, що буде користуватися ним з мудрістю. І з того часу стала вона зі своїми братами-сестрами жити-поживати, добра наживати і горя не знати.